У КАЗКОВОМУ ДИСКУРСІ (НА МАТЕРІАЛІ УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ КАЗОК ПРО ТВАРИН)

Краткое содержание

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми дослідження, з’ясовано його мету, завдання і методи, визначено наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи, представлено форми апробації результатів.

У першому розділі “Сучасне наукове розуміння структури значення та смислу дієслова” розглядаються основні підходи до визначення дискурсу, поняття значення та смислу дієслова, сучасне розуміння конотації. У ньому подаються підходи до класифікації учасників ситуації, визначаються основні аспекти вивчення казкового тексту.

Сучасні дослідники, зокрема М. Фуко та М. Пеше, трактують поняття дискурсу як таке, що містить у собі суспільно прийняті способи бачення та інтерпретації навколишнього світу, дії людей та інституціональні форми організації суспільства. Суть концепції дискурсу полягає у тому, що він розглядається як механізм висловлювання та інституціональний механізм, а отже, у його основі закладене лінгвістичне дослідження умов творення тексту. Дискурсивний аналіз як метод дослідження тексту враховує два важливі фактори – ідеологію та психоаналіз, тому текст не формується тільки на основі складових його елементів, а обов’язково враховує внутрішні фактори та зовнішні обставини, тобто психологічні особливості думки суб’єкта, які повністю відтворюються у ньому. Оперуючи поняттям смислу, яке тісно пов’язується з думкою, відтворюючи реалії дійсності та актуалізуючись у контексті,  дискурс виділяє семантичну одиницю як проекцію “комунікативного наміру”, що утворює певний вузол у конфліктному просторі. Роль семантичної одиниці зводиться до відновлення руху висловлювання, яке перебуває під подвійним тиском уже сказаного і проговорюваного, тому враховує вимоги як мови, так і різноманітних ситуативних факторів (інтралінгвістичне та екстралінгвістичне середовище її творення).

Комунікативна одиниця має свою зовнішню та внутрішню структури: зовнішня структура зіставляється зі значенням взагалі, а внутрішня – з контекстом висловлювання, який є важливим елементом дослідження у дискурсивному аналізі. Контекст розуміється як сума зв’язків, породжених мисленнєвою та комунікативною поведінкою людини, і характеризує засвоєну нею систему для формування значення. Значення ж трактується як «конфігурація» та «сегментація досвіду” (А. Верхаген, Б. Уорф), що інтерпретується у висловлюванні. Контекст виступає своєрідним регулятором значення слова і як уявлення зберігається у пам’яті людини (Дж. Лайонз, А. Ван Дейк). Пов’язуючись із значенням, контекст стосовно нього виконує ряд функцій : добирає та актуалізує потрібне значення (А. Залевська, І. Зимня), модифікує смисл у межах одного значення, формує оказіональні значення, синкретизує, десемантизує та гіперсемантизує слова (М. Кочерган). У мовній картині світу значення існує як реалізація чи необхідність реалізації реального світу у мовних формах, а смисл – як усвідомлена або неусвідомлена мисленнєво-психічна структура (будова) цього світу. Значення породжують смисли (Л. Виготський, О. Леонтьєв, Є Веліхов, В. Зінченко, Н. Гордєєва), адже слово розглядається як узагальнена абстрактна й одночасно конкретна діалектична словесна смислова величина, що поєднує у собі значення та смисл.

Смисл – це конкретний зміст, якого набуває слово у контексті, сукупність усіх психологічних чинників, що виникають у нашій свідомості завдяки слову. Він є невід’ємною частиною пізнання світу, яке полягає в умінні орієнтуватися у цьому ж таки світі й, інтерпретуючи його, породжувати смисли про об’єкти пізнання та побудову його концептуальної картини як процесу організації інформації про цей світ. У такій картині світу смисл слова та речення пов’язується з можливими світами, які формуються на основі уявлень, переконань, думок, припущень, прагнень, бажань, сумнівів мовців, тобто свідомість мовця відтворює або реально існуючий світ із його індивідумами, або змодельований ним світ із можливими індивідумами (Р. Павільоніс).

Семантичними конструктами будь-якої дискурсивної ситуації виступають дієслова та учасники ситуації. Дієслова несуть основну смислову функцію, тому при визначенні їх семантики у дискурсивних ситуаціях враховуються основні семантичні параметри: словникове тлумачення значення дієслова, граматичні аспекти, контекст, тип моделі речення, учасники ситуації. Дієслово організовує речення та репрезентує ситуацію в цілому. При визначенні смислу дієслова враховуються семантичні доповнення, індивідуальні або реляційні властивості дієслова в актуалізованих висловлюваннях (Н. Арутюнова), що пов’язуються з такими чинниками: ситуацією, яка передувала означеній дії; наступною ситуацією; фізичною або іншою ознакою суб’єкта дії; типом інструмента та знаряддям дії; способом дії; мотивом; метою; інтенсивністю дії, або градацією ознаки; кванторним характером суб’єкта та об’єкта; оцінкою.

Смисл дієслова визначається також через можливі сполучення з іншими граматичними конструктами речення (О. Падучева). Існує три типи семантичних поєднань дієслова із значеннями інших лексем у реченні: зі смислом одного з його аргументів, смислом ад’юнкта, смислом пропозиції. У першому випадку передбачуваний семантикою дієслова учасник ситуації набуває свого референційного статусу. У другому – відбувається актуалізація певного параметра позначуваної дієсловом ситуації, логічно необхідного, але відсутнього у словниковому тлумаченні, наприклад: час, місце, швидкість, спосіб дії. У цьому випадку дієслово отримує новий компонент і пов’язує його з основним значенням: говорити голосно, швидко. У третьому випадку отримуємо нову інформацію про ситуацію в цілому, вона утворюється завдяки поєднанню дієслова із смислом пропозиції, яка вказує на сферу його дії.

Функціонуючи у семантично-ситуативному полі, семантична одиниця набуває додаткових, конотативних, значень. Конотація виражає емотивно-оцінне і стилістично марковане ставлення суб’єкта мовлення до дійсності, подаючи інформацію про особу мовця, його емотивний стан, комунікативну ситуацію, характер відносин між мовцем і співрозмовником та предмет мовлення. Стан мовця як фізичний (біль, неприємність фізичного характеру), так і психічний (страх, самовдоволення, відчуття власної фізичної чи психологічної переваги) у процесі акту вербалізації переходить в емотивне ставлення мовця до суб’єкта чи предмета, про який йдеться у мовленнєвій ситуації. Цей перехід створює момент емоційного забарвлення та визначає його доцільність у мові. Конотація виникає у семантично-ситуативному полі, створеному контекстом та учасниками ситуації.

Категорія учасників ситуації є одним із головних критеріїв у визначенні семантики дієслова. Існує кілька підходів до класифікації учасників ситуації: семантико-граматичний (семантико-синтаксична модель), відображувально-референтний (онтологічна модель) та синтаксично-рольовий (функціональна модель).

Перший тип класифікації пов’язується із реалізацією семантичних параметрів предикатів, зокрема предикатів дії та предикатів стану. Предикати дії пов’язуються з активним діячем, який створює дію, а предикати стану – із пасивним носієм стану (як істотою, так і неістотою), якому належить або приписується відповідний стан. У цьому розумінні учасники ситуацій виступають як денотати імені, а предикати – як денотати дії.

Онтологічна модель презентує відображувально-референтний підхід до класифікації учасників ситуації. Понятійна категорія суб’єкта імпліцитно міститься у переважній більшості дієслів, значення яких залежить від референтної природи імені суб’єкта та значення дієслівного предиката (Т. Булигіна, Р. Гайсина, Г. Сильницький).

Синтаксично-рольовий підхід представлений функціональною моделлю, в основу якої покладені функції трьох типів учасників: особи, що здійснює дію; особи, на яку спрямована дія; особи, на користь або на шкоду якої здійснюється певна дія.

У неформальній семантиці учасники ситуації розглядаються як актанти (Н. Арутюнова), основна функція яких полягає у відтворенні власної інтерпретації світу, його власної моделі (представлення). Функціональна граматика розглядає учасників ситуації як суб’єкт (реляцію підмета), прямий об’єкт (реляцію додатка), та непрямий об’єкт (адресатний непрямий додаток) (Л. Теньєр), або ж як агенс, пацієнс, об’єкт та інструмент. У теорії комунікації представлені два типи учасників ситуації – мовець: індивідуальний, колегіальний, колегіально-кооперативний, колективний (Ю. Рождественський), та слухач: безпосередній, випадковий та опосередкований.

Казковий дискурс послуговується онтологічною моделлю учасників ситуації. При дослідженні казкових ситуацій враховуються три основні аспекти: функціонально-граматичний, логічний, контекстний. Функціонально-граматичний аспект визначає функціональну спрямованість дій учасників з розгортання та перетворення дискурсивних ситуацій. Увага акцентується на дослідженні конкретних текстових та можливих метатекстових реалій казки, які уможливлюють семантичну класифікацію та аналіз дієслів. Ситуативна поведінка учасників (логічний аспект) аналізується як імплікаційна структура формальної моделі поведінки. Будь-яка дискурсивна ситуація моделює процес у трьох фазах: можливість (поведінка та передбачувані події), реалізація можливості, завершення (досягнення певних результатів). “Ситуативний”(словесний, граматичний та паралінгвістичний) та “культурний”(соціологічні та етнографічні знання) контексти покладені в основу ситуації та принципів її інтерпретації. Зв‘язок між текстом та контекстом у казці грунтується на поєднанні словникового та ситуативного значення дієслів у певних дискурсивних ситуаціях.

У другому розділі дисертації “Реалізація комунікативного акту в дискурсивних структурах” подані класифікаційні засади для аналізу учасників ситуації та визначені основні принципи утворення конотативних систем і особливості їх функціонування у казковому дискурсі за участю тварин.

У казковому дискурсі всі учасники ситуації перебувають між собою у певних взаєминах, які формують та визначають систему зв’язків між ними у тексті. Класифікація необхідних учасників дискурсивної ситуації виходить із їх генетичних особливостей та умов співіснування дійових осіб і довкілля, тому враховує біологічні й фізичні ознаки тварин-учасників дискурсу та приписувані їм психологічні особливості.

За основу класифікації було взято:

1) генетичні та онтологічні характеристики учасників ситуації;

2) характери та передбачувані психотипи учасників ситуації, їх функції;

3) середовище існування та особливості поведінки учасників у ньому.

Генетична характеристика передбачає групування учасників казкового дискурсу за спільною видовою чи родовою ознакою: кролик - заєць, собака - вовк, ластівка - горобець, журавель - чапля.

Характери та передбачувані психотипи учасників враховують їх фізичні, психологічні та інтелектуальні особливості, які семантично інтерпретуються як: а) сильний – слабкий: лис – зайчик, орел – кролик; б) хитрий – безхитрісний: лисичка – курочка, лисичка – ведмідь; в) розсудливий – нерозсудливий: віл – цап, баран – цап; кіт, кріт – курочка.

Середовище існування подано сферою функціонування суб’єкта: ліс, поле (відкрита місцевість), водойма, подвір'я, обійстя.

На основі зіставлення особливостей поведінки у дикурсних ситуаціях подається схема класифікації учасників казкового дискурсу:

-       перша група формується класифікаційною ознакою – характери та передбачувані психотипи, відтворює ситуативні стосунки й у структурі казкового дискурсу представлена антагоністичними парами: лисичка - котик, кіт - вовк, віл - вовк, вовк - лисичка;

-       друга група формується генетичною та онтологічною класифікаційними ознаками, відтворює родові стосунки і представлена генетичними парами: ластівка – горобець, журавель – чапля, собака – кінь;

-       третя група формується середовищем існування, учасники реалізують релятивно-зумовлені стосунки, вона поділяється на дві підгрупи: а) спільне середовище: волик, баранчик, півничок; б) відмінне середовище: собака – вовк. Ця група в структурі ситуації коригує й корелятивні відосини, тому як допоміжні використовує ситуативну ознаку та ознаку психотипу учасника ситуації.

Учасники ситуації модифікуються і утворюють семантичні варіанти у дискурсивній ситуації. Пара «особа - особа» є інваріантною у казковому дискурсі, її модифікованим варіантом виступають пари «колектив -особа», «особа - колектив», «колектив - колектив». Колектив розглядається як створене з метою реалізації певної дискурсивної ситуації об’єднання осіб у кількості двох і більше учасників. Його структурна номінація визначається такими показниками:

1) конкретними видовими назвами суб’єктів ситуації: цап і баран; кіт, кріт і курочка ; волик, баранчик, півничок і качечка;

2) родовими назвами: звірі (лісові, дикі), птахи;

3) сукупностями відповідно до їхньої мети (цілі): збори, військо;

4) граматичним оформленням іменника у множині: вовки, гуси, свині.

Учасники ситуації безпосередньо існують у системі інформації, яка представлена вербальною та невербальною комунікацією, що містить інформацію про стан, рух та фізичні дії учасників.

Комунікативна дискурсивна ситуація тісно пов‘язується із системою інформації, в її основу покладений реалізований учасниками ситуації комунікативний акт. Роль комунікативних дієслів як смислових одиниць полягає у зміні та стабілізації ситуації шляхом використання внутрішніх (постійних) і зовнішніх (змінних) резервів. Внутрішні резерви є початково заданими для будь-якого комунікативного акту в цілому. Вони враховують такі елементи: наявність суб'єкта-реалізатора; логічно-поняттєві й емоційно-вартісні моделі, якими користується суб’єкт; психологічну модель поведінки і психологічну модель інформаційної реалізації, сприйняття, втілення; налагоджену в думці суб’єкта комплексну систему кодування і параметрування інформаційної реалізації; систему цінностей суб’єкта-реалізатора; паралінгвістичні фактори. Зовнішні резерви враховують позамовні чинники: рух у просторі, зовнішнє середовище, природні явища, які стосуються як суб’єкта, так і об’єкта.

Зовнішні та внутрішні резерви виділяються семантичною системою і розглядаються як її параметри. Постійні елементи (модельовані структури) реалізують знання та його психологічне наповнення (наміри, почуття, установки, емоції) й утворюють основні семантичні параметри. Змінні ж елементи системи, тобто допоміжні семантичні параметри, залежать від контексту ситуації (тематики, загальних установок, оточення), акустично-фонологічного (тон, висота голосу) та фізично-психологічного аспектів, які семантично наповнюють паралінгвістичну діяльність суб'єктів комунікативної ситуації.

Постійні та змінні семантичні елементи містять когнітивно-психологічні аспекти (власне знання та знання про ситуацію і її психологічні умови), утворюють смислові моделі, які є основою для створення конотативних систем. Базове дієслово казати у казках про тварин функціонує у чотирьох семантичних полях: інформаційному полі як передачі або обміну інформацією з інтелектуальною домінантою, інформаційному полі як виді пошуку нової інформації з інтелектуально-психологічною домінантою, психологічно-розпорядчому полі з розпорядчою домінантою або інтелектуально-впливовому з домінантою впливу, інтелектуально-психологічному полі як пошуку інтелектуальної та емоційної підтримки з емоційно-вартісною домінантою (переплітається з релятивною комунікацією, оскільки передбачає рух у просторі об’єкта, до якого спрямована комунікація). Перша конотативна система представлена дієсловами на зразок говорити, бесідувати, сперечатися. Голова говорила: Ти не можеш ходити наперед, бо ти не маєш ні очей, ні вух (Гадюча голова і хвіст). І так оба сперечалися, доки не прийшли злодії й закрали все зі світлиці, а в коморі миші з’їли хліб (Суперечка пса і кота). Чекав він, чи не прийде й лисиця, але лисиця була така мудра, що до печери не йшла, лише з ним здалека бесідувала (Хворий лев і лисиця). Другу конотативну систему представляють дієслова на зразок казати, хвалитися (розказати про щось), наказувати (повідомлення імперативного характеру). Тільки вони це кажуть, а лисичка з нори - фіть! - і пішла в ліс (Журавель і лисичка). Влітку віл  випасувався по зелених нивах та долинах, нікого не боявся, бо був дужчий од всіх, хто приходив до нього та хвалився своєю силою (Віл, баран і півник). Коли виходила коза з дому пастись, так діткам наказувала, щоб вони нікому не одчиняли дверей (Як вовк забажав козенят). Третя конотативна система представлена дієсловами на зразок питати, просити, підмовити. Так усе лисичка питає журавля, а той все по їдній зменшує (Журавель і лисичка). Осел випасав по дорозі будяки  і осот, а пес, будучи дуже голодний, просив осла, щоби йому дав кусник хліба, котрий ніс на собі в кошиках (Осел і пес). Лисиця нагляділа осла і почала за ним слідкувати, а так як вона сама не могла здоліть, підмовила вовка і собаку, щоби вони засіли в кущах (Хворий лев). Четверту конотативну систему представляють дієслова на зразок скликати, покликати, посилати. Словникове значення дієслова посилати не містить елемента мовлення, тому у літературній мові воно не належить до групи дієслів мовлення. Дещо по-іншому це дієслово виявляє себе у казковому дискурсі. Воно фіксує певні аспекти мовлення у дискурсивних ситуаціях. Одна лисиця мала сина і була вона дуже стара, не могла ходити за курми, посилала свого сина, молодого лиса (Як лис розводив курята). Щось четвертої днини іде лисичка знов у виноград. Іде попри їжакову нору і знов кличе його у товаристві у виноград (Лисиця та їжак). Вовк, собака і лисиця підкрались поближче до лева, побачили, що він уже здиха, знов почали скликати всіх звірів (Хворий лев).

Однією з умов функціонування конотативних систем у дискурсивних структурах є наявність ознак когнітивної та психологічної систем.

Когнітивна система репродукує знання про світ. Ідеться про ситуативно задані або перспективні знання.  Елементи системи – смислові одиниці – містять поняття про типи знання. З одного боку, вони визначають потенційну генетичну природу слова, з іншого – функціонування в дискурсивній ситуації. Виділяються такі смислові одиниці-поняття когнітивної системи: емпіричні, гіпотетичні, власне інтуїтивні, розуміння.

Емпіричні знання зустрічаються у ситуаціях такого типу.

Перед однією печерою, в якій ночував ведмідь, було одне велике дерево, що, ростучи та товстіючи, щораз більше заступало вхід у печеру. Одного дня розлютився ведмідь на дерево і хотів його звалити. Побачив це черв’як з другого, всохлого вже дерева, та сказав ведмедеві: “Ти думаєш, що звалиш його власною силою? Не можеш! Коли тобі перешкоджає, знайди інше місце, заки я звалю це дерево” (Ведмідь і черв’як). Смислова інтерпретація: учасники ситуації адекватно оцінюють свою силу, але з різних позицій, вони володіють певними вродженими можливостями й ситуативними знаннями про її використання. Але кожен із них існує у системі власного виміру. Ці системи різні, вони й провокують недовіру одного з учасників ситуації до дій іншого.

Гіпотетичні знання зустрічаються у ситуаціях такого типу. Одного разу лежав ведмідь голодний під дубом і дивився, як грається маленька білочка. Переборюючи голод, він заснув. А білочка якось стрибнула на гнилий сучок. Він відламався, а вона впала прямо у ведмежі лапи. Ведмідь схопив здобич. Але білочка почала благати ведмедя, щоб той відпустив. Говорить, що колись ведмедеві у пригоді стане (Як білочка допомогла ведмедеві). Смислова інтерпретація: один із учасників ситуації припускає, що вроджені можливості можна використати у критичній ситуації. Кожен із учасників ситуації існує у власній системі природніх можливостей. Різність систем провокує недовіру в одного із учасників ситуації до дій іншого.

Інформаційний процес, представлений дієсловом казати, у ситуативних моделях онтологічно визначається як умотивована діяльність, визначає динаміку та статику елементів відповідної конотативної системи, тобто психологічно активізує знання. Поєднуючись між собою, система знань та психологічна система складають зміст інформації. Психологічна система утворює психологічні рівні поняття, що ситуативно визначаються як стабільний, фіксовано стабільний,  динамічний.

Стабільний. «Так і так, – розказують котики, – але не знаємо як нам поділити грудочку сиру» (Лисичка-суддя).  Вовк розповідає, що нового в лісі, а сам роззирається по подвір`ю (Війна пса з вовком). Смислова інтерпретація: стабільність ситуації та емоційно-психологічного стану її учасників не можуть кардинально вплинути на зміну дискурсивної ситуації.

Фіксовано стабільний. Гуси як увиділи голодного вовка, що до них повертає, то зачали межи собою живіше розмовляти та знімати голови в його сторону (Як вовк гусям грав). «Ти», – вже й зовсім нищечком кажуть мишенята (Півник та двоє мишенят). Смислова інтерпретація: ситуація спокою та розміреності порушується деякими не надто інтенсивними емоційними сплесками її учасників, але вони не можуть призвести до кардинальної зміни дискурсивної ситуації.

Динамічний. Осел, дрожачи цілим тілом, став просити сильного пса, щоби його боронив (Осел і пес). Ет, ходив на пасіку та з мужиками посварився, аж боки болять, нездужаю…(Кіт, цап та баран). Смислова інтерпретація: динамізм дискурсивної ситуації викликає в її учасників сильне емоційно-психологічне напруження, що може призвести до кардинальної зміни самої ситуації.

Елементи конотації потенційно закладені у семантично-ситуативній реалізації комунікативних дієслів, що активізує два типи ситуативно залежних семантичних параметрів: когнітивних та психологічних, які забезпечують функціонування когнітивної та психологічної систем у складі семантичної системи (генетичної системи). У дослідженні вони розглядаються як генетичні параметри і поділяються на інформаційно-генетичні та психо-генетичні.

Інтерпретація конотативних систем у дискурсивній комунікативній ситуації відбувається за допомогою генетичних та ситуативних семантичних параметрів, які реалізуються через механізми  відтворення. Сутнісні механізми відтворюють власне ситуацію мовлення. Механістичне відтворення полягає у реалізації контексту, фону та враховує паралінгвістичні чинники.

Наприклад, параметр тон (інтонування) відповідно до дискурсивної ситуації виявляє себе у комунікативних дієсловах так:

галдіти – говорити голосно, колективно, перекрикувати один одного;

цінькати – тихо, ледве чутно говорити;

лаятися – голосно, негативно висловлюватися;

нападати – жорстко вести розмову;

благати – уклінно говорити.

Всі одобрили річ лиса, гукнули “браво!” і рішили зараз же зробить потайне засідання. Всі звірі одійшли подальше і почали галдіть. Які слабіші і беззащитні, ті кричали... (Звірі під пануванням лева). А волове очко сховалося орлові під крило, і орел як підлетів, викружляв найвище понад усю птицю. А волове очко вилетіло із-під крила і зачало цінькати, щоб ся оголосило ще вище (Орел і волове очко). От вовчик тільки що сів, а санки так і розпались... Лисичка тоді давай його лаять! Лаяла-лаяла та й каже: “Піди ж, сякий-такий сину, дровець нарубай, і на санки вирубай, і приволочи!” (Лисичка-сестричка і вовк-панібрат). А лис почув, як його вовк обмовляв, прийшов і він до царя та поклонився. Лев почав на нього нападати, остро з гнівом: “Я тут такий хорий смертельно, а тебе нема?” (Помста лиса над вовком). Ведмідь схопив здобич. Але білочка почала благати ведмедя, щоб той  відпустив (Як білочка допомогла ведмедеві).

Знання про світ (сутнісний механізм відтворення) реалізується відповідно до дискурсивної комунікативної ситуації у дієсловах так:

каришувати – розповідати про щось, говорити з переконанням;

сказати –  повідомити щось;

підказувати – додавати інформацію (нагадувати про старе і вносити щось нове);

заявити – висловити переконання у чомусь;

пригадати – відновити і проаналізувати відомі вже знання про щось;

повідомити – подати нову або обгрунтувати  стару (відому) інформацію.

А щоб він (лев) сам нічого не зловив, так ми ходім зараз, загадаймо всім звірям, щоб тікали із лісу подальше; скажем, що лев сказився і хоче всіх розтерзать (Хворий лев). А заєць скочив щодуху до звірів і розповів їм, яким-то способом він змудрував ведмедя і вибавив їх усіх від тяжкого нещастя (Як заєць ошукав ведмедя). А цей заєць розказав за пана Коцького вовкові, ведмедеві, дикому кабанові (Пан Коцький).

Особливості ядерної системи пов’язані із специфікою казкового дискурсу про тварин. Дієслово казати має модифіковані варіанти, які інтерпретують власне мовлення тварин у дійсності: гуси почали гагати, собака гавка, вовк виє, куріпочка пищить, півень виспівує, вовки застогнали, свиня рохкає. У казковому дискурсі мова тварин адаптована до мови людини та членується на два основні види комунікативних актів: процес передачі інформації, процес передачі інформації з урахуванням психологічних аспектів цієї інформації та стану суб’єкта  й об’єкта. Наприклад: Поскладали вони все те в порядку, посідали та й сидять у теплі та добрі. Кіт на печі сидить та мурчить, півень на жердці виспівує, качка в воді  хлюпочеться, а свиня простяглася на постелі, лежить і рохкає. Надворі мороз та шквиря, а в них затишок і їсти є що (Як звірі хату будували).

От ідуть вони, йдуть удвох; назустріч їм півень. “Ку-ку-рі-ку! Куди це ви зібралися?” – він їх питає. А вони йому й кажуть: “Та в теплі краї, братику, перезимувати”. – “Ге, та й я того!”. От ідуть вони вже втрьох. Надвечір втомилися та й сіли відпочивати. Раз чують вони курликання.
Он гуси летять! - закричав півень та й хотів сам за ними полетіти. Але хіба здатний піднятися так високо та й летіти так далеко!.. Побив крилами, полепетав та й знову злетів на землю.  “От, чорт, лише змучився даремно!” (Віл, баран та півник).

Дискурсивна комунікативна ситуація відтворює момент сприйняття об’єктом інформації. Казковий дискурс подає його обмежено,  фактуалізуючи лише три дієслова: учути, чути, почути, оскільки він інтерпретується як реакція на надіслану суб’єктом інформацію. Для казкового дискурсу ця ланка, момент сприйняття інформації, є другорядною. Її роль полягає у попередженні наступної ситуації і підготовці до створення нової комунікативної ситуативної моделі.

Система відтворення у казковому дискурсі за участю тварин формується учасниками ситуації (їх кількісні та якісні характеристики) та заданим комунікативною ситуацією типом відповіді, що актуалізує або елемент когнітивної (відзиватися, відповідати), або ж елемент психологічної систем (реготати, сміятися). Система відтворення узгоджується як із системою відправника інформації (суб’єкта), так із системою сприйняття, тому завдяки їй конотації смислу  комунікативної дії суб’єкта репрезентуються у відображеному та якісно новому вигляді.