УНІВЕРСИТЕТСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ В КОНТЕКСТІ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, висвітлено ступінь наукового опрацювання теми, сформульовано наукову проблему дослідження, визначено його мету та завдання, окреслено об’єкт та предмет, визначено теоретико-методологічні засади, розкрито наукову новизну дисертаційного дослідження, практичне значення отриманих результатів, наведено дані про апробацію роботи та її структуру.

У першому розділі – “Теоретичні засади розгляду університетських організацій” – проаналізовано в історично-теоретичній перспективі напрямки соціологічного знання, згідно з якими університет доречно інтерпретувати як соціальну організацію. В результаті синтезу існуючих підходів запропоновано університетські організації розглядати в межах поняття “університетська конфігурація” (завдання 1). Основна увага приділяється розгляду за хронологічним принципом різних концепцій, які тим чи іншим чином стосуються університетських організацій у різних галузях соціологічного знання.

В преамбулі аналізуються здобутки класичної теорії управління, її наголос на економічному підході до розгляду освітніх організацій та соціології організацій, її аналіз університетів як адміністративних державних організацій і визначається проблемне поле авторського дослідження. Обґрунтовується залучення до дослідження університетів понятійно-категоріального апарату не тільки соціології організацій, але й інших галузевих соціологій, що допоможе повніше розкрити специфіку університетської організації як соціальної організації.

Проблема організаційної специфіки університетів досліджувалася у межах економічної соціології та соціології організацій. Економічний підхід, представлений працями І. Канта, М. Вебера, Т. Веблена, виник найраніше. Він передбачає розгляд університетів як економічних організацій, тобто таких, що мають відношення до ринку праці. Проте цей підхід має обмежений евристичний потенціал, оскільки не надає пояснень стосовно таких характеристик університетської організації, як сильний інституціональний вимір, різнорідність та суперечливість вирішуваних завдань, відсутність чітко зазначеної мети діяльності (яка б дозволила оцінити результати діяльності), проблематичність вимірювання стосунків з ринком, труднощі визначення поняття “продукт” для з’ясування ступеня ефективності навчальної та наукової діяльності, різноманітність акторів, їхніх статусів, логіки їхніх дій тощо.

 Інший підхід до аналізу університетів, як до адміністративних державних організацій, розроблено в соціології організацій. Його представники Дж. Марч та Г. Саймон заклали підвалини широкомасштабної дискусії щодо організаційної моделі власне університетів, у якій взяли участь Дж. Міллетт, П. Блау, Дж. Болдрідж, M. Коген, та Дж. Олсен та ін. У ході дискусії було запропоновано визначити специфіку університетських організацій відносно інших соціальних організацій відповідно до способів прийняття рішень, які превалюють в тій чи іншій з них, і були виділені такі їх моделі: колегіальна, бюрократична, політична та “організованої анархії”. Подальші дослідження особливостей цих чотирьох моделей функціонування засвідчили значимість цієї дискусії для пояснення принципів функціонування університетських організацій, проте не дали відповіді стосовно критеріїв поєднання цих концептуальних моделей в одну пояснювальну модель. Емпіричні дослідження продемонстрували, що всі вищезазначені моделі функціонування можуть різною мірою і одночасно бути наявними в межах однієї й тієї ж університетської організації. До того ж процеси прийняття рішення в університетській організації часто залежать не тільки від внутрішніх, але й від зовнішніх чинників, оскільки університети – це структури, вписані в національні системи освіти.

У 1980-х рр. ХХ ст. дослідники університетських організацій відмовилися від пошуку їх єдиної пояснювальної моделі з позицій внутрішнього організаційного аналізу і зосередили увагу на класифікації університетів за способами їх взаємодії з навколишнім середовищем. На стику соціології освіти, соціології організацій і соціології управління сформувався новий напрямок – порівняльні дослідження в галузі вищої освіти. У його межах з’ясовуються особливості структурування систем вищої освіти у різних країнах, здійснюється їх порівняльний аналіз, встановлюється роль держави у керівництві системами освіти різних країн, а також досліджується діяльність університетських співробітників. Такі дослідження унаочнюють різноманітність і неповторність національних освітніх систем, проте застосування широкого порівняльного інструментарію призводить до схематизації та спрощення картини освітніх і організаційних практик окремих університетських організацій. Основний недолік подібного підходу полягає у недостатньому висвітленні взаємозалежності між національною системою освіти, університетами та університетськими акторами. Залучення додаткового категоріального апарату дозволило б більш ефективно описати таку взаємозалежність у різних країнах. Поняття “університетська конфігурація”, запропоноване дослідницею К. Мюсслен, розкриваючи взаємозв’язки між трьома формами колективної дії: університетами, державними органами контролю за їх діяльністю та представниками університетських професій, дозволяє певною мірою вирішити це завдання. “Університетські конфігурації” певної країни визначаються залежно від ступеня прояву в університетських організаціях таких типів управлінсько-регуляторної діяльності: внутрішньо університетського управління, управління університетською організацією з боку державних контролюючих органів та внутрішньо дисциплінарного регулювання.

Ця концепція дозволяє подолати розрізненість підходів до вивчення цих трьох форм колективної дії і акцентує те, що жодну з них не можна ефективно проаналізувати у відриві від двох інших, оскільки ні університети, ні державні органи контролю над ними, ні університетські професії, не є автономними сферами. Проте, на думку авторки цієї дисертації, головним недоліком цієї концепції є її певна статичність, подолати яку можна, доповнивши поняття “університетської конфігурації” такими динамічними складниками, як ринок та регіон (територія). Їх використання дозволить врахувати новітні тенденції розвитку системи освіти, пов’язані із глобалізаційними процесами і, водночас, проаналізувати університетські конфігурації у динаміці змін, оцінити ступінь їх стабільності, здатність до сприйняття змін та інновацій, а отже й потенційну успішність управлінських заходів у сфері освіти. Дослідження університетських конфігурацій у динаміці змін, здійснене за допомогою аналізу впливу політики реформування вищої освіти на університетські конфігурації в Україні (у межах соціології політики), продемонструвало, що найбільші зміни в українських університетських конфігураціях, основні складники яких залишалися майже незмінними упродовж століть, відбулися на початку 1990-х років ХХ ст. Вони полягали в комерціалізації освіти шляхом створення ВНЗ приватної форми власності і запровадження сектору платних послуг у державних університетах. Тотожність сучасних тенденцій розвитку університетських організацій в напрямку загальної комерціалізації освіти в Україні  аналогічним тенденціями у західних країнах свідчить, що українські університетські організації перебувають на шляху поступового перетворення з адміністративних органів держави, які орієнтувалися на держзамовлення, на соціальні організації особливого типу – освітні корпорації, орієнтовані на освітній ринок та споживачів освітніх послуг. Такі трансформації відображаються і на дослідницькому полі університетської проблематики, де останнім часом зміцнилися позиції економічного підходу в полі емпіричних соціологічних досліджень, присвячених проблемам раціоналізації праці, як засобу підвищення ефективності діяльності, оптимізації управління, впровадження новітніх управлінських технологій та інновацій тощо.

У другому розділі – “Особливості функціонування університетських організацій” – систематизовано підходи соціології економіки, промислової соціології, соціології праці, соціології управління для з’ясування специфіки університетських організацій шляхом порівняння принципів їх організації та функціонування з аналогічними принципами господарських організацій (завдання 2).

У першому підрозділі університети розглянуто з декількох позицій: їхніх відносин з середовищем діяльності (аналізу продукту і ринків збуту), організації їхньої діяльності у всіх її вимірах (організація виробництва, різноманітних структурних підрозділів, організація праці, способів координації та кооперації, системи владних відносин, способів прийняття рішень, способів оцінки ефективності діяльності). З’ясовано, що функціонування університетських організацій передусім визначається їхньою адміністративною сутністю (діяльність, приписана державою), а також тим, що вони об’єднують науковців різних спеціальностей. Зокрема, встановлено, що саме викладання як специфічний різновид діяльності є основним принципом структурування університетської організації. Створення базової організаційної структури (факультету, або його відповідників) відбувається згідно з дисциплінарним принципом: “організаційна структура (факультет, або його відповідник) – спеціальність – національний диплом”. У контексті специфіки організації праці (соціологія організацій) характерною рисою є сильна внутрішньо дисциплінарна кооперація та відносно слабкий рівень міждисциплінарної кооперації. Той факт, що університет – це передусім адміністративний орган держави, значною мірою пояснює переважання вертикальної кооперації як домінуючого принципу взаємодії в організації. А оскільки університет – це також певна сукупність наукових професій, вертикальна кооперація посилюється домінуванням у науковій сфері принципу вертикальної професійної мобільності. Часова організація праці в університетських організаціях є негнучкою, вони функціонують за принципом циклічної індустрії: щороку цикл виробництва розпочинається в незмінному ритмі (прийом студентів, навчальний процес, екзамени, канікули), тому в університетах рівень раціоналізації праці невисокий порівняно з господарськими організаціями. Попри певне поліпшення часової організації праці завдяки інформаційним технологіям, подолати проблему нерівномірного розподілу часу, а саме, максимально обмежити “мертвий” час та “час пік”, університетським організаціям поки що не вдається. Тож характерною рисою їх функціонування є дефіцит людських ресурсів у період надмірного навантаження та недовикористання у періоди недонавантаження. Інша особливість часової організації університетського життя – повільність прийняття рішень через видовжений характер ієрархічної піраміди організації (як наслідок вертикальної кооперації та координації).

 Попри орієнтацію на поглиблення раціоналізації праці університетам, на відміну від господарських організацій, поки що не притаманні такі риси, як гнучкість, скорочення ієрархічних рівнів, посилення горизонтальної кооперації між різними підрозділами, здійснення реорганізацій, націлених на ефективніше використання робочого часу. Університети можна, до певної міри, розглядати як господарські організації: здійснюючи наукові дослідження, вони продукують нові знання для різних галузей діяльності і виробляють (готують) фахівців для ринку праці. Їх діяльність може орієнтуватися на цінності ринкового середовища: продуктивність, рентабельність, конкуренцію. Проте будь-який університет передусім надає послуги специфічного характеру, пов’язані із передачею знань, і він у своїй діяльності змушений керуватися не тільки економічними принципами, але й принципами соціального інституту (збереження та розвиток знань) та адміністративного бюрократичного органу (підготовка фахівців). Виконувати ці суперечливі завдання, стабільно функціонуючи, університетам вдається завдяки традиційній для них тенденції до автономізації та консенсусної поведінки, яка передбачає вирішення проблем за допомогою неформальної взаємодії.

У другому підрозділі з’ясовуються особливості системи владних відносин та способи прийняття рішень в університетській організації через призму аналізу їх соціогрупової структури (у межах соціології організацій). Завдання та відповідальність в університетській організації розподіляються за принципом бюрократичного делегування від вищого рівня до нижчого, причому чим нижчий ієрархічний рівень, тим менше засобів мають актори цього рівня для їх виконання. Проте, механізми взаємного пристосування акторів у процесі спільної діяльності та регулювання їх взаємодії не передбачені ні чітко визначеними ієрархічними зв’язками, ні правилами внутрішнього розпорядку, вони не діють і у принципі абсолютного приєднання до цілей та цінностей організації, які мають всіма однаково розумітися. Хоча загальна приналежність до тієї чи іншої університетської спільноти може широко прокламуватися під час свят чи колективних зібрань, однак у внутрішньому функціонуванні університетських організацій консенсус досягається вкрай важко і кристалізуються у конфліктах, переговорах, досягненні більш чи менш стабільних компромісів. Останні несуть відбиток тієї позиції, яку кожна окрема університетська спільнота займає в соціальному просторі організації і в процесі розподілу праці. Аналіз розподілу завдань і відповідальності в університетській організації свідчить про взаємне накладання сфер відповідальності. Відтак, вирішення проблем відбувається за допомогою неформальних механізмів: шляхом переговорів. У процесі арбітрування конфліктних ситуацій та пошуку компромісу очевидною є перевага влади авторитету над авторитетом влади, що становить основний принцип здійснення владних відносин в університетській організації. Пошук компромісу, традиційно нелегкий для таких складних організацій, як університети, сьогодні ускладнюється у зв’язку зі змінами в освітній сфері, і це поглиблює в них стан невизначеності та сприяє підвищенню організаційної напруги.

 У третьому та четвертому підрозділах розглядається застосування в університетській організації загальних і локальних правил та практик. Університет, виконуючи поставлені державою завдання, вирішує їх як організація, тобто адаптує загальні настанови, отриманні згори, до реальної ситуації, а паралельно розвиває і закріплює локальні правила (формальні й неформальні). Функція цих правил полягає у забезпеченні необхідної організаційної гнучкості, що дозволяє університетській організації враховувати гетерогенність повсякденних проблем та ситуацій. Аналіз правил університетської організації дозволяє з’ясувати ступінь організаційної напруги, яка є наслідком суперечностей, що виникають в ній, та окреслити засоби зменшення цієї напруги. Регулятивна діяльність в університетській організації спрямована на забезпечення її функціонування за допомогою створення, модифікації, інтерпретації та застосування правил різними категоріями акторів. Студенти, викладачі, адміністративний персонал розробляють власні стратегії дії, які можуть збігатися чи ні з чинним регламентаційним порядком. Внаслідок адаптації офіційних правил до стратегій дії акторів, в організації створюються і застосовуються модифіковані правила, які визнаються університетською спільнотою такими, що забезпечують її ефективне функціонування. Завдяки цьому, зокрема, університетська організація має змогу відповісти на вимоги зовнішнього середовища та реагувати на кризові ситуації, породжені впровадженням нових принципів діяльності. Продукт адаптаційної діяльності – адаптовані локальні правила, які визначають можливість та ступінь відступу від виконання загальних правил-принципів (приписаних державою), особливості адаптації та інтерпретації цих правил акторами організації, а також ступінь варіативності їх застосування в окремо взятій університетській організації.

Різні університетські актори (студенти, викладачі, адміністративний керівний та виконавчий персонал) розробляють власні стратегії дій, які здебільшого не узгоджуються із приписуваними їм правилами діяльності. Університетська організація, на відміну від інших організацій, сприяє інноваційній діяльності акторів з вироблення локальних правил, що дозволяє університетам подолати регламентаційну невизначеність загальнонаціональних правил. Локальний порядок в університетській організації залежить від процесів взаємодії між різними категоріями акторів, що відбуваються з приводу створення, інтерпретації та модифікації правил, за якими функціонує організація. Ефективність діяльності університетської організації передусім визначається її спроможністю досягти стану рівноваги між своїми внутрішніми потребами та вимогами довкілля і в такий спосіб забезпечити стабільність свого функціонування. Вирішувати це завдання кожній організації все частіше доводиться самостійно, як і нести відповідальність за результати своєї діяльності. Таким чином, університети дедалі більше діють як звичайні господарські організації, ведуть жорстку боротьбу за підтримання своєї життєдіяльності на ринку освітніх послуг.

У третьому розділі – “Університетські організації та їх користувачі – студенти в контексті державної політики надання освітніх послуг” – проаналізовано вплив державної освітньої політики на взаємодію між університетами та студентами як адресатами державної освітньої політики і користувачами освітніх послуг (завдання 3); окреслено сучасні тенденції розвитку університетських організацій та оцінено перспективи їх подальших трансформацій (завдання 4).

На сучасному етапі найголовнішим критерієм оцінки ефективності для господарських організацій є не кількість проданих товарів та послуг, а рівень сервісу та ступінь задоволеності клієнта. Аналіз статусно-рольових позицій студентства свідчить, що до недавнього часу студенти мали мінімальний вплив на вироблення освітньої політики та функціонування організації. Вони були скоріше об’єктом, на який спрямовувалася діяльність організації, ніж її суб’єктом. Студенти, як особливі актори (склад студентської когорти постійно змінюється) знаходилися з державою, її адміністративними органами та освітніми організаціями в ситуації взаємодії з приводу отримання освіти і розглядалися як її одержувачі. Характерною рисою цих відносин був їх патерналістський характер з боку держави. Демонополізація освіти та проникнення у публічний сектор освіти ринкових відносин (запровадження платної освіти) дали життя новому для державних університетських організацій поняттю – “освітні послуги”. Тож поступово утверджується сприйняття студента як клієнта або принаймні як споживача освітніх послуг на противагу домінуючому уявленню про нього як про “studium generale” (неперсоніфіковану особу, що навчається). Це домінуюче сприйняття сьогодні закріплене законодавчо у вигляді принципу рівності всіх громадян у можливостях отримання освіти. Невизначеність статусу студента в організації, а отже невизначеність, які саме його потреби вона має задовольняти, є одним із постійних джерел напруги в університетах. Ця ситуація ускладнюється проблемним питанням, чиї саме потреби необхідно задовольняти: громадян (тих, хто кращий академічно) чи клієнтів (тих, хто спроможний заплатити за освітні послуги).

Специфікуючою рисою освітньої сфери є диференціація акторів освітнього процесу за різними ознаками: професійною культурою, статусно-рольовою позицією в організації, груповими інтересами, уявленнями про розвиток освіти, про користувачів та їхні потреби (гіпотеза 1). Проте всіх об’єднує намагання легітимізувати в очах інших акторів свої власні концепції користувачів – студентів. Це дозволяє легітимізувати вигідне для кожного актора та його групи бачення поточної ситуації і задати відповідні орієнтації діяльності та перспектив її розвитку. Користувач виступає в цьому ракурсі засобом реалізації інтересів різних груп (гіпотеза 2). Переговорні процеси між учасниками освітнього процесу стосовно потреб користувачів освітніх послуг, – це один із механізмів регулювання в освітній сфері (гіпотеза 3), яка становить собою мультиполюсну систему, тобто систему, до складу якої входять різні відносно автономні актори (і за сферою функціонування, і за принципами здійснення владних відносин та можливостей впливу на процеси прийняття рішення). Переговорний процес щодо визначення сутності поняття “користувач” спрямований на виявлення такої його репрезентації, яка б поділялася всіма і уможливлювала співпрацю між акторами.

Перевірка гіпотези про існування зв’язку між статусом користувачів та процесом виробництва освітньої політики дала змогу по-іншому оцінити роль студентства як соціальної групи. Її аналіз недоцільно обмежувати тільки розглядом ціннісних орієнтацій студентів, їхнього соціального самопочуття та участі у навчально-виховному процесі. Студентство є не тільки користувачем освітніх послуг, а й може бути реальним суб’єктом впливу на діяльність освітніх організацій (отримуючи додаткові важелі впливу через контрактну форму навчання) і на освітню політику загалом (шляхом політичних протестів проти політики держави в освітній сфері). Відносини з користувачем у ході надання освітньої послуги не варто розглядати як пріоритет викладачів та адміністративного виконавчого персоналу, оскільки у наданні освітньої послуги беруть участь всі актори освітньої сфери, які залучені у процес її виробництва (державні органи управління освітою), в управління її впровадженням (керівництво освітніх організацій) або в процес її надання (викладачі та адміністративний виконавчий персонал). Всі ці актори розробляють власні репрезентації користувача та намагаються легітимізувати їх в очах представників інших груп.

Проте принципи взаємодії основних акторів освітньої сфери можуть зазнати суттєвих змін у зв’язку із глобалізаційними процесами, що останнім часом все більше визначають основні тенденції розвитку університетських організацій. Основними такими чинниками є формування глобального освітнього ринку та його логічний наслідок - процес підвищення конкуренції між національними системами освіти різних країн. Університетські організації реагують на вплив цієї конкуренції посиленням процесів внутрішньої комерціалізації, наслідком яких є розвиток тенденції їх перетворення з адміністративних органів держави  на освітні корпорації.

ВИСНОВКИ

У висновках, відповідно до поставленої мети та завдань роботи сформульовані основні результати дисертаційної роботи та окреслено напрямки подальших досліджень університетської проблематики.

1.      У зв’язку з недостатнім висвітленням у системі соціологічного знання теоретичних засад організаційного підходу до розгляду університетів як особливого типу освітніх соціальних організацій, обґрунтовано необхідність міжгалузевого підходу до їх аналізу та поглибленого вивчення всіх аспектів складної сутності університетської організації, у якій поєднано кілька організаційних моделей. Тому в дослідженні використано не тільки традиційні підходи до аналізу діяльності університетів (соціологія освіти та соціологія науки), але й залучено напрацювання економічної соціології, соціології організацій, соціології праці та управління, соціології політики тощо.

2.            Доведено, що університети відносяться до складних соціальних організацій, оскільки їм притаманна множина організаційних сутностей, а саме: університети є водночас інституціями, адміністраціями та науковою спільнотою, що діє в організаційно окреслених межах окремого навчального закладу. Як інституція, університет має сприяти підтриманню та поширенню суспільних цінностей та норм. Як адміністрація, він має виконувати завдання, приписані йому державою. У виконанні цих завдань головна роль відведена викладачам-дослідникам, котрі організовані у наукову спільноту. Нарешті, ця наукова спільнота здійснює свою діяльність у межах окремої організації, вищого навчального закладу. Тобто університет – це складна, сповнена суперечностей організація, яка виконує численні завдання, використовує різноманітні ресурси, і результати діяльності якої важко вимірювані.

3.           Виявлено такі специфічні риси університетської організації порівняно з класичними господарськими організаціями: 1) ригідність часової організації праці; 2) повільність процесу прийняття рішень; 3) сильна вертикальна кооперація та відносно слабкий рівень горизонтальної кооперації, 4) слабка міра відповідності між статусом, винагородою, функцією та змістом функціональних обов’язків; 5) діяльність акторів університетської організації характеризується тяжінням до автономізації стосовно будь-яких правил та переважанням консенсусного типу поведінки.

4.           Продемонстровано, що традиційна система функціонування університетських організацій поставлена під сумнів трьома основними зовнішніми по відношенню до університетської організації чинниками: пере визначенням відносин із державою, зростанням попиту на вищу освіту та диверсифікацією вимог до її змісту. Два останні чинники зумовили зростання вимог до університетів з боку студентів як споживачів освітніх послуг. Виникає суперечність між двома сутнісними характеристиками університету: він змушений діяти як адміністративна інституція, тобто брати до уваги всі вимоги корстувачів освітніх послуг, і як організація, обмежена у своїх ресурсах, котра насправді неспроможна створити рівні умови доступу до вищої освіти для всіх бажаючих та рівні умови навчання, отже, не може забезпечити виконання покладеного на неї державою завдання щодо забезпечення умов реалізації освітніх прав всіх громадян.

5.           Зафіксовано спільність тенденції до інструменталізації освіти для західноєвропейських країн (на прикладі Франції) та для України, де ця тенденція є фактором трансформації статусно-рольових позицій студентів як акторів організації. Доведено, що запровадження контрактної форми відносин у державних університетських організаціях зумовлює трансформацію відносин “університетська організація – студенти” у напрямку їх клієнтизації.

6.           Запропоновано концепцію, згідно з якою епістемологію сприйняття студентської когорти як користувача освітніх послуг можливо зрозуміти, виходячи з аналізу чотирьох основних елементів: 1) глобального референта, який визначає пріоритети державної політики (статус та міра важливості освітньої політики для держави); 2) секторного референта, в межах якого визначаються орієнтири розвитку вищої школи та вищої освіти (політика у галузі вищої освіти; 3) соціогрупової і організаційної структури конкретної університетської організації та способів її зовнішнього і внутрішнього регулювання; 4) статусно-рольовою позицією, професійною культурою, груповими інтересами та способом взаємодії з користувачем кожного з діючих акторів організації.