УПРАВЛІННЯ ПРОЦЕСОМ РЕСТИТУЦІЇ ЦЕРКОВНОЇ ВЛАСНОСТІ В УМОВАХ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, актуальність дослідження, зв'язок із науковими програмами, визначено хронологічні межі, мету, завдання, об`єкт і предмет дослідження; розкрито методологічну основу, наукову новизну й практичну значущість роботи, охарактеризовано особистий внесок здобувача й апробацію результатів дослідження.

У першому розділі - "Теоретико-методологічні засади дослідження процесу реституції церковної власності" - розкриваються відповідні аспекти дисертаційної роботи. Дослідження реституції церковної власності потребує виваженого підходу до вибору методологічного інструментарію, принципів і добору наукових методів і прийомів діяльності управлінця, осмислення сучасних підходів про шляхи й перспективи процесу повернення й розподілу культових споруд і церковного майна. Подолання ідеологічних бар`єрів, колишніх методологічних підходів, доступ до заборонених раніше джерел нині дають змогу робити об`єктивні висновки щодо реквізиції культового майна в Україні, сучасного й майбутнього процесу реституції церковної власності.

Теоретичний вимір проблеми реабілітації майнових прав Церкви означає визначення змісту реституції церковної власності як предмету дослідження, здійснення аналізу основних тенденцій сучасних процесів розподілу церковної власності й розроблення нових господарчо-правових норм використання повернутих релігійним організаціям культових споруд і майна.

Визначено, що реституція церковної власності - це статус, якого набуває вилучене колись культове майно в результаті визнання радянського законодавства недійсним і за умови включення відповідних нових правових механізмів. Підставою для реституції культового майна є визнання неправомірними дії держави у відношенні до Церкви та її власності. У такому разі інтереси й права потерпілої сторони мають бути відновлені. У разі повної реституції релігійним організаціям повертається все реквізоване майно. Якщо таке повернення церковного майна з тих чи інших причин унеможливлюється, то згадана модель передбачає відшкодування його вартості грішми.

Установлено, що подолання тяжкої спадщини залишається складною і водночас невідкладною справою. Процес розв`язання матеріальних проблем українських церков складний і суперечливий. На це впливають як історичні чинники, так і ті, що породжуються сьогоднішньою ситуацією - від брутальних неправових дій тоталітарного режиму до нинішньої напруженої ситуації, що нерідко виникають у стосунках між Церквою та іншими суспільними інститутами в разі зіткнення їхніх інтересів у процесі реституції церковної власності.

При відновленні майнової і соціально-політичної справедливості у відношенні до Церкви слід враховувати, що через складне економічне становище держава не в змозі відшкодувати Церкві ті колосальні втрати, яких вона зазнала за радянських часів, повністю повернути націоналізовані землі, ліси, лікарні, притулки, заводи, фабрики й майно чи  надати релігійним об`єднанням грошову компенсацію. У сфері використання нерелігійного майна існують правові колізії, що не піддаються розв'язанню. Особливо складними є ті, що визначаються зміною власника майна. Спроби силового їх розв'язання здатні призвести до зростання міжконфесійної напруженості. Окрім цього існує проблема юридичного трактування Церкви, як цілісної інституції і відсутність демократичних інститутів, які б могли регулювати майнові відносини й безпосередньо процеси компенсації між державою і Церквою. Водночас слід підкреслити, що попри всю половинчастість зусиль влади, спрямованих на реституцію культового майна, повернення колишньої церковної власності її господарям виявилося єдиним у своєму роді прецедентом. Нащадки сотень тисяч пограбованих радянською владою чи інша інституція не отримали реквізованої в минулому власності.

Дії влади в питанні реституції церковної власності є певним компромісом між усвідомленням державою шкоди, заподіяної релігійним об`єднанням упродовж семи десятиліть і прагненням подолати наслідки антицерковної політики й встановити конструктивні відносини з Церквою. Розпочатий процес реституції церковної власності є соціальною та економічною проблемою нашого суспільства. Швидке розв`язання його в сучасній Україні не можливе, оскільки відновлення справедливості у відношенні до Церкви означає не лише повернення у власність культового майна й споруд, а й відновлення всіх майнових і політичних прав релігійних об`єднань.

Дослідження вітчизняної і зарубіжної історіографії з питання реквізиції церковно-монастирської власності в Україні, документальних свідчень про вилучення культових споруд і майна релігійних об`єднань дозволяє розкрити механізм, особливості й наслідки цього складного процесу. Незважаючи на актуальність даної теми, процес вилучення церковно-монастирського майна з українських церков та монастирів значною мірою залишився поза увагою дослідників: монографічні праці, оригінальні статті, історіографічні огляди з цієї проблематики поки що відсутні.

Найдоступнішою для дослідження є офіційна література про Церкву, що з'явилась у пожовтневе десятиліття. Авторами статей, нарисів і окремих брошур були переважно українські й російські партійні й державні працівники різних рангів. Їхні праці здебільшого сповнені войовничості, ідейної нетерпимості й закликів до організації тиску на Церкву. Наукові й методичні матеріали, опубліковані Київською комісією з дослідження релігійної ідеології, що діяла при науково-дослідній кафедрі марксизму-ленінізму Академії наук УРСР і кафедрі історії релігії Українського інституту комуністичної освіти, відзначаються відкритою атеїстичною пропагандою. Йдеться про дослідження з історії Церкви в Україні в пореволюційні часи дійсних членів цієї комісії: В.Фаворського, Ю.Самойловича, завідувача VIII Ліквідаційним відділом НКЮ РСФРР П.Красикова й завідувача Ліквідаційним відділом НКЮ УРСР І.Сухоплюєва та інших. Методологічні засади цих досліджень базувалися на войовничому атеїзмі, а самі роботи носили пропагандистський, інструктивний характер і проводили "лінію партії" в науці.

Заідеологізованість наукової роботи, обмеження свободи совісті унеможливили подальші дослідження церковного життя в Україні. Поступово осередками вивчення церковної історії стали Український науковий інститут у Варшаві, Православний богословський факультет у Варшавському університеті й Православна богословська семінарія в Крем'янці, а після завершення Другої світової війни і Богословська академія УАПЦ у Мюнхені, Українське православне товариство в Канаді та інші. Тут вийшли друком праці В.Антоновича, В.Біднова, М.Грушевського, Д.Дорошенка, Д.Донцова, М.Драгоманова, П.Куліша, В.Липківського, О.Лотоцького, І.Огієнка, Н.Полонської-Василенко.

Тільки в 60-ті роки окремі сторони складного й драматичного процесу націоналізації церковно-монастирського майна привернули увагу вітчизняних дослідників. Але тогочасна панівна офіційна методологія і загальний стан історичної науки, що протягом наступного десятиліття продовжували виконувати ідеологічні замовлення держави, не дозволили їм при розгляді зазначеної проблеми уникнути неаргументованих характеристик, тверджень про відверто ворожу позицію Церкви під час конфіскації більшовицькою владою церковно-монастирського землеволодіння, закриття храмів і вилучення предметів культового вжитку.

Щоправда у монографіях, присвячених окремим періодам історії країни, працях істориків-аграрників, правознавців і релігієзнавців є факти й об'єктивне свідчення, що конкретизують процес позбавлення Церкви її власності й економічної могутності. Важливе наукове, пізнавальне значення в цьому плані належить працям В.Алексеева, М.Бердяєва, М.Бессонова, С.Білоконя, М.Гордієнка, Є.Дулумана, Ю.Зуєва, Ю.Калініна, Л.Митрохіна, М.Новикова, М.Одинцова.

Більш послідовно у 80-х рр. державно-церковні відносини аналізувалися в працях В.Гараджі, Н.Гаєвої, А.Колодного, Б.Лобовика, О.Онищенка, О.Пріцаки, Д.Степовика, С.Філатової, Е.Філімонова, І.Яблокова. Наголошується на необхідності змін у ставленні до Церкви, яка стає невід'ємним елементом духовності суспільства. Хоча в наукових дослідженнях цих років майже не дається оцінки ролі компартійної системи в організації і втіленні в життя антирелігійних заходів, реквізиції церковно-монастирської власності. Над дослідниками цих проблем тяжіють ідеологічні стереотипи, що диктувалися політизацією суспільства.

У радянський період, коли історія та особливості національно-релігійних процесів і господарська діяльність релігійних організацій досліджувались не об'єктивно, висвітлювалися тенденційно, цю прогалину значною мірою заповнили наукові розвідки представників української діаспори Б.Боцюрківа, О.Вороніна, І.Ортинського, І.Химки, Ю.Федоріва. Всеохоплюючу картину секуляризаторської діяльності органів більшовицької влади, зроблену на основі друкованих джерел, численних матеріалів мемуарного характеру і власних спостережень, подав І.Власовський у “Нарисі історії Української Православної Церкви ХХ ст." Маловідомі факти з історії переслідувань Церкви та її ієрархів містять книги Л.Регельсона, С.Мельгунова й Р.Конквеста. Чимало нового, оригінального матеріалу у формі різного роду документів, офіційних актів, заяв, статей, коментарів і споминів уводить у науковий обіг фундаментальний збірник "Мартирологія Українських Церков".

Заповнити певні прогалини в дослідженні проблеми дозволяють праці з історії державно-церковних відносин в Україні, представлені у виданнях останніх років. У вирішенні питань, пов'язаних із націоналізацією церковно-монастирського майна, автори відійшли від усталених у радянські часи концепцій, об`єктивно оцінюють політику більшовицького режиму щодо Церкви й релігії в Україні.

Новий етап української світської історіографії починається з 1990-х рр. У цей період з літератури, присвяченої обраній темі, зникають старі штампи, використовується значний масив архівних матеріалів. Однак проблема реквізиції церковної власності й реабілітація політичних і майнових прав релігійних організацій на сьогодні цілеспрямовано й повно не розглядалася ніким. Першими свідченнями неупередженого ставлення й осмислення проблеми української церковної історії в її співвідношенні з іншими суспільними процесами стали праці О.Крижанівського, А.Зінченка, С.Плохія і В.Ульяновського. Значний фактичний матеріал про еволюцію державно-церковних відносин, не знані досі факти щодо репресій проти духовенства й цілих церков, ставлення політичних лідерів до церковних питань в Україні подають автори довідкового нарису з історії Християнської Церкви в Україні.

Серйозні наукові підходи в дослідженні сучасних процесів і тенденцій у релігійно-церковному житті України демонструють В.Бондаренко, В.Верига, О.Ігнатуша, В.Єленський, А.Колодний, Н.Кочан, В.Лубський, В.Любащенко, О.Нестуля, В.Пащенко, Л.Пилявець, М.Новиченко, О.Саган, П.Саух, Е.Слободянюк, П.Яроцький, Б.Яськів. Важливим концептуальним підгрунтям дисертації стали теоретичні розробки, представлені в працях В.Кременя, М.Пірен, А.Пойченка, В.Ребкала, Д.Табачника, М.Томенка, що відзначаються оцінкою Церкви як невід'ємної складової духовного життя й характеристикою основних тенденцій трансформації і консолідації українського суспільства.

Важливе місце в колі джерел належить архівним фондам державної влади  громадських організацій. Це насамперед документи фондів вищих органів державної влади й управління УРСР, що зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів державної влади й органів державного управління України: Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (Ф. I), Ради Народних Комісарів (Ф. 2), Наркомату внутрішніх справ (Ф. 5), Наркомату юстиції (Ф. 8), а також фонди зі сховищ держархівів територіальних утворень України губернських, окружних, повітових виконавчих комітетів рад і їх окремих відділів: юстиції, управління, адміністративних. Фонди НКВС і НКЮ УРСР містять найбільше інформаційного матеріалу про різні сторони процесу секуляризації, освоєння й ліквідації церковно-монастирського майна в Україні.

Документально відтворити умови існування Церкви в Україні протягом 1918-1920 рр., достовірно висвітлити політику українських урядів у роки визвольних змагань допомогла документація Департаменту ісповідань Міністерства внутрішніх справ Української Центральної Ради (ЦДАВО України. Ф. 799, оп. 1), Міністерства ісповідань Української держави доби Гетьманату (Ф. 1071, оп. 1) і Міністерства культів Директорії Української Народної Республіки (Ф. 1072, оп. 1-3); фонд за № 1738, який складають документи Бюро українського друку, створеного при Тимчасовому Робітничо-Селянському Уряді України в січні 1919 р.; польський статистичний щорічник "Rocnik Stetystyczny", відповідні американські й канадські збірники.

Важливим джерелом фактологічного наповнення дослідження, були також неопубліковані документи й статистичні звіти, що зберігаються в архівах колишньої Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України. При аналізі сучасних релігійних процесів використано останні дані Держкомрелігій.

У першому розділі розкрито теоретико-методологічні засади пізнання, обґрунтовано вибір методів дослідження, визначено специфіку й пріоритети наукового забезпечення процесу реституції культових споруд і майна в умовах сучасного українського суспільства. Сьогодні особливо важливо, зусиллями влади, науки й практики розробити стратегію процесу реституції церковної власності, в якій центральне місце повинно займати обґрунтування відновлення всіх майнових і політичних прав релігійних об`єднань України.

Специфіка наукового забезпечення державно-церковної політики в її реституційному аспекті полягає в тому, що тут повинен прийматись і виконуватись оптимальний варіант політичного рішення з урахуванням правових, економічно-фінансових, конфесійних особливостей релігійно-церковного життя й державно-церковних відносин у демократичному суспільстві, де недопустима політизація практичних сторін реституції церковної власності та прямий адміністративний тиск на Церкву з боку державних органів. Отже, головним завданням наукового забезпечення у сфері державно-церковних відносин є вироблення єдиної концепції державної політики України щодо відновлення майнових прав релігійних організацій. Шляхи наукового обґрунтування цієї проблеми передбачають дослідження зокрема в чотирьох галузях наук: теорія та історія державного управління й державно-церковних відносин; політологія і соціологія; релігієзнавство й загальна філософія; менеджмент (вироблення й застосування конкретних технологій прийняття і впровадження політичних, управлінських і адміністративно-організаційних рішень).

Дослідження проблеми морально-політичної реабілітації Церкви й повернення церковної власності релігійним організаціям ґрунтується на загальнофілософських принципах і методах, що є своєрідними нормативними вимогами й забезпечують вірогідність наукових результатів. Це принципи об`єктивності, науковості, історичного підходу, позаконфесійності, діалектичного підходу, правової пріоритетності й законності, фінансово-економічної раціональності, аналітичного прогнозування й оперативного регулювання.

При побудові схеми дослідження управління процесом реституції церковної власності крім загальнонаукових методів (типологізація, класифікація) використано міждисциплінарні (структурно-системні) методи й елементи теорії управління, державного управління, теорії функціональних систем і організаційної теорії, правомірність використання яких обґрунтовано в дисертації.

Теоретична основа аналізу управління процесом реституції потребує використання методу теоретичного аналізу, який включає узагальнення, систематизацію матеріалу і його критичний аналіз. Іншим провідним методом є системний метод, що передбачає розгляд органічних складових цілого в їх взаємозв`язку. Порівняльний метод вимагає зіставлення моделей і елементів цілого та його характеристик, сприяє пошуку правових прецедентів, шляхів і механізмів їх розв`язання. Метод синтезу, аксіологічний метод, історико-структурний та інші методи аналізу дозволяють найбільш повно оцінити ситуацію, знайти логічні зв`язки між окремими явищами, вичленувати й обґрунтувати їх основні тенденції, змоделювати ситуацію і зробити необхідний прогноз.

Зазначеними науково-теоретичними підходами, принципами й методами не можна вичерпати арсенал науковця, що досліджує процес реституції церковної власності в умовах сучасного українського суспільства. Методологічна перебудова й переорієнтація української історіографії, діалог із найбільш перспективними напрямами світової науки тільки розпочався. А тому й дана робота є відображенням перехідного етапу в становленні сучасної історіософії та методології наукового пізнання.

Загалом розділ націлений на вирішення проблеми відновлення майнових прав релігійних організацій, пошук найбільш ефективних форм і методів управління процесом реституції церковної власності, з урахуванням усього спектра особливостей релігійно-церковного життя України й розробки концептуальних основ формування й забезпечення повноцінного правового статусу Церкви, створення сприятливих умов її господарської діяльності.

У другому розділі - "Організаційно-правові основи націоналізації церковно-монастирського майна" - відтворено головні етапи розвитку державно-церковних відносин, охарактеризовано основні засади, напрями й результати релігійної політики урядів періоду незалежного існування української державності (1917-1920 рр.) і детально проаналізовано характер, масштаби й особливості реквізиції церковно-монастирської власності в Україні за радянських часів. Головна увага концентрується навколо аналізу положень конституційних і нормативних актів, спрямованих на позбавлення економічного впливу Церкви й механізму націоналізації церковних землеволодінь, підприємств, капіталів, молитовних приміщень і богослужбового майна.

На основі архівних джерел, опрацьованих дореволюційних видань з`ясовано структуру, характер і розміри доходів духовенства, матеріальне становище церков і монастирів напередодні жовтневого перевороту. Доведено, що церковне господарство було могутнім, мало міцну організаційну структуру. Єпархії України складали матеріально найбагатший регіональний сектор православної церкви імперії. Відставання темпів розвитку місцевого церковного підприємництва від загальноросійських компенсувалося доходами від землі й парафіян. Структура доходів духовенства складалася з використання причтової землі, зборів і добровільних пожертв, а також часткового утримання від казни. Головним джерелом існування всіх церковних закладів були державні кредити й прибутки від релігійних операцій. Монастирі мали земельні володіння, у власності адміністративних духовних центрів, навчальних закладів, підприємств релігійних організацій знаходилися будинки, заводи, лікарні, школи тощо. Важливою категорією церковної економіки було поняття недоторканості нерухомого культового майна, яке мало особливий статус і тому звільнялося від основних податків і зборів, не підлягало купівлі, продажу, заставі. Церква в Україні володіла потужними засобами економічного впливу, її пріоритет поширювався на сфери формування суспільної моралі й побутової культури, на початкову народну освіту й сімейні відносини. Економічна база Церкви дозволяла здійснювати функції соціального служіння й благодійності.

Національні політичні сили Української Центральної Ради, Гетьманату й Директорії сприяли прискоренню церковного розвитку для здобуття державної і національно-культурної незалежності України. Упродовж 1917-1920 рр. державні структури цих урядів прагнули виробити власні принципи державно-церковних відносин, виходячи з ідеологічних засад власних режимів. Соціалістичні за своїми головними орієнтирами УНР і Директорія, відкидаючи стару модель у цілому, розглядали й Церкву як її складову частину. Не прагнучи до її ліквідації (на відміну від більшовиків у Росії), вони фактично цікавилися лише політичною орієнтацією церковних діячів, швидким проголошенням автокефалії та українізацією Церкви. Відокремлення церкви від держави, що означало фактичне ігнорування церковного життя, призвело до краху економічних підвалин існування Церкви: було ліквідовано державне фінансування, забиралася земля, реквізувалися приміщення церковних установ, монастирів і шкіл.

Загальною основою державної політики консервативного уряду Гетьманату стали ідеї православної державності. Влада опікувалася всіма важливими сферами церковного життя в річищі фінансово-економічної допомоги церковним інституціям і грошового утримання духовенства. Разом із тим головним для гетьманської держави залишалося питання статусу Церкви і її юрисдикції.

Державно-церковні відносини цього періоду демонструють, що ідеал обопільного визнання й самостійного існування Церкви й держави був неможливий і тому потребував вироблення нових принципів їх співіснування.

У розділі розкрито основні засади й напрями релігійної політики в умовах радянського тоталітаризму, висвітлено діяльність органів влади щодо вилучення майна церковних установ і релігійних громад, визначено масштаби й способи подальшого використання секуляризованих культових споруд і майна.

Результати дисертаційного дослідження дають право стверджувати, що необхідність секуляризації церковної власності як економічної основи життя Церкви і основного засобу перебудови її господарського й політичного життя була обґрунтована в програмних документах і перших економічних декретах більшовиків.

Радянська релігійна політика бере свій початок із прийняття відомого декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви" (19 січня 1919 р.) і характеризується знищенням матеріальної бази Церкви, маніпулюванням церковними установами, розкольницькою діяльністю серед духовенства й віруючих, постійними політичними репресіями. В арсеналі антирелігійної боротьбі все базувалося на забороні, провокації, адміністративному контролі й ідеологічному тиску.

У розділі акцентується увага на тому, що законодавча основа державної політики щодо націоналізації монастирських земель, підприємств, капіталів, культових споруд і церковного майна була створена в перші роки радянської влади. Основна робота з планомірного втілення її в життя припадає на 1921-1924 рр., коли численними декретами, циркулярами та інструкціями центральних і місцевих органів влади було суттєво знищено матеріальну базу Церкви, обмежено свободу її внутрішнього й зовнішнього життя. У наступні роки лише завершується реалізація окремих сторін цих декретів, здійснюється вилучення богослужбових приміщень і майна релігійних громад, запроваджуються величезні податки, збори й ставки на обов`язкове страхування богослужбових приміщень, орендну плату за земельні ділянки й молитовні будівлі. У наступі на Церкву радянські й партійні органи влади дотримувалися принципу невизнання політичних і майнових прав як окремих релігійних організацій, так і Церкви взагалі. Радянське законодавство допускало існування лише окремих релігійних громад, яким на засадах, визнаних правовими актами, передавалися в користування церковні будівлі й речі церковного вжитку.

Упродовж семи попередніх десятиліть проти Церкви велася спланована послідовна боротьба, яка не має історичних прецедентів за тривалістю, жорстокістю й розмахом. Вона не лише зруйнувала духовних клімат у суспільстві, але й знищила його моральні засади. Акції тоталітарного режиму супроводжувалися репресіями проти духовенства й віруючих, знищувалися священні реліквії і пам`ятки сакральної культури. Жорстоких переслідувань зазнали всі церкви й релігійні спільності України.

Першого масового удару було завдано православній церкві в Україні - автономній частині Руської православної церкви, що розглядалася як найбільша небезпека для нового суспільного ладу й серйозний конкурент на шляху до встановлення ідеологічної монополії. Наступною жертвою режиму стала Українська автокефальна православна церква, яку в 1930 р. примусили "саморозпуститися”. Однією з найбільш жорстоких і широкомасштабних кампаній радянської антирелігійної політики стала ліквідація греко-католицької церкви в Україні у 1946-1949 рр. У результаті цієї акції церква змушена була впродовж чотирьох десятиліть діяти в підпіллі. Масових репресій зазнали римо-католики, протестанти, іудеї, мусульмани, представники багатьох інших церков і релігійних спільнот України. При цьому застосовувалися й такі методи, як нацьковування одних конфесій на інші, що сприяло нагромадженню в суспільстві значного конфліктного потенціалу.

Таким чином партійно-державна політика щодо Церкви на різних етапах формування тоталітарної системи включала в себе і зміну політичного тиску з боку держави на православні релігійні організації, і боротьбу з національними елементами в релігійному середовищі, і знищення Церкви як такої. Залежно від конкретної політичної ситуації один підхід домінував над іншим. Результатом цієї політики стало жорстке підпорядкування Церкви світському режиму, коли вона змушена була платити за терпиме ставлення до себе відповідним служінням владі. Тому весь радянський період характеризується політичною та економічною несвободою Церкви.

Зміст третього розділу  - "Реституція майна релігійних організацій в умовах сучасного українського суспільства" - розкриває основні тенденції сучасних процесів отримання, розподілу й управління культовими спорудами й церковним майном, визначає принципи й механізми, що зумовлюють необхідність розробки господарчо-правових норм реституції церковної власності, обґрунтовує шляхи оптимізації державно-церковних відносин і гармонізації релігійно-церковного життя в Україні.

Сучасне правове поле релігійно-церковного життя в Україні, про що свідчить його порівняльно-правовий аналіз, проведений у роботі й загальне спрямування державної політики, виступає як основний засіб подолання репресивного щодо релігійних організацій радянського законодавства з метою відновлення майнових та інших прав цих організацій. В основі соціально-політичної реабілітації релігійних організацій, що реалізовується насамперед через повернення їм права власності на землю, нерухомість та інше майно, лежать відповідні конституційні норми.

Від самого початку свого існування українська держава визнала майнові права релігійних громад на раніше одержавлене культове майно. Відповідними указами й розпорядженнями Президента України класифіковано майно, що підлягає передачі релігійним організаціям, визначено порядок його передачі й види договорів про передачу майна, надано можливість для релігійних організацій оскаржити в судовому порядку рішення державних органів із майнових питань. Держава вживає заходи щодо поліпшення матеріального становища Церкви шляхом пільгового оподаткування, сприяє виділенню земельних ділянок під будівництво храмів, заохочує державні органи й установи до активного співробітництва з релігійними організаціями з метою розширення сфери їх соціального служіння, координації державних і церковних гуманітарних програм, ефективного залучення й використання коштів тощо.

Разом із тим необхідно прийняти важливі положення щодо запобіганню втягнення повернутого майна в торгівельний обмін, комерціалізацію і навіть криміналізацію окремих сторін господарювання релігійних організацій, про порядок передачі земельних ділянок, про зміст заяв на передачу майна, про форми компенсації за колишнє церковне майно, визначити пріоритети при отриманні його у власність. Необхідно чітко окреслити особливий статус культового майна, в тому числі й земель, що здавна були недоторканними. Отже, необхідність правового вдосконалення механізму реституції церковної власності пояснюється тим, що законодавча база для передачі віруючим у власність навіть майна релігійних організацій недосконала. Стихійно розпочатий процес передачі церковної власності створює прецеденти неправового вирішення зазначеної проблеми.

Важливим інформаційним доповненням до структурних елементів розділу є статистичні дані стану майнового забезпечення релігійних об`єднань України. Сьогодні в Україні діє 27076 релігійних організацій, 106 церков, конфесій, напрямів і течій. Значна кількість громад віруючих і релігійних об`єднань відчувають гостру нестачу адміністративних приміщень, монастирських та інших церковних споруд. Саме тому повернення релігійних організаціям реквізованого церковного майна є одним із пріоритетів політики Української держави в галузі церковного життя.

За роки державної незалежності України віруючим уже повернуто 3,6 тис. храмів і понад 10 тис. предметів культового й церковного вжитку. Упродовж останніх 6 років релігійним організаціям передано 2,9 тис. культових будівель, майже 150 монастирських комплексів, а кількість культових будівель і пристосованих приміщень, якими користуються церкви, збільшилася з 9449 до 18643. Серед 13,2 тис. храмів 3845 є пам`ятками архітектури. За цей період збудовано 3,2 тис. церков, костьолів і молитовних будинків, будується близько 2 тис. храмів.

Незважаючи на позитивні зрушення останніх років, в Україні забезпечення релігійних організацій типовими культовими будівлями й приміщеннями, пристосованими під молитовні, у середньому становить 74,7 %. Причому, через зростання релігійної мережі, що постійно перевищує темпи церковного будівництва, цей показник весь час зменшується. За умов, коли п`ята частина релігійних громад в Україні не має власних чи постійних приміщень для відправлення культу й задовольняє свої потреби в орендованих приміщення або помешканнях одновірців, не втрачає своєї гостроти й aктуальності проблема повернення Церкві колишніх сакральних об`єктів. Багато церков відчувають гостру нестачу адміністративних приміщень, монастирських та інших церковних споруд. Водночас на порядку денному постає питання повернення релігійним організаціям не тільки культових споруд, а й усього майна, що вимагає розробки відповідного правового механізму.

Аналіз законодавчого розв'язання майнових проблем у церковному середовищі демонструє недостатність і недосконалість правової бази, що регулює спірні правовідносини щодо права власності на культові споруди й церковне майно. Окремим нормам законодавства притаманний декларативний характер, і на практиці їх неможливо виконати. Вітчизняне законодавство залишає відкритими чимало правових питань про роботу підприємств, установ і закладів релігійних об`єднань, використання ними переданих земель і майна, питання податкових пільг тощо. Необхідність його вдосконалення є очевидною, aдже за наявності якісного законодавства й проведення на його основі виваженої державної реституційної політики можна було б запобігти негативним проявам, що мають місце в релігійно-церковному житті України.

Процес відновлення майнових прав релігійних організацій безперечно триватиме ще значний час, але вже сьогодні необхідно окреслити стратегічні напрями цієї роботи. Головним шляхом досягнення мети є повернення релігійним організаціям усього майна, вилученого в них радянською владою; проголошення принципу компенсації завданої шкоди в результаті втрати права власності або спільне право власності, якщо об`єкт не може бути відчужений на користь колишнього власника; визначення принципів правонаступності й наслідування церковної власності релігійними організаціями.

Політика реституції церковної власності вимагає впровадження відповідної соціальної і податкової політики, яка б реально й дієво заохочувала релігійні організації до інтенсифікації милосердницьких і доброчинних проектів, розширення відповідних інституційних структур, що їх реалізовують, а також передбачала б механізми, що спонукають підприємницькі структури до нарощування власних зусиль і участі в церковній благодійності. Отже, на шляху відновлення майнових і політичних прав релігійних організацій йдеться не стільки про радикальну корекцію чинного законодавства, скільки про зміну акцентів реституційної політики держави й підвищення її ефективності.

З урахуванням складності й багатогранності теми наукового дослідження перспективними напрямами її подальшого вивчення мають стати: напрацювання правової бази для повернення релігійним організаціям не лише культових споруд і майна, але й інших об`єктів церковної власності не культового призначення; державна політика у сфері оподаткування релігійних організацій, їхньої зовнішньоекономічної діяльності, сфері праці й землекористування; питання оподаткування, державного контролю й нагляду за господарською діяльністю релігійних об`єднань; розвиток теоретико-методологічної бази управління процесом реституції церковної власності.