ВІДВІД У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, задачі, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів дослідження; наведено відомості про їх апробацію та впровадження, а також щодо кількості публікацій, структури та обсягу роботи.

Розділ 1. «Теоретичні, правові та історичні основи відводу у кримінальному процесі України» - складається з трьох підрозділів і містить аналіз змісту поняття відводу, механізм його правового регулювання, зв’язок із завданнями та засадами кримінального провадження України, дослідження історичного розвитку даного інституту.

У підрозділі 1.1 «Суть інституту відводу, механізм його правового регулювання та зв’язок із завданнями і засадами кримінального провадження України» розкрито роль та обґрунтовано важливість існування інституту відводу в умовах сучасного механізму кримінального процесуального регулювання, а також на підставі аналізу позицій вітчизняних і зарубіжних науковців запропоновано авторську наукову дефініцію поняття інституту відводу.

Запропоновано авторське визначення механізму правового регулювання відводів учасників кримінального провадження. Проаналізовано складові елементи та етапи реалізації механізму правового регулювання, на підставі чого виокремлено проблематику його функціонування у вигляді: 1) проблеми реалізації обов’язку професійного учасника усунутися від даного кримінального провадження; 2) проблеми реалізації права заявити відвід, котра полягає у складності встановлення (виявлення) суб’єктами, які володіють даним правом, обставин, що виключають таку участь.

Визначено, що терміни «неупередженість» та «об’єктивність» недоцільно ототожнювати, незважаючи на значний логічний взаємозв’язок між ними. Здійснено аналіз цих понять та обґрунтовано їх вплив на інститут відводу в кримінальному провадженні.

Проаналізовано зв’язок інституту відводу із такими основними засадами кримінального провадження, як: верховенство права, законність, рівність перед законом і судом, забезпечення права на захист, доступ до правосуддя та обов’язковість судових рішень, змагальність сторін, гласність та відкритість судового провадження та його повне фіксування технічними засобами, мова, якою здійснюється кримінальне провадження, незалежність суддів і підкорення їх тільки закону – та встановлено, що інститут відводу є одним із засобів реалізації цих засад і необхідною складовою для функціонування ефективного кримінального провадження.

У підрозділі 1.2 «Кримінальні процесуальні відносини та межі дії відводу у кримінальному процесі України» розглянуто особливості кримінальних процесуальних відносин у контексті інституту відводу.

Запропоновано та аргументовано класифікацію кримінальних процесуальних правовідносин, що регулюють функціонування інституту відводу, залежно від учасників: 1) суб’єктів, що можуть заявляти відводи; 2) суб’єктів, стосовно яких можливе заявлення відводу; 3) суб’єктів, які мають повноваження вирішувати клопотання про відвід.

З’ясовано, що об’єктом будь-яких кримінальних процесуальних відносин має бути визначено те, на що вони спрямовані, на що здійснюють або можуть здійснювати вплив. Об’єктом кримінальних процесуальних відносин, з точки зору досліджуваної проблеми є питання вирішення відводу з метою забезпечення швидкого, повного, неупередженого, ефективного та об’єктивного досудового розслідування і судового розгляду.

На підставі аналізу чинного законодавства України запропоновано авторську класифікацію обставин, що виключають участь осіб у кримінальному провадженні:

1)                                 недопустимість виконання однією і тією самою особою у одному і тому самому провадженні двох і більше процесуальних функцій;

2)                                 попередня участь у цьому самому кримінальному провадженні;

3)                                 особливі відносини з учасниками кримінального провадження, які створюють чи можуть створити перешкоди для об’єктивного досудового розслідування або судового розгляду;

4)                                 інші обставини етичного або психологічного характеру, що перешкоджають участі у провадженні.

У підрозділі 1.3 «Розвиток інституту відводу в історії процесуального права» розкрито об’єктивні передумови виникнення та розвитку інституту відводу в кримінальному процесі на українських землях з давніх часів до сьогодення.

Вивчено та проаналізовано основні джерела права, зокрема положення Руської Правди, Литовських Статутів 1529, 1566, 1588 рр., Соборного Уложення 1649 р., Військового статуту 1716 р., Прав, за якими судиться малоросійський народ 1743 р., Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р., Статуту кримінального судочинства 1864 р., Кримінального кодексу УСРР 1922 р., Кримінально-процесуального кодексу УСРР 1923 р., Кримінально-процесуального кодексу УСРР 1927 р., Основ кримінального законодавства СРСР 1958 р., Кримінально-процесуального кодексу УРСР 1960 р., та деяких інших актів.

Хід законодавчого формування і розвитку інституту відводу та самовідводу суб’єктів кримінального судочинства запропоновано поділити на такі етапи: 1) з часів виникнення Давньоруської держави до Судової реформи 1864 р. – період законодавчого зародження процедури відводів і самовідводів суб’єктів кримінального провадження; 2) 1864-1917 рр. – період формування процедури відводів і самовідводів суб’єктів кримінального провадження; 3) з 1917 р. по теперішній час – період вдосконалення інституту відводів і самовідводів суб’єктів кримінального провадження.

Проведений аналіз становлення та етапів розвитку теоретичних засад і законодавства щодо правового регулювання інституту відводу (самовідводу) у кримінальному процесі України дав підстави для висновку, що виникнення відводу на етапах формування кримінального судочинства було зумовлено введенням додаткових гарантій захисту прав осіб, що беруть участь у кримінальному провадженні, а також механізму досягнення істини та справедливого судового розгляду.

Розділ 2. «Підстави та порядок відводу осіб, які здійснюють кримінальне провадження» складається з трьох підрозділів і містить аналіз застосування підстав для відводу (самовідводу), процедури його заявлення, порядок вирішення та особливості відводу судді, слідчого судді, присяжного, прокурора та слідчого.

У підрозділі 2.1 «Відвід слідчого судді, судді, присяжного» проаналізовано правовий статус судді, слідчого судді, присяжного у контексті інституту відводу. Детально розглянуто та з’ясовано сутність кожної з підстав для відводу судді, слідчого судді, присяжного (за КПК України 2012 р. - ст. 75), які зазнали певних змін у порівнянні з КПК України 1960 р., та їх місце в системі підстав для відводу. За результатами аналізу запропоновано обґрунтовані підходи до встановлення підстав для відводу та наведено конкретні приклади їх застосування на практиці.

За даними, отриманими за результатами пошуку та обробки судових ухвал щодо відводів, заявлених суб’єктам кримінального провадження, що містяться у Єдиному державному реєстрі судових рішень України у період з 20.11.2012 р. по 01.07.2013 р. заявлено відводів на підставі ст. 75 КПК України 2012 р. – 1565 (з них – 1142 (73 %) - задоволено).

Обґрунтовано необхідність включення до понятійного апарату кримінального процесуального законодавства таких термінів, як «родич», «споріднення», «свояки», що дозволить уникнути помилок у застосуванні правових норм, що регулюють відводи. Оскільки не будь-які родинні зв’язки можуть викликати сумнів щодо упередженості суб’єктів кримінального провадження, необхідно обмежити можливість відводу або самовідводу вказівкою на певний ступінь споріднення, однак більш широкий, ніж «близькі родичі». Запропоновано внести зміни до п. 3 ч. 1 ст. 75 КПК України 2012 р., доповнивши словами «або інші родичі», розуміючи під «іншими родичами» – двоюрідних братів та сестер, племінників та племінниць, хрещених батьків та дітей, дядьків та тіток.

Підкреслено необхідність високої правосвідомості судді як регулятора поведінки в юридично значущих ситуаціях, а також важливості впливу саме психологічних факторів на формування його внутрішнього переконання.

Встановлено, що запровадження автоматизованої системи документообігу в судах України, яка хоч і потребує подальшого удосконалення, стало однією з важливих гарантій неупередженості суддів при здійсненні правосуддя, зокрема в кримінальному провадженні.

Проаналізовано процедуру заявлення відводу, порядок його вирішення та правові наслідки, що виникають у випадку задоволення відводу (самовідводу) у судовому розгляді.

Обґрунтовано необхідність ознайомлення учасників кримінального провадження із складом суду та іншими учасниками кримінального провадження заздалегідь, визначено обсяг інформації, що має бути доведена до відома учасників судового розгляду для забезпечення їх права на відвід. Засобом реалізації цієї новели може бути надсилання повідомлення чи повістки про виклик, що міститиме відповідну інформацію.

Наголошено на необхідності надання права на оскарження ухвал суду про відвід чи ухвал про відмову в задоволенні заяви про відвід, що було б додатковою гарантією забезпечення законності у кримінальному провадженні.

Встановлено, що § 6 глави 3 КПК України 2012 р. неповно відображає обставини, що виключають можливість участі в кримінальному провадженні. Підкреслено, що у п. 4 ч. 1 ст. 75 КПК України 2012 р. визначена універсальна підстава для відводу слідчого судді, судді, присяжного, яка має застосовуватись у тих випадках, коли відсутні інші, прямо визначені обставини, що є підставою для їх усунення від участі у кримінальному провадженні.

Обґрунтовано, що з метою забезпечення об’єктивності та неупередженості судового провадження, у разі заявлення відводу більшості або всім суддям, які здійснюють судове провадження колегіально, його повинен вирішувати голова суду (судової палати - у суді вищої інстанції). Відповідно процесуальний порядок вирішення відводу, передбачений у ч. 1 ст. 81 КПК України 2012 р., є недоцільним, оскільки судді, яким висловлено недовіру, не повинні приймати рішення щодо себе.

Окремо розглянуто питання самовідводу та психологічно-емоційного ставлення особи до нього. Наголошено на необхідності вмотивованості підстав самовідводу судді, слідчого судді та присяжного, що слугуватиме гарантією, по-перше, від зловживань суддями правом самовідводу і, по-друге, від помилкового тлумачення тієї чи іншої ситуації, що склалася у конкретному провадженні.

У підрозділі 2.2 «Відвід прокурора»,з врахуванням правового становища прокурора, визначено особливості застосування щодо нього інституту відводу(самовідводу).

Визначено, що обставини відводу прокурора у кримінальному провадженні можна поділити на види: 1) якщо прокурор раніше брав участь у даній справі як інший учасник процесу; 2) якщо він є родичем кого-небудь з учасників процесу; 3) якщо він був або може бути допитаний у справі як свідок і 4) якщо є інші обставини, що дають підстави вважати, що прокурор особисто, прямо чи опосередковано зацікавлений у вирішенні кримінального провадження.

При цьому під «іншими обставинами», які викликають обґрунтований сумнів у неупередженості прокурора, мають вважатися, наступні: 1) зацікавленість родичів дружини чи чоловіка прокурора у результатах судового розгляду; 2) дружні або неприязні стосунки з кимось із учасників кримінального провадження; 3) матеріальна, службова або інша залежність від когось із учасників кримінального провадження.

Наголошено, що можливі випадки ігнорування прокурором обов’язку заявити самовідвід, тому доцільно наділити слідчого суддю та суд повноваженням за наявності очевидних підстав, самостійно вирішити це питання.