ВИКОНАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО РІШЕННЯ ПРО ЗАКРИТТЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Завданнями кримінального судочинства, як вказано в ст. 2 КПК України, є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний. Вирішення вказаних завдань досягається прийняттям та виконанням процесуальних рішень (вироку, постанови про закриття кримінальної справи).

 Закриття кримінальної справи є різновидом процесуальних засобів досягнення завдань кримінального судочинства. Воно має метою: захистити громадянина від необґрунтованого обмеження прав, реабілітувати незаконно притягнутого до кримінальної відповідальності, забезпечити невідворотність відповідальності особи, яка скоїла діяння, що містить ознаки злочину, за наявності підстав для її звільнення від кримінальної відповідальності та вжиття щодо неї заходів громадського впливу.

 Дійсність рішення про закриття кримінальної справи в значній мірі залежить від своєчасності та правильності його реалізації органами дізнання, досудового слідства, суду. Мова йде про виконання вимог постанови (ухвали), які мають властивість обов’язкового виконання (направити до слідчого ізолятора копію постанови для звільнення обвинуваченого з-під варти; вжити відповідних заходів щодо речових доказів та документів; скасувати заходи щодо забезпечення цивільного позову та можливої конфіскації майна; направити закриту кримінальну справу згідно зі ст. 7³ КПК України до суду для застосування щодо неповнолітнього примусових заходів виховного характеру; вжити заходів щодо відшкодування шкоди, заподіяної громадянину незаконними діями тощо). Виконання рішення про закриття кримінальної справи органами дізнання, досудового слідства, судом є процесуальною частиною реалізації постанови про закінчення провадження у справi у вказаній формі. Її подальша реалізація в ряді випадків має непроцесуальний характер та здійснюється посадовими особами, державними та громадськими організаціями.

Але, як свідчить дослідження слідчої та судової практики, виконанню рішення про закриття кримінальної справи не завжди приділяється належна увага. За вивченими нами закритими кримінальними справами, у 29% випадків не застосовувались процесуальні рішення про скасування арешту на майно. Тим самим обмежувалися майнові права та інтереси громадян, які не змогли юридично у повному обсязі реалізувати своє право на користування та розпорядження особистим майном. Слідчий та суд не завжди вирішує питання про долю предметів, які можуть бути речовими доказами, але не визнані такими відповідно до вимог ст. 81 КПК України. Так, щодо 125 справ (51%) ці питання взагалі не вирішені, з них щодо 70 справ (29%) не вирішена доля речових доказів, а щодо 55 справ (20%) – інших предметів. Щодо окремих справ доля предметів, визнаних речовими доказами, вирішується не в день вирішення справи, а через деякий час після цього. Практика свідчить, що у більшості випадків слідчі, судді не тільки не вживають заходів щодо відшкодування заподіяної шкоди, але й взагалі не доводять до відома реабілітованих осіб зміст ст. 53¹ КПК України. На ці обставини вказувалося і в юридичній літературі. Зокрема на них звертали увагу О.Д. Байков, В.Й. Кригер, Н.А. Носкова, М.З. Курадзе, Л.М. Гуліна та інші, на думку яких, більша частина постанов про закриття кримінальної справи з передачею обвинуваченого на поруки залишається без виконання.

Недоліки у виконанні рішення про закриття кримінальної справи пояснюються недостатньою правовою регламентацією та теоретичною розробкою цього питання.

У науці кримінального процесу традиційно досліджуються проблеми, які стосуються суті, змісту, форми та властивостей судових рішень (М.С. Алексєєв, М.І. Бажанов, М.М. Гродзинський, Ю.М. Грошевой, В.Я. Дорохов, В.С. Ніколаєв, В.З. Лукашевич, Я.О. Мотовиловкер, І.Д. Перлов). Роботи Т.М. Добровольської, Є.О. Матвієнко, І.Д. Перлова присвячені проблемам виконання судових вироків. З початку 80-х років ХХ сторіччя процесуалісти почали займатися спеціальними дослідженнями загальних властивостей рішень слідчого, їх характерних рис. Значний внесок у розробку загальнотеоретичних основ прийняття та виконання рішень у кримінальному судочинстві зробили П.А. Лупинська, А.Я. Дубинський, Ю.В. Манаєв. У роботах цих авторів досліджується соціальна та правова природа рішень, етапи їх прийняття, умови вибору доцільності рішень, зміст та форми правових актів, в яких виражаються рішення, виконання рішень.

Ряд авторів (М.С. Алексєєв, А.К. Гаврилов, І.М. Гуткін, М.В. Жогін, В.С. Зеленецький, Л.М. Карнєєва, Р.Д. Рахунов, В.М. Савицький, В.А. Стремовський, Н.А. Якубович та ін.) зупинялися на питаннях, які стосуються виконання окремих процесуальних рішень слідчого.

Разом з тим необхідно зазначити, що в полі зору досліджень з’явилась проблема виконання органом дізнання, слідчим, судом процесуального рішення про закриття кримінальної справи, теоретична та практична значимість якої надзвичайно важлива.

Наукою в цій галузі взагалі досліджувалися підстави та процесуальний порядок прийняття рішення про закриття справи, нагляд прокурора, відомчий та судовий контроль за законністю цих рішень, питання реабілітації, а також питання звільнення від кримінальної відповідальності із вживанням заходів громадського впливу. Ці проблеми були досліджені у працях Б.Т. Безлепкіна, М.Є. Шумила, С.М. Благодир, А.Я. Дубинського, С.Г. Каменної, А.А. Лієде, Є.С. Нікуліна, Д.Н. Мирського, В.О. Михайлова та інших учених.

Окремі роботи торкалися деяких питань, пов’язаних з виконанням рішення про закриття кримінальної справи. Але вони розглядалися фрагментарно, у зв’язку з оглядом інших проблем.

У 1987 році з’явилася праця Л.М. Гуліної, яка присвячена питанням виконання рішення про закриття кримінальної справи. Однак цілісного дослідження, яке б охоплювало усі стрижневі положення, що складають зміст проблеми виконання процесуального рішення слідчого, а також суду про закриття кримінальної справи, на сьогоднi не існує.

У 2001 році до кримінально-процесуального закону були внесені суттєві доповнення та зміни, які торкнулися й інституту закриття кримінальної справи. У зв’язку з цим виникли правові та організаційні проблеми під час виконання рішення про закриття справи. Крім того, з 1994 до 2001 року було видано ряд правових актів, які передбачали відшкодування громадянину заподіяної йому шкоди у разі закриття щодо нього справи у зв’язку з реабілітуючими підставами (Закон України від 01.12.1994 року “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду”; Постанова Кабінету Міністрів України № 1450 від 09.08.1999 року “Про виділення коштів на відшкодування за судовими рішеннями збитків, заподіяних громадянам” тощо).

Правильність прийнятих нових правових норм багато залежить від рівня наукових розробок, рекомендацій щодо їх реалізації органами дізнання, досудового слідства та суду, а також іншими державними органами, громадськими організаціями та посадовими особами, на яких покладається виконання рішень про закриття кримінальної справи.

Викладені обставини зумовили вибір теми дисертаційного дослідження і свідчать про її актуальність.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження ґрунтується на основних положеннях Постанови Верховної Ради України “Про концепцію судово-правової реформи в Україні” від 28.04.1992 року, Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 1996-2000 рр., затвердженої Указом Президента України № 837/96 від 17.09.1996 року,  наказу МВС України “Про затвердження Програми розвитку системи відомчої освіти і вузівської науки на період з 2001 до 2005 р.” № 356 від 11.05.2001 року.

Дана робота є складовою частиною комплексної програми “Проблеми вдосконалення організації і діяльності суду та правоохоронних органів в умовах реформування соціальної правової демократичної держави” (номер державної реєстрації № 0186.0.099031).

Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт Національної академії внутрішніх справ України і кафедри теорії кримінального процесу та судоустрою названого закладу.