ЗАХИСНИК ЯК СУБ’ЄКТ ДОКАЗУВАННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Важливим завданням на шляху становлення правової держави є зміцнення законності, забезпечення дотримання прав людини під час провадження у кримінальних справах. Судово-правова реформа передбачає створення високоефективної системи кримінального судочинства, яка надасть можливість успішно поєднувати діяльність державних органів з розкриття злочинів та вирішення кримінальних справ з охороною прав й законних інтересів осіб, котрі затримані за підозрою у вчиненні злочину або яким пред’явлено обвинувачення. Відповідно до пунктів 2, 4 ст. 129 Конституції України судочинство повинно здійснюватися на основі змагальності й рівноправності сторін. Реалізація цього принципу створює максимально сприятливі умови для встановлення істини та винесення справедливого вироку.

Соціально-економічні перетворення останніх років і процес реформування кримінального судочинства надали потужний імпульс об’єктивній необхідності дослідження важливих питань кримінально-процесуального доказування, зокрема ролі у ньому захисника.

Захисник бере участь у кримінальному провадженні не тільки для того, щоб допомогти затриманим, підозрюваним, обвинуваченим, підсудним і засудженим у захисті їх правових інтересів, надати їм кваліфіковану юридичну допомогу, не допустити фальсифікації доказів, використання недозволених методів провадження слідства, нейтралізувати обвинувальний ухил досудового слідства тощо, а й для того, щоб виконати одну з функцій держави – захист законних прав і свобод своїх громадян.

За часи Радянської України участь захисників у кримінальному процесі, а тим більше в кримінально-процесуальному доказуванні, багато в чому мала формальний характер.

Згідно з чинним законодавством сторона обвинувачення на стадії досудового розслідування має потужний арсенал засобів із збирання доказів, а можливості сторони захисту – досить обмежені. Внаслідок цього роль захисника у кримінальному процесі зводиться, в основному, до того, щоб виявити недоліки роботи слідчого.

До цього часу в юридичній літературі ретельно розглядалась діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді із збирання, перевірки та оцінки доказів. Увагу цій проблемі приділяли Р.С. Бєлкін, О.М. Ларін, Б.Д. Новиков, М.Д. Сілагадзе, М.С. Строгович, Ю.І. Стецовський, Ф.Н. Фаткуллін та інші вчені.
В роботах більшості дослідників основна роль захисника розглядалася у сприянні слідчому та суду в усуненні прогалин досудового та судового слідства і у подоланні обвинувального ухилу. Однак, у захисника є ще одне, не менш важливе завдання – отримання максимальної інформації, яка виправдовує підзахисного та необхідна для забезпечення реальної змагальності у суді.

Деякі автори, зокрема, С.Я. Аврах, О.Я. Баєв, Л.М. Васильєв, В.П. Нагимов та інші, розглядали окремі форми участі захисника у кримінально-процесуальному доказуванні: участь в провадженні слідчих дій, заявленні клопотань, які спрямовані на збирання доказів, їх подання. Між тим форми участі захисника у збиранні, перевірці та оцінці доказів тісно пов’язані та переплітаються між собою. Від реалізації однієї залежить можливість здійснення іншої.

У наукових працях А.М. Ведерникова, А.В. Долгушина, А.В. Капустіна, І.А. Лібуса, А.О. Машовця, Т.В. Хорхіна висловлювалися пропозиції щодо наділення захисника правом самостійно збирати докази. Однак, сьогодні цьому немає достатньо чіткого обґрунтування. Не розроблені шляхи та методи самостійної діяльності захисника із збирання доказів.

Важливе значення для розроблення питань участі захисника у кримінально-процесуальному доказуванні мають праці таких вчених, як Т.В. Варфоломєєвої, Д.М. Ватмана, В.І. Галагана, Ю.М. Грошевого, О.В. Долгушина, А.Я. Дубинського, З.З. Зінатулліна, Я.П. Зейкана, А.Ф. Коні, М.В. Костицького, В.С. Кузьмічова, О.М. Ларіна, В.К. Лисиченка, Є.Д. Лук’янчикова, П.А. Лупинської, М.М. Михеєнка, В.Т. Нора, О.Д. Святоцького, М.І. Сірого, М.С. Строговича, С.М. Стахівського, Л.Д. Удалової, О.Л. Ципкіна, М.І. Чвьорткіна, В.К.Шкарупи, О.Г. Яновської та ін.

Однак наукове дослідження процесуального становища захисника, організації і здійснення його професійної діяльності у кримінально-процесуальному доказуванні є недостатнім. Його діяльність у кримінальному судочинстві регулюється тільки в найзагальніших рисах, в основному, без конкретизації повноважень, відповідальності, без чіткого визначення критеріїв законності та допустимості дій адвоката-захисника.

Далеко не всі аспекти проблеми належним чином вивчені, а деякі базуються на застарілому законодавстві й узагальненні слідчої та судової практики минулих років. Не проаналізовано досвід участі захисника у кримінально-процесуальному доказуванні на різних стадіях кримінального процесу. Вимагає вдосконалення кримінально-процесуальне законодавство з цього питання. Робота над проектом КПК України, Законом України “Про адвокатуру” вимагає комплексного наукового дослідження діяльності захисника у кримінально-процесуальному доказуванні. Зокрема, спірними залишаються питання щодо його участі в слідчих діях, заявленні клопотань, які спрямовані на збирання доказів, їх поданні захисником тощо.

Наведені обставини зумовлюють актуальність даної теми та необхідність її розроблення у рамках дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження спрямований на виконання основних положень Комплексної програми профілактики злочинності на 2001–2005 роки, затвердженої Указом Президента України від 25 грудня 2000 року № 1376, постанов Верховної Ради України “Про концепцію судово-правової реформи в Україні” від 28 квітня
1992 року, “Про дотримання правоохоронними органами України конституційних гарантій та законності в забезпеченні прав і свобод людини” від 23 березня
2000 року.

Тема дослідження відповідає Пріоритетним напрямкам дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження у практичну діяльність ОВС на період 2004–2009 рр. (наказ МВС України від 5 липня 2004 р. № 755), затверджена Вченою радою Національної академії внутрішніх справ України (протокол № 58 від 23 січня 2004 р.) і виконана відповідно до планів НД і ДКР Київського національного університету внутрішніх справ та науково-дослідної роботи кафедри кримінального процесу університету.