| Краткое содержание: | В сучасних умовах захист прав людини, її честі, гідності, ділової репутації стає одним із основних напрямків суспільного прогресу, основу якого становить пріоритет загальнолюдських цінностей. Прогрес суспільства, справжній поступальний процес розвитку людства неможливий без сумлінного дотримання прав та свобод людини.
Під поняттям “ честь ” слід розуміти зовнішню оцінку фізичної особи з боку суспільства чи соціальної групи, членом якої вона є. Гідністю є внутрішня самооцінка особою своїх якостей. Суміжним із даними поняттями є поняття “ділової репутації ”, що містить усталену зовнішню оцінку фізичної чи юридичної особи у сфері підприємницьких відносин. Дані особисті немайнові блага мають бути недоторканними від будь-яких посягань ззовні. Відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. (в редакції від 16.10.2011 р.) ділова репутація – відомості, зібрані Національним банком України, про відповідність діяльності юридичної або фізичної особи, у тому числі керівників юридичної особи та власників істотної участі у такій юридичній особі, вимогам закону, діловій практиці та професійній етиці, а також відомості про порядність, професійні та управлінські здібності фізичної особи.
Право на честь, гідність та ділову репутацію у ЦК України не передбачено. Замість цих прав передбачені “право на повагу до гідності та честі ” (ст. 297 ЦК України), а також “право на недоторканність ділової репутації ” (ст. 299 ЦК України). Зокрема:
– право на гідність – це особисте немайнове право фізичної особи на власну цінність як особистості, право на усвідомлення цієї цінності та усвідомлення значимості себе як особи, що відіграє певну соціальну роль у суспільному житті;
– право на честь – це особисте немайнове право фізичної особи на об’єктивну, повну та своєчасну оцінку її та її діянь (поведінки) при дотриманні морально-етичних і правових норм з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею;
– право на ділову репутацію – це право фізичної та юридичної особи на
об’єктивну, повну та своєчасну оцінку її як підприємця та її діянь (поведінки) з боку суспільства,певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею.
Для захисту особистого немайнового права від протиправного посягання інших осіб фізична особа відповідно до законодавства може застосувати загальні способи захисту цивільних прав та інтересів, перелік і способи застосування яких визначено у гл.3 ЦК, та спеціальні способи захисту, які встановлюють для певної категорії прав, у цілому та для конкретного права зокрема. Найбільш повний перелік загальних способів захисту цивільних прав та інтересів встановлено у ч.2 ст.16 ЦК. До них відносяться, зокрема: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення тощо. Ці способи захисту є основними і можуть застосовуватись до всіх чи більшості суб’єктивних цивільних прав. Однак слід пам’ятати, що застосувати їх потрібно з урахуванням специфіки відповідного права, способу його порушення та наслідків, спричинених цим порушенням. Законодавець визнає, що зазначений вище перелік способів захисту не є вичерпним. Відповідно до ч.2 ст.16 ЦК суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. За ст.275 ЦК захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими у гл. 3 ЦК, а відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, які спричинило це порушення, - також іншими способами. Інші способи називають ще спеціальними. Вони становлять дві підгрупи:
1) ті, що застосовуються до всіх особистих немайнових прав:
поновлення порушеного особистого немайнового права (ст.276 ЦК); спростування недостовірної інформації та/або право на відповідь (ст.277 Цк); заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст.278 ЦК);
2) ті,що можуть застосовуватися тільки до певного особистого
немайнового права: можливість вимагати виправлення імені у разі його перекручення (ч.3 ст.294 ЦК) та ін.
Захищаючи свої особисті немайнові права, особа має змогу застосувати як один із передбачених способів захисту, так і їх сукупність незалежно від того, до загальних чи спеціальних вони належать. Важливо, щоб застосування цього способу (способів) захисту відповідало змісту особистого немайнового права, способу його порушення та наслідків, спричинених цим порушенням, і було ефективним.
Проаналізуємо спеціальні способи захисту, які застосовують до всіх особистих немайнових прав, зокрема, щодо захисту честі, гідності та ділової репутації:
Спростування недостовірної інформації. Право на спростування недостовірної інформації – це право фізичної особи вимагати від особи, яка порушила її особисте немайнове право поширенням недостовірної інформації, визнання цієї інформації неправдивою у формі, ідентичній формі її поширення.
Таким чином, підставами виникнення правовідносин щодо захисту гідності, честі, ділової репутації фізичної особи є наступні юридичні факти: 1) інформація (відомості), яка поширена; 2) інформація (відомості), яка порочить гідність, честь, ділову репутацію особи чи завдає шкоди її інтересам; 3) інформація (відомості) недостовірна, або така, яка не відповідає дійсності чи викладена неправдиво.
Відповідно до Закону України “Про інформацію” інформація – це будь-які відомості та(або) дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. Цей же Закон вказує, що не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження.
Поширення інформації – доведення її до відома третьої особи у будь-який спосіб за умови здатності сприйняття нею її змісту. При цьому має значення не форма поширення інформації (вербальна – усна чи письмова або невербальна – за допомогою міміки, жестів, конклюдентних дій, творів мистецтва тощо), а те, щоб вона була сприйнята іншими (третіми) особами. Поширенням інформації також є вивішування (демонстрація) в громадських
місцях плакатів, гасел, інших повідомлень, а також розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою ганьблять гідність, честь фізичної особи або ділову репутацію фізичної чи юридичної особи. Не вважається поширенням інформації повідомлення її особі, якої вона стосується, а також судовим, правоохоронним та іншим державним органам.
Так, ухвалою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 грудня 2002 р. було скасовано рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 21 листопада 2000 р. та ухвалу судової колегії з цивільних справ Донецького обласного суду (назва на час розгляду справи) від 15 січня 2001 р., якими зобов’язано К.В. спростувати неправдиву інформацію, яку вона повідомила до відділення № 9 УВС м. Донецька, що нібито чоловік позивачки К. зберігає вдома боєприпаси, привезені з Абхазії.
Постановляючи ухвалу, суд правильно зазначив, що звернення до суду, іншого правоохоронного чи державного органу, організації, наділених відповідно до закону владними повноваженнями, із заявою про неправомірні дії інших осіб не може вважатись поширенням відомостей.
Поширення недостовірної інформації, тобто такої, що не відповідає дійсності чи викладена неправдиво. Важливим при визначенні недостовірності інформації є запровадження законодавцем презумпції добропорядності, яка означає, що негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного. Слід брати до уваги й характер інформації – фактичний або оціночний. Критична оцінка певних фактів і недоліків, думки та судження не є підставою для задоволення вимог про спростування, оскільки примушення спростувати оціночні судження порушило б до встановлення опосередкованої цензури, що заборонено ст. 15 Конституції.
Поширення інформації, яка порушує особисті немайнові права, тобто вона або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно та своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право, наприклад створювати загрозу для його порушення, оспорювати його чи не визнавати взагалі. Під час ухвалення рішень у справах про поширення інформації, яка порушує особисті немайнові права фізичних осіб публічного права, українські суди враховують практику Європейського суду.
Суттєвою особливістю цього правопорушення є те, що у разі спростування поширеної неправдивої інформації, яка порушує особисті немайнові права фізичних осіб, вина особи поширювача не враховується.
Схожим інститутом до спростування недостовірної інформації є право на відповідь – це право на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права.
Ці способи захисту застосовують тоді, коли особисті немайнові права особи було порушено внаслідок поширення інформації, однак між ними є принципова відмінність: відповідь передбачає внесення пояснення щодо поширених відомостей, а спростування зводиться до визнання попередньо поширених відомостей неправдивими; відповідь дає особа, стосовно якої було поширено відомості, або хтось із членів її сім’ї, спростування – особа, яка поширила ці неправдиві відомості.
Вимагати спростування та відповіді можуть фізичні особи, стосовно яких було поширено неправдиву інформацію, що порушує їх особисті немайнові права.
У деяких випадках, передбачених законом, фізична особа має право вимагати спростування неправдивої інформації і в разі поширення її стосовно інших осіб, насамперед членів сім’ї цієї фізичної особи, тобто осіб, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. До них належать подружжя, батьки, діти, внуки, правнуки тощо. Однак поширення неправдивої інформації стосовно членів сім’ї фізичної особи мають порушуватися саме її особисті немайнові права. Так, у разі поширення недостовірної інформації про те, що фізична особа є дитиною «зрадника батьківщини», вона має право вимагати спростування цієї інформації через те, ще було порушено її право на гідність і честь, а не тому, що порушено право на повагу честі та гідності батька. Батько цієї особи має право особисто вимагати спростування недостовірної інформації, якою порушено його право, оскільки фізична особа має право здійснювати особисті немайнові права, зокрема й право на захист цих прав, самостійно, окрім випадків, що передбачені в ст. 272 ЦК.
Особливий порядок передбачено в законодавстві для права на спростування та відповідь щодо неправдивої інформації, яка була поширена стосовно померлих осіб. Відповідно до ч.2 ст.277 ЦК вимагати спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, чи давати на неї відповідь мають право члени її сім’ї, близькі родичі та інші заінтересовані особи. Ці особи також вважаються такими, що діють, насамперед, з власного інтересу і вимагають захисту саме особистих немайнових прав і лише опосередковано – доброго імені померлої особи, адже особисті немайнові права не можуть належати померлому. Подібний порядок може застосовуватись стосовно осіб, які оголошені судом померлими в порядку ст.46 ЦК.
Спростування як спеціальний спосіб захисту особистих немайнових прав здійснює особа, яка поширила недостовірну інформацію. Коли неправдива інформація, що порушує особисті немайнові права фізичних осіб, була поширена кількома особами, то вони повинні спростувати її разом: наприклад, автор і засіб масової інформації (далі – ЗМІ), який оприлюднив його статтю. Якщо ж неправдиву інформацію поширили посадові або службові особи під час виконання посадових (службових) обов’язків, то спростувати її має юридична особа, у якій вони працюють.
Встановлено також порядок спростування інформації, автор якої невідомий, тобто якщо інформація поширена анонімно чи під псевдонімом. У такому разі спростування здійснює суд, поєднуючи його зі спеціальним способом захисту особистих немайнових прав – визнанням інформації недостовірною. Мета застосування такого способу полягає в тому, щоб повідомити реципієнтам про недостовірність попередньо поширеної інформації.
За загальним правилом спростування недостовірної інформації здійснюється у такий спосіб, у який було поширено інформацію. Однак, якщо це неможливо чи недоцільно, то його слід здійснювати в адекватній (схожій, максимально наближеній) формі і з урахуванням того, що спростування має бути ефективним, тобто охопити максимальну кількість реципієнтів, що сприйняли попередню інформацію.
Поновлення порушеного особистого немайнового права як спосіб захисту може бути застосовано за таких умов:
а) підставою захисту особи є порушення особистого немайнового права;
б) особисті немайнові права порушуються органами державної влади, органами влади АР Крим, органами місцевого самоврядування, від імені яких виступають відповідні посадові чи службові особи, а також фізичними або юридичними особами;
в) порушення особистих немайнових прав відбувається внаслідок рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АР Крим, органу місцевого самоврядування або в результаті дії чи бездіяльності фізичної або юридичної особи.
Порушене право можна вважати поновленим, якщо вказані особи, рішеннями, діями чи бездіяльністю яких порушено особисте немайнове право фізичних осіб, самостійно та добровільно негайно вчинять необхідні для цього дії. Цей спосіб захисту може бути застосований із доброї волі зазначених органів та осіб або за вимогою фізичних осіб, особисте немайнове право яких порушено. Так, якщо орган державного управління видав розпорядчий акт, яким порушив право фізичної особи на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст.293 ЦК), то він повинен або з власної ініціативи,або за зверненням фізичної особи скасувати його та вжити інших можливих заходів щодо негайного відновлення порушеного особистого немайнового права. Слід зазначити, що інколи законодавець передбачає можливість відмови певних органів чи осіб від добровільного та негайного поновлення порушених особистих немайнових прав фізичних осіб. У такому разі фізична особа має право звернутися до суду з вимогою ухвалити рішення щодо поновлення її порушеного права чи вимагати відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням цього права.
До спеціальних способів захисту особистих немайнових прав фізичної особи належить і заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права. Фізична особа у разі порушення її особистого немайнового права поширенням інформації має право вимагати припинення її поширення.
Застосовуючи цей спосіб захисту, слід пам’ятати про його особливості:
а) спрямованість на обмеження кола осіб, які спроможні її сприйняти, що дає підстави вважати заборону поширення інформації превентивним заходом;
б) застосування переважно щодо поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права, у ЗМІ, наприклад у газетах, книгах, телепередачах тощо;
в) можливість застосування незалежно від того, недостовірною чи правдивою є поширювана інформація, якою порушуються особисті немайнові права фізичних осіб, навіть у разі дифамації – поширення правдивої інформації, яка порочить честь і гідність фізичної особи, наприклад про те, що особа хвора на СНІД.
Останнім часом у багатьох публікаціях вітчизняних юридичних видань з’явився термін “дифамація”, під яким фактично давався коментар національного законодавства щодо захисту честі, гідності та ділової репутації.
Дифамація є тим правовим інститутом, через який у цивільному праві досягається баланс і реалізується зазначений вище конфлікт між конституційним правом на спростування недостовірної інформації, тобто на судовий захист честі, гідності та ділової репутації, з одного боку, а з іншого – конституційне право на свободу думки і слова, свободу масової інформації.
В юридичній літературі зазначається, що доцільно доповнити у національному законодавстві цивільно-правовий захист честі, гідності та ділової репутації у разі поширення про особу інформації, яка хоч і відповідає дійсності, однак принижує (порочить) ці немайнові блага, під яким вважається захист від дифамації.
Отож, що ж таке дифамація. Дифамація – це загальноприйнятий в більшості країн світу юридичний термін, під яким розуміють правопорушення у вигляді поширення ( вимовляння слів чи публікації ) відомостей , що не відповідають дійсності , які порочать честь , гідність та ділову репутацію потерпілого.
З огляду на стадійність у поширенні інформації законодавець передбачає, що такий спосіб захисту, як заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права може бути застосований з різними правовими наслідками у двох випадках:
1) у процесі підготовки інформації, якою порушуються особисті немайнові права фізичної особи, до оприлюднення у ЗМІ (газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо), тобто якщо ця інформація набула поширення серед незначної кількості осіб, які її опрацьовують. Суд може заборонити випуск зазначених друкованих видань чи кіно-телепродукції у світ, якщо фізична особа вимагатиме усунення порушення її особистого життя. Однак застосування цього способу захисту не завжди невигідне порушнику цього права. В окремих випадках законодавцем встановлено певні зобов’язання особи, особисті немайнові права якої порушуються. Так, фізична особа, яка погодилася бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, може вимагати припинення їх публічного показу в тій частині, яка стосується її особистого життя, тільки за умови покриття нею всіх витрат, пов’язаних із демонтажем виставки чи запису (ст. 307 ЦК);
2) у разі порушення особистого немайнового права фізичної особи у ЗМІ (газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо), які випущені у світ, тобто якщо інформація набула поширення серед багатьох реципієнтів. У цьому випадку суд може вдатися до двох способів захисту: за незначного поширення вказаної продукції і якщо більшість її контрольована (наприклад, коли в продаж надійшла незначна частина накладу книги), суд має право заборонити (припинити) її розповсюдження до усунення цього порушення. А якщо усунення цього порушення неможливе, то суд може ухвалити, за яким зобов’язати вилучити наклад газети, книги тощо з метою його знищення.
Окрім передбачених у законі способів, суди інколи застосовують інші способи захисту особистих немайнових прав фізичних осіб. Одним із них є примусове вибачення перед потерпілим за поширення недостовірної інформації. Часто до цього способу захисту вдаються суди під час ухвалення рішення.
Зазвичай позивачам, які вимагають вибачення є народні депутати України, члени уряду, депутати органів місцевого самоврядування, працівники судових і правоохоронних органів та інші фізичні особи публічного права. «Душевної вразливості» цієї категорії осіб не підтримує Європейський суд.
Застосування примусового вибачення перед потерпілим за поширення недостовірної інформації яка способу захисту особистих немайнових прав фізичних осіб, на нашу думку, не є гарантією досягнення основної мети. Крім того, зобов’язання примусового вибачення глибоко суперечить конституційному праву на свободу власних поглядів і переконань. Адже змушувати особу просити вибачення означає змушувати її публічно визнати свою неправоту, тобто втручатися у внутрішній світ людини, що є неправомірним. А кожна особа має право на власне переконання, зокрема і в неправомірності поведінки та безпечності іншої особи.
Отже, вибір способу захисту особистого немайнового права, зокрема права на повагу до гідності та честі, права на недоторканість ділової репутації, належать позивачеві. Водночас особа, права якої порушено, може обрати як загальний, так і спеціальні способи захисту свого права, визначені законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини.
|
