ЗАКОННЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Істотне розширення у кримінальному судочинстві України принципу змагальності зумовило потребу більшою мірою забезпечити рівноправність сторін та надати додаткові гарантії тим, хто з огляду на об’єктивні причини не може самостійно реалізувати свої процесуальні права. Однією з таких гарантій є законне представництво учасників кримінального процесу, які через неповноліття, психічні чи фізичні вади не володіють повною процесуальною дієздатністю.

Радянська кримінально-процесуальна доктрина хоча і не заперечувала існування у кримінальному судочинстві принципу змагальності, проте у зв’язку з відсутністю чіткого розподілу процесуальних функцій між судом та сторонами проблемі забезпечення гарантій процесуальної рівноправності сторін відводила другорядну роль. Диспозитивні засади у реалізації власних прав – одна з умов оптимального забезпечення законних інтересів учасників судочинства – як правило, недооцінювались, поступаючись місцем публічно-правовим засобам, ефективність яких залежала від рівня правосвідомості дізнавача, слідчого, прокурора і, особливо, суду. У зв’язку з цим механізми диспозитивного характеру (одним з яких є законне представництво) під час розгляду справ за участю суб’єктів, які з об’єктивних причин не володіли реальною здатністю користуватися процесуальними правами (особи, щодо яких вирішувалось питання про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру; неповнолітні обвинувачені, потерпілі чи свідки), не застосовувались.

Вказані обставини призвели до того, що у вітчизняній кримінально-процесуальній науці законне представництво не було предметом дисертаційних та монографічних досліджень. І хоча деякі теоретичні та практичні аспекти проблеми побічно з’ясовувалися у працях М. Гошовського, О. Кучинської, М. Казаренка, В. Леоненка, Г. Омельяненко, С. Писарчука, цілісна концепція цього інституту так і не знайшла свого вираження у кримінально-процесуальній доктрині.

Проте уже тепер практика правозастосування висунула для вирішення широке коло проблемних питань, адже розширення меж участі у кримінальному процесі законного представника обвинуваченого, потерпілого, свідка наразі стало вимогою часу і вже знайшло часткове відображення у деяких новелах кримінально-процесуального законодавства.

Основою для дослідження теми дисертації стало чинне законодавство України, роз’яснення щодо його застосування та узагальнення відповідної судової практики, проведені Верховним Судом України. Значна кількість інформації була отримана у ході особистого вивчення дисертантом судової практики у кримінальних справах в архівах Славутського районного та Нетішинського міського судів Хмельницької області, Острозького районного суду Рівненської області (загалом понад 200 кримінальних справ). Концептуально робота ґрунтується на дослідженнях проблем представництва у кримінальному процесі у працях В.Адаменка, В.Божьєва, О.Ландо, В.Лазаревої, Л.Новобратського, Г.Саркісянца, В.Степанова, Ю.Стецовського, П.Теплякова, В.Шимановського, С.Щерби та ін. Окрему цінність для дослідження мають роботи з цивільно-процесуального представництва І.Ільїнської та Л.Лесницької, Я.Розенберга, В.Шерстюка, цивільного представництва – В.Андреєва, О.Невзгодіної, В.Рясенцева та ін.

Загальнотеоретичну базу дослідження становлять праці Ю.Грошевого, Г.Міньковського, М.Михеєнка, В.Нора, М.Строговича, В.Шибіко, М.Шумила та інших процесуалістів.

Актуальність теми. В радянській науці кримінального процесу основна увага дослідників була зосереджена на участі у справі законного представника обвинуваченого, але при цьому не враховувалось загальнопроцесуальне значення інституту представництва. У чинному КПК України здебільшого йдеться також про законне представництво саме обвинуваченого.

Однак очевидним є факт, що повною дієздатністю можуть не володіти не лише обвинувачені, але й потерпілі, цивільні позивачі, свідки. Якщо ж виходити із загальних правових принципів, недієздатні чи частково дієздатні особи не можуть самостійно реалізувати своє право – їх завжди заміняє або допомагає у реалізації прав законний представник. Ось чому питання законного представництва всіх учасників процесу потребує детального вивчення і врегулювання в законі.

Дане дослідження стосується саме кримінально-процесуального інституту законного представництва, який хоча і базується на загальноправових, у тому числі і цивілістичних засадах представництва недієздатних осіб, однак має дещо іншу цільову спрямованість, яка породжує відмінності правового регулювання статусу цього учасника.

У дисертаційній роботі комплексно та системно досліджуються: сутність законного представництва як самостійного інституту кримінального процесуального права; теоретичні та практичні аспекти участі законного представника у справі; правовідносини за участю законного представника та ряд інших питань законного представництва у кримінальному процесі.

Зв’язок роботи із науковими програмами, планами. Дисертація підготовлена згідно з планом науково-дослідницьких робіт кафедри кримінального процесу та криміналістики Львівського національного університету імені І. Франка і відповідає темі дослідження кафедри – “Проблеми захисту прав та законних інтересів особи в кримінальному процесі в умовах його реформування” (номер державної реєстрації 0103u005941).

Дисертація пов'язана також з науковою темою "Проблеми державотворення та захисту прав людини і громадянина", яка досліджується на юридичному факультеті Національного університету “Острозька академія”, де працює дисертант.