Засоби тема-рематичного поділу висловлення

Краткое содержание

 У Вступі  визначена мета й завдання дисертаційного дослідження, обґрунтовано новизну й актуальність теми, висвітлено практичне й теоретичне значення результатів дослідження, охарактеризовано рівень апробації основних положень дослідження, прокоментовано методику виконання аналізу.

У першому розділі „Проблема комунікативного синтаксису і статус ремоідентифікаторів у системі комунікативної граматики”, який складається з 6 підрозділів, встановлено концептуальні засади теорії актуального членування, кваліфікується поняття „висловлення” і „речення”, „актуальне членування” та „актуалізація”, „тема” і „рема”. У розділі простежено еволюцію різних поглядів вчених на проблему рівнів лінгвістики: виділення в мові статичного й динамічного рівнів (А.П.Загнітко), схеми та узусу (Л.Єльмслєв), мови і мовлення (Ф. де Соссюр), мовної компетенції і мовного вживання (Н.Хомський); розмежування трьох (Ф.Данеш: рівень граматичної структури речення, рівень смислової структури речення, рівень організації висловлення), чотирьох (Л.Теньєр:  структурний,  лінійний,  категорійний,  функціональний;  І.Р.Вихованець: формально-граматичний, семантико-синтаксичний,  власне  семантичний  (пізніше  цей  рівень  як  окремий  не  виділяється), комунікативний). В.Г.Адмоні  диференціює  сім  аспектів  вивчення  речення (логіко-граматичний, модальний, повноти речення, місця речення у розгорнутому мовленні, пізнавальної установки мовця, комунікативного завдання речення, ступені його емоційності).

Вивчення актуального членування ґрунтується на функціонуванні потенційної структури речення в актуальному контексті мовлення. Основоположником теорії актуального членування вважається В.Матезіус („Про так зване актуальне членування речення”), ця проблема знайшла висвітлення у працях Н.Д.Арутюнової, Ш.Баллі, М.В.Всеволодової, І.Р.Вихованця, А.П.Загнітка, В.А.Звегинцева, Г.О.Золотової, І.І.Ковтунової, О.О.Лаптєвої, О.А.Мельничука, О.В.Падучевої, І.П.Распопова, О.Б.Сиротиніної, Я.Фірбаса, М.А.К.Хелидея, В.Є.Шевякової.

Можна погодитися з більшістю дослідників, які стверджують, що актуальне членування має бінарний характер, тобто складається з двох одиниць – теми і реми; що механізм актуалізації полягає у виділенні автором повідомлення певного інформаційно навантаженого елемента висловлення з комунікативною метою. Одним із найбільш дискусійних залишається питання термінів на позначення одиниць актуального членування. Тут дослідники не мають одностайної думки щодо поняттєвого апарату: дане – нове (К.Г.Крушельницька), логічний суб’єкт – логічний предикат, смисловий суб’єкт – смисловий предикат (А.Б.Ільїш), основа – предикована частина (І.П.Распопов), лексичний підмет – лексичний присудок (О.І.Смирницький), В.Матезіус пропонував терміни  основа – ядро, а Ш.Баллі диктум – модус. Терміни тема – рема вперше вжив німецький вчений К.Боост. Саме вони на сьогодні є найбільш поширеними й однозначними у визначенні. Усе це розмаїття термінів пов’язане з проблемою приналежності актуального членування певному рівню мови: І.П.Распопов і К.Г.Крушельницька відносять явище актуального членування до граматичного рівня мови, Н.Д.Арутюнова і В.З.Панфілов говорять, що воно стосується речення. У дослідженні стверджується думка про доцільність вивчення актуального членування на рівні комунікативного синтаксису, в межах дискурсу і в зв’язку із типом висловлень і реґістрами мовлення. Саме тому є сенс досліджувати явище актуалізації та засобів тема-рематичного поділу висловлення  із урахуванням конситуації, мовленнєвого оточення висловлення. Актуальне членування також залежить від багатьох паралінгвістичних обставин, від стосунків мовців, від попередніх даних тощо.

У роботі розмежовуються поняття дане-нове, відоме-невідоме, тема-рема, що постають одиницями різного характеру членування: так, на дане і нове членується висловлення за вербальним контекстом або конситуативною базою знань, відоме і невідоме вичленовуються у висловленні за критерієм культури, за загальною інтелектуальною базою знань мовців, а вже тема і рема є одиницями поділу на основі комунікативного (актуального) навантаження висловлення. Отже, певний елемент висловлення може бути даним-відомим-темою і новим-невідомим-ремою, а також комбінувати в собі різні елементи цих структур.

Щодо постійної реалізації реми в структурі висловлення, то тут зроблено такі висновки: аналогічно  до  предиката  в  реченнях    рема  теж  може  бути  матеріально  не  вираженою  (пор.:  нульова  форма  знака  у  фонетиці,  морфології,  синтаксисі),  або  відсутньою,  а  речення/висловлення  –  неповним.  Але,  спираючись  на  дослідження  М.А.К.Хелідея,  схиляємося  до  думки,  що  актуальне членування  є  ієрархічно  важливішим  і  первинним  щодо  граматичної  структури,  а  оскільки  ремою  може  бути  будь-який  член  речення  (не  обов’язково  присудок/група  присудка),  то  і    пропуск    у  реченні  присудка  зумовлюється  редукцією  теми/елемента  теми, що його  (присудок)  містила.  Рема  пропускатися  не  може,  тому  що  вона  найсильніше  комунікативно  навантажена  і  несе  основний  зміст  про  тему.  Тому  думку  про  аналогію  неповних  речень  і  речень  без  елемента  комунікативної  структури  варто  застосовувати  тільки  щодо  теми.  Тема/елемент  теми  може  бути  матеріально  не  вираженою  (комунікативно нульова  тема),  але  не  може  бути  відсутньою.  Підтримуємо  думку  О.О.Крилової та  Т.М.Ніколаєвої  про  нерозчленовані  висловлення,  які  містять  нульову  тему,  зміст  якої  дорівнює  всій  об’єктивній  дійсності, пор.:  Холодно.  Йде  дощ.  Прийшла  весна. Комунікативна  структура  таких  речень  одночленна,  може  відповідати  як  двоскладним,  так  і  односкладним  реченням. 

Місце розташування теми і реми висловлення визначаємо, спираючись на градуальну шкалу засобів тема-рематичного поділу. Отже, визнаючи, що рематична  інтонація є основним  ієрархічно  найвищим  засобом  актуалізації,  можна  говорити про  довільне  розташування  реми  щодо  інших  інформаційно  слабших  елементів  висловлення.  При  цьому  перші  ступені  ієрархії  ремоідентифікаторів  визначаємо  так: 1) рематичний  наголос; 2) ремоідентифікатори; 3) порядок  слів. Пор.:  1)  Мій  брат  восени  вступив  до  університету  (ремоідентифікатор  −  порядок  слів,  рема  −  до  університету); 2)  Саме  мій  брат  восени  вступив  до  університету  (ремоідентифікатор  –  саме,  рема  −  мій  брат); 3)  Саме  мій  брат  восени  вступив  до  університету  (з  наголосом  на  ВОСЕНИ:  ремоідентифікатор  –  рематичний  наголос,  рема  −  восени). Останній  випадок  ілюструє  комунікативну  помилку,  яка  дезорієнтує  реципієнта  під  час  диференціювання  реми. Оскільки  за  специфікою  ієрархії  засобів  актуалізації  порядок  слів  посідає  лише  третє  місце  і  є  одним  з  найслабших  кванторів  реми,  то  і  твердження  щодо  фіксованої  кінцевої  позиції  реми  буде  справедливим  лише частково (за умови відсутності інших кванторів реми, ніж порядок слів). Місце  розташування  реми  у  структурі  висловлення  зумовлене  ще  й  такими  чинниками  як  комунікативний  реґістр  мовлення,  функціональний  стиль  тексту  та  комунікативна  настанова  мовця.

Окремо досліджується явище актуалізації. Вагомий  внесок  у  розуміння  поняття  ²актуалізація² зробив Ш.Баллі. Первинним матеріалом він вважає мову як систему віртуальних  елементів,  з  яких  у  процесі  актуалізації  за  допомогою  певних  актуалізаторів  утворюється  мовлення. Спираючись на цю думку, можна визначити актуалізацію як процес пристосування речення до вимог мовленнєвої ситуації. Отже, для того, щоб певний компонент висловлення став ідеєю комунікації, його треба поставити в такі умови, які б виявили цей компонент як рему. У роботі стверджується думка, що процес актуалізації відбувається на домовленнєвому етапі, на рівні мислення. Саме актуалізація є результатом зародження ідеї висловлення і надалі визначає спосіб маніфестації висловлення.

Важливим також є вивчення засобів тема-рематичного поділу висловлення шляхом аналізу синтагматичних та парадигматичних зв’язків. Лінійні зв’язки висловлень розкриваються в межах дискурсу, аналіз якого виявив такі способи поєднання висловлень: послідовний (у якому рема попереднього висловлення є темою наступного), паралельний (характеризується єдністю теми і змінністю реми), асоціативний (де існує головна тема дискурсу і змінні теми і реми, що пов’язані із головною темою асоціативно). За вертикальним зв’язком висловлення створюють парадигми на основі зміни комунікативної ідеї та єдності граматичної структури речень. Це можливо за допомогою різного роду ремоідентифікаторів (порядку слів, інтонації, конситуації, спеціалізованих слів тощо).

У розділі також досліджено залежність способів актуалізації від комунікативних реґістрів мовлення. У  мовленні    співіснують    різні    реґістри  мовлення,    і   їх    можуть  репрезентувати    неоднакові      типи    предикатів    за    значенням.  Відповідно  комунікативна  організація  будь-якого  тексту  теж  не  є  однорідною. Пор.: -  Мамо, йдіть  мерщій  /  додому,  бо  там  вже / й  до  скрині  добираються. -  А  дулі  їм  з  маком!  Осьдечки / гроші  (показує  бумажні  гроші).  І теличка-первісточка /  буде    у    хлівці,    і  одежинка / у  скринці!  (М.Кропивницький) Цей текст репрезентує в  першому  реченні  волюнтивний  реґістр (йдіть), у підрядній частині  інформація  –  відповідно,  інформативний  реґістр. Відповідь  виражена  спочатку реакцією матері – реактивний  реґістр,  далі  наявне  знову  інформативне  висловлення  (Осьдечки  гроші), а ремарка автора містить висловлення репродуктивного характеру. Завершується  текст  волевиявленням  суб’єкта висловлення з  відтінком узагальненого ґенеритивного повідомлення.  Відповідно,  комунікативну  організацію    подібних  текстів  слід  розглядати    у  зв’язку  із  приналежністю  частин  до  певного  мовленнєвого  реґістру.

У другому розділі „Системність вияву і закономірності реалізації ремоідентифікаторів у структурі висловлення”, що містить 3 підрозділи, виконано принципово важливе дослідження – вивчено всі можливі способи реалізації актуального членування. Під час актуалізації певного повідомлення мовець ставить інформативно важливий компонент, що і є метою комунікації, в такі умови, де б він виявив себе як рему. А отже, мовець використовує певні маркери реми, які є основними орієнтирами для виявлення комунікативної мети. Ці елементи окремо ще не вивчалися дослідниками (більшість з них називають серед актуалізаторів лише порядок слів, інтонацію, деякі частки; І.Р.Вихованець виділяє фонетичні актуалізатори (логічний наголос і паузи), синтаксичні (порядок слів і частки), лексико-граматичні, до яких відносить повтор), у дисертації зібрано такі одиниці (конструкції) і класифіковано.

Для розв’язання цього питання було вивчено способи комунікативного навантаження висловлення і природу актуалізації. Основним  показником  комунікативного  навантаження  висловлення  є  адекватний  комунікативній  ситуації  внутрішній  зв’язок  між  темою  і  ремою.  Такий  зв’язок  називаємо  релевантним,  або  адекватним,  якщо  він  не  створює  комунікативних  помилок,  непорозумінь  чи  невдач;  інформаційний  зміст,  який  тема-рематичний  зв’язок  несе  на  собі,  відповідає  темі    конситуації,  вносить  нове  в  цю  тему  і  розвиває  її,  породжуючи  нові  тема-рематичні  зв’язки. Засоби, за допомогою яких сигналізується, маркується, ідентифікується рема, називаємо  ремоідентифікаторами − це матеріально виражені показники реми, актуалізатори, сигналізатори реми або  засоби  реалізації  актуального  членування. Причому  такі  елементи  висловлення  є  релевантними  як  для мовця, який виступає в ролі суб’єкта процесу індикації, так і для слухача, який їх зчитує і розпізнає  рему. 

Аналіз  значної  кількості  мовного  матеріалу  (понад  1000 типів ремоідентифікаторів)  з  різних  джерел  (художні  тексти,  публіцистика,  усне  мовлення) показав, що найбільш частотними в українському мовленні є такі ремоідентифікатори: 1) специфічні  слова; 2) комунікеми;  3) заперечення; 4) частки. Усі ремоідентифікатори утворюють відповідну  систему, яка репрезентована  великими групами ремоідентифікаторів: фонетичні (інтонація, паузи, емфаза, умовчання, скандування, наголос, вигуки, питання тощо), синтаксичні (специфічні конструкції, повтори, порядок слів, комунікеми, програмованість валентністю предиката, еліпсис, частки, парцеляція, приєднання, називний теми, однорідні члени речення, протиставлення, вставні конструкції, інверсія тощо), лексико-семантичні (тематичні, спеціалізовані слова-маркери, апроксиматори, абсолютизатори, заперечення, авторизовані конструкції тощо), паралінгвістичні (міміка, жести, знаки, поява предмета в полі уваги мовців тощо).

Особливу увагу дослідників комунікативного синтаксису сьогодні привертає дія закону економії мовних засобів, у результаті якого створюються висловлення, що не містять усіх необхідних змістових елементів, але їм притаманна така конструкція, інтонація й актуально важливий компонент змісту, за яким носій конкретної мови в конкретній ситуації однозначно може розпізнати зміст висловлення. Подібні конструкції називаємо комунікемами (пор. погляд В.Мелікян). Комунікемами вважаємо непредиковані одиниці синтаксису реченнєвого характеру, які являють собою слово або словосполучення, є граматично нечленованими, мають модусну пропозицію, виражають непоняттєвий зміст, служать реакцією на різного типу факти. До комунікем українського мовлення належать: а) стверджувальні репліки типу  Чому б ні! Хто його зна! Що казати! Їй-Богу!, конструкції типу  Ще б (не)+Vinf, Чому (б)(же)(і, й)+не+Vinf  та ін.; б) заперечні репліки типу  Де там! Куди там! Ще чого! Як же, прийшов! (іронічне), Шукай дурня! Ага, зараз! Зараз же! Кажи-кажи! Плювати хотів! Допоміг! (іронічне) та ін.; в) емоційна оцінка (подив, радість, захоплення, обурення)  Бач, який! Отакої! Ти диви, яка (як, який тощо)! Диво яка..! Боже який ..! Боже який..! Що за ..! та ін.; г) імперативні виклики (волевияв): Тільки спробуй! Я тебе! Давай-давай! ... тобі кажуть! і повтор: Спи-спи!  та ін. З погляду актуального членування висловлення, комунікема не членується, а  виражає цілісний зміст реми. Етимологічно комунікема – це усічене до реми висловлення.

Одним із найбільш поширених прийомів маркування реми є повтор. На комунікативному рівні повтор акцентує увагу реципієнта на певній інформації, а отже, виокремлює, ідентифікує рему висловлення. Здебільшого повторюваною частиною є власне рема: - Чому ж я не найду з тобою спільної мови? - Не найдеш, матусю,  - сказав Андрій,  - бо такої мови ти шукаєш із моїм братом Остапом. З моїм найлютішим ворогом... - З твоїм найлютішим ворогом? Синку! (М.Хвильовий). Але повтор може бути й окремим ремоідентифікатором, і навіть переходити з теми в рему і навпаки. Повтор часто варіюється лексично, інтонаційно, може набувати в повторюваній частині додаткових лексем.

Серед синтаксичних способів тема-рематичного поділу висловлення окремо було вивчено програмованість реми валентністю предиката. Оскільки  семантико-синтаксичним ядром речення є предикат, то реалізація  інших  членів  речення  підпорядковується семантичному устрою дієслова.  В  свою  чергу, на валентну перспективу дієслова впливає система його синтагматично-парадигматичних зв’язків. Отже, дієслово повністю  програмує  позиційну  модель  речення  і, відповідно,  комунікативну  організацію  висловлення,  зумовлюючи  семантичні та  позиційні  характеристики  актуальних  компонентів. Так, наприклад, найчастіше  семантика  тривалентних  дієслів  організована  таким  чином,  що  інструмент  і  адресат  є  або  неважливими  для  комунікації,  або  закладеними  в семантичну  структуру  самого  дієслова  (пор.:  чим  можна  накивати,  відрізати,  відрубати,  витирати, заасфальтувати,  закопати,  зализати  тощо).  При  невираженості  таких  елементів  ідея висловлення − сам предикат, інструмент вважаємо за  традиційно  закладений  у  семантиці  дієслова,  а  адресат – несуттєвим  для  цього  комунікативного  акту.  При вираженості  інструмента його семантика часто суперечить традиційній, а тому  є  актуально  важливою  і  наголошеною  (пор.:  Він  відрізав  яблуко  / лінійкою). 

Найбільшою за кількістю є група ремоідентифікаторів, що виражена специфічними лексемами – маркерами реми. Здебільшого це слова неозначеної (щось, колись, інший), вказівної (так, такий, ось, он, от), абсолютивної (зовсім, зроду, цілий, ніколи, абсолютно) та приблизної  (майже, приблизною трохи не) семантики. Ці слова займають різну позицію в структурі висловлення  щодо реми, але вони завжди впливають на комунікативний склад висловлення.

Наприклад, слово  ²інший²  у  своїй  семантиці  містить  відтінок  ²нового,  не  такого,  яке  було².  Новизна  іманентно  притаманна  семантиці  цього  займенника,  що  й  зумовлює  його  рематичну  маркованість: Ага,  ви  теософи!  Шукаєте  правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто  ж  це?.. Христос?.. Ні?.. Інший  спаситель  світу?.. Так! (В.Винниченко).

Слова вказівної семантики  (ось,  от,  то,  он,  оце,  це,  се) найчастіше постають маркерами  теми: Зараз,  зараз. (Шукає  в  кишенях). Ось  маєш½  п¢ять  франків…(В.Винниченко); Оце  вам½нова  учениця (С.Васильченко) або виступають власне-темою:  Чи  ти  вже  забув,  як  брав  замолоду  в  шкіру? Дивись:  отсе½палиця! (О.Маковей).

З-поміж означальних  часток  найпоширенішими ремоідентифікаторами є слова ²саме,  якраз,  справді²  тощо,  які  вказують  на рему  і стоять у препозиції щодо неї: …Лікар  же  казав,  пройде…Га?  Ах,  яке½  якраз  тепер½ свинство!.. (В.Винниченко).

Частки  ²просто,  справді,  конче²  сигналізують  про  постпозиційну  контактну  рему: Кажуть  –  сироті  сонечко  мріється,  а  воно½  й  справді  гріється. (С.Васильченко);  А  яка  розумна!  Просто  дивує½  всіх  своєю  мудрістю…(О.Маковей).

Типовим  для українського мовлення є функціонування в ролі ремовидільних засобів апроксиматорів. Апроксимація  –  це  різновид  номінації,  який  характеризується  приблизним,  неточним  позначенням  предметів  і  явищ  навколишньої  дійсності  у  процесі  мовленнєвої  діяльності. Категорія  приблизності  охоплює  різноманітні  лексико-граматичні  засоби,  за  допомогою  яких  виражаються  нечіткі  межі  предметів,  ознак,  дій.  До  апроксиматорів української мови  належать  слова  типу  майже,  мовби,  немов,  немовби,  немовбито,  приблизно,  біля,  близько,  коло,  мало  не,  ледве  не,  ледь  не,  трохи  не  тощо. Щодо  структурної  схеми  конструкцій  з апроксиматорами,  то  тут  виділяються  власне-апроксиматор  і  ядро.  Ядро  –  це  головний  компонент  конструкції,  тоді  як  апроксиматор,  тобто  залежний  компонент,  іменується  ад’юнктом (за О.Т.Кривоносовим).  В  українській  мові  апроксиматори  є  ад’юнктами  всіх  структурних  одиниць  –  слів  (біля  сьомої),  словосполучень (немов  музику  послухав),  речень  (Майже  стемніло…). З  погляду  актуального членування,  саме  ці  ядра  найчастіше  виступають  у  ролі  власне-реми  висловлення,  тоді  як  апроксиматори  –  в  ролі ремоідентифікатора: Трісь! Зломилася  голка.  Але  перший  ґудзик  був  уже½майже  пришитий…(О.Маковей).

Абсолютизаторами називаємо групу лексем, семантика яких вказує на повну, абсолютну  відповідність  слова  означуваному  поняттю,  тобто  на  повну  реалізацію  дії,  ознаки  тощо.  За  своєю  природою вони протистоять апроксиматорам, бо якщо перші є крайнім виявом ознаки (або абсолютною  відсутністю дії, ознаки, предмета), то другі до цієї межі не доходять, а лише наближаються до неї. Явище  абсолютизації охоплює ряд слів, які морфологічно належать до різних частин мови, але в собі мають сему  ¢абсолютно¢,  що  і  є  визначальною  для  цієї  групи. До абсолютизаторів  можна  віднести  такі  слова:  абсолютно,  повністю,  зовсім,  цілком,  завжди,  буквально,  ніяк,  ніколи. В  комунікативному  плані  абсолютизатори здебільшого є  ремоідентифікаторами. Це зумовлюється тим, що вони не вносять нового змісту в речення,  а  лише актуалізують певне явище, вказуючи на його повну відповідність реальності. В реченні абсолютизатору іманентно притаманне підвищення тону, яке й актуалізує  рему –  означуване  слово: Мій  герой  потроху  почав  відходити  і  нарешті  зовсім  одійшов (М.Хвильовий).

Третій розділ „Актуальне членування в аспектах прагматики, нейро- та комп’ютерної лінгвістик  і кореляції з категоріями пресупозиції та інтенційності”, що містить 6 підрозділів, репрезентує зріз теорії актуального членування на рівнях прагматики, нейро- та комп’ютерної лінгвістик; у зв’язку із категоріями пресупозиції та інтенційності.

Тут досліджено взаємозв’язок висловлення і мовленнєвого акту, який безпосередньо виявляється в процесі спілкування. Спілкування – це процес взаємної регуляції створення ментального утворення в свідомості комунікантів, що відображає предмет спілкування. Мета такої взаємної регуляції − створення актуальної спільності уявлень комунікантів про предмет спілкування. Метою розмови є прагнення мовця викликати в свідомості іншого комуніканта схожу або аналогічну думку, оскільки, за О.О.Леонтьєвим, метою спілкування виступає та або інша спрямована зміна в смисловому полі реципієнта. Базовою характеристикою комунікації постає „взаємне інтерпретування” комунікантів, які прагнуть до успішного вирішення інтерпретаційного „конфлікту”. Ця характеристика використовується у визначенні П.Грайса, згідно з яким висловлення „А щось мав на увазі під Х”  є еквівалентним висловленню „А вимовив Х з метою вплинути на слухачів таким чином, щоб за допомогою розпізнання цієї мети вони дійшли певної думки про те, що мовець має на увазі”. Вимовити висловлення з такою метою неможливо, якщо не передбачити при цьому, що адресат висловлення володіє і знає, як користуватися, необхідними засобами для розпізнання цього наміру. Для адекватної інтерпретації висловлення необхідно вказати, яким саме чином це висловлення має інтерпретуватися, щоб такий намір мовця був правильно розпізнаний адресатом.

Мовленнєвий акт – це цілеспрямована мовленнєва дія, що  здійснюється відповідно до принципів і правил мовленнєвої поведінки (Н.Д.Арутюнова). Мовленнєвий акт розглядається як квант мовлення, що поєднує поодинокий намір (ілокуцію), завершений мінімальний відтинок мовлення і результат. Як засвідчує В.З.Дем’янков, у багатьох концепціях й аргументах теорії мовленнєвих актів рівень мовленнєвого акту розглядається як проміжок між рівнем позамовленнєвих намірів і суто мовним опрацюванням висловлення.

Фундаментальним поняттям теорії мовленнєвих актів й ілокутивної логіки є поняття ілокутивної сили – статусу висловлення як певного акту  або дії (прохання, ствердження, наказу тощо), що здійснюється в ситуації спілкування і реалізує комунікативну інтенцію мовця. Ілокутивна сила складає частину загального значення висловлення. Значення висловлення тісно пов’язане з метою мовця. Воно є результатом мовленнєвої дії мовця.

У дисертаційному дослідженні вивчено роль пресупозитивного мислення комунікантів для визначення актуального членування. Як даність, так і важливість інформації для реципієнта установлює відправник тексту. При цьому він використовує мовну стратегію так, щоб реципієнт зрозумів його адекватно. Джерела обліку пресупозицій можна знайти в теорії актуального членування пропозиції на ''дане" і "нове". Переваги цієї теорії полягають у тому, що в ній наявна спроба виявити мовні способи вираження погляду відправника на пресупозиції гіпотетичного реципієнта. Відправник текстуальними засобами намагається вирішити питання про те, наскільки обізнаний слухач про предмети і явища, про які говориться в пропозиції. Предметом повідомлення, його вихідним пунктом переважно є щось відоме для реципієнта – "дане", про це відоме повідомляється щось невідоме – "нове".

У результаті  зроблено висновок, що мовлення є інтенційним і це основна його ознака, яка забезпечує комунікативну функцію. У зв’язку із цим визначено також роль актуального членування і загалом комунікативної граматики в діалогічному мовленні і у функціонуванні перформативів у мовленні.

Уперше в роботі було досліджено нейролінгвістичні засади формування думки та маніфестації висловлення і як результат – актуалізації повідомлення на глибинному рівні. Актуальне членування висловлення формується ще на мисленнєвому рівні і встановлює порядок розташування своїх компонентів та засоби вираження на рівні глибинної граматичної структури. Глибинна структура речення вже подає  готовими  тему і рему висловлення, які оформлюються різними засобами у поверхневій структурі, але відповідно до закладеного змісту на попередніх етапах формування висловлення. Актуальне членування не  формується  в  глибинній  структурі, тому що воно закладене  на більш глибокому рівні підготовки мовленнєвого висловлення – на рівні семантичних уявлень. Актуальне членування присутнє  на всіх етапах формування висловлення, але зароджується  воно ще під час виникнення задуму/мотиву думки. Такий висновок дає  підстави стверджувати, що актуальне членування є категорією не тільки мовною і мовленнєвою, але й мисленнєвою.

У цьому ж розділі дисертаційного дослідження намічено і попередні основи створення комп’ютерної програми автоматизованого комунікативного аналізу текстів, які ще вимагають доопрацювання, деталізації й апробації. Комунікативний аналіз будується на основі  принципової тези:  текст є  найвищою комунікативною одиницею, що реалізована вербально. Тому аналіз будь-якого висловлення відбувається шляхом аналізу цілісного тексту. На сьогодні в українській лінгвістиці  вже існують програми автоматичного морфологічного аналізу (АМА) та автоматичного синтаксичного аналізу (АСА) тексту. Створення програми автоматичного комунікативного аналізу (АКА) є перспективою розвитку прикладної лінгвістики взагалі і комунікативного синтаксису зокрема.

У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового завдання, що виявляється у встановленні системи ремоідентифікаторів української мови, простеженні механізму їхнього функціонування, видиференціюванні імпліцитних та експліцитних засобів вираження актуального членування висловлення. У Висновках узагальнено основні результати дослідження, з яких найголовнішими є:

1.Предметом мовознавства виступають мова і мовлення. Актуальне членування – це членування висловлення на рівні мовлення з метою встановлення комунікативної мети висловлення. Актуальне членування в українській мові бінарне, членує висловлення на тему і рему.

2.Одиниці актуального членування  тема і рема характеризуються такими ознаками: тема виступає предметом повідомлення, вихідною точкою висловлення, міститься в латентному питання до висловлення; рема є комунікативною метою висловлення, найбільш інформаційно навантажена, виступає носієм ситуації, може самостійно утворювати висловлення.

3.Висловлення виступає одиницею мовлення, так само як речення є одиницею мови. Актуальне членування можливе лише на рівні висловлення (у реченні воно має потенційний характер). У межах конкретного дискурсу висловлення пов’язані синтагматичним зв’язком: паралельним, послідовним, асоціативним. За вертикаллю висловлення можуть утворювати парадигму, яка виявляється  в інваріанті й варіантах висловлення. Варіанти відрізняються комунікативною метою й  утворюються за допомогою зміни порядку слів та інтонації. Отже, для кожного висловлення можна підрахувати кількість членів такої парадигми. 

4.Актуалізація є таким пристосуванням речення до потреб мовця, в якому б найбільш важлива інформація виявляла себе як рему. Засоби актуалізації досить різноманітні в українській мові. На позначення таких засобів нами використовується терміни темо- і ремоідентифікатори.

5.Комунікативна структура висловлення залежить від  комунікативного реґістру мовлення, тема і рема можуть бути вираженими будь-якими частинами мови і членами речення.

6.Рема є основним носієм змісту, а отже вона постійно реалізується у висловленні. Тема може бути формально не виражена. У такий спосіб утворюються комунікативно нечленовані висловлення, які характеризуються відповідними ознаками: тема легко відновлюється за контекстом, висловлення є синтагматично незалежними, повідомляють про загальний факт, на формально-граматичному рівні відповідають односкладним реченням або двоскладним із непрямим порядком слів.

7. Проаналізувавши частотність вживання ремоідентифікаторів (більше 1000 типових ремоідентифікаторів українського мовлення) і виразивши їх у відсотковому відношенні, отримали такі результати: найчастіше для актуалізації висловлення в українській мові використовуються: лексеми – маркери реми (21%), еліпсис (9%), комунікеми (9%), заперечення (8%), частки (7%), вставні слова (7%) і повтори (6%). Усі виявлені в ході дослідження ремоідентифікатори утворюють систему, яка складається із таких груп: фонетичні (паузи, емфази, скандування, умовчання, рематичний наголос), синтаксичні (специфічні конструкції, порядок слів, програмованість реми валентністю предиката), лексико-семантичні (спеціалізовані слова-маркери, апроксиматори, абсолютизатори) і паралінгвістичні (міміка, жести, знаки, поява предмета в полі уваги мовців тощо) засоби актуального членування.

8.Актуальне членування висловлення слід вивчати в аспектах прагматики, нейро- та комп’ютерної лінгвістик, у зв’язку із категоріями пресупозиції та інтенційності. На рівні прагматики висловлення розглядається як компонент комунікативного акту, тут враховується основна функція мовлення – інтенційність. Під час пристосування висловлення до комунікативної ситуації важливу роль відіграє пресупозитивне мислення мовця, тип актуального членування формується ще на етапі зародження думки.

У результаті дослідження встановлена парадигма ремовидільних засобів з простеженням їх ієрархії та особливостей функціонування.

У перспективі вивчення проблеми ремоідентифікаторів доцільним буде дослідження їх на прагматичному рівні, в межах  мовленнєвих актів, більш детальна класифікація і діагностика в межах соціально орієнтованих жанрів, реклами та ін. Можливе вивчення актуалізаторів у діахронічному аспекті з метою виявлення тенденції розвитку мовлення. Варто вивчати ремоідентифікатори з метою встановлення повної парадигми, яка в подальшому стане основою під час створення програми автоматизованого комунікативного аналізу текстів.