Актуальність теми. Становлення і розвиток молодої української демократичної держави нерозривно пов’язані з процесом створення нової законодавчої бази захисту прав і свобод людини. За час, що минув з моменту прийняття 24 серпня 1991 року Акту проголошення незалежності України, проведено реформування багатьох галузей права.

Важливим етапом на цьому шляху стало прийняття 28 червня 1996 року нової Конституції України, яка проголосила Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою і визнала людину найвищою соціальною цінністю. Не підлягає сумніву і той факт, що в Основному Законі України відображено принципово нову позицію щодо захисту прав та свобод людини і громадянина, яка повністю відповідає вимогам основних міжнародно-правових актів.

Забезпечення охорони прав і законних інтересів людини і громадянина охоплює широке коло заходів, що здійснюються державою. Це – соціально-економічні перетворення, заходи політичного, профілактичного і виховного характеру.

У системі заходів, що забезпечують законність, одне із центральних місць займає діяльність щодо боротьби зі злочинністю. Це зумовлено тим, що злочини є найбільш суспільно небезпечними посяганнями на права та свободи людини. Однак на фоні реформування кримінального та кримінально-процесуального законодавства немає підстав говорити про суттєве зменшення зростання злочинності, в тому числі і найбільш небезпечних її проявів. Таке положення зумовлює необхідність удосконалення законодавчої бази кримінального процесу, яка б давала можливість протистояти злочинності і одночасно гарантувала права та свободи членів суспільства.

Одним із ефективних інструментів боротьби зі злочинністю був і залишається інститут кримінально-процесуального примусу. Проблеми застосування примусових заходів під час здійснення кримінального судочинства постійно знаходяться в полі зору вітчизняних та зарубіжних процесуалістів. Зокрема, окремим аспектам цієї проблеми у своїх працях приділяли увагу такі вчені, як: М. С. Алексєєв, Г. М. Вєтрова, В. І. Галаган, А. Я. Дубинський, З. З. Зінатулін, А. В. Іщенко, Н. С. Карпов, Є. Г. Коваленко, З. Ф. Коврига, В. М. Корнуков, В. С. Кузмічов, Є. Д. Лук’янчиков, А. О. Ляш, В. Т. Маляренко, О. Р. Михайленко, М. М. Михеєнко, І. Л. Петрухін, В. В. Рожнова, С. М. Стахівський, М. С. Строгович, В. М. Тертишник, Л. Д. Удалова, П. В. Цимбал, М. А. Чельцов, С. А. Шейфер, В. П. Шибіко.

Проведений аналіз наукових робіт свідчить про те, що більшість досліджень сприяли покращенню процесуальної практики, але в цілому питання застосування кримінально-процесуального примусу потребують подальшого опрацювання. Ґрунтовних наукових досліджень, що враховували б зміни в законодавстві України, з цих питань немає. В більшості випадків досліджувалися проблеми щодо застосування лише запобіжних заходів. Немає монографічних досліджень, які висвітлюють застосування примусу під час проведення окремих слідчих дій. Практичні працівники органів дізнання і досудового слідства не завжди правильно і своєчасно застосовують передбачені законом заходи процесуального примусу, особливо під час провадження слідчих дій.

Такий стан негативно впливає на законодавчу та правозастосовну практику і тому ці обставини зумовили вибір теми дисертаційного дослідження та свідчать про її актуальність.