ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ТА ПРАКТИКА ЗАКОНОТВОРЕННЯ

Краткое описание

ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

На правах рукопису

БОГАЧОВА Олена Вікторівна

УДК 340.13

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ТА ПРАКТИКА
ЗАКОНОТВОРЕННЯ

12.00.01 – теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових учень

Дисертація
на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

Науковий консультант
КОПИЛЕНКО Олександр Любимович
доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент НАН України

Київ – 2013

ЗМІСТ

ВСТУП 4

РОЗДІЛ 1
Теоретико-методологічні та історико-правові засади законотворення 16

1.1. Ґенеза ідеї законотворення доби Античності та Середньовіччя 18

1.2. Розвиток правової думки в епоху Відродження, Нового часу та Просвітництва 30

1.3. Формування сучасних наукових поглядів на законотворення 66

1.4. Науково-методологічні основи законотворення 75

Висновки до Розділу 1 123

РОЗДІЛ 2
Легоорганізаційна (законопідготовча) діяльність: сучасні реалії та тенденції розвитку 131

2.1. Науково-правові засади законопідготовчої діяльності 131

2.2. Планування як першооснова законотворення. Національні проблеми, шляхи вдосконалення в світлі зарубіжного досвіду 162

2.3. Законопроектування як процес та інструментарій створення закону. Проблемні питання законопроектних робіт: національний та зарубіжний досвід 187

2.4. Експертиза законопроекту як обов’язкова передумова його логічної й змістової завершеності та юридико-технічної досконалості. Національні проблеми в контексті відповідного зарубіжного досвіду 231

2.5. Моделювання як побудова логічно послідовного та змістовно узгодженого алгоритму законопідготовчих робіт 257

Висновки до Розділу 2 262

РОЗДІЛ 3
Реформування інституту законодавчої ініціативи як праксеологічний чинник удосконалення законодавчого процесу 268

3.1. Аксіологічний та функціональний аспекти законодавчої ініціативи як правового інституту, початкової стадії законодавчого процесу, суб’єктивного права уповноважених органів державної влади та відповідних посадових осіб на її реалізацію 269

3.2. Організаційно-правові форми реалізації права законодавчої ініціативи 285

3.3. Проблемні питання реалізації права законодавчої ініціативи в аспекті суб’єктності цього права: національні реалії та зарубіжний досвід 298

Висновки до Розділу 3 335

РОЗДІЛ 4
Стан та перспективи удосконалення законодавчого процесу 342

4.1. Ґенеза, детермінація та сутність законодавчого процесу. Об’єкти законодавчого процесу, суб’єкти законодавчих повноважень і законодавчого процесу 346

4.2. Правова регламентація законодавчого процесу. Загальна законодавча процедура та спеціальні законодавчі процедури 370

4.3. Проблемні питання окремих процедур національного законодавчого процесу та відповідна практика парламентів зарубіжних держав 415

Висновки до Розділу 4 431

ВИСНОВКИ 441

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 453

ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Повноцінне функціонування суспільства неможливе, як відомо, поза регулюванням відносин, що виникають у процесі його життєдіяльності. Таке регулювання здійснюється шляхом встановлення державою в процесі законотворення загальнообов’язкових правових норм, які закріплюються чинним законодавством.
Суспільно важлива роль законотворення полягає у реалізації життєво важливих функцій суспільства, втіленні гуманістичних цілей та ідеалів, є безпосереднім знаряддям народовладдя тощо.
Держава має створювати належні умови та механізми для становлення та розвитку законотворення, які стосуються всіх учасників цього процесу – від фахівця-законопроектувальника до законодавця, адже їхній високий інтелектуальний потенціал правового та суспільного знання, об’єктивне філософське мислення утворює особливе креативне середовище, де народжується Закон.
Вітчизняне законотворення покликано запропонувати механізм правового регулювання, який відповідає стратегії соціально-економічного та політичного розвитку країни, побудові соціальної, правової, демократичної держави. Не менш важливі завдання постають у частині забезпечення євроінтеграційної перспективи, наближення до правових норм ЄС, забезпечення відповідності вітчизняного законотворення загальновизнаним стандартам в цій сфері.
Законодавство високої якості формується на засадах поваги до національного та світового правового досвіду, обов’язкової орієнтації на результат, відповідно до потреб і запитів суспільства. Якісний стан законодавства є прямим відображенням рівня розвитку суспільства та держави.
Стан чинного законодавства не завжди відповідає потребам нормативно-правового регулювання суспільних відносин, що склалися в України. Непродуманість, необґрунтованість деяких законів, їх відірваність від життя, абстрактні декларації, заздалегідь нереальна правова мета лише послаблюють право, не додаючи йому авторитету. Неналежний якісний рівень законодавства, його складність, неузгодженість обмежує його доступність, створює додаткові труднощі застосування.
Відповідно, надзвичайно актуальне завдання вбачається у частині вдосконалення законотворення, забезпечення його відповідності динаміці процесу розвитку суспільних відносин, здатності до створення законів такої якості, яка б відповідала належній їх ефективності, системності та повноті, гарантувала відсутність прогалин законодавства, усувала колізії правових норм. Таким чином, одним з нагальних завдань сучасної юридичної науки є розробка теоретико-методологічних засад законотворення як багатогранної та надзвичайно соціально важливої сфери людської діяльності. Зазначене обумовлює актуальність представленого дослідження.
Слід зазначити, що в науковій літературі досі бракує комплексних теоретичних досліджень проблем законотворення. Наукові праці в цій сфері присвячені переважно окремим аспектам законотворення, що не сприяє формуванню чіткого та повного уявлення про нього як структурно диференційоване та, водночас, цілісне правове явище.
Розв’язання зазначеного завдання обумовлює необхідність осмислення сутності законотворення, його теоретико-правових засад, здійснення аналізу стану реалізації національного законотворення, його слабких та сильних сторін.
Науковий пошук в цьому напрямі безпосередньо пов’язаний з використанням відповідного зарубіжного досвіду. При цьому авторська позиція полягає в тому, щоби вивчення зарубіжного досвіду, його аналіз проводилися відповідно до тих питань, які визначені як проблемні для вітчизняного законотворення.
З метою дослідження ґенези ідеї законотворення автор звернувся до філософсько-правової думки минулого, яка викладена у працях античних та середньовічних авторів: Платона, Аристотеля, Цицерона, Сократа, Піфагора Самоського, Гальба, Карбона, Катона Старшого, Квинта Гортензія, Марка Аврелія, Марка Тулія Цицерона, Ф. Аквінського, М. Падуанського, а також у працях мислителів Нового та Новітнього часу - С. Гарднера, Ф. Бекона, Х. Вольфа, Ф. Гвіччардіні, Г. Гегеля, Т. Гоббса, Г. Гроція, Т. Джефферсона, І. Канта, Г. В. Лейбніца, Дж. Локка, Н. Макіавеллі, Д. Медісона, Ш. Л. Монтеск’є, С. Пуфендорфа, Ж.-Ж. Руссо, Б. Спінози, Х. Томазія, Д. Адамса, Ч. Беккаріа, Дж. Віко, Вольтера, Х. Вольфа, А. Гамільтона, К. Гельвеція, П. Гольбаха, Д. Дідро, Т. Пейна, Б. Франкліна, Р. Ієрінга, Р Моля, Г. Кельзена, Г. Гуго, К. Савіньї.
Проблематику законотворення, окремі його аспекти досліджували такі вітчизняні вчені, як: Артикуца Н. В., Баймуратов М. О., Биль І. О., Бобровник С. В., Богачова О. В., Борденюк В. І., Георгіца А. З., Гладкова Т. Л., Денисов В. Н., Дзейко Ж. О., Дідич Т. О., Журавський В. С., Задирака Н. Ю., Зайчук О. В., Ковальський В. С., Козюбра М. І., Колодій А. М., Копейчиков В. В., Копиленко О. Л., Котюк В. О., Кривенко Л. Т., Малишева Н. Р., Мамутов В. К., Маруженко О. П., Мацюк А. Р., Мудра О. М., Мурашин Г. О., Мурашин О. Г., Назаренко С. В., Недбайло П. О., Недюха М. П., Нижник Н. Р., Олуйко В. М., Оніщенко Н. М., Опришко В. Ф., Осика І. В., Петришин О. В., Погорєлова З. О., Погорілко В. Ф., Притика Д. М., Рабинович П. М., Ришелюк А. М., Сас С. В., Селіванов А. О., Селіванов В. М., Сіренко В. Ф., Скакун О. Ф., Сліденко І. Д., Стефанчук Р. О., Тацій В. Я., Теплюк М. О., Терлецька І. С., Тихий В. П., Тихонова Е. А., Ткачук А. Ф., Тодика Ю. М., Тополянська Т. О., Фрицький О. Ф., Цвік М. В., Шаповал В. М., Шевченко А. Є., Шевчук С. В., Шемшученко Ю. С., Ющик О. І., Ярмиш О. Н. та ін.
Значний вплив на формування концептуальних теоретико-методологічних засад дослідження справили праці зарубіжних вчених: Абеєсекере Н., Авак’яна С. А., Алексеєва С. С., Алексі Р., Алена А., Амос Ш., Анічкина Є. С., Апта Л. Ф., Арановського К. В., Арзамасова Ю. Г., Бабаева Б. К., Бабкіної В. Д., Баранова B. М., Бачило І. Л., Бейтса Дж., Бержеля Ж. Л., Бержерона Р. К., Боботова С. В., Боїнга Г., Бойме К. фон, Брауде І. Л., Бреді Д., Вальдмана Б., Васильєва Р. Ф. Вюртенбергера Т., Гаврилова О. А., Гарднера Д., Гордона В., Губаєвої Т. В., Гузнова О. Г., Давида Р., Дворкіна Р., Девідсона Р. Х., Джеймса Л., Еллвайна Т., Жоль К. К., Жофре-Спінози К., Зандера М., Зубека М., Ієринга Р., Ільїна І. А., Ісаєва М. А., Кауфмана А., Кашаніної Т. В., Кененова А. А., Керімова А. Д., Кириченка М. Г., Кокса Г., Коркунова Н. М., Крехбіля К., Крищенко Л. Т., Кудрявцева В. Н., Кьоніга К., Лавера М., Лазарєва В. В., Лоуренса Д., Льюїса Р., Мадера Л., МакКуббінса М. Д., Максімова С. І., Малько О. В., Марченка М. М., Матузова М. І., Міцкевича А. В., Нашиць А., Нерсесянца С. В., Новгородцева П., Нортона Ф., Оборотова Ю. Н., Олсена Давіда М., Орсховена П. Ван, Остіна Дж., Петражицького Л., Піголкіна А. С., Поленіної С. В., Пухта Р., Редбруха Г., Рождествєнської Т. Е., Роуза Р., Роулза Дж., Рьоріхта А., Саммерса Р. С., Сейдмана Е., Сейдмана Р. Б., Спенсера Г., Старовойтова О. В., Тиунова Л. Б., Тихомирова Ю. О., Туманова В. О., Феррара Дж., Фершюрена Й., Фехнера Е., Фіоріна М., Фрідмана Б., Хабермаса Ю., Хабрієвої Т. Я., Халфіної Р. О., Хандшоу Е., Харріса Г., Харта Л. А., Хелленберга М., Хесса Дж., Холанда Т., Хьоффе О., Хюбнера Е., Ціппеліуса Р., Чухвичева Д. В., Шакдера С. Л., Шенкеля Г., Штаммлера М., Шумілова І. І. та ін.
Зв’язок роботи з науковими програма, планами, темами. Дисертація виконана в рамках планової науково-дослідної теми “Науково-правове забезпечення законотворчої діяльності” (реєстр. карта НДР і ДКР № 0104u006963) Інституту законодавства Верховної Ради України.
Мета і завдання дослідження. Комплексне дослідження теоретико-прикладних засад законотворення як структурно диференційованого та водночас цілісного правового явища з позицій філософської, історичної та правової науки здійснювалося з метою з’ясування його сутності, методологічних засад та генези, формування цілісної, несуперечливої наукової концепції, а також висвітлення проблем реалізації вітчизняного законотворення відповідно, передусім, до накопиченого зарубіжного та вітчизняного досвіду.
Для досягнення цієї мети визначені наступні основні завдання:
- висвітлити еволюцію наукової думки щодо законотворення;
- дослідити теоретико-методологічні засади законотворення;
- розкрити сутність законотворення, його змістовні та функціональні характеристики;
- визначити проблемні питання національного законотворення та проаналізувати їх причини та наслідки;
- проаналізувати зарубіжний досвід в частині питань, що визначені як проблемні для національного законотворення, та запропонувати можливі шляхи їх розв’язання;
- проаналізувати науково-правові засади законопідготовчої діяльності щодо планування законотворення, законопроектної діяльності та проведення експертизи законопроектів;
- розробити модель законопідготовчої діяльності як допарламентського етапу законотворення;
- здійснити комплексний аналіз законодавчої ініціативи як правового інституту, початкової стадії законодавчого процесу, суб’єктивного права уповноважених органів державної влади та відповідних посадових осіб на її реалізацію;
- дослідити генезу, детермінацію та сутність законодавчого процесу;
- з’ясувати сутність нормативно-правової регламентації законодавчого процесу в Україні.
Об’єктом дослідження є законотворення як структурно диференційоване та, водночас, цілісне правове явище.
Предметом дослідження є теоретико-прикладні аспекти формування та розвитку законотворення, забезпечення його ефективності.
Методи дослідження. Всебічний й об’єктивний аналіз об’єкта та предмета дослідження в частині досягнення поставлених дослідницьких завдань ґрунтується на використанні загальнонаукових, філософських та спеціально-правових методів наукового пізнання.
Дослідницький потенціал загальнонаукових та філософських методів значною мірою використовувався комплексно, що дозволило їх системно доповнювати теоретико-евристичними можливостями методології правової науки. Застосування можливостей діалектичного методу, системного аналізу, а також історико-правового методу сприяло вивченню ґенези філософсько-правової думки про сутність та призначення законотворення, закономірності його виникнення, функціонування та розвитку, розглянути предмет дослідження в єдності його змістовних і функціональних характеристик як соціально-правове явище, що змінюється у часі відповідно до реалій повсякденного життя, тобто як правовий відповідник процесу соціальних змін.
Метод філософсько-юридичної герменевтики використано для аналізу змісту доктринальних джерел, де сформульовані найбільш важливі теоретико-методологічні положення вітчизняного та зарубіжного правознавства у сфері законотворення. Виявлення основоположних принципів та розкриття їх значення для законотворення уможливив аксіологічний метод. Використання логіко-семантичного методу та засобів формально-юридичного методу дозволило визначити вихідний понятійно-категоріальний апарат законотворення, з’ясувати сутнісні характеристики та особливості лексичного викладу базових понять у сфері законотворення. При цьому застосування логічних прийомів – індукції, дедукції, моделювання, сприяло уточненню змісту окремих складових законотворення, його понятійного апарату.
Застосування структурно-функціонального та системно-структурного методів, а також законів діалектики, аналізу, синтезу, тощо дозволило з’ясувати внутрішню структуру, архітектоніку законотворчого процесу, зв’язки між його елементами, виокремити етапи та стадії законотворчого процесу, розглянути їх функціональне призначення, підпорядкованість завданням досягнення системної якості – ефективності законотворення.
Порівняльно-правовий метод надав змогу виявити та дослідити загальні та специфічні закономірності функціонування та розвитку законотворення різних країн, зокрема, порівняти підходи до законопідготовчої діяльності, процедурно-процесуальні особливості вітчизняного та зарубіжного законодавчого процесів та норми права, що регулюють законотворчу діяльність в Україні, з правовими нормами зарубіжних держав.
Метод моделювання допоміг автору обґрунтувати теоретичну модель допарламентського та парламентського етапів законотворення, що дозволяє діяльність на кожній його стадії підпорядкувати завданням досягнення ефективності, а також виробити пропозиції щодо вдосконалення нормативно-правових та організаційних засад законотворення.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є першим у вітчизняній правовій науці системним дослідженням, в якому розроблено наукову концепцію законотворення, засновану на врахуванні історії формування та розвитку теоретичних та практичних аспектів законотворення, а також прогресивного зарубіжного досвіду в цій сфері.
Конкретними результатами пропонованого дослідження, що містять наукову новизну, слід визнати такі:
вперше:
- здійснено комплексне дослідження стану законотворення, обґрунтовано його сутність, чинники розвитку, структуру, шляхи забезпечення його системності, запропоновані наукові, нормативно-правові та організаційні заходи щодо забезпечення ефективності законотворення;
- визначено комплекс проблем національного законотворення на його різних стадіях та етапах (планування, законопроектування, експертизи законопроектів, реалізації права законодавчої ініціативи, законодавчому процесі), з’ясовані їхні причини та можливі наслідки;
- здійснено аналіз практик законотворення зарубіжних країн (47 країн) в аспекті визначених проблем національного законотворення, що дозволило розробити та обґрунтувати науково-практичні пропозиції щодо його вдосконалення;
- досліджено ґенезу наукових поглядів на законотворення в різні історичні періоди, що дозволило визначити етапи розвитку процесу створення законів, виявити закономірності процесу його еволюції;
- обґрунтовано теоретико-методологічний потенціал законотворення, який складають: а) система принципів, яку утворюють загально-правові принципи та система принципів законотворення; б) сукупність методів дослідження законотворення - загальнонаукові, філософські та конкретно-юридичні методи; в) система методів, що використовуються в специфічній діяльності – законотворенні на всіх його етапах та стадіях;
- запропоновано визначення “законотворення” як санкціоновану державою комплексну цілеспрямовану діяльність щодо створення та удосконалення законів та системи законодавства, яка складається з взаємообумовлених етапів і стадій, є спрямованою на врегулювання суспільних відносин шляхом пізнання та оцінки правових потреб суспільства і держави;
- розкрито сутнісні характеристики та сформульовано визначення основоположних понять законотворення: “ідея закону”, “законопідготовча діяльність”, “моніторинг законотворення”;
- визначено планування як конституюючий фактор законотворення, обґрунтовано комплекс організаційно-правових заходів щодо забезпечення його загальнодержавного характеру, відповідності національним інтересам;
- обґрунтовано функціональне призначення законопроектування як інструментарію створення закону, запропоновано техніко-юридичні та організаційно-правові заходи щодо його вдосконалення;
- визначено експертизу законопроекту як обов’язкову передумову його логічної, змістовної завершеності та юридико-технічної досконалості, запропоновані шляхи модернізації цього інституту;
- запропоновано модель законопідготовчої діяльності як алгоритм забезпечення законотворення в єдності його стадій: планування, законопроектування, експертиза законопроектів;
- з’ясовано тенденції розвитку сучасного законодавчого процесу в частині забезпечення законодавчої ініціативи, нормативно-правового наповнення його змісту та забезпечення ефективності національного законодавства.
удосконалено:
- визначення змістовних характеристик понять сфери, що досліджується - планування законотворення, прогнозування, нормативно-правове забезпечення законотворення, законодавча техніка, засоби, прийоми та правила законодавчої техніки, концепція закону, стадія законотворення, етап законотворення, законодавча ініціатива, форма реалізації права законодавчої ініціативи, експертиза законопроекту, законопроектування, законодавчий процес;
- концептуальне бачення про законотворення як самостійний об’єкт наукового дослідження;
- визначення шляхів оптимізації нормативно-правового забезпечення законотворення в України;
- теоретико-методологічні підходи щодо подальшого вивчення проблем законотворення, зокрема, розуміння сутності законодавчого процесу, його суб’єктно-об’єктної характеристики, організаційно-правових форм реалізації права законодавчої ініціативи;
набули подальшого розвитку:
- обґрунтування основоположних та спеціальних принципів законотворення, необхідності їх нормативного закріплення;
- визначення змістовних та функціональних характеристик організаційно-правових заходів в частині забезпечення законотворення як цілеспрямованого процесу, що відповідає перспективному розвитку України як правової держави та громадянського суспільства;
- змістовні характеристики ідеї закону в контексті підготовки концепції закону та планування законотворення;
- підходи щодо розуміння сутності законодавчої ініціативи як правового інституту, початкової стадії законодавчого процесу, суб’єктивного права уповноважених органів державної влади та відповідних посадових осіб щодо її реалізації.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки, положення та пропозиції, що викладені у дисертаційному дослідженні, істотно розширюють наукові засади законотворення в Україні і можуть бути використані у навчальному процесі, зокрема, викладанні курсів: “Теорія держави і права”, “Законотворча діяльність”, “Законознавство”, підготовці відповідних навчально-методичних посібників, науково-практичних та довідкових видань, словників тощо.
Результати дослідження використані автором при розробці навчальних посібників: “Законознавство” (К., 2010); “Курс лекцій з питань законотворчості” (К., 2011); “Законотворчість і законознавство: хрестоматія” (К., 2011).; запропоновані автором дефініції розширили понятійний апарат законотворення, викладені, зокрема, у довідковому виданні “Парламентаризм: реєстр термінів і понять” (К., 2012).
Сформульовані автором висновки та пропозиції можуть бути корисними при підготовці нормативно-правових актів, що регулюють питання допарламентського і парламентського етапів законотворення.
У правоосвітній діяльності положення і висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані для підвищення рівня правової та фахової правосвідомості, правової культури учасників законотворення, викладачів та студентів юридичних вищих навчальних закладів тощо.
Апробація результатів дисертації. Результати дослідження обговорювалися на засіданнях відділів теорії та практики законотворчої діяльності, європейського права та міжнародної інтеграції Інституту законодавства Верховної Ради України.
Основні положення та висновки дисертаційного дослідження були предметом обговорення на національних і міжнародних наукових, науково-практичних конференціях, семінарах та круглих столах: “Планування законодавчої діяльності парламенту” (м. Київ, 22 червня 2010 р., тези опубліковано), “Актуальні проблеми законотворчого процесу в Україні” (м. Київ, 4 лютого 2011 р., тези опубліковано), “Правові аспекти боротьби з корупцією: досвід України, Німеччини та Польщі” (м. Київ, 1 – 3 червня 2011 р., тези опубліковано), “Вдосконалення законотворчості – головний пріоритет сучасної правової держави” (м. Київ, 17 червня 2011 р., тези опубліковано), “Новітні державотворчі процеси в Україні: виклики та перспективи” (м. Київ, 24 червня 2011 р., тези опубліковано), “Правові аспекти належного регулювання: європейський та український підходи” (м. Київ, 17-18 жовтня 2011 р., тези опубліковано), “Сучасні аспекти законотворчого процесу: національний та зарубіжний досвід” (м. Київ, 10 лютого 2012 р., тези опубліковано), “Актуальні проблеми юридичної науки очима молодих вчених” (м. Донецьк, 24 лютого 2012 р., тези опубліковано), “Шляхи вдосконалення парламентської практики в світлі сучасних тенденцій парламентаризму” (м. Київ, 24 квітня 2012 р., тези опубліковано), “Конституційні засади модернізації України” (м. Київ, 26 червня 2012 р., тези опубліковано).
Окремі результати дослідження апробовано при викладанні навчального курсу “Законотворча діяльність” в Українській школі законотворчості Інституту законодавства Верховної Ради України.
Публікації. Результати дослідження відображені в індивідуальній монографії (26,04 друк. арк.), 24-х наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, а також інших працях.
Структура дисертації. Специфіка теми дисертаційного дослідження, його мета та завдання, обрані теоретико-методологічні засади наукового пошуку визначили структуру та послідовність викладення матеріалу, позначилися на характері отриманих результатів, сформульованих висновків. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел (619 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 510 сторінок, з яких обсяг основного тексту 452 сторінки.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Основними науково-прикладними результатами дисертаційного дослідження можна вважати такі положення.
Дослідження еволюції наукових поглядів щодо законотворення дозволяє стверджувати, що уявлення про нього починають формуватися в процесі становлення юридичного права, набувають визначеності як особливий спосіб створення права разом з утвердженням юридичного закону, який приходить на зміну звичаю. Початком формування наукової думки щодо законотворення можна вважати Античність, коли видатними філософами та мислителями були закладені основи теоретичного осмислення сутності природи та суспільства, а також змісту та призначення понять „право”, „закон” і способів їх створення. Середньовічні філософи й правники зробили значний внесок у розробку догм позитивного права, зокрема, принципів і прийомів юридичного аналізу та тлумачення права, розробили правила створення правових норм, ввели у структуру закону преамбулу, розподілення текстів законів на статті, заголовки до статей закону тощо. Тоді ж з’явилися і перші ґрунтовні роботи з цього питання як результат систематизації джерел канонічного та світського права, тобто, кодифіковані акти того часу. Мислителями доби Відродження, Просвітництва та Нового часу були закладені основоположні принципи верховенства права, забезпечення прав людини, захисту індивіда та суспільства від беззаконня, підпорядкування державної влади закону, юридичної техніки тощо. Характерною ознакою епохи Відродження та Просвітництва було те, що у цей час розвиваються ідеї централізації державної влади, законотворчої функції держави, теорії закону, єдності законодавства та рівності всіх перед законом, а також закладаються наукові основи системи галузей законодавства. При цьому саме в епоху Просвітництва формується усвідомлення про необхідність регламентації законодавчого процесу.
Одним із найважливіших суспільних явищ Нового часу можна вважати започаткування наукових дискусій щодо місця парламенту як законодавчого органу в системі державних органів влади, а також обсягу повноважень парламенту. Для вирішення проблемних питань були запропоновані, як відомо, різні заходи, починаючи з прийняття відповідних нормативно-правових актів до підвищення політичної, правової, громадянської культури, професіоналізму парламентаріїв, їхньої відповідальності тощо.
У сучасній юридичній науці законотворення за своєю сутністю, функціями та призначенням постає міждисциплінарним науковим напрямом. Проблематика законотворення набуває статусу самостійного об’єкта наукових досліджень, що охоплює окремі галузі права, зокрема, теорію держави та права, конституційного й адміністративного права, державного управління тощо.
На основі аналізу теоретико-правових засад законотворення розкрито його змістовні та функціональні характеристики, що надало можливість визначити законотворення (законотворчість, законотворчу діяльність, законотворчий процес) як санкціоновану державою комплексну цілеспрямовану діяльність щодо створення й удосконалення законів, системи законодавства в цілому, яка складається з взаємообумовлених етапів і стадій, є спрямованою на врегулювання суспільних відносин шляхом пізнання та оцінки правових потреб суспільства і держави. Зважаючи на соціальну важливість цієї сфери життєдіяльності, у дисертації доводиться необхідність врегулювати це питання на законодавчому рівні, зокрема, шляхом схвалення закону про закони та законотворчу діяльність, який має комплексно врегульовувати всі етапи та стадії законотворення відповідно до його сутності: прогнозування та планування законотворчої діяльності, техніко-юридичні та мовно-термінологічні вимоги до підготовки законопроектів та їх комплексну експертизу, передбачати оцінку ефективності дії прийнятих законів тощо.
Зважаючи на багатогранність та різноманітність законотворчої діяльності можна стверджувати, що саме зазначені характеристики обумовлюють вихідний теоретико-методологічний потенціал наукового дослідження у цій сфері. Методологія законотворення є комплексним явищем, і її слід розглядати як органічне поєднання двох основних складових, а саме, системи методів, принципів та прийомів пізнання цього соціально-правового явища як процесу і результату в єдності його взаємопов’язаних компонентів, а також як сукупність методів, що застосовуються на всіх етапах та стадіях законотворення, відповідно до викладеної системи принципів як теоретико-методологічної основи. Таким чином, наукове пізнання у сфері законотворення, яке формується безпосередньо - виходячи з практики та вимог життя, має будуватися з урахуванням потреб практики, а практично-прикладна реалізація має здійснюватися на відповідній науковій основі.
Методологічну основу дослідження законотворення складає система загальнонаукових, філософських і спеціальних методів наукового пізнання, комплексне застосування яких забезпечує об’єктивний, всебічний аналіз предмету, що досліджується. При цьому законотворення, маючи міжгалузевий характер, до свого методологічного арсеналу може долучати і методи наукового пошуку, притаманні іншим галузям права. Розглядаючи законотворення як соціально-правове явище, можна стверджувати, що система методів, яка складає методологічну основу дослідження законотворення, є універсальною, відзначається широкою різноманітністю, так само як об’єкт пізнання законотворення характеризується безліччю сторін, аспектів, особливостей, якому також притаманний динамізм та мінливість. Широкий спектр методів наукового пізнання законотворення слугує аргументом на користь того, що тільки на підставі комплексного підходу можна вирішувати головне завдання методології законотворення - піднесення науково-правових розробок до осягнення нагальних потреб сучасності, що обумовлюють необхідність удосконалення системи законодавства, забезпечення її стабільності на засадах науково обґрунтованого прогнозування динаміки її розвитку, визначення пріоритетів впровадження стратегічного планування законотворення, здійснення моніторингу ефективності регулятивної функції нових правових норм, забезпечення верховенства конституційних принципів та норм тощо. Критерієм ефективності методологічної бази дослідження в цій сфері є його прикладна цінність, тобто методи, що застосовуються мають надавати можливість не лише визначати проблеми, розкривати їх сутність, а й з’ясовувати причини виникнення розбіжностей, сприяти пошуку шляхів вирішення проблемних питань у законотворенні.
Доведено, що принципи є надійним теоретико-методологічним фундаментом, який сприяє науковій орієнтації законотворення, зумовлюють вимоги до цього процесу, визначають критерії відповідності норм права, що створюються за результатами цього процесу. Норми права, які не відповідають принципам, як доводить дисертант, повинні визнаватися такими, що не мають правового характеру, а приписи, де вони закріплені, унаслідок цього мають втрачати юридичну силу. Попри теоретичне обґрунтування, достатньо широко представлене в наукових дослідженнях і публікаціях науково-практичного змісту, питання закріплення принципів законотворення на законодавчому рівні досі залишається дискусійним.
Законопідготовча діяльність як допарламентський етап є за своєю суттю комплексним явищем, що поєднує творчу, нормативно врегульовану та сплановану діяльність уповноважених суб’єктів з розробки законопроектів та проведення їх експертної оцінки.
Визначено, що планування законотворення як нормативно врегульована, скоординована діяльність державних органів, що базується на результатах прогнозів та моніторингу й містить взаємопов’язані та взаємообумовлені компоненти - планування законодавчої діяльності парламенту та планування законопідготовчих робіт суб’єктів законотворчої діяльності.
В цьому контексті прогнозування розглядається як діяльність з вивчення, аналізу суспільних явищ і процесів з метою встановлення потреби правової регламентації, передбачення можливих наслідків впливу об’єктивних обставин на розвиток законодавства, а також з’ясування особливостей впливу самого законодавства на розвиток відповідних суспільних відносин.
Аналіз питання значення та ролі моніторингу законотворення дозволяє стверджувати, що це регламентована система постійного спостереження за формуванням суспільних відносин, ідеями щодо необхідності удосконалення їх нормативної регламентації, помилками у законопроектній діяльності, чинним законодавством. Мета такої діяльності полягає у виявленні тенденцій розвитку суспільних відносин, аналізі доцільності ідей про необхідність удосконалення їх нормативної регламентації, узагальненні та типізації законодавчих помилок, а також з’ясуванні міри ефективності чинного законодавства.
За результатами дослідження обґрунтовані шляхи удосконалення планування національного законотворення, в основі яких – формування цілісної системи планування (законопроектної та законодавчої діяльності) з метою координації діяльності всіх суб’єктів законотворення.
Доведено, що стратегічний характер планування законотворення може бути забезпечено лише за умови його відповідності Державній програмі розвитку законодавства, яка має розроблятися на основі моніторингових досліджень громадської думки щодо політичних та соціально-економічних перетворень в державі, а також прогнозування розвитку правовідносин в суспільстві.
Результати дослідження дають підстави стверджувати, що для оптимізації діяльності з планування законотворення доцільним є створення Координаційної ради з планування законотворення при Верховній Раді України, оскільки саме парламент як законодавчий орган має виконувати роль координатора законотворчої діяльності її суб’єктів на всіх стадіях цього процесу.
Визначено, що законопроектування являє собою особливий, спеціалізований вид нормативно регламентованої юридичної та лінгвістичної діяльності уповноваженого фахово підготовленого суб’єкта законопроектування із створення за правилами та прийомами законодавчої техніки тексту законопроекту. При цьому законодавча техніка розуміється як система юридичних засобів, прийомів і правил створення, оформлення та систематизації законів.
Встановлено, що в законопроектній діяльності важливим аспектом є питання розробки концепції закону як аналітично-нормативної моделі з варіантами правової поведінки, яка визначає зміст, структуру законопроекту, передбачає можливі наслідки дії закону тощо.
Результати дослідження свідчать, що початковим імпульсом та підставою для розробки концепції є формування ідеї закону, яка є також важливим чинником планування законотворення. Доведено, що ідея закону ґрунтується на усвідомленні суб’єктами законотворення потреб суспільства та держави щодо вдосконалення правового регулювання суспільних відносин.
Обґрунтована позиція, згідно з якою діяльність зі створення текстів проектів законодавчих актів повинна ґрунтуватися на загальнообов’язкових унормованих правилах законодавчої техніки, які також мають передбачати обов’язковість розроблення та офіційного затвердження концепції закону. Тому запропонована розробка Науково-практичних рекомендацій щодо додержання стандартів законодавчої техніки.
У частині науково-методологічного забезпечення законопроектування та забезпечення якості законопроектів необхідним є запровадження й постійне поповнення Реєстру законотворчих помилок.
Результати дослідження дозволяють стверджувати, що організація законопроектної діяльності в частині забезпечення її ефективності, а також, однорідності та послідовності застосування законодавчої техніки, як свідчить досвід зарубіжних країн, вирішальне значення має спеціалізація та централізація законопроектних робіт, засобом реалізації чого слугує створення спеціалізованих структур.
Доведено, що експертиза законопроекту являє собою законодавчо врегульований процес комплексної оцінки законопроекту, що здійснюється уповноваженими суб’єктами на всіх етапах розробки та розгляду законопроекту та має за мету визначення його переваг та недоліків, здійснення аналізу причин та змісту проблем, що зумовлюють ці недоліки, а також вироблення рекомендацій щодо вдосконалення законопроекту.
З’ясовано, що необхідність координації діяльності зі здійснення експертної оцінки законопроектів, що подаються до парламенту, зумовлює потребу створення спеціального колегіального органу - Національної координаційної комісії з експертизи законопроектів, та наділення його відповідними повноваженнями щодо організації проведення всебічного експертного аналізу проектів законодавчих актів, що подаються на розгляд Верховної Ради України. До компетенції цього органу мають бути віднесені питання координації діяльності всіх суб’єктів проведення експертизи законопроектів, залучення до проведення експертизи незалежних експертів, визначення кола та організації проведення необхідних видів експертизи законопроекту в залежності від його специфіки, а також розроблення методології проведення експертної оцінки законопроектів.
Здійснення комплексного дослідження законопідготовчої діяльності дозволило розробити оптимальну теоретичну модель такої діяльності, що здатна буде забезпечити належне виконання завдань сучасного законотворення та відповідатиме міжнародним стандартам у цій сфері.
Змістовно модель законопідготовчої діяльності інтегрує в собі модель планування законотворення, модель законопроектної діяльності та модель комплексної експертизи законопроектів. Ключовим елементом запропонованої моделі є сукупність функцій спеціалізованих структур, створення яких пропонується та обґрунтовується, на різних стадіях допарламентського етапу законотворення.
Доведено, що одним із ключових питань теорії та практики законотворчої діяльності є з’ясування сутності законодавчої ініціативи, порядку реалізації права законодавчої ініціативи, її форм, оскільки у цьому праві виражається взаємозв'язок законодавчих органів із суспільством, його політичними та економічними силами. При цьому право законодавчої ініціативи розглядається як важливий правовий інститут, багатогранне політико-правове явище, яке характеризує зв'язок індивіда із суспільством, структур громадянського суспільства з органом законодавчої влади, а в гносеологічному сенсі постає як процес і результат пізнання суб'єктом права законодавчої ініціативи об’єктивної необхідності прийняття певного закону, як засобу регулювання суспільних відносин. Відповідно, в методологічному плані – це є вибір варіанту змісту відповідного закону, в юридичному – означає внесення та реєстрацію законопроекту в органі законодавчої влади. Зазначене дозволило визначити законодавчу ініціативу як початкову стадію законодавчого процесу, в межах якої відбувається офіційне внесення до Верховної Ради України законопроектів, а також здійснюється їх реєстрація Апаратом Верховної Ради України, що, у свою чергу, призводить до виникнення обов’язку законодавчого органу ухвалити рішення щодо поданого законопроекту.
Наукове осмислення сутності законодавчої ініціативи як правового інституту, її здійснення як процедури реалізації права та однієї з стадій законодавчого процесу дозволило виявити основні проблеми в цій сфері, а саме: неузгодженість у нормативному визначенні організаційно-правових форм реалізації права законодавчої ініціативи та необхідність оптимізації кола суб’єктів права законодавчої ініціативи. При цьому питання визначення оптимального кола суб’єктів права законодавчої ініціативи може бути віднесено до одного з найбільш проблемних та дискусійних у законодавчому процесі.
Виявлення потреб, з’ясування сутності інтересів суспільства, його окремих верств, а також осягнення процесів демократизації законодавчого процесу є вагомим аргументом на користь залучення до законодавчої діяльності більш широкого кола суб'єктів. За результатами дослідження з урахуванням аналізу зарубіжного досвіду з цих питань запропоновані наступні напрями вдосконалення реалізації інституту законодавчої ініціативи в Україні:
- надати право законодавчої ініціативи Верховному Суду України, як органу державної влади, який узагальнює судову практику, відстежує зміни у суспільстві та виявляє недоліки чинного законодавства;
- закріпити право законодавчої ініціативи також за групами депутатів, в разі здійснення законодавчої ініціативи окремим депутатом нормативно закріпити обов’язковість попереднього схвалення відповідного парламентського комітету, що дозволить зменшити навантаження на законодавчий орган;
- надати право законодавчої ініціативи комітетам парламенту;
- запровадити інститут народної законодавчої ініціативи як засіб розвитку народовладдя, вдосконалення форм безпосередньої демократії та розробити механізм її реалізації;
- нормативно визначити особливості реалізації консолідованої законодавчої ініціативи кількох суб’єктів такого права з метою запровадження ефективного механізму реалізації національних інтересів;
- визначити недоцільним наділення правом законодавчої ініціативи Національного банка України, оскільки така функція за своєю правовою природою не притаманна банківській установі.
Доведено, що необхідною умовою досконалості інституту законодавчої ініціативи є теоретико-правова визначеність форми реалізації права законодавчої ініціативи як нормативно визначеного способу або порядку оформлення внесення, подання законопроектів, формування пропозицій або поправок до законопроектів. Обґрунтовано, що у переліку форм реалізації законодавчої ініціативи варто залишити лише проекти законів, пропозиції до законопроектів, а також поправки до законопроектів, які надаються у письмовому вигляді та реєструються.
Аналіз теоретико-правових засад, об’єктно-суб’єктного складу, сутності та змісту законодавчого процесу дозволив визначити його як нормативно регламентований порядок послідовно здійснюваних дій уповноваженими суб’єктами, який починається з юридичного факту - внесення законопроекту до парламенту, передбачає попередній розгляд законопроекту у комітетах, його включення до порядку денного сесії Верховної Ради, розгляд його за процедурою читань, прийняття закону, набрання ним чинності шляхом підписання та оприлюднення.
Доведено, що з формально-юридичної точки зору специфіка суб’єктного складу законодавчого процесу полягає у визначенні основних його учасників: суб’єктів законодавчих повноважень, які мають право приймати (затверджувати) закони - народ України та народні депутати України; інших суб’єктів законодавчого процесу, які відповідно до визначених законодавством повноважень беруть участь у законодавчому процесі.
Аналіз змісту положень законодавчих актів, що регламентують законодавчий процес, та узагальнення практики законодавчої діяльності Верховної Ради України дозволило виявити проблемні питання, які суттєво впливають на його ефективність. Забезпечення якості внесених законопроектів та підвищення рівня обізнаності народних депутатів щодо потенційно-позитивного впливу законопроекту на суспільні відносини пов’язано з суттєвим розширенням вимог до оформлення законопроектів, які мають постати своєрідним „фільтром” для недосконалих законопроектів. Таким засобом може слугувати встановлення підвищених вимог до процедури реєстрації законопроектів, що полягають у обов’язковості їх підтримки відповідними комітетами, що спроможне значною мірою зменшити кількість законопроектів, які подаються на розгляд Верховній Раді України. Зазначеній меті може також слугувати запровадження практики розгляду законопроектів на засіданнях парламентських фракцій, чого можна досягти без додаткового правового регулювання, започаткувавши своєрідну парламентську традицію, створення в апараті фракції юридичної служби, яка б займалася аналізом проектів та мала право виступу на засіданнях фракції.
Визначено, що з функціональної точки зору найслабшою ланкою у діяльності Погоджувальної ради є стратегічне планування законопроектної роботи Верховної Ради, що безпосередньо пов’язано з неналежним рівнем стратегічного планування законопроектних робіт у комітетах парламенту. У цьому зв’язку уявляється доцільним посилити п. 1 ч. 14 ст. 73 Регламенту та ст. 12 Закону України „Про комітети Верховної Ради”, додавши до слова „планування” слова „стратегічне та поточне”.
Визначено, що однією із слабких ланок стадії попереднього розгляду законопроекту в комітетах є те, що механізм взаємодії головного комітету з профільними комітетами у Регламенті та Законі України “Про комітети Верховної Ради України” не конкретизовано, попри те, що позиція цих комітетів повинна визначати долю будь-якого законопроекту ще до його попереднього розгляду в головному комітеті. Крім того, головний комітет не пов’язаний змістом висновку бюджетного комітету і може ухвалити рішення, яке не обов’язково має враховувати цей висновок. Це є безумовним свідченням недосконалості регулювання цієї стадії законодавчого процесу та потребує внесення відповідних змін у зазначені законодавчі акти.
З’ясовано, що у роботі комітетів досить часто виникають ситуації, коли проекти змін до різних статей одного і того ж законодавчого акта розглядаються одночасно декількома комітетами без узгодження їх позицій і розробки проекту комплексних змін відповідного акта. Виправленню такої ситуації мало б сприяти застосування механізму узгодження позицій у комітетській діяльності шляхом проведення спільних засідань декількох комітетів. Саме тому нагальною є потреба у більш чіткому визначенні в ст. 45 Закону України “Про комітети Верховної Ради України” умов та порядку проведення комітетами спільних засідань.
У процесі дослідження виявлено, що існування умов для прийняття комітетами рішень про проведення закритих засідань вже саме по собі нівелює задекларований у Законі принцип відкритості комітетських засідань. Тому варто було б посилити ст. 15 Закону “Про комітети Верховної Ради України”, передбачивши при цьому, що здійснення комітетом законопроектної функції передбачає обов’язкове залучення до цієї роботи наукових установ, незалежних експертів, представників громадськості з наданням їм права виступу на засіданні комітету.
З’ясовано, що комітети (комісії) у зарубіжних країнах мають широкий спектр повноважень при доопрацюванні проектів, які надійшли на попередній розгляд, зокрема тих, що регулюють однакове коло питань і повторюють за суттю положення щодо регулювання одних і тих самих суспільних відносин, тому вбачається за доцільне надати право головному комітету розробляти консолідований текст таких законопроектів.
Дослідження положень регламентів зарубіжних парламентів доводить, що практично в усіх регламентах європейських парламентів встановлена відповідальність депутатів за порушення норм етичної поведінки та положень регламенту, що однак жодним чином не принижує статус депутатів. Більш того, сприяє підвищенню довіри до них з боку виборців та є аргументом на користь дотримання у державі принципу рівності всіх перед законом. Тому, зважаючи на євроінтеграційну орієнтацію України, варто було б у Законі „Про Регламент Верховної Ради України” передбачити міру відповідальності за порушення норм парламентської етики та положень Регламенту.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абдулаев М. И. Теория государства и права / М. И. Абдулаев. – СПб: Питер, 2003. – 397 с.;
2. Абдулаев М. И. Учение Канта о праве и государстве / М. И. Абдулаев // Правоведение. - 1998. - № 3. - С. 148 – 154.
3. Авакьян С. А. Парламентские процедуры: конституционно-правовое регулирование и практика Федерации / С. А. Авакьян // Парламентские процедуры: проблемы России и зарубежный опыт: Материалы научной конференции (Москва, 21-23 марта 2002 г.). – М. : МГУ, 2003. – С. 5 - 13.
4. Авакьян С. А. Федеральное собрание - Парламент России / С. А. Авакьян. – М.: Российский Юридический Издательский Дом, 1999. – 432 с.
5. Автономов А. Актуальные проблемы законодательного процесса в Российской Федерации / А. Автономов // Проблемы парламентского права России. – М., 1996. – С. 7 - 24.
6. Актуальні проблеми теорії держави та права: Ч. 1 / С. М. Тимченко, С. К. Бостан, С. М. Легша, Н. М. Пархоменко, Т. О. Пікуля, Н. В. Пронюк. - К.: КНТ, 2007. – 175 с.
7. Алексеев С. С. Общая теория права: В 2-х т / С. С. Алексеев. – М. : Юридическая литература, 1982. - Т. 2. – 360 с.
8. Алексеев С. С. Право. Азбука. Теория. Философия. Опыт комплексного исследования / С. С. Алексеев. – М. : НОРМА-ИНФРА, 1998. – 840 с.
9. Алексеев С. С. Философия права / С. С. Алексеев. - М., 1998. - 201с.
10. Андреев И. С. Системный подход к понятию экспертизы нормативного правового акта / И. С. Андреев // Журнал российского права. –2001. – № 6. – С. 51 - 55.
11. Андрианов Н. Е. О законодательной инициативе / Н. Е. Андрианов // Советское государство и право - 1964. - № 9. - С. 62 - 63.
12. Антология мировой правовой мысли: в 5 томах. – М.: Мысль, 1999. – Т. III : Европа и Америка: XVII–XX вв. – 829 c.
13. Апт Л. Ф. Правовые дефиниции в законодательстве / Л. Ф. Апт // Проблемы юридической техники: Сборник статей / Под ред.В. М. Баранова. - Нижний Новгород, 2000. - С. 301 - 315.
14. Арабаев А. А. Конституционные новеллы в законодательном процессе Кыргызской Республики / А. А. Арабаев // Государство и право. – 2005. - № 8. – С. 57 - 61.
15. Арзамасов Ю. Г. Мониторинг в правотворчестве: теория и методология / Ю. Г. Арзамасов, Я. Е. Наконечный. – М.: Изд-во МГТУ им. Н.Э. Баумана, 2009. – 196 с.
16. Аристотель. Политика : Соч. в 4-х т. / Аристотель; Перев. С. А. Жебелева. - М., Мысль, 1983. - Т.4. - 375 с.
17. Аристотель. Политика. Афинская полития / Аристотель. - М. : Мысль, 1997. - 458 с.
18. Бабаев В. К. Теория права и государства в схемах и определениях: Учебное пособие / В. К. Бабаев, В. М. Баранов. – М.: Юристъ, 2005. – 256 с.
19. Барак А. Судейское усмотрение : Пер. с анг. / А. Барак.– М. : Норма, 1999. – С. 88.
20. Баталина В. В История политических и правовых учений / В. В. Баталина. - М. : Окей-книга, 2008. – 112 с.
21. Бахновська І. П. Основоположні принципи права як інтегруючий елемент правової системи України : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / І. П. Бахновська. – Х., 2011. – С. 9 - 10.
22. Бачинин В. А. Философия права. Учебник для юридических специальностей высших учебных заведений / В. А. Бачинин. – К., 2003. - 472 с.
23. Бачинин В. А. Энциклопедия философии и социологии права / В. А. Бачинин. - СПб. : Юридический центр Пресс, 2006. – 1093 с.
24. Бейтс C. Д. Інструкції та коментарі до них / Проф. Сен Джон Бейтс // Посібник по нормопроектуванню = Manual in Legislative Drafting / За ред. : д-ра К. Стефану та д-ра Х. Ксантакі. – Л. : DFID, 2005. – С. 205 - 210.
25. Бейтс С. Д. Структура та стиль. Слова та пунктуація. Речення та модифікатори (означувальні слова) / Проф. Сен Джон Бейтс // Посібник по нормопроектуванню = Manual in Legislative Drafting / За ред. : д-ра К. Стефану та д-ра Х. Ксантакі. – Л. : DFID, 2005. – С. 230 - 249.
26. Бейтс С. Дж. Значення проектування нормативних актів для їх подальшого використання / Проф. Сен Джон Бейтс // Нариси з нормотворення (Міжнародний досвід) : Кн. 1. - перекл. з англ. - К., 2000. - С. 18 - 52. - (Бібліотека нормопроектування).
27. Бекишиева С. Р. Роль правового мониторинга в правовой системе современной России / С. Р. Бекишиева [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.rusnauka.com/1_NIO_2011/Pravo/76648.doc.htm.
28. Бентам И. Тактика законодательных собраний / Иеремия Бентам; пер. с англ. – Челябинск: Социум, 2006. – 208 с.
29. Берет К. Тестирование и апробация законопроектов: Рекомендации по предварительной экспертизе и совершенствованию законодательных норм / К. Берет, В. Хуггер; пер. с нем. – М., 1999. – 165 с.
30. Бержерон Р. К. Опис посадових обов’язків у галузі законопроектування в Канаді / К. р. Робер К. Бержерон; Канадське агентство міжнародного розвитку, Міністерство юстиції Канади, Міністерство юстиції України. - К., 1999. - 48 с.
31. Бержерон Р. К. Правила нормопроектування / К. р. Робер К. Бержерон; Канадське агентство міжнародного розвитку, Міністерство юстиції Канади, Міністерство юстиції України. – 1999. – 53 с.
32. Бержерон Р. Листи до українських нормопроектувальників / Р. К. Бержерон. – К., 1999. – 75 с.
33. Бержерон Р. Федеральний законодавчий процес Канади / Р. Бержерон, С. Лорті; Канадське агентство міжнародного розвитку, Міністерство юстиції Канади, Міністерство юстиції України. – К., 1998. – 81 с.
34. Біблія або книги Святого письма Старого й Нового заповіту. – К.: Українське Біблійне Товариство, 2002. – 716 с.
35. Білуха М. Т. Методологія наукових досліджень: Підручник / М. Т. Білуха. - К. : АБУ, 2002. - 480 с.
36. Богачова О. В. Актуальні аспекти реалізації права законодавчої ініціативи в Україні та відповідний зарубіжний досвід / О. В. Богачова // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. – 2012. – №6. – С. 5 – 9.
37. Богачова О. В. Деякі аспекти інституту експертизи законопроектів / О. В. Богачова // Теорія і практика інтелектуальної власності. – 2012. – №5. – С. 98 – 103.
38. Богачова О. В. Деякі питання участі громадян у законотворенні / О. В. Богачова // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. – 2011. – № 3 (6). - С. 5 – 7.
39. Богачова О. В. Загальнотеоретичні аспекти правової культури в контексті сучасної держави / О. В. Богачова // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – 2012. – №4. – С. 9 – 16.
40. Богачова О. В. Законопроектування: вітчизняна практика та зарубіжний досвід / О. В. Богачова // Правові аспекти належного регулювання: європейський та український підходи / Інститут законодавства Верховної Ради України, Інститут ім. Т.М.С. Ассера. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2012. – С. 149 – 159.
41. Богачова О. В. Законотворення: теоретико-прикладні аспекти: монографія / О. В. Богачова. – Кам’янець-Подільський: ТОВ “Друкарня “Рута”, 2012. – 448 с.
42. Богачова О. В. Законотворчий процес: стан і шляхи вдосконалення / О. В. Богачова, О. Л. Копиленко // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. – 2010. – №1. – С. 5 – 14.
43. Богачова О. В. Законотворчий процес в Україні: стан і шляхи вдосконалення / О. В. Богачова // Законодавча діяльність в Україні: стан, пріоритети, шляхи вдосконалення (за матеріалами Верховної Ради України четвертого та п’ятого скликання) / За заг. ред. В. М. Литвина. – К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, Видавництво „Фенікс”. – 2007. – С. 182 - 253.
44. Богачова О. В. Законотворчий процес в Україні: проблеми вдосконалення: дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: 12.00.01 / О. В. Богачова. – К., 2006. – С. 147.
45. Богачова О. В. Законотворчий процес в Україні / О. В. Богачова, О. В. Зайчук, О. Л. Копиленко; за заг. ред. В. О. Зайчука. – К.: Реферат, 2006. – 421 с.
46. Богачова О. В. Законотворчий процес зарубіжних країн / О. В. Богачова, О. В. Зайчук, О. Л. Копиленко; За ред. В. О. Зайчука. – К.: Реферат, 2006. – 656 с.
47. Богачова О. В. Зарубіжний досвід законотворення: актуальні питання / О. В. Богачова // Сучасні аспекти законотворчого процесу: національний та зарубіжний досвід : Матеріали круглого столу 10 лютого 2012 р. / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2012. – C. 6- 16.
48. Богачова О. В. Зарубіжний досвід законотворення та вдосконалення вітчизняної практики створення законів / О. В. Богачова // Наше право. – 2012. – №2. – Ч.3. – С. 93 – 101.
49. Богачова О. В. Конституційні засади законотворчості: деякі проблемні аспекти / О. В. Богачова // Новітні державотворчі процеси в Україні: виклики та перспективи / Інститут законодавства Верховної Ради України. - К., 2011. – С. 60 – 62.
50. Богачова О. В. Конституційно-правові засади законотворчого процесу : деякі аспекти / О. В. Богачова // Конституційні засади модернізації України. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2012. – С. 91 - 94.
51. Богачова О. В. Моделювання діяльності щодо планування вітчизняного законотворення з урахуванням відповідного зарубіжного досвіду / О. В. Богачова // Форум права. – 2012. – №1. – С. 101-105 [Електронне наукове фахове видання]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/fp/2012-1/12bovvzd.pdf
52. Богачова О. В. Моделювання моніторингу у сучасному законотворчому процесі та практичне значення його результатів / О. В. Богачова // Європейські перспективи. – 2012. – №3. – Ч.2. – С. 22 – 28.
53. Богачова О. В. Моніторинг у законотворчому процесі / О. В. Богачова // Шляхи вдосконалення парламентської практики в світлі сучасних тенденцій парламентаризму: Матеріали круглого столу 24 квітня 2012 р. / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2012. – C. 6 - 14.
54. Богачова О. В. Моніторинг як необхідний інструмент сучасної законотворчості / О. В. Богачова // Актуальні проблеми юридичної науки очима молодих вчених: матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції, (Донецьк 24 лютого 2012): у 2 ч. – Донецьк: ЧП “ИД “Кальмиус”, 2012 – Ч. 1. – С. 51 - 54.
55. Богачова О. В. Нові підходи до вдосконалення законотворення в Україні / О. В. Богачова // Актуальні проблеми законотворчого процесу в Україні : Матеріали круглого столу 4 лютого 2011 р. / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2011. – С. 7 – 20.
56. Богачова О. В. Окремі проблемні аспекти планування вітчизняної законотворчості / О. В. Богачова // Європейські перспективи. – 2012. – №4. – Ч.2. – С. 5 – 10.
57. Богачова О. В. Окремі теоретичні аспекти законотворчості / О. В. Богачова // Наше право. – 2012. – №5. – С. 5 – 12.
58. Богачова О. В. Окремі теоретичні аспекти моніторингового дослідження у законотворчості / О. В. Богачова // Наше право. – 2012. – №3. – Ч.2. – С. 25 – 31.
59. Богачова О. В. Парламентська етика як фактор, що обумовлює ефективність законотворення в державі та рівень правової культури суспільства / О. В. Богачова // Наука і правоохорона. – 2012. – №3. – С. 245 – 251.
60. Богачова О. В. Питання антикорупційної експертизи нормативно-правових актів / О. В. Богачова // Правові аспекти боротьби з корупцією: досвід України, Німеччини та Польщі: матеріали міжнародної науково-практичної конференції 1 – 3 червня 2011 р. / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К. 2011. – С. 59 - 63.
61. Богачова О. В. Планування законотворчої діяльності в зарубіжних країнах // Планування законодавчої діяльності парламенту: матеріали міжнар. наук.- практ. конф., 22 червня 2010 р. / За заг. ред. В.О. Зайчука. – К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 2011. – С. 42 - 47.
62. Богачова О. В. Правосвідомість та правова культура як основа професійної кваліфікації законотворців / О. В. Богачова // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. – 2011. – № 2 (5). С. 46 – 50.
63. Богачова О. В. Принцип демократизму законотворчого процесу / О. В. Богачова // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. – 2012. - № 3. – С. 5 – 11.
64. Богачова О. В. Принцип професіоналізму як важливий фактор ефективності законотворчого процесу / О. В. Богачова // Європейські перспективи. – 2012. – №5. – Ч.2. – С. 95 – 100.
65. Богачова О. В. Проблеми вітчизняного інституту експертизи законопроектів і шляхи його вдосконалення з урахуванням зарубіжного досвіду / О. В. Богачова // Південноукраїнський правничий часопис. – 2012. – №2. – С. 6 – 9.
66. Богачова О. В. Проблеми та шляхи вдосконалення законопідготовчої діяльності в Україні / О. В. Богачова // Наше право. – 2013. – №1. – Ч.1. – С. 20 – 24.
67. Богачова О. В. Роль законодавчої техніки у забезпеченні стабільності майбутнього закону / О. В. Богачова // Наше право. – 2012. – №4. – Ч.2. – С. 5 – 10.
68. Богачова О. В. Роль порівняльного правознавства у законотворчому процесі // Вдосконалення законотворчості – головний пріоритет сучасної правової держави: Матеріали круглого столу 17 червня 2011 р. / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2011. – С. 6 - 10 с.
69. Богачова О. В. Сутність та завдання нормативно-правового забезпечення законотворчого процесу / О. В. Богачова // Європейські перспективи. – 2012. – №3. – Ч.3. – С. 14 – 18.
70. Богачова О. В. Сучасні аспекти розробки концепції законопроекту / О. В. Богачова // Наше право. – 2012. – №3. – Ч.1. – С. 21 – 28.
71. Богачова О. В. Сучасні підходи до стандартизації та нормативного закріплення вимог законодавчої техніки / О. В. Богачова // Європейські перспективи. – 2012. - № 3 (ч. 1). – С. 11 – 18.
72. Богачова О. В. Сучасні реалії експертизи законопроектів в Україні / О. В. Богачова // Право та управління. – 2012. – №3. – С. 30 – 42 [Електронне наукове фахове видання]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/prtup/2012_3/3bog.pdf
73. Богачова О. В. Сучасні тенденції спеціалізації законопроектної діяльності / О. В. Богачова // Європейські перспективи. – 2012. - № 2 (ч. 2). – С. 47 – 52.
74. Богачова О. В. Удосконалення окремих