ТЕОРІЯ СПІВУЧАСТІ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ :

Краткое описание

КЛАСИЧНИЙ ПРИВАТНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

АБАКУМОВА ЮЛІЯ ВІКТОРІВНА

УДК 343.237 (043.5)

ТЕОРІЯ СПІВУЧАСТІ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

12.00.08 – кримінальне право та кримінологія;
кримінально-виконавче право

дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Науковий консультант –
Лукашевич Віталій Григорович,
доктор юридичних наук, професор,
Заслужений юрист України

Запоріжжя – 2013

ЗМІСТ

ВСТУП 4
РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ВЧЕННЯ
ПРО СПІВУЧАСТЬ 17
1.1. Правова природа співучасті 17
1.2. Становлення вчення про співучасть:
історико-правове дослідження 37
Висновки до розділу 1 70
РОЗДІЛІ 2. СУЧАСНИЙ СТАН ВЧЕННЯ ПРО СПІВУЧАСТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ 73
2.1. Поняття та ознаки співучасті
в теорії сучасного кримінального права 73
2.2. Кримінально-правова класифікація
та характеристика співучасників злочину 104
2.3. Кримінально-правова та соціально-психологічна характеристики окремих видів злочинних груп і їхніх учасників 137
2.4. Причетність до злочину: проблеми відмежування
від співучасті 172
Висновки до розділу 2 189
РОЗДІЛ 3. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СПІВУЧАСНИКІВ 195
3.1. Підстави кваліфікації дій окремих співучасників злочину 195
3.2. Підстави кваліфікації дій окремих учасників
злочинних груп 220
3.3. Спеціальні питання кримінальної відповідальності
співучасників 230
Висновки до розділу 3 251
РОЗДІЛ 4. ПЕРСПЕКТИВИ ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ
ВЧЕННЯ ПРО СПІВУЧАСТЬ 254
4.1. Основні напрями вдосконалення інституту співучасті
в умовах сучасної кримінальної політики у сфері подальшої гуманізації кримінального законодавства України 254
4.2. Співучасть у злочині та в кримінальному проступку:
до постановки проблеми 312
4.3. Досвід відображення співучасті в теорії
та законодавстві зарубіжних держав: порівняльний аналіз 325
Висновки до розділу 4 365
ВИСНОВКИ 368
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 378
ДОДАТКИ 423

ВСТУП

Актуальність теми. Сучасному періоду розвитку українського суспільства притаманні нові соціально-політичні відносини, що в умовах економічної нестабільності та розбалансованості законодавства України протягом двох десятиріч незалежності призвело до активізування різних видів і форм злочинності. Її стан характеризується певними несприятливими тенденціями та негативними показниками, кримінальна статистика відображає низку значних якісних трансформацій, зокрема, зростання транснаціональної організованої злочинності й злочинів, які вчиняються у співучасті. За даними вітчизняних дослідників [139; 399], понад третину всіх злочинів в Україні вчинено в співучасті, зокрема в її організованій формі. На сьогодні ця статистика, попри всі оптимістичні прогнози, видозмінюється лише в бік зростання. Так, якщо у 2009 р. було виявлено загалом по України 379 організованих груп та злочинних організацій (далі – ОГ та ЗО), то у 2010 р. відбулося зростання цього негативного явища – 397 ОГ та ЗО, у 2011 р. – 395. У 2012 р. можна було спостерігати в цілому по Україні певний його спад, проте ця проблема особливо гостро торкнулася деяких районів нашої держави. Наприклад, порівняно з 2011 р. у 2012 р. кількість злочинів, учинених ОГ та ЗО, збільшилась у Волинській області на 52,7%, Закарпатській – на 45%, Івано-Франківській – на 100%, Київській – на 25,2%, м. Київ – на 79,4%, Львівській – на 62,2%, Миколаївській – на 21,4%, Тернопільській – на 23,1% [256].
Проблеми кримінальної відповідальності за злочини, вчинені у співучасті, мають давню історію. Найбільш детально їх почали розглядати із середини XIX ст., коли за цією проблематикою було видано низку наукових праць (що були присвячені або торкалися проблеми співучасті у злочині) відомих науковців: О. Жиряєва, Г. Колоколова, М. Сергієвського, В. Спасовича, М. Таганцева, І. Фойницького та ін. [112; 113; 152; 292; 293; 294; 309; 314; 396].
Саме їх праці забезпечили народження та розвиток парадигми, інституту співучасті в злочині, у них підкреслено важливість існування цього інституту та сформульовано вихідні ознаки визначення форм співучасті, видів співучасників, забезпечення диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в співучасті.
Історію розвитку інституту співучасті досить повно розкрили у своїх працях Ф. Бурчак, О. Жиряєв, М. Ковальов, А. Трайнін. Дослідженням правового значення інституту співучасті присвятили свої публікації М. Ковальов, О. Ковітіді, А. Козлов, П. Тельнов та ін. Питання про види співучасників, як і вчення про співучасть у цілому, розглядають такі вчені, як: О. Гуров, Н. Гуторова, У. Джекебаєв, А. Зелінський, Н. Іванцова, І. Карпець, О. Кваша, А. Козлов, М. Коржанський, Ю. Красиков, Н. Кузнецова, У. Лихмус, В. Лунєєв, В. Прохоров, О. Пушкін, В. Смірнов, О. Царегородцев, М. Шнейдер та ін. Суттєвий внесок у вирішення проблем кримінальної відповідальності за злочини, вчинені у співучасті, зробили П. Андрушко, О. Арутюнов, С. Афиногенов, С. Бородин, В. Биков, Б. Волженкін, Р. Галіакбаров, Л. Гаухман, В. Грищук, Ю. Гродецький, Т. Денисова, В. Дрьомін, О. Дудоров, Н. Дурманов, С. Єфремов, Г. Жаровська, А. Жалінський, Н. Іванов, В. Комісаров, Г. Крігер, В. Кудрявцев, Н. Кузнецова, В. Лунєєв, П. Матишевський, П. Михайленко, Н. Мирошніченко, Р. Орловський, М. Панов, А. Піонтковський, А. Савченко, М. Хавронюк, П. Тельнов, В. Шакун, М. Шаргородський, О. Шостко, О. Ярмиш, С. Яценко та ін.
У працях перелічених та інших науковців досліджено як загальні проблеми інституту співучасті, так і його окремі питання, зокрема, кримінально-правові та кримінологічні аспекти потурання вчиненню злочину, диференціації й індивідуалізації кримінальної відповідальності співучасників, відповідальності загального та спеціального суб’єкта злочину, добровільної відмови при співучасті тощо.
Незважаючи на всебічну розробку інституту співучасті в попередні роки, у наукових працях українських науковців сьогодення викладено різні погляди на нього. Це продиктовано не тільки політичними та соціально-економічними змінами в суспільстві, а й прийняттям за роки незалежності України низки нормативно-правових актів. Так, під час обговорення та з прийняттям КК України 2001 р. інститут співучасті привернув до себе неабияку увагу вчених, а саме: М. Бажанова, Ю. Бауліна, В. Борисова, В. Глушкова, В. Голіни, Н. Гуторової, І. Даньшина, А. Закалюка, М. Коржанського, М. Мельника, В. Навроцького, Н. Ярмиш та ін. [116; 172; 173; 175; 176; 178; 180; 181; 185; 163; 243]. Напрацювання зазначених авторів, безсумнівно, мають фундаментальне теоретичне й практичне значення, створюють достатнє наукове підґрунтя для подальших творчих пошуків.
Але, незважаючи на наявність значного обсягу наукових праць, присвячених цій проблемі в руслі реформування та гуманізації української правової системи, питання щодо нормативного забезпечення протидії злочинам, вчиненим у співучасті, а особливо таким її видам, як організована злочинність, є ще недостатньо дослідженими.
Тож актуальність обраної теми в інституційно-правовому й соціально-юридичному аспектах може бути визначена в двох вимірах: теорії та практики кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті, і розробки кримінально-правових програм превенції останніх як таких, що вчинюються з особливим ступенем суспільної небезпечності та протиправності.
У теоретико-кримінальному вимірі актуальність теми дослідження зумовлена, передусім, тим, що інститут співучасті в злочині належить до найбільш складних і проблематичних як з погляду його структурної будови в кримінальному законі, так і в практиці його реалізації – при кваліфікації злочинів та, відповідно, призначенні кримінального покарання судом. Тому зрозумілим і виправданим є пильний пізнавальний інтерес, що пов’язаний з розробкою загального вчення про співучасть у її різноманітних аспектах.
Отже, актуальність проблеми дослідження зумовлена необхідністю розробки інтегративної концепції співучасті як інституту загальної частини кримінального права та відносним дефіцитом теоретико-правових і законодавчих конструктів, які б давали змогу врегулювати якісно нові форми співучасті в злочинах, з якими стикаються правники-теоретики та працівники судових і правоохоронних органів. Дефіцит визначеності породжує деякі викривлення при кваліфікації злочинів у співучасті та призначенні покарання особам, які вчинили ці злочини. До того ж, ідеться також про судово-юридичне оцінювання таких злочинів у вимірі їх загрози для правопорядку в цілому.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до плану науково-дослідної діяльності Класичного приватного університету за темою “Кримінально-правова охорона суспільних відносин та запобіжний вплив на злочинність” (державний реєстраційний номер 0105U002568).
Тема дисертаційної роботи затверджена вченою радою Класичного приватного університету (протокол № 3 від 25.11.2009 р.).
Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є розробка комплексного підходу до інтерпретації інституту співучасті в злочині в його історико-генетичному та структурно-функціональному вимірах, а також формулювання на цій основі пропозицій щодо вдосконалення чинного кримінального законодавства й правозастосовчої практики у сфері врегулювання питань кваліфікації та притягнення до кримінальної відповідальності за злочини в співучасті.
Для досягнення зазначеної мети поставлено такі завдання:
– сформулювати на основі історико-правового дослідження доктринальне (авторське) розуміння правової природи співучасті та узагальнити юридичні підстави кримінальної відповідальності співучасників;
– дослідити генезу становлення та розвитку вчення про співучасть у злочині в різних парадигмах (теоріях) кримінального права в історичній ретроспективі для його екстраполяції на сучасність;
– на основі методології сучасного підходу окреслити й уточнити проблеми структурних та функціональних особливостей поняття, форм і видів співучасті в теорії сучасного кримінального права та чинному кримінальному законі;
– на основі компаративного аналізу норм про співучасть висловити власну думку щодо визначення об’єктивних і суб’єктивних ознак співучасті в злочині;
– провести кримінально-правовий аналіз та охарактеризувати типологію співучасників злочину за кримінальним правом України;
– виокремити, уточнити та розглянути проблему визначення співучасті зі спеціальним суб’єктом;
– провести порівняльний аналіз кримінально-правових і соціально-психологічних характеристик окремих видів злочинних груп та їхніх учасників, виокремити наявні проблеми й запропонувати шляхи їх вирішення;
– розглянути та подати власне вирішення проблеми відмежування причетності до злочину від співучасті;
– на основі аналізу сучасного стану наукової розробленості проблеми кримінальної відповідальності співучасників визначити особливості кваліфікації дій окремих співучасників злочину як підстави притягнення їх до кримінальної відповідальності;
– дослідити, окреслити та уточнити кримінально-правові підстави й межі кримінальної відповідальності окремих учасників злочинних груп, а також спеціальні питання кримінальної відповідальності співучасників;
– спрогнозувати перспективи та тенденції розвитку вчення про співучасть на основі сучасної концепції кримінальної політики в напрямі подальшої гуманізації кримінального законодавства;
– дослідити основні напрями вдосконалення інституту співучасті в контексті реформування кримінальної юстиції в Україні;
– висловити власну думку щодо можливості співучасті в злочині та кримінальному проступку;
– провести порівняльно-правовий аналіз з метою вивчення зарубіжного досвіду визначення основних категорій інституту співучасті в злочині на теоретичному та законодавчому рівнях у ряді країн близького й далекого зарубіжжя.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають і розвиваються у зв’язку з кримінальною відповідальністю співучасників злочину.
Предметом дослідження є теорія співучасті в кримінальному праві України.
Методи дослідження. Методологічну основу дослідження, з урахуванням вітчизняної теоретико-методологічної спадщини, становлять сучасні теорії наукового пізнання соціальних і правових явищ, передусім принципи: об’єктивності та всебічного розгляду, суперечності, сходження від абстрактного до конкретного, єдності логічного й історичного; діалектичні закони: взаємопереходу кількісних і якісних змін, єдності та боротьби протилежностей, що в своїй сукупності охоплюють комплекс загальнонаукових і соціально-правових методів наукового пізнання. Так, системно-структурний метод використано для визначення загальної структури дисертації та її складових, що забезпечило найповніше розкриття й оптимальне вирішення поставлених завдань; історико-правовий метод – для дослідження витоків становлення та розвитку вчення про співучасть у злочині (підрозділи 1.1, 1.2); метод сходження від абстрактного до конкретного та екстраполяції – для визначення місця інституту співучасті в злочині в сучасній теорії кримінального права (підрозділи 1.2, 2.1); системно-структурний метод – для дослідження інституту співучасті як їєрархічної, поліфункціональної, цілісної системи (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3, 2.4); логіко-семантичний і компаративістський методи – для формування, визначення та уточнення категоріально-понятійного апарату й термінів, що використовуються в дослідженні (підрозділи 1.1, 2.2, 2.3); формально-логічний і догматичний методи – для з’ясування правової природи та сутності складових інституту співучасті (підрозділи 1.1, 2.1, 2.2, 2.3, 2.4); структурно-функціональний метод – для виявлення основних закономірностей і тенденцій розвитку інституту співучасті (підрозділи 4.1, 4.2, 4.3); порівняльно-правовий метод – для виявлення можливостей і шляхів імплементації до чинного КК України окремих положень кримінальної теорії й законодавства низки країн близького та далекого зарубіжжя (підрозділ 4.3); соціологічні й статистичні методи – для вивчення та узагальнення практики застосування відповідних норм КК, а також думок юристів практиків і науковців щодо розуміння проблеми дослідження (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3, 2.4, 3.1, 3.2, 3.3); методи прогнозування та моделювання – для розроблення пропозицій щодо подальшого розвитку вчення про співучасть і вдосконалення чинного кримінального законодавства (підрозділи 4.1, 4.2, 4.3).
Нормативну основу дослідження становлять Конституція, закони й нормативно-правові акти України, що стосуються кримінально-правового інституту співучасті в злочині; міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; постанови Пленуму ВСУ та накази Генерального прокурора України, що стосуються теми дослідження.
Теоретичну основу дослідження становлять праці з кримінального права вітчизняних і зарубіжних науковців, а також наукові праці з історії та теорії держави і права, філософії, юридичної психології, соціології, кримінології, криміналістики тощо.
Емпіричну основу дослідження становлять щорічні статистичні дані ВСУ та ГСУ МВС України; відповідні рішення Європейського суду з прав людини та рішення Конституційного Суду України; результати вивчення матеріалів 150 кримінальних справ, розглянутих судами у 2009–2012 рр. у різних регіонах України; 90 постанов Пленуму Верховного Суду України; 180 судових рішень, розміщених у Єдиному реєстрі судових рішень; результати опитування 220 слідчих прокуратури і органів внутрішніх справ України в Запорізькій, Донецькій, Дніпропетровській, Кіровоградській, Чернігівській областях.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в ній вперше в сучасних умовах кардинального реформування українського законодавства проведено комплексне теоретико-прикладне дослідження співучасті як інституту кримінального права в генетичному, структурному та функціональному вимірах. До найбільш суттєвих результатів, що визначають наукову новизну дослідження, належать такі положення:
уперше:
– комплексно, на основі історико-правового дослідження з екстраполяцієї на сучасність досліджено генезу становлення та розвитку вчення про співучасть, його місце й основні характеристики як складової частини кримінального права та подано доктринальне визначення його правової природи стосовно умов існування незалежної Української держави під час кардинального реформування вітчизняного законодавства;
– на основі методології сучасного підходу встановлено зв’язок між засадничими парадигмами співучасті різних наукових шкіл в історичній ретроспективі. На цій основі розглянуті парадигми згруповані навколо визначень, що відображають специфічні виміри (істотні та неістотні смислові ознаки) інституту співучасті. У свою чергу, ці визначення поділені на формальні (легалістичні), суб’єктивно-рольові, акцесорні, кваліфікативні, системні, групоцентровані та партикулярні (представлені в окремих складах злочинів). Констатовано, що кожна з груп визначень відображає систему історично зумовлених особливостей конституювання співучасті на тому чи іншому етапі становлення вітчизняного кримінального права та кримінальної політики в цілому;
– визначено сучасні предметно-методологічні засади дослідження інституту співучасті як самостійного інституту Загальної та Особливої частин кримінального права України;
– на цій основі окреслено й уточнено проблеми визначення базових соціально-психологічних, кримінологічних і кримінально-правових характеристик співучасті в її організованих та неорганізованих формах, установлено й доведено відмінності, що існують у чинному кримінальному законі щодо розмежування видів та форм співучасті під кутом зору ускладнення рольових функцій співучасників;
– визначено типологізацію співучасті на підставі різних критеріїв, зокрема суб’єктивних, об’єктивних та корпоративно-групових; корпоративно-груповий критерій запропоновано як засадничий при відмежуванні організовано-злочинного різновиду співучасті від спонтанно-групового;
– встановлено деякі прогалини в чинному кримінальному законі та юридичній практиці, що пов’язана з правозастосуванням норм про співучасть, кваліфікацією злочинів про співучасть і призначення кримінального покарання в злочинах із співучастю, та запропоновано шляхи їх вирішення в аспекті розмежування відповідальності співучасників із різним рольовим навантаженням;
– доведено, що співучасть у межах системного підходу стає правовим інститутом, що потребує розгорнутішої інтерпретації на рівні Загальної частини кримінального закону та запропоновано заходи, що дають можливість уникнути різночитань, які виникають у зв’язку із застосуванням норм Особливої частини;
– обґрунтовано положення про необхідність розробки комплексу юридичних норм у межах інституту про співучасть, які врегульовують питання співучасті з юридичними особами;
– порушено питання щодо передбачення кримінальної відповідальності за участь у діяльності злочинних організацій, зокрема: за керівництво цими організаціями, виконання їх окремих доручень, збір для них матеріальних коштів, відмивання грошей, здобутих злочинним шляхом, використання таких коштів для організації й участі в сходках лідерів злочинного світу, “злодіїв у законі” тощо;
– запропоновано внести до Кримінально-виконавчого кодексу таку норму, яка передбачала б утримання позбавлених волі лідерів злочинного світу в спеціально організованих для цього закладах з найсуворішою ізоляцією від інших засуджених;
– теоретично доведено, що головна увага законодавця має бути звернута на практичну реалізацію такого принципу кримінального права, як принцип справедливості, що, у свою чергу, буде впливати на реалізацію на практиці законних прав та інтересів громадян, які хоча і вчинили злочин у співучасті, але несуть за це персональну відповідальність залежно від міри суспільної небезпеки ними заподіяного, особи винного, з урахуванням обставин, що обтяжують і пом’якшують вину;
– сформульовано проблему щодо можливості співучасті в злочині та кримінальному проступку, подано концептуальні шляхи її вирішення;
удосконалено:
– наукові підходи до аналізу взаємозв’язку інституту співучасті з іншими інститутами кримінального права, зокрема: злочину, покарання, судимості;
– підходи до теоретичного осмислення питань застосування норм кримінального закону про співучасть, що дало можливість визначити основні принципи кваліфікації співучасті в кримінальному законі;
– аргументацію щодо з’ясування відмінностей між актами групової злочинності, формами організованої злочинної діяльності, простою, складною співучастю в злочині, різними формами співучасті в злочинах особливого роду;
– наукові погляди на проблему визначення співучасті зі спеціальним суб’єктом;
набуло подальшого розвитку:
– методологічні засади розробки загального вчення про співучасть на основі аналізу сучасного стану та виокремлення існуючих проблем у цій сфері, запропоновано шляхи їх подолання;
– наукові підходи щодо напряму розвитку співучасті як кримінально-правового інституту Загальної частини кримінального закону в сучасних умовах;
– визначення особливостей кваліфікації дій окремих співучасників злочину та підстав притягнення їх до кримінальної відповідальності;
– наукове бачення співвідношення інституту співучасті в злочині з організованою злочинною діяльністю в таких формах, як організована злочинна група та злочинне співтовариство (злочинна організація). При цьому наведено додаткові й частково нові аргументи на користь розширення корпусу відповідних дефінітивних та тлумачних норм Загальної частини КК, спрямованих на врегулювання прогалин судового тлумачення кримінального закону в процесі розгляду конкретних кримінальних справ із співучастю;
– змістове навантаження кримінально-правових підстав і меж кримінальної відповідальності окремих учасників злочинних груп, а також спеціальних питань кримінальної відповідальності співучасників;
– наукові підходи до вирішення проблеми відмежування причетності до злочину від співучасті;
– положення про субсидіарний характер співучасті як інституту кримінального права, який, проте, не отримав розгорнутої розробки у відповідних розділах Загальної частини КК України;
– наукове бачення перспектив і тенденцій розвитку вчення про співучасть на основі сучасних поглядів на подальшу гуманізацію кримінального законодавства, а також у контексті реформування кримінальної юстиції в Україні;
– наукове бачення можливості та доцільності використання в сучасних українських реаліях зарубіжного досвіду визначення основних категорій інституту співучасті в злочині на теоретичному та законодавчому рівнях;
– пропозиції щодо низки змін до чинного кримінального законодавства, які випливають із необхідності вдосконалення інституту співучасті на сучасному етапі, зокрема, назву ст. 28 КК України викласти в такій редакції: “Вчинення злочину у груповій формі співучасті”; доповнити ч. 1 ст. 28 КК України ознакою спільності вчинення діяння; ч. 6 ст. 27 КК України викласти в такій редакції: “Не є співучастю необіцяне заздалегідь приховування злочину або переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збут таких предметів. Особи, які вчинили це діяння, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених ст. 198 та 396 цього Кодексу”.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані й використовуються в:
– правотворчій діяльності – при розробці концептуальних положень співучасті, а також при підготовці законодавчих і підзаконних актів, подальшого вдосконалення чинного кримінального законодавства України;
– правозастосовчій діяльності – у судово-слідчій практиці при проведенні досудового слідства, судового розгляду кримінальних справ та при призначенні покарання у справах про злочини із співучастю;
– науково-дослідній діяльності – для подальшої розробки теоретичних проблем співучасті;
– навчальному процесі – при викладанні навчальних курсів кримінального права та спецкурсів з проблем боротьби зі злочинністю, інших спецкурсів для студентів юридичних факультетів та відділень (акт Класичного приватного університету про впровадження результатів дослідження № 2515 від 28.12.2012 р.).
Особистий внесок здобувача. В опублікованій у співавторстві з С.Ф. Денисовим, Т.А. Денисовою, В.М. Пальченковою, О.П. Рябчинською та Е.Г. Стоматовим монографії здобувачеві належить розробка питань, пов’язаних з поняттям і видами співучасників та їх впливом на формування груп негативної спрямованості в місцях позбавлення волі. У навчальному посібнику, опублікованому у співавторстві з С.Ф. Денисовим, Т.А. Денисовою, О.П. Рябчинською та С.Г. Куликом, особистий внесок здобувача полягає в розробці теоретичних і практичних проблем, пов’язаних з визначенням поняття організованої злочинності та корупції, їх кримінологічною характеристикою, детермінантами й способами запобігання.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації доповідалися та обговорювалися на конференціях, семінарах і круглих столах, зокрема: “Теорія і практика правотворчої та правозастосовної діяльності у контексті сучасних реформаційних процесів” (м. Харків, 2010 р.); “Актуальні проблеми державотворення в сучасних умовах” (м. Київ, 2010 р.); “Правові проблеми зміцнення української державності” (м. Одеса, 2010 р.); “Роль права у забезпеченні законності та правопорядку” (м. Запоріжжя, 2010 р.); “Моральні основи права” (м. Івано-Франківськ, 2010 р.); “Сучасні тенденції розвитку наукової думки” (м. Київ, 2011 р.); “Правова система: вітчизняні та світові виміри” (м. Київ, 2011 р.); “Актуальні проблеми публічного права” (м. Запоріжжя, 2011 р.); “Актуальні проблеми публічного права” (м. Запоріжжя, 2011 р.); “Теоретичні та прикладні проблеми сучасного кримінального права” (м. Луганськ, 2012 р.); “Актуальні проблеми публічного права” (м. Запоріжжя, 2012 р.); “Основні напрямки розвитку кримінального права та шляхи вдосконалення законодавства України про кримінальну відповідальність” (м. Харків, 2012 р.).
Публікації. Положення дисертації викладено в 37 наукових працях, у тому числі 2 монографіях, одна з яких є одноосібною, 1 навчальному посібнику, 22 статтях у наукових фахових виданнях, 12 матеріалах конференцій.
Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, що містять дванадцять підрозділів, висновків, списку використаних джерел (435 найменувань), двох додатків. Повний обсяг дисертації становить 425 сторінок, з них основний текст – 377 сторінки.

Список литературы

ВИСНОВКИ

У дисертації на основі дослідження наукових концепцій вітчизняних і зарубіжних учених у галузі кримінального права, багаторічної практики кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті, та притягнення співучасників до кримінальної відповідальності викладено теоретичне узагальнення й нове вирішення цієї наукової та практичної проблеми.
У результаті проведеного дослідження зроблено низку висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на досягнення поставленої мети.
1. Сформульовано доктринальне (авторське) розуміння правової природи співучасті й узагальнено юридичні підстави кримінальної відповідальності співучасників. На основі наведених у літературі визначень інституту співучасті різних наукових шкіл і теорій (формальної, суб’єктивно-рольової, акцесорної, кваліфікативної, системної, групоцентрованої та партикулярної) обґрунтовано висновок щодо теоретико-правової анахронічності формальних визначень співучасті й необхідності побудови нової типології співучасті. Запропоновано таку її структуру:
– співучасть у вигляді співвиконавства, характерна для вчинення злочину декількома особами без попередньої змови та деяких більш організованих форм сумісної діяльності (що не виключає можливості наявності й інших видів співучасників);
– співучасть у спонтанно та ситуативно утворюваних мікрогрупах, які або розпадаються одразу ж після вчинення злочину (злочинів), або залишаються як група, поєднана іншими, не злочинними, інтересами. Така форма співучасті виключає можливість попередньої домовленості між учасниками групи (до початку вчинення злочину) та наявність таких співучасників злочину, як пособник та організатор. У деяких випадках вона може характеризуватися наявністю лідера групи – особи, яка має сильний вплив на свідомість інших членів групи (завдяки особливим стосункам, авторитету, залякуванню). Такий лідер у ситуативних групах першим “подає сигнал до дій” та бере участь у вчиненні злочину як співвиконавець. Але якщо ця особа лише “дала команду” вчинити злочин, не виконуючи його об’єктивну сторону, її дії слід кваліфікувати як підбурювання до злочину;
– складна співучасть іллегальних угруповань (організованих злочинних груп та злочинних співтовариств;
– складна співучасть легальних корпоративних суб’єктів (юридичних осіб, легалізованих згідно із чинним законодавством, які вчинюють фінансові, податкові, екологічні та інші злочини).
2. Визначено, що сучасний стан співучасті, як і всі теоретичні та практичні досягнення в галузі права, цілком і прямо залежать від історичних передумов. Зокрема, розглянуті в роботі парадигми згруповані навколо груп еталонних (догматичних) визначень, що відображають специфічні виміри інституту співучасті. Ці ознаки видозмінювалися в теорії і практиці кримінального законодавства залежно від пріоритетів кримінальної політики різних історичних епох. Проведений аналіз пам’яток кримінального права дає підстави стверджувати, що інститут співучасті має глибоке історичне коріння, що свідчить на користь його соціальної зумовленості, а його екстраполяція на сучасність відкриває перспективи подальших наукових досліджень, оскільки норми чинного КК України, які регулюють поняття співучасті, форми співучасті, відповідальність співучасників, ще не утворюють цілісного самостійного інституту кримінального права.
3. Визначено предметно-методологічні засади дослідження співучасті як самостійного інституту Загальної та Особливої частин кримінального права України. На цій основі виокремлено структурні й функціональні особливості поняття, форм і видів співучасті в теорії сучасного кримінального права. Зокрема, відзначено, що в основу розмежування форм співучасті, відповідно до чинного КК України, покладено як характер взаємодії та зовнішнього взаємозв’язку співучасників, так і внутрішній суб’єктивний зв’язок між учасниками об’єднаної (спільної) злочинної діяльності. Форму співучасті характеризує, насамперед, зв’язок саме між діяннями винних, а також спосіб їхньої взаємодії. Тобто форма співучасті в злочині визначається як спосіб закріплення її змісту, що відображає не тільки характер зовнішньої взаємодії співучасників, а й міру їх суб’єктивної пов’язаності. Це дає змогу виокремити та охарактеризувати такі види співучасті: просту (нерольову); складну (рольову – комплементарну та функціонально-рольову).
4. Дістало подальший розвиток розуміння того, що якісною ознакою співучасті як форми “кооперованого” вчинення злочинів є спільність та умисність дій, які становлять об’єктивну сторону складу злочину. При цьому спільність є обов’язковою та невід’ємною ознакою співучасті в будь-якій її формі, враховуючи вчинення злочину групою осіб без попередньої змови. Спільність як ознака співучасті характеризується наявністю як внутрішнього (психологічного), так і зовнішнього взаємозв’язку всіх співучасників. Внутрішній взаємозв’язок має різний рівень, що залежить від форми співучасті й ступеня згуртованості співучасників. Спільність злочинної діяльності із суб’єктивної сторони передбачає наявність певної психічної єдності, психічного зв’язку між співучасниками, що може полягати в спільності інтересів, єдності мети, наміру вчинити один і той самий злочин для досягнення однакової мети та інших соціально-психологічних механізмів, що забезпечують єдину спрямованість у їхніх діях.
5. Набули подальшого розвитку наукові підходи щодо визначення кримінально-правової класифікації співучасників злочину та наведено соціально-психологічну й кримінально-правову характеристику виконавця, організатора, підбурювача та пособника.
6. Виокремлено, уточнено й розглянуто проблему визначення співучасті зі спеціальним суб’єктом. Відзначено, що спеціальному суб’єкту злочину притаманні, крім обов’язкових ознак, ще й інші відповідні ознаки, а саме: що характеризують державно-правове, або правове становище особи; демографічні ознаки, що визначають фізичні властивості злочинця; ознаки, які вказують на посадове чи службове становище особи; ознаки, що вказують на професійне становище особи, зокрема характер роботи, яку виконує особа, певну професію. Сюди належать також особи, які мають спеціальне відношення до предмета злочину. Ознаки спеціального суб’єкта можуть бути прописані як у тексті окремої статті КК, так і не виділятися законодавцем окремо. У разі, коли злочин зі спеціальним складом вчинено спільно загальним і спеціальним суб’єктом злочину, то діяння необхідно розглядати як вчинене в співучасті, якщо виконавцем злочину був спеціальний суб’єкт і ці особи діяли з єдиним наміром, шляхом об’єднання зусиль, прагнучи до досягнення єдиної мети. Загальний суб’єкт може бути організатором злочину, підбурювачем або пособником. У злочинах зі спеціальним складом можливо також співвиконавство, де співвиконавці є спеціальними суб’єктами.
7. На основі проведеного порівняльного аналізу кримінально-правових і соціально-психологічних характеристик окремих видів злочинних груп та їхніх учасників виокремлено чотири базові форми співучасті: вчинення злочину групою осіб; вчинення злочину групою за попередньою змовою; вчинення злочину організованою групою; вчинення злочину злочинною організацією. Проблема вбачається в тому, що ці форми не набули свого належного закріплення в кримінальному праві України. Кримінальне законодавство не використовує терміни “вид” і “форма” співучасті. Законодавець визначає певну кількість ознак, притаманних різновидам злочинних угруповань, але цей перелік не може бути визнаним достатньо повним та остаточним. Тож не може бути чіткого розуміння як самого поняття злочинної групи, так і ознак окремих груп і їх учасників без їхньої кримінологічної та соціально-психологічної характеристики.
8. Розроблено теоретичні засади кримінальної відповідальності в співучасті з юридичними особами. Окреслено концептуальні підходи та обґрунтовано доцільність упровадження у вітчизняне кримінальне законодавство окремого інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб, спираючись на досвід країн Північної Європи, де запроваджено інститут соціальної відповідальності корпорації перед суспільством, що тягне за собою кримінально-правові наслідки.
9. Запропоновано власне вирішення проблеми відмежування причетності до злочину від співучасті на основі її ретроспективного аналізу, а також вивчення законодавства та практики застосування інституту причетності в деяких зарубіжних країнах. Досліджено сутність понять “приховування” та “переховування”, “потурання” й “недонесення”. Зазначено, що, на відміну від співучасті, діяльність осіб, причетних до злочину, не перебуває в причинному зв’язку із вчиненням злочину, не зумовлює діяльність виконавця й настання суспільно небезпечного наслідку. Причетність має зв’язок зі злочином, але він не є причинно-наслідковим. Це зв’язок, що виражає не причинну зумовленість наслідку, а супутність певного явища настанню наслідку, що в цьому випадку існує не паралельно, а певною мірою перетинається зі злочином. Саме тому причетність хоча й не становить такої самої міри суспільної небезпечності, як співучасть у цілому, але, сприяючи створенню умов для ускладнення розкриття та розслідування злочину, потребує не меншої уваги з боку правоохоронних органів. Крім того, зазначено, що поняття “переховування” (ч. 6 ст. 27 КК) та “приховування” (ст. 396 КК) не є ідентичними, і ставити між ними знак дорівнює неможливо, оскільки це суперечить логіці та правилам лінгвістики. Переховування може бути вчинене тільки шляхом активних дій, а приховування – шляхом бездіяльності. Це свідчить про те, що в цій частині термінологія, використовувана в Кримінальному кодексі України, потребує деяких уточнень. На основі проведеного аналізу запропоновано ч. 6 ст. 27 КК України викласти в такій редакції: “Не є співучастю необіцяне заздалегідь приховування злочину або переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збут таких предметів. Особи, які вчинили це діяння, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених ст. 198 та 396 цього Кодексу”.
10. Запропоновано власне вирішення проблеми кваліфікації діяння, вчиненого при уявній співучасті. Зокрема, під уявною співучастю розуміється вчинення злочину в складі організованої групи чи злочинної організації під час виконання спеціального завдання із запобігання чи розкриття їх злочинної діяльності. Виконуючи спеціальне завдання, особа бере участь у складі організованої групи або злочинної організації, і зовні її дії нібито характеризуються ознаками співучасті. Тому обґрунтовано, що особа, яка вчинила вимушений злочин під час виконання спеціального завдання, може відповідати лише за дії, вчинені індивідуально нею, а її діяння може кваліфікуватися тільки як вчинене індивідуально нею, та повинна нести відповідальність тільки за таке вимушене заподіяння шкоди, що передбачено ч. 2 ст. 43 КК України, яке вона вчинила особисто в ролі виконавця. Якщо особа виступала зовні в ролі іншого співучасника, наприклад, пособника, вона не повинна нести відповідальність за дії виконавця за відсутності в її поведінці ознак співучасті. При цьому питання про кваліфікацію вчинюваних ними діянь, передбачених ч. 2 ст. 43 КК України, слід вирішувати, виходячи з поділу суб’єктів злочинів на дві категорії: 1) особи, що вже перебували в складі організованої групи або злочинної організації й дали свою згоду на виконання спеціального завдання; 2) особи, що для виконання спеціального завдання увійшли до складу таких об’єднань. Наголошено, що дії осіб, які вже перебували в складі організованої групи, банди чи злочинної організації і вчинили злочин до отримання ними спеціального завдання, слід кваліфікувати за загальними правилами. Однак при цьому злочин, який вони вимушено вчинять для виконання спеціального завдання, неможливо кваліфікувати за ознакою вчинення в складі організованої групи чи злочинної організації. Отже, у злочинній діяльності цього виду осіб кваліфікації підлягають окремо ті злочини, які вони вчинили до отримання спеціального завдання, та злочини, які вони вчинили під час виконання спеціального завдання (без урахування ознаки вчинення його у співучасті). Якщо ж особи увійшли до складу таких злочинних об’єднань лише для виконання спеціального завдання (це стосується як штатних співробітників, так і інших осіб), це свідчить про те, що участь у складі таких об’єднань для цих осіб не характеризується суспільною небезпечністю і їх дії не можуть утворювати співучасті.
11. Набуло подальшого розвитку вирішення проблеми особливостей кваліфікації дій окремих співучасників злочину та підстав притягнення їх до кримінальної відповідальності. На основі аналізу проведених у теорії кримінального права наукових досліджень попередників щодо цієї проблеми зроблено висновок, що під час розгляду співучасті як системи взаємопов’язаних між собою видів співучасників їх спільна діяльність характеризується певними якостями. З одного боку, ця спільна діяльність повинна передбачати загальну відповідальність за вчинений злочин, з іншого – залежно від виду співучасників треба проводити диференціацію їх дій: залежно від певної ієрархії, спеціалізації, а також враховувати характер та ступінь участі кожного у вчиненні злочину. Співучасники, хоча й взаємопов’язані між собою за об’єктивними та суб’єктивними ознаками, проте вони відокремлюються один від одного власними ролями. У зв’язку із цим український законодавець, виходячи з меж і обсягу участі кожного співучасника у фактично вчиненому злочині, наполягає на врахуванні характеру та ступеня участі для призначення покарання, а отже, допускає різні підходи й межі покарання організатору, підбурювачу, пособнику та виконавцю злочину. Підставою кримінальної відповідальності співучасників є вчинення діяння, що містить усі ознаки складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Особливість співучасті полягає лише в тому, що ознаки складу і його меж окреслені як ознаками конкретного складу, закріпленими в статті Особливої частини КК, так і ознаками, сформульованими в ст. 26 КК. Докладно проаналізовано ці ознаки, які є постійними й загальними для всіх злочинів і характеризують окремих співучасників. Визначаючи розмір та вид покарання співучасників, необхідно враховувати не тільки санкцію відповідної статті, а й керуватися іншими загальними засадами призначення покарання: брати до уваги ступінь тяжкості вчиненого злочину кожним із співучасників, особу організатора злочину, підбурювача чи пособника, обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання, тощо.
12. Окреслено та уточнено кримінально-правові підстави й межі кримінальної відповідальності окремих учасників злочинних груп, а також спеціальні питання кримінальної відповідальності співучасників. На основі критичного аналізу норм вітчизняного законодавства, що регулюють кримінальну відповідальність окремих учасників злочинних груп, та деякі спеціальні питання кримінальної відповідальності співучасників, уточнено наукові підходи (запропоновано функціональний підхід) до розуміння основних умов і підстав кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочин у складі організованої групи чи злочинної організації: організатора (особи, яка організувала чи керувала; особи, яка створила організовану групу або злочинне співтовариство й керувала ними; організатора-виконавця), пособника, підбурювача.
13. Спрогнозовано перспективи та тенденції розвитку вчення про співучасть на основі сучасної кримінальної політики в напрямі подальшої гуманізації кримінального законодавства, що пов’язано з розробкою теорії й методу переходу від криміналізаційних приводів до підстав декриміналізації, що виражають суспільну доцільність і необхідність кримінального закону; визначення змісту загальних підстав та умов криміналізації й декриміналізації, щодо яких у юридичній літературі зустрічаються різні погляди: пуніфікаціоністські, традиційні тощо.
Констатовано, що кримінальна політика щодо інституту співучасті має три базові тенденції: а) посилення й розширення обсягу та інтенсивності криміналізації через доповнення відповідних статей Особливої частини КК; б) розробка концептуального апарату Загальної частини КК в напрямі диференціації різних типів та видів співучасті і, відповідно, встановлення порівнянного ступеня їх суспільної небезпечності; в) розширення обсягів та інтенсивності юридичної відповідальності через розробку (хоча на нинішньому етапі в зародковому вигляді) додаткових правових інститутів, зокрема кримінального проступку, що підлягатиме подальшій інституціоналізації у вигляді розділу в чинному КК або ж на основі розробки нового кодифікованого нормативного акта – кодексу кримінальних проступків. У цьому контексті стосовно перспектив та тенденцій розвитку вчення про співучасть запропоновано здійснювати зміну обсягів криміналізації в межах двох відомих стратегій: криміналізації співучасті через розширення диференціації норм Загальної частини КК і шляхом часткової криміналізації співучасті на рівні окремих складів злочинів в Особливій частині. Такий підхід видається більш гнучким та більш пристосованим до певних ситуативних обставин реалій української дійсності.
14. Висловлено думку щодо можливості співучасті в злочині та кримінальному проступку. У постановочному плані сформульовано проблему й окреслено концептуальні шляхи її вирішення. Виділено об’єкт, об’єктивну сторону, кримінальну відповідальність кримінальних проступків. Виокремлено певні ознаки кримінально-правового проступку, що вчинюється у співучасті: 1) вчинення кримінально-правового проступку декількома особами (фізичними – які на момент вчинення адміністративного правопорушення досягли шістнадцятирічного віку і є осудними; юридичними); 2) вчинення умисного діяння; 3) умисна участь осіб у вчиненні кримінально-правового проступку; 4) спільне вчинення особами кримінально-правового проступку.
15. Узагальнено зарубіжний досвід визначення основних категорій інституту співучасті в злочині на теоретичному та законодавчому рівнях у ряді країн близького й далекого зарубіжжя, який засвідчив, що в законодавстві частини зарубіжних країн відсутнє поняття співучасті, а в більшості її можна знайти лише в доктринальних джерелах. Порівняння з КК України показує, що національне кримінальне законодавство є відносно повним і системно розробленим у частині інституту співучасті і її кількісної складової, чого не можна сказати про інші країни. Разом із тим наголошено, що прогресивний розвиток вітчизняної науки кримінального права, удосконалення вітчизняного законодавства з метою приведення його до рівня світових зразків неможливе без глибокого аналізу та врахування позитивних досягнень і помилок законотворчості та правозастосування інших країн.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абакумова Ю.В. Види співучасників злочину / Ю.В. Абакумова // Наше право. – 2012. – № 3. – Ч. 2. – С. 87–95.
2. Абакумова Ю.В. Відповідальність співучасників за кримінальним законодавством України та іноземних держав / Ю.В. Абакумова // Право і безпека. – 2012. – № 4. – С. 117–121.
3. Абакумова Ю.В. Вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою, організованою групою або злочинною організацією: кримінально-правова характеристика та особливості кваліфікації / Ю.В. Абакумова // Держава та регіони. Серія: Право. – 2008. – № 4. – С. 42–47.
4. Абакумова Ю.В. До визначення класифікаційних ознак поділу злочинних груп / Ю.В. Абакумова // Держава та регіони. Серія: Право. – 2012. – № 4. – С. 124–128.
5. Абакумова Ю.В. До питання добровільної відмови співучасників від вчинення злочину / Ю.В. Абакумова // Держава та регіони. Серія: Право. – 2011. – № 1. – C. 118–123.
6. Абакумова Ю.В. До проблеми уточнення деяких кримінально-правових ознак банди / Ю.В. Абакумова // Теоретичні та прикладні проблеми сучасного кримінального права : матеріали Другої Міжнародної науково-практичної конференції (м. Луганськ, 19–20 квітня 2012 р.). – Луганськ, 2012. – С. 3–7
7. Абакумова Ю.В. До проблеми визначення витоків формування кримінально-правових ознак банди / Ю.В. Абакумова // Правова система: вітчизняні та світові виміри : матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (м. Київ, 25 квітня 2011 ). – К., 2011. – С. 9–11.
8. Абакумова Ю.В. До проблеми визначення кримінально-правових ознак банди / Ю.В. Абакумова // Держава та регіони. Серія: Право. – 2011. – № 3. – С. 93–101.
9. Абакумова Ю.В. До проблеми визначення об’єктивних ознак співучасті / Ю.В. Абакумова // Право та державне управління : зб. наук. праць. – Запоріжжя, 2012. – № 3. – С. 123–128.
10. Абакумова Ю.В. До проблеми звільнення від кримінальної відповідальності окремих співучасників злочину / Ю.В. Абакумова // Сучасні тенденції розвитку наукової думки : матеріали Другої Міжнародної науково-практичної конференції ( 31 січня – 14 лютого 2011 р.). – К., 2011. – С. 14–16.
11. Абакумова Ю.В. До проблеми кваліфікації дій окремих співучасників злочину / Ю.В. Абакумова // Питання боротьби зі злочинністю : зб. наук. праць / Національна академія правових наук України Національний університет “Юридична академія України ім. Ярослава Мудрого” Інститут вивчення проблем злочинності. – Х. : Право, 2011. – Вип. 21. – С. 112–120.
12. Абакумова Ю.В. До проблеми кримінально-правової характеристики пособництва вчиненню злочину / Ю.В. Абакумова // Актуальні проблеми державотворення в сучасних умовах : матеріали Міжнародної науково-практичної конференції молодих учених (м. Київ, 29–30 листопада 2010 р.). – К., 2010. – С. 8–9.
13. Абакумова Ю.В. До уточнення правової природи та ознак причетності до злочину: національне законодавство та зарубіжний досвід / Ю.В. Абакумова // Наше право. – 2012. – № 2. – Ч. 1. – С. 128–137.
14. Абакумова Ю.В. До уточнення сутності спільності вчинення діяння як ознаки співучасті / Ю.В. Абакумова // Право та державне управління : зб. наук. праць. – Запоріжжя, 2012. – № 1. – С. 94–98.
15. Абакумова Ю.В. Інститут співучасті в кримінальному праві України: природа, сутність, сучасні проблеми визначення : монографія / Ю.В. Абакумова. – Запоріжжя : КПУ, 2012. – ? с.
16. Абакумова Ю.В. Кваліфікація співучасті зі спеціальним суб’єктом: досвід Російської Федерації та Республіки Білорусь / Ю.В. Абакумова // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2012. – № 3 (58). – С. 44–50.
17. Абакумова Ю.В. Кримінальна відповідальність співучасників за законодавством окремих іноземних держав / Ю.В. Абакумова // Основні напрямки розвитку кримінального права та шляхи вдосконалення законодавства України про кримінальну відповідальність : матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (м. Харків, 11–12 жовтня 2012 р.). – Харків, 2012. – С. 456–460.
18. Абакумова Ю.В. Кримінально-правова оцінка способів підбурювання до злочину / Ю.В. Абакумова // Вісник Запорізького національного університету. – 2010. – № 1. – С. 139–144.
19. Абакумова Ю.В. Кримінально-правова характеристика видів співучасників у злочині / Ю.В. Абакумова // Держава та регіони. Серія: Право. – 2010. – № 3. – С. 48–54.
20. Абакумова Ю.В. Кримінально-правова характеристика організатора злочину: діяльнісний підхід / Ю.В. Абакумова // Теорія і практика правотворчої та правозастосовної діяльності у контексті сучасних реформаційних процесів : матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (м. Харків, 22–23 жовтня 2010 р.). – Х., 2010. – С. 104–105.
21. Абакумова Ю.В. Кримінально-правова характеристика умовляння як способу підбурювання до злочину / Ю.В. Абакумова // Моральні основи права : матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції / Міністерство внутрішніх справ України, Прикарпатський юридичний інститут Львівського державного університету внутрішніх справ (м. Івано-Франківськ, 16 грудня 2010 р.). – Івано-Франківськ, 2010. – С. 431–434.
22. Абакумова Ю.В. Кримінально-правові ознаки та соціально-психологічні якості організатора (лідера) злочину / Ю.В. Абакумова // Актуальні проблеми публічного права : зб. праць Міжнародної науково-практичної конференції / Ін-т права ім. Володимира Сташиса КПУ,
19–20 травня 2011 р. – Запоріжжя : КПУ, 2011. – С. 10–12.
23. Абакумова Ю.В. Наукова розробленість проблеми кримінальної відповідальності співучасників / Ю.В. Абакумова // Наука і правоохорона. – 2012. – № 3 (17). – С. 154–160.
24. Абакумова Ю.В. Окремі питання відповідальності підбурювача, пособника та організатора злочину / Ю.В. Абакумова // Наше право. – 2012. – № 4. – Ч. 1. – С. 92–96.
25. Абакумова Ю.В. Окремі проблеми визначення об’єктивних ознак співучасті / Ю.В. Абакумова // Актуальні проблеми публічного права : матеріали ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції (м. Запоріжжя,
3 жовтня 2012 р.). – Запоріжжя, 2012. – С. 252–255.
26. Абакумова Ю.В. Підбурювання службової особи до вчинення злочину шляхом давання хабара / Ю.В. Абакумова // Держава та регіони. Серія: Право. – 2010. – № 4. – С. 185–187.
27. Абакумова Ю.В. Підбурювання службової особи до вчинення злочину (питання попередження та кваліфікації) / Ю.В. Абакумова // Актуальні питання публічного права : матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції (м. Запоріжжя, 11 листопада 2011 р.). – Запоріжжя, 2011. – С. 74–77.
28. Абакумова Ю.В. Підбурювання службової особи до вчинення злочину шляхом підкупу / Ю.В. Абакумова // Роль права у забезпеченні законності та правопорядку : матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. Частина 2 (м. Запоріжжя, 22–23 листопада 2010 р.). – Запоріжжя, 2010. – С. 64–65.
29. Абакумова Ю.В. Проблеми визначення ознак співучасті у теорії сучасного кримінального права / Ю.В. Абакумова // Держава та регіони. Серія: Право. – 2011. – № 4. – С. 113–119.
30. Абакумова Ю.В. Проблеми кваліфікації злочинів, учинених під час виконання спеціального завдання / Ю.В. Абакумова // Держава та регіони. Серія: Право. – 2010. – № 2. – С. 54–57.
31. Абакумова Ю.В. Співучасть як самостійний інститут кримінального права: історико-правовий аспект / Ю.В. Абакумова // Право та державне управління : зб. наук. праць. – Запоріжжя, 2011. – № 3. – С. 71–75.
32. Абакумова Ю.В. Суперечливі питання визначення поняття та ознак співучасті у теорії кримінального права [Електронний ресурс] / Ю.В. Абакумова // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2010. – № 4 (51). – Ч. 1. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc%5Fgum/vkhnuvs/2010%5F51%5F1/51-1/18.pdf.
33. Абакумова Ю.В. Суперечливі питання ознак співучасті у теорії кримінального права / Ю.В. Абакумова // Правові проблеми зміцнення української державності : матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. Частина 2 (м. Одеса, 19–20 листопада 2010 р.). – Одеса, 2010. – С. 84–85.
34. Абакумова Ю.В. Уточнення природи співучасті у злочині / Ю.В. Абакумова // Держава та регіони. Серія: Право. – 2012. – № 1. – С. 143–149.
35. Абакумова Ю.В. Форми співучасті у злочині / Ю.В. Абакумова // Європейські перспективи : науково-практичний журнал. – К., 2012. – № 3. – Ч. 2. – С. 136–139.
36. Аветисян С.С. Соучастие в преступлении со специальным составом : дис. на соискание ученой степени д-ра юрид. наук : 12.00.08 – уголовное право и криминология ; уголовно-исполнительное право / С.С. Аветисян. – М., 2005. – 502 с.
37. Аветисян С.С. Соучастие в преступлениях со специальным составом : монография / С.С. Аветисян. – М. : ЮНИТИ-ДАНА : Закон и право, 2004. – 467 с.
38. Агапов П.В. Организация преступного сообщества (преступной организации): уголовно-правовой анализ и проблемы квалификации : учебное пособие / П.В. Агапов. – Саратов : Саратовский юридический институт МВД России, 2005. – 114 с.
39. Адміністративне законодавство України та його розвиток (нотатки з науково-практичної конференції) // Право України. – 2007. – № 2. – С. 155–190.
40. Алексеев В.В. Понятие организованной группы / В.В. Алексеев // Социальная законность. – 1989. – № 11. – С. 25–26.
41. Александров В. Ученіе о лицахъ юридическихъ / В. Александров – М. : Типографія Императорскаго московскаго университета “Катковъ и К°” – 1865 – 155 с.
42. Антонова Е.Ю. Юридическое лицо как субъект преступления: опыт зарубежных стран и перспективы применения в России : дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук / Е.Ю. Антонова. – Владивосток, 1998. – 216 с.
43. Арутюнов А.А. Системная теория соучастия [Электронный ресурс] / А.А. Арутюнов. – Режим доступа: http://www.lawmix.ru/comm/6385/.
44. Арутюнов А.А. Соучастие в преступлении по уголовному праву Российской Федерации : дис. на соискание ученой степени д-ра юрид. наук : 12.00.08 – уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право / А.А. Арутюнов. – М. : “Всероссийский научно-исследовательский институт” МВД России, 2006. – 360 с.
45. Афиногенов С.В. Соучастие в преступлении: понятие, виды и формы : дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук : 12.00.08 – уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право / С.В. Афиногенов. – М., 1991. – 170 c.
46. Багрий-Шахматов Л.В. Основания и пределы ответственности соучастников преступления / Л.В. Багрий-Шахматов, О.Ф. Ковитиди // Актуальные проблемы государства и права : сб. науч. тр. / Одессская государственная юридическая академия Министерства образования Украины. Вып. 5. – Одесса, 1998. – С. 186–198.
47. Бажанов М.И. Множественность преступлений по уголовному праву Украины / М.И. Бажанов. – Х. : Право, 2000. – 128 с.
48. Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть / М.И. Бажанов ; [сост. В.И. Тютюгин]. – Днепропетровск : Пороги, 1992. – 168 с.
49. Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния / Ю.В. Баулин. – Харьков : Основа, 1991. – 360 с.
50. Белковец Л.П. История государства и права России : курс лекций / Л.П. Белковец, В.В. Белковец. – Новосибирск : Новосибирское книжное изд-во, 2000. – 216 с.
51. Берестовой Н.П. Соучастие в преступлении и особенности установления его признаков в условиях деятельности органов внутренних дел : учеб. пособ. / Н.П. Берестовой ; МССШМ МВД СССР. – М., 1990. – 47 с.
52. Берзін П.С. Злочинні наслідки: поняття, основні різновиди, кримінально-правове значення : монографія / П.С. Берзін. – К. : Дакор, 2009. – 736 с.
53. Біла Ю.В. Кримінальна відповідальність за групові злочини : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 “Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право” / Ю.В. Біла. – Дніпропетровськ : ДДУВС, 2009. – 20 с.
54. Благов Е.В. Квалификация преступлений. Теория и практика / Е.В. Благов. – Ярославль, 2003. – 340 с.
55. Благов Е.В. Уголовно-правовая характеристика организованной группы / Е.В. Благов // Криминологические и уголовно-правовые проблемы борьбы с организованной преступностью : итоговые материалы Всероссийского научно-практического семинара (20–21 января 2004 г.). – Ярославль, 2004. – С. 34–37.
56. Блауберг И.В. Становление и сущность системного подхода / И.В. Блауберг, Э.Г. Юдин. – М. : Наука, 1973 – 69 с.
57. Брайнин Я.М. Уголовная ответственность и её основания в уголовном праве / Я.М. Брайнин. – М. : Госюриздат, 1963. – 274 с.
58. Бугаев В.А. Проблемы соучастия в современном уголовном праве : учебное пособие [Электронный ресурс] / В.А. Бугаев – Режим доступа: http://legalbooks.com.ua/ugolovnoe-pravo/bugaev-v-a-problemy-souchastiya-v-sovremennom-ugolovnom-prave.html.
59. Бурчак Ф.Г. Квалификация преступлений / Ф.Г. Бурчак. – 2-е изд., доп. – К. : Политиздат Украины, 1985. – 120 с.
60. Бурчак Ф.Г. Соучастие в преступлении (социальные, криминологические и правовые проблемы) : автореф. дис. на соискание ученой степени д-ра юрид. наук / Ф.Г. Бурчак. – М., 1986. – 35 c.
61. Бурчак Ф.Г. Соучастие: социальные, криминологические и правовые проблемы / Ф.Г. Бурчак. – К. : Вища школа, 1986. – 279 с.
62. Бурчак Ф.Г. Учение о соучастии по советскому уголовному праву / Ф.Г. Бурчак. – К. : Наукова думка, 1969. – 220 с. – (Академия наук Украинской ССР Институт государства и права).
63. Быков В. Лидерство в преступных группах / В. Быков // Законность. – 1997. – № 12. – С. 24–27.
64. Быков В. Признаки организованной преступной группы / В. Быков // Законность. – 1998. – № 9. – С. 4–8.
65. Быков В. Совершение преступления группой лиц по предварительному сговору / В. Быков // Законность. – 1999. – № 3. – С. 7–9.
66. Бюллетень Верховного Суда РСФСР [Электронный ресурс]. – 1972. – № 9. – Режим доступа: http://www.pravo.vuzlib.org/book_z579_page_9.html/.
67. Васильев Э.А. Общие черты административного правонарушения и преступления / Э.А. Васильев // Административное право и процесс. – 2007. – № 1. – С. 2.
68. Васюков В.В. Виды соучастников в уголовном праве России : дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук : 12.00.08 “Уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право” / В.В. Васюков. – СПб. : СПб. гос. ун-т, 2008. – 253 с.
69. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел]. – К. : Ірпінь : Перун, 2002. – 1440 с.
70. Водько Н.П. Уголовно-правовая борьба с организованной преступностью : науч.-практ. пособ. / Н.П. Водько. – М. : Юриспруденция, 2000. – 74 с.
71. Волженкин Б.В. Уголовная ответственность юридических лиц: Серия “Современные стандарты в уголовном праве и уголовном процессе” / Б.В. Волженкин. – СПб. : C.-Петербургский юридический институт Генеральной прокуратуры Р.Ф., 1998. – 40 с.
72. Гавриш С.Б. Основные вопросы ответственности за преступления против природной среды (проблемы теории и развития уголовного законодательства Украины) : автореф. дис. на соискание ученой степени д-ра юрид. наук : 12.00.08 / С.Б. Гавриш. – Харьков, 1994. – 42 с.
73. Галиакбаров P.P. Квалификация многосубъектных преступлений без признаков соучастия : монография / Р.Р. Галиакбаров. – Хабаровск, 1987. – 176 c.
74. Галиакбаров Р.Р. Пределы ответственности за соучастие нуждаются в расширении / Р.Р. Галиакбаров // Российская юстиция. – 2003. – № 3. – С. 20–24.
75. Гальперин И.М. Наказание: социальные функции, практика применения / И.М. Гальперин. – М. : Юрид. лит., 1983. – 208 с.
76. Герцензон А.А. История советского уголовного права / [А.А. Герцензон, Ш.С. Грингауз, Н.Д. Дурманов, М.М. Исаев, Б.С. Утевский]. – М. : Юрид. изд-во МЮ СССР, 1947. – 466 с.
77. Годунов И.В. Противодействие организованной преступности : учебное пособие / И.В. Годунов. – М. : Высшая школа, 2003. – 497 с.
78. Голосніченко І.П. Попередження корисливих проступків засобами адміністративного права / І.П. Голосніченко. – К. : Вища школа, 1991. – С. 3–5.
79. Гонтарь И. Посредственное исполнение: теория и проблемы судебной практики / И. Гонтарь // Уголовное право. – 2004. – №2. – С. 18–20.
80. Григорьев В.А. Соучастие в преступлении по уголовному праву Российской Федерации. – Уфа : Баш. гос. ун-т, 1995. – 310 с.
81. Гришаев П.И. Соучастие по советскому уголовному праву / П.И. Гришаев, Г.А. Кригер – М. : Госюриздат, 1959. – 256 с.
82. Гришанин П.Ф. Понятие преступной организации и ответственность ее участников по советскому уголовному праву : автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук / П.Ф. Гришанин. – М., 1951. – 20 с.
83. Грищук В.К. До питання про соціальну зумовленість кримінальної відповідальності за суспільно небезпечні діяння у сфері господарської діяльності / В.К. Грищук // Відповідальність за злочини у сфері господарської діяльності : матер. наук.-практ. конф. / [ред. кол. : В.В. Сташис (голов. ред.) та ін.]. – Х. : Кроссроуд, 2006. – 260 с.
84. Гродецький Ю.В. Добровільна відмова при співучасті : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 “Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право” / Ю.В. Гродецький. – Х. : НЮА України імені Ярослава Мудрого, 2002. – 20 с.
85. Групи негативної спрямованості в місцях позбавлення волі: проблеми протидії : монографія / [Ю.В. Абакумова, С.Ф. Денисов, Т.А. Денисова та ін.] ; за заг. ред. Т.А. Денисової. – Запоріжжя : Просвіта, 2012. – 292 с.
86. Гузун В.У. Формы соучастия в преступлении : дис. на соискание ученой степени кандидата юридических наук : спец. 12.00.08 “Уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право” / В.У. Гузун. – М., 1975. – 190 с.
87. Гуров А. Организованная преступность и борьба с ней / А. Гуров // Слово лектора. – 1989. – № 12. – С. 11–19.
88. Гуров А.И. Организованная преступность и меры борьбы с ней / А.И. Гуров. – М. : Знание, 1989. – 145 с.
89. Гуторова Н.О. Вчинення злочину організованою групою осіб (кримінально-правовий аспект) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 “Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право” / Н.О. Гуторова. – Х. : НЮрА, 1996. – 22 с.
90. Гуторова Н.О. Організована злочинність у системі норм та інститутів кримінального права України / Н.О. Гуторова // Проблеми боротьби з корупцією, організованою злочинністю та контрабандою. – К. : Проблеми людини, 1999. – Т. 18. – С. 141–146.
91. Дагель П.С. Уголовная политика: управление борьбой с преступностью / П.С. Дагель // Проблемы социологии уголовного права. – М. : Юридическая литература, 1984. – С. 37–43.
92. Даль В.И. Толковый слова