Зобов’язання у цивільному праві України: методологічні засади правового регулювання : Обязательство в гражданском праве Украины: методологические принципы правового регулирования

Краткое описание

Міністерство освіти і науки України

Національний університет «Одеська юридична академія»

На правах рукопису

ГОЛУБЄВА НЕЛЛІ ЮРІЇВНА

УДК 347.4(477): 340.115

Зобов’язання у цивільному праві України: методологічні засади правового регулювання

Спеціальність 12.00.03 цивільне право і цивільний процес;
сімейне право; міжнародне приватне право

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Науковий консультант
Харитонов Євген Олегович
доктор юридичних наук, професор,
заслужений діяч науки і техніки України,
член-кореспондент НАПрН України

Одеса 2013

ЗМІСТ

ВСТУП4

РОЗДІЛ 1. МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ВИБІР НАПРЯМКІВ ДОСЛІДЖЕННЯ18

РОЗДІЛ 2. ЗОБОВ’ЯЗАННЯ У СИСТЕМІ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
2.1. Поняття, значення та система зобов’язального права України ..31
2.2. Принципи зобов’язального права України52

РОЗДІЛ 3. ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ
3.1. Зобов’язання як різновид цивільних правовідносин....78
3.2. Ознаки зобов’язальних правовідносин..87
3.3. Методологічні засади вдосконалення законодавчого визначення зобов’язання.108

РОЗДІЛ 4. СУБ’ЄКТИ ТА ОБ’ЄКТИ ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН
4.1. Суб’єкти зобов’язальних правовідносин.....139
4.2. Поняття об’єкта зобов’язальних правовідносин.147
4.3. Вимоги до об’єкта зобов’язальних правовідносин.195
4.4. Види дій боржника як об’єкта зобов’язання .......234

РОЗДІЛ 5. ЗМІСТ ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН
5.1. Право вимоги кредитора як складова змісту зобов’язальних правовідносин та як об’єкт цивільних прав..265
5.2. Обов’язки сторін, що виконуються у зобов’язальному правовідношенні..300
5.3. Зобов’язання з немайновим змістом.....343
5.4. Складне за змістом зобов’язання..372

ВИСНОВКИ.389

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...409

ВСТУП

Актуальність теми. Проблема розробки теоретичних основ регулювання цивільних відносин завжди гостро стояла перед цивілістами. Одна з найзначніших подій у сфері приватного права України прийняття й уведення в дію Цивільного кодексу України (далі ЦК України), який ґрунтується на випробуваних століттями принципах, методах і способах регулювання майнового обороту.
Оновлене цивільне законодавство вимагає переосмислення багатьох теоретичних проблем цивільного права, оскільки фундаментальні питання вітчизняної цивілістики отримали розробку в період дії старих цивільних законів. Нині виникла нагальна необхідність у науковій оцінці процесів трансформації діючого права, що відбуваються.
На сьогодні актуальною проблемою науки цивільного права є визначення основних положень про зобов’язання на єдиних методологічних засадах. Законодавство, що регулює зобов’язальні відносини, настільки велике за обсягом, що формування його на різних методологічних, концептуальних засадах створює загрозу для успішного розвитку економіки, а отже, і розвитку країни в цілому.
Багато вчених розглядали ті або інші аспекти вчення про зобов’язання: виконання зобов’язання, припинення зобов’язання, зобов’язання відшкодування шкоди тощо. Зокрема, будувалися різноманітні концепції з досліджуваних питань, розглядалися загальні положення зобов’язального права, але в межах досить вузьких завдань, які науковці ставили перед собою. Показовим є той факт, що розділи підручників і навчальних посібників із найпринциповіших питань зобов’язального права як підгалузі цивільного права, таких як поняття, ознаки, елементи зобов’язання тощо відзначаються крайньою лаконічністю.
Саме тому загальна концепція зобов’язання у цивільному праві має бути досліджена через осмислення методологічного, систематичного, історичного й лінгвістичного значення цієї категорії. Крім того, потребує вирішення питання відмежування цивільно-правових зобов’язань від інших подібних відносин, а також застосування терміну «зобов’язання» в інших галузях права.
Особливої актуальності для розробки вчення про зобов’язання набуває дослідження елементів зобов’язання, особливо його об’єкту та змісту, оскільки саме вони визначають специфіку кожного різновиду зобов’язання. Суб’єктний склад зобов’язання, зазвичай, не впливає на специфіку зобов’язання, крім невеликого кола зобов’язань, наприклад, зобов’язань, що виникають з договорів прокату, роздрібної купівлі-продажу тощо.
Комплексна розробка теми зумовила необхідність звернення до праць представників загальної теорії права, цивілістики, романістики, компаративістики дореволюційного періоду (початку ХХ століття), радянського і сучасного періодів: С.С.Алексєєва, М.М.Агаркова, С.М.Бервено, М.М.Брагинського, Д.В.Бобрової, Т.В.Боднар, В.А.Васильєвої, С.Й.Вільнянського, В.В.Витрянського, Є.Годеме, В.І.Голєвінського, Г.Дернбурга, О.В.Дзери, М.Д.Єгорова, О.С.Йоффе, І.С.Канзафарової, Т.С.Ківалової, О.О.Красавчикова, Н.С.Кузнєцової, Л.А.Лунца, В.В.Луця, Р.А.Майданика, Д.І.Мейєра, І.Б.Новицького, К.П.Побєдоносцева, С.О.Погрібного, О.П.Подцерковного, Й.О.Покровського, Р.Сават'є, Ф.К.Савін'ї, О.Н.Садікова, В.І.Синайського, Є.А.Суханова, Ю.К.Толстого, Ю.Б.Фогельсона, P.O.Халфіної, Є.О.Харитонова, О.І.Харитонової, Б.Б.Черепахина, Я.М.Шевченко, Г.Ф.Шершеневича, Р.Б.Шишки та ін.
Вивчення праць зазначених науковців дозволило встановити й оцінити стан досліджуваної проблеми, виявити та дослідити питання, що постали на сучасному етапі реформування теорії цивільного права, та визначити шляхи їх вирішення.
Проте, праці згаданих вище авторів стосувалися лише окремих аспектів проблеми, що є предметом дисертаційного дослідження, не охоплюючи усі її аспекти в цілому.
На підставі викладеного можна дійти висновку, що існує нагальна потреба заповнити прогалини в наукових розвідках стосовно поняття, сутності та елементів зобов’язання на сучасному етапі розвитку цивільного права України.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Теоретичні та практичні питання теми дисертації досліджувалися у межах виконання плану науково-дослідної роботи кафедри цивільного права на 2006-2010 роки за темою «Традиції та новації у сучасному цивільному праві України» на 2006-2010 роки як складової плану науково-дослідної роботи Одеської національної юридичної академії «Традиції та новації у сучасній українській державності і правовому житті» на 2006-2010 роки (державний реєстраційний номер 0106U004970), а також плану науково-дослідної роботи кафедри цивільного права Національного університету «Одеська юридична академія» «Методологічні засади вдосконалення цивільного законодавства» на 2011-2015 роки як складової плану науково-дослідної роботи Національного університету «Одеська юридична академія» «Теоретичні та практичні проблеми забезпечення сталого розвитку української державності та права» на 2011-2015 роки (державний реєстраційний номер 0110U000671).
Мета та завдання дослідження. Метою дослідження є розробка, теоретичне обґрунтування загальної концепції зобов’язання у цивільному праві, яка б відповідала сучасному стану цивілістичної науки, в тому числі вирішення найбільш важливих теоретичних проблем, пов'язаних із зобов’язальними правовідносинами, їх елементами, а також визначення перспектив вдосконалення правового регулювання у цій сфері.
Для досягнення поставленої мети було вирішено такі основні завдання:
визначити поняття та основні характеристики зобов'язального права як підгалузі цивільного права України;
здійснити аналіз поняття та характерних ознак зобов'язання за цивільним законодавством України;
дослідити суб’єктний склад зобов’язальних правовідносин;
охарактеризувати об'єкт зобов’язальних правовідносин та вимоги до нього;
визначити різновиди дій боржника як об’єкта зобов’язання та класифікувати їх;
розкрити особливості права вимоги кредитора як складової змісту зобов’язальних правовідносин та як об’єкту цивільних прав;
розглянути особливості обов’язку боржника як складової змісту зобов’язальних правовідносин;
визначити інші права та обов’язки, які реалізуються у зобов’язальному правовіднощенні;
встановити поняття та ознаки зобов’язання з немайновим змістом;
визначити випадки ускладнення змісту зобов’язання;
сформлювати пропозиції щодо вдосконалення загальних положень про зобов’язання у ЦК України.
Об'єктом дослідження є теоретичні та практичні проблеми правового регулювання зобов’язальних відносин.
Предметом дисертаційного дослідження є методологічні засади правового регулювання зобов’язань у цивільному праві України.
Методи дослідження. У процесі дослідження загальних положень про зобов'язання було використано діалектичний метод пізнання правової дійсності. Крім того, використовувався метод системно-структурного аналізу, застосування якого дозволило розглянути зобов’язання як елемент правової системи, що знаходиться у процесі постійного розвитку, і визначити його місце в системі цивільно-правових відносин, проаналізувати структурні та змістовні особливості зобов’язальних правовідносин (підрозділи 3.1, 3.2, 5.15.4).
У рамках зазначеного методологічного підходу використано також формально-логічний метод, за допомогою якого досліджувалися законодавство щодо загальних положень про зобов’язання, практика його застосування, визначено правову природу зобов'язань і зобов’язального права (підрозділи 2.1, 3.1, 3.3). Цей метод був використаний під час дисертаційного дослідження з урахуванням принципів формальної логіки, сталих логічних закономірностей для формулювання логічно правильних висновків та пропозицій щодо визначення поняття зобов’язання (підрозділ 3.3). Методи аналізу та синтезу були використані для здійснення виокремлення з тих чи інших концепцій, думок стосовно певних галузей права та законодавства з метою їх ретельного вивчення (за допомогою методу аналізу) та поєднання їх у певну концептуальну систему (за допомогою методу синтезу) для дослідження категорії зобов’язання у цивільному праві (підрозділи 2.1, 3.1, 3.3). За допомогою методу порівняльного аналізу з'ясовано особливості зобов'язань на різних етапах їхнього розвитку, а також порівняно зобов'язальні правовідносини з іншими видами цивільних правовідносин, акти вітчизняного законодавства із законодавчими актами зарубіжних країн щодо специфіки формулювання зобов’язання та його елементів (підрозділи 3.1, 3.2, 3.3, 4.15.4). Історичний метод використано для встановлення закономірностей і тенденцій розвитку зобов'язальних відносин (підрозділи 2.1, 3.1).
Результати догматичного (логічного) аналізу використані при формулюванні висновків і пропозицій у дисертації з урахуванням вимог відносно визначеності, несуперечливості, послідовності й обґрунтованості суджень в межах загальнотеоретичних і цивільно-правових конструкцій.
Сформульовані в дисертації теоретичні висновки спираються на норми Конституції України, актів цивільного та господарського законодавства України, а також актів цивільного законодавства зарубіжних країн (Азербайджанської Республіки, Бразилії, Грузії, Еквадору, Іспанії, Італії, Канади, Колумбії, Мексиканських Сполучених Штатів, Нідерландів, Німеччини, Перу, Португалії, Республіки Молдова, Республіки Таджикистан, Республіки Узбекистан, Російської Федерації, США, Туркменістану, Франції, Чилі), досвід яких у сфері правового регулювання зобов’язальних відносин може бути використано в Україні. Інформаційну та емпіричну основу дослідження також становлять матеріали практики загальних та господарських судів України, довідкові видання.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є першим в Україні комплексним дослідженням зобов’язання як цивільно-правової категорії, засад правового регулювання зобов’язальних відносин на підґрунті сучасних досягнень методології (теорії) цивільного права України.
У межах здійсненого дослідження одержано такі результати, що мають наукову новизну та теоретичне і практичне значення:
вперше:
обґрунтовано необхідність розробки загальної концепції зобов’язання у цивільному праві на підґрунті методологічного, систематичного, історичного й лінгвістичного значення цієї категорії;
обґрунтовано поняття зобов'язального права як підгалузі цивільного права, що регулює цивільний оборот, тобто відносини з переходу від одних осіб до інших матеріальних та нематеріальних благ, які набувають форми цивільного зобов’язання, на підставі договору та інших зазначених у законі підстав. При цьому обґрунтовується необхідність відмовитися від застосування у цьому визначенні понять «товар» та «економічний/товарний/майновий оборот», замінивши останні на «цивільний оборот» (який включає економічний оборот та оборот немайнових благ);
обґрунтовано розуміння цивільного зобов’язання як динамічного цивільного правовідношення, що опосередковує переміщення матеріальних і нематеріальних благ у цивільному обороті, в якому боржник зобов'язаний учинити на користь кредитора певну дію (дії) майнового або немайнового характеру чи утриматися від певної дії (дій), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (обов’язків); або обидві сторони виступають щодо одна однієї кредиторами (відносно прав) і боржниками (відносно обов’язків);
розмежовано поняття «немайнове зобов’язання» («зобов’язання із немайновим змістом») та поняття «зобов’язання з немайновим інтересом». Визначено, що об'єктом немайнового зобов’язання є дії боржника, які носять немайновий характер, або утримання від дій (останнє завжди носить немайновий характер), а метою зобов’язання є задоволення нематеріальних інтересів учасників цивільного обороту;
доведено, що наслідками порушення немайнового зобов’язання може бути: 1) виплата неустойки, якщо вона передбачена умовами договору; 2)відшкодування збитків, якщо такі виникли у кредитора; 3) виконання зобов’язання за рахунок боржника.
здійснено класифікацію зобов’язань, об’єктом яких є «передача» залежно від конкретного предмету, мети й результату передачі, та встановлено, що зобов'язання може бути спрямоване на: 1) передачу стороною у власність іншій стороні речі, а також передачу права; 2) передачу іншого речового права; 3)надання стороною в користування іншій стороні речі; 4) інші види «передачі» (видачу винагороди чи нагороди; компенсацію витрат; компенсацію завданої шкоди; компенсацію вартості набутого чи збереженого майна без достатньої правової підстави); 5) повернення майна його власнику у зобов’язаннях, які виникають у зв’язку з набуттям або збереженням майна без достатньої правової підстави;
систематизовано різновиди визначеності об’єкту у зобов’язанні та виявлено випадки визнання зобов’язання таким, що виникло, якщо об’єкт не повною мірою визначений: 1) об’єкт точно визначений в якості унікальних чи індивідуалізованих дій; 2) об’єкт визначений генерично; 3) обсяг обов'язку боржника може бути встановлений тільки в загальному вигляді (зобов'язання з невизначеним обсягом вимог алеаторні), але у зобов’язанні встановлюються критерії визначення конкретних сум, послуг на стадії виконання зобов'язання; 4) об’єкт визначений в якості альтернативного обов’язку;
розмежовано різні значення поняття «боргу» у ЦК України та зроблено висновок, що законодавець вживає термін «борг» у ЦК України в сенсі: по-перше, «обов’язок» (ч.3 ст.44, ч.4 ст.124, ст.605, ч.2 ст.191, ч.1 ст.1053, ст.ст.366, 520, 555, 559, 1238, 1281, 264; по-друге, «зобов’язання» (ч.2 ст.124, ст.1043, ч.1 ст.149); по-третє, певна кількість грошових коштів (ст.ст.537, 554, 625, 966, 1084). Доведено необхідність замінити у ЦК України термін «борг», якщо воно не вживається в сенсі обов’язку боржника, на інші терміни: зобов’язання, грошове зобов’язання, сума грошових коштів за змістом тієї чи іншої статті ЦК України;
доведено, що боржник має декілька правоможностей, що прямо не кореспондують обов’язкам кредитора, але передбачені у ЦК України (в широкому розумінні кредитор теж є зобов’язаним, він має сприймати (терпіти) наслідки цих правоможностей): боржник може виконати зобов’язання нотаріусу, у випадках, передбачених ЦК України (ст.537), затримати виконання зобов'язання (ч.4 ст.545), відстрочити виконання зобов'язання на час прострочення кредитора (ч.2 ст.613); не сплачувати проценти за час прострочення кредитора (ч.4 ст.613);
обґрунтовано необхідність визнання виникнення зобов’язання у випадку недобросовісного ведення переговорів про укладення договору та розміщення відповідних норм не серед норм про укладення договорів у ЦК України, адже зобов’язання, що виникло, має недоговірний характер, а у ч.2 ст.509 ЦК України, яка встановлює підстави виникнення зобов’язань. Обґрунтовано, що у випадку виникнення відповідного зобов’язання воно має обмежуватися тільки відшкодуванням реальних збитків та тільки за умови доведеної вини при недобросовісному веденні переговорів про укладення договору;
доведено, що принцип співпраці між сторонами як принцип виконання зобов’язання поглинається принципом справедливості, адже його зміст полягає в тому, що сторони мають справедливо поводитися з іншою стороною, а принцип економічності виконання зобов’язання поглинається принципом належного виконання. Обгрунтовано, що принцип економічності не є принципом зобов’язального права, а є індивідуальною особливістю вузького кола договорів (підряду, комісії, управління майном тощо);
удосконалено:
положення про функції зобов’язального права, до яких віднесено наступні: 1) посилення правового захисту інтересів добросовісних учасників цивільного обороту; 2) закріплення і правове регулювання відносин цивільного обороту (економічна функція зобов’язання); 3) стимулювання досягнення тих цілей, на які було спрямовано встановлення зв’язків між суб’єктами цивільного обороту;
тезу про те, що специфіка зобов'язання як цивільного правовідношення полягає в тому, що воно: 1) в основному опосередковує процес переміщення благ; 2) завжди встановлюється з конкретним суб'єктом; 3) містить, як правило, обов'язок учинити певні активні дії, але може включати й пасивні дії, в окремих випадках включати тільки пасивні дії; 4) не створює обов'язків для осіб, які не беруть участі в них як сторони; 5) має специфічний об'єкт та предмет; 6)має специфіку змісту суб'єктивного зобов’язального права, який завжди є правом не на свої власні, а на чужі дії (боржника); 7) має особливий зміст (право вимоги та борг); 8) встановлюється, як правило, на певний або визначений термін, тобто з розрахунку на подальше припинення; 9) передбачає застосування особливих способів примусу до порушника при порушенні зобов’язання;
тезу про те, що визнання зобов’язання як елементарної схеми «обов’язок на одній стороні, право на іншій» призводить до штучного розриву єдиних за своєю метою зв’язків учасників цивільного обороту, тому більш ефективним для цивільного обороту є визнання існування складного правовідношення, яке можна називати єдиним терміном «зобов’язання»;
розуміння об’єкту та предмету зобов’язання: об’єктом зобов’язання є те, на що спрямовані права й обов’язки учасників зобов’язання, тобто ті дії, здійснення яких (чи утримання від яких) кредитор має право вимагати від боржника; предметом зобов’язання служать ті матеріальні й нематеріальні блага, з приводу яких сторони вступають у відносини й на які спрямовані їхні дії;
положення про вимоги до дії як об’єкту зобов’язання, а саме, дія має бути: 1)здійсненною (можливою фізично); 2) юридично можливою чи правомірною; 3) мати цінність для кредитора, тобто кредитор має мати в її здійсненні інтерес (майновий чи/та немайновий); 4) достатньо визначеною;
положення про те, що залежно від мети зобов’язання слід розрізняти такі акти утримання від дії як об’єкту зобов’язання: 1) спрямовані на більшу ефективність та зручність використання певної речі; 2) спрямовані на створення можливості користування річчю; 3) спрямовані на утримання від користування річчю чи використання цього майна у своєму інтересі (перевізник і зберігач не мають права користуватися переданим їм для виконання договору майном); 4)спрямовані на побудування ефективних конкурентних відносин (утримання від конкуренції, утримання від укладення договору комісії з іншими особами);
тезу про те, що право на захист у випадку порушення зобов’язання не входить до змісту права вимоги, оскільки при порушенні зобов’язання виникає нове зобов’язання зовсім іншого типу охоронне зобов’язання, яке направлене на відновлення прав потерпілої особи;
положення про те, що можливим є встановлення зобов'язання відносно декількох об'єктів: сполучні (зобов'язання з простою множинністю об'єкту), альтернативні (об’єктом зобов'язання є декілька окремих дій, з яких тільки одна має бути виконана, за вибором однієї зі сторін зобов’язання) і факультативні зобов'язання. Ефективне застосування останніх поставлене під сумнів, оскільки від альтернативного зобов'язання факультативне зобов'язання відрізняється повною визначеністю, безальтернативністю об'єкту і предмета виконання, але ця визначеність нівелюється правом замінити предмет виконання, а у кредитора, якщо боржник прострочить виконання зобов’язання, немає можливості вимагати здійснення іншої дії, крім основної;
тезу про те, що обов’язки боржника з надання можна поділити на основні та додаткові. Основні обов'язки з надання фактично формують зобов’язальне правовідношення як окремий різновид і є визначальними для класифікації різних типів зобов'язань (передати товар, здійснити і передати роботу, надати послугу тощо). Додаткові забезпечують порядок виконання основних обов’язків та характеризуються тим, що не мають зустрічних обов’язків. При цьому і основні, і додаткові обов’язки кореспондують правам вимоги кредитора;
набули подальшого розвитку:
теза про те, що до кредиторських обов’язків відносяться обов’язки кредитора: по-перше, прийняти належне виконання, запропоноване боржником; по-друге, на вимогу боржника вчинити передбачені ЦК України дії, що підтверджують виконання; по-третє, вчинити передбачені договором чи законом дії, які залежать від нього, без яких боржник не може виконати свого обов’язку;
розуміння секундарного права як різновиду суб’єктивних прав, якому властива відсутність кореспондуючих обов’язків іншої сторони здійснити активні дії; інтерес правоможної особи задовольняється за рахунок власних дій, інша особа зобов’язана не перешкоджати реалізації секундарного права;
положення про те, що критерієм відмежування цивільних зобов’язань від побутових обіцянок, моральних зобов’язань є наявність у сторін волі, яка виражена однозначно та чітко, надати своєму правочину юридичного характеру, якщо цей правочин відповідає вимогам закону, моральним засадам суспільства;
теза про те, що принцип справедливості у зобов’язальному праві є: по-перше, орієнтиром у визначенні конкретної суми відшкодування в зобов’язаннях відшкодування моральної шкоди; по-друге, орієнтиром встановлення еквівалентності обміну у відшкодувальних договірних зобов’язаннях; по-третє, засобом, за допомогою якого нівелюється застосування занадто суворих наслідків норм цивільного законодавства відносно конкретного правовідношення.
Практичне значення одержаних результатів полягає: у науково-дослідній сфері теоретичні положення та висновки дисертаційної роботи можуть стати основою для подальших наукових досліджень вчення про зобов’язання і є підґрунтям для подальшого формування та вдосконалення вітчизняної теорії зобов'язального права; у сфері правотворчості висновки, пропозиції та дефініції, сформульовані в дисертації, можуть бути використані у законотворчій діяльності - в процесі підготовки та удосконалення законодавчих актів, присвячених регулюванню зобов’язальних відносин; у правозастосовчій діяльності висновки та рекомендації, сформульовані у роботі, сприятимуть вдосконаленню практики застосування норм чинного законодавства, що регулюють зобов’язальні відносини; у навчально-методичній роботі матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані при підготовці навчальних посібників і підручників з цивільного права, при викладанні курсу цивільного права, в розробленні спецкурсів з теоретичних проблем зобов'язального права; у правовиховній сфері положення і висновки дисертації можуть бути використані для підвищення рівня правової культури населення, формування фахової правосвідомості студентів юридичних вузів.
Апробація результатів дослідження. Дисертацію підготовлено на кафедрі цивільного права Національного університету «Одеська юридична академія), де проведено її обговорення.
Теоретичні висновки, сформульовані в дисертації, доповідалися та обговорювалися на 33 конференціях, засіданнях круглих столів, зокрема: 8-й звітній науковій конференції професорсько-викладацького і аспірантського складу, присвяченій п'ятій річниці присвоєння Одеській національній юридичній академії статусу національної (м.Одеса, 22-23 квітня 2005р.); Міжнародній науковій конференції, присвяченій пам’яті Ю.С.Червоного (м.Одеса, 12 лютого 2010 року); Міжнародній науковій конференції професорсько-викладацького і аспірантського складу «Правове життя сучасної України» (м.Одеса, 21-22 травня 2010р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми цивільного права» (13-14 травня 2011 року, м.Харков); Міжнародній науковій конференції «Римське право і сучасність» (м.Одеса, 28 травня 2011р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми цивільного, сімейного та міжнародного приватного права (Матвєєвські цивілістичні читання)» (м.Київ, 10листопада 2011р.); Круглому столі «Методологічні засади вдосконалення цивільного законодавства України на сучасному етапі» (м.Одеса, 9 жовтня 2012р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Приватноправове регулювання суспільних відносин: традиції, сучасність, перспектива» (м.Одесса, 19-20 квітня 2012р.) та ін.
Теоретичні висновки дисертації використано при роботі над фундаментальним дослідженням за рахунок коштів Державного бюджету України, за темою: «Методологічне підґрунтя вдосконалення цивільного законодавства України», яке здійснюється на базі кафедри цивільного права Національного університету «Одеська юридична академія».
Публікації. Основні теоретичні і практичні висновки, положення та пропозиції дисертаційного дослідження викладені в одній одноособовій монографії «Зобов’язання у цивільному праві України: методологічні засади правового регулювання», 56 публікаціях, з яких 23 наукових статті опубліковано у фахових виданнях України. Крім того, результати дисертації також додатково відображаються в опублікованих дисертантом 22 інших виданнях: підручниках з цивільного, сімейного, господарського права України; науково-практичних коментарях до Цивільного кодексу України, Сімейного кодексу України, Господарського кодексу України та Житлового кодексу України.
Структура дисертації відображає логіку і послідовність наукового дослідження і зумовлена його предметом і метою. Дисертація складається зі вступу, п’ятьох розділів, які включають 13 підрозділів, висновків, списку використаних джерел (489 найменувань). Повний обсяг дисертації становить 456 сторінок, із них основний текст 408 сторінок, список використаних джерел 48 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Зобов’язання належать до числа основних правових засобів, які опосередковують торговий оборот на різних етапах розвитку людства.
Зобов’язальне право є підгалуззю цивільного права, що регулює цивільний оборот, тобто відносини з переходу від одних осіб до інших матеріальних та інших благ, що набувають форми зобов’язання, на підставі договору та інших зазначених у законі підстав.
Зроблено висновок, що зобов’язальне право України визнається підгалуззю цивільного права насамперед тому, що регулює відносно однорідні договірні та недоговірні зобов’язальні відносини, містить норми загальної та спеціальної дії, що мають предметну та функціональну спрямованість. Запропоновано відмовитися від згадки про економічний оборот у визначенні поняття зобов’язального права, оскільки він передбачає переміщення благ, які виступають у формі товару. Звернено увагу, що ЦК не вживає терміну «економічний/товарний/майновий оборот», а вживає термін «цивільний оборот». Зроблено висновок, що сьогодні норми зобов’язального права регулюють майнові відносини, пов’язані з обміном результатів діяльності учасників цивільного обороту, тобто відносини економічного обороту, а також немайнові відносини.
Значення зобов’язального права для розвитку суспільства виявляється в таких його функціях: по-перше, норми зобов’язального права покликані посилювати правовий захист інтересів добросовісних учасників цивільного обороту; по-друге, закріплення й правове регулювання відносин цивільного обороту, забезпечення їх організованості, порядку й стабільності, сприяння їх подальшому зміцненню й розвитку (економічна функція зобов’язання); по-третє, стимулювання досягнення саме тих цілей, на які було спрямовано встановлення зв’язків між суб’єктами цивільного обороту. В зв’язку з вищезазначеним велике значення набуває встановлення основних тенденцій розвитку зобов’язального права, що дозволяє визначити науково обґрунтовані шляхи створення таких правових норм, які б не лише відповідали вимогам часу, але і в максимально сприяли виконанню перспективних завдань, а саме: комерціалізація, глобалізація, переважний розвиток договірного права, залучення немайнових об’єктів у сферу зобов’язального права.
Розвиток зобов’язального права неможливий поза розвитком доктрини вчення про зобов’язання. Необхідність побудови загальної теорії зобов’язання (у законодавстві загальної частини зобов’язального права) є незаперечною. Тільки після встановлення загальних положень можна з успіхом передбачати й визначати окремі, такі, що зустрічаються найчастіше на практиці, зобов’язальні відносини. Однак історичний розвиток законодавства та науки відбувався інакше окремі зобов’язання були сформульовані в законодавстві та доктрині раніше, ніж загальна теорія. Але тільки розробка загальної теорії зобов’язань в законодавчому порядку, установлення абстрактних основ зобов’язального права дозволила відійти від юридичного формалізму, казуїстики, регулювання конкретних відносин для ефективного регулювання нових зобов’язальних відносин, які не могли не появлятися з розвитком суспільства.
Загальні положення про зобов’язання є тими засадами, яким має відповідати будь-яке зобов’язальне відношення, якщо інше не зазначено в законі, договорі, їх розробка є актуальним завданням законодавця та, звичайно, доктрини. Вчення про зобов’язання як учення про основні засади зобов’язання (а не вчення про окремі випадки зобов’язань) отримує сьогодні методологічне значення, стає відправним пунктом подальших досліджень.
Загальна концепція зобов'язання має бути досліджена через осмислення систематичного, історичного й лінгвістичного значення цієї категорії. З цих позицій у роботі зосереджено увагу на визначенні поняття зобов’язання, дослідженні його ознак та елементів.
Специфіка зобов'язання як цивільного правовідношення полягає в такому: 1) зобов'язання в основному опосередковують процес переміщення матеріальних і нематеріальних благ; 2) зобов'язальні правовідносини завжди встановлюються з конкретним суб'єктом і, отже, носять відносний характер; 3) зобов'язання містять, як правило, обов'язок учинити певні активні дії, але можуть включати й пасивні дії, в окремих випадках включати тільки пасивні дії; 4) зобов’язальні відносини не створюють обов'язків для осіб, що не беруть участі в них як сторони. Разом із тим зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора (ст. 636 ЦК України); 5) об'єктом зобов'язання є певна поведінка боржника, предметом зобов'язання ті речі або майно, нематеріальні блага, відносно яких існує інтерес учасників цього правовідношення; 6) специфікою змісту суб'єктивного зобов’язального права є те, що воно завжди є правом не на свої власні, а на чужі дії (боржника), зводиться не до дозволеності власних дій управоможеного, а до забезпечення можливості здійснення цих дій; 7) зобов’язання мають особливий зміст (право вимоги та борг); 8) встановлюється, як правило, на певний або визначений термін, тобто з розрахунку на подальше припинення; 9) застосування особливих способів примусу до порушника при невиконанні та неналежному виконанні зобов’язання, тобто при порушенні зобов’язання.
На підставі аналізу законодавчого визначення зобов’язання, аналізу його ознак, суттєвих характеристик, сфери застосування запропоновано таке доктринальне визначення зобов’язання: цивільно-правове зобов’язання це цивільне правовідношення, що опосередковує переміщення матеріальних і нематеріальних благ у цивільному обороті, в якому борж­ник зобов'язаний учинити на користь кредитора певну дію (певні дії) майнового або немайнового характеру чи утримати­ся від певної дії (певних дій), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (обов’язків); або обидві сторони виступають щодо одна однієї кредиторами (відносно прав) і боржниками (відносно обов’язків).
На підставі дослідження ознак, елементів зобов’язального відношення та аналізу законодавчої дефініції «зобов’язання» у ст. 509 ЦК України запропоновано уточнити її таким чином: «1. Зобов'я­зання є цивільно-правовим правовідношенням, у якому одна сторона (борж­ник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певні дії (передати майно, виконати робо­ту, надати послугу, сплатити гроші тощо) майнового чи немайнового характеру або утримати­ся від певних дій, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку, або обидві сторони виступають одна відносно іншої кредиторами й боржниками.
Дії боржника, які носять немайновий характер, мають бути прямо передбачені в договорі чи законі, відповідати вимогам цього Кодексу, іншим актам цивільного законодавстві, засадам розумності та справедливості».
Від існуючої дефініції запропонована відрізняється: а) вказівкою на цивільно-правовий характер відношення; б) вказівкою на можливість виникнення обов’язку боржника майнового чи немайнового характеру; в) вказівкою на множинність дій як об’єкта зобов’язання; г) вказівкою на можливість виникнення двостороннє-зобов’язуючого зобов’язання; ґ) встановлені критерії відмежування немайнових зобов’язань із різного роду побутовими обіцянками, моральними зобов’язаннями.
Обґрунтований висновок, що об’єктом зобов’язання є дії боржника. Підтвердженням цієї тези є формулювання ч. 1 ст. 509 ЦК, відповідно до якого зобов’язання направлене на «вчинення певної дії». З огляду також на те, що в інших дефініціях у ЦК вказується на об’єкт правовідносин («правом власності є право особи на річ», «право інтелектуальної власності це право особи на результат »), то і з ч. 1 ст. 509 ЦК випливає, що правом за зобов’язанням є «право вимоги дії». При цьому об’єктом і суб’єктивного права і суб’єктивного обов’язку є дії боржника, що одночасно виступають об’єктом зобов’язання. Дія цей той зовнішній об’єкт на який направлено право, що у свою чергу, реалізується у відносинах.
Встановлено, що одна з головних функцій, які виконує об’єкт будь-якого правовідношення, індивідуалізація правовідношення. Вказівка на річ, як об’єкт зобов’язання, не дає змогу відмежувати правовідношення від однотипних йому. Характеристика лише дій боржника (передати річ, забезпечити схоронність речі, виконати дії, направлені на укладення договору з приводу певної речі) точно вказує на тип відносин, що виникли між сторонами.
Зроблено висновок, що сьогодні проблемою залишається невідповідність наукових та законодавчих підходів до визначення об’єкту та предмету зобов’язання. Крім того, наголошено на неохідності встановлення співвідношення понять «предмет зобов’язання» й «об’єкт зобов’язання» з поняттями «предмет договору» й «об’єкт договору», які часто плутаються не тільки на практиці, а й науковій літературі.
Щодо предмету договору встановлено, що аналіз норм ЦК дозволяє зробити висновок про те, що законодавець у якості предмета договору бачить речі, результат робіт, права та майнові інтереси. Цей перелік практично збігається із переліком об’єктів цивільних прав. Але чітко не визначається законодавцем предмет договорів про надання послуг. В одному з них, договорі управління майном, предметом назване майно, але не послуги. Деякі вчені навіть говорять, що предметом договорів є завжди матеріальний об’єкт. Обгунтовується невірність останньої тези, окільки це означає, що в матеріальним об’єктом/предметом договору про миття підлоги буде підлога, а про перевезення вантаж, вже не кажучи про договори надання послуг де кінцевим «об’єктом» послуги є людина. Тому не можна визнати предметом договорів про надання послуг речі.
При цьому в деяких послугах річ все рівно отримує значну увагу законодавця. У ЦК зустрічаємо вислови: «предметом зберігання є речі» (ст. 959), «товарів, які є предметом комісії» (ст. 1012). Тобто предметом зберігання (законодавець не говорить про предмет договору) вважається річ, як і предметом комісії товар. При цьому на стадії укладення договору цей предмет не має значної ваги, але він набуває значущості при виконанні договору (вірніше виниклого зобов’язання), оскільки точне виконання всіх дій предмету договору про надання послуг (одночасно і об’єкту зобов’язання у цих випадках), але стосовно іншого предмету буде визнано неналежним виконанням. Дисертантом доведено, що в названих випадках речі є предметом діяльності, наприклад, предмет зберігання (не договору, а діяльності зі зберігання) речі, предмет комісії речі, що мають бути продані чи куплені, предмет управління майном відповідні об’єкти, указані у ст. 1030 ЦК. На підставі вищевказаного дисертантом запропоновано прибрати у ст. 1030 ЦК вказівку на предмет договору та викласти її назву в наступній редакції: «Предмет управління майном» та відповідно уточнити зміст статті.
Зроблено висновок, що предметом договорів, про передачу є речі, іноді майнові права; предметом договорів про виконання робіт, результат цих робіт (що також є річчю); предметом договорів про надання послуг - сама послуга (іноді послуга та корисний ефект). Встановлено, що предметом договору підряду не потрібно вважати поряд із результатом дій підрядника і саму роботу, оскільки із слова «результат» вже випливає, що мається на увазі результат тільки роботи підрядника, і не будь-якої, а передбаченої договором. Тому предметом договорів про виконання робіт є результати робіт. Вказівка ж на характеристики роботи потрібна настільки, наскільки вона впливає на особливості кінцевого результату (але вона не обов’язково повинна вказуватися для дійсності договору).
Термін «об'єкт договору» можна вживати тільки, якщо йдеться про договір-правовідношення, ним будуть виступати об'єкти відповідних зобов’язань, тобто цивільно-правових відносин, які виникають із договору. Відносно договору-юридичного факту термін «об’єкт» незастосовний.
При цьому, зауважено, що ЦК не згадує терміну «об’єкт договору» (використовується термін «предмет договору»), крім ст.ст. 998, ч. 4 ст.191. Наголошено, що ця законодавча неточність (вживання терміну «об’єкт договору») має бути усунена. Так само неможна термін «об’єкт договору» вживати у значенні «предмету договору» у судовій практиці.
На підставі аналізу дій боржника як об’єкту зобов’язання, обґрунтовано положення про те, що вони мають відповідати певним вимогам для того, щоб зобов’язання вважалось існуючим (при цьому підкреслено на некоректність вживання вислову «вимоги до об’єкту зобов’язання для його дійсності», оскільки правовідношення не може бути дійсним чи недійсним на відміну від правочину, зобов’язання є існуючим, виниклим, але не «дійсним»). Дія як об’єкт зобов’язання має бути: 1) здійсненною (можливою фізично); 2) юридично можливою чи правомірною; 3) корисною чи мати цінність для кредитора (чи для третьої особи), тобто кредитор має мати в її здійсненні інтерес (майновий чи/та немайновий); 4) достатньо визначеною.
Терміни «фізична та юридична неможливість» зустрічаються також у вченні про неможливість виконання зобов’язання. Але, неможна змішувати неможливість виконання (фактичну чи юридичну), що тягне припинення зобов'язання (у відповідності до ст. 607 ЦК, зобов'язання припиняється неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає) та можливість виконання як вимогу до об'єкту зобов'язання. При первинній (такій, що виникає до виникнення зобов’язання) неможливості зобов’язання не виникає в силу дефекту об’єкту зобов’язання, а при вторинній неможливості виконання зобов’язання веде до припинення зобов’язання за ст. 607 ЦК. При цьому мається на увазі об’єктивна (на відміну від суб’єктивної) неможливості виконання (коли виконання зобов'язання виявляється неможливим для кожного суб’єкта взагалі).
Визначеність об’єкту може бути різною (її межа, міра). Систематизовані різновиди визначеності об’єкту у зобов’язанні та випадки визнання зобов’язання виниклим, якщо об’єкт не повною мірою визначений: 1) об’єкт конкретно (абсолютно, точно) визначений в якості унікальних чи індивідуалізованих дій; 2) об’єкт визначений тільки родом, генерично (а не видом), шляхом визначення кількості, ваги, об'єму речі, що полягає передачі; на стадії виконання таке зобов’язання неминуче перетворюється у видове (правом на визначення конкретного, індивідуалізованого майна для передачі покупцеві належить продавцеві, оскільки саме він виділяє з маси подібних товарів ті, що будуть передані покупцеві); 3) обсяг обов'язку боржника може бути встановлений тільки в загальному вигляді (зобов'язання з невизначеним обсягом вимог - алеаторні), але у зобов’язанні встановлюються критерії визначення конкретних сум, послуг на стадії виконання зобов'язання; 4) об’єкт визначений в якості альтернативного обов’язку.
У трьох останніх випадках зобов’язання виникне, якщо наперед визначені критерії визначення об’єкту в майбутньому, якщо він не визначений при виникненні правовідносин. Кредитор на стадії виникнення зобов’язання, виходячи із своїх інтересів, чи закон (у недоговірних зобов’язаннях) визначає цю межу достатньої визначеності дії, яку має здійснити боржник. Якщо об’єкт зобов’язання не отримав визначеність на стадії виникнення зобов’язання, то на стадії виконання зобов’язання суд має протлумачити умови договору та дійти висновку про виникнення на його основі зобов’язання.
Встановлено, що можливе встановлення зобов'язання відносно декількох об'єктів (сполучні, альтернативні і факультативні зобов'язання).
При цьому із невизначеним змістом (але таким, який можна визначити) є тільки зобов’язання альтернативні та факультативні. Зобов'язання з простою множинністю об'єкту (сполучні зобов'язання) відрізняються тим, що об’єктом його є декілька дій, які має виконати боржник у повному обсязі без права вибору виконати ту або іншу дію, боржник повинен виконати всі дії.
Об’єктом альтернативного зобов'язання може бути декілька окремих дій. При цьому ці дії визначені. Невизначеність полягає в невідомості, яка саме дія складе виконання. На підставі аналізу практики застосування норм про альтернативні зобов’язання запропоновано внести наступні зміни у ЦК.
По-перше, оскільки виконати потрібно одну з декількох дій, тому не має вважатися належним виконання кожного зобов'язання в частині. Для закріплення цього правила пропонується доповнити ст. 539 ЦК ч. 2 наступного змісту: «сторона зобов’язання, якій належить право вибору предмета виконання у альтернативному зобов’язанні, не може змусити іншу сторону виконати чи прийняти частину одного або частину іншого предмета виконання».
По-друге, альтернативна множинність характеризується необхідністю вибору між взаємовиключними способами виконання. Право вибору, звичайно належить боржникові. В силу закону чи домовленості сторін право вибору може належати кредиторові (наприклад в силу ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів») чи третій особі. В деяких випадках ЦК право вибору надає суду (ст. 1192).Формулювання ст. 539 ЦК має диспозитивний характер, надане боржникові право на здійснення вибору в альтернативному зобов'язанні не забезпечене ніякою іншою нормою, стимулюючою боржника до здійснення такого вибору. Тому, запропоновано уточнити ст. 539 ЦК шляхом додавання частини 3 наступного змісту: «альтернативне зобов'язання стає звичайним (безальтернативним) після здійснення вибору стороною, яка має на це право», а також ч. 4 наступного змісту: «якщо сторона, якій належить право вибору виконання, не здійснила вибір до настання терміну виконання зобов'язання, чи іншого терміну указаного у договорі чи законі, право вибору виконання переходить до іншої сторони».
По-третє, не передбачені ЦК наслідки неможливості виконання альтернативного зобов’язання, тому, на підставі аналізу різних можливих ситуацій, запропоновано доповнити ЦК статтею 539-1: «Наслідки неможливості виконання альтернативного зобов’язання» 1. Якщо виникла неможливість виконання альтернативного обов’язку, за яку ніхто не відповідає, сторона, яка має право вибору, обирає серед тих, що залишилися.
2. Якщо в зобов’язанні, в якому право вибору належить боржникові, виникла неможливість виконання альтернативного обов’язку з вини боржника, він зобов'язаний відшкодувати кредиторові збитки у розмірі вартості виконання, яке залишилося останнім. 3. Якщо в зобов’язанні, в якому право вибору належить кредиторові чи третій особі, виникла неможливість виконання альтернативного обов’язку з вини боржника, кредитор або третя особа має право вимагати або здійснення виконання, що залишилося, або відшкодування збитків, заподіяних нездійсненням виконання, яке не могло бути здійснене. У разі, якщо виникла неможливість виконання всіх альтернативних обов’язків з вини боржника, кредитор або третя особа має право вимагати відшкодування збитків, заподіяних нездійсненням того або іншого виконання за вибором кредитора чи третьої особи».
Об’єкт зобов’язання може бути подільним та неподільним. Неподільність об’єкта зобов’язання (дії) настає: 1) внаслідок неподільності предмета виконання (самої речі, на яку спрямована дія), без зміни властивості й зменшення його цінності, наприклад передати автомобіль, квартиру тощо; 2) внаслідок неподільності самої дії, тобто неможливості взагалі виконання її по частинах, наприклад виготовлення скульптури чи виконання в негативних зобов’язаннях, оскільки утримання від дії не мислиться як таке, що може бути виконано по частинах; 3) якщо об’єкт (дія) подільна сама по собі, але її виконання по частинах не задовольняє інтересу кредитора; 4) внаслідок домовленості, дія, сама по собі подільна, визнається неподільною, наприклад побудування будинку.
Дії боржника як об’єкт зобов’язання можуть бути активними (позитивними) і пасивними (негативними).
Всі види активних дій можна звести до двох. Перша з них: «дати» (передати) - це дія, що має ціллю здійснити зміну у речовому праві (передання речі у власність, тимчасове користування тощо), збільшити власність кредитора іншим чином (цесія).
Група зобов’язань, об’єктом яких є «передача», може бути розподілена на підгрупи в залежності від конкретного предмету передачі, цілі передачі та результату (отриманого правового титулу у особи, яка прийняла майно). По-перше, зобов'язання може бути спрямоване на передачу стороною у власність іншій стороні якої-небудь речі, індивідуально визначеної або визначеної родовими ознаками, зокрема, на сплату певної грошової суми (купівля-продаж, міна, дарування, довічне утримання, рента), а також передача права (наприклад, права вимоги). По-друге, зобов'язання може бути спрямоване на передачу іншого речового права (договір про встановлення сервітуту). По-третє, зобов'язання може бути спрямоване на надання стороною в користування іншій стороні речі, при цьому передається індивідуально-визначена річ при умові повернення речі власнику (найм, позичка, найм житла). По-четверте, зобов'язання може бути спрямоване на інші види «передачі»: 1) видачу винагороди (у зобов’язаннях, які виникають з публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу); 2) видачу нагороди (у зобов’язаннях, які виникають з публічної обіцянки нагороди за результатами конкурсу); 3) компенсацію витрат (у зобов'язаннях, що виникають з вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення); 4) компенсацію завданої шкоди (у зобов’язаннях зі створення загрози життю, здоров'ю й майну фізичної особи чи майну юридичної особи; зобов’язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди); 5) компенсацію вартості набутого чи збереженого майна без достатньої правової підстави. Власне, четверта, група, може бути певним чином приєднана до першої (адже кінець кінцем зводиться до передачі, в більшості випадків, грошових коштів чи речей іншій стороні), але в силу специфіки норм про недоговірні зобов’язання, виділяється окремо. По-п’яте, зобов'язання може бути спрямоване на повернення майна його власнику у зобов’язаннях, які виникають у зв’язку з набуттям або збереженням майна без достатньої правової підстави.
Друга група активних дій: «що-небудь зробити» охоплює весь спектр дій, що не охоплюються терміном «дати». Найважливішими з цих дій є ті, що охоплюються словом «робота», яка розумілась у класичній літературі досить широко, а сьогодні, вже традиційно, ділиться на дві групи дій: власне робота у вузькому значенні цього слова (що виконується в рамках зобов’язань підрядного типу) та послуги. Крім того, до цієї групи межуть бути віднесені дії, що не підпадають ні під розумінні «передачі», ні під роботи чи послуги. Так, зобов'язання може бути спрямоване на усунення загрози завдання шкоди, що створена життю, здоров’ю й майну іншої особи (якщо загроза шкоди створена бездіяльністю).
Дія, яка становить об'єкт зобов'язання, може бути також негативного характеру. Такі дії зазвичай лише супроводжують активні дії, але можуть складати і самостійний об’єкт зобов’язання. Так, об’єктом зобов’язання, що виникає внаслідок створення загрози завдання шкоди, є припинення боржником діяльності, що створює загрозу, тобто боржник зобов’язується до утримання від дій.
Доведено, що оскільки ЦК спеціально не регламентує наслідки невиконання обов’язку боржника утримуватися від дій і кредитор не має важелів впливу на недобросовісного боржника, необхідно внести зміни у ст. 621 ЦК та додати ч. 2 із наступним змістом: «2. У разі невиконання боржником обов’язку утримуватися від певних дій, кредитор має право усунути наслідки вчинених дій власними силами або доручити її виконання чи надання послуги третій особі і вимагати від боржника відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов’язання».
Суб’єктивне право у зобов’язальних відносинах називають «зобов'язальне право» (що не слід плутати із розумінням цього терміну в об'єктивному сенсі як сукупності цивільно-правових норм, що регулюють зобов'язальні відносини), «право вимоги кредитора» чи «вимога кредитора». Термін «право вимоги» є більш виправданим, оскільки дозволяє легко ідентифікувати дану категорію прав серед інших майнових прав, але цей термін частіше використовується у смислові не просто суб’єктивного права кредитора, а об’єкту цивільних прав.
У ЦК застосовуються терміни «право вимоги» та «права кредитора». Перший застосовується переважно у нормах про відступлення права вимоги (ст.ст. 512, 513, 563, 656, 1084 ЦК). У нормах про суброгацію вживається термін «перехід прав кредитора» (ст. 993 ЦК) і «права кредитора» (ч. 3 ст. 528, ч. 2 ст. 556 ЦК). Це може означати те, що право кредитора дещо ширша категорія, ніж «право вимоги», яке також є правом кредитора (маємо ураховувати також категорію секундарних прав, які можуть належати обом сторонам зобов’язання).
Зміст права вимоги кредитора складається з можливостей (кредитора вимагати від зобов’язаної особи (боржника) здійснення або утримання від здійснення певної дії (дій), у разі виконання обов'язку - отримати і присвоїти результати такого виконання. Не включається в зміст права вимоги кредитора право на захист в результаті порушення зобов’язання боржником. Доведено, що при порушенні зобов’язання виникає нове зобов’язання, зовсім іншого типу охоронне зобов’язання, яке направлене на відновлення прав потерпілої особи. Право на захист, яке виникло на підставі реалізації регулятивного відношення, є самостійним суб'єктивним правом, і не є складовою частиною чи особливою стадією розвитку регулятивного суб'єктивного права. Варто розрізняти дії, як власне об’єкт зобов'язання, і дії, що становлять виконання нового зобов'язання, що виникло в результаті порушення права кредитора за первісним зобов'язанням. Звернено увагу, що не можна вживати термін «колишнє зобов’язання» (у сенсі порушеного), адже ці зобов’язання (порушене і охоронне) можуть існувати паралельно. Попри те, що зобов'язання, що виникає у зв'язку з порушенням права кредитора за зобов'язанням, є новим зобов'язанням, його не слід розглядати в якості новації, тобто підстави припинення первісного зобов'язання.
Слід відрізняти суб'єктивне право як складову частину правовідношення, як елемент змісту правовідношення, з одного боку, а з іншого безпосередньо майнове право (право вимоги) як об'єкт цивільного права, правовідношення. Аналіз ЦК щодо вживання терміну «права вимоги» дозволяє зробити висновок, що він вживається не як тотожній до терміну «майнове право».
Зобов'язальне майнове право у якості об’єкту цивільних правовідносин, має наступні ознаки: по-перше, має бути відчужуване, тобто мати можливість їх відділення від особи суб'єкта цивільного права для передачі іншій особі; по-друге, майнові права як об'єкти обороту повинні мати економічну цінність, тобто бути придатні до відшкодувального обміну. Майнове право може розглядатися в якості об’єкту, оскільки правоможність вимоги є носієм функції розпорядження чужою поведінкою, тобто кредитор може розпоряджатися чужими діями боржника як своїми, як об'єктом свого права.
Зроблено висновок, що не можна вважати об’єктом цивільних прав чужу дію або надання, що виступає об’єктом зобов’язального права. Надання не може бути відчужене, надання це дія, яка тільки буде виконана, коли наступить строк виконання чи у зв’язку із пред’явленням вимоги. Її (дію) продати чи передати не можна. Продати можна право вимагати здійснення дії. Якщо вважати об’єктом права дії боржника, які одночасно є об’єктом самого майнового права, то незрозуміло, як можна передати щось, що і ще не належить кредиторові (дії будуть вчинені в рамках іншого зобов’язання в майбутньому), можна тільки зобов’язатися щось передати у майбутньому (як це відбувається при купівлі-продажу «майбутніх» речей). Неможливо «перенести» дії боржника із одного зобов’язання в інше, якщо і об’єктом зобов’язання є дії боржника, і об’єктом «переносу» (продажу майнового права) є ті ж самі дії. Оборотоздатним об’єктом цивільних прав є право (майнове) на чужу дію, яке передається від однієї особи до іншої за допомогою фікції про передаваність такого права.
Зроблено висновок про неможливість вживання терміну «вимога» у сенсі «права вимоги» (в контексті розгляду обороту прав вимоги), оскільки вимога це не саме благо, а спонукання до його передачі, надання, вона направлена на отримання певного блага, але шляхом вимоги виконання певної дії від боржника. Вимагати виконання дій боржником можна тільки тоді, коли є право вимоги, а тому вимога без права не існує (чи є необґрунтованою, якщо строк вимоги не настав; чи незаконною, коли взагалі нема правових підстав для вимоги).
Питання про правомірність використання договору купівлі-продажу для регулювання відносин з переходу майнових прав вирішується прямою вказівкою ЦК про купівлю-продаж прав вимоги (не особистих), хоч і з посиланням до норм про відступлення права вимоги. Оскільки право вимоги за своїми властивостями дуже відрізняється від об’єкту права власності (його не можна вручити, здати перевізникові або органам зв'язку для відправки), фізична передача прав неможлива, можлива лише їх юридична передача. Тобто, без цесії продаж прав вимоги не можливий взагалі.
Сутність обов’язку боржника полягає в здійсненні певної дії чи утриманні від неї в інтересах особи, яка має суб’єктивне право. Проаналізовано зміст ЦК щодо застосування в його нормах терміну «борг», та зроблено висновок, що законодавець вживає термін «борг» у ЦК у сенсі: по-перше, «обов’язок» (ч. 3 ст. 44, ч. 4 ст. 124, ст. 605, ч. 2 ст. 191, ч. 1 ст. 1053, ст. ст. 366, 520, 555, 559, 1238, 1281, 264; по-друге, «зобов’язання» (ч. 2 ст. 124, ст. 1043, ч. 1 ст. 149); по-третє, певну кількість грошових коштів (ст.ст. 537, 554, 625, 966, 1084); по-четверте, борговий документ (ст.ст. 18, 545). Вживання терміну «борг» до зобов’язального відношення в цілому утруднює застосування норм права, навіть тоді, коли однакові терміни застосовуються в різних галузях права. Можливий вихід із вказаної ситуації змінити у ЦК слово «борг» на інші: зобов’язання, грошове зобов’язання, сума грошових коштів, обов’язок за смислом у тій чи інший статті ЦК.
Зроблено висновок, що обов’язки боржника з надання (в сенсі рос. «по предоставлению») не носять однорідного характеру: серед них можна виділити основні та додаткові. Основні обов'язки з надання фактично формують зобов’язальне правовідношення як окремий різновид, вони утворюють своєрідність відповідного зобов'язання і є визначальними для класифікації різних типів зобов'язань (передати товар, здійснити і передати роботу, надати послугу тощо).
Додаткові обов’язки забезпечують порядок виконання основних обов’язків. Додаткові обов'язки з надання служать підготовці, здійсненню і забезпеченню основного надання. Вони спрямовані на здійснення результату, до якого має призводити надання, і доповнюють основний обов'язок з надання. При цьому маються не підготовчі дії, які боржник виконує для виконання в строк і якісно свого обов’язку, а саме додаткові дії, що між тим є складовою надання. Аналізуючи додаткові обов’язки в складі змісту зобов’язання, дисертант доводить, що вони характеризуються тим, що не мають зустрічних обов’язків у взаємних зобов’язаннях. Так, якщо передання роботи і її прийняття носять характер зустрічних, синалагматичних обов’язків, інформаційний обов’язок не передбачає зустрічного обов’язку іншої сторони. У іншої сторони є кореспондуюче право вимоги надання відповідної інформації, але нема зустрічних обов’язків.
Також проаналізована категорія кредиторських обов’язків. В силу ст. до ст. 616 ЦК, якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора, суд відповідно зменшує розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника. Оскільки у цій статті йдеться про вину кредитора, то можна зробити висновок, що законодавцем підтверджений погляд на обов'язок, а не право прийняти від боржника виконання. Хоча термін «вина» у цій нормі, це не провина перед іншими, провина проти себе самого. Крім того, у відповідності до ч.1 ст. 613 ЦК кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником. Вказівка на прострочку кредитора має орієнтувати на те, що є обов’язок кредитора, який він прострочив, а саме обов’язок прийняти виконання.
Необхідно відрізняти обов’язки боржника у зобов’язанні від к