КОНСТИТУЦІЙНИЙ ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ ПРАВ І СВОБОД В УКРАЇНІ : КОНСТИТУЦИОННЫЙ ИНСТИТУТ ПОЛИТИЧЕСКИХ ПРАВ И СВОБОД В УКРАИНЕ

Краткое описание

Національна академія державного управління
при Президентові України

На правах рукопису

Шаповал Тетяна Віталіївна

УДК 342.727/729

КОНСТИТУЦІЙНИЙ ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ ПРАВ І СВОБОД В УКРАЇНІ

Спеціальність 12.00.02 конституційне право;
муніципальне право

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Науковий керівник:
Борденюк Василь Іванович,
кандидат юридичних наук, доцент

Київ - 2009

ЗМІСТ

ВСТУП

3

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ІНСТИТУТУ ПОЛІТИЧНИХ ПРАВ І СВОБОД В УКРАЇНІ

11

1.1. Співвідношення між правами людини і правами громадянина. Теоретична конструкція конституційних статусів людини і громадянина

11

1.2. Складові (елементи) конституційних статусів людини і громадянина

29

1.3. Сутність політичних прав і свобод у контексті відповідних класифікацій

50

1.4. Поняття і загальний зміст конституційного інституту політичних прав і свобод в Україні

67

РОЗДІЛ 2 ФОРМУВАННЯ І СУЧАСНИЙ СТАН КОНСТИТУЦІЙНОГО ІНСТИТУТУ ПОЛІТИЧНИХ ПРАВ І СВОБОД В УКРАЇНІ

92

2.1. Історико-правові аспекти нормативного закріплення політичних прав і свобод в Україні

92

2.2. Становлення конституційного інституту політичних прав і свобод у незалежній Україні

122

ВИСНОВКИ

156

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

167

ВСТУП

Актуальність теми. Становлення України як демократичної, соціальної, правової держави відбувається за умов, коли юридична проблематика прав людини і громадянина набула особливого суспільного значення. Здобуття державної незалежності зумовило необхідність формування принципово нової системи національного права, створення правового підґрунтя для еволюції суспільства як по-справжньому громадянського і держави як реально суверенної. До того ж існує об’єктивна потреба у забезпечені практичного значення конституційного припису, згідно з якими найвищою соціальною цінністю є людина.
Першорядне значення щодо формування нової системи національного права мають питання конституційного розвитку України. Можна стверджувати, що цей розвиток повинен мати саме «людиноцентричний» вектор за основний. Наявність такого вектора зумовлює потребу у поглибленні змісту досліджень проблематики прав людини і громадянина, в осучасненні відповідних наукових знань, у здійсненні подальших спроб поєднати ці знання з правотворчістю і правозастосуванням.
Важливе місце серед прав людини і громадянина займають політичні права і свободи. Частина з них виглядає як «права на владу» через те, що реалізація відповідних прав сполучає індивіда (громадянина) зі сферою публічного владарювання і забезпечує здійснення принципу народного суверенітету. Інші політичні права і свободи не мають безпосереднього відношення до названої сфери, але їх реалізація фактично спрямована на створення умов для функціонування влади. За будь-яких умов, саме політичні права і свободи кореспондовані організації і здійсненню публічної влади. Зайве характеризувати значущість питань теорії і практики публічного владарювання в незалежній Україні, необхідність пошуків шляхів його удосконалення.
Серед політичних прав і свобод найбільш вагому роль відіграють відповідні конституційні права і свободи. Системний аналіз цих прав і свобод, розглядуваних як окремий конституційний інститут, дозволяє не тільки запропонувати певні теоретичні узагальнення, а й сформулювати пропозиції щодо удосконалення змісту конституційного і законодавчих текстів, а з тим практики забезпечення політичних прав і свобод.
Політичні права і свободи, звичайно аналізовані в контексті теорії правового статусу особи, були об’єктом досліджень вчених-юристів у радянський період. Серед них можна виділити М.В. Вітрука, Л.Д. Воєводіна, О.А. Лукашєву, Н.С. Малеїна, Г.В. Мальцева, М.І. Матузова, М.П. Орзіха, В.А. Патюліна, П.М. Рабіновича, Ф.М. Рудинського, М.С. Строговича, І.Ю. Фарбера, В.М. Чхиквадзе. Однак у відповідний період політичні права і свободи трактувалися, як правило, не як права людини і громадянина, і за ними фактично визнавався октроїруваний характер. Починаючи з 90-х років минулого століття, частина з названих вчених, продовжуючи займатися питаннями теорії правового статусу особи і суб’єктивних прав, здійснила корекцію своїх наукових підходів у напрямі активного використання природно-правових ідей.
На окрему згадку заслуговують М.І. Козюбра, П.М. Рабінович і М.П. Орзіх, які, по суті, сформулювали концепт сучасних вітчизняних досліджень юридичної проблематики прав людини і громадянина. Цій проблематиці загалом і, зокрема, питанням щодо політичних прав і свобод присвятили свої роботи такі українські автори, як В.В. Букач, М.М. Гуренко-Вайцман, С.Д. Гусарєв, О.В. Васьковська, К.Г. Волинка, В.В. Долежан, Т.М.Заворотченко,О.В.Зайчук,А.М.Колодій,О.Г.Кушніренко,О.В.Мар-целяк,А.Ю.Олійник,Н.М.Оніщенко,С.П.Рабінович,В.В.Речицький, А.О. Селіванов, О.О. Скібіна, Т.М. Слінько, Ю.М. Тодика, В.Л. Федоренко, О.Ф. Фрицький, О.О. Чуб, В.М. Шаповал, Н.Г. Шукліна, І.О. Шумак та деякі інші. Історико-правовий аспект проблематики прав людини і громадянина в Україні висвітлений у працях О.Л. Копиленка і О.М. Мироненка.
Окремі питання щодо прав людини і громадянина розглядаються у публікаціях таких вітчизняних науковців, як В.В. Авер’янов, Ю.М. Бисага, В.І. Борденюк, А.З. Георгіца, В.В. Дудченко, С.В. Ківалов, В.П. Колісник, В.В.Кравченко,О.Г.Мурашин,Н.Р.Нижник,Ю.М.Оборотов, В.Ф.Оприш-ко,В.Ф.Погорілко,В.Ф.Сіренко,П.Б.Стецюк,В.Я.Тацій,Ю.С.Шемшу-ченко, М.К. Якимчук.
Разом з тим, політичні права і свободи, розглядувані як конституційний інститут, залишилися поза увагою юристів-науковців не тільки у радянський період, а й в наші дні. Поодинокі публікації присвячені окремим правам, причому об’єктом аналізу звичайно постають не конкретні політичні права і свободи, а механізми їх реалізації, гарантії тощо. Тому дану дисертацію можна вважати спробою заповнити відповідні прогалини. При цьому, формулюючи конструкцію конституційного інституту політичних прав і свобод в Україні, автор виходила з поширеного визначення правового інституту як сукупності (системи) правових норм, котрі регулюють однорідні суспільні відносини, що утворюють відносно виокремлену групу [наприклад, 230, с.58].
Однією з вихідних позицій дослідження було те, що конституційний інститут політичних прав і свобод в Україні знаходиться в ієрархії з іншими відповідними інститутами. Він фактично є складовою більш широкого (загального) за змістом конституційного інституту основних прав, свобод і обов’язків, а також гарантії прав, який визначається розділом ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» Основного Закону України. Водночас конституційний інститут політичних прав і свобод в Україні знаходить деталізацію в конституційних же інститутах конкретних політичних прав або свобод.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації досліджувалася в аспірантурі Національної академії державного управління при Президентові України, а згодом була включена до науково-дослідницької програми Національної академії прокуратури України «Концептуальні засади трансформування функції нагляду за додержанням та застосуванням законів у функції нагляду за додержанням законів щодо захисту прав людини і громадянина, державних і суспільних інтересів» (державний реєстраційний номер 0108U009863).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є визначення змістових і формально-юридичних характеристик політичних прав і свобод в Україні, розглядуваних як окремий конституційний інститут, а також норм Конституції і законів України, де такі права і свободи закріплені.
Відповідно до цієї мети необхідно було вирішити наступні завдання:
проаналізувати співвідношення між поняттями прав людини і прав громадянина, конституційних статусів людини і громадянина;
охарактеризувати складові (елементи) конституційних статусів людини і громадянина, акцентувавши увагу на таких складових, як суб’єктивні права та їх юридичні гарантії;
запропонувати авторські підходи до визначення політичних прав і свобод та їх класифікації;
дослідити ґенезу загального явища політичних прав і свобод, а також історію розвитку правового регулювання у відповідній сфері на вітчизняному терені;
встановити «параметри» сучасного конституційного інституту політичних прав і свобод в Україні, визначити та охарактеризувати його нормативний зміст;
проаналізувати рішення Конституційного Суду України щодо тих положень Основного Закону України, в яких закріплені політичні права і свободи;
визначити можливі недоліки у нормативно-правових актах, де йдеться про політичні права і свободи, з метою формулювання відповідних пропозицій.
Об’єктом дослідження виступають політичні права і свободи, закріплені в Конституції та законах України і розглядувані як окремий конституційний інститут.
Предметом дослідження є норми Конституції і законів України, в яких закріплені політичні права і свободи.
Методи дослідження. У дисертаційній роботі використані загально-наукові і спеціально-наукові методи пізнання, що мало б забезпечити об’єктивні результати.
Формально-логічний метод послугував з’ясуванню зв’язків між різними поняттями за змістом обраної теми прав людини і громадянина, конституційних статусів людини і громадянина, особистих та політичних прав і свобод, виборів і виборчих прав та іншими. Метод аналізу і синтезу став запорукою класифікації прав людини і громадянина, зокрема, політичних прав і свобод. За допомогою системного методу було уможливлене конструювання конституційного інституту політичних прав і свобод. Історико-правовий метод дозволив з’ясувати ретроспективу цього інституту і більш точно характеризувати його сучасний стан. Застосування порівняльно-правового методу сприяло об’єктивній оцінці конституційного інституту політичних прав і свобод в Україні в контексті світового досвіду.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим дослідженням конституційного інституту політичних прав і свобод в Україні. Новизна також полягає в авторських підходах при розгляді ключових питань теми, у формулюванні певних наукових новел, у спробах уточнити частину усталених положень теоретичної юриспруденції.
Зокрема, новизна може бути виражена у наступних положеннях, що виносяться на захист:
уперше:
сформульована теза, згідно з якою юридичними формами закріплення прав людини і громадянина у національному праві є Конституція і закони України;
визначені поняття конституційного інституту політичних прав і свобод в Україні як одного з відповідних головних інститутів та його місце в ієрархії конституційних інститутів;
викладена думка про те, що реалізація політичних прав, закріплених у статті 38 Конституції України, забезпечує здійснення принципу народного суверенітету;
вказано на проблемність, з огляду на вимогу конституційності, окремих положень Закону України «Про об’єднання громадян» (частина третя статті 6, частина перша статті 14, частина третя статті 27) і Закону України «Про політичні партії в Україні» (частина друга статті 3, частина перша статті 10);
удосконалено:
визначення співвідношення між правами людини і правами громадянина та між конституційними статусами людини і громадянина;
висновок про історичну зумовленість характеристики відповідних прав і свобод як політичних;
класифікацію політичних прав і свобод на дві групи: 1) права, які уможливлюють участь громадян у формуванні і здійсненні публічної влади; 2) права, які зорієнтовані на забезпечення політичної активності індивідів поза сферою, безпосередньо пов’язаною з публічним владарюванням;
оцінку права голосу як найбільш загального суб’єктивного права з тих, що визначаються як виборчі і референдні права, як своєрідної юридичної передумови участі кожного громадянина у здійсненні народовладдя.
Практичне значення одержаних результатів. Положення і висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані у наукових пошуках з юридичної проблематики прав людини і громадянина, а також з теорії і практики конституційного і законодавчого регулювання щодо політичних прав і свобод в Україні. Матеріали дисертації можуть послугувати підготовці підручників і навчальних посібників з конституційного права України, а також підготовці спецкурсів для студентів.
Частина матеріалів дисертаційного дослідження була використана:
Науково-експертним управлінням Секретаріату Верховної Ради України при розробці висновків щодо законопроектів і законопропозицій, які стосуються реалізації політичних прав, закріплених у статтях 36 і 39 Конституції України;
окремими суддями Конституційного Суду України і працівниками Секретаріату цього суду при підготовці проектів судового рішення стосовно оцінки на предмет конституційності окремих положень Закону України «Про політичні партії в Україні».
Апробація результатів дослідження. Дисертаційне дослідження обговорювалося на засіданні кафедри права і законотворчого процесу Національної академії державного управління при Президентові України.
Результати дослідження доповідалися на таких заходах: науково-практична конференція «Аналіз правових позицій Центральної виборчої комісії щодо застосування Закону України «Про вибори Президента України» у редакції 2004 року», що була проведена Національним університетом «Києво-Могилянська академія» та Інститутом виборчого права (м. Косів, 13-15 травня 2005р.); VІ всеукраїнська науково-практична конференція «Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні», що була проведена Національним університетом «Острозька академія» (м. Острог, 28-29 квітня 2005р.); міжнародна конференція «Розвиток парламентаризму: проблеми та перспективи», яка проводилася Інститутом законодавства Верховної Ради України (м. Київ, 5 вересня 2007р.); міжнародна науково-практична конференція «Актуальні проблеми тлумачення і застосування юридичних норм», що була проведена Львівським національним університетом ім.І.Франка (м.Львів, 28-29 березня 2008р.); всеукраїнська науково-практична конференція «Українське правосуддя: здобутки і перспективи», яка проводилася Чернівецьким національним університетом ім. Ю. Федьковича і Апеляційним судом Чернівецької області (м. Чернівці, 16 травня 2008р.); друга сесія Українсько-польського клубу конституціоналістів на тему «Особливості виборчих систем і виборчого законодавства України і Польщі» (м. Синява, Республіка Польща, 30 вересня-1 жовтня 2008р.).
Положення дисертаційного дослідження використовувалися автором для підготовки лекцій у Національній академії прокуратури України.

Публікації. Основні положення та результати дисертаційного дослідження знайшли відображення в десяти статтях, сім з яких опубліковані у фахових виданнях згідно з переліком, затвердженим ВАК України.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Здійснений у дисертаційному дослідженні аналіз дозволяє зробити певні висновки, основні з яких полягають у наступному:
1. На відміну від прав людини, нерідко трактованих як природні за походженням реалії, що сприймаються не тільки у зв’язку з їх фіксацією у нормах права, права громадянина це юридична категорія, яка завжди відображена в об’єктивному праві. Співвідношення прав людини і прав громадянина зумовлює характер і особливості взаємозв’язків між конституційними статусами людини і громадянина. Ядро конституційних статусів людини і громадянина становлять суб’єктивні права. Їх наявність була характерною для усіх історичних типів права. Але довгий час суб’єктивні права не сприймалися як такі, що були б аналогом прав людини і громадянина в сучасному розумінні. Формулювання концепції прав людини і прав громадянина пов’язана з доктриною природного права.
Разом з тим, права людини і громадянина не можна спрощувати і розглядати виключно як різновид суб’єктивних прав. З одного боку, за умов прямої дії норм конституції права людини і громадянина, зафіксовані цими нормами, можуть бути реалізовані як суб’єктивні права. З іншого суспільно-політичне значення відповідних конституційних положень є більшим, адже вони позначають цілі, на досягнення яких має бути спрямована діяльність держави. При цьому форма фіксації прав людини і громадянина як суб’єктивних прав обмежується конституцією і законами.
2. Закріплені в конституції права людини і громадянина є основними не тільки за нормативно-правовим оформленням, а й насамперед за змістом. Їх юридична фіксація відбувалася у контексті суспільного визнання певних, набувших характер традиційних цінностей. Конституційно закріплені права людини і громадянина нерідко виступають аналогами тих, що зафіксовані ключовими міжнародними актами про права людини. Така аналогія є ще одним свідченням значущості конституційних прав і свобод як основних.
Конституційним правам людини і громадянина кореспондовані обов’язки держави. Ці обов’язки у багатьох випадках утворюють зміст гарантій відповідних прав. У текстах основних законів гарантії визначені, як правило, в тих же статтях, що й самі права. Вони сформульовані як приписи звичайно для держави (прямі або опосередковані) або вчиняти певні дії, або утримуватися від дій задля реалізації конкретних конституційних прав.
3. Елементом конституційних статусів людини і громадянина, крім відповідних прав і обов’язків, є юридичні (конституційні) гарантії прав. Юридичні гарантії прав це засоби матеріально-правового і процесуального характеру, які призначені для реалізації та захисту закріплених у конституції і законодавстві суб'єктивних прав. У свою чергу, конституційними гарантіями прав є відповідні засоби, встановлені в основному законі.
Доцільно розрізняти юридичні гарантії захисту прав і юридичні гарантії їх реалізації. Така класифікація ґрунтується на відмінностях за змістом і формами між видами діяльності, які послуговують захисту прав та їх реалізації. Захист прав пов'язаний передусім з їх порушеннями, з негативними діями тих, хто вчиняє порушення, або з ймовірністю вчинення порушень. Реалізація ж прав на усіх стадіях передбачає загалом позитивні дії усіх тих, хто її здійснює та забезпечує. До захисту прав причетні насамперед суд і правоохоронні органи держави, а з їх реалізацією сполучений практично увесь державний механізм.
4. На відміну від особистих прав і свобод, які, зокрема, відіграють роль обмежень у сфері владарювання, політичні мають важливе креативне значення для державного життя. Політичні права і свободи можна визначити як суб’єктивні права індивіда (громадянина), зорієнтовані на забезпечення його участі у різних сферах суспільно-політичного життя, зокрема у сфері владарювання. Саме таким правам і свободам притаманна політична якість, адже їх реалізація забезпечує носіям роль суб’єктів політичного процесу у суспільстві. Політичні права і свободи та їх реалізація створюють суспільне середовище для реального існування інших видів прав, зокрема особистих. Але це не означає, що між різними видами прав існує ієрархія, і що політичні права і свободи мають пріоритетне значення відносно інших.
До однієї групи політичних прав і свобод треба віднести ті права, які уможливлюють участь у формуванні і здійсненні влади. Звичайно носіями цих прав визнані виключно громадяни. Інша група охоплює права, зорієнтовані на забезпечення соціальної (передусім політичної) активності і відповідних інтересів поза сферою, пов’язаною безпосередньо з владарюванням. Носіями прав, віднесених до другої групи, можуть виступати не тільки громадяни.
Реалізація політичних прав і свобод, віднесених до другої групи, може бути дотичною до тієї сфери політичного життя, що пов’язана безпосередньо з владарюванням. За приклади слугує утворення і діяльність політичних партій, організація зборів, мітингів, походів, і демонстрацій політичного характеру та участь у таких заходах. Важливим є те, що відповідні права і свободи були історично визнані як такі, реалізація яких покликана забезпечити передусім політичні інтереси. І лише згодом їх реалізацію почали сприймати як спосіб суспільного буття в його різних формах, включаючи політичні.
5.Автор дисертації поділяє думку тих дослідників, які відносять до конституційних політичних прав і свобод закріплені у статтях 36, 38 і 39 Основного Закону України. Особливе значення мають політичні права, закріплені у статті 38. Ці права треба віднести до тих, що уможливлюють участь громадян у формуванні і здійсненні влади. Таке значення зумовлює їх системоутворюючу роль відносно інших політичних прав і свобод, реалізація яких може слугувати створенню умов реалізації саме прав громадян на участь у владі.
Політичні права, закріплені у статті 38 Конституції України, випливають зі змісту принципу народного суверенітету. З іншого боку, реалізація цих прав засвідчує і забезпечує народний суверенітет. Зв'язок між народним суверенітетом і відповідними політичними правами можна сформулювати у такий спосіб: кожний дієздатний громадянин бере участь у здійсненні влади народу, усі дієздатні громадяни, що сукупно виступають як народ, здійснюють цю владу.
6.Політичні права і свободи та, відповідно, правові норми, в яких вони закріплені, становлять певну систему. Конституційний інститут політичних прав і свобод в Україні це сукупність (система) норм Основного Закону нашої держави, які регулюють відносини у різних сферах суспільно-політичного життя, зокрема у сфері владарювання, з метою чого закріплюють відповідні права і свободи, а також гарантії їх реалізації.
З позиції системного аналізу можна виділити три види конституційних інститутів: загальні, головні і первинні. Загальним треба вважати інститут основних прав, свобод і обов’язків, а також гарантій реалізації таких прав, який визначається змістом положень розділу ІІ Конституції України. Роль одного з головних, але таких, що конкретизують цей загальний, виконує інститут політичних прав і свобод. У свою чергу, первинними інститутами в ієрархії з цим головним виступають інститути кожного з основних політичних прав і свобод.
7.У Конституції України встановлено обмеження прав і свобод, зокрема політичних. Відповідні обмеження сформульовані по-різному, причому не завжди коректно. За приклад можуть слугувати положення частин другої і третьої її статті 36, якими визначено, що обмеження стосовно членства у політичних партіях і у професійних спілках «встановлюються виключно цією Конституцією і законами України». Такі застереження фактично уможливлюють обмеження конституційного права громадян на свободу об’єднання на законодавчому рівні.
Визначені в Основному Законі України обмеження політичних прав і свобод не входять до відповідного конституційного інституту. На відміну від політичних прав і свобод та гарантій їх реалізації, які відіграють «позитивну» роль, формуючи зміст такого інституту, обмеженням належить «негативна» роль щодо реалізації прав і свобод, охоплюваних цим змістом, вони не впливають на зміст згадуваного інституту, але зумовлюють можливості застосування норм, які його складають.
8.Визначивши зміст конституційного інституту політичних прав і свобод в Україні, автор дисертації свідома того, що залишаються дискусійними характеристики окремих положень. Передусім йдеться про положення частини першої статті 38 Конституції України щодо права брати участь в управлінні державними справами. Зміст відповідного положення зумовлює існування нормативного принципу взаємовідносин між демократичною державою і громадянами, а також кореспондованого цьому принципу комплексу суб’єктивних прав політичного характеру, закріплених на законодавчому рівні.
9.Визначення змісту конституційного інституту політичних прав і свобод в Україні передбачає оцінку права на звернення, закріпленого в статті 40 Основного Закону України. Це право має складний характер, адже залежно від цілей реалізації, від змісту суспільних відносин, що виникають у зв’язку з цим, воно може виглядати як особисте або як політичне право. Обставиною, яка зумовлює досить поширену характеристику права на звернення як політичного права, треба вважати інерцію в його суспільному сприйняті: історично відповідне право (у вигляді права петицій) було стверджене саме як політичне.
Але в наші дні, коли людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека конституційно визначені в Україні найвищою соціальною цінністю, а у державній діяльності головним визнається «правозабезпечувальний» вектор, право на звернення вже не можна однозначно оцінювати як політичне. На відміну від прав і свобод, закріплених у статтях 36, 38 і 39 Конституції України, це право сформульоване як право людини, а не як право громадянина. До того ж, подібно до особистих прав і свобод, співвіднесених з індивідуальною свободою, воно не може бути обмежене в разі оголошення воєнного або надзвичайного стану.
10.Вважається дискусійними питання щодо характеру права (прав) на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, закріпленого у частині першій статті 34 Конституції України. «Політизація» відповідних свобод за радянських часів була зумовлена особливостями тогочасного суспільного життя, зокрема його одержавленням, спрощеними поглядами на взаємозв’язки між соціумом та індивідом, фактичним визнанням пріоритету «суспільного» (колективного) перед «особистим» (індивідуальним).
За умов побудови громадянського суспільства права і свободи, закріплені у статті 34 Конституції України, треба сприймати як такі, що мають характер особистих прав. Вони у першу чергу зорієнтовані на забезпечення духовних та інших особистих потреб індивіда. Характерно, що усі відповідні права і свободи сформульовані у конституційному тексті як права людини. Разом з тим, залишаючись за своїм характером особистими правами і свободами, закріплені у статті 34, залежно від цілей, обставин і умов їх реалізації, можуть саме у реалізації набувати політичного значення.
11.Демократичні прагнення сучасного українського суспільства спираються на історичний розвиток вітчизняної політико-правової думки, зокрема у період існування Гетьманщини (друга половина XVII ст. початок XVIII ст.). Надалі цей розвиток був зумовлений бездержавним існуванням України, що, однак, не завадило суспільній активності, спрямованій на складання різного роду політичних проектів. Зміст цих проектів, включаючи програми українських політичних партій початку XX ст., засвідчує: в них нерідко були сформульовані положення стосовно прав і свобод, котрі знаходили місце в тогочасних основних законах.
Питання політичних прав і свобод були в центрі уваги українських керівних органів ще на початку визвольних змагань 1917-1920рр., що знайшло підтвердження в ІV Універсалі Української Центральної Ради. Закріплення прав і свобод посідало одне з головних місць у Конституції Української Народної Республіки (Статуті про державний устрій, права і вольності УНР) 1918 р. В документах періоду Української держави (гетьманат П. Скоропадського) формування конституційного інституту політичних прав і свобод практично не відбувалося, що випливало з характеру встановленої тоді влади.
У період Директорії владу певний час визначали як «диктатуру трудового народу». За такого підходу політичні права існували, але їх суб’єктом визнавалася не особа як людина або як громадянин, а індивіди, визначені своєю належністю до певних соціально-економічних груп (класів). Після відмови від згадуваного підходу демократична перспектива розвитку тогочасної української державності була позначена у проекті Основного Державного Закону УНР 1920р., зміст якого засвідчував сприйняття ідей народного суверенітету і розподілу влад.
12.Текст Конституції УСРР 1919 р. свідчив про те, що передбачені нею політичні права і свободи не були правами і свободами людини і громадянина. При цьому держава виступала інструментом реалізації політичного завдання, обумовленого «історичною місією» пролетаріата, і все інше оцінювалося під кутом зору сприяння або протидії вирішенню цього завдання. Аналогічна тенденція спостерігалася і щодо наступних конституційних актів радянської України, хоча Конституція (Основний Закон) УРСР 1937 р. вже не передбачала політичну дискримінацію окремих соціальних груп, що відповідало офіційно задекларованому висновку про ліквідацію на той час у суспільстві експлуататорських класів і верств.
Останнім етапом у конституційному закріпленні політичних прав і свобод в Україні за радянських часів була Конституція (Основний Закон) УРСР 1978 р., яка містила порівняно широкий каталог прав і свобод, але визначала їх виключно як права громадянина, залишаючи за державою можливість звуження і скасування. Загалом, на кінець 80-х років минулого століття в УРСР був сформований конституційний інститут політичних прав і свобод, але зі значними відступами від демократичних стандартів, запропонованих ключовими міжнародними актами про права людини. Цей інститут базувався на концепції октроїрування політичних прав і свобод, тому відрізнявся значною кількістю обмежень, які визначалися різного роду ідеологічними та політичними установками, програмними цілями правлячої партії, що були конституційно закріплені як завдання держави.
Становлення демократичного за змістом конституційного інституту політичних прав і свобод пов’язане з набуттям чинності Основним Законом незалежної держави. Конституція України 1996р. привнесла у національне право сучасну змістовність та системність.
13. Політичні права і свободи як суб’єктивні права виявляються передусім у можливостях брати участь у формуванні державної волі (як волі народу) та в її реалізації. Передумовою участі громадянина у здійсненні народовладдя є право голосу найбільш загальне суб’єктивне виборче і референдне право, яке відкриває йому можливості разом з іншими громадянами брати участь у процедурах виявлення і реалізації волі народу. З наявністю саме права голосу пов’язані інші виборчі і референдні права громадянина.
Досить поширеною практикою є застосування стосовно суб’єктивних виборчих прав характеристик власне виборів. Така практика має за наслідок помилки при з’ясуванні реального змісту відповідних прав. Поширене визначення виборчого права як прямого, про що, наприклад, йдеться в Конституції України і у вітчизняних виборчих законах. Але прямими або непрямими можуть бути лише вибори Некоректним треба вважати словосполучення «принцип вільного виборчого права», адже «вільність» це характеристика демократичних виборів. «Не вільне право» є нісенітницею і стосовно виборчого права як конституційно-правового інституту, і стосовно суб’єктивних виборчих прав громадянина.
З певними застереженнями необхідно розглядати право обирати, адже обирають громадяни, корпус виборців, а не громадянин. Для окремого громадянина право обирати це право брати участь або не брати участь у виборах, у здійсненні різних процедур, з яких складається виборчий процес, та шляхом голосування за того або іншого кандидата (партійний список) реалізувати свої політичні вподобання. Обирає ж народ або територіальна громада, і обранцями стають ті, хто, висловлюючись загально, набрав на виборах більше голосів.
14. Державне управління в узькому сенсі розглядається як функція виконавчої влади. Саме стосовно державного управління в узькому сенсі право громадян брати участь в управлінні державними справами, зафіксоване частиною першою статті 38 Конституції України, набуває значення конституційного принципу взаємовідносин між державою та громадянином. Водночас право громадян брати участь в управлінні державними справами позначає їх юридичні можливості отримувати інформацію про діяльність органів виконавчої влади, одноосібно або разом з іншими громадянами аналізувати, обговорювати, оцінювати цю діяльність, вносити пропозиції щодо її вдосконалення, брати участь безпосередньо або через представників чи об’єднання громадян у спільних з такими органами заходах консультаційного характеру тощо.
15.Згідно з положеннями частини другої статті 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Однак не є винятком випадки, коли конституційні формулювання стосовно рівного права доступу до відповідної служби підміняються словосполученням «право рівного доступу». Формулювання стосовно рівного права доступу до служби відповідає принципу рівності громадян у конституційних правах (частина перша статті 24 Конституції України). У свою чергу, словосполучення «право рівного доступу» позначає ніби то рівність у реальному отриманні відповідного соціального блага (доступу до, зокрема, державної служби), тобто декларує «зрівнялівку».
16. Об’єднання громадян утворюються на основі вільного вибору їх членів, а конституційне закріплення відповідного права зобов’язує державу забезпечити умови його реалізації. Визначення меж втручання держави у реалізацію громадянами права на свободу об’єднання, оцінка конкретних актів і дій державної влади з цього приводу мають грунтуватися на розумінні того, що в статті 36 Основного Закону України йдеться не про право на об’єднання, а про право на свободу об’єднання, тобто право на свободу від втручання держави при вирішенні громадянами питань утворення потрібних їм об’єднань, членства в таких об’єднаннях тощо.
Певний виняток становлять обмеження, передбачені в частині першій статті 36 Конституції України, що є необхідними в демократичному суспільстві, життя якого ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Звідси випливає потреба урівноваженості між обов’язком держави щодо забезпечення права громадян на свободу об’єднання та її обов’язком захищати конституційний лад, вживати відповідних заходів для захисту демократичного характеру суспільства, в якому така свобода може бути реалізована.
17.Прийняття Закону України "Про політичні партії в Україні" треба вважати важливим внеском у становлення вітчизняного інституту політичної партії. Проте окремі положення цього закону видаються спірними, зокрема законодавче застереження щодо всеукраїнського статусу політичних партій. На увагу заслуговує і те, що передбачена в Законі вимога відповідної попередньої підтримки обмежує свободу волевиявлення громадян щодо утворення політичної партії. Встановлення такого обмеження є необґрунтованим втручанням влади у процес здійснення громадянами свого права на свободу об’єднання у політичні партії.
Належне забезпечення конституційного права громадян на свободу об’єднання у політичні партії, а також становлення демократичного інституту політичної партії потребує внесення змін до чинного Закону України «Про політичні партії в Україні».
18. Формулювання частини першої статті 39 Конституції України породжує певні складності при з’ясуванні змісту відповідного права. Нерідко право збиратися мирно розглядається як окреме і однопорядкове з правом проводити збори, мітинги, походи і демонстрації. Вважаємо, що таким правом є можливість разом з іншими збиратися мирно, тобто право на мирні зібрання, а власне збори, мітинги, походи, демонстрації є формами, в яких можуть здійснюватися такі зібрання. І саме щодо проведення по суті зумовлених цими формами конкретних масових заходів (а не просто зібрань) Конституція України встановлює вимогу завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.
Реалізуючи зафіксоване у статті 39 Конституції України право збиратися мирно, громадяни збираються для проведення зборів, мітингів, походів або демонстрацій як акцій переважно протестного характеру, прагнучи виразити незгоду з діями, рішеннями влади або з позицією тієї чи іншої політичної сили. Зазначена спрямованість відповідних заходів диктує необхідність законодавчої регламентації порядку здійснення владою обов’язку щодо забезпечення їх безперешкодного проведення, підтримання громадського порядку, охорони прав і свобод інших людей.
Встановлені частиною другою статті 39 Конституції України підстави обмежень права громадян збиратися мирно однакові з підставами щодо обмежень інших політичних прав і свобод. Такі обмеження стосуються не самого права, а його реалізації. Це означає, що певні, передбачені законом види обмежень можуть бути застосовані тільки до конкретного мирного заходу, про місце і час якого сповіщено завчасно орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування, і тільки на підставі рішення суду. Виключенням є передбачена частиною другою статті 64 можливість встановлення обмежень окремих прав і свобод, зокрема права збиратися мирно, за умов надзвичайного або воєнного стану.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Указ Президиума Верховного Совета СССР "О порядке организации и проведения собраний, митингов, уличных походов и демонстраций в СССР // Ведомости Верховного Совета СССР. 1998. №31. Ст.504.
2. Закон України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" // Відомості Верховної Ради України. 1991. № 33 Ст.443 (із змінами і доповненнями).
3. Закон України "Про об’єднання громадян" // Відомості Верховної Ради України. 1992. №34. Ст.504 (із змінами).
4. Закон України "Про колективні договори і угоди" // Відомості Верховної Ради України. 1993. № 36. Ст.361 (із змінами).
5. Закон України "Про державну службу" // Відомості Верховної Ради України. 1993. № 52. Ст.490 (із змінами).
6. Закон України "Про звернення громадян" // Відомості Верховної Ради України. 1996. №47. Ст.256 (із змінами).
7. Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" // Відомості Верховної Ради України. 1997. № 24. Ст.170 (із змінами).
8. Закон України "Про вибори Президента України" // Відомості Верховної Ради України. 1999. № 14. Ст. 81 (в редакції Закону № 2221-IV від 8 грудня 2004 р. // Відомості Верховної Ради України. 2004. № 20-21 Ст.291 (із змінами і доповненнями).
9. Закон України "Про правовий режим надзвичайного стану" // Відомості Верховної Ради України. 2000. №23. Ст.176 (із змінами).
10. Закон України "Про правовий режим воєнного стану" // Відомості Верховної Ради України. 2000. № 28. Ст.224 (із змінами).
11. Закон України "Про громадянство України" // Відомості Верховної Ради України. 2001. №13. Ст.65 (із змінами і доповненнями).
12. Закон України "Про політичні партії в Україні" // Відомості Верховної Ради України. 2001. №23. Ст.118 (із змінами).
13. Закон України "Про вибори народних депутатів України" // Відомості Верховної Ради України. 2004. № 27-28. Ст. 366 (в редакції Закону № 2777-IV від 7.07.2005 р. // Відомості Верховної Ради України. 2005. № 38-39. Ст. 449 (із змінами і доповненнями).
14. Закон України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" // Відомості Верховної Ради України. 2004. № 30-31. Ст. 382 (із змінами).
15. Закон України "Про Кабінет Міністрів України" // Відомості Верховної Ради України. 2008 № 25. Ст. 241.
16. Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 19972001: в2томах / відп. ред. П.Б.Євграфов. К.: Юрінком Інтер, 2001. Т.1. 512с.
17. Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 19972001: в2томах / відп. ред. П.Б. Євграфов. К.: Юрінком Інтер, 2001. Т.2. 504с.
18. Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 20022003. Книга 3/ відп. ред. П.Б. Євграфов. К.: Юрінком Інтер, 2002. 384с.
19. Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 2005: Книга 6/ відп. ред. П.Б. Євграфов. К.: Юрінком Інтер, 2006. 232с.
20. Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 2007: Книга 7/ відп. ред. А.А. Стрижак. К.: Ін Юре, 2008. 232с.
21. Цивільний процесуальний кодекс України / Міністерство юстиції України. Офіц. вид. К.: Видавничий дім "Ін Юре", 2004. 206 с.
22. Андрусяк Т. Шлях до свободи. Михайло Драгоманов про права людини / Андрусяк Т. Львів: Світ, 1998. 192 с.
23. Антонович М. Юридична термінологія з прав людини: походження, тлумачення, функціонування / М.Антонович // Український часопис прав людини. 1997. №3-4. С.19-26.
24. Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: програмні документи перших українських політичних партій / [укл. В.Журавський]. К.: Пошук, 1992. 96 с.
25. Баглай М.В. Конституционное право Российской Федерации: учебник для вузов / М.В. Баглай, Б.Н. Габричидзе. М.: ИНФРА М, 1996. 512 с.
26. Басин В.П. Политические права граждан России и иностранцев / В.П. Басин // Вестник Московского университета. Серия "право". 2004. №3. С.42-57.
27. Бережков А.Г. Права личности. Некоторые вопросы теории / Бережков А.Г. М.: Изд-во Московского университета, 1991. 142 с.
28. Богданова Н.А. Категория статуса в конституционном праве / Н.А. Богданова // Вестник Московского университета. Серия "право". 1998. №3. С.3-20.
29. Бондарь Н.С. Гражданин и публичная власть: конституционное обеспечение прав и свобод в местном самоуправлении / Бондарь Н.С. М.: Издательский дом "Городец", 2004. 352 С.
30. Бородін І. Права та свободи громадян, їх класифікація, гарантії реалізації / І. Бородін // Право України. 2001. №12. С.32-34.
31. Буткевич В. Права людини в Україні. З погляду творення нової правової бази / В. Буткевич // Політична думка. 1993. №1. С.7-12.
32. Букач В. Конституційне право на мирні збори, мітинги, демонстрації та походи: проблеми гарантій реалізації та захисту / В. Букач // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. 2002. Спецвипуск №1. С.47-48.
33. Букач В.В. Конституційне політичне право на звернення як колективна форма реалізації та захисту прав і свобод громадян / В.В. Букач // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ. 2002. №2 (8). С.83-88.
34. Буроменський М. Застосування міжнародно-правових норм про права людини у внутрішньому правопорядку України / М. Буроменский // Вісник Академії правових наук України. 1999. №1(16). С.80-85.
35. Васьковська О. До проблеми удосконалення законодавства про свободу мирних зборів / О.Васьковська // Право України. 2005. № 11. С. 89-90.
36. Васьковська О. Актуальні проблеми права на збори, мітинги, походи та демонстрації в Україні / О. Васьковська // Право України. 2007. № 8. С. 74-77.
37. Витрук Н.В. Основы теории правового положения личности в социалистическом обществе / Витрук Н.В. М.: Наука, 1979. 229 с.
38. Витрук Н.В. Общая теория правового положения личности / Витрук Н.В. М.: НОРМА, 2008. 448 с.
39. Воеводин Л.Д. Конституционные права и обязанности советских граждан / Воеводин Л.Д. М.: Изд-во Московского университета, 1972. 300 с.
40. Воеводин Л.Д. Индивидуальное и коллективное в конституционном статусе личности / Л.Д. Воеводин // Вестник Московского университета. Серия "право". 1997. №5. С.3-20.
41. Воеводин Л.Д. Юридический статус личности в России: учебное пособие / Воеводин Л.Д. М.: ИНФРА М НОРМА, 1997. 299 с.
42. Волинка К. Забезпечення прав і свобод особи в України: теоретичні і практичні аспекти / К. Волинка // Право України. 2000. №11. С.30-33.
43. Волинка К.Г. Конституційне забезпечення прав і свобод особи в Україні / К.Г. Волинка // Держава і право: зб. наукових статей. 2000. Вип. 5. С.137-147.
44. Гаєва Н.П. Проблеми реалізації прав громадян на свободу об’єднання / Н.П. Гаєва // Правова держава: щорічник наукових праць Інституту держави і права НАН України. 1998. Вип. 9. С.48-52.
45. Галенская Л.Н. Правовое положение иностранцев в СССР / Галенская Л.Н. М.: Международные отношения, 1982. 159 с.
46. Гамбаров Ю.С.Свобода и ее гарантии. Популярные социально-юридические очерки / Гамбаров Ю.С. СПб., 1910. 279 с.
47. Гарантії виборчих прав громадян та демократичного характеру управління виборчим процесом. Матеріали науково-практичної конференції (Київ, 24 червня 2003 року). К.: Міленіум, 2003. 92 с.
48. Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн: підручник / Георгіца А.З. Тернопіль: Астон, 2003. 432 с.
49. Герич І.Д. Розвиток політичних прав і свобод в Україні на основі аналізу Конституції УНР 1918 р., Конституції (Основного Закону) Української РСР 1978 р. і Конституції України 1996 р. / І.Д. Герич // Держава та регіони: серія "Право". 2003. №2. С.27-29.
50. Гіждіван Л.Ю. Законодавство України з питань громадянства і стандарти Ради Європи / Л.Ю. Гіждіван // Науковий вісник Чернівецького університету. Правознавство. 2000. Вип. 91. С.59-62.
51. Глухарева Л.И. Права человека в современном мире (социально-философские основы и государственно-правовое регулирование)/ Глухарева Л.И. М.: Юристъ, 2003. 304 с.
52. Гостев В.В. Теоретические основы права граждан Украины на проведение собраний, митингов, шествий и пикетирования / В.В. Гостев // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ. 2001. Вип. 2. С.64-68.
53. Государство, общество, личность: проблемы совместимости/ [Оль П.А., Ромашов Р.А., Тищенко А.Г., Шукшина Е.Г.]: под ред. Р.А.Ромашова, Н.С.Нижник. М.: Юристъ, 2005. 303 с.
54. Грабильніков А.В. Поняття конституційного права грома