Мельник Віктор Мирославович Політична антропологія в окцидентальному та орієнтальному вимірах (порівняльний аспект)

Краткое описание

Мельник Віктор Мирославович, асистент кафедри політології, Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Назва дисертації: «Політична антропологія в окцидентальному та орієнтальному вимірах (порівняльний аспект)». Шифр та назва спеціальності 23.00.01 теорія та історія політичної науки. Спецрада Д26.001.41 Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису
МЕЛЬНИК ВІКТОР МИРОСЛАВОВИЧ
УДК 321.02:323.112
ДИСЕРТАЦІЯ
ПОЛІТИЧНА АНТРОПОЛОГІЯ В ОКЦИДЕНТАЛЬНОМУ ТА
ОРІЄНТАЛЬНОМУ ВИМІРАХ (ПОРІВНЯЛЬНИЙ АСПЕКТ)
23.00.01. – Теорія та історія політичної науки
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів
і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело.
_________________________ Мельник В.М.
Науковий керівник: Кирилюк Федір Михайлович
доктор філософських наук,
професор
Київ – 2020

ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………………………….13
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
ОКЦИДЕНТАЛЬНОГО ТА ОРІЄНТАЛЬНОГО ВИМІРІВ У ПОЛІТИЧНІЙ
АНТРОПОЛОГІЇ…………………………………………………………………..….20
1.1. Витоки політичної антропології та умови її формування (фізикоантропологічний, соціально-антропологічний та політологічний етапи)…….…….20
1.2. Критерії розмежування окцидентального та орієнтального вимірів у політичній
науці………………………………………………………………………………...……46
Висновки до Розділу 1………………………………………………………………….75
РОЗДІЛ 2. СУТНІСТЬ ТА КРИТЕРІЇ ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ
ОКЦИДЕНТАЛЬНОГО ТА ОРІЄНТАЛЬНОГО ВИМІРІВ ПОЛІТИЧНОЇ
АНТРОПОЛОГІЇ………………………………………………………………...……78
2.1. Сутність окциденталізму та орієнталізму в політичній антропології………….78
2.2. Класифікація груп та шкіл політичних антропологів у межах окцидентального
та орієнтального вимірів…………………………………………………………..….113
Висновки до Розділу 2………………………………………………………………...142
РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ТА ЗАСАДИ ІНТЕГРАЦІЇ ОКЦИДЕНТАЛЬНОГО
ТА ОРІЄНТАЛЬНОГО ВИМІРІВ У ПОЛІТИЧНІЙ АНТРОПОЛОГІЇ…..….145
3.1. Проблеми інтеграції окциденталізму та орієнталізму в політичній
антропології………………………………………………………………………..…..145
3.2. Засади інтеграції окциденталізму та орієнталізму в політичній
антропології………………………………………………………………………..…..158
Висновки до Розділу 3…………………………………………………………….…..193
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………..195
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………...…..204
ДОДАТОК……………………………………………………………………...……..251

Список литературы

ВИСНОВКИ
У дисертаційному дослідженні здійснено порівняння окцидентального та
орієнтального вимірів політичної антропології, з’ясовано характерні особливості
їхнього теоретико-методологічного розвитку, створено класифікацію
дослідницьких груп та наукових шкіл, визначено спільні та відмінні риси.
Реалізація мети та виконання поставлених завдань дисертації дозволили
зробити наступні висновки:
1. Політична антропологія, як дисципліна, що досліджує традиційні
особливості політичної організації народів світу в історичній динаміці,
сформувалась протягом XVII-XX ст. Історичний підхід дозволив нам виокремити
три етапи її становлення: фізико-антропологічний, соціально-антропологічний,
політологічний.
Під час фізико-антропологічного етапу (XVII-XIX ст.), асоційованого зі
становленням фізичної антропології і расової теорії, з’явились основи
антропологічного підходу, що вивчає людину дуалістично. Л. Фейербах висловив
тезу про політичний зміст людської відмінності від тваринного світу,
започаткувавши расово-сегрегаційну школу (Ф. Гізо, Х. Чемберлен, О. Аммон, Ж.-
В. де Лапуж, Л. Вольтман, Ш. Летурно). В свою чергу, К. Лінней і Ж. де Бюффон
не погодились із тезою про людську виключність, давши початок ціннісноуніверсальній школі (М. Миклухо-Маклай, К. фон Бер, Хв. Вовк, Ю. ТалькоГринцевич, І. Яворський, К. Іков, А. Елькінд, Е. Кіне). У другій половині ХІХ ст.,
між ціннісно-універсалістською школою (визнавала позитивне значення кожного
людського колективу в соціально-культурній еволюції) та расово-сегрегаційною
школою (керувалась євгенікою та принципами сегрегації спільнот за расовим,
етнічним, класовим або інтелектуальним показниками) розгорнулась ідейна
боротьба, що завершилась перемогою ціннісно-універсалістської школи.
Під час соціально-антропологічного етапу (ХІХ-ХХ ст.), асоційованого зі
становленням соціальної антропології, проблематика «homo politicus» вивчалась
антропологами як об’єкт соціально-культурного регулювання (Е. Тейлор, Дж.
196
Фрезер, В. Вундт, Б. Малиновський, О. Потебня, Л. Леві-Брюль, Ф. Боас).
Розвинулась теза про культурну відмінність всіх людських спільнот, оскільки
кожна спільнота володіє власною умовною знаковою системою творення політики
(«політичними традиціями»). Погоджено, що політичні традиції, передаючись з
покоління в покоління, визначають специфіку відмінності спільнот (Ф. де Лагун, К.
Леві-Стросс, Ю. Бромлей, Л. Гумільов, Дж. Грінберг, М.-А. Кромпець, Е. Сміт). 2
грудня 1886 р. доктор права Ж. В. де Лапуж вперше публічно використав термін
«політична антропологія» в значенні наукової дисципліни. Характерно, що Ж. В. де
Лапуж підготував курс лекцій з політичної антропології для слухачів Вищої
антропологічної школи в Парижі, заснованої та керованої П. Брока. Традиції
політичної діяльності в цьому курсі лекцій пропонувалось розглядати, як найвищий
прояв культурної самобутності окремих народів.
Під час політологічного етапу (1949 р. – дотепер), політантропологія отримала
остаточний предмет – «політичну традицію». Її фундаторами виступили Р. Лаві, А.
Сові, М. Леріс, А. Редкліфф-Браун, Е. Е. Еванс-Прічард, М. Фортес, Г. А. Раушнінг,
О. Шпенглер, М. Хайдеггер, Е. О’Горман, Е. Ліч, Е.-Ф.-Д. Сезер, Л. Сенгор, Д.
Істон, Ж. Баландьє, Е. В. Саїд, Лі Сюецінь, Цзінь Юелінь. Ключовими напрямками
політико-антропологічних студій, сконцентрованими передусім навколо спільності
та відмінності у різновидах політичних організацій суспільств, є «окцидентальний»
(західний) та «орієнтальний» (східний). У фокусі обох напрямків знаходиться
нерівномірність сприйняття політики та політичних дій, що для політичних
антропологів маніфестують через категорію «політична традиція».
2. Концепцію несхожості «колективного Окциденту» і «колективного
Орієнту» ввів у політико-антропологічний дискурс Е. О’Горман. Поняття
«орієнтального виміру політичної науки» сформулювали Е. Саїд та Е.-Ф.-Д. Сезер.
Доцільність розмежування сучасної політичної науки на два великих напрями
(західний-окцидентальний та східний-орієнтальний) передбачена доктриною
«інклюзивності та різноманіття», ухваленою Виконавчим комітетом Міжнародної
асоціації політичних наук (МАПН) у 2016 р. Поняття «поляризації політичної
думки» за показником простору використовували М. Фортес, М. Хайдеггер, Л. С.
197
Сенгор, В. Дюбуа, К. Нкрум, Е. Саїд, Лі Сюецінь. Серед сучасних політологів цей
термін сьогодні застосовують І. Валлерстайн, Р. Інглхарт, Й. Моррис, Е. Люттвак, І.
Шелені, А. Шаколчі підкреслюючи географічну поляризацію політичних
світоглядів.
Розрізнення окцидентального та орієнтального вимірів усередині політичної
антропології здійснюється за конкретними науковими маркерами. Такими
запропоновано вважати п’ять світоглядних опозицій: 1) «інституціалізація /
структуралізація»; 2) «універсалізація / локалізація»; 3) «конструктивізм /
примордіалізм»; 4) «об’єктивність / суб’єктивність політичних традицій»; 5)
«статичність / динамічність політичних традицій».
Для окциденталістів характерні такі маркери: 1) інституціалізація політичних
традицій (Л. Морліно, Д. Берг-Шлоссер, Б. Бадьє, У. ван Бек); 2) універсалізація
механізмів їхнього формування, спадкування та побутування (І. Туран, А. Танака,
Г. Лашапель, Т. Бонкур); 3) можливість технологічного конструювання політичних
традицій (Ї. Есмер, Н. де Ягер, П. де Туа, Л. Вайтхед); 4) визнання об’єктивності
функціонування політичних традицій (Д. Фукс, Г.-Д. Клінгеманн, У. ХоффманЛанге, К. Сібріц); 5) статичність (нерозривність) вивчення політичних традицій (Е.
Роллер, М. Кошкар, А. Яна, А. Ярош, М. Рєзнік, Р. Шатковський, П. Вавжинський).
Орієнталістам, у свою чергу, притаманні наступні риси: 1) структуралізація
політичних традицій (К. Леві-Стросс, Б. Е. Роберсон, Ч. Джонсон, І. Кемпбелл, Ш.
Рей); 2) локалізація механізмів їхнього формування, спадкування та побутування
(Ч. Чан, Бр. Бріджес, Д. Чен, Н. Гальперн); 3) ствердження примордіальності
традиційних структур та символів (В. Дюбуа, Л. С. Сенгор, Л.-Г. Дамас, Дж.
Ньєрере, К. Нкрум, Ч. Джоу); 4) визнання суб’єктивності сфери традиційного (Х.
Лі, Т. Ши); 5) динамічність вивчення політико-традиційних структур і функцій (Ф.
О. Фанон, Г. Співак, Х. Бхабха, Є. Штейнер, З. Фарід).
3. Аналіз спільного та відмінного в наукових розробках західних і східних
політантропологів дозволяє зробити висновок про культурні передумови їхньої
диференціації. Ключову роль в ідейному розмежуванні відіграють не стільки
теоретико-методологічні симпатії адептів конкретної дослідницької групи чи
198
наукової школи, скільки ментальні, світоглядні, ціннісні орієнтири. Для прикладу
зазначимо, що в методологічному контексті, схожого між тезами китайської
меритократичної школи та американської школи політичного поля набагато
більше, аніж відмінного. Однак, продуковані їхніми прихильниками академічні
тексти відрізняються насамперед за критерієм ставлення до функцій політичної
традиції у соціально-політичній еволюції людства та за критерієм розуміння
прогностичного потенціалу її дослідження.
Вивченням відмінностей між окцидентальним і орієнтальним вимірами
політантропології сьогодні займаються представники кембриджської школи
політичного символізму (Г. Видра, Б. Томассен, Г. Доннан, А. Горват, С. Колеман,
А. Шаколчі, С. Барінгорст, Т. Баркаві, П. Бурке, Дж.-П. Далоз), представники
європейської школи ранньодержавного проектування (Г. Классен, Г. Де Анна, М.
Боас, П. Дюмошель, Т. Х. Еріксен, С. Хогболе), представники оксфордської школи
ортодоксального структуралізму (М. Кларк, Т. Кузінс, Т. Хендрікс), представники
тегеранської школи шиїтського політичного традиціоналізму (Н. Факухі, А. Надері,
Е. Фаяз, С. А. Фірузабаді), представники делійських шкіл культурно-географічної
детермінації політики (Ч. Махаян, М. Срівастава, Ш. Чандел) та соціальногеографічної детермінації політики (П. Р. Мондал, І. Чатопадхаяя, М. Сінгх).
Зокрема, кембриджські політантропологи-символісти вважають ключовими
факторами відмінності окцидентального та орієнтального вимірів
політантропології індивідуальні форми сприйняття політичних фактів та символів
(«перцепції»). Поняття таких індивідуальних перцепцій є ідентичним терміну
«політична перцепція» В. Тьорнера, застосовуваному щодо нерівномірності
символічного сприйняття політики представниками різних етносів, культур та
субкультур.
Незважаючи на пріоритет символічних студій, що належить адептам
кембриджської школи політантропології, представники всіх груп і шкіл визнають
правило: політика є завжди символічною, а символ є завжди політичним.
Представники обох вимірів керуються також іншим концептом В. Тьорнера: будьяка ознака культури має важливе політико-технологічне значення.
199
Загальноприйнято, що ознаками західної політичної культури вважаються високий
рівень індивідуального статусу та примат свободи підприємництва, в той час як
ознаками східної політичної культури вважаються високий рівень колективізму та
примат державних інвестицій (Г. Алмонд і С. Верба). Підкреслимо, що
парадигмальний розвиток ця теза отримала саме завдяки студіям політантропологівдифузіоністів – представників американської школи антропології влади
(«енергетичної»).
Ідейно-методологічна конфронтація між політико-антропологічним
окциденталізмом та політико-антропологічним орієнталізмом, продиктована не
лише історичним контекстом взаємопоборювання східних і західних політичних
культур, але і сучасним станом боротьби між західними уявленнями про
однополярну глобалізацію та східними мареннями багатополярним балансом
національних держав.
Сучасні окцидентальні (західні) політичні антропологи підтримують
необхідність запровадження єдиної світової системи демократичного устрою,
базованого на потребі максимізації економічних прибутків, тоді як орієнтальні
(східні) політантропологи частіше пишуть про формування поліваріантної світової
системи з множинністю традиційних устроїв на різних географічних просторах.
Така багатополярна система, на їхню думку, має економічно підтримуватись
міжнародно прийнятою практикою державної акумуляції ресурсів.
Окцидентальні політантропологи стараються захистити побутування
політичних традицій у межах глобалізованого світу, визнають економічні та
культурно-просвітницькі блага сучасної глобалізації. Вони керуються концептом
«економізму» – економічним детермінізмом. Орієнтальні політантропологи
намагаються опонувати глобалізму шляхом наукової абсолютизації ідей примату
політичних традицій у житті «homo politicus», визнаючи географічний простір
народження базисом життєвого світогляду кожної людини. Вони керуються так
званим «концептом геопросторовості» – географічним детермінізмом.
Серед наукових маркерів окцидентального та орієнтального вимірів
політантропології, найбільш дискутабельними виступають дві понятійні опозиції:
200
«універсалізм / локалізм» і «конструктивізм / примордіалізм».
Хоча політантропологи-орієнталісти декларують відхід від інституціоналізму,
їхні наукові школи та дослідницькі групи продовжують користуватися
параметрами осмислення політичної життєдіяльності людства, запропонованими Д.
Істоном в 1959 р. Таким чином, орієнтальний структуралізм, сам того не бажаючи,
перетворився в різновид інституціоналізму («комунікативний інституціоналізм»), в
умовах якого політичні структури вивчаються, як зв’язки політичних інститутів.
Найбільш близькими до окцидентального інституціоналізму виступають саме
політантропологи з числа китайської меритократичної школи, тоді як найбільш
віддаленими від істонівського розуміння «перцепції політики» вважаємо адептів
панафриканської школи негритюду.
4. Системний і структурно-функціональний методи дозволили створити
класифікацію дослідницьких груп, визначених за критерієм культурнотериторіальної приналежності місця дислокації та наукових шкіл, визначених за
критерієм теоретико-методологічних принципів вивчення політичних традицій.
Складовими частинами окцидентального виміру політантропології
визначаємо:
- школу політичного поля, школу прикладного аналізу поведінки,
школу антропології влади (об’єднуються в межах панамериканської групи
політантропологів);
- школу іберійської інтеграції, школу паніспанізму, школу прямої
демократії (об’єднуються в межах ібероамериканської групи
політантропологів);
- школу структурного функціоналізму, школу ортодоксального
структуралізму, школу символізму та школу глобальної модернізації
(об’єднуються в межах британської групи політантропологів);
- школу ранньодержавного проектування, школу демократизації
адміністрування і традицій соціальної політики, школу культурної політики
(об’єднуються в межах європейської групи політантропологів);
- школу індивідуалізму, школу інтеракціонізму та адаптації
201
(об’єднуються в межах французької групи політантропологів);
- школу досліджень трансформації, школу політекономії традицій
(об’єднуються в межах південноафриканської групи політантропологів).
Складовими частинами орієнтального виміру політантропології визначаємо:
- школу меритократичних студій (утворює китайську групу
політантропологів);
- школу політичної етнології, школу неоєвразійства (утворюють
пострадянську групу політантропологів);
- школу суннітського та школу шиїтського політичного
традиціоналізму (утворюють ісламську групу політантропологів);
- школу культурно-географічної детермінації політики, школу
соціально-географічної детермінації політики (утворюють індійську групу
політантропологів);
- школу негритюду (утворює панафриканську групу
політантропологів).
5. Ідеї політико-антропологічного глобалізму, як повної інтеграції
окцидентального та орієнтального вимірів політичної антропології (Р. Маккенні, Е.
Філіпс, С. Рейна, Дж. Комаров) наштовхуються сьогодні на потужну ідейну
опозицію (Й. Моррис, В. Паїпаїс, М. Марковський, Й. Мортімер, Д. Йорке, Дж.
Спенсер). Більшість прихильників інтеграції наголошують на потребі поєднання
«найкращих рис розуміння політики» обох цивілізаційних систем, але, на жаль, не
пропонують реальних підходів щодо розв’язання цього завдання.