Ковінько Марина Володимирівна. Авторська маска в сучасній українській та російській малій прозі

Краткое описание

Ковінько Марина Володимирівна. Назва дисертаційної роботи: "Авторська маска в сучасній українській та російській малій прозі"

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА
ШЕВЧЕНКА
ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ
На правах рукопису
КОВІНЬКО МАРИНА ВОЛОДИМИРІВНА
УДК [821.161.2+821.161.1]-32'06.091(043.3)
АВТОРСЬКА МАСКА В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ТА РОСІЙСЬКІЙ
МАЛІЙ ПРОЗІ
10.01.05 – порівняльне літературознавство
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
Науковий керівник –
доктор філологічних наук,
доцент Шаповал М. О.
Київ – 2017
2
ЗМІСТ
ВСТУП……….……………………………………………………………….…..4
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНА ДИНАМІКА ПОНЯТТЯ
«АВТОРСЬКА МАСКА» ………………………………………………….…..12
1.1. Культурологічний аспект маски та маскування…………………….….. 12
1.2. Осмислення фігури автора як підґрунтя проблематизації авторської
маски в сучасному літературознавстві………………………………..…..19
1.3. Наукове осмислення поняття «авторська маска»………….……….….…32
Висновки до першого розділу………………………………………….…….....48
РОЗДІЛ 2. ПОЕТИКА ТА РОЗМАЇТТЯ АВТОРСЬКИХ МАСОК У
МАЛІЙ ПРОЗІ: КОМПАРАТИВНИЙ ДИСКУРС….……………...……...50
2.1. Дискурс малої прози в сучасній українській і російській
літературах……………………………………………………….…………50
2.2. Стилізаційна авторська маска в оповіданнях Оксани Забужко та Віктора
Пелевіна………………………………………………..…..………...……...62
2.3. Образно-емоційні та іконічні типи авторських масок…………………..78
Висновки до другого розділу…………………………………………………...93
РОЗДІЛ 3. НАРАТИВНА ТИПОЛОГІЯ АВТОРСЬКИХ МАСОК У
СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ І РОСІЙСЬКІЙ МАЛІЙ ПРОЗІ…...……...96
3.1. Маска фіктивного наратора в оповіданнях Василя Портяка та Марусі
Клімової…………………………………………….…………………....….96
3.1.1. «Гуцульський дяк», «Христос», «дитина» ‒ варіації
авторської маски в «Гуцульському році…»
В. Портяка……………………………………………...…...98
3.1.2. «Морський вовк – шизофренік»: авторська маска в
«Морських оповіданнях» Марусі Клімової……………..103
3.1.3. «Священнослужитель» і «мізантроп»: спільне та відмінне у
творенні масок фіктивного наратора………….....……115
3
3.2. Автобіографічна авторська маска: Сергій Жадан та Ілля
Кочергін…..119
3.3. Образ автор-персонажа в малій прозі (на матеріалі творів Антона
Санченка і Юрія Буйди)…………………………………………………..137
3.3.1. «Нариси бурси» А. Санченка: філолог у масці моряка чи
моряк, який грається у філолога………………………..139
3.3.2. «Усі, хто пропливає» Ю. Буйди: книга про свого автора
…………………………………………………………….153
Висновки до третього розділу…………………………………………………183
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………....186
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………….......194
4
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Поняття «авторська маска», яким
позначається форма самопредставлення автора-творця в тексті, введено до
літературознавчого обігу ще в останню четверть минулого століття, тоді ж
його визнано і однією з центральних категорій постмодернізму. У праці
«Художній простір у модерністському і постмодерністському
американському романі» (1985) Карл Мальмгрен обґрунтував важливість
авторської маски (або образу автора в тексті) її функцією уникнення
комунікативного провалу між автором та читачем в умовах «оповідного
хаосу» і «фрагментованого дискурсу». До східнослов’янського
літературознавства поняття потрапило трохи пізніше – у другій половині 90-х
рр. ХХ ст. з працями російського теоретика постмодернізму І. Ільїна, після
чого ним активно зацікавилися такі російські та українські вчені, як
Н. Бєляєва, О. Васильків, К. Водоп’янова, Г. Давидова-Біла, О. Долгушева,
К. Григор’єва, С. Ісаєв, В. Карпова, О. Когут, А. Кошель, Т. Метласова,
О. Осьмухіна, Л. Пирогов, О. Поліщук, М. Рябченко, Л. Сафронова,
І. Скоропанова, У. Тиха, З. Чемодурова, Н. Шляхова та ін. Тлумачення
терміна з’явилося в словниках та енциклопедіях. Однак на
східнослов’янських теренах рецепція поняття «авторська маска» відбулася з
врахуванням численних напрацювань радянських учених, які випередили не
лише концепцію Мальмгрена, а й саме виникнення постмодернізму (роботи
М. Бахтіна, В.Виноградова, М. Волошина, А. Груздєва, Б. Ейхенбаума,
М. Євреїнова, Ю. Лотмана, Ю. Тинянова, О. Фрейденберг та ін.). Отож
завдяки багатій теоретичній традиції російські та українські дослідники
значно трансформували і розширили розуміння авторської маски і почали
вживати термін не лише в межах постмодерністської поетики, але й стосовно
творчості письменників різних епох та стильових напрямів.
5
Значною мірою на інтерпретацію поняття «авторська маска» вплинула і
сама специфіка двох сучасних східнослов’янських літератур, які сприйняли
концепцію «смерті автора» лише теоретично, але на практиці повністю не
відмовилися від визнання важливсті авторської позиції (Н. Бедзір, Н. Бєляєва,
Н. Кякшто, Г. Мережинська). Саме тому в українському і російському
літературознавстві авторська маска не сприймається як конструкт, поява
якого спричинена «зникненням» автора. Навпаки, її природа пояснюється
свідомою спрямованістю суб’єкта творчості на діалог з читачем. Тому в
основу найпоширеніших дефініцій закладено розуміння маски як «способу
(форми) автоідентифікації і авторепрезентації» (О. Осьмухіна), «свідомого
конструкту» (Н. Бєляєва) і «творчої стратегії автора» (К. Водоп’янова), що
цілком суголосно з міркуваннями М. Бахтіна про обов’язкову присутність у
художньому творі «вторинного автора», який говорить від імені
«позаприсутнього» «первинного автора» [17].
Як багатоаспектне і різноманітне у своїх проявах явище авторська
маска вимагає комплексного дослідження, яке поєднувало б у собі
методологічні здобутки поетики і стилістики, наратології, генології, теорії
комунікації, інтертекстуального підходу, рецептивної естетики, семіотики,
психології творчості тощо.
Актуальність дисертації зумовлена тим, що, незважаючи на
багатолітню історію вивчення поняття «авторська маска», українське
літературознавство досі не має достатньо робіт, які б системно висвітлили це
явище. Здебільшого маємо лише окремі теоретичні та історико-літературні
статті [див., наприклад: 24; 45; 52; 53; 54; 77; 121; 138; 228; 278]. З дисертацій
можна назвати роботи К. Водоп’янової, на тему авторської маски у творах
М. Лєскова [51], і О. Васильків про маску в художньому доробку
В. Винниченка та Г. Шкурупія [44]. Потреба в теоретико-методологічних
напрацюваннях особливо відчутна у зв’язку з вивченням малої прози, яка в
контексті осмислення маски автора часто ігнорується, поступаючись місцем
великим прозовим жанрам, зокрема роману. Зовсім відсутні дослідження
6
авторської маски в компаративному дискурсі, які б виявляли спільне та
своєрідне у творенні масок у різних літературах, чим і зумовлено вибір теми
дисертації.
У процесі відбору творів для компаративного зіставлення перш за все
зверталася увага не на їх визнаність критиками, популярність чи
приналежність до певного канону, а саме на спроможність цих текстів
яскраво репрезентувати феномен авторської маски. Обґрунтовуючи
доцільність такого підходу, доречно послатися на міркування Г. Ремака про
те, що «порівняльне літературознавство не так міцно пов’язане з критеріями
якості та / або інтенсивності. Глибокі компаративістські дослідження
присвячувалися і можуть бути присвячені другорядним авторам, які краще
виявили прикмети свого часу, ніж великі письменники» [223, с. 52]. Хоча, з
другого боку, більшість пропонованих імен навряд чи можна назвати
«другорядними».
Хронологічні рамки, якими обмежується матеріал дослідження,
зумовлені новими суспільними умовами розвитку української та російської
літератур, які склалися після розпаду Радянського Союзу. Адже в
пострадянські часи, коли відбувався відцентровий рух окремих самобутніх
культур і втрачалися ієрархічні зв’язки між колишніми метрополією та
колоніями, національні літератури, незважаючи на досі актуальні численні
постімперські та постколоніальні комплекси, також значною мірою пішли
своїми оригінальними шляхами. Нинішні суспільно-історичні умови ‒ з усім
їхнім пострадянським спадком, актуалізованими і звільненими від заборон
здобутками минулих епох та численними інноваціями ‒ помітно позначилися
і на особливостях творення малої прози в українській та російській
літературах. Такими чином, перед компаративістами постали нові завдання,
зокрема з’ясування типологічних аналогій, сходжень і розбіжностей,
породжених творчістю митців саме незалежних держав.
Зв'язок роботи з науковими планами, темами. Дисертацію виконано
на кафедрі теорії літератури, компаративістики і літературної творчості в
7
межах науково-дослідницької теми Інституту філології Київського
національного університету імені Тараса Шевченка «Мови і літератури
народів світу: взаємодія та самобутність» (державний реєстраційний номер
11БФ044-01, науковий керівник – доктор філологічних наук, професор Г. Ф.
Семенюк). Тему дисертації затверджено на засіданні Вченої ради Інституту
філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка
(протокол №5 від 18 грудня 2012 року).
Мета дослідження – визначити особливості та способи вираження
авторської маски у малій прозі 1990‒2010-х рр. і здійснити порівняльний
аналіз її функціонування у творах українських та російських письменників.
Поставлена мета передбачає виконання таких завдань:
 з’ясувати семантику поняття маски, простежити конотацію маскування в
історико-культурологічному аспекті, оглянути найпоширеніші підходи до
тлумачення терміна «маска» та довести доцільність їх застосування в
аналізі явища авторської маски в художньому творі;
 виявити основні дискусійні положення, пов’язані з проблемою автора
як підґрунтя для вивчення проблеми маски автора;
 на тлі інтересу до авторської маски в художній літературі виробити
підхід до інтерпретації цього явища, придатний для роботи з обома
літературами, та визначити основні маркери авторської маски у
художньому тексті;
 окреслити особливості малої прози в контексті сучасного літературного
процесу в Україні та Росії;
 виконати зіставлення стильової парадигми української та російської
літератур в аспекті авторської маски в малій прозі;
 визначити та порівняти основні стилізаційні, образно-емоційні та
іконічні тенденції творення маски автора у творчості сучасних
письменників;
 укласти типологію масок в українській та російській малій прозі кінця
8
ХХ – початку ХХІ століття.
Об’єкт дослідження – оповідання, новели та нариси письменників
порубіжжя ХХ та ХХІ ст. (С. Андрухович, Ю. Буйди, В. Діброви,
Ю. Винничука, Д. Гуцка, М. Єлізарова, С. Жадана, О. Забужко, Б. Жолдака,
О. Ілічевського, О. Ірванця, І. Кочергіна, Марусі Клімової, Л. Петрушевської,
В. Портяка, В. Пелевіна, А. Санченка, О. Снєгірьова, Г. Тарасюк, І. Яркевича
та ін.).
Предмет дослідження – типологія та поетика авторської маски в
сучасній українській та російській малій прозі.
Теоретико-методологічну основу роботи складають праці, присвячені
вивченню різних аспектів порівняльного літературознавства, зокрема
компаративної поетики (Б. Бакули, А. Діми, Д. Дюришина, Р. Гром’яка,
В. Жирмунського, Е. Касперського, Д. Наливайка, І. Неупокоєвої та ін.), природи
і семантики маски та маскування (М. Бахтіна, Вяч. Іванова, А. Костомарова,
К. Леві-Стросса, Л. Софронової, О. Фрейденберг, К.-Г. Юнга), проблеми
автора (Р. Барта, М. Бахтіна, Е. Беннета, В. Виноградова, Г. В’язовського,
Б. Кормана, А. Компаньона, І. Фізера, М. Фуко, М. Фрайзе, Н. Шляхової та
ін.), авторської маски (Н. Бєляєвої, К. Водоп’янової, І. Ільїна, В. Карпової,
О. Осьмухіної, Л. Пирогова, Л. Сафронової, І. Скоропанової, та ін.),
специфіки сучасної української(С. Андрусів, Т. Гундорової, Н. Зборовської,
М. Павлишина, Я. Поліщука, Р. Семківа, І. Старовойт, І. Фізера, Р. Харчук) і
російської (Н. Беневоленської, М. Берга, О. Богданової, В. Куріцина,
Н. Кякшто, Н. Лейдермана, М. Липовецького, Н. Ліхіної, Н. Маньковської,
Г. Мережинської, Т. Прохорової, Л. Сафронової, І. Скоропанової,
М. Епштейна) літератури та їх компаративного зіставлення (Н. Бедзір,
Л. Лавринович, Н. Шавокшиної). Також у процесі дослідження використано
положення комунікативної теорії Ю. Лотмана, теорії гри Г.-Г. Гадамера і
Й. Гейзінги, досліджень з наратології Ж. Женетта, Дж. Прінса і В. Шміда.
Методи дослідження. У роботі застосовується комплексний метод
дослідження, який поєднує елементи порівняльно-типологічного (зіставлення
9
текстів двох літератур з метою визначення типологічних аналогій, сходжень і
контрастів), структурно-функціонального (вивчення поетики авторських
масок), герменевтичного (інтерпретація текстів в аспекті масок),
інтертекстуального (аналіз стилізаторських практик маскування та ролі
міжтекстового діалогу у творенні масок), наратологічного (для окреслення
основних типів масок автора та вибору їх класифікаційного критерію)
методів.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше в
українському літературознавстві здійснено компаративне зіставлення
української і російської малої прози зламу тисячоліть задля визначення ознак
авторської маски та виявлення основних способів її творення. У ході
дослідження напрацьовано та апробовано гнучкий підхід до інтерпретації
феномена маски автора та запропоновано типологію масок у двох
літературах на основі наративного критерію. З’ясовано, які з характеристик
авторської маски можна вважати універсальними, а які властивими
розглянутим національним літературам. Значну увагу звернено на роль
індивідуально-авторських факторів творення масок і їх кореляцію із
загальними тенденціями. Більшість розглянутих у роботі текстів уперше
стали об’єктом наукового вивчення.
Теоретичне значення одержаних результатів полягає в увиразненні
поняття «авторська маска», визначенні її основних типів, маркерів і способів
реалізації.
Практичне значення результатів дослідження – в можливості їх
використання при викладанні різних філологічних дисциплін і спецкурсів:
літературної компаративістики, теорії літератури, історії української та
російської літератур, сучасного літературного процесу, теорії і практики
літературної творчості, експериментальної прози тощо. Опрацьований та
узагальнений матеріал, а також аналізи окремих текстів можуть стати в
пригоді при написанні підручників та посібників для вищих та середніх
навчальних закладів. Запропонована класифікація масок і сам наративний
10
підхід (окремо або в поєднанні зі стилізаційним, образно-емоційним та
іконічним підходами) можуть слугувати методологічним підґрунтям для
аналізу конкретних текстів.
Особистий внесок здобувача. Робота виконана автором самостійно.
Наукові статті з теми дисертації опубліковані без співавторів.
Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки
дисертаційної роботи обговорено на засіданні кафедри теорії літератури,
компаративістики та літературної творчості Інституту філології Київського
національного університету імені Тараса Шевченка (протокол №6 від 23
грудня 2015 року) та на 12 конференціях: Міжнародна наукова конференція
«Мова та літератури в глобалізованому світі: взаємодія та самобутність» (Київ, 18
жовтня 2012 р.); Всеукраїнська наукова конференція за участю молодих
учених «Мова, свідомість, художня творчість, інтернет у дзеркалі сучасних
філологічних студій» (Київ, 11 квітня 2013 р.); ХІІ Міжнародна конференція
молодих учених (Київ, 19‒21 червня 2013 р.); Міжнародна наукова
конференція «Етнознакові функції культури: мова, література, фольклор»
(Київ, 17 жовтня 2013 р.); I Всеукраїнська науково-практична інтернетконференція «Актуальні проблеми слов’янської філології» (Запоріжжя –
Одеса – Маріуполь, 19‒20 листопада 2013 р.); Всеукраїнська наукова
конференція за участю молодих учених «Філологічна наука в
інформаційному суспільстві» (Київ, 10 квітня 2014 р.); Науковий семінар для
молодих учених пам’яті Ніли Зборовської (Київ, 30 вересня 2014 р.);
Міжнародна наукова конференція «Сучасна філологія: парадигми, напрямки,
проблеми» (Київ, 9 жовтня 2014 р.); Всеукраїнські наукові читання за участю
молодих учених «Дух нового часу у дзеркалі слова і тексту» (Київ, 8‒10
квітня 2015 р.), ХV Міжнародні славістичні читання пам’яті академіка
Леоніда Булаховського (Київ, 24 квітня 2015 р.), Міжнародна наукова
конференція «Сучасна філологічна наука в міждисциплінарному контексті»
(Київ, 8 жовтня 2015 р.), Всеукраїнські наукові читання «Мова і література в
глобальному і локальному медіапросторі» (Київ, 5‒6 квітня 2016 р.).
11
Публікації. За темою дисертації вийшло друком дванадцять наукових
статей. З них – дев’ять у фахових виданнях України [127; 128; 130‒132;
134−137], одна за кордоном [289], а також дві статті, які додатково
відображають результати дослідження [129; 133].
Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів,
висновків і списку використаних джерел (290 позицій). Загальний обсяг
роботи – 224 сторінки, з них – 193 сторінки основного тексту

Список литературы

ВИСНОВКИ
Кожна із сучасних гуманітарних наук має власний погляд на явища
маски та маскування. Однак різні специфічні підходи до їх тлумачення:
філософський, психоаналітичний (архетипний), структурно-антропологічний,
семіотичний, концептуальний (лінгвістичний), літературознавчий та інші –
поєднані спільним розумінням маски як засобу перевтілення обличчя
(людини, предмета, явища) в якісно новий образ. При цьому маска часто
проявляється не лише як конкретний предмет чи атрибут, вона може
означати метафору, символ, ідею, знак, зрештою, будь-який художній образ.
Тут доцільно говорити і про авторську маску, яка є способом «вживання»
«реального» автора у фіктивну дійсність усередині твору.
З другого боку, маска автора термінологічно пов’язана з поняттям
автора, від способу розуміння якого значною мірою залежить тлумачення і
самої маски. Так, ідеї деконструктивістів про «смерть суб’єкта», децентрацію
структури та «смерть автора» зумовили погляд на авторську маску як на
симулякр, за яким немає реального обличчя. Таким чином, у західній науці
виробився вузький підхід до означення маски через образ автора-персонажа,
представленого переважно іронічним, автопародійним та ігровим модусами.
Згідно з таким поясненням функціонування маски автора, цей феномен
характерний лише для постмодерністських творів і служить засобом
уникнення комунікативного провалу в умовах оповідного хаосу,
спричиненого втратою автором ролі джерела будь-яких текстових смислів.
Однак для порівняльного аналізу малої прози в сучасних українській та
російських літературах придатнішим виявився спосіб пояснення маски,
заснований на традиційному визнанні важливості художнього замислу
суб’єкта творчості, який свідомо обирає форми представлення себе в тексті.
Отож, опираючись на міркування М. Бахтіна про «первинного» і
«вторинного» автора, В. Виноградова про мовні маски, Б. Кормана про
«концептованого» автора і суб’єкти мовлення (свідомості), а також на
187
наративні методики аналізу способів вираження адресата художнього
мовлення, доречно говорити про значно ширше розуміння маски. Відповідно
до нього, авторська маска – явище, характерне для літератури будь-якого
історичного періоду і художнього стилю. І це не лише образ автораперсонажа, але й інші обрані автором-творцем форми саморепрезентації в
художньому творі, а саме: внутрішньотекстовий образ автора, наратор
(розповідач / оповідач), автобіографічний персонаж, система двійників
автора тощо. В аспекті маски автора загальна схема маскування (лице –
маска – образ) реалізується як тріада: автор-творець – авторська маска
(фіктивний автор, наратор) – образ абстрактного автора, реконструйований
інтерпретатором тексту.
Як багатоаспектне і різноманітне у своїх проявах явище, авторська
маска вимагає комплексного дослідження, яке поєднує в собі методологічні
здобутки поетики і стилістики, наратології, генології, теорії комунікації,
інтертекстуального підходу, рецептивної естетики, семіотики, психології
творчості тощо.
Зіставлення авторських масок виявилося доволі продуктивним
підходом у порівняльному вивченні художнього матеріалу обраних
літератур, оскільки на його основі можна зробити вірогідні висновки про
національні варіанти сучасного словесного мистецтва в аспекті з’ясування
оригінальних та типових способів взаємодії між автором, текстом і читачем.
Особливості національної історії, культури, естетики, моралі, націєтворчої
міфології, ментальності, самосвідомості, міжнародної комунікації – все це
певним чином відобразилося на формуванні та характері національних
варіантів найновішої літератури загалом і на специфіці авторської маски
зокрема. Саме тому порівняльне вивчення поетики авторських масок дає
змогу простежити суспільно-типологічні схожості, літературно-типологічні
спільності та психологічно-типологічні подібності (за Д. Дюришиним) між
окремими національними літературами, а також значно допомогти в пошуку
188
відповіді на не менш важливе питання: в чому полягає самобутність цих
літератур?
Авторська маска як внутрішньотекстовий образ автора, або
суб’єктивована проекція творця в художньому творі, з одного боку,
характеризується ідіостилістичними особливостями та творчим замислом
кожного окремого митця, а з другого – все ж таки, безумовно, має і спільні
для різних авторів формальні ознаки, на основі яких можна вирізняти певні
типові моделі вираження маски автора.
Стійкий інтерес дослідників до теми авторської маски, з одного боку, і
багатий художній матеріал, який пропонує сучасна українська та російська
мала проза, з другого, спонукають робити певні кроки для вирішення
проблеми укладення типології масок автора. Аналіз низки оповідань, новел
та нарисів, написаних у період від початку 90-х до сьогодення, дає змогу
виокремити такі варіації авторських масок: стилізаційні маски, які мають у
своїй основі переосмислені та обіграні на різних рівнях претексти і дискурси;
образно-емоційні маски, в які закладено певну комунікативну стратегію (тип
поведінки) автора всередині тексту; іконічні маски, побудовані на
використанні конкретних образів; наративні маски, базовані на способі
суб’єктного вираження внутрішньотекстового автора.
Зіставлення різних типів масок у двох літературах показало, що
іконічні (маска феміністки-інтелектуалки в розглянутому творі О. Забужко,
маска трагічно закоханого у В. Пелевіна, маска пліткарки в
Л. Петрушевської, маска бабія-дотепника в Ю. Винничука, маска емігранта у
В. Діброви, маска заробітчанина в О. Снєгірьова, маска незрячого в Д. Гуцка,
маска морського вовка – мізантропа в Марусі Клімової, маска дякалюдинолюба у В. Портяка) та образно-емоційні (відвертість, блазнювання,
юродство, іронічність тощо) маски насамперед демонструють індивідуальноавторські особливості маскування. Стилізаційні маски, які виокремлюються,
наприклад, в «Інструкторі з тенісу» О. Забужко та «Ніці» В. Пелевіна, – не
лише доказ неповторної віртуозності авторських перевтілень, а й досить
189
яскравий матеріал для спостереження над відмінностями в різних
літературах, зокрема над особливостями використання інтертекстуальних
засобів та стилізаційних можливостей для формування масок автора.
Наративний підхід до аналізу авторських масок, окрім індивідуальних та
національних ознак, найкраще виявляє схожі формальні прийоми творення
внутрішньотекстового образу автора.
Як в українській, так і в російській літературах на матеріалі малої прози
формально можна виділити три основні наративні типи авторського
маскування: маска фіктивного наратора (формується на основі
мовностилістичних прийомів конструювання образу специфічного, часто
колоритного чи маргінального, наратора), автобіографічна маска
(твориться за допомогою автобіографічних паралелей з біографічним
автором)і введення до тексту автора-персонажа (автор у художньому світі
твору позиціонує себе не просто, та й не обов’язково, як відповідний
письменник, а саме як творець конкретного тесту, персонажем якого він
наразі і виступає).
Специфіка маски першого типу висвітлена в інтерпретації творів
Василя Портяка («Гуцульський рік…») та Марусі Клімової («Морські
оповідання»). Автобіографічна маска ілюстрована аналізом циклу оповідань
Сергія Жадана «Біг Мак» та рядом текстів Іллі Кочергіна. Яскраві образи
автора-персонажа представлені в «Нарисах бурси» Антона Санченка» та в
«Усіх, хто пропливає» Юрія Буйди. Класифікацію авторських масок на
основі розрізнення формальних способів суб’єктного вираження
внутрішньотекстового автора можна використовувати як універсальний ключ
для аналізу будь-якого тексту в аспекті авторського маскування.
Якщо ж детальніше говорити про спільне і відмінне у творенні масок
автора у двох літературах, то насамперед варто зазначити, що найпоширеніші
прийоми: вибір відповідної наративної стратегії та типу авторської
емоційності, стилізація, інтертекстуальність, обігравання біографічних
паралелей, поява серед персонажів твору двійників автора, епатаж та пародія,
190
абсурдизація, інфантилізація, використання підтекстів, продумане
компонування прозових збірок (післямови, передмови, спосіб розміщення
текстів, явні та приховані перегуки між ними) – використовуються і
українськими, і російськими авторами. Поєднує обидві літератури також
закладене в масках яскраво виражене прагнення до деструкції
соцреалістичних штампів та іронічно-пародійне обігравання радянського
минулого (твори С. Жадана, Ю. Винничука, А. Санченка, Марусі Клімової,
Ю. Буйди, І. Яркевича тощо).
Для творення авторських масок велике значення має і те, що в обох
досліджуваних літературах досить помітна тенденція до розмивання
жанрових меж. Вона проявляється в об’єднанні новел, оповідань, нарисів у
ширші структури, які можна трактувати не просто як класичні збірки творів,
а саме як книги чи цикли новел (оповідань), поєднані спільним оповідачем,
персонажем (персонажами), тематикою, хронотопом, елементами композиції
(передмови, післямови, авторські відступи) тощо, і навіть як романи в
новелах (оповіданнях).
Серед найяскравіших прикладів постають «Прусська наречена»,
«Трутизна і мед», «Жунглі» Ю. Буйди, «Морські оповідання» Марусі
Клімової, «Цукровий Кремль» В. Сорокіна, «М’ясо снігура (гептамерон)»
Д. Ліпскерова, «Біг Мак» С. Жадана, «Нариси бурси» А. Санченка, «Чайні
замальовки» В. Діброви, «Груші в тісті» Ю. Винничука та багато інших.
Критики постійно дискутують з приводу «Прусської нареченої» Ю. Буйди,
називаючи її то збіркою оповідань, то книгою оповідань, а то й романом. У
«Чайних замальовках» В. Діброви, в анотації до яких зауважено, що це
двадцять історій про зовсім різних людей з різними долями, насправді досить
багато перегуків не лише між самими оповіданнями, а й з біографією самого
Володимира Діброви. Автобіографічні «Нариси бурси» Антона Санченка
можна одночасно сприймати як збірку окремих оповідань та нарисів і як
цілісну повість. Розкидані в різній періодиці оповідання Іллі Кочергіна
містять безліч перегуків та авторемінісценцій. Такі перехідні явища в
191
динаміці літературних жанрів разом з тяжінням літератури до
автобіографізму в текстах свідчать про авторську гру цілим набором масок
(наративне маскування, «передача голосів» різним нараторам, поява
двійників автора серед персонажів, розщеплення автора на безліч alter ego,
видиме втручання автора-персонажа в розвиток сюжету тощо), адже
основний фактор структурно-смислового поєднання на перший погляд не
пов’язаних текстів – це образ внутрішньотекстового автора в його
різноманітних проявах (оповідач історій, свідок подій, їх учасник, авторперсонаж тощо).
Внутрішньотекстовий автор може бути не тільки експліцитно
вираженим у тексті, але й вдаватися до відкритого маніпулювання
художньою дійсністю. В «Усіх, хто пропливає» Ю. Буйди Буйда-персонаж
постійно підкреслює свою владу над текстом і рештою персонажів, яка
символічно проявляється в праві поставити крапку там, де забажає творець
тексту. Фіктивний автор у «Нарисах бурси» А. Санченка часто розігрує
читача, нібито помилково водячи його то містом, то територією училища, то
казармами, а згодом жартівливо вибачається за свою «затурканість» та
«неуважність». Обидва автори-персонажі здатні виступати в ролі своєрідних
deus ex machine, втручаючись таким чином в уже задану текстову логіку.
Окрім самого автора-персонажа, у творах часто з’являються його
двійники. У Буйди – це насамперед баба Буяниха та Жопсик, а в певному
смислі решта героїв оповідань, у творах Санченка – образи курсантів Гоголя
та Котляревського.
Для створення авторських масок сучасні автори доволі часто вдаються
до інтертекстуальних прийомів (алюзії, пародія, стилізація, пастиш) та ведуть
явний або прихований діалог з модерністами та іншими літературними
попередниками. Однак якщо російські письменники іронізують, заперечують
або переграють класику на рівні конкретних текстів, образів, сюжетів та
стильових особливостей (В. Пелевін, В. П’єцух), то українські митці
зосереджуються на рівні поетики, ідей та типів героя, характерних для
192
певних літературних та соціокультурних дискурсів, причому часто це або
неонародництво (як у творах В. Портяка), або підкреслене неомодерністське
естетство (О. Забужко). Без виявлення та інтерпретації інтертекстуальних
відсилань до різноманітних літературних, філософських, історичних та інших
текстів неможливий адекватний аналіз ідейно-смислового навантаження
авторської маски.
На специфіці масок у національних літературах значною мірою
позначилося колоніальне (імперське) минуле. Так, самосвідомость
внутрішньотекстових авторів в українській малій прозі часто позначена
відбитком комплексу меншовартості, який проявляється в постійному
прагненні довести свою повноцінність (національну, мовну, статеву,
гендерну, творчу, інтелектуальну, матеріальну) або, навпаки, в маргіналізації
особистості (маски пияки, блазня, носія суржику, емігранта, який мусить
пристосовуватися до реалій та менталітету чужої країни). Наратори
українських оповідань та новел зазвичай більш пасіонарні та активні, вони
діють, рухаються, мандрують, за щось борються, хоч і не завжди успішно і
продуктивно.
Що ж до внутрішньотекстових авторів у російських творах, то
відсутність проблеми національного самоствердження сформувала дещо
інший тип масок, позбавлений зайвої пасіонарності та динаміки. Тут
найчастіше зображені пасивні спостерігачі, які вдаються до споглядання
світу зовнішнього і світу всередині себе. Навіть у найепатажніших текстах,
де часто профануються традиційні російські цінності і класична література
(наприклад, оповідання Марусі Клімової та І. Яркевича), розповідачі схильні
більше спостерігати, критикувати, висміювати, пародіювати класику,
культуру, традиції, національний менталітет, владу, аніж вдаватися до
реального (дієвого) протесту.
Зрештою, обираючи різноманітні маски, українські автори, свідомо чи
несвідомо, більше акцентують на проблемі особистості в постколоніальному
світі, нерідко маргінальної, яка часто проектується на проблеми національні.
193
Російські автори частіше спостерігають саму дійсність і її вплив на
особистість. Саме тому для української літератури характерніше
блазнювання як спосіб приховати певні психологічні комплекси і отримати
право свободи слова, а для російської – юродство як викриття недосконалості
навколишнього світу.
Загалом же ретельне дослідження особливостей авторської маски в
українській та російській малій прозі підтверджує нині популярну і досить
помірковану, щоб її прийняли більшість сучасних дослідників, думку, що
авторська маска у двох східнослов’янських літературах характеризується
посиленим авторським началом і не сприймається як конструкт, поява якого
спричинена «зникненням» автора. Навпаки, вибір маски (стилізаційної,
образно-емоційної, іконічної чи наративної) для розглянутих вище та
багатьох інших авторів є стратегією свідомою, зумисне націленою на гру з
читачем.