ХУДОЖНЯ РЕАЛІЗАЦІЯ УНІВЕРСАЛЬНОЇ КАРТИНИ СВІТУ В “ПОВІСТІ ВРЕМ’ЯНИХ ЛІТ” : ХУДОЖЕСТВЕННАЯ РЕАЛИЗАЦИЯ универсальной картины МИРА В "Повести временных лет"

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ М.П.ДРАГОМАНОВА

На правах рукопису

БЄСЄДІНА ЮЛІЯ АНАТОЛІЇВНА

УДК 821.161.2(091)”11”

ХУДОЖНЯ РЕАЛІЗАЦІЯ УНІВЕРСАЛЬНОЇ КАРТИНИ СВІТУ
В ПОВІСТІ ВРЕМ’ЯНИХ ЛІТ”

Спеціальність: 10.01.01 українська література

Д и с е р т а ц і я
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
кандидат філологічних наук,
доцент САВЧЕНКО ІРИНА ВІТАЛІЇВНА

Київ 2003

ЗМІСТ
Вступ3.
Розділ І. Теоретичні передумови аналізу універсальної картини світу в Повісті врем’яних літ”19.
1.1. Розвиток поняття картина світу” в гуманітарній науці та його зміст...19.
1.2. Картина світу як структура і художній образ.44.
1.3. Жанровий канон як вихідний зразок для побудови образу історії Повісті врем’яних літ”67.
1.4. Становлення авторської самосвідомості літописця та інтер-текстуальність Повісті врем’яних літ”.88.
Розділ II. Універсальна картина світу в Повісті врем’яних літ”...105.
2.1. Моделювання світу у фрагментах усного походження...105.
2.2. Специфіка втілення агіографічного принципу моделювання світу в Повісті врем’яних літ”...124.
2.3. Розвиток історичного принципу моделювання світу в Повісті врем’яних літ” і образ історії142.
2.4. Модель світу та її художня реалізація: універсальна картина світу Повісті врем’яних літ” у діахронії руху тексту” літопису.170.
Висновки.204.
Список використаної літератури..211.

ВСТУП

Повість врем’янних літ”[1] має значну історіографічну традицію. Вивчення літопису насамперед як твору історичного спиралося на розвідки в галузі вітчизняної історії та історії літератури. Саме тому нові літературознавчі дослідження, пов’язані з досягненнями психології (зокрема, психології несвідомого та масової свідомості), лінгвістики (погляд на мову як систему знаків та структурний підхід до аналізу її явищ) і математики (теорії інформації), не лише відкривають нові шляхи осмислення найдавнішого етапу історії нашого народу, але й дають можливість нового погляду на раніше досліджені тексти. Серед них ПВЛ посідає важливе місце як твір, що є для нашої літератури одним з основоположних.
Літописи Київської Русі почали друкувати в Бібліотеці Російській”, перша частина якої вийшла в Санкт-Петербурзі в 1767 р. З того часу видання та дослідження літописів не припинялось[2], а кожен, хто займався вивченням проблем літописання чи початкового етапу історії Київської Русі, змушений був так чи інакше вдаватися до найдавнішої пам’ятки літописного жанру і, разом з тим, до одного з найвеличніших творів старої літератури Повісті врем’яних літ”.
Від першої публікації в другій половині ХVІІІ ст. ПВЛ довгий час сприймали як твір одного автора, в якому оригінальний текст прихований під пізнішими нашаруваннями та помилками. Характерно, що вже перший дослідник ПВЛ історик В.Татищев спробував розмежувати історичну правду твору й народну легенду. Академік А.Шлецер присвятив значну частину свого життя тому, щоб очистити” Несторів текст від темних місць”, спричинених, на його думку, помилками переписувачів. Незважаючи на негативне ставлення до початкового періоду руської історії, А.Шлецер дав високу оцінку києворуським літописам у порівнянні з хроніками Західної Європи.
М.Карамзін, працюючи над Історією держави Російської”, не лише використовував матеріал літописів, але й багато зробив для підготовки їх наукового видання. Принцип видання давніх пам’яток, запропонуваний ним (за кращим списком із додаванням варіантів та різночитань), наука використовує і до сьогодні. Окрім того, вчений першим спробував осягнути ідеї, які спонукали літописця в його праці [61].
Відмінний від запропонованого В.Татищевим, А.Шлецером та М.Карамзіним підхід до вивчення літописів був розроблений російським археографом П.Строєвим і продовжений у працях К.Бестужева-Рюміна, М.Костомарова, Д.Іловайського, М.Погодіна, М.Сухомлинова [15; 69; 55; 119; 148] та багатьох інших. П.Строєв та його послідовники витлумачували літопис не як витвір однієї людини, а як зведення, збірник різнорідного та різночасового матеріалу. Це відкривало додаткові можливості для вивчення окремих шарів літописного тексту, що належали різним періодам історії, різним літописцям. Інтенсивна аналітична робота була зосереджена переважно навколо ПВЛ: полеміка велась з приводу питання про авторство Нестора та співвідношення окремих творів у складі літопису. Праці вчених у цьому напрямі збагатили науку великою кількістю розрізнених, але вірогідних фактів, які значно сприяли подальшому вивченню вітчизняного літописання.
Особливе місце у східнослов’янській медієвістиці посідають дослідження О.Шахматова [175; 176]. З урахуванням численних попередників, саме О.Шахматова вважають справжнім творцем наукової концепції вивчення історії літописання. Вчений започаткував нову методологію освоєння цього історико-літературного явища і створив власну порівняльно-текстологічну наукову школу в дослідженні давньої східнослов’янської літератури, найдавнішої доби слов’янської історії та історичної етнографії Східної Європи; ввів у науковий обіг численні рукописи, надрукував важливі літописи та зробив сміливі спроби відновлення втрачених літописних текстів ХІ ХVІ століть спроби, що не знають собі рівних у світовій науці за математичною точністю та майже художньою інтуїцією” [84: 14].
Характерно, що для нового дослідження ПВЛ О.Шахматовим вихідним також стало питання авторства, але метод вченого суттєво відрізнявся від праць попереднього періоду. Відтворюючи історію старокиївського літописання, вчений не будував ізольованих гіпотез, а враховував усі доступні йому списки, усю сукупність фактів, застосовуючи різноманітні прийоми та способи аналізу до всього матеріалу літописних списків у цілому. Д.Лихачов наголошував, що подібно до того, як узагальнення О.Шахматова охоплювали всі відомі йому літописні списки, його аналіз охоплював весь текст кожного літописного списку зокрема” [84: 28 курсив автора].
Уявлення про літопис як про внутрішньо цілісне, політично продумане зведення попереднього літописного матеріалу відкривало перед наукою широкі можливості реконструкції та вивчення втрачених пам’яток старого письменства, а також можливість нових досліджень історії Давньої Русі. Історія києворуського літописання постала в дослідженнях О.Шахматова та його послідовників як історія суспільної думки Київської Русі, історія формування її самосвідомості. Водночас не можна не відзначити певну модернізацію психології старокиївського літописця. На думку прихильників ідей шахматівської школи, методи роботи літописця, стиль літописання, склад літописів були незмінними протягом століть, як незмінними залишались політичні концепції авторів літописів. Недоліки такого підходу чітко виявились вже у застосуванні його до суто історичного матеріалу. Але в цілому метод логічно-смислового аналізу, запропонований О.Шахматовим, його глибока повага до людей, які визначали культурно-історичне обличчя Русі багато століть тому, бажання бачити літописців розумними, ерудованими істориками справили надзвичайний вплив на подальший розвиток вітчизняної гуманітарної думки в галузі історії, літературознавства, лінгвістики, культурології тощо.
Роботи О.Шахматова були не лише вагомим внеском у дослідження історії києворуського літописання, але й викликали багато сумнівів та суперечок, що не припиняються і досі. Насамперед не погоджувались із шахматівською схемою генеалогії літописних зведень В.Істрін [57] та М.Нікольський [106], із окремими зауваженнями щодо цієї концепції у різні часи виступали Л.Черепнін [169], М.Присьолков [123], М.Тихомиров [151], Д.Лихачов [84], Б.Рибаков [129], М.Алешковський [9], М.Брайчевський [21], П.Толочко [157], А.Кузьмін [73] та інші дослідники. Їх зауваження стосувалися проблеми історії тексту ПВЛ та першопочатків літописання.
Підсумовуючи перші два етапи дослідження ПВЛ і внесок О.Шахматова в розвиток східнослов’янської медієвістики, вваджаємо, що протягом значного періоду літопис розглядався вченими як твір історичний, а всі особливості його змісту, структури, стилю тощо в загальних рисах пояснювалися тогочасним початковим станом розвитку літератури, а значно більше історичними умовами написання, тенденційністю авторів та пізнішими помилками переписувачів.
Водночас увага до естетики ПВЛ наявна вже в дослідженні А.Шлецера. Літературним джерелам літопису, переважно перекладним, була присвячена праця М.Сухомлинова Про давній руський літопис як про пам’ятку літературну” (1856 рік) [148], яка довгий час залишалася єдиною в цьому аспекті. Погляд на ПВЛ як на твір поетичний простежується в українському літературознавстві (М.Костомаров [69], В.Перетц [114], О.Барвінський [11], І.Франко [165], М.Грушевський [36], Д.Чижевський [170], М.Возняк [29], М.Гудзій [37], В.Яременко [183] та інші).
Проблема вивчення художньої структури ПВЛ була порушена в 1947 р. російським дослідником І.Єрьоміним. Вчений дійшов висновку, що художні загадки” літописної оповіді мають характер внутрішньо закономірної системи і, отже, можуть розглядатися як притаманні ПВЛ, тобто як пряме відображення своєрідної неевклідової геометрії” його, літописця, не лише історичного, але й художнього мислення, - його стилю” [49: 92 курсив автора].
І.Єрьомін був одним з перших радянських медієвістів, які поглиблено аналізували проблеми поетики києворуської літератури та особливості художньої форми середньовічних літературних пам’яток. Пошуки В.Адріанової-Перетц [6], І.Єрьоміна [48], Д.Лихачова [82], О.Робінсона [126] та інших вчених у галузі поетики старокиївської літератури дали можливість відновити історичну дистанцію, втрачену О.Шахматовим та його школою. ПВЛ постала як інакший текст із власними законами розгортання поетичного світу, відмінними від законів літератури Нового Часу. Дослідження художньої специфіки давньої літератури в нерозривному зв’язку з ідеями та світоглядними уявленнями доби Київської Русі дали можливість побачити ПВЛ не як результат політичного замовлення, а в процесі його становлення, осмислення літописцями минулого, теперішнього та майбутнього Русі.
Дослідження ПВЛ у другій половині ХХ ст. загалом продовжували традиції, вироблені О.Шахматовим, І.Єрьоміним і Д.Лихачовим, і були нерозривно пов’язані з вивченням стилю й жанрів києворуської літератури та усної народної творчості. У них була поставлена проблема множинності систем всередині національних літератур, проблема естетичного виміру старокиївської літератури та Середньовіччя в цілому. На сьогодні загальновизнаними є утилітарний характер і риторична основа середньовічного мистецтва: його жанри виникали не лише як різновиди літературної творчості, а насамперед як явища життя в широкому розумінні цього слова.

Легко помітити, що більшість дослідників, які займались вивченням ПВЛ, належать до російської науки, і це не випадково. Суперечка щодо проблеми старокиївської спадщини триває вже понад два століття, а підневільне становище, у якому перебувала Україна (спочатку Малоросія, а потім Українська Радянська Соціалістична Республіка), не давало змоги активно протистояти нав’язуванню думки про те, що ПВЛ видатний твір русской литературы”, який розповідає про початок Русской земли, о начале русской народности” [118: 271], попри давно усталену в науці думку про києворуське (малоруське”, південноруське” тобто київське, українське) походження і ПВЛ, і Слова о полку Ігоревім”, і багатьох інших творів зрілого східнослов’янського Середньовіччя. До цього спричинилися як нерозрізнення понять руський/російський” і теза про колиску трьох братніх народів”, використовувані з ідеологічною метою, так і той факт, що ПВЛ розпочинає більшість відомих літописних списків, причому в північній Русі аж до занепаду літописання в ХVІІІ ст., на той час як на терені України барокове літописання із типу неособистісно-компілятивного зведення-архіву переростає в тип індивідуального твору-осмислення, концентруючись на конкретних історичних подіях і особах, часто без поєднання окремих літописів в одному списку. Відтак, до сьогодні в російській медієвістиці панує думка про київське коріння російської літератури та культури, а українські вчені не часто наважуються конкурувати з російськими, серед яких насправді видатні постаті Б.Греков, Д.Лихачов, Я.Лур’є, М.Присьолков, Б.Рибаков, О.Творогов, М.Тихомиров, О.Шахматов та ін. Тому, як наголошує О.Мишанич, одним із першочергових завдань у новій незалежній Україні постає необхідність заповнити прогалину, яка утворилася в галузі вивчення літератури Київської Русі, а не пасивно спостерігати, як наш духовний набуток працює на чужу культуру” [100: 17].
У зв'язку з тим, що значний внесок у дослідження ПВЛ зроблений російськими вченими (як і в дослідження картини/моделі світу), маємо інтерпретувати їхні досягнення з погляду вітчизняної наукової традиції, і, насамперед, визначити зміст поняття давньоруський” щодо Київської Русі, її літератури, культури, народу, держави.
У вітчизняному літературознавстві чітке й послідовне розмежування понять руський” (від власного іменника Русь”) і російський” (від власного іменника Росія”) вперше маємо у М.Грушевського, який вбачав український характер у літературі ХІ ХІІ ст. [36: 56]. Натомість у російській медієвістиці давньоруський” традиційно розуміється як давньо-російський” з погляду теорії давньоруської народності, на захист якої піднімаються голоси і тепер (наприклад, виступ В.Сєдова на круглому столі Етнічні процеси у середньовічних слов’ян” [135: 18, 28 29]).
Компромісною тут є позиція О.Толочка, який пропонує розглядати давньоруську народність з погляду концепції нації як уявної спільноти (теорія Б.Андерсона). Вчений потрактовує давньоруську народність як віртуальну сукупність, засновану на єдиній літературній (старослов’янській) мові та спільному колі текстів, що продукують спільні уявлення про історію, походження та долю колективу, до якого належить людина читач цих творів. При цьому дослідник звертає увагу на нечисленість таких людей у порівнянні із загальною кількістю населення Київської Русі [154: 32, 32, 34].
Проте, якщо на рівні свідомості ще припустимо говорити про уявну давньоруську народність (хоча й тут визначення такої народності як руської за самоназвою було б доцільніше), то на рівні літератури художні твори потребують визначення їх культурно-етнічної приналежності в синхронії системи світових літератур та в діахронії розвитку національної писемності. Тому з метою запобігти плутанині ми вважаємо за необхідне замінити в нашому дослідженні традиційно використовуване поняття давньоруський” поняттями давньокиївський”, старокиївський”, києворуський” (від позначення першого періоду розвитку національної літератури, прийнятого в працях вітчизняних вчених, зокрема, в О.Александрова).

У дослідженнях ХІХ ХХ століть можна виділити два чинники, важливі для розуміння тексту ПВЛ:
1. Історичний рух тексту” (за О.Шахматовим) у зв’язку з рухом історії, тобто зміни в тексті ПВЛ внаслідок поповнення іншими записами та переорганізації літописного матеріалу від найдавнішого зведення історичного матеріалу 996 року до власне ПВЛ і двох її редакцій; вплив історичної ситуації та ідейної концепції автора кожного зведення на текст літопису;
2. Поетичний закономірності художнього мислення авторів твору або, іншими словами, художнього стилю, які зумовили особливості поетики ПВЛ, визначили специфіку зображення у творі подій та осіб сучасної авторам історії.
Проте якими б повними, глибокими та всебічними не були б дослідження такого твору, як ПВЛ, вони ніколи не можуть бути вичерпними, бо завжди існує ймовірність зміни й розширення усталених підходів, а поряд з тим і розширення меж пізнання самої літератури. Інший підхід до вивчення літератури, насамперед літератури давньої, базується на припущенні, що кожен такий твір є виявом інакшої, відмінної від сучасної, свідомості автора твору, зосередженням інформації, яку адресант-автор передає адресатові (читачеві, дослідникові) через посередництво певних структур, що виступають своєрідним кодом передачі інформації. Посилення такого підходу до вивчення творів літератури особливо відчутне в останні десятиліття. Це пов’язано із відкриттями мовознавчої науки, структуралізму та семіотики. Окрім того, у прямому зв’язку з розвитком лінгвістики ХХ ст. перебувають дослідження сучасних психологів, фольклористів, етнографів. Спільним моментом у таких дослідженнях є осмислення знакового характеру мислення та мистецтва, з одного боку у працях літературознавців (наприклад, осмислення особливостей художніх кодів та жанрових моделей давньої вітчизняної словесності П.Білоусом або теорія знаковості києворуської літератури у дослідженнях Д.Лихачова), а з іншого у семіотиці та культурології (т. зв. теорія ментальностей або типів свідомості).
Наука завжди рухається в напрямі розширення та поглиблення знань, інтеграції досягнень інших галузей. Розвиток гуманітарної думки другої половини ХХ століття дає змогу виокремити ІІІ, поряд з історичним та поетичним, чинник, важливий для аналізу твору мистецтва, а саме: іманентні закони людського мислення, які є первинними щодо літературного твору. Цей чинник набуває особливої ваги при дослідженні пам’яток давньої літератури, тому що характер та форми світовідчуття, принципи осмислення й відображення дійсності людиною ХІ ХІІ та ХХ ХХІ століть суттєво різняться.
У ХХ ст. актуальним стає розуміння історії не лише як науково-технічного прогресу, але й також як історії ідей та еволюції самосвідомості людства. Такий підхід дозволив переглянути застарілу оцінку первісної доби та Середньовіччя як темних, диких чи відсталих епох та ввести їх до кола наукової проблематики. Історія культури в ХХ ст. пішла шляхом пошуку універсальних категорій людської свідомості, які разом з тим є вихідними концептами цієї культури, оскільки пізнання соціальних, економічних, політичних процесів попередніх епох виявилось неможливим без пізнання колективної психології та уявлень про світ та про себе людей як суб’єктів цих процесів. Такий висновок був зроблений представниками різних шкіл та наук, наприклад, культурологом та літературознавцем М.Бахтіним, політологом М.Вебером, етнологом Л.Гумільовим, культурологом О.Гуревичем, істориком Ж.Ле Гоффом, творцем соціальної антропології К.Леві-Стросом, соціокультурологом Ю.Павленком та інші. Серед теорій, які вбачають зміст історії у становленні самосвідомості людства, найбільше уваги привертає гіпотеза осьового часу” К.Ясперса [184].
На нашу думку, взаємозумовленість духовних і суспільно-політичних процесів, які визначають життя кожної нації, дозволяє застосувати схему духовної еволюції К.Ясперса (у її основних моментах) до історії окремого народу, в даному випадку українського, за такими положеннями:
1. Зміст і сенс історії К.Ясперс осмислює як становлення самосвідомості людини і людства; на думку Ф.Гегеля, Ф.Ніцше, А.Шопенгауера та ін., становлення національної самосвідомості визначає не лише духовне, але й суспільно-політичне життя нації.
2. Знаки, які є визначальними для періоду осьового часу”, співпадають з характеристиками тієї культурно-історичної ситуації, яка склалась у східних слов’ян на час появи та розквіту Київської держави, а саме: а) політична, економічна, культурна консолідації та розквіт великих держав-цивілізацій; б) поява писемності, розпад синтетичного міфу та виділення літератури, натурфілософії, історії; в) виокремлення людини зі світу природи/спільноти, усвідомлення самоцінності особистості.
3. Осьовий час”, за твердженням К.Ясперса, закладає підвалини самооновлення суспільства, результатом яких стають фундаментальні зміни культури, зокрема, виникнення світових релігій; на нашу думку, старокиївська доба була для нашого народу тим підґрунтям, на якому сформувалась національна самосвідомість і самоідентифікація українців у ХVІ ХVІІІ ст.
Відповідно до ясперcівської концепції історичний розвиток українців матиме такий вигляд. Перша історична фаза закінчується розселенням слов’ян на схід від Вісли на територію середньої течії Дніпра. Осьовим часом” другої фази буде давньокиївська епоха (завершення розпаду племен та утворення держави; усвідомлення відмінності людини від світу природи; синтез східного християнства з життєрадісним слов’янським світовідчуттям), а її кульмінацією козацька доба (усвідомлення українців як етносу та людини як творця історії). Початок третьої фази припадає на кінець ХІХ ХХ ст. час перетворення аграрної нації в індустріальну, осмислення цінності окремої особистості, права кожної людини на недоторканість власного духовного світу.
Не випадковим є й те, що саме в ці періоди значно зростає концептуально-прогнозуюча роль мистецтва, художній твір пропонує власне бачення подій, їх причин і рухомих сил, розвитку ситуації та наслідків діяльності людей власну модель дійсності. Складники такої моделі ґрунтуються на праобразах людської свідомості або найбільш важливих символах певної культури. ПВЛ з цього погляду є дуже цікавим об’єктом для дослідження: джерела літопису мають різне походження (міфологічне, агіографічне, фольклорне, документальне тощо), а сам текст перебуває під впливом не лише християнських поглядів своїх авторів, але й язичницького культу роду і землі, притаманого масовій свідомості давніх русичів. Аналізуючи універсальну картину світу, відображену у ПВЛ, можемо виявити образно-ідейні комплекси, актуальні для української свідомості ще в передісторичні часи (праобрази), та простежити напрям їх трансформації у наступний період становлення державності, або в осьовий час”.
Дисертаційне дослідження передбачає аналіз ПВЛ як поетичного тексту, в якому художньо втілена авторська концепція дійсності. Вихідним положенням є теза О.Потебні про те, що художній твір не може бути дзеркальним відображенням дійсності, інакше він втрачає головну свою ознаку — поетичність. Отже, ПВЛ є щось інше і більше” (за висловом О.Потебні), ніж просто писемна фіксація реальних чи вірогідних подій. На думку вченого, те, що той чи інший твір живе століттями, визначається не буквальним його змістом, а тим, що в нього вкладають наступні покоління [122: 29]. ПВЛ сприймалась сучасниками та нащадками як правдива історія про початок вітчизняної державності, закладене в ній розуміння народом самого себе було актуальним протягом кількох століть. Сьогодні розуміння витоків історії нашого народу та ключових образів його самосвідомості є не менш важливим, ніж вісім століть тому: воно є підґрунтям, основою мислення сучасного українця.
Писемна християнська культура була принципово відмінною від архаїки, орієнтованої на один синкретичний текст текст міфу, оскільки ґрунтувалась на різних текстах, які в літературі оформлювались як різні жанри і, відповідно, як різні типи жанрових моделей світу. Колективна картина світу Середньовіччя являє собою конгломерат образно-ідейних комплексів на різних стадіях їхнього розвитку, які, до того ж, сприймаються реципієнтами по-різному, що залежить від релігійної, станової та етнічної приналежності останніх, рівня культури та освіти. Синкретичний міф у цей час розпадається на окремі фольклорні жанри, доповнюючись запозиченим з Візантії через Болгарію письменством.це означає, що оригінальні твори Давньої України відпочатково створювались у семантичній (християнська ідеологія) та жанровій (перекладна література) площині чужих, поступово випростовуючись з неї, проте зберігаючи орієнтованість на іншу (не язичницьку) культуру й іншу (книжну) мову.
Основною ж особливістю середньовічної культури було збереження і навіть посилення сакрального характеру Слова. Прийомом створення компіляцій ставало запозичення не стільки факту, скільки тексту, пов’язаного з певним фактом, що призводило до збереження автономії окремих текстових фрагментів унових пам’ятках, а отже, і до збереження притаманних цим фрагментам принципів моделювання світу.
Синтетична природа літописного жанру відповідно відображена його ансамблевою структурою і зумовлена історією укладання ПВЛ (кілька попередніх зведень, різночасне включення окремих творів до складу літопису, стилістичне, фактологічне та ідеологічне редагування). Всі зазначені фактори ускладнювали створення цілісної картини світу в ПВЛ.
Спираючись на багатоджерельну основу ПВЛ та полісюжетність цього тексту, з одного боку, а також на специфіку середньовічного типу творчості з іншого, ми вважаємо, що універсальна модель світу ПВЛ як синтетична структура вимагала індивідуального авторського втручання з метою узгодження текстів-джерел на всіх рівнях від фактологічного і сюжетного до рівня єдиної імперативної моделі світу, яка є втіленням авторської концепції дійсності й засвідчує становлення авторської самосвідомості в давній українській літературі.

Предметом дослідження є універсальна картина світу ПВЛ як художня реалізація авторської концепції дійсності.

Матеріалом дослідження став текст ПВЛ за Лаврентіївським списком, що є більш давнім (1377 р.), ніж Іпатський (20-х рр. ХV ст.). Крім того, текст ПВЛ збережений у Лаврентіївському списку в другій редакції 1116 1117 рр., а не в третій, і є ближчим до протографу Нестора, ніж варіант Іпатського списку.

Метою дослідження є аналіз моделювання світу в ПВЛ. Реалізація цієї мети здійснюється шляхом вирішення таких завдань:
1. Визначити ключові образно-ідейні комплекси архетипи національного мислення в системі світобачення зрілого вітчизняного Середньовіччя, з’ясувати особливості їхнього розвитку та співвідношення для давньокиївської свідомості.
2. Описати структуру, складові елементи та принципи побудови моделей світу, а також специфіку відображення і сприйняття образів у вітчизняній культурі.
3. Висвітлити типи жанрових моделей світу історичних творів та їхній вплив на моделювання світу в ПВЛ.
4. Осмислити підстави для виявлення авторської індивідуальності давньокиївського книжника та характер авторства ПВЛ.
5. Дослідити типи моделей світу, привнесені в ПВЛ текстами-джерелами.
6. Проаналізувати образ історії як вихідний комплекс для створення картини світу ПВЛ і вибудувати синтетичну модель світу пам’ятки.
7. Продемонструвати діахронію картини світу ПВЛ через рух тексту” літопису.

Методологічною базою дослідження стали праці О.Шахматова, Д.Лихачова, Б.Рибакова щодо ПВЛ, а також праці з історії літератури та культури Київської Русі (І.Франка, М.Грушевського, І.Огієнка, В.Адріанової-Перетц, О.Ридзевської, М.Котляра, О.Мишанича, В.Горського та ін.), положення філософської, соціологічної та психологічної думки про відображення світу у свідомості і тексті (праці О.Потебні, К.Юнґа, К.Леві-Строса, Р.Барта, Ю.Крістевої, Й.Ґейзенґи, Ю.Лотмана), дослідження вітчизняних та зарубіжних вчених, які розкривають характер моделювання світу в різних текстах (праці К.Леві-Строса, Є.Мелетинського, В.Іванова, В.Топорова, Л.Ушкалова, О.Александрова, П.Білоуса, В.Горського, Б.Криси, Т.Цив’ян та ін.). У дисертації використано та інтерпретовано ключові положення проблем жанрової специфіки та специфіки авторства середньовічних пам’яток (П.Білоус, В.Кусков, Д.Лихачов, Я.Лур’є, Л.Сазонова, М.Стеблін-Каменський, В.Живов та ін.).

Дла вирішення поставлених завдань були застосовані такі методи описовий, типологічний, зіставний, а також методи архетипного аналізу й структурного моделювання.

Наукова новизна. У дисертаційному дослідженні вперше проаналізовано універсальну картину/модель світу ПВЛ у синхронії та діахронії розвитку початкового вітчизняного літописання; визначено принципи

Список литературы

ВИСНОВКИ
Проведене нами дослідження дало змогу зробити такі висновки та теоретичні узагальнення.
Навіть зважаючи на значну історіографічну і джерелознавчу традицію вивчення тексту та поетичної форми ПВЛ, необхідність нового дослідження цього твору зумовлена закономірним розвитком гуманітарної думки ХХ поч. ХХІ ст. і суспільно-політичним становищем України утворенням незалежної держави, яка на сучасному етапі культурного процесу потребує як духовного самовизначення, так і усвідомлення глибини власних витоків і джерел. ПВЛ є пам’яткою суспільно-політичної та історичної думки епохи українського зрілого Середньовіччя і одночасно пам’яткою духу, одним з перших творів, у яких осмислення вищого сенсу вітчизняної історії домінує над простим переліком фактів.
Пам’ятка виступає не лише як відображення ідей певних суспільних верств населення середньовічної України (на той час Київської Русі) і не лише як початковий етап у духовному становленні нашого народу, а насамперед як поетичний текст, що виник на межі міфологічної та історичної епох, на межі колективного та індивідуального мислення, на межі неусвідомленого (фольклорного) типу творення та свідомої творчості книжника. Такий підхід, крім аналізу суспільно-політичної думки епохи, історичних обставин виникнення літопису та законів поетичного мислення, вимагає також дослідження стереотипів масової свідомості та форм і художніх засобів збереження і відтворення актуальної інформації, властивих українському суспільству періоду зрілого Середньовіччя. Адже саме тісний зв’язок з колективною свідомістю, з одного боку, та адресованість творів всій Руській землі з іншого, призвели до того, що ПВЛ із простої хроніки подій стала поетичним твором, який синтезував пізньоміфологічний і новий, історичний, способи осмислення дійсності. Спільні уявлення старої міфопоетичної традиції були трансформовані свідомістю укладача кожної з редакцій літопису таким чином, щоб якомога чіткіше, повніше й переконливіше донести ті думки, які хвилювали книжника, до його адресатів князівського роду, який держав землю Руську”. Саме поетичний характер ПВЛ дає підстави для розгляду картини світу в цьому творі не лише як структури свідомості, але насамперед як художньої категорії, як образу високого рівня узагальнення, який структурує сукупність образів, мотивів та ідей художнього твору і, власне, є безпосереднім втіленням авторської концепції дійсності.
Загальна картина світу Середньовіччя виникає ґрунтується на картині світу попередньої, архаїчної епохи. Але на відміну від вузько етнічної (родо-племінної) обмеженості міфологічного мислення, середньовічна свідомість є інтернаціональною, в якій інтегруючим фактором виступає християнська особистісно орієнтована релігія. Зокрема, підґрунтя української середньовічної картини світу і її найдавніший шар світобачення формує варварський образ всесвіту, тут східнослов’янський, який вже у Володимирову епоху почав розкладатися, втягуючись в орбіту західної германської та східної хазарсько-печенізько-половецької культур. Розрізнені та трансформовані елементи моделі світу язичницького типу були включені в нову систему світобачення, стрижнем якої стала християнська ідеологія. Остання, у свою чергу, теж виникла на основі дуже давньої середземноморської культури, яка синтезувала античну та передньоазійську традиції. Внаслідок цього українська середньовічна картина світу, залишаючись універсальною і єдиною для різних верств населення Київської Русі, водночас була складною системою, яка у різних текстах втілювалась лише частково. Для епохи українського зрілого Середньовіччя загальна картина світу є складним багаторівневим утворенням, в якому окремі образно-ідейні комплекси, що генетично належать до різних світоглядних систем, існують порівняно автономно. Потрапляючи в художній текст, ці образи стають символами, тобто набувають універсального значення, і елементами моделі світу художнього твору.
У структурному відношенні модель світу представлена як набір елементів (центр/периферія, сакральне/профанне, зона інверсії, домінанта), виражених певними образними комплексами-знаками (дім, ліс, ріка, міст, вхід, гора, шлях тощо), для розкриття взаємодії двох компонентів моделі світу і людини. Структура моделі світу постає тут як співвідношення елементів і образно-ідейних комплексів, а їх розгортання утворює сюжет.
Основною закономірністю побудови моделі світу міфологічного типу є бінарне протиставлення елементів та значень. У християнській системі цінностей протиставлення полюсів стає абсолютним, двовимірна архаїчна модель світу (своє-чуже) перебудовується в тривимірну вертикально організовану систему (небо-земля-пекло), міфологічна одноплановість замінюється символічною двоплановістю, а дія відбувається одночасно і в реально-географічному просторі, і в духовному.
Дослідження моделі світу як художнього образу (картини світу) вимагає передусім розуміння діахронії її компонентів. На розуміння образу-моделі світу значний вплив справив землеробський культ роду/землі, який зумовив втілення всесвіту в образі всієї Руської землі в цілому. Відтворення другого компоненту людини було зумовлено взаємовпливом високої і низької форм колективної свідомості, репрезентованих жанровими формами героїчного епосу і чарівної казки, а художнє відображення цього компоненту в творах зрілого Середньовіччя визначалось концептом людини-героя та топосом наслідування Христа”. У ПВЛ останній отримав форму подвійного наслідування, спричиненого сакралізацією князівського роду: перші князі-мученики, Борис і Гліб, наслідували Спасителя, а наступні руські князі Бориса і Гліба.
Відображення моделі світу в пам’ятках зрілого українського Середньовіччя залежало від специфіки жанру твору, від особливостей національного світобачення та письменницького таланту митця. Призначення тексту для певної аудиторії визначало рівень символізації образної тканини твору та ступінь проникнення і переосмислення архаїчних структур в картину світу пам’ятки. Жанр зумовлював також певну композицію твору, яка накладала відбиток на конструювання моделі світу і на сприйняття її аудиторією.
Осмислення характеру втілення універсальної картини світу Середньовіччя в тексті ПВЛ визначило дослідження цієї проблеми крізь призму генези образно-ідейних комплексів (архетипів), специфіки жанрової форми літопису, природи середньовічної творчості, особливостей виявлення авторської самосвідомості в давній українській літературі. Такий підхід дозволив нам розглядати ПВЛ як відкритий” текст, свідомо орієнтований його авторами на архетипи національного мислення через поетичні форми усного мовлення, з одного боку, і на коло писемних творів візантійсько-православної традиції з іншого. Писемна християнська культура була принципово відмінною від архаїки, орієнтованої на один синкретичний текст текст міфу, оскільки ґрунтувалась на різних текстах, які у сфері літератури оформлювались як різні жанри і, відповідно, як різні жанрові типи моделей світу. Поява відмінних жанрових канонів створювала ситуацію вибору, яка стимулювала становлення авторської самосвідомості і розвиток авторської індивідуальності.
Зважаючи на універсальність, якої вимагала від літератури християнська релігія, і канонічність самого середньовічного мистецтва, вияви авторської самосвідомості старокиївських книжників представлені у загалом традиційній для даної епохи, але порівняно новій для вітчизняної словесності свідомій грі” з текстом. Використання різних прийомів для створення додаткового змісту (ремінісценція, цитування і алюзія, розрив каузальних зв’язків та хронологічний виклад матеріалу, символізація і деталізація, поєднання текстів різного походження тощо) надавало ПВЛ інтертекстуальності і робило твір, призначений передусім для повчання князів”, адресованим усій Руській землі тобто не лише архівом історичних фактів, а національно-культурним феноменом, який не втратив свого духовного значення і вісім століть потому.
Картина світу ПВЛ є свідомо створюваною структурою. Реципієнтом літопису був князівський рід, представники якого, з одного боку, виховувались у традиціях християнської ідеології та книжної культури, а з іншого перебували під значним впливом землеробського культу роду/землі і стереотипів епічного мислення. Писаний у науку князям, літопис мав узгодити ці відмінні світоглядні комплекси і запропонувати таку образну концепцію реальності, яка б не лише відображала світобачення реципієнтів твору, але й впливала на їхню свідомість і підсвідомість, коригуючи таким чином діяльність, а отже, і об’єктивну дійсність.
Картина світу ПВЛ є структурою універсальною. У розумінні старокиївських книжників вона охоплювала весь час існування всесвіту, весь його простір (включаючи реально-географічні та метафізичні виміри), всіх його репрезентантів (князів, їх дітей і дружин, митрополитів та єпископів, печерських ченців, волхвів, боярів, дружинників, міський люд, правителів інших країн і народів, окремих героїв, різні племена, Бога і янголів, апостолів і подвижників, диявола і бісів і т. д.). Однак найголовніша риса, яка визначає універсальність картини світу ПВЛ, це можливість її виходу на різні виміри буття, актуалізація у свідомості адресата історико-географічного, соціально-політичного, культурно-ідентифікаційного, морально-етичного, духовного, метафізичного та інших рівнів розуміння світу.
Не в останню чергу створенню такої картини світу сприяло синтетичне поєднання в зображенні дійсності трьох різних принципів моделювання світу епічного, агіографічного та історичного, перший з яких фокусує зображення на вчинках персонажів, другий надає реальним подіям вищого сенсу, а третій виявляється в суворій фіксації фактів і явищ об’єктивної дійсності.
На відміну від багатьох творів інших жанрів, картина світу ПВЛ репрезентує всесвіт у його діахронії (світ як історія), внаслідок чого історичний принцип зображення дійсності стає в ПВЛ базовим принципом моделювання світу, а його розвиток пов’язаний із становленням історичного мислення наших предків.
В універсальній картині світу ПВЛ історичний принцип окреслює реально-географічний хронотоп моделі, насичує її фактами і надає їй документальної достовірності. Епічний принцип реалізується на сюжетно-подієвому рівні та у творенні образу людини-героя. Введенням агіографічного принципу досягається об’єднання розрізнених фактів матеріального та духовного часопросторів, піднесення окремих подій до рівня історії всесвіту і заземлення” метафізичних явищ, надання їм майже матеріальної” достовірності. Специфіка взаємодії історичного та агіографічного принципів моделювання світу в ПВЛ полягає в поєднанні їх з традиційним середньовічним дидактизмом, який обмежує безкінечність значень символічного образу, наголошуючи на певній, актуальній для літописця, ідеї.
Об’єднувальними ланками для всіх трьох типів моделювання дійсності стали структура людини-героя та знакові комплекси архаїчного культу роду/землі. В структурі універсальної картини світу ПВЛ людина-діяч є персоніфікацією динамічних характеристик універсуму і виражає імперативне ставлення до світу. Вплив даної структури наявний не лише на рівні образів персонажів і моделі світу, але й на формі літописної оповіді.
Спираючись на комплекс архетипних уявлень, пов’язаних з традиційним, закоріненим у підсвідомості східних слов’ян землеробським культом сакральної єдності землі і племені, землі і князівського роду, літописець опускає міфологічний принцип відображення дійсності, проте сам знаковий комплекс роду/землі стає у ПВЛ провідним при осмисленні руської і світової історії. Трансформація зазначеного архетипу відбувається шляхом контамінації його з окремими, близькими за значенням мотивами Біблії та християнською заповіддю братньої любові. Ідея сакральної єдності князівського роду Рюриковичів та Руської землі отримує у ПВЛ символічну конотацію, яка знайшла вираження на реально-географічному (історичний тип моделювання світу), сюжетно-подієвому (епічний тип) та метафізичному (агіографічний тип) рівнях універсальної картини світу ПВЛ.
Отже, характер середньовічного мислення та особливості становлення літописного жанру (фрагментарність та полісюжетність ПВЛ) зумовили репрезентацію моделі світу в творі в образі всієї Руської землі, сукупним образом людини в ньому став весь князівський рід у цілому, а любов осмислена як універсальний закон буття і людини, і світу. Саме в концепції любові, що тримає світ, ми вбачаємо один із національних архетипів, який у добу становлення нації реалізувався у творчості Григорія Сковороди (ідея сродності” як право вибору за велінням серця), а пізніше отримав теоретичне обґрунтування у філософії серця” Юркевича.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Абрамович Д. Киево-Печерский патерик. Репринтне видання. К.: Час, 1991. 280 с.
2. Аверинцев С.С. Греческая «литература» и ближневосточная «словесность» // Типология и взаимосвязи литератур Древнего мира. М.: Наука, 1971. С. 203 266.
3. Аверинцев С.С. Историческая подвижность категории жанра: опыт периодизации // Историческая поэтика. Итоги и перспективы изучения. М.: Наука, 1986. С. 104 116.
4. Аверинцев С.С. Крещение Руси и путь русской культуры // Контекст-90. М.: Наука, 1990. С. 64 71.
5. Аверинцев С.С. Школьная норма литературного творчества в составе византийской культуры // Проблемы литературной теории в Византии и латинском Средневековье. М.: Наука, 1986. С. 19 32.
6. Адрианова-Перетц В.П. Древнерусская литература и фольклор. Л.: Наука, ЛО, 1974. 172 с.
7. Александров О. Старокиївська агіографічна проза Х першої третини ХІІІ ст. Одеса: Аспропринт, 1999. 272 с.
8. Алексеев М.П. Литература средневековой Англии и Шотландии. М.: Высшая школа, 1984. 352 с.
9. Алешковский М. Повесть временных лет: Судьба литературного произведения в Древней Руси. Л.: Наука, ЛО, 1971. 135 с.
10. Астахова А.М. Илья Муромец в русском эпосе // Илья Муромец. Подг. текста, статья и коммент. А.М. Астаховой. М. Л.: Наука, 1958. С. 387 405.
11. Барвінський О. Огляд історії україно-руської літератуи до кінця ХVІІІ ст. Львов, 1901. 286 с.
12. Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средневековья и Ренессанса. 2 изд. М.: Худ. лит., 1990. 543 с.
13. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. М.: Наука, 1986. 51 с.
14. Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики: Исследования разных лет. М.: Худ. лит., 1975. 502 с.
15. Бестужев-Рюмин К. О составе русских летописей до к. ХIV в. СПб., 1868. 316 с.
16. Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Завітів. К.: Бібл. товариства, 1995. 1255 с.
17. Білецький О.І. Зібрання праць: У 5 т. Т. 3. К.: Наукова думка, 1966. 638 с.
18. Білоус П. Давньоукраїнська література і фольклор: проблема художнього коду // Слово і час. № 12. С. 29 35.
19. Білоус П. Жанрова система української літератури (період Київської Русі) // Слово і час. 2002. № 2. С. 19 23.
20. Білоус П. Паломницький жанр в історії української літератури / Відп. ред. О.Мишанич. Житомир, 1997. 160 с.
21. Брайчевський М. Літопис Аскольда. К.: Український центр духовної культури, 2001. 130 с.
22. Велецкая Н.Н. Языческая символика славянских архаических ритуалов. М.: Наука, 1978. 240 с.
23. Верещагіна Н.В. Перші загальнодержавні культи Київської Русі (святих Климента і Миколая) та їх відтворення у пам’ятках історії і культури Києва. Дис канд іст. наук: 09.00.11 / Ін-т філософії ім. Г.Сковороди НАН України. К., 1999. 189 арк.
24. Веселовский А.Н. Историческая поэтика. М.: Высшая школа, 1989. 404 с.
25. Видукинд Корвейский. Деяния саксов. Вступ. статья, перевод и коммент. Г.Э. Санчука. М.: Наука, 1975. 271 с.
26. Виноградов В. О языке художественной литературы. М.: Гослитиздат, 1959. 654 с.
27. Виноградов В.В. Проблема авторства и теория стилей. М.: Гослитиздат , 1961. 614 с.
28. Водолазкин Е.Г. О некоторых чертах ранней русской хронографии // Русская литература. 2000. № 3. С. 3 18.
29. Возняк М. Історії української літератури. В 2 кн. 2 вид., випр. Кн. 1. Львів: Світ, 1992. 694 с.
30. Гаспаров М.Л. Светоний и его книга // Светоний Гай Транквилл. Жизнь двенадцати цезарей. М.: Наука, 1966. С. 263 278.
31. Гнатюк В. Нарис української міфології / Р.Кирчів (підг., опрац. тексту, вступ. ст. та примітки); О.Кульчицький (іл.). Л.: Ін-т народознавства НАН України, 2000. 264 с.
32. Голуб А.П. Світоглядні парадигми Київської Русі: феномен двовір’я: Дис канд. філол. наук: 09.00.03 / КДУ. К., 1994. 130 с.
33. Горский В.С. Срединный слой” картины мира в культуре Киевской Руси // Отечественная общественная мысль эпохи Средневековья (Историко-философские очерки): Сб. науч. тр. К.: Наук. думка, 1988. С. 169 176.
34. Григорий Турский. История франков. М.: Наука, 1987. 362 с.
35. Грушевський М.С. Історія української літератури: В 6 т., 9 кн. Т. 1. К.: Либідь, 1993. 391 с.
36. Грушевський М.С. Історія української літератури: В 6 т., 9 кн. Т. 2. К.: Либідь, 1993. 264 с.
37. Гудзий Н.К. Литература Киевской Руси и древнейшие инославянские литературы. М.: Изд-во АН СССР, 1958. 66 с.
38. Гумбольдт В. Избранные труды по языкознанию. 2-е изд. М.: Издат. группа Прогресс”, 2000. 298 с.
39. Гуревич А. Избранные труды: В 4 т. Т. 2: Средневековый мир. М., СПб.: Университетская книга, 1999. 560 с.
40. Гуревич А. Послесловие к: Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада: Пер. с фр./ Общ. ред. Ю.Л. Бессмертного; Послесл. А.Я. Гуревича. М.: Издат. группа Прогресс, Прогресс-Академия, 1992. С. 352 373.
41. Ґейзінґа Й. Homo Ludens / Пер. с англ. О.Мокровольского. К.: Основи, 1994. 250 с.
42. Давидюк В.Ф. Кроковеє колесо. Нариси з історичної семантики українського фольклору. К.: Наукова думка, 2002. 188 с.
43. Давидюк В.Ф. Первісна міфологія в українському фольклорі: Синхронічний аспект. Дис докт. філол. наук: 09.00.12 / КНУ. Ін-т українознавства. К., 1998. 432 с.
44. Данилич В.С. Феномен человека в системе языка и картине мира (по памятникам эпохи становления национального языка и национальной литературы Испании): Монография. К.: Издат. центр КГЛУ, 2000. 246 с.
45. Дьяконов И.М. Архаические мифы Востока и Запада / Отв. ред. В.А. Якобсон. М.: Наука, 1990. 247 с.
46. Дюмезиль Ж. Верховные боги индоевропейцев / Пер с фр. Т.В.Цивьян. М.: Наука, 1986. 234 с.
47. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда / А.Б.Гофман (пер. с фр.). М.: Канон, 1996. 432 с.
48. Еремин И.П. О художественной специфике древнерусской литературы // Русская литература. 1958. № 1. С. 75 82.
49. Еремин И.П. Повесть временных лет: Проблемы ее историко-литературного изучения. Л.: Изд-во ЛГУ, 1947. 92 с.
50. Живов В.М. Особенности рецепции византийской культуры в древней Руси // Ricerche slavistiche. 1995. Vol. XLII. P. 20 35.
51. Забелин И. История русской жизни с древнейших времен. Ч. І. М., 1876. 613 с.
52. Золотарев А.М. Родовой строй и первобытная мифология. М.: Наука, 1964. 328 с.
53. Иванов В.В., Топоров В.Н. Славянская мифология // Мифология народов мира: Энциклопедия: В 2 т. / Гл. ред. С.А.Токарев. М.: НИ Большая Российская Энциклопедия”, 1998. Т. 2. С. 450 456.
54. Иванов В.В., Топоров В.Н. Славянские языковые моделирующие системы (Древнейший период). М.: Наука, 1965. 246 с.
55. Иловайский Д.И. Начало Руси. М.: Чарли, Алгоритм, 1996. 489 с.
56. История русской литературы: В 4 т. Л.: Наука, ЛО, 1980. Т. 1. Древнерусская литература. Литература ХVІІІ в. 814 с.
57. Истрин В.М. Памятники древнерусской литературы, связанные с хроникой Георгия Амартола // Истрин В.М. Книгы временьныя и образныя Георгия Мниха. Хроника Георгия Амартола в древнем славянорусском переводе. Текст, исслед., сл-рь. Пг., 1922. Т. 2. С. 347 408.
58. Ісіченко Ю.А. Києво-Печерський патерик у літературному процесі к. ХVІ п. ХVІІІ ст. на Україні. К.: Наукова думка, 1990. 180 с.
59. Історія української літератури: У 8 т. Т. 1. Давня література (ХІ перша половина ХVІІІ ст.) К.: Наукова думка, 1967. 539 с.
60. Історія української літератури: У 2 т. Т. 1. Дожовтнева література. К.: Наукова думка, 1987. 631 с.

61. Карамзин Н. История Государства Российского. В 12 т. Т. 1 2: Древняя Русь. Киевская Русь. М.: Московский рабочий, Слог, 1993. 366 с.
62. Кемпбелл Дж. Герої з тисячею облич / О.Мокровольський (укр. переклад). К.: Вид. дім Альтернативи”, 1999. 392 с.
63. Кодак М.П. Авторська самосвідомість письменника і поетика української літератури к. ХІХ п. ХХ ст. Дис докт. філол. наук: 10.01.01; 10.01.06 / НАН України. Ін-т української літератури ім. Тараса Шевченка. К., 1996. 367 арк.
64. Колеса Ф. Українська усна словесність / М.Мушинка (вступ). Едмонтон: Канадський ін-т українських студій, Альбертський ун-т, 1983. 643 с.
65. Колінгвуд Р. Ідея історії. К: Основи, 1996. 616 с.
66. Комарович В.Л. Культ рода и земли в княжеской среде ХІ ХІІІ вв. // ТОДРЛ 1960. Т. 16. С. 84 104.
67. Кононенко П. Проблема героя в художній літературі (епосу Греції і Риму, Середньовіччя, Відродження): Дис канд. філол. наук К., 1966. 449 с.
68. Корпанюк М.П. Розвиток українського крайового (монастирсько-церковного) літописання ХVІ ХVІІІ ст.: тематика, проблематика, стилі. Дис докт. філол. наук: 10.01.01 / НАН України. Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка. К., 1997. 425 с.
69. Костомаров Н.И. Слов’янська міфологія: Вибрані праці з фольклористики та літературознавства. К.: Либідь, 1994. 384 с.
70. Котляр М.Ф. Древняя Русь и Киев в летописных преданиях и легендах. К.: Наук. думка, 1986. 159 с.
71. Котляр М.Ф. Русь язичницька: Біля витоків східнослов’янської цивілізації. К.: Заповіт, 1995. 287 с.
72. Криса Б.С. Образ світу в українській поезії ХVІІ ХVІІІ ст. Дис д-ра філол. наук. Львів, 1994. 317 с.
73. Кузьмин А.Г. Начальные этапы древнерусского летописания. М.: Изд-во МГУ, 1977. 406 с.
74. Кусков В.В. Проблемы историзма древнерусской литературы ХІ ХІІ вв. // ТОДРЛ. 1997. Т. 50. С. 303 309.
75. Кусков В.В. Характер средневекового миросозерцания и система жанров древнерусской литературы ХІ первой половины ХІІІ в. // Вестник Моск. ун-та. Сер. 9. Филология. 1981. № 1. С. 3 12.
76. Леви-Брюль Л. Сверхъестественное в первобытном мышлении. М.: Педагогика-Пресс, 1994. 583 с.
77. Левин Э.М. К проблеме судьбы в культуре Киевской Руси (Образ Св. Параскевы-Пятницы в древнерусском сознании) // Отечественная общественная мысль эпохи Средневековья (Историко-философские очерки): Сб. науч. тр. К.: Наук. думка, 1988. С. 100 106.
78. Леви-Строс К. Структурная антропология. К.: Основи, 1997. 387с.
79. Левицький І. Світогляд українського народу: Ескіз української міфології К.: АТ Обереги, 1992. 86 с.
80. Легенди та перекази. К.: Наукова думка, 1985. 400 с.
81. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада: Пер. с фр. / Общ. ред. Ю.Л. Бессмертного; Послесл. А.Я. Гуревича. М.: Издат. группа Прогресс, Прогресс-Академия, 1992. 376 с.
82. Лихачев Д.С. Историческая поэтика русской литературы. Смех как мировоззрение и другие работы. СПб.: Алетейя, 1997. 508 с.
83. Лихачев Д.С. Поэтика литературы // Художественно-естетическая культура Древней Руси. XI XVII века. М.: Наука, 1996. С. 218 237.
84. Лихачев Д.С. Русские летописи и их культурно-историческое значение. М., Л.: Изд-во АН СССР, 1947. 497 с.
85. Лихачев Д.С. Устные летописи” в составе Повести временных лет” // Исторические записки. 1945. № 17. С. 201 224.
86. Логический анализ языка. Образ человека в культуре и в языке / Н.Д. Арутюнова, И.Б. Левонтина. М.: , 1999. 422 с.
87. Лозко Г.С. Українське язичництво як джерело побутово-релігійного синкретизму: Дис канд філос наук: 09.00.11 / НАН України. Ін-т філософії. К., 1996. 147 с.
88. Лотман Ю.М. Внутри мыслящих миров: Человек Текст Семиосфера История / Тартуский ун-т. М.: Языки русской культуры, 1996. 464 с.
89. Лотман Ю.М. Избранные статьи: В 3 т. Т. 1: Статьи по семиотике и типологии культуры. Таллинн: Александра, 1992. 479 с.
90. Лурье Я.С. Геродот. М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1947. 212 с.
91. Лурье Я.С. К изучению летописного жанра // ТОДРЛ. Л.: Наука, ЛО, 1972. Т. 27. С. 76 93.
92. Любарский Я.Н. Византийские историки и писатели (Сб. ст.). СПб.: Алетейя, 1999. 382 с.
93. Маковский М. Сравнительный словарь мифологической символики в индоевропейских языках: Образ мира и миры образов. М.: ВЛАДОС, 1996. 416 с.
94. Максимович М. Українські пісні / Підг. вид. і розв. П.М.Попова. К.: Вид-во АН УРСР, 1962. 343 с.
95. Малиновский Б. Магия, наука и религия. М.: Рефл-бук, 1998. 304 с.
96. Мацько В.П. Михайло Драгоманов і медієвістика. Хмельницький: Просвіта, 2000. 80 с.
97. Мелетинский Е.М. Герой волшебной сказки. Происхождение образа. М.: Изд-во восточных литератур, 1958. 264 с.
98. Мильков В.В. Осмысление истории в Древней Руси. изд. 2, испр. и доп. СПб.: Алетейя, 2000. 382 с.
99. Мишанич О. Давня українська література в загальнослов’янському контексті // Медієвістика / Відп. ред. О.Мишанич. Одеса: Астропринт, 1998. Вип. 1. С. 3 14.
100. Мишанич О. Проблеми вивчення давньої та класичної укра