НЕОБАРОКОВІ ТЕНДЕНЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ХХ СТОЛІТТЯ

Краткое описание

Житомирський державний університет імені Івана Франка
Кафедра української літератури

На правах рукопису

УДК 82-32(477)

юрчук ОЛЕНА ОЛЕКСАНДРІВНА

НЕОБАРОКОВІ ТЕНДЕНЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ
ХХ СТОЛІТТЯ

10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Білоус Петро Васильович,
доктор філологічних наук, професор

Житомир 2007

Зміст

Вступ ................................................................................................................

3

Розділ І. УКРАЇНСЬКЕ БАРОКО ТА НЕОБАРОКОВІ ТЕНДЕНЦІЇ: ПРОБЛЕМА ДЕФІНІЦІЇ ..................................................................

9

1.1. Бароко як художнє явище на зламі історичних епох .................

9

1.2. Необарокові тенденції як теоретичне поняття ............................

20

Розділ ІІ. НЕОБАРОКОВИЙ ДИСКУРС У КОНТЕКСТІ МОДЕРНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ .......................

31

2.1. Необарокові риси прози 20-х років ..............................................

31

2.2. Модифікація барокового світобачення в поезії 20-х років .......

38

2.3. Необароковість драми М.Куліша «Народний Малахій» ...........

45

2.4. Необарокові тенденції у творчості «шістдесятників» ..................
2.5. Необароковий дискурс у прозі В.Шевчука ..................................

50
57

Розділ ІІІ. НЕОБАРОКОВІ ТЕНДЕНЦІЇ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ......................................................................................

76

3.1. Український літературний постмодернізм як можливість для барокових повторень .....................................................................

76

3.2. Необароковий характер поезії .......................................................

104

3.3. Сучасна драматургія в контексті необарокових тенденцій ......

134

Висновки .......................................................................................................

147

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .......................................................

158

ВСТУП

Актуальність теми. Проблема виявлення та дослідження необарокових тенденцій в українському літературному процесі останнього століття перебуває поки що на початковому етапі. Донедавна ще й саме бароко, зокрема його національний варіант, було табуйованою темою у літературознавстві, оскільки не вписувалося в офіційні радянські схеми потрактування історичного розвитку словесного мистецтва. Українські дослідники літературних пам’яток XVIIXVIII ст. не наважувалися означувати їх як барокові, бо це означало б, що вони приєднуються до «буржуазно-націоналістичних» концепцій Д.Чижевського.
А Д.Чижевський тим часом поза межами України став автором оригінального дослідження з історії української літератури, а також низки публікацій про українське бароко. Дослідник аналізує бароко, вкладаючи його в контекст західноєвропейського мистецтва, визначаючи національні риси цього явища. Це дало змогу осягнути бароко як феномен в українській літературі, оглянути найвизначніші постаті періоду, отримати коментарі текстів, що справді стосувалися літератури як виду мистецтва. На жаль, дослідження Д.Чижевського тривалий час не було підтриманим українськими дослідниками. В умовах колоніального тиску українська культура не мала права на таке явище у своїй історії, яке б утверджувало її оригінальність, тому будь-які дослідження, що підтверджували це, трактувалися як надумані, буржуазно-націоналістичні і не тільки непотрібні, але й шкідливі в умовах тоталітарного суспільства.
Лише у 80-х роках відбулися зрушення у вивченні українського бароко. Серед дослідників тих років варто згадати таких, як І.В.Іваньо («Про українське літературне бароко», 1987), П.П.Охріменко, О.Г.Охріменко («Розвиток і взаємозв’язки східнослов’янського барокко», 1987), Р.П.Радишевський («Бароковий консептизм поезії Лазаря Барановича», 1987), М.Сулима («Елементи поетики бароко в українській поезії 20-х років», 1988), В.Шевчук («Сковорода Філянський і явище українського необароко», 1988).
У 90-х роках ХХ століття відбуваються політичні та соціальні зміни, які дозволяють кардинально переглянути існуючий до цього часу підхід до вивчення мистецьких явищ. Представники української культури отримують не тільки змогу ліквідувати прогалини в історії її розвитку, але й застосувати нові погляди та підходи, які були вже апробовані західноєвропейськими дослідниками. Українське бароко починає розглядатися у контексті європейського мистецтва як суто національний феномен, який хоч і має співзвуччя зі схожими процесами в зарубіжній мистецькій практиці, але характеризується оригінальністю та національною самобутністю. Цікавими з цього погляду видаються дослідження Л.Ушкалова (Світ українського бароко. Філологічні етюди, 1994), Б.Криси (Пересотворення світу. Українська поезія ХVIIХVIII століть, 1997), А.Макарова (Світло українського Барокко, 1994), В.Роменця (Історія психології XVII століття, 1990), статті О.Ковальчука (Необарокові тенденції у прозі 70-тих рр.), Н.Шумило (Бароково-готичні відлуння в українській прозі кінця ХІХ поч. ХХ ст.) та інших науковців.
Враховуючи ситуацію, яка складалася навколо проблем вивчення барокового періоду в українській літературі, стає недивним той факт, що можливість існування необарокових тенденцій взагалі виключалася. Перші згадки про необароко з’являються у статтях науковців кінця 70 поч. 80-х років. Але ці згадки носять характер лише поверхових натяків чи припущень. Для прикладу, Л.А.Софронова, аналізуючи бароковий принцип відображення, додає, що цей принцип мав своє місце й у пізніших за часом творах, але не вдається до подальшого розкриття причини таких з’яв [152].
На серйозному науковому рівні про необароко було заявлено у дослідженнях українського письменника В.Шевчука, який, порівнюючи поезію модерніста Філянського з творами Сковороди, вказує, що Філянський був зацікавлений творчістю останнього, а тому його поезії схожі за духом на поезії Сковороди. За таким принципом В.Шевчук відносить поета-модерніста до представників необароко [179].
Такий підхід цікавий, але, на нашу думку, він не дозволяє повністю осягнути причини появи на теренах української літератури необарокових тенденцій. Посутніми є погляди ще одного дослідника цієї проблеми О.Ковальчука, який не тільки вживає термін «необарокові тенденції», що нам видається більш вмотивованим, але й розглядає останні як внутрішньо притаманні, а не як такі, що виникли з причини захоплення бароко [84].
Варто звернути увагу також на бачення необароко такими дослідниками, як Ю.Лавріненко, Ю.Барабаш, котрі розглядають необароко як складне явище, що не є продуктом наслідування доби бароко [12, с. 97].
Отже, літературні явища, що є своєрідним відлунням епохи бароко, заслуговують детального дослідження, яке б дало змогу осмислити його, а також встановити причини творчого повторення рис бароко у літературі пізніших періодів. Зазначимо, що вмотивованішим видається поняття «необарокові тенденції», на відміну від частіше вживаного «необароко». Літературні факти, помічені нами у процесі розвитку письменства ХХ століття, не дають підстав говорити про оновлення стилю, як цілісного художнього явища, котре піддається певній систематизації, охоплює собою низку словесних новотворів. Звернення до барокових світоглядних, культурологічних, естетичних орієнтирів було різночасовим і проявлялося у літературних творах чи у творчості окремих письменників у вигляді елементів, які створювали певний словесний ефект, урізноманітнювали художні засоби зображення, надавали тексту особливого колориту. Для цього більше підходить означення «тенденція» (лат. tendentia, від tendo прагну, прямую), тобто йдеться про напрям розвитку якогось явища. Отже, логічнішим є використання поняття «необарокові тенденції», що дозволяє охопити різні часові періоди, виокремивши модифіковані повтори рис бароко на рівні творчості відмінних за своїми художніми манерами митців.
Варто зазначити, що останнім часом зацікавлення проблемою необарокових тенденцій у літературознавстві пожвавилось. Феномен модифікованих повторів ознак бароко розглядається у сучасних літературознавчих студіях, наприклад, у межах циклічної теорії, за якою відбувається постійне чергування двох стилів, що характеризуються протилежними ознаками (І.Заярна), або сприймається як «відродження національної поетичної традиції» (К.Бойченко).
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана на кафедрі української літератури Житомирського державного університету імені Івана Франка у рамках комплексної теми «Історична поетика української літератури». Тема роботи затверджена на засіданні Бюро Наукової ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» при Інституті літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України (витяг з протоколу № 2 від 25.05.2004 року).
Мета дослідження полягає у виявленні та науковому аналізі необарокових тенденцій в українській літературі ХХ ст. Для досягнення цієї мети необхідно вирішити такі завдання:
- обґрунтувати поняття «необарокові тенденції»;
- визначити характерні риси українського літературного бароко;
- виявити необарокові тенденції в українському модернізмі;
- з’ясувати місце необарокових тенденцій у таких літературних явищах, як авангардизм, «шістдесятництво»;
- визначити необарокові риси у прозі, поезії, драматургії кін. ХХ ст.
Об’єкт дослідження поезія, проза, драматургія ХХ ст., де виявлено необарокові тенденції на світоглядному, культурологічному, естетичному рівнях.
Предметом дослідження є феномен художньої неповторності барокової моделі зображення дійсності у різноманітних історичних обставинах і культурних ситуаціях.
Теоретико-методологічну основу дисертації становлять теоретико-літературні, теоретико-методологічні та історико-літературні праці Д.Чижевського, В.Роменця, В.Шевчука, А.Макарова, Л.Ушкалова, Б.Криси, Н.Шумило, Ю.Барабаша, Ю.Лавріненка, І.Заярної, Т.Гундорової, Я.Поліщука, В.Соболь, М.Сулими, В.Моренця, Д.Наливайка. Використовуються також праці зарубіжних дослідників Х.Ортега-і-Гассета, К.Г.Юнга, А.Шопенгауера, Р.Барта, Г.Гадамера, Ч.Ломброзо, Й.Гайзінги.
У роботі поєднано порівняльно-типологічний, порівняльно-історичний, історико-функціональний методи дослідження із системно-аналітичним підходом до інтерпретації літературних явищ.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше на широкому літературному матеріалі проаналізовано, системати­зовано і науково означено необарокові тенденції в українській літературі ХХ ст.; доведено, що необарокові тенденції були закономірним явищем в історичному розвитку словесної творчості і свідчили про актуалізацію, повторюваність у модифікованих формах тих рис барокового мистецтва, які повною мірою проявили себе у XVIIXVIII ст.
Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані в процесі викладання курсів теорії літератури, історії української літератури, спецсемінарів і спецкурсів із питань вивчення сучасної української літератури на філологічних факультетах університетів і педуніверситетів, у написанні пошукових досліджень (курсових, дипломних, магістерських робіт), а також у викладанні української літератури в школах, гімназіях, ліцеях.
Апробація і впровадження результатів дисертації. Результати дослідження апробувалися на наукових конференціях:
- VIII Міжнародна конференція молодих учених (Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України, 2005);
- Всеукраїнська наукова конференція «Валерій Шевчук у духовному просторі України» (Житомирський державний університет імені Івана Франка, 2004);
- Всеукраїнська наукова конференція «Література та літературознавство: історія і сучасність» (Житомирський державний університет імені Івана Франка, 2004).
Дисертацію обговорено на засіданні кафедри української літератури Житомирського державного університету імені Івана Франка.
За темою дослідження опубліковано 4 статтті у фахових наукових виданнях:
1. Юрчук О.О. Необарокові тенденції у прозі Ю.Андруховича // Вісник Житомирського педагогічного університету. 2004. Випуск 16. С. 207-209.
2. Юрчук О.О. Принцип відображення як необарокова тенденція (за романом В.Шевчука Три листки за вікном”) // Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. 2004. Випуск 12. С. 130135.
3. Юрчук О.О. Психологія творчості митця на тлі кризового стану в літературі // Українська література в загальноосвітній школі. 2006. № 5. С. 5255.
4. Юрчук О.О. Необарокові тенденції в сучасній українській поезії // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. 2006. Випуск 27. С. 235238.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел (200 найменувань). Загальний обсяг 174 сторінки, з них 157 основного тексту.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Історія української культури взагалі, літератури зокрема, складна і неоднозначна. Вона сповнена злетів і падінь, які вели до повного заперечення попереднього, але не до знищення духу епохи особливого розквіту. До таких епох ми відносимо й добу бароко, що стала потужнім сплеском у розвитку культури.
Українське бароко є вагомим явищем в культурі з декількох причин. Воно зародилося у той час, коли Західна Європа вже «пережовувала» здобутки бароко, тому ми можемо говорити про якісь впливи, але потрібно пам’ятати, що «Україна, ця справді гідна наслідниця старої східної та еллінської культури, приймала зі Заходу тільки ті форми й тільки в такому їхньому пристосуванні, які не суперечили її виробленому естетичному світоглядові [76, с. 500]». Підемо далі цієї думки і зазначимо, що зародження бароко в українській культурі було потребою знайти відповідний вияв людського реагування на стан кризи. Та сама причина, але раніше, стала каталізатором виникнення бароко у Західній Європі, тому й стало можливим використання терміну «бароко» у пристосуванні до явищ, що відбувалися в українському мистецтві.
Отже, українське бароко явище оригінальне, в деяких моментах відмінне від західноєвропейського зразка, а також вагоме у наслідках для розвитку української літератури.
Українське літературне бароко, виникнувши у кризовий період розвитку українського суспільства, увібравши у себе світогляд, сформований під впливом цієї кризи, запропонувало мистецький варіант реагування на час зламу, який знайшов своє вираження у пізніші за часом етапи розвитку української літератури. Проблема вивчення таких типологічних сходжень між віддаленими за часом мистецькими явищами в сучасному українському літературознавстві поставлена, але ще не достатньо вивчена. Таку ситуацію можна вмотивувати рядом причин, серед яких, на нашу думку, основними є дві: по-перше, саме бароко, яке лягло в основу модифікованих повторів, довгий час залишалося осторонь ґрунтовних досліджень, по-друге, до сьогодні не вироблено теоретичного дискурсу, в межах якого можна було б вмотивувати з’яву модифікованих барокових рис або, за нашим визначення, необарокових тенденцій.
Якщо торкатися першої причини, то спроби наукового дослідження бароко розпочалися лише у 80-90-х роках ХХ ст. До цього часу це явище або заперечувалося, тому що вважалося непритаманним українському мистецтву, або сприймалося як негативне, адже не вкладалося в межі пануючої ідеологічної доктрини. Серед дослідників, які утвердили право українського бароко на існування, а також почали розглядати його в контексті європейського мистецтва, варто виділити Д.Чижевського, В.Шевчука, Л.Ушкалова, Б.Крису, А.Макарова та ін. Проблемі модифікованих повторів бароко приділялося ще менше уваги. Якщо кожен із дослідників бароко підтверджував таку можливість, то лише одиниці робили спроби пояснити причини з’яви явища. У цьому контексті варто звернути увагу на дослідження В.Шевчука, Н.Шумило, О.Ковальчука, Л.Софронової, Ю.Лавріненка, Ю.Барабаша, К.Бойченко та інших.
Щодо другої причини, то тут ситуація ще менш оптимістична. Так, існує декілька теоретичних міркувань, у яких детермінується поява барокових рис у пізніші за часом проміжки розвитку українського мистецтва. У нашому дослідженні звернута увага на циклічну теорію, що пропонує пояснити появу необарокових рис постійним чергуванням двох стильових типів: «аполонівського» та «діонісьйського»; на інтертекстуальну методологію у поєднанні з психоаналізом. Єдиним для цих теорій є той момент, що жодна з них не трактує повторення барокових рис як свідоме засвоєння комплексу вироблених прийомів, але розглядає цей процес, враховуючи підсвідомий компонент мистецького акту і звертаючи увагу на типологічні сходження у межах духовно-філософського світобачення віддалених у часі періодів. Аналіз різних поглядів, на нашу думку, є важливим для вивчення необарокових тенденцій, адже саме їх системне застосування дозволить глибоко усвідомити це явище.
У нашому дослідженні запропоновано на означення модифікованих повторів рис бароко використання поняття «необарокові тенденції», що мотивується логікою руху історичного процесу, особливістю світогляду доби кризи, закономірністю розвитку самого мистецтва.
Бароко розглядається як явище кризового часу, а необарокові тенденції як модифіковані повтори його рис, поява яких мотивується типологічною схожістю моделей світогляду, історичного, соціокультурного, мистецько-естетичного розвитку перехідних епох. Серед таких рис можна виділити ірраціональність, ускладненість форми, тропіки, змістових напластувань, тяжіння до різких контрастів, трагічність світобачення, релігійність, психологізм, мінливість, динамізм.
Необарокові тенденції розглядаються у контексті розвитку української літератури ХХ ст. (проза, поезія, драматургія). До розгляду було обрано такі явища, як модернізм, авангард, «шістдесятництво» та постмодернізм.
Український модернізм кін. ХІХ поч. ХХ ст. витворив світобачення, яке за своєю внутрішньою суттю близьке бароковому, тому у текстах митців цього часу простежується тяжіння до створення образу втомленої, перенасиченої катаклізмами, що відбуваються навколо, люди­ни. Літературний герой модернізму завжди занурений в себе, він споглядає і аналізує власні стани, таким чином здійснюючи спробу перебороти суперечності, що викликані неможливістю узгодити своє бачення світу з тим, що існує насправді. Саме таке занурення у себе, таке споглядання породжувало з’яву в текстах митців філософських роздумів про сенс людського буття, котрі призводили до розуміння абсурдності існування, що в свою чергу обумовило звернення модерністів до тем смерті і божевілля, адже саме ці два варіанти розв’язки видаються їм єдиним можливим порятунком (зауважимо, що тема смерті також була досить популярна в добу бароко).
На противагу бароковій культурі, в якій захистом від світу була християнська догматика, у часи модернізму Бог, Його віще слово лише спроба втекти від себе, спроба власної реабілітації при вже скоєних вчинках, виправдання жорстокості та безумства світу. Інтелектуал-мандрівник перетворюється на невдаху-самітника, котрий здатен жити й філософствувати тільки в межах замкнутого кола санітарійної/ соціальної зони відчуження, втеча з якої можлива тільки зі смертю/ самогубством.
У контексті цього звернуто увагу на твори М.Хвильового, Г.Косинки, М.Куліша, творчість яких стала яскравим виразником явищ періоду кризи.
Початок ХХ ст. подарував українській літературі ще одне цікаве мистецьке явище, що має стосунок до бароко, явище кларнетизму, яке пов’язується насамперед із ім’ям П.Тичини. Кларнетизм П.Тичини став модифікованим варіантом світобачення бароко, адже у поезіях митця зустрічаємо переплетіння містичного з наскрізним відчуттям трагізму, втоми й порожнечі. Ліричний герой автора долає шлях від натхненного захоплення навколишньою дійсністю до карколомної поразки у власних мріях.
Необарокові тенденції наявні і в творчості представників авангарду початку ХХ віку. Авангардисти повторили прагнення митців бароко зруйнувати традицію, витворити мистецтво нового часу. Найчастіше реалізація цього прагнення була пов’язана із запереченням традиції, що досягалося використанням таких прийомів, як вульгаризація поезії, прозаїзація поетичного стилю, вживання ненормативної лексики, преваляції форми над змістом. Український авангард представлений творчістю М.Семенка, О.Влизька, М.Йогансена та інших, тексти яких характеризу­ються присутністю в них епатажності, бравурності, культу страждання, що мають корені в традиції українського бароко.
Явище українського «шістдесятництва» запропонувало відмінний від офіційно існуючого варіант української літератури, в якій з’являються вишуканість, естетизм, надмірна літературність, преваляція форми над змістом. У творах митців барокове світобачення, яке повне трагізму і відчуття приреченості, сповнюється нового пафосу іронії та віри у спроможність до національної самоідентифікації.
У цьому дослідженні особлива увага була звернена на творчість І.Драча, В.Шевчука, представників «химерної» течії.
Зокрема, поезія І.Драча стала спробою оновлення української поезії. Поет цікаво і неординарно поєднав іронічність світосприйняття з особливим рівнем ліричності, емоційності. Філософія, закладена у твори митця, близька до кордоцентризму представника пізнього бароко Г.Сковороди. Центральним образом поетичних творів І.Драча стає образ сонця, однак сонцецентризм поета двоплановий: з одного боку, ліричний герой сповнений світла, райдужних мрій, з іншого від доторку до реалій буття ладен стати «вбивцею сонця» (схожа антитетика була притаманна й бароковому мистецтву).
Необараковою за своєю внутрішньою суттю є проза представників «химерної» течії, яким вдалося поєднати стилістику низового бароко з бароковою філософією трагічності людського життя. До «химерного» напрямку відносимо О.Ільченка (роман «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця»), В.Дрозда («Білий кінь Шептало», повість «Маслини», роман «Катастрофа»), В.Земляк (дилогія «Лебедина зграя», «Зелені Млини»), В.Міняйло («Зорі й оселедці», «На ясні зорі»).
У контексті дослідження необарокових тенденцій в українській літературі особливої уваги заслуговує постать В.Шевчука.
У творах прозаїка представлені такі необарокові тенденції: принцип відображення як одна з моделей бачення світу (роман-триптих «Три листки за вікном»), потяг до ірраціонального, міфологічного (твори «Мор», «Сповідь», «Птахи з невидимого острова», «Розсічене коло», «У пащу дракона»), трагізм барокового світовідчуття у межах часопростору ХХ ст. (романи «Стежка в траві», «Дім на горі») та інші.
Окрім того, у прозі В.Шевчука присутній образ мислителя-мандрівка, який є носієм філософських поглядів, що іманентні людині барокової доби. Перед нами одвічний мандрівник, шукач правди й істини, який конденсує в собі думки і настрої свого часу. Герой В.Шевчука стоїть за гранями добра і зла, для нього важливою є лише фіксація та дослідження людських пристрастей, що дозволить серед абсурду людського життя віднайти щось оте одвічне, незалежно існуюче в будь-якому часі людського буття, тому для творів митця характерне відчуття універсальності, позачасовості.
Кінець ХХ став перехідною добою для українського суспільства, що мало свою проекцію на культурну сферу. Українське мистецтво починає існувати на межі між старим, що зруйновано, і новим, котре тільки виникає. Така нестабільність породжує у мистецтві особливий рівень свободи, коли, з одного боку, народження тексту перестає залежати від будь-якої догми чи традиції, а з іншого існує саме на противагу їм. У межах такої свободи й було сформовано український варіант постмодернізму, що характеризується такими рисами, як позачасовість, збайдужіння, бажання гри, антиестетичність і т. ін., які співіснують з всеохоплюючою потребою національної самоідентифікації.
Про кризу епатажно і буфонадно було заявлено творчістю літератур­ної групи «Бу-Ба-Бу», представники якої, поєднавши традицію українсько­го низового бароко з елементами карнавалу, розпочали штурм закріпленого у колоніальний період бачення літератури та її призначення. У прозі найяскравіше зазначене явище було представлене творчістю Ю.Андруховича. Автор у романах «Рекреації», «Московіада» та «Перверзія» подає постмодерну інтерпретацію дійсності, поєднуючи її з модифікованими ознаками доби бароко. Найкращим «бубабістом» у поезії, на наш погляд, варто визначити В.Неборака, який пропонує нам власний світ, побудо­ваний на альянсі барокової гри та трагічного світовідчуття періоду кризи.
Варто вказати на те, що відродження рис саме низового бароко зіграло подвійну роль, адже, з одного боку, саме ці риси дозволили розхитати усталені норми, з іншого відіграли негативну роль стосовно самого бароко, що почало сприйматися як мистецьке явище, якому притаманні лише ігрові, розважальні, театрально-карнавальні тенденції.
У цей період в українській літературі з’являється два покоління авторів: старше, яке творить літературу саме на противагу колишній традиції, і молодше, для яких мистецтво стає лише засобом самовираження та епатажу. Використовуючи такий умовний поділ, до старшого покоління митців ми можемо віднести творчість Ю.Андруховича, В.Неборака, Є.Пашковського, С.Процюка та інших авторів, які заявили про себе у 80-90-х роках ХХ ст. Їх текстам властива спроба подолання кризовості ситуації, в якій вони опинилися, засобами самоіронії, самозаглиблення, гри, що існує як підкреслення власної зламності, особливим рівнем релігійності (від християнства до пантеїзму язичництва). Молодше покоління заявлене митцями кін. 90-х поч. ХХІ ст. Серед них особливої уваги заслуговують твори О.Криштопи, Ю.Шинкаренка, М.Кіяновської, І.Стронговського, І.Дейнека, О.Степаненко, В.Кавун та ін. Тести цих авторів характеризуються різноплановістю, адже в них можемо знайти все: від постмодерної відчуженості до почуттєвої надмірності, яка межує з божевіллям.
Спільним для обох поколінь митців є світовідчуття, схоже до барокового, що веде до появи необарокових рис, до використання барокових засобів і прийомів у їх модифікованому варіанті.
Українська проза окресленого періоду запропонувала декілька варіантів спроб подолання трагізму світовідчуття: від карнавалу, в якому використано традиції низового бароко (твори Ю.Андруховича), до самозаглиблення і наскірзної релігійності (твори С.Процюка, І.Ципердюка, Є.Пашковського, О.Криштопи, Ю.Шинкаренка). У мистецьких творах представлені такі необарокові риси, як трагізм світовідчуття, релігійність, різка контрастність і динамізм, роздвоєність світобачення, гра через надмірність і буфонадність та інші. У прозі з’являється також образ героя, близького до барокового типу людини. Сьогочасний герой це відсторонений споглядач життя, який ховається від відчуття власної приреченості на страждання за химерами вигаданих світів, релігійної нірвани, ілюзією фантазії. Для нього світ уявляється певною фікцією, постійною грою з собі подібними і з самим собою, в якій на якомусь етапі втрачається контроль і виникає залежність від інших сил (Бог, фатум, космічні сили), або незалежність ні від кого, що межує з божевіллям.
Необароковість сучасної української прози проявляє себе у двох відмінних напрямках руху подолання кризи: а) через іронічне обігрування важливого (власного життя, навколишньої дійсності), переосмислення християнських образів та традицій класичної літератури, що провокує абсурдизацію, естетизацію огидного; б) через самоаналіз, наскрізний психологізм, релігійність.
У поезії кін. ХХ поч. ХХІ ст. переосмислюються традиційні стереотипи, що веде до провокаційних експериментів, які реалізуються найчастіше на рівні форми. Схожі експерименти існували й у добу бароко: поезія І.Величковського, Д.Братковського, К.Зіновіїва, Л.Барановича та ін. Відмінність складає лише той факт, що для митців бароко при створенні такої поезії важливими були і ігровий, і інтелектуально-повчальний елементи, тоді як для сучасного поета це найчастіше ще одна можливість задовольнити власне бажання до ігрового маніпулювання своїм реципієнтом, бажання привернути увагу до своєї персони, епатажу.
Таким чином, у добу постмодернізму відроджується барокова традиція нелінійного мистецтва, яке дозволяє авторові самовиразитися адекватними в контексті світовідчуття перехідної доби засобами. У дисертації звернуто увагу на творчість житомирських поетів, які у поетичній збірці «Останній zошит постфутуриzму» презентували себе як постфутуристів. Творчість цих митців, з одного боку, характеризується присутністю у ній авангардних елементів зорової поезії, відходом від мовної норми, що у деяких моментах веде до абсурдизації смислу, з іншого особливим рівнем трагізму світовідчуття, що приховано за ігровою ситуацією, котра покликана створити резонанс, привернути увагу.
Помітною рисою сучасної поезії є наявність у ній трагічності барокового світовідчуття, яке реалізується через постійне акцентування уваги на власному стані, власному болю, у рамках якого концентрується проекція на страждання цілого світу. Поети таким чином намагаються зрозуміти оточуючий світ, осягнути приреченість кожної людини.
Барокове світовідчуття передається у поезії зазначеного періоду і через накладання релігійних міфів на життя ліричних героїв/авторського «я», нового переосмислення християнських постулатів (поезія Р.Скиби, Н.Неждани, С.Процюка, А.Савенця).
Барокова світоглядно-філософська концепція була представлена й у драматичному мистецтві. Закономірно, що, аналізуючи творчість митців періоду кризи кін. ХХ поч. ХХІ ст., ми знайдемо необарокове бачення світу й у сучасній драмі.
Молоді драматурги намагаються витворити нову драму, поєднавши в одне традиційні й інноваційнй елементи. Так, у межах одного збірника (наприклад, «У пошуках театру», «Страйк ілюзій») зустрічаються класична реалістична драма, потсмодерна драма абсурду, відродження бурсацької драми та вертепних сюжетів. Сучасні драматурги намагаються подолати кризу жанру, а також реалізувати власне бачення світу, змоделювавши його у вигляді театрального дійства.
Аналіз наявного матеріалу показує, що сучасні драматурги вдаються до відродження жанрів, популярних у добу бароко. У контексті цього звернуто увагу на осучаснення драми-мораліте, яка, з одного боку, побудована на класичному принципі персоніфікації, з іншого такий її основний елемент, як моралізаторство, співіснує з філософією абсурду, котра визначена загальним світовідчуттям межі ХХХХІ ст. (драматична поема «Над часом» А.Багряної, п’єса «Різниця» А.Вишневського), на відродження бурсацької драми, котра представляє синтез класичної інтермедії та драми-мораліте, адже містить структурні елементи бурсацької драми та має дидактично-повчальний характер (інтермедія «Повість со-врем’яних літ» об’єднання «Бурсаки» гурт ЛТВ (лідер театральних вистав), на оновлення жанру міракля, в основу якого автор кладе біблійний міф, але надає йому нової інтерпретації (драма «Сім кроків до голгофи» О.Гончарова).
Присутній у сучасній драмі й бароковий трагізм світовідчуття. Він простежується у діаметрально різних за своєю внутрішньою та зовнішньою побудовою творах: психологічній драмі, що утворена з вико­рис­тан­ням барокового принципу відображення (Н.Неждана «Мільйон парашутиків», С.Новицька «Крейзі»), у драматичних творах, що базуються на ще одному принципі, притаманному мистецтву бароко, принципі реконструкції, переосмислення міфів (О.Миколайчук-низовець «Ассо та Піаф, або ще один тост за Мермоза!», О.Гончаров «Сім кроків до голгофи»), у драмах, де окреслено абсурдність дійсності (О.Ірванець «Маленька п’єса про зраду для однієї актриси», «Rеcording»).
Отже, сучасна драма містить модифіковані барокові риси, серед яких можна виділити такі, як трагізм барокового світовідчуття, наскрізний психологізм, контрастність та динамізм, потреба в ірраціональному пізнанні світу, що межує з містицизмом, моралізаторство, спроба переосмислення християнських цінностей. Окрім того, драматурги кін. ХХ поч. ХХІ ст. вдаються до оновлення жанрів, притаманних добі бароко. Так, нового звучання набуває драма-мораліте, що базується на принципі персоніфікації, бурсацька драма, жанр міракля. Вмотивувати з’яву необарокових тенденцій у драматургії сьогодення можна рядом причин: типологічна схожість світоглядів сучасних драматургів і митців доби бароко (вплив періоду зламу), криза у драматичному мистецтві, котру на власному індивідуальному рівні намагаються подолати молоді автори, переосмислюючи традиційні тексти, прагнучи створити щось авангардне та претензійне.
Слід зазначити, що з’ява необарокових рис у різні періоди розвитку літератури є цілком логічною, як логічним є сам процес переходу від одного етапу до іншого. Необарокові тенденції ще недостатньо вивчені в українському літературознавстві та критиці. Тому й надалі актуальним є дослідження цієї проблеми, яке дозволить усвідомити процес розвитку української літератури більш глибоко і системно.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Адаменко Н. Проблема свободи в необароковому «соціумі вистави» // Дні науки філософського факультету-2006: Міжнародна наукова конференція (12-13 квітня 2006 року): Матеріали доповідей та виступів. Ч.1. К., 2006. C. 35.
2. Андрусяк І. Граблі постфутуризму // Книжковий огляд. 2004. № 5. С. 78.
3. Андрухович Ю. Аве, Крайслер // Четвер. Крайслер Імперіал. 1996. №6. С.5052.
4. Андрухович Ю. Блазень // Четвер: Тексти і візія. 1992. № 1. С. 2427.
5. Андрухович Ю. Бу-Ба-Бу і все інше. Апологія Блазенади // Літ. Україна. 1991. С. 5.
6. Андрухович Ю. Московіада / Андрухович Ю. Рекреації. Романи. К.: Видаництво «Час», 1996. С. 115245.
7. Андрухович Ю. Перверзії // Сучасність. 1996. № 2. С. 1080.
8. Андрухович Ю. Рекреації. Романи. К.: Видавництво «Час», 1996. С. 36112.
9. Андрухович Ю.І. Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія». Колекція віршів. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002. 112 с.
10. Бабич С. Міфологема мандрів як пошуки оновлення (в «Апології перегринації до країв східних» Мелетія Смотрицького) // Слово і час. 2001. № 10. С. 2233.
11. Багряна А. Над часом: Драматична поема / У пошуку театру. Антологія молодої драматургії. К.: Смолоскип, 2003. С. 1227.
12. Барабаш Ю. Причини до теми «Гоголь і українське літературне барокко (Генезис і типологія)» // Слово і час . 1992. № 9. С. 1929.
13. Баран Є. До розмови про «ранні» дев’яності / Іменник. Антологія дев’яностих. К.: Смолоскип, 1997. С. 210223.
14. Баран Є. Зоїлові трени. Літературно-критичні тексти. Львів: Логос, 1998.
15. Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика: Пер. с фр. / Сост., общ. ред. и вступ. ст. Г.К. Костикова. М.: Прогресс, 1989. 616 с.
16. Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. М.: Худож. лит., 1990. 543 с.
17. Бєляєва Н. Історична проза Валерія Шевчука в інтертекстуальному аспекті // Слово і час . 2001. № 4. С. 5963.
18. Білоус П. Давня українська література у творчості Валерія Шевчука // Історико-філологічний збірник з регіональних проблем «Волинь-Житомирщина». 2004. Випуск 12. С. 1018
19. Бойченко К. Зорова поезія: на перетині «бароко сьогодення» // Слово і час. № 12. С. 5155.
20. Болєцький В. Лови на постмодерністів / Критика. 2001. Число 7-8(45-46), липень/серпень. 2001. С. 813.
21. Бондар А., Ботанова К. Новітня українська поезія: генерація ікс, або Отруєння голосом невідомого // Дивослово. 1998. № 2. С. 25.
22. Бондар-Терещенко І. Вечір навшпиньках П’єса на п’ять сцен / У пошуку театру. Антологія молодої драматургії. К.: Смолоскип, 2003. С. 2849.
23. Бондар-Терещенко І. ІМ’Я ТРОЯНДИ, або гамбурзький рахунок Степана Процюка // Кур’єр Кривбасу. 2002. № 153. С. 168173
24. Бондар-Терещенко І. Функціональні механізми літературного дискурсу 1990-тих рр. // Слово і Час. 2005. № 2. С. 6271.
25. Брат Роже из Тэзе. Его любовь как огонь. У источников Тэзе. Париж, 1993. 120 с.
26. Братковський Д. Світ, по частинах розглянутий. Фототипічне видання. Переклад. Джерела. Студії. Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2004. 464 с.
27. «Бурсаки» гурт ЛТВ Повість со-врем’яних літ / У пошуку театру. Антологія молодої драматургії. К.: Смолоскип, 2003. С. 522535.
28. Величковський І. Мінливий. З рукописної книги «Зегар з полузегарком» // Давня українська література Х ХVІІІ ст. Твори: Для серед. та ст. шк. віку. К.: Школа, 2005. С. 199202.
29. Вишневський А. Різниця Драма абсурду / У пошуку театру. Антологія молодої драматургії. К.: Смолоскип, 2003. С. 6277.
30. Вороний М.К. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика. /Упоряд. і приміт. Т.І. Гундорової: Автор вступ. ст. і ред. тому Г.Д. Вервес . К.: Наук. думка, 1996. 704 с.
31. Гадамер Г.Г. Поезія та пунктуація // Возняк Т.С. Тексти та переклади. Харків: Фоліо, 1998. С. 416427.
32. Гайзінга Й. Homo ludens. К.: Основи, 1994. 250 с.
33. Галета О. «...Птах золотий на злеті» / Кіяновська М. Міфотворення. К.: Смолоскип. 2000. С. 58.
34. Геник-Березовська З. Грані культур. Бароко, романтизм, модернізм. К.: Гелікон, 2000. 368 с.
35. Гнатюк О. Авантюрний роман / Андрухович Ю. Рекреації. Романи. К.: Час, 1996. С. 512.
36. Голобородько Я.Ю. Микола Куліш: сучасний погляд. Харків: Вид. група «Основа», 2004. 144 с.
37. Гончар Н. Апологія байдужості. Повернення деміургів // Плерома 3’98. Мала українська енциклопедія актуальної літератури. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998. С.
38. Гончаров О. Сім кроків до Голгофи / Страйк ілюзій: Антологія сучасної української драматургії. К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2004. С. 5197.
39. Горбачов Д. Бароко ХХ сторіччя // Критика. 1999. № 78. С. 2326.
40. Городнюк Н. Знаки необарокової культури у творчості В.Шевчука: компаративні аспекти: Автореф. дис. ... к. філол. н. Дніпропетровськ, 2003. 21 с.
41. Горський В.С., Кислюк К.В. Історія української філософії: Підручник. К.: Либідь, 2004. 488 с.
42. Гречанюк С.С. На тлі ХХ століття: Літ.-критич. нариси. К.: Рад. письменник, 1990. 311 с.
43. Грицай М., Микитьсь В. Давня українська література. К.: Вища школа, 1978. 413 с.
44. Гундорова Т. Кінець карнавалу, або пост-поступ «БУБАБІЗМУ» // Літературознавство: Матеріали IV конгресу Міжнародної асоціації україністів: Доп. та повідомл. / Упоряд. і відп. ред. О.Мишанич. К.: ТОВ «Видавництво «Обереги», 2000. С. 282285.
45. Гундорова Т. Ностальгія та Реванш. Українській постмодернізм у лабіринтах національної ідентичності // Кур’єр Кривбасу. №144. листопад. 2001. С. 165172.
46. Гундорова Т. ПроЯвлення Слова Дискурсія раннього українського модернізму Постмодерна інтерпретація. Львів: Літопис, 1997. 297с.
47. Гундорова Т. Руйнування романтичної метафізики // Слово і Час. 1993. № 11. С. 2229.
48. Даниленко В. Повернення великого Бурдика // Опудало: Укр. проз. сатира, гумор, іронія 80-90-х років двадцятого століття. К.: Генеза, 1997. С. 511.
49. Даниленко В. Покоління національної депресії // Іменник. Антологія дев’яностих. К.: Смолоскип, 1997. С. 248262
50. Даниленко В. У пошуках демонічної жінки (архетип Аніми в пізніх повістях Валерія Шевчука) // Слово і час . 2000. № 2. С. 2125
51. Дейнеко І. Лабіритм Поезію. Житомир. 2001. 20 с.
52. Дейнеко І. Поезії // Авжеж! 1998. Ч. 3839. Січеньчервень. С. 67.
53. Діброва В. Бурдик // Опудало: Укр. проз. сатира, гумор, іронія 80-90-х років двадцятого століття / Упоряд., передм., літ. ред. В.Даниленко. К.: Ґенеза, 1997. С. 90247.
54. Драч І.Ф. Вибрані твори: В 2 т. Т. 1: Поезії . К.: Дніпро, 1986. 351с.
55. Євангелія від. св. Матвія // Біблія або книги святого письма Старого й Нового Заповіту, 1993. 296 с.
56. Євхан Н. Фольклорно-міфологічні моделі у прозі Валерія Шевчука // Слово і час . 2003. № 5. С. 7076