Рання романістика Володимира Винниченка: еволюція жанрової свідомості та динаміка морально-етичної концепції

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

На правах рукопису

Пастух Богдан Васильович

УДК 82’06(477)311.1В.Винниченко

Рання романістика Володимира Винниченка: еволюція
жанрової свідомості та динаміка морально-етичної концепції

спеціальність 10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
доктор філологічних наук, професор
Салига Тарас Юрійович

Львів 2007

ЗМІСТ

ВСТУП..3
РОЗДІЛ 1.
Досвід В.Винниченка у драматичних та малих епічних формах у контексті еволюції жанрової свідомості та морально-етичної концепції...10
1.1. Стан вивчення творчості досліджуваного автора..10
1.2. Малі епічні форми В.Винниченка (морально-етичний аспект)..22
1.3. Мала епічна форма автора в рецепції класиків української літератури.........36
1.4. Драматургія В.Винниченка як концептуальний експеримент....49
РОЗДІЛ 2.
Рання романістика В.Винниченка у призмі жанрової свідомості та морально-етичної концепції...73
2.1. Художній експеримент у ранній романістиці........73
2.2. Пошуки новаторської форми. Морально-філософська проблематика..109
РОЗДІЛ 3.
Записки Кирпатого Мефістофеля” як утвердження жанрової свідомості автора та відкриття нової перспективи для морально-етичної концепції....148
3.1. Парадоксальність морально-етичної концепції та її вирішення148
3.2. Жанрова специфіка роману Записки Кирпатого Мефістофеля”..170
ВИСНОВКИ...191
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..197

ВСТУП

Актуальність теми. Сприйняття творчості Володимира Винниченка завжди відзначалось полярністю суджень критиків і дослідників. Починаючи від його сучасників, і до наших днів тривають дискусії про концепцію чесності з собою”, яка оприлюднена вже у першому творі письменника Краса і Сила”. Пізніше вона проявилась у текстах різних жанрів цього оригінального автора. Здійснивши певний злет” у його малих прозових формах і втілившись у драматургії, парадигма чесності з собою” лейтмотивом пронизує і бентежну романістику, вносячи у неї провокативний фермент. Авторська модель літератури не могла повністю задовольняти широкі читацькі кола. Виникає конфронтація між представниками старшої когорти (І.Нечуй-Левицький, Б.Грінченко, С.Єфремов і т.д.) і молодою генерацією літераторів, яких представляв В.Винниченко.
Чим прикметна поява цієї конфронтації? Фрідріх Ніцше свого часу намагався зруйнувати усталену європейську мораль, поставивши людину на одинці з хаосом, мовляв: йди і будуй по-своєму, структуруй життя так, як хочеш. Відтак людина відчула, що саме вона є володарем і модулятором свого життя. Війна проти колишніх орієнтирів, заперечення ціннісної системи координат наклала відбиток на багатьох текстах модерних європейських письменників. Г.Ібсен, Г.Гауптман, Б.Шоу, Ф.Сологуб, С.Пшибишевський стверджують, що амплітуда моралі має великі коливання. Досліджуючи тексти В.Винниченка, виявляємо аналогічну розхитаність ціннісного каркасу” моралі.
Цю модель не сприйняв Сергій Єфремов, назвавши її гнучкою чесністю” [див.: 98], акцентуючи тим самим на релятивності її змістових домінант.
Усвідомлення протиборства” між різними поколіннями обговорювалось часто, зокрема, Микола Євшан, сучасник В.Винниченка, у статті Боротьба генерацій і українська література” зауважував: Кожне покоління це новий, зовсім окремішній світ. Від виступлення його починається неначе нове життя, воно ніякого іншого життя, як тільки свого, не може й признавати. Воно не хоче нічого знати про досвід старих поколінь, воно не хоче ніяких наук, ніякого менторства історії” [91, с.14]. Подібну модель поведінки можна сфокусувати на творчість В.Винниченка. Формат його літературного дискурсу виходив за межі традиційного українського письменства. До того ж, Винниченко-експериментатор не сприймав критики, наприклад, того ж Єфремова. Дещо подібне розуміння літературного процесу є в нашого сучасника Тараса Салиги: Конфлікт між поколіннями це завжди органічний процес літературного поступу” [221, с.233]. Отже, наголошено на природності конфронтації між поколіннями.
Виступивши проти канонізації моральних принципів, В.Винниченко, цілком закономірно потрапив під обстріл опонентів, оскільки поставив під сумнів традиційні закони. Чесною з собою” людина бути може, але як їй прожити” в загальній атмосфері епохи, В.Винниченко не говорить. На поставлену проблему, очевидно, потрібно дивитись як на таку, що виказує фарисейське в людині, змушуючи її часто з розвитком цивілізаційного процесу говорити напівправду, чверть правди, забуваючи про одвічний потяг крові інстинкт.
Разом з тим ми хотіли би у своєму дослідженні з’ясувати й ті позитиви, що привнесла ідея чесності з собою”. Яким чином своєрідна винниченківська провокація розширила тематичний обрій українського літературного процесу? Що саме у його текстах спричинило нові вимоги до стильової, зображальної сфери художнього письма, вивело течію літературного процесу на європейські художні зразки, відповідно давши великий досвід молодому десанту” (В.Підмогильний, Г.Косинка, М.Хвильовий).
У дисертації мова йде про другий етап творчості письменника (19061920) етап проблемно-психологічного роману та драми. Саме зацікавлення мораллю спричинює такі утворення як п’єса Щаблі Життя” і роман Чесність з собою”. Серед парадоксів В.Винниченка є ідея дітовбивства (п’єси Memento” і Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, романи По-свій” і Записки Кирпатого Мефістофеля”). Постановка таких одіозних проблем зумовила, з одного боку, суперактивне зацікавлення творчістю В.Винниченка, а з другого викликала оцінку його як майже злочинця, розпусника” в літературі.
Утверджуючи в мистецтві принцип вільного судження і відхід від певних традиційно-світоглядних канонів, В.Винниченко виходить за межі української моральної традиції”, опертої головним чином на християнському декалозі. Він пропонує альтернативну модель моралі, ідея якої є чесність з собою”. Це і викликало різнотлумачення його концепції, поставленої у формі так званої відкритої літератури”. Неоднозначність інтерпретації її спонукує продовжити незакінчену розмову.
Рання романістика В.Винниченка не раз ставала об’єктом літературознавчого дослідження. Одним із перших, хто поставив питання системного вивчення великих епічних форм цього белетриста, був Г.Костюк. Він наголосив на потребі цілісного вивчення великих жанрових форм автора.
С.Погорілий аналогічно акцентує на потребі аналізу формально-змістових пластів романістики письменника. Дослідник говорить про великі епічні жанрові твори В.Винниченка як про закінчену естетичну споруду” [205, с.8]. Поділ творчості письменника на періоди дослідник мотивує біографічними етапами, виділяючи три періоди: 1) малої прози оповідання, новела, нарис (19011906); 2) драми та проблемно-психологічного роману (19071920); 3) утопійний, соціально-пригодницький та політично-філософський роман (19211951) [205, с.11].
Критичні виступи І.Франка, С.Єфремова, Лесі Українки, О.Дорошкевича, М.Рудницького, Д.Донцова, Є.Маланюка, Г.Костельника, Л.Луціва, О.Грушевського, І.Кончіца, М.Євшана, М.Сріблянського, А.Товкачевського, А.Річицького, П.Христюка, О.Гермайзе, М.Вороного, В.Леонтовича та ін., відзначаються широкою амплітудою оцінок від захоплення до повної негації творчості письменника, але вони створили ґрунт для різноманітної інтерпретації художньої спадщини В.Винниченка.
Творчість В.Винниченка, зокрема проблема чесність з собою”, привертала увагу також багатьох сучасних дослідників (М.Жулинський, Г.Костюк, В.Панченко, Н.Шумило, Л.Сеник, Л.Мороз, Ю.Бойко, С.Павличко, Р.Багрій-Пікулик, Н.Зборовська, І.Качуровський, Т.Гундорова, І.Кошова, В.Гуменюк, Н.Крутікова, В.Харкун, С.Михида та ін.).
Згадані винниченкознавці ґрунтовно проаналізували творчу манеру В.Винниченка, поетикальні якості його художнього письма, але автори здебільшого не ставили перед собою такого спеціального завдання дослідити проблеми еволюції жанрової свідомості письменника. Так само окремо не виділялось питання розвитку морально-етичної концепції Володимира Винниченка у ранній романістиці.
Пропонована тема дисертації ставить основні акценти на проблему чесності з собою”, її розвиток і моделювання в образно-жанровій системі письменника. У її фокусі розглядаються ранні романи В.Винниченка. Зосереджена увага на впливі концепції на жанр роману, його потенціал” щодо вбирання” в себе найрізноманітніших життєвих проблем, філософських теорій тощо.
У дисертаційному дослідженні ми намагаємося розглянути проблему становлення романного жанру в художній структурі В.Винниченка, показати його модифікацію, зміщення на початку творчості автора в сторону публіцистичного жанру (публіцистика в образах”), що, безперечно, мало місце в художньому досвіді письменника.
Об’єктом дисертації є рання романістика В.Винниченка (Чесність з собою”, Рівновага”, По-свій”, Божки”, Заповіт Батьків”, Хочу”, Записки Кирпатого Мефістофеля”), а також дотичні до неї малі жанрові форми та драматургія.
Предметом дослідження постає динаміка концепції чесності з собою” та її втілення в романну структуру творів В.Винниченка велику епічну форму, здатну ввібрати в себе певну філософську концепцію і водночас вплинути на її зміни, відповідно до потреб і вимог історичного часу.
Мета роботи на матеріалі ранньої романістики В.Винниченка проаналізувати концепцію чесності з собою”, її зміни, розвиток, відображений у жанровому виборі.
Реалізація мети передбачає такі завдання:
1. Розглянути природу моральної концепції чесність з собою”, її особливість та провокаційний характер у проекції на літературний процес початку ХХ століття.
2. З’ясувати, яким чином проблема чесність з собою” виступає форматором жанру.
3. Проаналізувати динаміку розвитку проблеми у різних генологічних структурах від малих прозових жанрів, драматургії і до романів у спадщини В.Винниченка раннього періоду.
4. Вивчити рецепцію В.Винниченка його сучасниками з метою осмислення літературного контексту початку ХХ століття.
5. При текстуальній інтерпретації роману В.Винниченка Записки Кирпатого Мефістофеля” показати складність взаємодії проблематики і жанру; звернути увагу на генологічну і психологічну майстерність талановитого автора.
Ми усвідомлюємо складність та багатовимірність досліджуваного явища, тому спираючись на методологічні засади розвідок С.Єфремова, А.Річицького, М.Євшана, Д.Донцова, Є.Маланюка, Г.Костюка, В.Панченка, Н.Шумило, Т.Салиги, Г.Сиваченко, Т.Гундорової, С.Павличко, Л.Мороз, В.Гуменюка, Н.Калениченко, В.Харкун, С.Михиди та ін., що спрямовані на вивчення творчості В.Винниченка, саме на ті сфери художніх текстів, що на них ми скеровуємо свою увагу на притягуванні / відштовхуванні від традиції. З огляду на те, що аналізується проблема становлення романного жанру у творчості В.Винниченка, ми спирались на певну базу генологічних теорій. Робота залучає дискурс таких вчених як М.Бахтін, І.Виноградов, Д.Чижевський, І.Денисюк, Н.Копистянська, М.Ласло-Куцюк, А.Гвоздєва, Д.Наливайко, Л.Сеник, Ц.Тодоров, Е.Форстер та ін. Тому застосовуємо конкретно-історичний, історико-порівняльний, психологічний, герменевтичний, біографічний методи.
Практичне значення одержаних результатів: вивчення романістики В.Винниченка розширює горизонт бачення українського літературного процесу кінця ХІХ початку ХХ століття. Результати дослідження можуть бути практично використані при розробці спецкурсів, спецсемінарів, при написанні підручників та методичних посібників з історії літератури ХХ століття.
Особистий внесок здобувача. Усі результати здобувач отримав особисто.
Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження обговорено на кафедрі української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка. Основні положення дисертації апробовані також на наукових конференціях: 1)Міжнародна наукова конференція Класична поетика й естетика постмодернізму: заперечення чи трансформація?” (Львів, 1415 травня 2003 р.); 2) VIII Міжнародна наукова конференція молодих учених (Київ, 2122 червня 2005 р.); 3) Міжнародна наукова конференція Актуальні проблеми історії і теорії літератури” (Львів, 78 червня, 2005 р.); 4) Друга Всеукраїнська наукова конференція Володимир Винниченко: політична і літературна діяльність” (Кіровоград, 67 жовтня, 2005 р.); 5) Всеукраїнська наукова конференція Творчість” молодомузівців” і проблеми українського модернізму” (До 125-річчя від дня народження Степана Чарнецького) (Львів, 27 січня 2006 р.); 6) Всеукраїнська наукова конференція Слобожанщина: літературний вимір” (Луганськ, 10 лютого 2006 р.); 7) VII Всеукраїнська науково-практична конференція Гуманітарні проблеми сучасного фахівця” (Київ, 2931 березня 2006 р.); 8) Міжнародний науковий конґрес Іван Франко: дух, наука, думка, воля. До 150-річчя від дня народження” (Львів 27 вересня 1 жовтня 2006 р.); 9)Наукова конференція Дискурсивні проблеми українського літературного життя” (Львів, 20 березня, 2007 р.).
Публікації: За матеріалами дисертації опубліковано 11 статей, із них 6 у виданнях, що входять до переліку ВАКівської реєстрації.

Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури. Загальний обсяг 220 сторінок; основний текст 198 сторінок, список використаної літератури 286 позицій.

Список литературы

ВИСНОВКИ

У дисертаційному дослідженні головний акцент поставлено на двох проблемах ранньої романістики Володимира Винниченка. Перша становлення і розвиток морально-етичної концепції автора, друга динаміка жанрових модуляцій у системі творчості письменника, що аналізується на базі романних форм. Хоча творчість В.Винниченка неодноразово ставала об’єктом вивчення для дослідників, спеціальної студії, присвяченої поставленим проблемам не було.
Спираючись на традиційне українське письменство, Володимир Винниченко по-новаторськи оновлював його в руслі європейських модерних пошуків.
Рання новелістика талановитого автора справила могутнє враження на широкі кола читачів, у тому числі на найбільше компетентних критиків, зокрема на Івана Франка й Лесю Українку, які дали їй якнайвищу оцінку. Вражала різноплановість проблематики із сучасного життя й неповторність типажу і стилю, майстерність психологічного зображення й постановка деяких раніше табуйованих тем, зокрема морально-етичного характеру. Складність у вирішенні таких тем викликала неоднозначні оцінки критиків, і лише дослідники нашого часу, які намагаються збагнути сутність загальноєвропейського модернізму та його українського інваріанту, змогли показати специфіку творчого методу В.Винниченка. Проте однозначної оцінки щодо Винниченкових пошуків так званої нової моралі, зокрема постулату чесності з собою”, бути взагалі не може, тому що автор ставив цю проблему у формах так званої відкритої літератури, що провокує на роздуми, дискусії.
У дисертації парадигму чесності з собою” розглянуто як лейтмотивну у творчості В.Винниченка, але не застиглу, а як таку, що модифікується у різних жанрах прози і драматургії і спричинює з еволюцією авторської свідомості. Варто чітко розрізняти авторську концепцію проблеми в теоретичному аспекті та її кривотлумачення певними персонажами, для яких одна мораль для себе, а інша для мас. Носіїв такої дворушності В.Винниченко знаходить і серед нещирих революціонерів-соціалістів. Кореляцію ідеї вносить саме життя
Залучення до аналізу малих жанрових форм (новелістичних) В.Винниченка дало підстави говорити про них як про певну художню субстанцію, що у ній автор зміг вирощувати” свою ідеологему, провокативність якої безперечна. Але повертаючи розмову в бік жанрових переходів письменника, наголошуємо на тому, що сама собою магістральна ідея змушувала В.Винниченка пересуватись по жанровій мозаїці і шукати відповідних форм для її втілення.
У дослідженні показано, чесність з собою” це перспектива релятивного бачення моралі, відповідного суспільного договору. Отже, відповідна проблема володіє досить широкою художньою амплітудою модусів. Ця велегранна модель не змогла повністю вміститись” у простір малих жанрових форм.
Аналіз малої прози письменника під цим кутом зору приводить нас до розуміння етимології центральної моральної проблеми, втіленої у подальших художніх пробах автора. Письменник змушений був шукати вільнішої форми, без жанрових залізних сплетів” для стереометричного зображення нюансів цієї проблеми. Як наслідок Винниченко перейшов працювати в жанри драматургії. Адже сценічні жанри за своєю природою покликані утворювати конфлікт між героями, що і потрібно було В.Винниченкові для віддзеркалення діалектичних поглядів на нову, провокативну ідею. Але разом з тим ми показали певну художню невідповідність між ідеєю і жанром драматургії. Це зумовлювалось тим, що поставав конфлікт насамперед теорій, а не людей. Проблема розвивалась досить штучно і не відображала справжності” життя. Ідейна теорія тисла” на персонажа, який відповідно поводився дещо манекенно.
Але попри цей момент сама ідея чесності з собою” спрацювала” тут досить якісно, розкривши перспективи інакшого розуміння моралі. Революціонер, інтелігент показаний у творах В.Виниченка крізь призму біологічного, часто саме сексуального начала. Все це, на нашу думку, утверджувало в письмі автора образ людини як біологічної істоти, що конфліктує з покликом морального обов’язку (Дизгармонія”, Memento”).
Хоча в драматургії моральна проблема постала чіткіше, проте автор, як ми показали у аналізі інтертекстуальної дилогії Щаблі Життя” і Чесність з собою”, прагнув ще вільнішої позаканонної” форми, якою виявилась еластична романна структура.
Назва першого роману Чесність з собою” сигналізує оригінальність проблематики твору, а його текст засвідчує боєздатність” цієї жанрової структури.
Друга частина дисертаційного дослідження осмислює концептуальну проблему чесності з собою” вже у жанрі роману. У цьому розділі дисертації зосереджено увагу на співпраці” між жанром і магістральною ідеєю письменника. Твір Чесність з собою” ми окреслили як протороман стосовно проблематики, що розростеться згодом ширше у формах великої прози. Моторошна концепція дітовбивства, наприклад, пройшла крізь тканину декількох творів. Починаючи з п’єси Memento”, вона втілилась у романі По-свій”, відтак перейшла до Записок Кирпатого Мефістофеля”. Простеживши модифікацію цього мотиву, ми дійшли висновку, що в драматургії і другому романі ідея вирішилася певною мірою штучно, оскільки герої діяли за приписами теорії, не зовсім чіткої. Відповідно створювалась неадекватна модель реальної людської поведінки. Це помічали, зрештою, і сучасники В.Винниченка. У романі Записки Кирпатого Мефістофеля” ця неадекватність під впливом вже чітко сформованої жанрової свідомості письменника змінилась кардинально. Тут основним мотиватором дій героя став інстинкт, а не умоглядна теорія”. На нашу думку, ота відповідність колізій до адекватної картини світу” і є ростом жанрової свідомості автора.
Створивши власну концепцію, В.Винниченко розширив тематичні обрії українського літературного процесу. Він вніс у літературу свою оціночну парадигму людських взаємин, що базувалась на ідеї чесності з собою”, апелюючи до власного морального цензора. Таке переакцентування моральних норм, як ми показали, створило певну конфронтацію між ним та сучасниками, які працювали на чіткій націотворчій базі. Ми простежили, як творчість В.Винниченка сприймали такі критики, як Д.Донцов, Є.Маланюк, Л.Луців, заразом показали розмитість націотворчого начала письменника у контексті теорій названих критиків. Проте ці критики вимагали показу сильної особистості як позитивного героя, а Винниченко, як художник-психолог, зображував персонажів з їх плюсовими й мінусовими атрибутами, їхніми суперечностями.
Центральна проблема творчості В.Винниченка створювала певну провокацію, утверджувала свободу суджень, розкривала в унісон з європейськими модерністами нові горизонти бачення життєвих моделей. Певною мірою такий формат письма базувався на філософії Ф.Ніцше, що руйнувала ціннісний каркас традиційної моралі. Відтак письменник ставав модулятором власного морального бачення.
У другій частині роботи ми розглянули такі моменти романістики В.Винниченка, які були новими в літературному процесі. Однією з перших була тенденція до урбанізації роману. Цей досвід згодом переймуть наступники В.Винниченка (М.Хвильовий, В.Підмогильний).
Вивчаючи типи героїв у ранній романістиці письменника, легко виділити певну їхню схожість. Це дало підстави зробити узагальнення: інтелігент у В.Винниченка слабкий, роздвоєний, зневірений. Таке враження створюється за допомогою діалогів, а передусім портретних характеристик. Описана модель інтелігента є узаконеною” у ранній романістиці письменника, яка відбивала настрої певної частини учасників революції 1905 року після її поразки і втрати віри в ортодоксальність соціалістичної ідеї. Аналогічна модель застосовується і до революційного проводу, який змальовується через призму біологічного начала. Різні типи жіночих персонажів виступають рупорами ідей автора. Своєю імпульсивністю, внутрішньою силою винниченківська жінка спроможна переступити поріг традиційної моралі, але як жінка-мати підвладна споконвічному закону збереження роду.
Крізь призму ідеї чесності з собою” автор розкриває фарисейське в людині. Це стосується і погляду на шлюб.
Підсумковим твором своєрідного циклу ранньої романістики В.Винниченка є його найбільш досконалий, художньо викінчений психолого-філософічний роман Записки Кирпатого Мефістофеля”, що його можна поставити на рівень кращих творів великої прози у світовій літературі. При всій парадоксальності інтригуючих сюжетних ліній та оригінальності типажу, внутрішній діалектизм героїв і зовнішній діалогізм наративу не розхитується структурою твору у напрямку сюжетної розмитості (ця тенденція проявлялась у попередніх романах того ж автора), Записки Кирпатого Мефістофеля” є романом компактним, цілісним. Продумана композиційна ситуація досягається не лише любовними, а й внутрішніми морально-психологічними сюжетами (їх внутрішнім простором” за термінологією М.Бахтіна) таких оригінальних героїв, як Яків Михайлюк і Біла Шапочка. Перший із них з маскою Мефістофеля і з сатанинським скепсисом, цинізмом ренегата революції і філістера, намаганням позбутися небажаної дитини спочатку викликає у читача моторошне негативне враження, натомість Біла Шапочка аурою романтики і принциповості його захоплює. Амбівалентність цих образів по-мистецьки розкривається у фіналі Записок”, коли симпатична героїня вражає цинічним егоїзмом і жорстокістю, а брутальний Мефістофель скидає свою сатанинську маску й проявляє просту людську ніжність батьківства у романі Винниченка. Проблема чесності з собою” вирішується остаточно. Слід відзначити оригінальність інтерпретації світового образу Мефістофеля. Цей Вічний Блукач і спокусник мандрує не у грізних всесвітніх просторах, а в лабіринтах моралі між Добром і Злом, у параметрах сімейного роману і любовних історій, на просторах України конкретно-історичного постреволюційного часу, а разом з тим у лабіринтах соціалізму з його двозначністю та претензійністю на нову мораль, з розривом теорії від життя.
Глибинний зондаж у людське єство, витончений психологізм, побудований на життєвих парадоксах, ось що є найістотнішим художнім здобутком і внеском Володимира Винниченка в історію літератури модерного ХХ-го віку. Його ж теорії і моральні експерименти сприймаються нині як прийом гри, зрештою, як сатира на архіреволюціонерів, які обіцяли зруйнувати старий світ і не спроможні були на тривку конструкцію світу нового.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Агеєва В. Моральний релятивізм і чесність з собою” // На пошану пам’яті Віктора Китастого: Зб. наук. пр. / Упоряд. і наук. ред. В.П.Моренець. К.: Вид. дім КМ Академія”, 2004. С. 164172.
2. Андреев Л. Г. Импрессионизм. М.: Изд-во Московского ун-та, 1980. 250 с.
3. Баган О. Поміж містикою і політикою (Дмитро Донцов на тлі української політичної історії 1-ї половини ХХ ст.) // ДонцовД. Твори. Геополітичні та ідеологічні праці. Львів: Кальварія, 2001. Т 1. 488с.
4. Багрій Р. Записки Кирпатого Мефістофеля”, або секс, подружжя і ще деякі проблеми // Володимир Винниченко. Записки Кирпатого Мефістофеля / Упорядник І.О.Кошова; Передмова М.Г.Жулинського. Черкаси: Брама-Україна, 2005. С. 215228.
5. Багрій-Пікулик Р. Розум та ірраціональність у Винниченковому романі Записки Кирпатого Мефістофеля” // Сучасність. 1987. № 4. С. 1122.
6. Базилевський В. Самознищення таланту. З Імпресій та медитацій” // Літературна Україна. 2006. 14 грудня. С. 1, 5.
7. Балашова Т. В. Активность реализма: (Литературно-художественные дискуссии на Западе). М.: Искусство, 1982. 206 с.
8. Балей С. Поняття етичного добра і зла в сучасній філософії // Літературно-науковий вістник. 1912. № 10. С. 166180.
9. Барабаш Ю. Вопросы эстетики и поэтики. 3-е изд. М.: Сов. Рос., 1978. 384 с.
10. Барабаш Ю. Чи варто гаяти час” на Винниченка? // Київ. 1991. №8. С. 120126.
11. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. М.: Художественная литература, 1975. 504 с.
12. Бахтин М. Литературно-критические статьи. Сост. С. Бочаров и В.Кожинов. М.: Художественная литература, 1986. 543 с.
13. Бахтин М. Формы времени и хронотопа в романе, очерки по исторической поэтике // Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. М.: Художественная литература, 1975. С.234 407.
14. Бедзір Н.П. Традиції Ф. Достоєвського у романі В. Винниченка Чесність з собою” // Науковий Вістник Ужгородського ун-ту, серія філологічна. Ужгород: 1998. Вип. 3. С. 6570.
15. Безпечний І. Теорія літератури. Торонто, Канада: Молода Україна, 1984. 304 с.
16. Бердяєв Н. Національність і людство // Сучасність. 1993. № 1. С.154157.
17. Бикульчюс В. Поэтика философского романа. Учебное пособие. Вильнюс: 1988. 70 с.
18. Білецький Л. Т. Основи української літературно-наукової критики / Упоряд., автор істор.-біогр. нарису та прим. М. М. Ільницький. К.: Либідь, 1998. 408 с.
19. Білецький О. І. Сонячна Машина” Володимира Винниченка // Літературно-критичні статті. К.: Дніпро, 1990. С. 121131.
20. Білецький Р., Пашко. О. Елементи натуралізму в І. Франка та В.Винниченка // Іван Франко і національне відродження / До 135-річчя ювілею письменника / Тези доповідей наукової конференції, с.Криворівня, Івано-Франківська обл., 2324 вересня. Львів: 1991. С. 9091.
21. Блохіна Н. Драматургія В. Винниченка: феміністичне прочитання // Слово і час. 2002. № 4. С. 3338.
22. Бойко Ю. Драма Між двох сил” В. Винниченка як відображення української національної революції // Слово. Збірник. Об’єднання українських письменників в Екзилі. НьюЙорк: 1968. № 3. С. 331343.
23. Болюх О.В. Мовна майстерність Володимира Винниченка у зображенні внутрішнього світу героїв (на матеріалі оповідань) // Культура слова. Міжвідомчий збірник. К.: Наукова Думка, 1993. Вип. 44. С. 2024.
24. Брайко О. Поетика прози Володимира Винниченка 19001910-х р.р. // Автореферат на здобуття кандидатського ступеню. К.: Національний Університет імені Т. Шевченка, 2002. 18 с.
25. Буханенко О. Д. Динаміка розвитку романних форм в українській прозі 20-х років ХХ століття // Проблеми сучасного літературознавства: Зб. наук. праць / Одеський національний університет ім. І.І.Мечникова. Редколегія: Шляхова Н. М. (відпов. редактор) та ін. Одеса: Маяк, 2001. Вип. № 7. С. 163174.
26. Винниченко В. Божки. К.: РУХ, 1928. Т. 19. 371 с.
27. Винниченко В. Босяк. Оповідання. К.: РУХ, Т. 6. 1929. С. 7116.
28. Винниченко В. Великий Молох (п’єса на 3 розділи). К.: Спілка, 1923. 126 с.
29. Винниченко В. Вибрані п’єси / Упоряд. М.Г.Жулинський, В.А.Бурбелла; Авт. вступ. ст. М.Г. Жулинський. К.: Мистецтво, 1991. 605 с.
30. Винниченко В. Дізгармонія. К.: Вік, 1907. 196 с.
31. Винниченко В. Записки Кирпатого Мефістофеля. Вид. 3-є. К.: РУХ, Т. 21. 287.
32. Винниченко В. Заповіт Батьків. К.: РУХ, 1928. Т. 22. 201 с.
33. Винниченко В. Золотые россыпи. Перевод с украинского А. Руденко-Десняка. Минск Москва: Полифакт Дружба народов, 200 с.
34. Винниченко В. О морали господствующих и морали угнетенных (Открытое письмо к моим читателям и критикам). Львів: Наш Голос, 1911. 92 с.
35. Винниченко В. Одвертий лист до дрібного буржуя // Слово і час. 2000. № 10. С. 7075.
36. Винниченко В. Олаф Стефензон. Вид. 3-є // Винниченко В. Оповідання. К.: РУХ, Т. 7. С. 771.
37. Винниченко В. Открытое письмо к русским писателям // Слово і час. 2000. № 7. С. 4649.
38. Винниченко В. По-свій. К.: РУХ, 1927. Т. 18. 210 с.
39. Винниченко В. Рівновага. Роман з життя емігрантів. К.: РУХ, Т. 17. 286 с.
40. Винниченко В. Спостереження непрофесіонала. Марксизм і мистецтво // Дзвін. 1913. Кн. 2. С. 474480.
41. Винниченко В. Твори в 2 т.: Т. 1. К.: Дніпро, 2000. 584 с; Т. 2: Сонячна машина: Роман. К.: Дніпро, 2000. 624 с.
42. Винниченко В. Чесність з собою. К.: РУХ, 1926. Т. 16. 270 с.
43. Винниченко В. Щаблі життя // Драматичні твори. Дізгармонія. Щаблі життя. К.: Рух, 1929. 192 с.
44. Винниченко В. Щоденник (19111920). Редактор Гр. Костюк Едмонтон: Канадський Інститут Українських Студій, 1980. Т. 1. 500с; Щоденник (19211925). Едмонтон: Канадський Інститут Українських Студій, 1983. Т 2. 700с.
45. Винниченко В. Щоденник // Київ. 1990. № 10. С. 96110.
46. Винниченко В. Щоденники 19501951 р.р. Вступ. ст., підгот. текстів, коментарі Г.Сиваченко // Слово і час. 2001. № 2. С. 7889.
47. Винниченко Л. Спогади про мого дядька // Єлисавет. 1993. 18 березня. С. 6.
48. Винниченко Р. Як писав свої твори В. Винниченко // Україна. 1992. № 11. С. 1415.
49. Винниченкознавчі зошити. Відп. ред. В. Харкун. Ніжин: В-во НДПУ ім. М.Гоголя, 2003. 151 с.
50. Виноградов И. П. Искусство. Истина. Реализм. М.: Искусство, 1975. 175 с.
51. Волков И. Ф. Творческие методы и художественные системы. М.: Искусство, 1978. 264 с.
52. Володимир Винниченко: у пошуках естетичної, особистої і суспільної гармонії. Збірник статей. Головний редактор Л.Залеська-Онишкевич. Нью-Йорк: 2005. 279 с.
53. Вороний М. В путах брехні. (Брехня”, п’єса В. Винниченка) // М.Вороний. Поезія, переклади, критика, публіцистика. К.: Наукова думка, 1996. С. 255270.
54. Гайванович І. Драматургія Винниченка: жінка в екзистенціальному вимірі // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених України. К.: 2000. Вип. 1. С. 5154.
55. Гарасевич М. Володимир Винниченко та його доба. // Нові Дні. Український універсальний журнал. 1981. № 11. С. 1720.
56. Гвоздева Г.А. Генрі Джеймс о романе. (Искусство романа”, Будущее романа”, Великая форма” // Анализ художественного произведения. Воронежский гос. пед. институт. Воронеж: 1976. Том 161. С. 90106.
57. Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні. Книгоспілка, 1926. Т. 1. 389 с.
58. Гермайзе О. Рання творчість Винниченкова на тлі громадського життя // В. Винниченко: Вибрані твори. К.: Київ-Друк, 1929. С. 534.
59. Гнідан О.Д., Дем’янівська Л.С. Володимир Винниченко: Життя, Діяльність, Творчість (Навч. посіб. для студ.-філол.). К.: Четверта хвиля, 1996. 256 с.
60. Гожик О. Метаморфози утопічних сподівань: На той бік” В.Винниченка // Слово і час. 1999. № 3. С. 7176.
61. Голод Р. Інтер’єр у прозі І. Франка (Мікропоетика опису) // Вісник Львівського Ун-ту. Серія філологічна. 2003. Вип. 32. С. 1524.
62. Голод Р. Натуралізм у творчості Івана Франка: до питання про особливості творчого методу Каменяра. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. 108с.
63. Горенфельд А. Г. Романы и романисты. М.: Федерация, 1930. 308 с.
64. Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. К.: Основи, 1997. 604 с.
65. Грабович Г. Функції жанру і стилю у становленні нової української літератури // Записки наукового товариства імені Т. Шевченка. Праці філол. секції. Львів: 1990. Том ССХХІ. С. 1320.
66. Григорян Ар. Художественный стиль и структура образа. Єреван: Изд-во Академии Наук Армянской ССР, 1974. 306 с.
67. Гришин-Грищук І. П. Між двох сил” // Слово і час. 1991. № 1. С.8486; № 2. С. 5970.
68. Грищенко Т. Грані таланту Володимира Винниченка // Дивослово. 1994. № 9. С. 3538.
69. Грінченко Б. Твори в 2-х томах. К.: Вид-во Академії Наук Української РСР, 1963. Т. 2. 591 с.
70. Грушевський О. Володимир Винниченко // З сучасної української літератури. Начерки і характеристики. Ч. 1. Українські повістярі другої половини ХІХ в. Вид. друге. К.: Криниця, 1918. С. 161167.
71. Гуменюк В. Сила Краси. (Проблеми поетики драматургії Володимира Винниченка). Монографія. Сімферопіль: ВАТ Симферопільська міська друкарня”, 2001. 340 с.
72. Гундорова Т. Модернізм як еротика нового” (В. Винниченко і С.Пшибишевський) // Слово і час. 2002. № 7. С. 1725.
73. Гундорова Т. Про Явлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація // Львів.: Літопис, 1997. 297с.
74. Гундорова Т. Ранній український модернізм: до проблеми естетичної свідомості // Радянське літературознавство. 1989. № 12. С. 57.
75. Гусак Н. Утверджуючи конкордизм // Слово і час. 1992. № 11. С.6669.
76. Гусар-Струк Д. Винниченкова моральна лабораторія // Сучасність. 1980. № 78. С. 94105).
77. Давид-Соважко А. Реализм и натурализм в литературе и искусстве. Перевод А. Серебряновой. М.: Типо-литография В.Ф. Рихтера, 1891. 351 с.
78. Данько М. Проба літературної характеристики. Літературно-науковий вістник. 1910. Кн. VІІ. С. 5270.
79. Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ поч. ХХ ст. Львів: Академічний Експрес, 1999. 280 с.
80. Дзеверін І. Суперечливість таланту. Передмова // Записки Кирпатого Мефістофеля”. Харків: Прапор, 1989. № 1. С. 1011.
81. Дзеркало: Драматична поема Лесі Українки Оргія” і роман Володимира Винниченка Хочу!” / Упорядник Володимир Панченко. К.: Факт, 2002. 320 с. (Літ. проект Текст +контекст”. Знакові літ. доробки та навколо них).
82. Днепров В. Проблемы реализма. Ленинград: Советский писатель, 1961. 370 с.
83. Домбровський В. Роман і повість // Українська поетика; з додатком: про найважливіші роди прози. Підручник для середніх шкіл і для самонавчання. Фото передрук. Мюнхен: 1993. С. 6365.
84. Донцов Д. Дві літератури нашої доби. Репринтне відтворення видання 1958 р. (Видавництво Гомін України”, Торонто). Львів: Просвіта, 1991. 295 с.
85. Донцов Д. Де шукати наших історичних традицій (друге видання). Львів: Українське видавництво, 1941. 112 с.
86. Донцов Д. Хрестом і мечем (друге видання, справлене). Торонто, Онтаріо, Канада: 1967. 319 с.
87. Дончик В. Г. Український радянський роман: Рух ідей і форм. К.: Дніпро, 1987. 429 с.
88. Дорошенко В. Життє і слово. Статті на літературно-громадські теми. Львів Київ: Шляхи, 1918. 164 с.
89. Дорошкевич О. Винниченко // Підручник історії української літератури. Харків Київ: Книгоспілка, 1924. С. 238253.
90.