МОВНОСТИЛІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ САТИРИЧНО-ГУМОРИСТИЧНОЇ ПРОЗИ (НА МАТЕРІАЛІ РОМАНІВ Є.ГУЦАЛА ТА О.ЧОРНОГУЗА) : Лингвостилистические особенности УКРАИНСКОЙ сатирико-юмористической ПРОЗЫ (на материале РОМАНОВ Е.Гуцало И О.ЧОРНОГУЗА)



  • Название:
  • МОВНОСТИЛІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ САТИРИЧНО-ГУМОРИСТИЧНОЇ ПРОЗИ (НА МАТЕРІАЛІ РОМАНІВ Є.ГУЦАЛА ТА О.ЧОРНОГУЗА)
  • Альтернативное название:
  • Лингвостилистические особенности УКРАИНСКОЙ сатирико-юмористической ПРОЗЫ (на материале РОМАНОВ Е.Гуцало И О.ЧОРНОГУЗА)
  • Кол-во страниц:
  • 197
  • ВУЗ:
  • Інститут української мови
  • Год защиты:
  • 2001
  • Краткое описание:
  • Національна академія наук України
    Інститут української мови



    На правах рукопису



    ПОПОВИЧ АНЖЕЛІКА СТАНІСЛАВІВНА


    УДК 81’38’42: 821.161.2’313.1



    МОВНОСТИЛІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ
    УКРАЇНСЬКОЇ САТИРИЧНО-ГУМОРИСТИЧНОЇ ПРОЗИ
    (НА МАТЕРІАЛІ РОМАНІВ Є.ГУЦАЛА ТА О.ЧОРНОГУЗА)

    Спеціальність 10.02.01 українська мова

    Дисертація на здобуття наукового ступеня
    кандидата філологічних наук


    Науковий керівник
    СОЛОГУБ НАДІЯ МИКОЛАЇВНА,
    доктор філологічних наук, професор



    Київ - 2001









    ЗМІСТ
    Перелік умовних скорочень ............................................. 4
    Вступ ..................................................................................... 5
    Розділ 1. Ономастикон і фразеологізми як об’єкт лінгвостилістики
    1.1. Теоретичні питання літературної ономастики ...................... 24
    1.2. Лінгвостилістичне дослідження трансформації
    фразеологізмів .......................................................................... 37
    Висновки до розділу .......................................................................... 50
    Розділ 2. Ономастичні засоби створення комічного
    2.1. Заголовок головний компонент ономастичного простору
    художнього твору ................................................................... 52
    2.2. Літературна антропоніміка сатирично-гумористичних
    творів ........................................................................................ 55
    2.3. Відономастична фразеологія сатирично-гумористичних
    романів ...................................................................................... 65
    2.4. Використання сортових і фірмових назв для створення
    комічного ефекту ..................................................................... 75
    2.4.1. Назви напоїв, страв і різних виробів ...................................... 75
    2.4.2. Назви моделей машин ............................................................. 78
    2.5. Функціонування топонімів у творах гумористичного
    жанру ........................................................................................ 81
    2.6. Вживання ергонімів з естетичною метою ............................. 86
    2.7. Зооніми в текстах сатирично-гумористичного спрямування 89
    2.8. Назви хвороб у гумористичних творах ................................. 92
    2.9 Космоніми, астроніми і фітоніми ........................................... 96
    Висновки до розділу .......................................................................... 100
    Розділ 3. Фразеологічні засоби комічного
    3.1. Використання традиційних фразеологізмів у сатирично-
    гумористичних творах ............................................................. 102
    3.2. Трансформації фразеологічних одиниць у творах
    сатирично-гумористичного жанру ......................................... 110
    3.2.1. Семантичні трансформації ...................................................... 110
    3.2.2. Структурно-семантичні трансформації фразеологізмів ........ 117
    3.3. Афористичні вислови письменників-сатириків складова
    фразеологічної системи української мови ............................. 138
    Висновки до розділу .......................................................................... 155
    Висновки .............................................................................. 156
    Список використаних джерел .......................................... 161
    Додаток А. Афористичні вислови українських письменників
    сатирично-гумористичного жанру .................................. 185







    ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

    ВІ власне ім’я
    ЛО літературна ономастика
    ЛХА літературно-художній антропонім
    ФО фразеологічна одиниця
    ХТ художній текст






    ВСТУП

    Естетична функція художнього слова. Дослідницький інтерес учених до естетичної функції мови як специфічної ознаки художньо-образного мислення та мовлення зароджувався і зростав одночасно з виникненням словесно-художнього мистецтва.
    Питання естетичної функції художнього мовлення привертали увагу ще античних дослідників у зв’язку з появою риторики і поетики та розвитком красномовства (праці Демокріта, Поетика” і Риторика” Арістотеля).
    У розвитку теоретичних поглядів на естетичну функцію художнього слова важливими явищами були праці Нікола Буало, Готхольда-Ефраїла Лессінга і Дені Дідро. Чимало своєрідного в тлумаченні естетичної функції мови в працях українських учених ХVIIXVIII століть (Граматіка словенская” М.Смотрицького).
    Вперше глибоко розглянута проблема смислового наповнення слова в художньому тексті в працях О.О.Потебні. На думку вченого, зміст твору, виражений словесно-структурними елементами, виявляється в його поетичних формах-символах або символічних структурах. Слово з давніх-давен зв’язане як з розумовою, так і з почуттєвою сферою. Мова почуття” і мова мислення” перебувають у взаємодії та єдності. Конструктивною для розуміння естетичної функції мови є думка О.О.Потебні про поетичний образ (згущення думки”), що заступає мову різноманітних думок відносно невеликими розумовими величинами”, удосконалюючи рух людської думки [206].
    Велике значення для розуміння естетики слова мають праці І.Я.Франка, зокрема, Із секретів поетичної творчості”. Письменник проголосив метод індуктивної естетики і висунув на чільне місце мовний матеріал твору, який митець застосовує в естетичному плані. Було досліджено матеріальну й смислову сторони слова в їх єдності з образом та ідеєю твору. Аналіз мови художньо-образного тексту як цілого, реальне й контекстуальне значення слів і словосполучень, тобто логічне й естетично-стилістичне в їх взаємодії й зумовленості, висвітлено в працях Л.В.Щерби, Б.О.Ларіна, В.В.Виноградова, М.М.Бахтіна, Ю.М.Лотмана та інших.
    Б.О.Ларін дав трактування авторського вживання слова як естетичного значення”. На його думку, художнє слово має не самостійну функцію, а відтінювальну (комбінаторні прирощення”), і естетичне значення слова не допускає занадто конкретних тлумачень. Слово з естетичним значенням не прилягає до найближчих слів за смислом, а служить натяком включених думок, емоцій” [155, 3334].
    Поетична функція, або авторська естетична функція, реалізується в різних способах художнього перетворення, в результаті якого мовні одиниці збагачуються обертонами смислу” [155, 36], тими художньо-виражальними прирощеннями смислу, які розвиваються в системі цілого естетичного об’єкту” [51, 125].
    З семантичного і стилістичного поглядів видається доцільним зовсім відмовитися від терміну емоційне” і користуватися більш нейтральними термінами конотації” і обертони”; одні з них будуть безпосередньо зв’язані з емоційністю, а інші будуть просто експресивними” в широкому розумінні цього слова [197, 236].
    Конотація (лат. cum, con разом, notare відмічати, позначати) додаткове до основного, денотативного (денотат), значення знака, що містить інформацію про експресивну силу та оцінну вартість даного знака, а також емоції та волевиявлення, що супроводжують його використання” [160, 376].
    Конотативні значення можуть бути мовними (тобто закладеними в семантиці мовної одиниці) і мовленнєвими (тобто виникати в разі специфічного, невластивого використання тієї чи іншої одиниці в мовленні). Тому відрізняють випадки використання авторами художніх творів мовних засобів вираження конотації від випадків власне авторських конотацій, залежних від контекстуального оточення та незрозуміло виражених. Це помітно, зокрема, у сатиричних та алегоричних творах, де автори з різних причин частково приховують своє ставлення до описуваних персонажів та подій. Конотативне значення виражається такими способами: словотвірними (за допомогою суфіксів, префіксів, контамінованих, скорочених, складних форм), лексичними (за допомогою слів, вжитих у невластивій” функції, тобто тропів), граматичними (вживання одних морфологічних та синтаксичних форм замість інших), фонетичними та графічними. Оскільки головне завдання мистецтва осягнення світу через його емоційно-естетичне переживання, наявність конотативної семантики стає ключовою, необхідною в художньому творі [160, 377]. Конотації, так само як і денотативне значення, є культурно-історичним та якоюсь мірою психосоціальним явищем.
    Обертони поділяють на три групи: обертони, пов’язані з іменем, зі смислом і ті, що асоціюються з певними регістрами [297, 237239].
    В.В.Виноградов у своїх працях висловлюється про естетичне значення як потенціальну величину”, про семантичні обертони слів, що не мають своїх знаків у художньому мовленні, про естетичне значення граматичного звучання думки, про незамкненість художнього уявлення, про мовну символіку як стимул до нових багатооб’ємних асоціацій. Авторська естетична функція, функція впливу за В.В.Виноградовим, вона нашаровується на інформативні начала” і розрахована на вплив засобами емоційно-оцінної, емоціональної, експресивної і естетичної мовної інформації [5154].
    В українській мовознавчій науці проблеми художнього тексту знайшли висвітлення в працях Л.А.Булаховського, І.К.Білодіда, В.С.Ващенка, В.І.Масальського, І.Є.Грицютенка, а в сучасному мовознавстві у працях В.М.Русанівського, С.Я.Єрмоленко, Л.О.Ставицької, Н.М.Сологуб, Л.О.Пустовіт та інших.
    Дослідники теоретично обгрунтовують важливі естетичні поняття словесного твору тональність, асоціативність, характерологічність, внутрішній стан оповідача, ритмомелодику прози, інтелектуалізацію мови прози, словесний живопис природи, мовну атмосферу сучасності, настроєність.
    Для естетичного значення характерні смислова місткість і багатоплановість, перевага емоційно-експресивних елементів у значенні, його нерозривний зв’язок з художнім цілим, з авторським баченням світу [234, 15].
    Л.І.Донецьких вказує, що під естетичним значенням слова розуміємо типи індивідуально-авторських значень, відтінки значень, емоційно-експресивні, емоційно-оцінювальні та стилістичні зсуви в смисловій структурі слова, багатоплановість і узагальнено-символічні можливості яких створюються, розкриваються в лінгвістичному (внутрішньому, мовному) та ідейно-художньому (зовнішньому, екстралінгвістичному) контекстах [87, 15].
    Щоб набути естетичної прикмети, слово повинно органічно” влитися, врости в образ, в його багатогранну і цілісно єдину систему, прорости на естетичному полі”, ввійти до системи взаємозв’язку окремого і загального. Воно повинно правдиво і натхненно передати за допомогою своїх, вироблених у мові значень, авторське оцінно-чуттєве [79, 27]. Слово стає могутнім джерелом конкретно-чуттєвих асоціацій. У художньо-образному тексті воно завжди звернене і до свідомості, і до почуттєвої оцінки, постійно шукає найкоротших до них шляхів через власну якість, точність, типовість, виразність і, головне, через наочність позначень, вироблених на основі загальнонародної мови. У художньому творі слово універсальний подразник. Семантика слова і семантика контексту величини завжди залежні. Словесні поєднання, спрямовані у бік чуттєвого образу (уявлення), завжди є відкритими, розімкненими, насамперед семантично, для все нових і нових асоціацій, поширень через свою конкретність основу пластичного зображення” [79, 29].
    Якщо весь художній твір є естетичним об’єктом, який складається з мовного матеріалу, підпорядкованого образній системі, то кожний словесний елемент у свою чергу теж буде залежати від цієї системи. Слово в художньому тексті одночасно передає немистецьке й мистецьке, реальність баченого й ілюзорність, позірне і сутність.
    Природа художньо-образного слова двоїста. Крім передачі логічного, властивого слову на рівні мови, вона безпосередньо чи опосередковано інформує й про чуттєве. Домінантою художньо-образного слова є специфічна його сторона, чуттєво-оціночне прирощення”, що народжується в естетичному полі”, тобто в процесі чуттєвого освоєння суб’єктом реального світу, в процесі олюднення” дійсності. Індивідуалізація її (за термінологією І.Я.Франка), специфіка художньо-образного мислення і властивого йому мовлення, за свідченнями психологів, виявляється в безперервному ланцюгу уявлень та асоціацій, в якому живе бачення світу і думка поруч. Художньо-образне мовлення впливає на наші почуття через образні утворення, які несуть у художньому творі певне ідейне навантаження.
    Кожний художньо-образний текст ми розглядаємо не тільки як суто філологічну величину, а й водночас, як величину психологічну і відображально-пізнавальну.
    Мовні величини всіх системних рівнів у художньо-образному контексті функціонують не тільки в комунікативно-пізнавальному, а й в естетичному напрямі. Зміст слова в пізнавальній практиці митця зазнає значної обробки. Він ускладнюється в процесі взаємовираження суб’єкта і об’єкта, у взаємодії окремого й загального, абстрактного і конкретного, інтелектуального і почуттєвого в художньому творі.
    З величини семантичної він стає художньо-семантичною величиною, яка підпорядковується законам вже не тільки мови, а й мистецтва. Створюється новий світ смислів і співвідношень. І це цікавить нас, коли йдеться про естетичну функцію мови.
    За словами в художньо-образному тексті стоїть реальний світ з його центральною постаттю людиною, світ конкретних предметів і явищ, барв і звуків, тобто конкретні його образи, які безпосередньо впливають на наші аналізатори і викликають конкретно-чуттєві реакції і почуттєву оцінку, відбиту в словах.
    Отже, загальне входить у художній твір через окреме, через деталі; абстрактне через свої конкретні вияви: живі образи, факти, пройняті почуттями; об’єктивне через призму авторських суб’єктивних почуттів, уявлень і асоціацій. Усе це об’єднане вищою цілісністю ідейно-естетичною організацією твору. На всьому творі відбивається естетична концепція автора, його світогляд.
    Під поняттям естетична функція мови” треба розуміти таке використання загальнонародної мови в художньо-образному акті мовлення, яке приводить до руху потенційні її властивості не тільки в комунікативно-пізнавальному напрямку, але і в оцінно-чуттєвому. Цього художник слова досягає за допомогою пластичного, олюдненого, живого бачення світу, бо це основна настанова письменника зобразити людину, предмети, процеси, явища дійсності так, щоб викликати в читача і слухача бажані враження, думки, ідеї, почуття [79, 44].
    Стильова функція можлива тільки на базі стилістичної, постійної функції, і в стилістичну структуру самого слова не входить. Стилістична функція це додаткова оцінка самої мовної одиниці, незалежно від контексту.

    Поняття комічного в художньому тексті. Поняття смішне”, комічне”, гумор”, сатира”, іронія”, дотепність”, жарт”, усмішка”, насмішка” перетинаються в різних модифікаціях і найповніше втілюються в художніх структурах різних жанрових різновидів і форм сатиричної та гумористичної літератури.
    Комічне категорія естетики, що характеризує той аспект естетичного освоєння світу, який супроводжується сміхом без співчуття, страху і пригнічення” [160, 368]. Різні грані комічного лежать в основі таких жанрів, як гумореска, сатира, епіграма, пародія, памфлет, комедія, буфонада, фарс, бурлеск, травестія та інших.
    Тему сміху і комічного в художній літературі досліджували Я.Є.Ельсберг, Д.П.Ніколаєв, А.М.Макарян, А.З.Вуліс, Ю.Б.Борєв; в українському літературознавстві Б.М.Мінчин, І.В.Зуб, А.О.Щербина, С.М.Шаховський, В.Т.Косяченко, П.І.Майдаченко.
    Б.М.Мінчин [183;184] розглянув питання теорії і художньої практики сатири, аналізу її досягнень і критики хиб; зробив спробу критичного аналізу теорій комічного і сатиричного, приділив увагу своєрідності прояву художніх засобів сатири.
    Дослідження А.О.Щербини [304] розповідає про становлення, ідейно-естетичні особливості та жанрову специфіку сатири і гумору в їх найрізноманітніших формах.
    С.М.Шаховський [294; 295] намагався розглянути поточний літературний процес із позицій протиставлення трагічного комічному.
    В.Т.Косяченко [146] досліджував поетичні жанри сатири і гумору, а П.І.Майдаченко [168] виділив питання теорії комічного, критичної функції сміху та схарактеризував комічні форми в широкому спектрі естетичних категорій.
    Гумор різновид комічного, відображення смішного в життєвих явищах і людських характерах. Для вищих форм гумору характерне вдумливе, синтетичне” світовідчуття, внутрішня серйозність, що сполучається із зовнішньо комічним, насмішкуватим ставленням до явищ дійсності. Гумор це вияв веселого оптимізму, життєствердження [160, 176].
    Яскраво забарвлені гумором прозові та поетичні твори І.Котляревського, Є.Гребінки, П.Гулака-Артемовського, Л.Глібова, С.Руданського, В.Самійленка, комедії корифеїв українського театру, фейлетони і гуморески Остапа Вишні, В.Чечвянського, К.Котка, К.Буревія, Мартина Задеки, Ганни Черінь, М.Понеділка. Традиції народного гумору в українській літературі джерело творчості П.Глазового, Є.Дударя, О.Чорногуза, П.Красюка, П.Осадчука, Є.Гуцала, а також сміхотворців діаспори: С.Фодчука, Міри Гармаш, Зої Когут, Остапа Зірчастого (Д.Нитченка), Е.Козака.
    Сатира особливий спосіб художнього відображення дійсності, який полягає в гострому, осудливому осміянні негативного [160, 624]. Сатира зародилася в усній народній творчості. З-поміж українських сатириків вирізняємо: І.Вишенського, Г.Сковороду, І.Котляревського, Г.Квітку-Основ’яненка, Є.Гребінку, Л.Глібова, Т.Шевченка, Лесю Українку, М.Коцюбинського, Л.Мартовича, С.Самійленка, Остапа Вишню, В.Винниченка, О.Чорногуза та інших.
    Для сатири є характерним єдність сміху та гніву, і це вимагає підбору певних художніх засобів зображення.
    Гумор це критика, яка не заперечує свого об’єкта, а сатира заперечує. Об’єкт гумористичної критики недоліки, які можна і потрібно подолати. Сатира це непримиренна критика істотних вад і пороків, її об’єкти соціально істотні та ворожі, небезпечні для суспільства і людини. Отже, об’єкт гумору елементарно-комічне, сатири соціально-комічне.
    Гумор і сатира діють зброєю сміху різної тональності на різних рівнях художнього і соціального осмислення явищ життя. Інколи гумор і сатира переходять одне в одне. Немає сатири без гумору. Найубивніша, найгнівніша, найскорботніша сатира повинна мати в собі хоч краплю насмішки інакше вона перестане бути сатирою. І гумор, зі свого боку, завжди має в собі елемент сатири, якщо не осудження, то хоча б критики того, над чим людина сміється” [139, 135].
    Художня література знає чимало прикладів, коли в одному творі зливаються гумористична і сатирична тональність. Великими гумористами і разом із тим великими сатириками називаємо Сервантеса, Рабле, Ч.Діккенса, М.Гоголя, Я.Гашека, Остапа Вишню, В.Самійленка та інших.
    Влучно говорить про риси гумору українців Остап Вишня в щоденнику: Отак сидиш і думаєш Гумор Сатира Наш замічательний народ. Од його ми народ дотепний. Веселий. Мудрий. Я бачу свій народ, як він, ухмиляючись в уса, дивиться на тебе лукавими своїми очима і зничтожає” тебе Як я люблю цей народ, коли він мене зничтожає” своєю мудрістю, своїм дотепом, своїм неперевершеним своїм” [56, 438].
    На ознаки українського гумору вказує Роман Колісник: Українці, в котрих через довгі віки в українській крові гартувалися, мов сталь, українські кості, розвинули унікальний гумор і з ним пов’язаний сміх тобто, українське світовідчуття ховалося в гуморі, що їх тісно, тісніше, ніж покручена під Вавилонською вежею мова, в’язало в один унікальний народ” [135, 89].
    У творчості українських письменників (і гумористів, і сатириків) риси українського гумору: мудрість, дотепність, лукавство, удавана простодушність, за якою прихована уїдлива іронія, нищівна насмішка, музикальність, ліричність, традиції значно збагачені, відтворені в новому синтезі, на новій якісній основі.
    С.М.Шаховський зазначає: Сьогодні маємо підстави в українському літературному процесі відзначити прозаїчні форми і передусім вказати на вагоме місце багатопланового пошукового роману. Картини і образи дійсності, здобутки естетичні, і навіть філологічні прозирання тут” [295, 153].
    Найбільш поширеним епічним жанровим різновидом є роман місткий за обсягом, складний за будовою прозовий епічний твір, в якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів” [160, 604].
    Комічний роман в обох своїх різновидах сатиричному і гумористичному, належить до найскладніших форм творення. Тут мусить бути повновага фабула і типові лицедії, безліч дотепних деталей і своєрідна мовна фактура. Гарні комічні романи рідкісна поява в літературному процесі, оригінальні й довговічні надзвичайно рідкісна. Зате слава цих, рідкісних, виняткова, як Дон Кіхота” Сервантеса, Гаргантюа і Пантагрюеля” Рабле, Мандрів Гулівера” Свіфта, Мертвих душ” Гоголя, Панів Головльових” Салтикова-Щедріна, дилогії Ільфа і Петрова.
    Українська традиція подібної монументальної творчості, сперта на щедрий гумористичний фольклор, започаткована віршованим романом Енеїдою” І.Котляревського. Це твір глибоко самобутній, насичений українським колоритом, народними жартами і дотепами, соковитими картинами національного побуту, наскрізь пройнятий духом народного світогляду. Ця традиція продовжена Паном Халявським” і Конотопською відьмою” Г.Квітки-Основ’яненка, Старосвітськими батюшками і матушками” І. Нечуя-Левицького, Забобоном” Л. Мартовича.
    У контекст гумористичних форм поряд з іншими відомими жанрами вписуються” мініатюрна гумореска й сатирична мініатюра, в якій коментуються й художньо оцінюються конкретні негативні факти (В. Черв’янський, Ю. Вухналь, С. Чмельов, Ю. Гедзь, П. Нечай).
    Наприкінці 20-х на початку 30-х рр. життя сатириків і гумористів дедалі політизується, підпорядковується соціально-політичним кампаніям і, зрозуміло, обмежується і тематика, і гострота критичних публікацій. У цей час занепадає розвиток української сатири та гумору, адже майже всіх відданих професійному обов’язку її майстрів було репресовано.
    На початку 40-х років більшість майстрів веселого цеху” було розстріляно, дехто ще відбував безневинну провину” в таборах, а молоді літератори не поспішали виявляти свої сатирико-мистецькі здібності [111, 260298].
    У 40-х рр. у творах прозаїків виявляється близькість пафосу й тональності оповіді, її образно-мовної тканини до морально-етичних і естетичних народних джерел. Характерні з цього погляду короткі оповідання Ю.Яновського (Генерал Макодзьоба”, 1942) і П.Панча (Кортить курці просо”, Зозуля”, 1943).
    У перші повоєнні роки сатира і гумор переживали період поступового свого відродження. У сатирично-гумористичній прозі найактивніше розробляються художні форми гуморески, фейлетону, памфлету. Ідейно-художній рівень прозової сатири і гумору помітно визначається публікаціями Остапа Вишні, Ф.Маківчука, О.Ковіньки. До гуморески та гумористичного оповідання звертаються Є.Кравченко, І.Сочивець, А.Світличний, М.Майоров, М.Білкун, В.Безбородько.
    На рубежі 5060-х років залишалися актуальними турботи письменників-гумористів про гостроту мистецького слова, поглиблення художньо-дослідницьких якостей гумору і сатири.
    Зростає інтерес дослідників до сатиричної і гумористичної літератури, бо сатира і гумор утверджується як повноправний жанр літератури.
    Перехід до великого епосу в сатирично-гумористичній прозі вже назрівав. Нові якісні зміни повільно, але неухильно наростали, починаючи з кінця 50-х років, і були обумовлені появою повістей Ф.Маківчука (Репортаж із того світу”), М.Білкуна (Прийшла коза до воза”, Своя хата”), І.Сочивця (Голубий бумеранг”), Ю. Пархоменка (Подяка їх превелебності”), В.Міняйла (Перо жар-птиці”), В.Безбородька (Три мушкетери з Сухих Млинців”), Ю.Ячейкіна (Зустріч зі шпигуном”), О.Круковця (Житіє Луки Лазаровича”), В.Чемериса (Операція Земфіра”) та ін. Звичайно, не всі ці твори можна зарахувати до значних художніх здобутків [275, 23].
    Попри все проза опановувала дедалі місткіший простір художнього освоєння життя. Такі повісті, як Голуба мрія” В.Міняйла, Декамерон Самуїла Окса”, Багато, багато, багато золота” М.Білкуна, Життя та пригоди Ельбрика Чепчика”, Голубий апендицит” О.Чорногуза, Катастрофа в раю”, Подорож до Ельдорадо” В.Лігостова породжували надії, що поява сатирично-гумористичного роману справа недалекого майбутнього.
    Підсумком тривалого розвитку сатирично-гумористичної прози стали романи Є.Гуцала Позичений чоловік”, Приватне життя феномена”, Парад планет” та О.Чорногуза Аристократ” із Вапнярки” і Претенденти на папаху”. Ці твори захоплюють широкими картинами життя, повнокровними образами, нищівною критикою людських недосконалостей, цілком оригінальною стилістикою, домінуючою ознакою якої є гумористична пародійність; вони витримані у високій емоційній тональності, твореній напруженим сюжетом, виразністю образного письма й густою насиченістю елементарними комічними деталями. Олег Чорногуз одним із перших серед молодшого покоління українських сатириків збагнув усю безперспективність розважального гумору, такого собі лоскітливого” сміху, а набрався мужності взятися за сатиричний роман” [259, 115116]. Твори Є.Гуцала дуже природні, закономірні в українській прозі.
    У дослідженні ми не маємо за мету проводити глибокі літературознавчі аналізи та робити узагальнення. Тому, за цих умов і невизначеності серед вчених-літературознавц
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ

    Категорія комічного в Є.Гуцала та О.Чорногуза представлена такими елементами: комічний конфлікт, комічний персонаж, комічні обставини і ситуації, комічний фон оповіді, комічний пафос. Але, у Є.Гуцала переважає комізм мови, а в О.Чорногуза комізм ситуацій.
    У творах Є.Гуцала велику роль відіграє мовний гумор. Смішне мовлення” створює сміхову безперервність і перетворюється в комічну гру стилем. Сміх задає тон усій розповіді і стає звичною атмосферою творів. Народна мова є повноправним образом твору, рушієм сюжету (розмаїття приказок, прислів”їв, прокльонів, заклинань тощо).
    Сміх в О.Чорногуза не лежить на поверхні, а ніби розлитий у глибоких шарах творів. Для цього письменника мистецтво комізму не самодостатній засіб для розваги читача, а незамінний посередник, коли треба виявити глибинну суть конфлікту. О.Чорногуз не захоплюється словом, його приваблює більше комізм ситуацій (наприклад, історія життя Євграфа Сідалковського, працівники фірми по пошиву шапок їдуть до Криму вивчати попит на шапки, додавання запасного шнурка до шапок при продажу, схрещування ондатр з їжаками для виведення нової породи тварин, придумування лозунгів для організації Фіндіпош”).
    Комічного звучання твори художньої літератури набувають через використання різних засобів. Увагу акцентовано на ономастичних та фразеологічних засобах створення гумору і сатири.
    Незважаючи на окремі публікації про використання ономастичної лексики в творах сатирично-гумористичного жанру, досконалого і повного аналізу складного ономастичного поля творів цього жанру не здійснювалося. У дослідженні зроблено спробу дослідити ономастичний простір творів комічного звучання (на матеріалі романів Є.Гуцала та О.Чорногуза) це такі різновиди ономастичної лексики: заголовки, антропоніми, сортові та фірмові назви, топоніми, ергоніми, зооніми, космоніми, астроніми, назви хвороб, фітоніми. Тільки комплексний аналіз допоміг визначити місце літературної ономастики в словесній палітрі сатирично-гумористичного твору. Завдяки використанню онімів у мові автора та в мові персонажів письменники-сатирики отримали можливість яскравіше виразити своє естетичне кредо.
    Для виділення певних класифікаційних груп антропонімів за основу взято такі критерії: структурно-словотвірні та семантичні особливості, етимологічну мотивацію, естетичні функції використання. До структурно-семантичних (або словотвірно-семантичних) віднесено такі підвиди: на означення представників старшого покоління (модель: слово баба”, дід”, прабаба”, дядько + ім’я або прізвище (прізвисько); на означення представників середнього покоління (моделі: ім’я + прізвище, ім’я + по батькові; тільки прізвище (усічена модель); на означення персонажів середнього віку, що мають визначений соціальний статус (модель: ім’я + по батькові + прізвище); на означення молодих людей (усічена модель ім’я).
    Щодо етимологічної класифікації антропонімів виділено такі групи: власне українські імена та по батькові; запозичені імена; поєднання запозиченого імені з власне українським.
    Зауважимо, що сучасні письменники-сатирики є продовжувачами традицій українського фольклору і народної лялькової комедії, а однією з цих традицій були комічні імена, по батькові та прізвища.
    Відономастична фразеологія використовується для оцінної характеристики персонажів (позитивної чи негативної), з метою виявлення дотепності, пародійного спрямування, для пом’якшення сказаного, для показу непорушності, спокою, плинності людського життя, замість називання історичної епохи. Відономастичні фразеологізми є компонентами каламбурів, скоромовок, примовлянь, тропів і фігур стилістичного синтаксису.
    З метою створення експресії письменники-сатирики використовують різні види онімів, які є компонентами створюваних комічних ситуацій. Ономастична лексика є додатковим засобом увиразнення оцінних характеристик, вживаються при описі певних подій твору, для розкриття авторського світогляду, відображення мовних і літературних традицій.
    Для досліджуваних творів характерним є прийом експресивного множення” (у О.Чорногуза тавтологічні повторення імен і прізвищ, у Є.Гуцала множинність у марках автомобілів, у називанні українських страв).
    Фразеологічні одиниці широко використовуються в художньо-белетристичному стилі як ефективний засіб гумору і сатири, що має в українській літературі давню і стійку традицію. З цією метою вживаються фразеологізми і в досліджуваних творах сатирично-гумористичного жанру.
    Традиційні фразеологізми використовуються як у мовленні персонажів, так і в мовленні автора, для виявлення ставлення одного персонажа до іншого, для підтвердження думки, що дотепність, вміння жартувати головні риси українців. Виявлено, що значно більшу кількість фразеологізмів вжито в трансформованому вигляді. Трансформований фразеологізм робить мову художньої літератури більш влучною, дотепною. Тому, на нашу думку, важливо було виявити закономірності процесу трансформації фразеологізмів у мові сатирично-гумористичної прози.
    Серед відомих різновидів семантичних трансформацій фразеологізмів, виділяємо такі (які використовуються в аналізованих творах): використання ФО в незвичних контекстуальних умовах (зокрема термінологічних сполук); повна подвійна актуалізація; поєднання в одному контексті прямого і переносного значення; вживання після або до фразеологізму одного або декількох його компонентів; коментування змісту фразеологізму. Серед різновидів структурно-семантичних трансформацій ФО в сатирично-гумористичних творах найбільш поширеним є лексична заміна компонентів для підвищення експресивності та емоційності висловлення. Авторську індивідуальність виявляє заміна всіх складників ФО, що використовується як один із засобів вираження іронії і дає можливість точніше передати відтінки фізичного і психологічного стану героїв, для надання діалогам жвавості, експресивності, визначає їх стильову тональність. Використовуючи такий прийом оновлення фразеологізмів, як заміна складників, помічено такі особливості: поєднання заміни складників і подвійної актуалізації фразеологізмів; вживання поряд, в одному контексті, традиційного фразеологізму і оновленого стійкого сполучення слів; використання протягом усього сюжету твору ФО, де весь час проходить заміна новими і новими компонентами.
    Щодо поширення ФО, то за відношенням поширювача до членів речення виділено атрибутивні ФО (препозитивні, інтерпозитивні, постпозитивні), об’єктні (інтерпозитивні, постпозитивні), обставинні (препозитивні, інтерпозитивні, постпозитивні). Найбільше проявляється індивідуальність письменників-сатириків, втілюється естетичне кредо, коли використовується такий різновид трансформації ФО, як додавання факультативних частин. Додана частина є іронічним авторським коментарем до відомого фразеологізму. Трапляються випадки поєднання різних видів трансформації: заміна складників + поширення; заміна + додавання факультативних частин; поширення + додавання факультативних частин. Яскравий гумористичний ефект дає скорочення компонентного складу фразеологізму і контамінація двох фразеологізмів, поєднання двох або кількох фразеологізмів.
    Складовою фразеологічної системи сатирично-гумористичних творів є афористичні вислови. Вони репрезентовані 15 семантичними групами: 1. Дівчина. Жінка. Мужчина. Чоловік. Кохання. Одруження. Діти. 2. Мова. Слово. Язик. 3. Сміх. 4. Філософія життя. 5. Краса. Врода. 6. Щастя. 7. Здоров’я. 8. Розум. 9. Позитивні риси характеру людини. 10. Моральні вади людей. 11. Вороги. 12. Правда. Брехня. 13. Гроші. 14. Біда. Хвороба. Смерть. 15. Визначення й оцінка явищ. За структурними ознаками афористичні вислови поділено на: речення (прості та складні) і структури ускладненого типу.
    Зважаючи на те, що для Євгена Гуцала властивим є комізм мови, то він використовує нанизування” різноманітних мовних елементів, а для Олега Чорногуза комізм ситуацій, то для нього характерним є місткість фрази, лапідарність (за винятком окремих одиниць).







    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

    1. Авксентьєв Л.Г. Про полісемію фразеологічних одиниць сучасної української літературної мови // Укр. мова і літ. в школі. 1981. №12. С. 5052.
    2. Авксентьєв Л.Г. Сучасна українська мова: Фразеологія. Харків: Вища шк., 1983. 137 с.
    3. Авксентьєв Л.Г. Особливості семантики фразеологічних одиниць сучасної української мови // Укр. мова і літ. в школі. 1986. № 3. С. 2932.
    4. Авксентьєв Л.Г. Семантична структура фразеологічних одиниць сучасної української мови // Мовознавство. 1987. № 1. С. 4346.
    5. Адамова Л.М., Кучер Е.Б. Роль заглавия в раскрытии идейного содержания произведения // Шоста республіканська ономастична конференція: В 2 т. Одеса, 1990. Т.1: Теоретична та історична ономастика. Літературна ономастика. С.9394.
    6. Актуальные вопросы русской ономастики: Сб. научн. тр. / ОГУ им. И.М.Мечникова; Ред. кол.: Ю.А. Карпенко. К.: УМК ВО, 1988. 259с.
    7. Александрова С.П. Фразеологізми в загальнонародній мові та в художньому тексті // Мовознавство. 1993. № 6. С. 7075.
    8. Алефіренко М.Ф. Теоретичні питання фразеології. Харків: Вища шк., 1987. 135 с.
    9. Алефіренко М.Ф. Синонімічні відношення слів і фразеологізмів // Культура слова. 1987. Вип. 32. С. 913.
    10. Алефиренко Н.Ф. Имена собственные в составе фразеологических оборотов русского и украинского языков // Шоста республіканська ономастична конференція: В 2 т. Одеса, 1990. Т.2: Описова та прикладна ономастика. С. 57.
    11. Андреева Л.Н. Лингвистическая природа и стилистические функции значащих” имен (антономасия): Автореф. дис канд. филол. наук . М., 1965. 17 с.
    12. Антропонимика: Сборник статей / Ред. В.А.Никонов и А.В.Суперанская . М.: Наука, 1970. 360 с.
    13. Арутюнова Н.Д. К проблеме связности прозаического текста // Памяти Виктора Владимировича Виноградова. М.: Наука, 1971. С. 1832.
    14. Астафьева Н.И. К вопросу о структурно-семантических изменениях фразеологических единиц // Вопросы семантики фразеологических единиц. Тезисы докладов и сообщений. Новгород: Ленингр. пед. ин-т им. А.И.Герцена, 1971. Ч.1. С. 175185.
    15. Бабенко А.И. К вопросу о личных именах в комедии Аристофана Ахарняне” // Вопросы литературоведения. Л., 1964. С. 227233.
    16. Бабич Н.Д. Фразеологія української мови: Навч. посібник. Ч.2. Чернівці: МВ і ССО УРСР, Чернів. ДУ, 1971. 91 с.
    17. Бабич Н.Д. Характер мотивованості фразеологізмів з компонентами власними назвами у східнослов’янських мовах // Шоста республіканська ономастична конференція: В 2 т. Одеса, 1990. Т. 2: Описова та прикладна ономастика. С. 1011.
    18. Бабкин А.М. Русская фразеология: ее развитие и источники. Л.: Наука, 1970. 264 с.
    19. Бакина М.А. Общеязыковая фразеология в русской поэзии второй половины ХІХ в. / АН СССР, Ин-т рус. яз. М.: Наука, 1991. 127 с.
    20. Балли Ш. Французская стилистика. М.: Изд-во иностр. лит., 1961. 394 с.
    21. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. 424 с.
    22. Беларусская анамастика. Мінськ: Наука і техніка, 1985. 150 с.
    23. Белей Любомир. Літературно-художні імена-символи // Культура слова. 1986. Вип. 4647. С. 6367.
    24. Белей Л.О. Функціонально-стилістичні можливості української літературно-художньої антропоніміки. Ужгород, 1995. 120 с.
    25. Бенвенист Э. Общая лингвистика. М.: Прогресс, 1974. 447 с.
    26. Біла Л.В. Структурно-семантичні та функціональні особливості антропонімів у сатиричній прозі М.П.Булгакова: Автореф. дис... канд. филол. наук. К., 1997. 20 с.
    27. Білкун М. Гумору гуморові // Літературна Україна. 1981. 9 січня.
    28. Білоноженко В.М. Про особливості фразеологічного значення // Культура слова. 1981. Вип. 21. С. 5560.
    29. Білоноженко В.М., Гнатюк І.С. Функціонування та лексикографічна розробка українських фразеологізмів. К.: Наук. думка, 1989. 156 с.
    30. Білоус Д. Українська радянська сатира в боротьбі з пережитками капіталізму. К., 1955.
    31. Бодрова Т.И. Фонетико-морфологические изменения в составе фразеологических единиц (на материале речевых характеристик чеховских персонажей) // Учен. зап. Душанбин. пед. ин-та. 1965. Т. 33. Сер филол. Вып. 18. С. 97110.
    32. Бойко Н.І. Народження нових фразеологізмів // Укр. мова і літ. в школі. 1984. № 1. С. 3840.
    33. Бойко О.В. Приемы реализации экспрессии словесных комплексов в сатирико-юмористических жанрах: Дис канд. филол. наук. Х., 1980. 219 с.
    34. Бондалетов В.Д. Русская ономастика. М.: Просвещение, 1983. 224 с.
    35. Бондаренко Д.В. Мовностилістичні особливості українських прислів’їв та приказок // Мовознавство. 1976. № 2. С. 5358.
    36. Ботвина Н.В. Коннотативные антропонимы в русской художественной речи (на материале сатирических произведений послевоенного периода): Автореф. дис канд. филол. наук. К., 1988. 24с.
    37. Будагов Р.А. Писатели о языке и язык писателей. М.: Изд-во МГУ, 1984. 284 с.
    38. Бушмин А.С. Сатира Салтыкова-Щедрина. М. Л.: Изд-во АН СССР, 1959. 644 с.
    39. Важеніна О. Г. Особливості вербальної фраземіки (на прикладі роману Є.Гуцала Позичений чоловік”). Лінгвістичні студії. Донецьк: ДонДу. 1996. 175179.
    40. Важеніна О. Моделі вербальних фразеологізмів (на матеріалі роману Є.Гуцала Позичений чоловік”). Лінгвістичні студії. Донецьк: ДонДу. 1997. 133138.
    41. Важеніна О. Градуальна синонімія одноструктурних одиниць фраземного фонду химерної прози Є.Гуцала. Лінгвістичні студії. Вип.5. Донецьк: ДонДу. 2000. С.261263.
    42. Важеніна О. До проблеми розмежування фразеологічних трансформацій модифікацій та варіацій. Лінгвістичні студії. Вип.6. Донецьк: ДонДу. 2000. С.310313.
    43. Важеніна О. Мовностильові особливості химерної прози. Лінгвістичні студії. Вип.8. Донецьк: ДонДу. 2001. С.180184.
    44. Вакуров В.Н. Речевые средства юмора и сатиры в советском фельетоне. М.: Изд-во МГУ, 1961. 59 с.
    45. Вакуров В.Н. Основы стилистики фразеологических единиц. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1983. 175 с.
    46. Вареник С.В. Осміює і використовує слово // Культура слова. 1983. Вип. 24. С. 6367 .
    47. Вареник С.В. У пошуках комічних ситуацій // Культура слова. 1984. Вип. 26. С. 6670.
    48. Вартанова О.А. Топоним в структурировании художественного хронотопа (на материале английской поэзии) // Шоста республіканська ономастична конференція: В 2 т. Одеса, 1990. Т.1: Теоретична та історична ономастика. Літературна ономастика. С. 107109.
    49. Васильев Л.М. Современная лингвистическая семантика. М.: Высшая шк., 1990. 174 с.
    50. Ващенко В.С. Стилістичні явища в українській мові. Харків: Вид-во Харківського ДУ, 1958. 228 с.
    51. Виноградов В.В. Стилистика : Теория поэтической речи : Поэтика . М.: Изд-во АН СССР, 1963. 255 с.
    52. Виноградов В.В. Основные типы лексических значений слова // Избранные труды: Лексикология и лексикография. М.: Наука, 1977. С. 169182.
    53. Виноградов В.В. Избранные труды о языке художественной прозы. М.: Наука, 1980. 360 с.
    54. Виноградов В.В. Проблемы русской стилистики. М.: Высш. школа, 1981. 320 с.
    55. Виноградова В.Н. Словообразовательные средства иронии // Рус. язык в школе . 1987. № 3. С. 7580.
    56. Вишня Остап Думи мої, думи мої...” (Щоденникові записи) // Твори: В 4 т. К.: Дніпро, 1988. Т.4. 606 с. С. 438479.
    57. Власенко В.О. Юмор и сатира в творчестве И.С.Нечуя-Левицкого: Автореф. дис канд. филол. наук. К., 1962. 20 с.
    58. Волкова Л.П. Антропонимика и ее особенности в пьесах И.А.Крылова // Матеріали ХІХ Наук.сесії Чернівецького ун-ту. Секція філологічних наук (тези доповідей). Чернівці, 1963. С. 9799.
    59. Волкова Л.П. Антропонимия комедий Н.В.Гоголя // Тези доповідей ХХІ Наук. сесії Чернівецького ун-ту. Секція філологічних наук. Чернівці, 1965. С. 184187.
    60. Вулис А.З. Советский сатирический роман. Эволюция жанра в 2030-е г.г. Ташкент: Наука, 1965. 286 с.
    61. Вулис А.З. В лаборатории смеха. М.: Худ. лит., 1966. 144 с.
    62. Галич Валентина. Я не уявляю собі творчості без постійних художніх шукань” (Як О.Гончар добирав імена в романі Прапороносці”) // Культура слова. 1986. № 4647. С. 5257.
    63. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. М.: Наука, 1981. 138 с.
    64. Гельгардт Р.Р. Теоретические основы исследования стиля художественной речи: Избранные статьи. Калининград, 1967. 231 с.
    65. Гергель О. Як Мартоха чоловіка позичала // Друг читача. 1982. 4 лютого.
    66. Герус-Тарнавецька Іраїда. Назовництво в поетичному творі. Мюнхен; Вінніпег, 1986. 144 с.
    67. Гетман Л.Н. Особенности гоголевских заголовков // Література та культура Полісся: Ніжинська вища школа. Випуск 1 / Відп. ред. і упорядн. Г.В.Cамійленко. Ніжин: НДПІ, 1990. 222 с. С. 143144.
    68. Гиршман М.М. Ритм художественной прозы. М.: Сов.писатель, 1982. 366 с.
    69. Гнатюк І.С. Деякі особливості використання фразеологізмів у мові сучасної української художньої прози // Укр. мова і літ. в школі. 1981. № 9. С. 6264.
    70. Голубков С.А. Мир сатирического произведения. Самара: Самаркандский ГПИ, 1991. 106 с.
    71. Голянич М.І. Внутрішня форма слова і художній текст. Коломия: Вік; Івано-Франківськ: Плай, 1997. 178 с.
    72. Горбаневский М.В. В мире имен и названий. М.: Знание, 1987. 206 с.
    73. Горбаневский М.В. Ономастика в художественной литературе: Филологические этюды. М.: Изд-во Ун-та дружбы народов, 1988. 87с.
    74. Горбань В.В., Иванова Е.Б. Семантика заглавия и текста (на материале произведений А.П.Гайдара) // Шоста республіканська ономастична конференція. Тези доповідей і повідомлень: У 2 т. Одеса, 1990. Т.1: Теоретична та історична ономастика. Літературна ономастика. С. 111.
    75. Гореликова М.И., Магомедова Д.М. Лингвистический анализ художественного текста. М.: Рус. язык, 1989. 152 с.
    76. Григораш А.М. Фразеология и стиль. К.: Выща школа, 1991. 139 с.
    77. Григорук А.Г. Лексичні засоби сатири та гумору в художніх творах Л.Мартовича // Праці Одеського ун-ту. Філологічні науки, 1958. Т. 148. Вип. 2.
    78. Григорьев В.П. Словотворчество и смежные проблемы языка поэта. М.: Наука, 1986. 254 с.
    79. Грицютенко І.Є. Естетична функція художнього слова (в українській прозі 3060-х р.р. ХІХ ст..). Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1972. 179 с.
    80. Гуцало Є.П. Позичений чоловік. Приватне життя феномена: Роман-дилогія. К.: Рад. письменник, 1982. 711 с.
    81. Гуцало Є.П. Парад планет: Роман, повісті. К.: Рад. письменник, 1984. 480 с.
    82. Демський М.Т. Системні зв’язки в сфері фраземіки // Мовознавство. 1991. № 2. С. 3643.
    83. Дзюбишина Н.Я. Коли нам смішно // Культура слова. 1985. Вип.29. С.2631.
    84. Диброва В.И. Вариативность фразеологических единиц в современном русском языке. Ростов Н/Д: Изд-во Рост. ун-та, 1979. 192 с.
    85. Дігтяр С.І. Словесно-образні засоби гумору і сатири в українських інтермедіях // Тези доповідей ХХІІ наук. сесії Чернівецького ун-ту. Секція філологічних наук. Чернівці, 1966. С. 107111.
    86. Дмитренко Т.В. Идейно-эстетические функции комического в украинской литературе дошевченковского периода (ХІХ в.): Автореф. дис канд. филол. наук. К., 1987. 18 с.
    87. Донецких Л.И. Реализация эстетических возможностей имен прилагательных в тексте художественного произведения. Кишинев: Штиинца, 1980. 156 с.
    88. Дончик В.П. Український радянський роман. К.: Дніпро, 1987. 429 с.
    89. Дончик В.П. Грані сучасної прози. Літературно-критичний нарис. К.: Рад.письменник, 1970. 324 с.
    90. Дорошенко В. Такі різні, такі близькі // Друг читача. 1985. 10 січня.
    91. Дроздовський В. Принципи і передумови стилістичного аналізу прозового твору. Одеса, 1972. 95 с.
    92. Ефимов А.И. Язык сатиры Салтыкова-Щедрина. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1953. 495 с.
    93. Ефимов А.И. Речевые средства юмора и сатиры // О языке художественных произведений. М.: Госуд. Учебно-педагог. изд-во Министерства просвещения РС ФСГ, 1954. С. 3953.
    94. Ефимов А.И. Стилистика художественной речи. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1961. 448 с.
    95. Ефимов А.И. Речевые средства юмора и сатиры // Ефимов А.И. Стилистика русского языка. М.: Просвещение, 1969. 262 с. С. 231237.
    96. Эльсберг Я.Е. Вопросы теории сатиры. М.: Сов. писатель, 1957. 427с.
    97. Жайворонок В.В. Що не ім.’я то образ, що не прізвище шукай змісту // Рідне слово. 1974. Вип. 8. С. 2733.
    98. Жирмунский В.М. Теория литературы. Поэтика. Стилистика: Избранные труды / АН СССР. Отделение языка и литературы. Л.: Наука, 1977.
    99. Жуков В.П. Семантика фразеологических оборотов. М.: Просвещение, 1978. 160 с.
    100. Жуков В.П. Русская фразеология. М.: Высшая шк., 1986. 310 с.
    101. Жулинський М. Низький уклін Семюелю Клементу // Вітчизна. 1986. № 10. С. 182183.
    102. Жулинський М.Г. Євген Гуцало: діалог і роздуми // Рад. літературознавство. 1987. № 1. С. 2938.
    103. Жулинський М.Г. Роздуми над українською прозою 6080-х р.р. // Рад. літературознавство. 1987. № 11. С. 1828.
    104. Земская Е.А. Речевые приемы комического в советской литературе // Исследование по языку советских писателей. М.: Изд-во АН СССР, 1959. С. 216278.
    105. Зуб І.В. Зброя несхибного прицілу. Сучасна українська сатира. К.: Рад. письменник, 1965. 270 с.
    106. Иванова Е.Б. Стилистические функции собственных имен: Автореф. дис канд. филол. наук. О., 1987. 16 с.
    107. Іващенко Вікторія. Переосмислене й переоцінене в мовному гуморі // Культура слова. 1997. Вип. 50. С. 8388.
    108. Івченко В. Рекомендація: Спогад про Євгена Гуцала // Київ. 1996. № 78. С. 154155.
    109. Исследования по эстетике слова и стилистике художественной литературы. Л.: Изд-во Ленинг. ун-та, 1964. 200 с.
    110. Исследования по языку советских писателей. М.: Изд-во АН СССР, 1959. 315 с.
    111. Історія української літератури ХХ століття: В 2 кн. / За ред. В.Г.Дончика. К.: Либідь, 1994. Кн. 2. Ч.1: 1940-ві 1950-ті роки. 368 с.
    112. Калашник В.С. Фразотворення в українській поетичній мові радянського періоду (семантико-типологічний аспект). Х.: Вища шк., Вид-во при Харк. ун-ті, 1985. 172 с.
    113. Калашник В.С. Українська фразеологія і афористика поетичної мови пожовтневого періоду (семантико-типологічний аспект): Автореф. дис... д-ра філол. наук. &nd
  • Стоимость доставки:
  • 150.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины