Ясакова Наталія Юріївна Категорія персональності в українській літературній мові

Краткое описание

Ясакова Наталія Юріївна, доцент кафедри укра­їнської мови Національного університету «Києво- Могилянська академія»: «Категорія персональності в українській літературній мові» (10.02.01 - українська мова). Спецрада Д 26.001.19 у Київському національ­ному університеті імені Тараса Шевченка

Національний університет «Києво-Могилянська академія»
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
ЯСАКОВА НАТАЛІЯ ЮРІЇВНА
УДК 81' 366.56 (045)
ДИСЕРТАЦІЯ
КАТЕГОРІЯ ПЕРСОНАЛЬНОСТІ
В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРНІЙ МОВІ
10.02.01 – українська мова
035 – Філологія
Подається на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
___________ Н. Ю. Ясакова
Науковий консультант – Ожоган Василь Михайлович, доктор філологічних
наук, професор
КИЇВ – 2017

ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………………..
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЄВЕ ПІДҐРУНТЯ ТА СФЕРИ МОВНОЇ
РЕАЛІЗАЦІЇ СЕМАНТИКИ ПЕРСОНАЛЬНОСТІ ……………………….
1.1. Вихідні принципи дослідження категорії персональності у
вимірах функційної граматики……………………………………………...
1.2. Поняттєве у структурі функційно-семантичної категорії ……...…….
1.3. Теоретичні засади систематизації персональних значень та їхніх
мовних репрезентантів……………………………………………………….
1.4. Поняттєва основа категорії персональності у світлі філософського
осмислення опозиції Я–ТИ–ВІН ……………………………………………
1.5. Природа і структура поняттєвої основи персональності …………….
1.6. Рівнева диференціація та міжрівнева взаємодія експлікаторів
персональності в українській мові………………………………………….
Висновки до 1 розділу ………………………………………………………
РОЗДІЛ 2. ПЕРСОНАЛЬНІСТЬ У СИСТЕМІ МОРФОЛОГІЧНИХ
КАТЕГОРІЙ…………………………………………………..………………
2.1. Морфологічна категорія особи у новій граматичній
парадигмі……………………………………………………………………..
2.2. Реалізація категорійних значень особи в іменнику ………………..…
2.2.1. Потрактування іменникової репрезентації особових
протиставлень в українському мовознавстві……………………………….
2.2.2. Семантико-граматичні параметри диференціації іменників за
особами………………………………………………………………………
2.2.3. Реалізація категорійних значень особи у словозміні
іменника…………………………………………………………………….
2.3. Вираження особових протиставлень у дієслові……………………….
17
26
26
32
39
43
52
65
82
86
86
101
101
110
128
137
15
2.3.1. Особа в системі морфологічних категорій дієслова……………...…
2.3.2. Синтетизм / аналітизм в експлікації особових значень дієслова ….
2.3.3. Взаємодія лексичної та граматичної семантики дієслова у
вираженні особових протиставлень………………………………………...
Висновки до 2 розділу ………………………………………………………
РОЗДІЛ 3. СИНТАКСИЧНА КАТЕГОРІЯ ПЕРСОНАЛЬНОСТІ………..
3.1. Функційна специфічність персональності на синтаксичному рівні…
3.2. Ступенювання різновидів персональної семантики за рівнем
означеності …………………………………………………………………...
3.3. Нейтралізація означеності / неозначеності суб’єкта в узагальненоособових реченнях …………………………………………………………..
3.4. Речення з граматичними показниками неозначено-особового
суб’єкта ……………………………………………………………………….
3.5. Неозначено-особова семантика речень із предикативами на -но, -то.
3.5.1. Історія потрактування суб’єктної семантики та засобів її
вираження в реченнях із предикативами на -но, -то ……………………...
3.5.2. Своєрідність персонального статусу суб’єкта і засоби його
репрезентації в реченнях із предикативами на -но, -то …………………..
3. 6. Неозначено-предметний суб’єкт: семантична типологія і мовна
репрезентація ………………………………………………………………...
Висновки до 3 розділу ……………………………………………………….
РОЗДІЛ 4. РЕАЛІЗАЦІЯ ПЕРСОНАЛЬНИХ ЗНАЧЕНЬ У МОВЛЕННІ
4.1. Чинники та способи експлікації семантико-прагматичного
варіювання категорійних значень персональності ………………………...
4.2. Семантико-прагматичні варіанти категорійного значення першої
особи ………………………………………………………………………….
4.2.1. Взаємодія категорій персональності та числа у формуванні
різновидів значення першої особи ………………………………………….
137
149
156
167
171
171
180
198
212
228
228
238
254
272
277
277
286
286
16
4.2.2. Семантико-прагматичні параметри транспозиції у вказуванні на
мовця ………………………………………………………………………….
4.3. Мовленнєва різноманітність категорійного значення другої особи ...
4.3.1. Взаємодія семантики персональності та числа у формуванні
семантико-прагматичних варіантів категорійного значення другої особи
4.3.2. Семантико-прагматичні варіанти вказування на квазіадресата …...
4.3.3. Транспозиція особових форм у вираженні різновидів
категорійного значення другої особи………….............................................
4.4. Семантико-прагматичне варіювання категорійного значення третьої
особи ………………………………………………………………………….
Висновки до 4 розділу……………………………………………………….
ВИСНОВКИ………………………………………………………………….
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………..
ДЖЕРЕЛА ФАКТИЧНОГО МАТЕРІАЛУ…………………………………
ДОДАТОК…………………………………………………………………….
306
324
324
341
348
359
366
370
382
443
453
17
ВСТУП
Антропоцентрична спрямованість сучасної лінгвістичної науки
уможливила нове бачення граматичного ладу мови, який постав у функційній
єдності з лексичною системою, як наслідок і водночас інструмент
лінгвокогнітивної діяльності людини. Актуальності набули дослідження у
напрямі від функції до форми, реалізовані з нових методологічних позицій.
Нині багатьом граматичним працям властива виразна семантична домінанта,
а вивчення мовних явищ ґрунтується на синтезі когнітивного та функційнопрагматичного підходів. Аналіз здійснюють з огляду на специфіку
мисленнєвих процесів, соціальні та психологічні чинники комунікації,
використовуючи здобутки інших гуманітарних наук.
Посилений інтерес до семантичних категорій сприяв глибшому
розумінню закономірностей функціонування мовних одиниць і мови загалом,
зумовив перегляд традиційних потрактувань і класифікацій. Особливу увагу
науковців привернуло ідіоетнічне втілення тих універсальних категорій, що
відбивають найважливіші аспекти когнітивної категоризації світу та
обов’язкові для формування речення й тексту. Однією з них є категорія, що
характеризує учасників позначуваної ситуації щодо їхньої ролі в
комунікативному акті, – персональність.
Установлення особових співвідношень є неодмінною умовою
комунікації. Оскільки здатність до мовленнєвого спілкування є
фундаметальною ознакою людини, саме у вимірах категорії персональності
вона сприймає світ і втілює своє бачення в мовних одиницях і особливостях
їхнього функціонування. Через персональні значення виражаються
найважливіші для перебігу комунікації соціальні чинники. Отже,
дослідження мовної категорії персональності дає змогу зрозуміти стрижневі
механізми мислення людини та організації соціальної взаємодії.
18
Окремі аспекти мовної репрезентації семантики персональності
висвітлено в численних розвідках, присвячених проблемам інтерпретації
дейксису, кваліфікації займенникових слів, аналізові морфологічних
категорій іменників і дієслів, синтаксичних структур, закономірностей
комунікації. Важливі питання розв’язано в працях К. Бюлера, О. Бондарка,
Е. Бенвеніста, З. Вендлера, О. Єсперсена, Г. Золотової, Є. Куриловича,
О. Падучевої, П. Піпера, Ф. Планка, Ю. Степанова, Б. Успенського та інших.
Проблеми втілення цієї категорії в українській мові розглянуто у працях
відомих лінгвістів минулого, зокрема, О. Потебні, П. Коваліва, О. Курило,
О. Синявського, В. Сімовича, С. Смеречинського, М. Сулими, сучасних
науковців, а саме: Н. Арват, Н. Баракатової, В. Барчука, Е. Борщ, А. Бурячка,
І. Вихованця, К. Городенської, В. Дроботенко, П. Дудика, С. Єрмоленка,
М. Жовтобрюха, І. Завальнюк, А. Загнітка, М. Затовканюка, О. Китиці,
І. Кучеренка, О. Лаврінець, І. Матвіяса, М. Мірченка, В. Ожогана,
Г. Півторака, М. Плющ, В. Пугач, В. Русанівського, М. Скаба, С. Соколової,
М. Телеки, С. Терехової, В. Шинкарука та інших. Однак в українському
мовознавстві досі не потрактовано персональність як цілісний феномен.
Незважаючи на функційну спорідненість різнорівневих явищ, лінгвістичний
аналіз часто здійснювали в межах однієї частини мови або синтаксичної
конструкції одного структурного типу. Не було предметом усебічного
вивчення й репрезентоване в мовленні багатство персональних значень, що
відбиває універсальні особливості комунікації та культурні традиції
українського народу.
Тривалий час мовну репрезентацію особових співвідношень
досліджували у вимірах морфології. Учені не встановлювали поняттєвого
підґрунтя персональності та не систематизували засобів її експлікації,
оскільки своє завдання вбачали у вивченні всіх властивостей певного
лексико-граматичного класу слів. Так висвітлено особу в ґрунтовних працях
І. Матвіяса «Синтаксис займенників в українській мові», В. Русанівського
19
«Структура українського дієслова». Хоча наявність такої категорії, що
охоплює всі способи вираження стосунку до особи, констатовано ще в
дисертації Е. Борщ 1973 року, наступні дослідження розглядають їх частково,
орієнтуючись передусім на формальну специфічність мовних одиниць, або й
принагідно – у зв’язку з розв’язанням інших проблем.
Важливим етапом у формуванні сучасного бачення персональності
стало визнання її категорійного статусу на рівні речення, засвідчене, зокрема,
у працях В. Барчука, І. Вихованця, А. Загнітка, О. Леути, М. Мірченка. Проте
граматисти висловлюють суперечливі погляди на природу та структуру цієї
синтаксичної категорії. Персональність тлумачать через опозицію
особовість / неособовість або протиставлення трьох осіб, вбачають
трикомпонентну або шестикомпонентну структуру, визнають її релевантність
в організації будь-яких речень або лише деяких із них.
У сучасних наукових розвідках В. Дроботенко, О. Китиці, М. Плющ
здійснено спроби встановити поняттєвий зміст персональності, відзначено
різноманітність способів її втілення в українській мові, однак і досі
потрактування цієї категорії є фрагментарним і суперечливим. На часі
з’ясування її природи й формування теоретичних засад для інтерпретації всіх
виявів персональності в українській мові, адже не розкритим залишається
один із основних механізмів формування й актуалізації речення, його
функціонування в різноманітних умовах комунікації.
Отже, актуальність дослідження зумовлена потребою цілісного
багатоаспектного вивчення категорії персональності в українській
літературній мові з погляду сучасної граматичної теорії. Ґрунтовне вивчення
персональності оприявнює універсальні та ідіоспецифічні риси, властиві
граматичному ладові української мови, є передумовою розв’язання низки
дискусійних питань: проблеми взаємодії морфологічних категорій різних
частин мови, морфологічних і синтаксичних, граматичних і прагматичних
20
категорій, потрактування структури надкатегорії предикативності,
класифікації речень, кваліфікації односкладних структур тощо.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу
виконано в межах наукової теми кафедри української мови Національного
університету «Києво-Могилянська академія» «Українська мова в XX
сторіччі: стан, статус, форми побутування» (номер державної реєстрації –
0109U008100). Тему дисертації затвердила Наукова координаційна рада
«Українська мова» Інституту української мови НАН України (протокол
№ 48 від 14 квітня 2009 року).
Мета дослідження – комплексний аналіз функційно-семантичної
категорії персональності в українській літературній мові.
Мета дисертаційного дослідження зумовила розв’язання таких завдань:
- окреслити поняттєву основу категорії персональності;
- встановити рівні й засоби репрезентації персональності в українській
мові;
- схарактеризувати морфологічну категорію особи як граматичне ядро
персональності;
- з’ясувати своєрідність реалізації категорійних значень особи в
іменнику та дієслові;
- визначити роль категорії персональності в організації реченнявисловлювання;
- розкрити взаємозв’язок категорій персональності та означеності /
неозначеності у формуванні функційних варіантів персональності на
синтаксичному рівні;
- проаналізувати вираження узагальнено-особової, неозначеноособової та неозначено-предметної семантики в спеціалізованих
синтаксичних структурах;
- встановити чинники та способи експлікації видозмін семантики
персональності в мовленні;
21
- систематизувати семантико-прагматичні варіанти категорійних
значень першої, другої та третьої осіб з урахуванням способів їхньої мовної
репрезентації.
Об’єкт дослідження – функційно-семантична категорія персональності
в українській літературній мові.
Предметом дослідження є природа, структура, механізм мовної
репрезентації категорії персональності.
Методи дослідження. Як основний використано описовий метод, а
також методи компонентного аналізу – для з’ясування релевантних з погляду
реалізації граматичного значення персональності параметрів лексичної
семантики слів; дистрибутивного аналізу – для встановлення валентних
характеристик дієслів-предикатів у досліджуваних конструкціях;
трансформаційного аналізу – для з’ясування семантичної специфіки
функційних варіантів персональності, реалізованих на рівні речення;
елементи опозиційного аналізу – для парадигматичного зіставлення
відмінних за особою словоформ і вивчення опозиції персональних значень у
відмінковій парадигмі власне-іменника. Під час потрактування семантикопрагматичних варіантів категорійних значень персональності використано
елементи дискурс-аналізу.
Джерелами фактичного матеріалу слугували художні, наукові,
публіцистичні тексти ХІХ – ХХІ ст. Загальний обсяг проаналізованих мовних
одиниць становить близько 10 тисяч речень і фрагментів текстів.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше здійснено
комплексний і багатоаспектний аналіз функційно-семантичної категорії
персональності в українській літературній мові. У дисертації застосовано
новий підхід до вивчення засобів мовного вираження категорійної
семантики: запропоновано теоретичну модель інтерпретації реалізованих в
українській літературній мові персональних значень, побудовану на
співвідношеннях інваріанта (поняттєвої основи персональності) і
22
багатоступеневої системи функційних варіантів, що охоплюють вияви
персональних значень у мові й мовленні. Уперше на матеріалі української
мови систематизовано всі засоби експлікації семантики персональності.
Схарактеризовано морфологічну категорію особи як граматичне ядро
персональності, репрезентоване в структурі займенникових, власне-іменників
і дієслів. Доведено взаємозв’язок морфологічних і синтаксичних категорій у
вираженні особових співвідношень, що є стрижневими для організації
речення-висловлювання. Обґрунтовано тісну взаємодію категорій
означеності та персональності у творенні різновидів персональності на
синтаксичному рівні. Класифіковано й потрактовано речення української
мови з огляду на персональний статус суб’єкта та спосіб його мовного
вираження. Зокрема, уперше виокремлено й проаналізовано неозначнопредметні речення. Схарактеризовано способи експлікації видозмін
семантики персональності в мовленні. Систематизовано семантикопрагматичні варіанти персональних значень, що виникають у різноманітних
комунікативних ситуаціях.
Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що воно
поглиблює уявлення про функційно-семантичні категорії загалом та
категорію персональності зосібна, частиномовну взаємодію, природу й
взаємозумовленість морфологічних і синтаксичних категорій, формує засади
вивчення особових протиставлень у межах певних дискурсів, на матеріалі
текстів різних стилів, а також сприятиме вивченню інших функційносемантичних категорій. Положення дисертації збагачують синтаксичну
теорію в галузі типології простих конструкцій, аналізу семантикосинтаксичної організації речення, зокрема щодо форм вираження, діапазону
сполучуваності суб’єктних синтаксем різної персональної належності,
доповнюють вчення про парадигму речення. Дослідження розширює
відомості про функційний потенціал особових займенникових іменників,
23
повнозначних іменників і дієслівних форм, прагматичні вияви референції та
дейксису.
Практичне значення. Матеріали дослідження можуть бути
використані для створення функційно-категорійної граматики української
мови, написання підручників і посібників із морфології та синтаксису
української літературної мови, лінгвістичної прагматики, а також довідників
із культури мовлення, мовленнєвого етикету. Запропоновані потрактування
семантико-прагматичних варіантів категорійних значень персональності
можуть бути використані в лексикографічній практиці.
Апробація результатів дослідження. Положення дисертації
оприлюднено в доповідях на 17 міжнародних конференціях: Міжнародній
науковій конференції, присвяченій 75-літтю Астраханського державного
університету (Росія, м. Астрахань, 15 жовтня 2007 р.); Міжнародній науковій
конференції «Національна культура у парадигмах семіотики, мовознавства,
літературознавства, фольклористики» (м. Київ, 24 жовтня 2007 р.);
Міжнародній науковій конференції «Взаємодія лексичної і граматичної
семантики» (м. Київ, 22–23 травня 2008 р.); Міжнародній науковотеоретичній конференції «Граматичні читання – V» (м. Донецьк, 5–6 лютого
2009 р.); ХVІІІ Міжнародній науковій конференції ім. проф. Сергія Бураго
«Мова і культура» (м. Київ, 22–25 червня, 2009); ІІІ Міжнародній науковій
конференції «Лінгвалізація світу» (м. Черкаси, 13–14 травня 2010 р.);
Міжнародній науковій конференції «Думка й слово: традиції О. Потебні й
сучасна філологічна наука (до 175-річчя О. Потебні)» (м. Київ, 21 жовтня
2010 р.); Міжнародній науковій конференції «Лексичні та граматичні
одиниці: функціонально-семантичний і комунікативно-прагматичний
аспекти» (м. Київ, 20 травня 2011 р.); Міжнародній науковій конференції
«Системний аналіз функціонування мовних одиниць» (м. Київ, 22–23 вересня
2011 р.); Міжнародній науковій конференції «Граматичні та семантичні
аспекти функціонування мовних одиниць» (м. Ніжин, 21–22 березня 2013 р.);
24
ХХІІ Міжнародній науковій конференції ім. проф. Сергія Бураго «Мова і
культура» (м. Київ, 24–27 червня, 2013 р.); Міжнародній науковій
конференції «Мова: класичне – модерне – постмодерне» (м. Київ, 22–23
листопада 2013р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Україна і
світ: діалог мов і культур» (м. Київ, 19–21 березня 2014 р.); ІІ Міжнародній
науковій конференції «Мова: класичне – модерне – постмодерне» (м. Київ, 9
жовтня 2015 р.); Міжнародній науковій конференції «Лінгвістичний простір
вищої школи драгоманівців (до 95-річчя кафедри української мови та 180-
річчя національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова)»
(м. Київ, 22–23 жовтня 2015 р.); 10-й Міжнародній науковій конференції
«Мова як світ світів: граматика і поетика текстових структур» (м. Київ, 5–6
листопада 2015 р.); Scientific and Professional Conference «Actual Problems of
Science and Education – APSE 2017» (Угорщина, м. Будапешт, 29 січня 2017);
5 всеукраїнських конференціях: VІ Всеукраїнській науково-практичній
конференції «Гуманітарна освіта в профільних вищих навчальних закладах:
проблеми і перспективи» (м. Київ, 16–18 березня 2005 р.); Всеукраїнській
науково-практичній конференції «Сучасна україністика: наукові парадигми
мови, літератури та документознавства» (м. Київ, 22–23 жовтня 2009 р.);
Всеукраїнській науково-практичній конференції «Сучасне українознавство:
здобутки і перспективи» (м. Київ, 22–23 березня 2012 р.); Всеукраїнській
науково-практичній конференції «Феномен Тараса Шевченка: лінгвістичний,
історичний і соціофілософський аспекти» (м. Київ, 19 березня 2015 р.);
Всеукраїнській науково-практичній конференції «Розвиток української мови
в контексті перетворень сучасного українського суспільства: трансформація
засадничих понять культури» (м. Київ, 20–21 жовтня 2016 р.), а також
Регіональній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми сучасної
філології» (м. Полтава, 14–15 травня 2009 р.).
Публікації. Основні положення, теоретичні й практичні результати
дослідження викладено у монографії «Категорія персональності: природа,
25
структура та репрезентація в українській літературній мові» (К., 2016. –
20,5 друк. арк.), у 24 фахових наукових виданнях України, у 5-х закордонних
і в 1 виданні, що зараховане до міжнародних наукометричних баз, а також у
3-х інших виданнях.
Структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, чотирьох
розділів, загальних висновків, списків використаних джерел (537 позицій),
джерел фактичного матуріалу (109 позицій і перелік періодичних видань),
додатка. Загальний обсяг праці – 457 сторінок, основного тексту – 365
сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Персональність – функційно-семантична категорія, що характеризує
учасників позначуваної ситуації щодо їхньої ролі в комунікативному акті, –
має універсальну поняттєву основу, що об’єднує множину похідних
функційних варіантів персональних значень, утілюваних різнорівневими
мовними засобами. Поняттєву основу персональності становлять
протиставлені одне одному значення першої, другої та третьої осіб,
співвідносні з канонічною комунікативною ситуацією. Першу й другу особи
поєднує безпосередній стосунок до комунікації, натомість третя особа
дотична до цього процесу опосередковано й перебуває на периферії
персональності. Інваріантні значення, що становлять поняттєву основу
персональності, реалізуються в українській мові через систему основних
(первинних) і похідних (вторинних) функційних варіантів.
Концептуальну важливість персональності у формуванні
самосвідомості людини, пізнанні себе та світу засвідчує тривалий досвід
філософського осмислення сутності людини та соціальних взаємин.
Філософські категорії Я, Ти, Інший, Воно, які розглядають у протиставленні
та взаємодії, корелюють із поняттєвими складниками персональності.
Концептуальний поділ на Я та не-Я, що є початком пізнання, у мові втілено,
зокрема, у властивій категорії персональності опозиції І особа – не І особа.
Протиставленість і внутрішній зв’язок, взаємозумовленість Я і Ти на рівні
мови реалізовано в опозиції І особа – ІІ особа.
З погляду онтології персональність пов’язана з диференціюванням
перцептивного простору в кількох вимірах. Важливість свідомого перцептора
для формування просторових і часових уявлень зумовлює центральне місце
першої особи в структурі категорії персональності. Опозиція І особа – не
І особа відбиває онтологічно первісне членування простору. Загалом
протиставлення трьох осіб пов’язане з його поділом на зони за ступенем
371
віддаленості від мовця й стосунком до комунікації. Менш виразним є зв’язок
персональності з орієнтуванням у часі.
В українській мові функційно-семантична категорія персональності
інтегрує сукупність відповідних відношень і різнорівневих засобів їхнього
вираження, що утворюють ієрархічно організовану систему, стрижнем якої є
граматична категорія особи. Мовне вираження основних варіантів
категорійних значень персональності здійснюється за допомогою
морфологічних форм іменника і дієслова, вжитих у своїх первинних
функціях. Реалізація категорійної семантики персональності на
морфологічному рівні залежить від лексичного значення слів та їхньої
спеціалізації в реченні, тому є різною в центральних частинах мови –
іменнику та дієслові. На периферії поля репрезентантів семантики
персональності перебувають різноманітні одиниці, функційно співмірні з
центральними компонентами, однак менш формалізовані й залежніші від
контексту та прагматичних чинників.
На рівні речення персональність збагачується новими значеннями та
засобами мовної репрезентації. З погляду реалізації персональних значень зпоміж усієї множини синтаксичних конструкцій прототиповими є структури,
у яких персональний статус суб’єкта експліковано через взаємодію
персональних значень суб’єктної та предикатної синтаксем. У мовленні
складники персональної семантики речення модифікуються, виникають
семантико-прагматичні варіанти категорійних значень персональності, що
кваліфікують комунікантів за низкою ознак, зокрема соціальним статусом,
виражають емоції мовця, його інтенції.
Специфічною сферою реалізації персональності є текст.
Персональність забезпечує його цілісність, співвідносить з актом
комунікації, де текст виступає посередником, а також бере участь у творенні
його змісту. Надскладна, багатошарова природа тексту зумовлює
багатофункційність репрезентантів персональності. Реалізація персональних
372
значень у тексті залежить від його призначення, належності до певного
дискурсу та інтенцій автора. Текст може мати загальну персональну
належність (певну персональну тональність), персональну домінанту
(семантично акцентоване персональне значення), окремі семантично й
стилістично вмотивовані вживання граматичних форм особи. Найяскравіше
виражальні можливості персональності реалізуються в художньому стилі.
Ядро функційно-семантичної категорії персональності становить
морфологічна категорія особи, якій притаманне зосередження диференційних
семантичних ознак і послідовне втілення відповідної семантики на
формальному рівні. Представлена в центральних частинах мови – іменнику
та дієслові, – морфологічна особа має виразне комунікативне спрямування і
взаємодіє з граматичною категорією ієрархічно вищого рівня – синтаксичною
категорією персональності. Протиставлення трьох осіб, властиве
персональності на поняттєвому рівні, відбито в структуруванні
морфологічної категорії особи, що складається з трьох грамем: першої,
другої та третьої осіб. Вона виступає як загальна категорія, що охоплює дві
частини мови, та як часткова категорія іменника й дієслова, зорієнтована на
формальне закріплення їхньої частиномовної семантики. З формального
погляду центр морфологічного втілення семантики персональності становить
особа дієслова. Семантично центральною є особа іменника.
Іменникова особа поєднує ознаки класифікаційної та словозмінної
морфологічних категорій. Як класифікаційна категорія особи виступає в
розподілі іменників на три функційно відмінні групи одиниць. Грамема
першої особи представлена займенниковими іменниками я і ми, другої особи
– займенниковими іменниками ти, ви. Значення третьої особи виражають
решта займенникових і всі власне-іменники. Центр іменникової особи
формують займенникові субстантиви першої та другої осіб.
Як словозмінна морфологічна категорія особи іменника репрезентована
через кореляцію відмінкових форм власне-іменників. Кличний відмінок, що
373
виконує функцію апеляції, є спеціалізованим засобом вираження семантики
другої особи. Він протиставлений решті відмінків, що стосуються сфери
репрезентації та мають граматичне значення третьої особи. Спорідненість
семантико-синтаксичних функцій вокатива й номінатива зумовлює часткову
омофлексію та виразність протиставлення цих відмінків за особою.
Невласне-дієслівна категорія особи дієслова характеризує роль
суб’єкта названої дієсловом дії чи стану в комунікативному акті та є
функційно найважливішою з-поміж низки морфологічних категорій,
зорієнтованих на кваліфікацію суб’єкта. Вона тісно пов’язана з невласнедієслівною категорією числа та власне-дієслівними категоріями способу і
часу.
Синтаксична зумовленість окремих аспектів значення дієслова,
взаємозв’язок парадигматичних і синтагматичних компонентів змісту
зумовлюють взаємопроникнення морфологічної категорії особи дієслова й
синтаксичної категорії персональності. Попри тісний семантичний
взаємозв’язок дієслівної форми у функції присудка із займенниковими
іменниками в ролі підмета, останні зберігають синтаксичну автономність.
Особова парадигма дієслова охоплює форми теперішнього і майбутнього
часу дійсного способу, а також форми наказового способу. З-поміж форм, що
не мають морфологічних показників особи, вирізняються потенційно-особові
– форми минулого часу та умовного способу, здатні брати участь у
вираженні персональної належності суб’єкта в разі формального
координування із займенниковими іменниками в позиції підмета,
опосередковано стосуючись особової парадигми. Решті дієслівних форм –
інфінітиву, дієприкметникові, дієприслівникові – у структурі речення не
властива формально-граматична координація з підметом.
Функціонування граматичної категорії особи дієслова зумовлене його
лексичною семантикою. Значення особи є граматичними показниками
374
синтаксичного потенціалу дієслова, який відповідає параметрам закріпленої
в дієслівній лексемі суб’єктної семантики.
Низка семантичних явищ, які реалізуються у взаємодії лексичної
семантики дієслова з граматичним значенням першої особи, засвідчують
особливий статус цього значення в структурі морфологічної категорії особи.
Периферійність, немаркованість третьої особи в системі відповідних
морфологічних значень зумовили функційну модифікацію третьоособової
семантики: в одноособових дієсловах вона маркує синтаксичний потенціал
дієслова з огляду на характер дії.
Функційна специфічність персональності в реченні виявляється в
кількох взаємопов’язаних площинах: референційно-семантичній та
семантико-прагматичній. Категорія персональності виконує функцію
співвіднесення учасників позначуваної ситуації з учасниками акту мовлення,
структурні функції координації підмета й присудка та семантикопрагматичні функції, що виявляють оцінку мовцем учасників і обставин
комунікації. Як і категорії часу та модальності, які традиційно зараховують
до складників предикативності, персональність актуалізує повідомлюване
через стосунок до комунікативного акту.
Належність до певної особи є обов’язковою характеристикою
субстанційних компонентів речення: суб’єкта, об’єкта й адресата. Ієрархічно
найвищим є персональний статус суб’єкта. Персональні різновиди суб’єктів
пов’язані з їхньою типологією за означеністю / неозначеністю. На рівні
речення реалізуються специфічні варіанти категорійних значень
персональності (неозначено-особовий, узагальнено-особовий, неозначенопредметний), що характеризують речення як одиниці мовної системи.
На поняттєвому рівні поділ на особи є й ступенюванням за
означеністю: максимальний її рівень властивий першій особі, мінімальний –
третій. Незважаючи на форму мовного вираження, суб’єкти першої та другої
осіб не втрачають означеності завдяки безпосередньому стосунку до
375
комунікації. Семантика третьої особи реалізується в низці функційних
варіантів, відмінних за рівнем означеності суб’єкта та способами його мовної
експлікації. У першій та другій особах референтній означеності суб’єкта
протистоїть її нейтралізація і творення узагальненого значення. Для третьої
особи характерне протиставлення власне означеності й неозначеності
суб’єкта.
Узагальнено-особове значення є специфічною персональною
характеристикою суб’єкта речення, що полягає в нейтралізації його
конкретно-особової належності та співвіднесенні предикативної ознаки з
будь-яким учасником комунікації. Персональна належність денотата суб’єкта
в узагальнено-особових реченнях є нерелевантною.
Вираження узагальнено-особового значення в українській мові
відбувається завдяки втраті семантики означеності, яка властива первинним
конкретно-особовим варіантам персональності, що вказують на учасників
комунікації. Найвиразніше узагальнено-особове значення репрезентоване в
реченнях із Ти-суб’єктом, проте його відтінки реалізують і речення із
суб’єктами першої та третьої осіб.
Інваріантне значення третьої особи втілюється у функційних варіантах
конкретно-особової і неозначено-особової семантики. За відсутності
суб’єктної синтаксеми на синтаксичному рівні формуються специфічні
функційні варіанти семантики третьої особи: неозначено-особовий і
неозначено-предметний. Власне неозначено-особова семантика
репрезентована в українській мові конструкціями трьох типів: 1) реченнями,
у яких відповідний статус суб’єкта виражено через граматичні категорії
особи та числа 2) реченнями, у яких предикат позбавлений граматичних
показників особи; 3) реченнями, у яких предикат у формі третьої особи
однини, що характерна для репрезентації дій предметних суб’єктів, виражає
дію невідомої особи.
376
У реченнях першого типу дієслівна форма головного члена передбачає
синтаксичний зв’язок із підметом, проте він не реалізований. Граматичне
значення множини, обов’язково властиве предикатам конструкцій цього
типу, є засобом кваліфікації суб’єкта через належність до множини осіб.
Неозначеність суб’єкта в таких реченнях не обов’язково зумовлена його
невідомістю й виявляється різною мірою. У власне неозначено-особових
реченнях суб’єктом виступають: 1) обмежена, скінченна множина
неозначених осіб, номінація яких не потрібна для розуміння висловлювання;
2) неозначені представники означеної множини осіб; 3) неозначений
представник (представники) нечітко окресленої множини осіб; 4) неозначена
множина неозначених осіб; 5) неозначений представник (представники)
неозначеної множини осіб; 6) будь-яка особа з необмеженої множини
реальних чи потенційних суб’єктів. Неоднотипні за рівнем означеності
суб’єкта такі структури межують із конкретно-особовими та узагальненоособовими реченнями. Якщо предикат позначає дію, не локалізовану в часі,
речення, суб’єктом яких є неозначена множина осіб, можуть набувати
узагальненого значення, що зближує їх із узагальнено-особовими
структурами. Проте персональні характеристики суб’єктів у цих реченнях
відмінні: дія неозначено-особових речень стосується третіх осіб, а не будьякого учасника комунікації.
До неозначено-особових речень другого типу, яким властива повна
нейтралізація суб’єкта дії та стану на формально-граматичному рівні,
належать речення з предикатами результативного стану на -но, -то та
безособовими дієсловами, утвореними від особових за допомогою постфікса
-ся. Хоч предикати позбавлені граматично навантажених афіксів, що
характеризували б суб’єкт дії чи стану, на власне семантичному рівні вони
мають виразний зв’язок із суб’єктом-особою.
Своєрідність речень із предикативами на -но, -то зумовлена
семантичною специфікою відповідної дієслівної форми, що є організаційним
377
центром семантично складного речення. Такі речення описують
результативний стан, поява якого спричинена діяльністю людини, дуже рідко
інших живих істот. Вираження суб’єктного компонента за допомогою
спеціалізованої синтаксеми не можливе, бо суперечить призначенню
конструкції. Персональний статус суб’єкта реалізується завдяки взаємодії
лексичної семантики дієслівного предиката, що позначає гомональну дію,
аргументів і конструктивних характеристик речення, де позиція суб’єкта
не заповнена спеціалізованою синтаксемою, а також завдяки ситуації
спілкування та контексту.
Речення з предикативами на -но, -то найчастіше позначають стан, що
виник унаслідок діяльності третіх осіб. Такі структури реалізують спектр
неозначено-особових значень, співвідносних із семантикою речень першої
групи, відрізняючись від них виразним значенням результативного стану,
меншою динамічністю, граничною неактуальністю характеристик суб’єкта.
Коли діячем є мовець або адресат мовлення, таку форму зображення ситуації
дійсності використовують для дезактуалізації їхньої суб’єктної функції,
посилення уваги до результативності дій, об’єктивації викладу, оцінки дій
співрозмовника, кваліфікації мовця як можливого діяча.
Семантика неозначено-предметного суб’єкта реалізується в структурах,
де предикатами виступають одноособові дієслова або функційно-одноособові
дієслова у формі однини теперішнього / майбутнього часу або однини
середнього роду минулого часу за відсутності суб’єктної синтаксеми.
Інваріантне значення неозначеного предметного суб’єкта втілюється в таких
функційних варіантах: неозначено-невідомому, неозначено-неактуальному,
неозначено-незбагненному, неозначено-локативному. Конструкції цього ж
структурного типу внаслідок абстрактності семантики предметності
використовують для експлікації дій невідомого суб’єкта-особи.
Основним варіантам категорійних значень особи, що виражають власне
персональний дейксис, протистоять вторинні семантико-прагматичні
378
варіанти, що, крім указування на мовця та адресата як учасників описуваної
події, передають додаткову інформацію, істотну для реалізації
комунікативної взаємодії. Семантико-прагматичне варіювання категорійних
персональних значень у висловлюванні виражене експліцитно або
імпліцитно. У першому випадку тип супровідної інформації засвідчують
займенникові іменники та форми дієслів. Експліцитно виражене семантикопрагматичне варіювання персональних значень реалізується через взаємодію
граматичних значень персональності й числа (специфічної семантикопрагматичної функції набувають форми множини або однини) та завдяки
взаємодії категорійних значень персональності різного типу (транспозиція
репрезентантів персонального значення до невластивої їм функційної зони).
У разі імпліцитного вираження семантико-прагматичного варіювання
типовий засіб референції до мовця або адресата мовлення реалізує
специфічну функцію в межах певної ситуації мовлення.
Оскільки мовець і адресат є стрижневими компонентами
комунікативної ситуації, прагматична варіативність виявляється передусім
щодо категорійних значень першої та другої осіб і охоплює наслідки
взаємодії категорії персональності з категоріями соціального статусу особи
та ввічливості. Певні способи вказування мовця на самого себе,
співрозмовника й третю особу в різноманітних ситуаціях спілкування
становлять єдину систему для представників однієї лінгвокультурної
спільноти, оцінюючись позитивно або негативно, як такі, що відповідають
прийнятим традиціям спілкування або суперечать їм. Українській мові
властива розгалужена система семантико-прагматичних варіантів
категорійних значень першої, другої та третьої осіб, що сформувались
унаслідок упливу різноманітних прагматичних чинників.
До семантико-прагматичних варіантів категорійного значення першої
особи, експлікованих завдяки тісній взаємодії категорій персональності й
числа, належать: ми авторське, царське, скромне, родинне, батьківське
379
(опікунське), корпоративне, ми соціальної вагомості, ідеологічне,
універсальне (філософське), ми привілейованої групи.
Для вказування на себе мовець може вживати мовні засоби, первинною
функцією яких є репрезентація граматичних значень другої або третьої осіб.
Окрім указування на комунікативний статус мовця, ці одиниці є виразниками
різноманітної інформації, зміст якої залежить від властивостей
транспонованих форм. За допомогою повнозначних іменників мовець
найчастіше номінує соціальні ролі, що підвищують його комунікативний
статус. У деяких ситуаціях офіційного спілкування, науковому тексті така
форма самопрезентації мовця є традиційною. Поширена вона в спілкуванні з
дітьми, які ще не осягнули природи дейктичних слів.
Для позначення власних дій використовують також неозначено-особові
речення. Їх уживають для об’єктивації висловленого, послаблення уваги до
себе як справжнього агенса або підсилення вагомості сказаного. У такій
функції неозначено-особові висловлювання, у яких характеристики суб’єкта
не зазнали повної нейтралізації на формально-граматичному рівні, є виразно
експресивними, а висловлювання з предикативами на -но, -то – емоційно
нейтральними.
Транспозиція другоособових форм сприяє нівелюванню унікальної ролі
мовця в комунікативному акті та поданню його дії як узагальнено-особової
або вимушеної. Такі експресивні висловлювання властиві розмовному
мовленню.
З-поміж семантико-прагматичних варіантів категорійного значення
другої особи вирізняються одиниці, що відбивають багатовекторну
взаємодію семантики персональності з прагматичною категорією ввічливості
й стосуються протиставлення ти – ви. Перший компонент опозиції
втілюється в таких семантико-прагматичних варіантах: ти близьке, зверхнє,
командне, фамільярне, нахабне, грубе, співчутливе, дитяче, ти старшого до
молодшого, а також узагальнено-особове. Поняття «пошанна множина»
380
охоплює такі семантико-прагматичні варіанти: ви старшого співрозмовника,
вищого соціального статусу, офіційне, холодне, іронічне, горизонтальної
соціальної дистанції (ви незнайомого співрозмовника).
Окрему групу різновидів категорійного значення другої особи
становлять указування на квазіспіврозмовника. До неї належать
автокомунікаційний, риторичний, ритуальний, віддалений, бестіальний,
персонажа та читацький семантико-прагматичні варіанти. Подібні риси має
варіант категорійного значення другої особи, що функціонує у звертаннях до
Бога, Матері Божої, святих, – сакральне ти. Загалом бачення функцій такого
адресата мовлення залежить від релігійних переконань. Виразність
притаманна звертанню до Бога в конфесійних і художніх текстах завдяки
написанню з великої літери.
Завдяки транспозиції форм зі значенням першої особи множини
експлікується група семантико-прагматичних варіантів, що є різновидами ми
причетності. Притаманні розмовному мовленню, ці варіанти виражають
мінімальність соціальної дистанції між комунікантами. Ми причетності
маркує вищий соціальний статус мовця і вказує на тісний емоційний зв’язок
між ним і співрозмовником, поблажливе або критичне, іронічне ставлення до
адресата мовлення, пом’якшує спонукання до дії, сприяє встановленню
емоційного зв’язку зі слухацькою аудиторією.
Вираження значення адресата мовлення за допомогою форм третьої
особи однини та множини повнозначних і займенникових іменників третьої
особи акцентує соціальну відстань між комунікантами. Повнозначні
іменники можуть передавати шанобливе ставлення до співрозмовника,
об’єктивувати висловлене, актуалізувати істотні риси адресата мовлення та
слугувати виразниками його емоційної оцінки. Експресивні вказування на
адресата мовлення за допомогою займенникового іменника, дієслівних форм
третьої особи притаманні розмовному мовленню й, окрім об’єктивації
висловлюваного, найчастіше виражають негативну оцінку співрозмовника,
381
що має нижчий соціальний статус. Для вербалізації дій адресата мовлення
вживають і неозначено-особові структури, що уможливлюють
дистанціювання дії від суб’єкта, її об’єктивоване подання та оцінювання.
Категорійне значення третьої особи втілюється в таких вторинних
семантико-прагматичних варіантах: воно дитяче і воно зневажливе; пошанна
множина старшого віку, вищого соціального статусу та іронічна множина;
експресивно-оцінні вказування за допомогою займенникових слів той, цей;
сам винятково високого соціального статусу, іронічне та евфемістичне; він,
вона, вони у функції евфемізмів; сакральне Він; ми причетності, що вказує на
дію третьої особи.