Самовдосконалення особистості у просторі рефлексії та соціальної практики: філософсько-антропологічний аналіз

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ,
МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ В.Н. КАРАЗІНА

На правах рукопису

ЄРАХТОРІНА ОЛЬГА МИХАЙЛІВНА

УДК 130.2 + 17. 021. 2

Самовдосконалення особистості у просторі рефлексії та соціальної практики: філософсько-антропологічний аналіз

09.00.04 – філософська антропологія, філософія культури

Дисертація
на здобуття вченого ступеня кандидата філософських наук

Науковий керівник:
ЛОЗОВОЙ ВІКТОР ОЛЕКСІЙОВИЧ,
доктор філософських наук, професор

Харків – 2012

ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………….…….………..3
РОЗДІЛ 1. СТАН РОЗРОБЛЕННЯ ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ САМОВДОСКОНАЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ………………….…...……………….…..………………..16
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1………………………………………………49
РОЗДІЛ 2. СУТНІСТЬ, ЗМІСТ ТА ПРАКТИКИ САМОВДОСКОНАЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ
2.1. Природа, сутнісні риси та гуманістичне наповнення явища самовдосконалення особистості ………………………………...…………52
2.2. Самовдосконалення особистості у реалізації біографічних проектів……………………………..……..…..………….........................…..74
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2 …………………………………………..….97
РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ І ШЛЯХИ ОПТИМІЗАЦІЇ САМОВДОСКОНАЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ
3.1. Проблеми і суперечності самовдосконалення особистості
в умовах трансформації українського суспільства……………..…….…..102
3.2. Можливості соціального управління процесами
самовдосконалення особистості в українському просторі…………………………………………………...………………....128
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 3 …………………………………………….156
ВИСНОВКИ ……………………………………….……………………….159
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………..….......…….172

ВСТУП

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Останні десятиріччя ХХ століття були відзначені суттєвою трансформацією соціокультурної реальності. Період становлення високотехнологічного суспільства відкрив нову епоху розвитку людства, коли інформація стає стратегічним ресурсом, науково-технічний прогрес продовжує об’єднувати його у єдиний організм існування планетарного масштабу, що викликає близьке зіткнення різних цивілізацій, культур, релігій, породжує змагання між ними, боротьбу за власні пріоритети, пропагування певних цінностей і досягнень. На фоні бурхливого розвитку науки і техніки спостерігається, з одного боку, світова криза майже у всіх сферах життєдіяльності людства, з іншого – ускладнення суспільних відносин та міжособистісних стосунків, коли все швидшими темпами зростає залежність середовища існування людини від її діяльності, все відчутнішим стає протистояння людини природі, прагнення розділити людські і природні процеси розвитку, розриваючи свій органічний зв’язок зі Всесвітом.
Дослідники останніх десятиріч ХХ сторіччя, від І. Конрада до Б.Поршнєва, від Л. Гумільова до Л. Васильєва, довели, що загальна лінія розвитку історичного процесу може бути простежена лише на матеріалі історії всього людства, котре і є її справжнім суб’єктом історії. У сьогоденному вихорі подій саме особистість все частіше виступає центральною ланкою розвитку і трансформації суспільства, і притаманні їй світогляд, культура, воля, соціальна активність, її самовдосконалення, рівень якого характеризується мірою реалізованих нею потенційних здібностей і можливостей в реальних життєвих ситуаціях, визначають її майбутнє. Людина кінця ХХ – початку ХХІ сторіччя, на думку Дж. Сороса, перетворюється у «центр прибутку», для якого інших цінностей не існує, а на фоні загальної монетарної революції – у «людину –гроші» [375]. О.І. Субетто вважає, що така зміна людини символізує перетворення її у «капіталокіборга», чи «капіталоробота» і означає «грошову», чи «монетарну», її загибель [376, с.117]. При цьому, однак, відповідальність особистості зросла незмірно, оскільки науково-технічний прогрес набув надзвичайно швидких обертів, надавши людству неабиякий технічний і техногенний потенціал. При цьому відсутні ті духовно-моральні орієнтири, що мають визначати спрямованість функціональної активності особистості: індивід набув величезного ступеню поведінкової свободи (або зовнішньої незалежності) в умовах ринкового суспільства, але не має відповідного рівня моральної культури, що визначав би спрямованість його технічного потенціалу. Більшість дослідників, серед яких можна назвати Л.В. Батліну, П.С. Гуревича, А.А. Гусейнова, М.С. Кагана, С.Б. Кримського, С.М. Пазиніча, Л.В.Сохань, І.В. Степаненко, О.І. Субетта та інших авторів, вбачають у наявності розриву між рівнем науково-технічного і техногенного розвитку людства і спрямованістю духовно-морального людського потенціалу витоки глобальної антропологічної катастрофи, що поступово може охопити усе людство. Саме тому виникає необхідність перегляду духовно-культурного буття людини, яке сьогодні активно переосмислюється, оскільки вимогами часу стало розуміння того, що кардинальні зміни у світогляді, психології, свідомості не менш важливі, ніж зміст матеріального боку життя суспільства, його побуту.
Українське суспільство, яке перебуває зараз у тенетах внутрішньої кризи, характеризується високим темпом соціальних змін, надзвичайною складністю відносин між людьми та їх групами у суспільстві, небаченою розмаїтістю життєвих стратегій, але при цьому навряд чи за всю історію людства знайдеться покоління, яке так позбавлене ґрунту під ногами, як нинішнє [86, 87]. Трансформація українського середовища відбувається як радикальне оновлення всіх сфер, і у тому числі духовної, його життєдіяльності на фоні краху колишніх суспільних і особистісних ідеалів; в умовах колапсу моральних норм і реальної свободи вибору особистість може за орієнтир обрати і гуманістичні, і антигуманні цінності, може вдосконалювати себе для самореалізації в інтересах суспільства або переслідувати егоїстичні асоціальні цілі.
Наразі звернення до аналізу внутрішнього світу людини, її потенціалу, спрямованості, феномену самовдосконалення особистості, плідні пошуки у з'ясуванні причин кризових явищ та можливостей їх подолання з огляду на взаємодію матеріальних та духовних потреб людини і суспільства стають нагальними і значущими для розуміння проблеми відродження України.
Таким чином, дослідження, орієнтовані на розробку теоретичних принципів і практичну реалізацію проблеми самовдосконалення людини, є безумовно актуальними і своєчасними, бо обумовлені:
по-перше, відчутністю антропологічної кризи людства, коли виявляється величезна прірва між незалежністю або зовнішньою свободою, що відкривається перед людиною постсучасності, та її одночасною відповідальністю перед світом;
по-друге, недостатньою увагою дослідників до іманентної активності особистості, зокрема до мотивованого, цілеспрямованого самовдосконалення як особистісного чинника;
по-третє, неповнотою спеціального філософсько-антропологічного осмислення явища самовдосконалення особистості як найвищої з усвідомлених форм саморозвитку індивіда та одного із засобів подолання небезпечних соціальних явищ і тенденцій у розвитку сучасного соціуму;
по-четверте, превалюванням у сьогоденному суспільстві утилітарно-прагматичних цінностей при нехтуванні духовно-моральних як таких, що надихають на створення і реалізацію біографічного проекту особистості на гуманістичних засадах.
Ступінь наукової розробленості проблеми. Під керівництвом доктора філософських наук, професора В.О. Лозового автором була зроблена спроба систематизації вітчизняної, російськомовної та англомовної філософської літератури з питання самовдосконалення особистості [236], на основі якої можна зробити певні висновки.
Категорія «самовдосконалення особистості» лише починає аналізуватися філософами, що спричиняє відсутність її чіткого місця у системі філософського знання, оскільки майже до кінця ХХ сторіччя самовдосконалення особистості розглядалося як синонім самовиховання: у 50-ті рр. суспільнознавча думка почала поступово розглядати явище самовиховання у зв’язку із подальшою розробкою проблем особистості та її формування – у такому руслі воно стало предметом дослідження психолого-педагогічного напряму (А.Я. Арет, О.Г. Ковальов, В.О. Сухомлинський тощо).
Для 60-тих рр. ХХ сторіччя характерним є посилення інтересу до процесу формування особистості нового типу, що викликало серед дослідників зростання уваги до явища самовиховання (самовдосконалення) та обґрунтування його ролі у процесі розвитку та саморозвитку особистості, у тому числі у формуванні її світогляду та переконань, глибокому засвоєнні норм моралі та перетворенні їх у стійкі потреби (Л.В. Сохань, А.М.Степанченко, О.П. Целікова тощо).
У 70-ті та особливо у 80-ті рр. почалися аналізуватися філософсько-етичні (І.А. Донцов, Л.І. Ігнатовський), філософсько-гносеологічні (Ю.Я.Злотніков) та філософсько-соціологічні (С.М. Ковальов, В.О. Лозовой) аспекти проблеми самовиховання, у зв’язку з чим співставлення об’єктивного та суб’єктивного, виховання та самовиховання, зміст та сутність останнього, його місце, роль та значення у процесі формування особистості, а також напрями, засоби, методи і форми самовиховання, самовдосконалення, співвідношення понять «саморозвиток», «самовиховання», «самовдосконалення» стали тими питаннями, що опинилися у колі уваги дослідників.
Переломним моментом у розробці проблем самовиховання та самовдосконалення стала дискусія 1987 року, що була організована журналом «Філософські науки», внаслідок якої питання самовдосконалення особистості почало аналізуватися як окрема філософська проблема, що потребує свого адекватного осмислення.
Явище самовдосконалення особистості з 80-х рр. ХХ сторіччя стало об’єктом дослідження у низці дисертацій, де воно починає розглядатися як підсистема саморозвитку особистості, а не самовиховання: М.Ф. Макарець, Л.М. Сідак, В.Ф. Тертична та інші.
Проблемою самовдосконалення особистості опікуються також англомовні автори. Опрацювання літератури надало можливість дійти висновку, що спроби осмислення ними явища самовдосконалення особистості активізувалися наприкінці ХХ сторіччя На початок ХХІ сторіччя в англомовній науковій думці сформувалося два напрями у розгляді проблеми самовдосконалення особистості: психолого-педагогічний (Е. Еріксон, Дж.Кляйн, Д. Левінсон тощо) та загальнонауковий (У. Годвін, Дж. Пассмор, М. Фосс). Англомовні філософи звертають увагу на необхідність розрізнення явищ самовиховання (або «технічного самовдосконалення») та власне самовдосконалення, основну увагу приділивши механізмам самовдосконалення, їхній практичній реалізації у конкретній сфері (здебільшого у бізнесі). Таким чином, явища самовиховання і самовдосконалення ними розглядаються як тотожні, синонімічні. Моральнісним самовдосконаленням опікується дуже незначна кількість авторів.
Отже, дослідники визначили деякі аспекти самовдосконалення особистості, основну увагу приділяючи його функціональним характеристикам. Питання природи, сутності та змісту самовдосконалення особистості, практики його здійснення у просторі і часі залишились поза увагою мислителів, як вітчизняних, так і закордонних.
Таким чином, постає низка питань, що потребують осмислення, серед них такі: 1) виявлення особливої природи самовдосконалення, його сутності та змісту в сучасних умовах і на цій основі - 2) визначення його місця серед інших процесів саморозвитку особистості; 3) обґрунтування основних детермінант самовдосконалення особистості; 4) розкриття поняття «індивідуальна стратегія» і виявлення залежності стратегій, спрямованості самовдосконалення особистості від значущих цінностей суспільства, рівня розвитку культури особистості; 5) демонстрація основних стратегій та моделей самовдосконалення особистості в сучасному українському суспільстві. Самовдосконалення особистості – це не просто антропологічна проблема, вирішення якої залежить тільки і безпосередньо від самої людини, сьогодні це важлива соціальна проблема, яка чекає на адекватне осмислення і практичну соціальну реалізацію.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах наукового напрямку «Основи духовного життя суспільства та розвиток особистості» (державний реєстраційний номер 0186.0.070875) кафедри культурології Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». Дисертаційна робота враховує також завдання «Державної національної програми «Освіта» (Україна ХХІ сторіччя)».
Мета і завдання дисертаційного дослідження. При визначенні мети дослідження автор, насамперед, керувався тим, що тема дисертаційної роботи охоплює той напрям досліджень, що до цього часу залишався за межами систематизованого аналізу. Тому мета дисертації полягає в осмисленні проблеми самовдосконалення особистості як філософсько – антропологічної. Досягнення поставленої мети стане можливим за умови вирішення у процесі роботи конкретних завдань:
- з’ясувати стан дослідження проблеми самовдосконалення особистості у працях українських дослідників та у світовому науковому просторі;
- розмежувати зміст понять «саморозвиток», «самовдосконалення», «самовиховання»;
- виявити природу, сутність і зміст самовдосконалення особистості в індивідуальному та соціальному вимірах, визначити його структурні складові та соціальне призначення;
- обґрунтувати значущість самовдосконалення як одного із неекономічних (духовно-моральних) чинників суспільного розвитку на засадах солідаристської, групово-кооперативної парадигми цінностей;
- проаналізувати особливості практик самовдосконалення у соціально-просторових та часових вимірах;
- виявити основні стратегії та моделі самовдосконалення особистості у сучасному українському суспільстві;
- аргументувати реальну можливість і необхідність коректного соціального управління процесом самовдосконалення особистості як чинника людиновимірювальної соціальної політики.
Об’єктом дослідження є особистість і її внутрішній (духовний) світ. Предметом дослідження виступає феномен самовдосконалення особистості та його детермінація.
Теоретико-методологічні засади дослідження. В основу дисертаційної роботи покладено принципи плюралістичної методології, історичний і діяльнісний підходи, метод аналізу соціальної інтерпретації дійсності, вона виконана на базі фундаментальних принципів наукового дослідження, а саме, на основі принципу об’єктивності дослідження із збереженням цілісності предмета дослідження, переходу від простого до складнішого, взаємозв’язку та логічного продовження об’єкту дослідження у часі. Системний і міждисциплінарний підходи дали можливість поєднати надбання різних теоретичних підходів до проблеми самовдосконалення особистості такими науками, як філософія, психологія, педагогіка, соціологія, що при збереженні загальної орієнтації дослідження дозволило достатньо широко використовувати методологічний принцип дискретної взаємодоповнюваності. Важливого методологічного значення набуває систематизація самовдосконалення за допомогою категорій загального, особливого й одиничного. Виходячи з методологічного принципу соціальної значущості, у дисертації аналізується система навчально-виховного процесу середньої та вищої шкіл, визначається місце кожного із суб’єктів цього процесу у соціальній практиці. Конкретні наукові завдання вирішуються за допомогою загальнонаукових методів пізнання та сучасних засобів теоретико-методологічного аналізу.
Теоретичним підґрунтям дисертаційної роботи можна вважати праці таких дослідників, як Б.Д. Гаврилишин, І.А. Донцов, Ю.А. Злотніков, С.М.Ковальов, В.О. Лозовой, Л.В. Сохань та інших авторів.
Наукова новизна отриманих результатів полягає, насамперед, у побудові концептуальної схеми самовдосконалення особистості як найвищої усвідомленої форми її саморозвитку і може бути сформульована у таких положеннях:
уперше:
- обґрунтована духовно-ціннісна природа, індивідуальнісностворювальна сутність і гуманістичний зміст самовдосконалення особистості з урахуванням дуалізму людської природи (протиріччя між біологічно-тілесним та соціально-духовним, між «модусом володіння» і «модусом буття»);
- концептуалізовано складові процесу самовдосконалення (самопізнання, самоаналіз, самоконтроль і гуманістично спрямована саморегуляція);
- виявлено та проаналізовано механізми моральнісного самовдосконалення особистості, зокрема, самообмеження і самопримушення, у різних типах культур та у різних часових вимірах;
удосконалено:
- методи розмежування різних форм усвідомленого саморозвитку особистості (самовдосконалення, самовиховання, самотворення тощо), основою чого виступає цілісність особистості, обумовлена вирішенням внутрішнього особистісного протиріччя між «ego» і «alter-ego» на користь гуманістичного ставлення до світу;
- обґрунтування залежності між самовдосконаленням особистості та процесом її індивідуалізації, переростанням в індивідуальність – вільну, самобутню, моральнісно-активну і творчу;
- аналіз об’єктивних умов (наявність цілісної, стійкої гуманістичної системи цінностей, зростання рівня матеріально-економічного добробуту населення, поступове усунення соціальної нестабільності, відновлення генофонду українців, зниження рівня захворюваності й поширеності хвороб тощо) і суб’єктивних факторів (відновлення виховної ролі родини у формуванні особистості, проблеми освітньої системи, засобів масової інформації тощо) процесу самовдосконалення особистості у сучасному українському духовно-моральному просторі;
одержало подальший розвиток:
- уточнення спрямованості досліджень проблеми самовдосконалення особистості англомовними дослідниками, які підкреслюють значущість утилітарно-прагматичних цінностей при майже повній відсутності уваги до цінностей духовного порядку;
- визначення основних функцій самовдосконалення особистості (гносеологічна, оцінювальна, моделююча, регулятивна, конструктивна);
- узагальнення необхідності формування потреби самовдосконалення на різних етапах індивідуального розвитку людини (родина – дитячі дошкільні заклади – загальноосвітня школа – вищі навчальні заклади – трудовий колектив).
На захист винесено такі положення і висновки дослідження:
1. Дослідження стану проблеми самовдосконалення особистості вітчизняними та зарубіжними авторами свідчить про недостатню увагу до феномену, що аналізується, та доводить необхідність побудови концептуальної схеми самовдосконалення особистості як найвищої усвідомленої форми саморозвитку особистості.
2. Духовно-ціннісна природа самовдосконалення особистості обумовлена гуманістичною спрямованістю особистісного потенціалу і виявляється у ціннісних орієнтаціях, соціальних настановах, ідеалах, мотивації і цілепокладанні. Обґрунтування духовно-ціннісної природи самовдосконалення особистості як особливого виду іманентної практично-духовної суб’єктної діяльності дозволяє визначити його сутність як індивідуальнісностворювальну, оскільки процес самовдосконалення особистості передбачає її цілісне переростання в індивідуальність, позбавлену егоїстичного спрямування функціональної активності діяльнісного суб’єкта. Вона вбачає сенс життя у реалізації біографічного проекту на засадах добровільного, безкорисливого служін¬ня людям, світові, наповнюючи процес самовдосконалення особистості гуманістичним змістом.
3. Складовими процесу самовдосконалення особистості визнаються єдність самопізнання, самоаналізу із самооцінкою, самоконтролем і гуманістично спрямованою саморегуляцією. Аналіз агіографічної, мемуаристичної, белетристичної літератури дозволяє вважати механізмами здійснення процесу самовдосконалення особистості самопримушування і самообмеження особистості, що відбуваються на гуманістичних засадах.
4. Соціальне призначення самовдосконалення безпосередньо виявляється через його внутрішню організацію і основні функції: пізнавальну (гносеологічну), або функцію самопізнання; оцінювальну, чи самооцінювальну; функцію самомоделювання (моделюючу); регулятивну, або функцію саморегулювання, що здійснюється за допомогою самопримушування чи самообмеження; функцію самотворення.
5. Аналіз природи, сутності, змісту, соціального призначення феномену самовдосконалення особистості дозволяє визначити його як найвищу форму усвідомленого саморозвитку особистості, специфічний вид її суб’єктно-об’єктної активності, що виявляється у постійному прагненні особистості довести свій розвиток до можливої межі відповідно до загальнолюдських, гуманістичних цінностей; одну із сутнісних сил розвитку духовного потенціалу людини, намагання і здатність особистості служити іншим людям, своєму народу, людству.
6. На процес самовдосконалення особистості у сучасному українському суспільстві впливають об’єктивні передумови (відсутність цілісної, стійкої, гуманістичної системи цінностей, що стала б надбудовою загального функціонування суспільства, падіння рівня матеріально-економічного добробуту населення, соціальна нерівність і нестабільність, зменшення генофонду українців, підвищення рівня захворюваності й поширеності хвороб) і суб’єктивні фактори (відновлення виховної ролі родини у формуванні особистості, проблеми освітньої системи, засобів масової інформації тощо).
7. Повноцінному розвитку українського суспільства і самовдосконаленню особистості на етапі переходу до сталого розвитку може сприяти впровадження у життя групово-кооперативної гуманістичної системи цінностей, в парадигмі якої особистість розглядається як представник всього людського роду, Всесвіту і певного суспільного ладу одночасно. В її основу покладено усвідомлення гуманістичних духовних цінностей, гуманістичної мети людської життєдіяльності як базису для подальшого функціонування суспільства та його складових. Повноцінна реалізація такої ціннісної системи при одночасному поступовому вирішенні проблем матеріально-економічної та соціально-духовної сфер українського суспільства у глобалізованому світі третього тисячоліття надає йому зокрема і людству взагалі можливостей виходу із кризи людського існування, чи антропологічної кризи.
Теоретичне і практичне значення дослідження полягає в тому, що воно розширює філософсько-антропологічне знання про явище самовдосконалення особистості як вищої форми її саморозвитку і самореалізації, сприяє подальшому науковому вивченню теоретичних і практичних проблем самовдосконалення особистості і суспільства представниками таких наук, як філософія (при розгляді тем, присвячених особистості та сенсу її життя, культурі та ролі духовних цінностей, людині у сучасному інформаційно-технічному світові тощо), соціологія (при характеристиці суспільства як системи, вивченні соціології особистості), етика (при розгляді проблем моральної культури особистості), педагогіка (при розгляді загальних основ педагогіки, теорії виховання, дидактики, зокрема, при аналізі форм організації процесу навчання та розумінні цілісності педагогічного процесу як єдності процесів навчання і виховання), психологія (у курсі психології особистості) з метою подальшого осмислення шляхів розвитку України та можливої гармонізації відносин у суспільстві.
Результати здійсненого у роботі концептуального аналізу суспільних освітніх систем різного рівня можуть бути використані з метою підвищення якості та спрямованості при переорієнтації системи освіти України на формування й розвиток адекватної часу і відповідної його викликам особистості нового ґатунку, виникнення якої є необхідним для виходу українського суспільства з кризового стану і гідного представництва на міжнародному рівні.
Теоретичний і практичний матеріал може бути використаний під час навчального процесу, для підготовки загальних, спеціальних курсів, методичних матеріалів з філософії, етики, культурології, педагогіки для пошуку ефективних форм педагогічного впливу на становлення особистості і формування у неї відповідної свідомості, відвернення її від хибних шляхів розвитку і спрямування її біографічної стратегії на самовдосконалення.
Практичне значення результатів дослідження вбачається у можливості використання у викладанні навчальних дисциплін «Філософія», «Етика», «Соціологія», «Психологія», «Педагогіка» та у пропозиції введення до блоку соціально-гуманітарних дисциплін навчальної дисципліни «Людинознавство». Практичні рекомендації полягають також у пропозиції публікацій для молоді пізнавальної літератури, присвяченій проблемам саморозвитку.
Особистий внесок здобувача. Концепція, зміст, висновки дисертації й тексти публікацій розроблено автором самостійно. У дисертації використано матеріали статей і тез виступів на конференціях, підготовлених автором.
Апробація результатів дослідження. Основні положення, результати та висновки дослідження були обговорені на наукових конференціях: ІІІ Міжнародна науково-практична конференція «Переяславская Рада, ее историческое значение и перспективы развития восточнославянской цивилизации» (Харків, 18-19 грудня 2009 р.), І Міжнародна науково-практична конференція «Лев Толстой в контексте мировой литературы» (Санкт-Петербург, 2009р.), 23-ті міжнародні людинознавчі філософські читання «Гуманізм. Людина. Час» (Дрогобич, 21-22 жовтня 2011 р.); VIII Міжнародний науково-теоретичний симпозіум «С. Рахманінов та культура України (С. Рахманінов на зламі століть). Проблеми та перспективи розвитку культури в незалежній Україні (до 20-річчя Незалежності України» (Харків, 2011); науково-практична конференція «Соціально-психологічне забезпечення правоохоронної діяльності: теоретичні та прикладні аспекти» (Харків, 2010); Всеукраїнська науково-практична конференція молодих учених та здобувачів «Юридична наука очима молодих вчених» (Харків, 2008 р.); Міжвузівська наукова конференція «Проблеми розвитку суспільства: системний підхід» (Харків, 12–13 квітня 2006 р.); на засіданні «круглого столу» «Філософські, соціально-правові та культурологічні проблеми розвитку українського суспільства у роки незалежності» (Харків, 31 серпня 2009 р.). Результати дисертації доповідалися і обговорювалися на теоретичних семінарах кафедри культурології та міжкафедральних теоретичних семінарах кафедр суспільно-гуманітарних дисциплін Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого».
Структура і обсяг роботи обумовлена логікою дослідження та специфікою предмета дослідження. Поставлені мета і завдання дисертаційного дослідження потребували: ознайомлення зі станом розроблення та визначення методології дослідження самовдосконалення особистості; виявлення сутнісних характеристик та призначення самовдосконалення особистості; характеристики самовдосконалення у сучасному українському суспільстві. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які містять 5 підрозділів, висновків і переліку використаної літератури, що містить 538 найменувань, з них 81 найменування іноземної літератури. Загальний обсяг дисертації – 224 сторінки, з них 171 сторінка основного тексту.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Життя початку ХХІ сторіччя демонструє велику кількість ідей, поглядів, концепцій, теорій, які відбивають прагнення іх авторів осмислити кардинальні зміни, що відбуваються у суспільстві. На думку багатьох дослідників, ці досить часто негативні зміни пов’язані із новим суб’єктом історичного процесу, коли разом із ринковою економікою, яка може виступати як поштовхом до позитивних суспільних змін, так і дестабілізуючим фактором, на світову арену вийшла людина нового типу – Homo economicus, або людина економічна (А. Смітт), чи «людина-гроші» (Дж. Соррос), чи «капіталокіборг» (О.І. Суббетто). Витоки глобальної антропологічної катастрофи, що може охопити усе людство, дослідники вбачають саме у такій «монетарній загибелі» людини, коли відбувається підміна духовності речовизмом. При цьому цивілізаційний розвиток збільшує можливості людини, але водночас посилює небезпеку її існування у «суспільстві ризику», суттєво зменшуючи його військову, екологічну, техногенну, інформативну, психологічну безпеку.
Особливого загострення ця проблема набуває у суспільствах перехідного, трансформаційного типу. Українське суспільство, що зараз переживає період переходу до суспільства сталого розвитку, характеризується кризою цінностей, і в умовах свободи вибору індивід може за орієнтир обрати і вищі, і хибні цінності, може вдосконалювати себе в інтересах суспільства чи переслідувати егоїстичні, асоціальні цілі. Крім того, процес становлення української держави неможливий поза європейською цивілізацією. Разом з тим входження до її соціального, політичного і культурного простору можливе лише за умови вирішення проблеми людини у контексті сучасної духовності. Вивчення феномену саморозвитку особистості, особливо вищої його форми – самовдосконалення, у таких умовах є актуальним і значущим.
Дослідження стану проблеми самовдосконалення особистості вітчизняними та зарубіжними авторами свідчить про недостатню увагу до феномену, що аналізується, та доводить необхідність побудови концептуальної схеми самовдосконалення особистості як найвищої усвідомленої форми її саморозвитку. Категорія «самовдосконалення особистості» тільки стає предметом філософської рефлексії, тому ще не має чіткого місця у системі філософського знання. Майже до кінця ХХ століття самовдосконалення особистості ототожнювалось із самовихованням: у 50-ті роки суспільнознавча думка почала поступово розглядати явище самовиховання у зв’язку із подальшою розробкою проблем особистості та її формування – у такому руслі воно стало предметом дослідження психолого-педагогічного напряму (А.Я. Арет, О.Г. Ковальов, В.А. Сухомлинський та інші).
У 60-ті роки значно посилився інтерес до процесу формування особистості нового типу, що викликало нову хвилю уваги до явища самовиховання (ще синонім – самовдосконалення) та обгрунтування його ролі у цьому процесі, у тому числі у формуванні світогляду та переконань, глибокому засвоєнні норм моралі і перетворенні їх у стійкі потреби (Л.В.Сохань, А.М. Степанченко, О.П. Целікова та інші).
70-ті та особливо 80-ті роки викликали увагу дослідників до філософсько-етичних (І.А. Донцов, Л.І. Ігнатовський, Т.І. Матюшкова, Д.С.Шимановський, І.П. Шкуро), філософсько-гносеологічних (Ю.Я.Злотніков) і філософсько-соціологічних (В.О. Лозовой, С.М. Ковальов, В.Г. Малая) аспектів проблеми самовиховання, у зв’зку з чим аналізувалось співставлення об’єктивного і суб’єктивного, виховання і самовиховання, зміст і сутність останнього, його місце, роль і значення у процесі формування особистості; напрями, засоби, методи і форми самовиховання, самовдосконалення; співвідношення понять «саморозвиток», «самовиховання», «самовдосконалення».
Переломним моментом у розробці проблем самовиховання і самовдосконалення стала дискусія 1987 року, організована журналом «Фіософські науки», внаслідок якої самовдосконалення особистості почало аналізуватись авторами як окрема філософська моральна проблема, що потребує свого адекватного осмислення.
Починаючи із кінця ХХ сторіччя, явище самовдосконалення особистості стало об’єктом дослідження у низці дисертацій, де воно починає розглядатися як підсистема саморозвитку особистості, а не самовиховання (Е.А. Коваленко, М.Ф. Макарець, Л.М. Сідак, В.Ф. Тертична тощо).
Певні кроки у дослідженні проблеми самовдосконалення особистості зробили англомовні автори, які здійснили активні спроби осмислення явища наприкінці ХХ сторіччя. На початок ХХІ сторіччя в англомовній науковій думці сформувалося два напрями у розгляді проблеми самовдосконалення особистості: психолого – педагогічний (Е. Еріксон, Дж. Кляйн, Д. Левінсон ) та загальнонауковий (У. Годвін, Дж. Пассмор, М. Фосс). Опрацювання літератури дозволило зробити висновок, що у англомовній філософії тільки починається процес розрізнення явищ самовиховання (або «технічного самовдосконалення») та власне самовдосконалення: основну увагу дослідники приділили механізмам самовдосконалення, їхній практичній реалізації у конкретній сфері (здебільшого у бізнесі), тобто мова йде про самовиховання особистості як набування та поліпшення здебільшого професійних якостей. Моральнісним самовдосконаленням опікується дуже незначна кількість авторів, що свідчить про недостатню увагу до проблеми.
Аналіз наробок вітчизняних, зарубіжних (здебільшого англомовних) дослідників усвідомлених форм саморозвитку особистості, у тому числі самовдосконалення як особливої його форми, свідчить, що вітчизняна і зарубіжна наукові думки по-різному підходять до вивчення самовдосконалення особистості, закладаючи різні механізми його реалізації. Більшістю вітчизняних дослідників самовдосконалення особистості визначається як найвища форма усвідомленого саморозвитку особистості, що виявляється у постійній внутрішній праці з метою довести свій розвиток до можливої межі згідно із гуманістичними духовними цінностями; як один із способів постійного руху становлення внутрішнього світу відповідно до загальнозначущого (гуманістичного) морального ідеалу. Англомовні ж дослідники здебільшого акцентують увагу на утилітарно-прагматичному, прикладному аспекті самовдосконалення, проблеми духовності зводячи на другий план, підкреслюючи значущість самовдосконалення як процесу, що допомагає досягти певної мети – причому ця мета на практиці може ввійти у суперечність із базовими цінностями життя і добросусідства. На нашу думку, факт такої розбіжності можна пояснити зростанням на початку ХХІ століття значущості утилітарного успіху як головного критерію самореалізації особистості на противагу її духовному розвитку.
Таким чином, дослідниками було окреслено лише деякі аспекти проблеми самовдосконалення особистості. Основний акцент робився на його функціональних характеристиках. Питання природи, сутності і змісту самовдосконалення особистості, практики його здійснення у просторі і часі залишились поза увагою авторів. Крім того, кількість праць, присвячених проблемам реалізації самовдосконалення особистості в українському суспільстві, недостатня з точки зору розкриття потенціалу самовдосконалення особистості як фактору, що може сприяти формуванню українського суспільства відповідного високого рівня. Саме тому виникає необхідність розробки концептуальної схеми самовдосконалення особистості як найвищої форми її усвідомленого саморозвитку.
У науковій літературі сутність самовиховання і самовдосконалення як предмета філософського дослідження досі ототожнювалася: це – усвідомлений саморозвиток особистості. Однак аналіз природи кожного із цих явищ дозволяє вирізнити явище самовдосконалення серед інших форм особистісного саморозвитку як найвищу.
Основою самовдосконалення як однієї із форм саморозвитку є постійне виникнення і одночасне вирішення іманентних протиріч особистості між соціодуховними гуманістичними і споживацько-гедоністичними цінностями.
Головним протиріччям людини початку ХХІ сторіччя стала суперечність, наявність якої відзначался ще у герметизмі і пов’язувалася із подвійним характером природи людини, - протиріччя між біологічним, тілесним та соціально-духовним началами буття особистості, причому «потенційними можливостями людської природи є обидва способи буття… Однак біологічна потреба у самозбереженні частіше бере верхи» [412, с. 282].
Від розв’язання протиріччя між особистісним «ego» і «alter-ego» залежить доля не тільки окремої особистості, але людства у цілому. Вирішення внутрішнього особистісного конфлікту, обумовленого двоїстістю людської природи, залежить від світогляду особистості, що спрямовує її потенціал та визначає спрямованість формування біографічного проекту. Сьогодення здебільшого орієнтує на споживацько – гедоністичні цінності, у сфері суспільної моралі домінує інстинкт, а не розум, коли індивід орієнтується виключно на задоволення, насолоду і матеріальну користь, а до «вищих цінностей» досить часто залишається байдужим.
Формування ціннісно-смислової сфери особистості може відбуватися як на основі активної прагматично-індивідуалістичної орієнтації, що декларує доцільність прагматичного успіху, безпосередній особистий інтерес і користь, так і на основі системи аксіологічних максим (гуманістичних цінностей) з позицій добра, тобто всього того, що моральною свідомістю оцінюється позитивно при співставленні з гуманістичними принципами і ідеалами, сприяє розвитку в людині і суспільстві взаєморозуміння і людяності. Під гуманістичними цінностями розуміється виділення сукупності загальнолюдських моральних якостей, що утворюють змістовний стрижень духовності особистості, який визначає її ставлення до інших людей: доброта, співчуття, чуйність, любов до інших, справедливість – риси, що входять до розуміння духовності як виявлення найвищих загальнолюдських моральнісних якостей. Гуманістично спрямований світогляд стає базою спрямованості діяльності особистості із застосуванням її реальних можливостей і демонструє духовно-ціннісну природу самовдосконалення особистості, що виявляється у ціннісних орієнтаціях, соціальних настановах, ідеалах, мотивації і цілепокладанні. Якщо екзистенціально-особистісний світогляд має в своїй основі alter-концепцію, на противагу егоїстичному, то процес самовдосконалення особистості наповнюється гуманістичним змістом і визначається як розуміння особистістю сенсу життя у добровільному, безкорисливому служінні людям, світові.
Світогляд, який має у своїй основі alter-концепцію, наповнює процес самовдосконалення особистості гуманістичним змістом. У системі світогляду, заснованій на творчому ставленні особистості до найважливіших проявів своєї активності, подібне ставлення проектується і на зовнішній світ, і на власне «Я». Саме тоді самовдосконалення стає потребою особистості, внутрішнім імпульсом її самоактуалізації. Світогляд відповідним чином формує діяльність особистості із застосуванням її наявного потенціалу і детермінує духовно-ціннісну природу самовдосконалення особистості.
Духовно-ціннісна природа самовдосконалення, на відміну від самовиховання, природа якого визначається як діяльнісно-забезпечувальна (В.О. Лозовой), обумовлюється реалізацією процесу самовдосконалення особистості виключно у моральній площині, коли значущою стає не ступінь розвитку певних якостей чи здібностей, а розуміння їх особистістю як моральних, формування біографічного проекту чи біографічної стратегії, відповідно до гуманістичних засад існування людства.
Самовдосконалення особистості як явище має риси загального – саморозвитку, особливого – самовиховання та одиничного. Останні обумовлені ціннісно-духовною природою і ціннісно-гуманістичною спрямованістю і мають змістовні характеристики, а саме: 1) реалізація виключно у моральній сфері, коли у будь-якому типі діяльності, виявленні функціальної активності особистості значущим стає моральний бік, ступінь розвитку не окремих якостей, а їх розуміння особистістю як моральних; 2) самовдосконалення – особливий спосіб організації, провідною мотивацією у процесі самовдосконалення є не зовнішня, соціальна, а індивідуальна, внутрішня, морально-вольова, заснована на всьому спектрі потреб саморозвитку; 3) alter-спрямованість самовдосконалення: лише за умови сприйняття себе разом з іншими в одному духовно-моральному просторі процес самовдосконалення виявляється як особлива форма усвідомленого саморозвитку особистості; 4) формування у процесі самовдосконалення цілісної особистості: вираження всезагальності, «співпричетності» світу, відчуття себе його душею характеризує цілісну особистість, коли відбувається вихід за межі особистісного; 5) безперервність самовдосконалення; 6) його діалогічність.
Сутність самовдосконалення визначається як індивідуальнісностворювальна, його зміст як гуманістичний: процес самовдосконалення, будучи стрижнем цілісної людської суб’єктивності, знімає з неї обмеженості особистісно орієнтованого суб’єкта, позбавляє його егоїстичного спрямування. Самовдосконалення полягає у процесі розгортання особистості у людині, русі до самої себе як до якоїсь потенційності, прихованої за хаотичним різноманіттям дій, що характеризує особистість як цілісну. Поняття цілісності виражає ступінь оволодіння індивідом родовою сутністю людини, коли визначальною є не міра розвитку певних якостей – важливо, наскільки ці якості розуміються особистістю як духовно-моральні і наскільки вони орієнтують її на здатність до морального резонансу.
Структура самовдосконалення може бути представлена як спіралевидний комплекс, що на кожному етапі включає у себе такі елементи: самопізнання, самооцінку та самоіналіз, що передбачає усвідомлення розбіжності між середовищем та індивідом, між реальним та ідеальним; формування потреби, мотиву і ціннісних орієнтацій; визначення ідеалу та ідеальної моделі; вольове самопримушування; діяльнісний акт; оцінка результату.
До самовдосконалення спроможна особистість, що на певному етапі свого розвитку накопичує властивості індивідуальності, тобто особистості, здатної до самопізнання, самооцінки, самоконтролю та саморегуляції, механізмами якої виступають самообмеження і самопримушування.
Процес самовдосконалення особистості як однієї із форм усвідомленого саморозвитку починається із самопізнання, викликаного усвідомленням розбіжності між належним і сущим, між необхідністю діяльності щодо задоволення власних потреб і здатністю здійснювати таку діяльність. При цьому процес самопізнання, як правило, супроводжується необхідністю вибору між задоволенням суто егоїстичних потреб і потреб, спрямованих на втілення гуманістичних (загальнолюдських) цінностей. На етапі здійснення цього вибору особистість, спроможна до виявлення морального резонансу, сприйняття себе у контексті Всесвіту, перевтілюється в індивідуальність, спроможну до самооцінки і саморегуляції, що, у свою чергу, потребує від особистості самообмеження - добровільної, викликаної внутрішніми переконаннями особистості потреби у відмові від задоволення власних інтересів заради вироблення таких якостей, що надають підстави розглядати таких індивідуальностей як «святих», гуманістів, оскільки їхня активність спрямована не на окрему людину чи групу людей, а на людей взагалі, на суспільство, на людство та самопримушування - процес добровільного внутрішнього усвідомлення особистістю необхідності примушування самої себе до виконання вимог гуманістичного співіснування.
Соціальне призначення самовдосконалення безпосередньо виявляється через його внутрішню організацію і практичну реалізацію і виявляється у таких функціях: пізнавальна (гносеологічна), або функція самопізнання; оцінювальна чи самооцінювальна; функція самомоделювання (моделююча), тобто проектування власного біографічного проекту; регулятивна, або функція саморегулювання, що здійснюється за допомогою самопримушування чи самообмеження; функція самотворення – реалізація власного біографічного проекту.
Таким чином, аналіз природи, сутності, механізмів здійснення та соціального призначення самовдосконалення особистості, автор вбачає можливим визначити явище, що аналізується, як найвищу форму усвідомленого саморозвитку особистості, специфічний вид її суб’єктно-об’єктної самоактивності, що виявляється у постійному намаганні особистості проектувати власну біографічну стратегію відповідно до загальнолюдських, гуманістичних цінностей; одну із сутнісних сил розвитку духовного потенціалу людини, намагання і здатність особистості служити іншим людям, своєму народу, людству.
Аналіз аскетичних практик, мемуарів, белетристики, серії «ЖЗЛ», здійснений у дисертаційному дослідженні, дозволив виділити фактори, що визначають процес формування особистості, а саме: 1) індивідуальні якості, надані природою (генетично); 2) соціально обумовлені якості – такі, що особистість набуває у процесі освіти та виховання; 3) якості, набуті у процесі власного саморозвитку.
Опрацювання низки праць, присвячених життю видатних особистостей (серія «Життя видатних людей»), аналіз мемуарної, публіцистичної літератури свідчить, що самовдосконалення на певному етапі розвитку особистості стає її внутрішньою потребою, наповнюючи гуманістичним змістом всю її функціональну активність. Потреба у самовдосконаленні виникає у особистості тоді, коли вона переростає в індивідуальність, у якої необхідність реалізації свого потенціалу виникає заради блага інших, стаючи при цьому її власною потребою. На жаль, у розвитку людства самовдосконалення було і залишається справою окремих особистостей, здатних долати стереотипи масової культури.
Процес самовдосконалення особистості і процес вдосконалення суспільства – взаємообумовлюючі явища: покращення суспільного стану залежить від ступеню зусиль особистості, спрямованих на власне самовдосконалення, і від кількості спроможних до самовдосконалення особистостей у суспільстві, а високий ступінь людяності та гуманізму – змістовний стрижень самовдосконалення – серед інших факторів може забезпечити високий рівень розвитку суспільства. Реальність демонструє відрив теорії від практики, коли формально заявлено формування правової української держави, Конституція України проголошує головною цінністю держави людину, а на практиці – криза моральності та правосвідомості, соціальна нестабільність, ціннісний нігілізм, коливання від однієї ціннісної шкали до іншої, формування родиною і системою освіти, засобами масової інформації і мережою Інтернет споживацького ставлення до життя, моралі вседозволеності, коли людське життя не сприймається як самоцінність.
Найбільшу небезпеку для духовного розвитку України становить відсутність цілісної стійкої системи цінностей, заснованої на гуманістичному світогляді. Українське суспільство у роки незалежності переживає етап переходу від егалітарно-колективістської системи цінностей, властивої Радянському Союзу, до індивідуалістсько-конкуренційної, яка, на думку Б.Д.Гаврилишина (відомого члена Римського клубу, який розглядає цінності як один з важливих елементів суспільного ладу), вичерпала свій продуктивний потенціал і може спричинити руйнацію суспільства, оскільки на передній план висуває індивіда, спроможного заради здійснення власних цілей і потреб на конкуренцію, вияви агресії тощо.
Серед найактуальніших питань українського суспільства на етапі переходу до суспільства сталого розвитку виділяються багато, але першочерговими можна назвати такі:
1) створення відповідної матеріальної бази для успішного функціонування всіх верств суспільства (ліквідація безробіття, збільшення коштів для відповідної організації вільного часу його членів, особливо підлітків і молоді; збільшення кількості дошкільних закладів; забезпечення дитячими і спортивними майданчиками житлових комплексів; створення умов для профілактики і лікування захворювань серед усіх верств суспільства тощо). При цьому мова йде не про споживацьку модель «економічної людини» початку ХХІ сторіччя, а про зростання доброботу пересічного українця, тобто про здорове задоволення людських потреб;
2) відновлення виховної функції родини. Родина виступає первинною ланкою соціалізації індивіда, а тому потребує особливої уваги з боку держави як до особистостей батьків, так і до її матеріального забезпечення задля повноцінної реалізації батьками своїх функцій;
3) змінення ролі освіти як соціального інституту (якщо раніше її функції здебільшого орієнтували на вирішення технологічних проблем, то зараз у зв’язку із можливістю антропологічної катастрофи необхідно поглибити вивчення людини як біосоціодуховної істоти, що потребує введення до навчальних програм навчальних закладів відповідних дисциплін духовно-морального спрямування. Реформування системи освіти вважається доречним розглядати у двох напрямах: а) у систему фундаментального наукового пошуку повинен закладатися сотеріологічний мотив: якщо раніше наука виступала як засіб перетворення природи і суспільства заради «мотиву успіху», то суспільство ризику потребує домінування цінностей спасіння та любові над цінностями збагачення; б) має відбутися перехід від авторитарної педагогіки до педагогіки партнерства, або співпраці, що вимагає певної підготовки суб’єкта навчально-виховного процесу як носія вищого рівня моральної культури особистості.
Конкретними кроками у реформуванні системи освіти у дисертаційному дослідженні пропонуються такі: по-перше, введення до блоку соціально-гуманітарних дисциплін як обов’язкової навчальної дисципліни «Людинознавство» у середній школі та на перших курсах вищих навчальних закладів – школа має прищеплювати знання з валеології, аналізуючи людину як біологічну істоту (на сьогодні такі знання надаються дещо учням 1 – 4-х класів при вивченні дисципліни «Основи здоров’я»), та підкреслювати значущість духовного розвитку та саморозвитку особистості (практики створення та реалізації біографічних проектів), ВНЗ повинні акцентувати увагу на соціальних аспектах становлення особистості й її функціонування у суспільстві на гуманістичних засадах. Можливо, у зв’язку з недостатньою кількістю відповідних спеціалістів це треба зробити за допомогою систем дистанційного навчання.
По-друге, не можна нівелювати основну функцію освіти, виведену ще Песталоцці: прищеплювання усім суб’єктам навчально-виховного процесу (як вчителям, так і учням) потреби та внутрішньої схильності до самостійного набуття світогляду і досвіду. Формування відповідного світогляду має стати «фільтром» при відборі інформації, яку особистість отримує через засоби масової інформації, мережу Інтернет або із власних джерел – через процес спілкування, літературу тощо;
4) реформа засобів масової інформації у бік посилення їхньої інформативно – виховної функції;
5) нарешті, необхідно посилити виховну функцію літератури і прищеплювати молоді ідеї особистісного самовдосконалення шляхом публікацій пізнавальної літератури із зазначеної проблематики.
Таким чином, самовдосконалення особистості як духовний феномен не набув ще свого філософського осмислення. У той же час його принципи, прийоми, механізми здійснення завжди існували і продовжують застосовуватися, на жаль, незначною кількістю особистостей. За таких умов суспільство потребує людини нового соціокультурного типу з ноосферною свідомістю, котра прагне абсолютної повноти свого особистісного буття, одним із шляхів досягнення цього виступає самовдосконалення особистості. Структура характеру людини ноосферного суспільства, що всіляко сприятиме розвитку його членів на гуманістичних засадах, самовдосконаленню зокрема, передбачає наявність таких якостей, як: а) здатність відмовитися від багатьох форм володіння заради самозбереження і подальшого розвитку всього людства ; б) відчуття безпеки, власної ідентичності, засноване на вірі у своє повноцінне існування, на внутрішній потребі індивіда у прихильності, емпатії, любові, єднанні зі світом; в) відмова від речовизма, що дасть можливість особистості усвідомити, що сенс життя не може міститися у «володінні», а полягає у можливості і потребі «бути»; г) любов і повага до життя у всіх його проявах; д) всебічний розвиток людини і її близьких як вищий сенс життя.
«…Наше майбутнє залежить від того, чи зможуть найкращі представники людства повністю усвідомити існуючий критичний стан і присвятити себе новій гуманістичній науці про людину» [412, с. 351]. Необхідно створити на цій основі нову етику – нове ставлення до природи, людської солідарності і співпраці між людьми. Орієнтація на цінності солідаризму, колективізму, на «модус буття», заснована на групово-кооперативній гуманістичній ціннісній парадигмі, - ось потенційна сила розвитку людської природи, що сприяє безперервному самовдосконаленню особистості як найвищій формі її усвідомленого саморозвитку, успішному відродженню українського сталого суспільства і гармонійному існуванню всього людства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абульханова-Славская К. А. Диалектика человеческой жизни / К. А. Абульханова-Славская – М. : Мысль, 1977. – 224 с.
2. Абульханова-Славская К. А. Стратегия жизни / К. А. Абульханова-Славская. – М. : Мысль, 1991. – 299 с.
3. Абульханова-Славская К. А. Типология активности личности / К. А. Абульханова-Славская // Психологический журнал. – 1985. – № 5. – С. 3–18.
4. Абульханова-Славская К. А. Типология активности личности в социальной психологии / К. А. Абульханова-Славская // Психология личности и образ жизни. – М., 1987. – С. 10–14.
5. Аврелий Антоний М. Наедине с собой. Размышления / Марк Антоний Аврелий; пер. С. М. Роговина, вступ. ст. С. Котляревского. – М. : Изд-во Сабашниковых, 1914. – LVI, 199 с.
6. Айзенберг А. Я. Самообразование: история, теория и современные проблемы : учеб. пособие для вузов / А. Я. Айзенберг. – М. : Высш. школа, 1986. – 128 с.
7. Айзенберг А. Я. Социально–культурная роль чтения и самообразования в развитии личности / А. Я. Айзенберг // Вопросы философии. – 1986.– № 6. – С. 115–119.
8. Актуальные проблемы формирования личности: сб. науч. ст. / [ред. З. М. Савоськина]. – Х. : [Б. и.], 1995. – 450 с.
9. Александро Ж. Рефлексивне самовизначення особистості як фактор готовності до управлінської діяльності: автореф. дис... канд. психол. наук : (19.00.01) «Загальна психологія, психологія історії» / Ж. Александро ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2000. – 16 с.
10. Алєксєєва Ю. А. Становлення моральної самосвідомості підлітків у процесі психологічного консультування: автореф. дис... канд. психол. наук : (19.00.07) «Педагогічна психологія» / Ю. А. Алєксєєва ; Нац. пед. ун-т ім. М. П.Драгоманова. — К., 2006. – 21 с.
11. Аніщенко В. О. Духовно–экологические аспекты формирования человека и общества : доп. на першій міжнар. наук. конф. «Україна: шляхи культурного розвитку та формування духовної цілісності» / В. О. Аніщенко. – Чернігів, 2006. – С. 67–72.
12. Аничков Е. В. [О Толстом] / Е. В. Аничков // Неизвестный Толстой. Из архивов России и США. – М., 1994. – C. 311–312.
13. Арет А. Я. Очерки по теории самовоспитания / А. Я. Арет. – Фрунзе : Изд–во Киргиз. ун-та, 1961. – 124 с.
14. Астахова В. И. Интеллигенция и интеллигентность: проблемы совместимости / В. И. Астахова // Гражданские позиции интеллигенции: «Камо грядеши?..» : сб. ст. по материалам междунар. теорет.–методол. конф. 31 марта 2004 г. / Рос. гос. гуманит. ун-т. – М., 2004. – C. 176–182.
15. Афанасьева О. В. Творчество как саморазвитие личности / О. В. Афанасьева. – М. : Луч, 1998. – 288 с.
16. Афанасьева Т. М. Душа и дело: О самовоспитании личности / Т. М. Афанасьева. – М.: [Б. и.],1990. – 240 с.
17. Бабина С. В. Формирование компетенции профессионального саморазвития студентов вуза: автореф. дис. ... канд. пед. наук : (13.00.08) «Теория и методика профессионального образования» / С. В. Бабина ; Моск. гос. агроинженер. ун-т им. В. П. Горячкина. – М., 2009. – 24 с.
18. Бадзьо Ю. Національна ідея і національне питання / Ю. Бадзьо. – К. : Смолоскип, 2000. – 52 с.
19. Барановский В. Н. Генезис и функции категории самодвижения: автореф. дис. …д-ра филос. наук (09.00.01) «Онтология и теория познания» / В. Н. Барановский ; ЛГУ. – Л., 1990. – 32 с.
20. Барулин В. С. Социально–философская антропология. Общие начала социально–философской антропологии / В. С. Барулин. – М., Онега, 1994. – 256 с.
21. Баталова Н. Л. Социальное самочувствие молодежи в условиях изменяющегося общества: региональный аспект: автореф. дис. ... канд. социол. наук: (22.00.04) «Социальная структура, социальные институты и процессы» / Н. Л. Баталова ; Тюмен. гос. ун-т. – Тюмень, 2009 – 26 с.
22. Батищев Г. С. Самопознание человека как культурно–созидательного существа / Г. С. Батищев.— М.: Наука, 1994. – 207 с.
23. Батліна Л. В. Проблеми і зміст духовного самовдосконалення людини / Л. В. Батліна // Духовність особистості: методологія, теорія і практика : зб. наук. праць. – Луганськ, 2004. – С. 37–44.
24. Беляев Г. С. Психогигиеническая саморегуляция / Г. С. Беляев, В. С. Лобзин, И. А. Копылова. – Л. : Медицина, 1977. – 160 с.
25. Бердяев Н. А. О назначении человека. Опыт парадоксальной этики / Н. А. Бердяев. – М. : АСТ, 2006. – 478 с.
26. Бережная М. С. Tворческая самореализация личности как антропоцентрический эталон здоровья в современной культуре / М. С. Бережная А. В. Гребенкин, О. Д. Никитин [и др.]. – М. : Ин–т худож. образования РАО, 2007. – 363 с.
27. Битянова Н. Р. Проблема саморазвития личности в психологии: аналитический обзор / Н. Р. Битянинова. – М. : Флинта, 1998. – 48 с.
28. Блекки Дж.С. Самовоспитание умственное, физическое и нравственное : советы юношам, вступающим в жизнь и желающим серьезно подготовиться к научной и общественной жизни : [пер. с англ.] / Джон Стюарт Блекки. – 3–е рус. изд. – СПб.: Изд. К. Л. Риккера, 1891. – 128 с.
29. Боннар А. Греческая цивилизация. Т. 1 : От Иллиады до Парфенона: [пер. с фр.] / А. Боннар. – М. : Изд-во иностр. лит., 1958. – 256 с.
30. Борденюк О. В. Психологические факторы профессионального самосовершенствования будущих учителей: автореф. дис. ... канд. психол. наук : (19.00.07) «Педагогическая психология» / О. В. Борденюк. – К., 1983. – 24 с.
31. Боришевський М. Й. Духовні цінності молоді в становленні особистості громадянина / М. Й. Боришевський // Педагогіка і психологія. – 1997. – № 1. — С. 25–31.
32. Боришевський М. Й. Національна самосвідомість у громадянському становленні особистості / М. Й. Боришевський; АПН України, Ін–т психології ім. Г. С. Костюка. – К.: Беркут, 2000. – 63 с.
33. Брагина Н. Д. Самосовершенствование человека как философская проблема: автореф. дис. … канд. филос. наук: (09.00.01) «Онтология и теория познания» / Н. Д. Брагина; АН СССР, Ин-т философии. – М., 1991. – 16 с.
34. Брушлинский А. Россия от настоящего к будущему: взгляд социального психолога / А. Брушлинский // Общество и экономика. – 1999. – № 3–4. – С. 211–224.
35. Бурлука Е. В. Самообразование личности как социокультурное явление: автореф. дис. … канд. филос. наук: (17.00.01) «Теория и история культуры» / Е. В. Бурлука ; Харьк. гос. акад. культуры. – Харьков , 2005. – 16 с.
36. Буряк В. Формування у школярів потреби в самоосвіті / В. Буряк // Рідна школа. – 2002. – №9. – С. 55–57.
37. Вазина К. Я. Многомерность средств образовательного пространства саморазвития человека / К. Я. Вазина. – Н. Новгород : Изд–во Волж. гос. инженерно-пед. ун-та, 2007. – 77 с.
38. Вазина К. Я. Модель саморазвития человека / К. Я. Вазина. – Н.Новгород : Изд–во Волж. инженерно-пед. ин-та, 1994. – 268 с.
39. Вазина К .Я. Природно–рефлексивная технология саморазвития человека / К. Я. Вазина. – M. : Моск. гос. ун-т печати, 2002. – 145 с.
40. Вазина К Я. Саморазвитие человека: духовная сфера жизни: (новая парадигма) / К. Я. Вазина. – М. : Моск. гос. ун-т печати, 2004. – 128 с.
41. Вазина К. Я. Саморазвитие человека и технологическая организация образовательного пространства: (концепция, опыт) / К. Я. Вазина. – Челябинск : ГУ ПТО, 1997. – 292 с.
42. Вазина К. Я. Саморазвитие человека как духовно–природный феномен / К. Я. Вазина. – М. : ВЛАДОС, 2006. – 294 с.
43. Вазина К. Я. Саморазвитие человека: резонансное взаимодействие с миром и собой: (концепция, опыт) / К. Я. Вазина. – М. : Моск. гос. ун-т печати, 2005. – 123 с.
44. Вазина К. Я. Сотворение себя / К. Я. Вазина. – Н.Новгород : [Б. и.], 2000. – 209 с.
45. Махатма Ганди: [сб. тр.] / сост. и предисл. А. В. Василенко – М. : Изд. дом Шалвы. Амонашвили, 1998.– 224 с.
46. Васюк Т. И. Самовоспитание как фактор активизации нравственного развития личности : автореф. дис. ... канд. филос. наук : (09.00.05) «Социальная психология» / Т. И. Васюк ; Киев. гос. ун-т. – К., 1991. – 17 с.
47. Ватерс М. Словарь личного развития. Понятия и теория самосовершенствования / М. Ватерс. – Варшава, 1999. – 163 с.
48. Ващенко Г. Євангелійський ідеал людини / Г. Ващенко // Київська старовина. – 1993. – № 6. – С. 114–122.
49. Ведин И. Теорема личности. Дороги и тупики самосозидания / И. Ведин. – М. : Мол. гвардия, 1988. – 237 с.
50. Вертиль И. В. Творческая активность эстетического сознания как фактор саморазвития личности : (методол. аспект): автореф. дис. ...канд. филос. наук: (09.00.04) «Эстетика» / И. В. Вертиль; Киев. гос. ун-т им. Т. Г. Шевченко. – К., 1987. – 23 с.
51. Весна – это люди. Памяти Ирины Сэндлер [Электронный ресурс] / Храм святителя Феодосия Черниговского. – 2011. – Режим доступа:
http://www.hram–feodosy.kiev.ua/article/4/9/311/1. – Загл. с экрана.
52. Википедия – свободная энциклопедия [Электронный ресурс]. – Режим доступу:
http://ru.wikipedia.org/wiki/. – Загл. с экрана.
53. Власенко Л. В. Самореализация молодежи в общественно–политических организациях: автореферат дис. ... канд. социол. наук: (23.00.02) «Политические институты и процессы, политическая конфликтология» / Л. В. Власенко. – Новокузнецк, 2009. – 27 с.
54. Вознюк Н. М. Саморегуляція моральної діяльності / Н. М. Вознюк // Наукові доповіді Національного аграрного університету. – 2006. – № 2–3. – С. 1–36.
55. Водянова Н. В. Самореализация личности в пространстве интернета: философско–антропологический аспект: автореф. дис. ... канд. филос. наук: (09.00.13) «Философская антропология» / Н. В. Водянова; Челяб. гос. акад. культуры и искусства. – Челябинск, 2009. – 20 с.
56. Гаврилішин Б.Д. До ефективних суспільств: Дороговкази в майбутнє: доп. Римськ. Клубові / Б. Гаврилішин. – К.: Унів. Вид-во ПУЛЬСАРИ, 2009. – 248 с.
57. Гавронська Т. В. Свобода як самореалізація і самовиховання особистості в контексті її власного конструювання / Т. В. Гавронська // Гілея – науковий вісник: зб. наук. праць. – К., 2010. – Вип. 32. – С. 33–36.
58. Галауз В. М. Влияние внутришкольного управления на личностное саморазвитие учащихся: автореф. дис. ... канд. пед. наук: (13.00.01) «Общая педагогика»/ В. М. Галауз; Сахал. гос. ун-т. – Хабаровск, 2001. – 22 с.
59. Галкин Ю. В. Нравственное самовоспитание и самосовершенствование как формы нравственной саморегуляции личности / Ю. В. Галкин // Этическая теория и нравственность. – М., 1984. – С. 46 – 49.
60. Гальченко Г. І. Принцип природовідповідності як утвердження пріоритету духовно–моральної складової у вихованні особистості (соціально–філософський аналіз): автореф. дис. … канд. філос. наук: (09.00.03) «Соціальна філософія та філософія історії» / Г. І. Гальченко. – Х., 2005. – 19 с.
61. Ганди М. Моя жизнь / Мохандас Карамчанд Ганди; пер. с англ. А. М. Вязьминой, О. В. Мартышина, Е. Г. Панфилова; под ред. Р. А. Ульяновского. – М. : Гл. ред. Вост лит изд-ва «Наука», 1969. – 612 с.
62. Гарифьянов Р. С. Педагогические основы руководства самовоспитанием студентов: автореф. дис. ... канд. пед. наук / Р. С. Гарифьянов. – М., 1978. – 18 с.
63. Гарифьянов Р. С. Психолого–педагогические основы руководства самовоспитанием студентов / Р. С. Гарифьянов. – Казань: Изд-во Казан. Ун-та, 1978. – 181 с.
64. Герасимець Н. В. Духовні виміри буття особистості (соціально–філософський аспект) / Н. В. Герасимець // Мультиверсум. – 2007. – № 62. – С. 35–39.
65. Гервальд И. В. Саморазвитие специалиста в процессе научно–исследовательской деятельности: сб. материалов конф., 20 февр. 2008 г. / И. В. Гервальд; М–во образования и науки Самарской обл., Тольяттинский социально–педагогический колледж. – Тольятти, 2008 – 347 с.
66. Гершензон М. О. Творческое самосознание / М. О. Гершензон // Вехи: сб. ст. о рус. интеллигенции. – М., 1991. – С. 73–96.
67. Геттинг Г. Встречи с Альбертом Швейцером: пер. с нем. / Г. Геттинг. – М. : Наука, 1967. – 136 с.
68. Глезерман Г. Е.Воспитание и самовоспитание личности / Г. Е. Глезерман // Структура морали и личность: [сб. ст.] / под ред. С. Анисимова и Р. Миллера. – М., 1977. – С. 133–143.
69. Глезерман Г. Е Формирование, воспитание, самовоспитание личности / Г. Е. Глезерман // Вопросы философии. – 1976. – № 4. – С. 27–41.
70. Гинзбург М. Р. Психологическое содержание личностного самоопределения / М. Р. Гинзбург // Вопросы психологии. – 1994. – № 3. – С. 43–52.
71. Гинзбург М. Р. Характер личностного сам