ПРАВО МОНАСТИРСЬКОЇ ЗЕМЕЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ЛІВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ (СЕРЕДИНА XVII – ОСТАННЯ ЧВЕРТЬ XVIII ст.)

Краткое описание

З М І С Т

ВСТУП ................................................................................................................................... 3

РОЗДІЛ 1. Історіографія проблеми, джерельна база та понятійно-категоріальний апарат дослідження
1.1. Історіографія проблеми та характеристика джерельної бази дослідження ............................................................................................................................ 13
1.2. Понятійно-категоріальний апарат та методологія дослідження ...................... 26
Висновки до Розділу 1 ......................................................................................................... 40

РОЗДІЛ 2. Формування монастирської земельної власності та етапи її законодавчого обмеження
2.1. Фактори зростання обсягу монастирської земельної власності та джерела її формування .........................................................................................................................
42
2.2. Етапи законодавчого обмеження монастирського землеволодіння та секуляризація церковних земель на Лівобережній Україні ......................................
49
Висновки до Розділу 2.......................................................................................................... 61

РОЗДІЛ 3. Правове регулювання монастирського землеволодіння, набуття та реалізація права на землю
3.1. Правове регулювання монастирського землеволодіння .................................... 66
3.2. Підстави набуття монастирями права на землю .................................................. 76
3.3. Зміст права власності монастирів на землю .......................................................... 98
Висновки до Розділу 3 ......................................................................................................... 118

РОЗДІЛ 4. Захист прав на землю. Вирішення земельних спорів монастирів
4.1. Способи захисту прав на земельні ділянки ............................................................ 126
4.2. Органи, що вирішували земельні спори монастирів ........................................... 138
4.3. Порядок розгляду земельних спорів ........................................................................ 152
Висновки до Розділу 4 ......................................................................................................... 172

ВИСНОВКИ ......................................................................................................................... 178

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ................................................................ 183

В С Т У П

Актуальність теми визначається, по-перше, роллю церкви та її інституцій у розвитку інституту права власності на землю на українських територіях, що увійшли 1654 р. до складу Московської держави, та, по-друге, тією обставиною, що ґрунт для соціально-правових конфліктів у релігійно-майновій сфері в новітній історії України було закладено саме у досліджуваний період.
У пореволюційній Україні-Гетьманщині (1654 р.) монастирі були чи не єдиними легітимними власниками земель, а відтак основними носіями традиції приватного землеволодіння. Боротьба церкви за свої права землевласника, в якій вона апелювала до суду, виступаючи рівноправною стороною процесу, сприяла відновленню у юридичній практиці Гетьманщини правових здобутків Руського та Литовсько-Польського періодів та розвитку на їх ґрунті цивільно-процесуальних норм. Проте, вже від першої чверті ХVIIІ ст. ця практика зазнала суттєвих обмежень з боку Московської держави.
Вивчення розвитку права власності монастирів на землю також має прикладне значення. Запропонована наукова праця покликана сприяти поглибленню знань юристів щодо різних аспектів правового регулювання церковного нерухомого майна (зокрема, земель) в XVII–XVIII ст., а отже, сприяти пошуку шляхів розв’язання сучасних майнових конфліктів між церквами.
Знання та врахування досвіду минулого нададуть можливість для подальшого переосмислення ставлення до церкви, норм церковного права, для вдосконалення відносин між державою і церквою, як однією з інституцій сучасного громадянського суспільства. Врахування унікального вітчизняного досвіду та його розумне використання дасть змогу сучасним правникам удосконалити законодавство, що визначає статус релігійних організацій в Україні; уточнити їх права та обов’язки у сфері земельних правовідносин.
Правовий аспект монастирського землеволодіння на українських землях у XVII–XVIII ст., а саме, специфіка прав церкви як власника земель у зазначений період не були досліджені до сьогодні. Суміжні дослідження торкалися проблем монастирського господарства та складу монастирської нерухомості на Лівобережній Україні в ХVIІ–XVІІІ ст. (В. Мордвінцев); управління церковним нерухомим майном в Російській імперії (В. Мілютін); перших гетьманських земельних універсалів (О. Грушевський); актів, що затверджували права на майно у Російській імперії XVIII ст. (А. Станіславський); функціонування церковних маєтків у системі політичних, соціальних, конфесійних та національних відносин на Правобережній Україні в ХVIII–XIX ст. (А. Зінченко) та ін.
Отже, слід констатувати, що цікавим і теоретично актуальним питанням правового регулювання монастирської земельної власності в означену добу досі приділялося мало уваги.
Водночас велика кількість важливих архівних документів, що характеризує право власності монастирів на землю в Україні-Гетьманщині тривалий період залишалася неопрацьованою. Означений стан розробки проблеми та її актуальність зумовили нагальну потребу ґрунтовного аналізу права власності монастирів на землю на Лівобережній Україні XVII–XVIII ст. на монографічному рівні.
Зв‘язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося відповідно до планової тематики відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України та кафедри теорії та історії держави і права Київського університету права НАН України, зокрема, пов’язане з темами: «Правовий звичай як джерело українського права» (номер державної реєстрації 0102U001601), “Проблеми становлення і розвитку українського права: наукознавчий аспект” (номер державної реєстрації 0104U007593), «Правове регулювання в умовах трансформації суспільних відносин» (номер державної реєстрації 01050001907).
Метою дослідження є виявлення закономірностей та узагальнення досвіду монастирів України-Гетьманщини у сфері реалізації та захисту права власності на землю та з’ясування особливостей правового регулювання монастирської земельної власності.
Відповідно до поставленої мети визначено основні завдання дослідження:
здійснити історіографічний огляд та узагальнити стан наукових досліджень права монастирської земельної власності на Лівобережній Україні XVII-XVIII ст.;
розкрити специфічну природу права монастирської земельної власності;
визначити на основі сучасних теоретико-правових підходів ключові поняття дослідження – „право власності монастирів на землю”, „захист права власності монастирів на землю” та ін.;
виявити, проаналізувати та систематизувати юридичні акти (нормативні та індивідуальні), що регулювали монастирське землеволодіння;
охарактеризувати правовий статус монастирських земель на Лівобережній Україні;
визначити основні етапи розвитку правовідносин між церквою та державою у сфері землеволодіння;
розкрити основні шляхи набуття власності на землю монастирями;
виявити зміни обсягу прав монастирів на землю;
охарактеризувати форми захисту монастирями права власності на землю;
визначити способи захисту монастирями права власності на землю;
встановити перелік органів, що вирішували земельні спори монастирів;
узагальнити порядок розгляду земельних спорів, зокрема, визначити стадії розгляду та їх зміст.
Об’єктом дисертаційного дослідження є суспільні відносини у сфері набуття, володіння, користування, розпорядження землею, а також у сфері захисту права власності на землю на Лівобережній Україні у другій половини XVII – останній чверті XVIII ст.
Предметом дисертаційного дослідження є право монастирської земельної власності на території Гетьманщини у середині XVII – останній чверті XVIII ст.
Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складає комплекс філософських, загальнонаукових та спеціально-наукових методів і принципів. Визначальними у цій системі, з урахуванням специфіки історико-правового дослідження, є наступні методи:
формально-юридичний метод – забезпечив правове моделювання дійсності, тобто її пізнання з позицій і в межах поняття права, виявлення та описання її ознак за допомогою правових характеристик;
історико-правовий метод – використовувався при виявленні факторів зростання обсягу монастирських земель, при дослідженні еволюції їх правового статусу протягом XVII-XVIII ст. та при встановленні переліку органів, що вирішували земельні спори монастирів;
діалектичний метод – дозволив отримати повне та об’єктивне уявлення про дійсність у межах розуміння її історичної зумовленості, зв’язку з культурою, світоглядом та іншими формами духовної діяльності суспільства;
статистичний та герменевтичний методи – застосовувались на попередніх етапах дослідження, пов’язаних з виявленням та опрацюванням джерельної бази дисертації;
порівняльний метод, аналізу та синтезу – покладені в основу пошуку зв’язків (наступності) з попередніми історичними періодами, зокрема в законодавчій та правозастосувальній (процесуальній) сфері;
структурний та структурно-функціональний методи – застосовувались при аналізі законодавчих актів Лівобережної України, договорів, рішень судів;
культурологічний метод – застосовувався при визначенні співвідношень між релігійними та правовими основами життя суспільства;
хронологічний метод – забезпечив визначити послідовність проведення дослідження та структури викладення матеріалу;
синтетична методологія – дала можливість використати переваги різних підходів для загальної синтезації юридичного поняття «право власності монастирів на землю у ХVІІ-ХVІІІ ст.» як складного, багатогранного явища; скласти реальне наповнення спектру ознак і властивостей інституту права власності на землю; встановити повнішу картину правового життя тогочасного суспільства.
Складність і багатоплановість предмета дослідження зумовили звернення до положень різних суспільних наук і необхідність використання міждисциплінарного синтезу. З огляду на це, теоретико-методологічне значення для дисертаційного дослідження мали здобутки філософської, соціологічної, культурологічної, історичної, правової думки минулого і сучасності.
Наукова новизна одержаних результатів, насамперед, визначається тим, що ця робота є одним з перших в Україні самостійним дослідженням, виконаним на монографічному (дисертаційному) рівні, яке присвячене проблемам права власності монастирів на землю на Лівобережній Україні від середини XVII – до останньої чверті XVIII ст.
Найвагоміші результати дослідження, що визначають внесок автора у розробку зазначеної проблематики, сформульовані у наступних положеннях і висновках:
уперше на основі сучасних теоретико-правових принципів право монастирської земельної власності розглядається як комплексне, структурно-диференційоване явище;
дістало подальший розвиток положення про наступництво, продовження правової традиції, сформованої у польсько-литовський період, в Україні-Гетьманщині, зокрема, у сфері регулювання відносин володіння, користування і розпорядження землею монастирями;
обґрунтовано положення про важливу роль монастирів у розвитку права власності на землю в автономній Гетьманщині як у правотворчій, так і в правозастосувальній сферах завдяки постійному використанню монастирями механізму набуття цього права, його припинення та захисту що, зокрема, виявилось у: 1) вдосконаленні форми правовстановлюючих документів, а також скарг та позовів до установ, що вирішували земельні спори монастирів; 2) відпрацюванні правового механізму встановлювали або підтверджували право власності на землю; 3) застосуванні різних способів захисту при одночасному ретельному контролі за дотриманням судом процесуальних норм та ін.;
визначено джерела формування комплексу земельної власності монастирів, серед яких передусім землі, права на які вдалося отримати та зберегти протягом попереднього періоду; по-друге, державні землі, отримані від гетьманів та царів та, по-третє, приватні землі, які раніше належали населенню Гетьманщини;
виявлено причини обмеження зростання монастирського землеволодіння та запропонований схематичний поділ на чотири етапи процесу законодавчого обмеження права власності монастирів на землю. Їх кінцевими датами визначено дати видання законодавчих актів, що містили такі обмеження та завершення роботи законодавчих комісій: 1728, 1743, 1767 та 1786 роки. Результатом зазначеного процесу стала спочатку заборона набувати землі, а на останньому етапі – вилучення переважної більшості монастирських земель;
доведено існування особливого майнового статусу монастирів Лівобережної України, який забезпечувало поєднання норм церковного та світського права (Литовського статуту 1588 р., збірників магдебурзького права, загальноімперських та українських владних актів, індивідуальних актів великих князів давньоруської держави, великих князів литовських та королів польських, актів приватних осіб);
встановлено основні шляхи набуття власності на землю монастирями: надання від гетьманів та царів; дарування та заповідання всіма категоріями населення Лівобережної України; купівля земель; обмін; звернення стягнення на землю за зобов’язаннями власника; освоєння земель й набуття права на них за давністю володіння, а також захоплення;
конкретизовано положнення про церковні інституції України-Гетьманщини як повноправний суб’єкт цивільних, зокрема, майнових правовідносин, що виявилось у належності їм вієї сукупності правомочностей власника, яку вони реалізовували незалежно від вищого церковного чи державного керівництва;
охарактеризовано особливість правового статусу майна монастирів, яка створювалась внаслідок подвійного підпорядкування нормам права цивільного, які дозволяли вільне відчуження майна, та права церковного, які це право обмежували;
запроваджено до наукового обігу авторський перелік судових, судово-адміністративних і адміністративних церковних та державних органів Гетьманщини, які здійснювали захист права власності монастирів, а також авторське визначення способів захисту прав на земельні ділянки, до яких вдавалися монастирі;
охарактеризовано стадії процесу вирішення земельних спорів монастирів, серед яких: а) підготовча, в процесі якої здійснювалося дослідження обставин справи і перевірка доказів межовими комісарами чи підкоморіями органу, до якого надійшов письмовий позов і в окрузі якого знаходився позивач або мешкав скривджений власник; б) дебати судові, які могли проходити як в усній, так і у письмовій формі; в) прийняття й оголошення рішення, яке мало назву «декрет», «решеніє», «определеніє», «вирок» й складалося з вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин і записувалося у спеціальні актові (декретові) книги, які велися в магістратах, ратушах, сотенних, полкових судах, Генеральному суді, а також земських, гродських та підкоморських судах; г) виконання рішення, яке покладалося на самі суди, а також на міські, сільські, сотенні і полкові уряди, які мали судові функції.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що викладені в роботі положення, узагальнення та висновки можна використати:
у проведенні науково-дослідних робіт – при розробці та обґрунтуванні положень та висновків майбутніх досліджень відповідної проблематики;
у законотворчій практиці – при створенні законодавства про свободу поглядів, переконань і релігійні організації; регулюванні майнових правовідносин між державою та церковними інституціями;
у навчальному процесі – при викладанні навчальних дисциплін “Історія держави і права України”, “Канонічне право”, “Звичаєве право”, “Історія України” та ін., а також при підготовці навчальних посібників.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданні відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, кафедри теорії та історії держави і права Київського університету права НАН України та на зустрічах з викладачами Університету Торонто (січень-лютий 2006 р.) під час перебування по програмам наукового обміну. Теоретичні висновки дисертації були оприлюднені на науково-практичних конференціях: «Християнство на межі тисячоліть: економічні, правові, історичні та культурологічні аспекти», Міжнародна молодіжна науково-практична конференція (15-16 березня, 2001 р., м. Київ; тези опубліковано); “Юридична біографістика: історія, сучасність та перспективи”, VIII-ма Міжнародна конференція істориків права (м. Феодосія, 15–18 вересня 2002 р.; тези опубліковано); “Юридична наука та освіта: історія, сучасність, перспективи”, ІХ-та Міжнародна історико-правова конференція (м. Рівне, 6–8 червня 2003 р.; тези опубліковано); “Свобода релігії і глобальні трансформації в сучасному світі”, Міжнародна наукова конференція (м. Київ, 26–28 травня, 2004 р.); "Право в системі соціальних норм: історико-юридичні аспекти” XIII-та Міжнародна історико-правова конференція (м. Чернівці, 20–22 травня 2005 р.; тези опубліковано); “Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку”, міжвузівська наукова студентська конференція (м. Косів, 27 січня – 2 лютого 2006 р.; тези опубліковано); “Проблеми протидії злочинності: історико-правовий аспект”, XVIII-та Міжнародна історико-правова конференція (с. Стерегуще, 14–16 вересня 2007 р.).
Публікації. Основні положення і висновки дисертації автором викладені в одинадцятьох наукових публікаціях, з них чотири опубліковані у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України.
Структура дисертації визначена предметом, метою та завданнями дослідження. Вона містить вступ, чотири розділи, які поділяються на десять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить – 197 сторінок, з яких список використаних джерел – 15 сторінок (224 найменувань).

Список литературы

ВИСНОВКИ

У Висновках сформульовані найбільш суттєві результати дослідження, наводяться теоретичні узагальнення й нове вирішення наукового завдання, що виявляється у формулюванні та узагальненні ролі монастирів у розвитку права власності на землю на Лівобережній Україні другої половини XVII – останньої чверті XVIII ст.
Процес дослідження змісту інституту права власності та обсягу повноважень власника пов’язується з необхідністю визначення у чітких хронологічних рамках та геополітичних межах суспільного ладу, державного устрою, загального рівня людської цивілізації та ін.
Автор стверджує, що розвиток та удосконалення права власності на землю в Україні-Гетьманщині був пов’язаний з діяльністю монастирів по реалізації цього права. Характерною рисою даного процесу була наступність. Нормативно-правові та індивідуальні акти, видані в Гетьманщині, які регулювали право власності монастирів на землю, були побудовані відповідно до правових принципів та понять, сформованих у попередній політико-правовий період, що забезпечило наступництво у правовій сфері. Водночас, завдяки постійному використанню монастирями механізму набуття цього права, його припинення та захисту, відбулося: вдосконаленні форми правовстановлюючих документів, скарг та позовів у земельних спорах; відпрацювання механізму набуття документів, що встановлювали або підтверджували право власності на землю; застосування різних способів захисту при одночасному ретельному контролі за дотриманням судом процесуальних норм та ін.
Комплекс земельної власності монастирів Лівобережної України в XVII–XVIII ст. був сформований з трьох складових: а) з земель, права на які вдалося отримати та зберегти протягом попереднього періоду; б) з державних земель, отриманих від гетьманів та царів шляхом безоплатної передачі: дарування, затвердження прав на самовільно зайняті землі та ін. шляхом та в) з земель, що належали на праві приватної власності населенню Гетьманщини, яке активно відчужувало свої маєтки здебільшого з метою забезпечення спомину після смерті та з благодійницькою метою – надання підтримки особам, якими традиційно опікувалася церква.
Безперешкодне зростання обсягу монастирського землеволодіння зменшувало державний і приватний земельний фонди, внаслідок чого повстала необхідність їх впорядкування, а саме, шляхом законодавчого регулювання, було обмежене право власності монастирів на землю. Цей процес схематично поділений на чотири етапи. Їх кінцевими датами визначені дати видання законодавчих актів, що містили такі обмеження та завершення роботи законодавчих комісій: 1728, 1743, 1767 та 1786 роки. Результатом зазначеного процесу стала спочатку заборона набувати землі, а на останньому етапі – вилучення переважної більшості монастирських земель.
В дисертації обґрунтовано твердження про особливий майновий статус монастирів Лівобережної України, зумовлений поєднанням норм церковного та світського права. Останні містились, зокрема, у Литовському статуті 1588 р., збірниках магдебурзького права, актах, виданих загальноімперськими та українськими органами влади, царями та гетьманами, а також в індивідуальних актах великих князів давньоруської держави, великих князів литовських і королів польських та в актах приватних осіб про передачу права власності на землю, які зберегли чинність з попереднього періоду. Особливий майновий статус монастирів та юридичний статус імперської автономії – Гетьманщини дозволив уникнути загальноімперської секуляризації 1764 р.
Основними шляхами набуття власності на землю монастирями були: надання від гетьманів та царів; дарування та заповідання всіма категоріями населення Лівобережної України в т. ч. особами, що засновували монастирі або вступали до монастирів; купівля земель; обмін; звернення стягнення на землю за зобов’язаннями власника; освоєння земель й набуття права на них за давністю володіння, а також захоплення.
Відповідно до загальнодержавних норм та юридичної практики церква була повноправним суб’єктом цивільних, зокрема майнових, правовідносин. Право власності на землю монастирі здійснювали самостійно, без втручання з боку вищого церковного чи державного керівництва, використовуючи земельні ділянки в межах їх цільового призначення з метою задоволення своїх потреб та/або з метою одержання прибутку. Не існувало обмежень або переваг щодо набуття, володіння, користування й розпорядження землею церковними установами. Водночас, право монастирів розпоряджатись належними їм землями, насамперед відчужувати, обмежувалось нормами канонічного права. Це становило особливість правового статусу майна монастирів у зазначений період.
Судовими, судово-адміністративними та адміністративними церковними та державними органами Гетьманщини, які здійснювали захист права власності монастирів були: гетьман, Генеральний військовий суд, Генеральна військова канцелярія, полкові та сотенні суди й канцелярії, Київська духовна консисторія, митрополит, а також органи, у віданні яких перебувало імперське управління справами Гетьманщини, зокрема, Колегія іноземних справ, Малоросійський приказ, Малоросійська колегія та управління справами церкви – Синод; після реформи 1763 р. й до введення намісництв, земельні спори монастирів вирішували земські, підкоморські й гродські суди; з введенням намісництв у 1781/82 рр. – повітові та верхні земські суди.
Способами захисту прав на земельні ділянки монастирів були: вимога усунути порушення прав на землю; повернення майна з чужого незаконного володіння; визнання прав; відшкодування заподіяних збитків; захист інтересів монастирів-власників землі у надзвичайних ситуаціях (війна, епідемії). Також зафіксовані окремі приклади спроб застосування інших способів захисту прав на земельні ділянки, наприклад, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого врядування. Такі способи захисту прав на земельні ділянки як а) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права та б) визнання угоди недійсною монастирями не застосовувались.
Порядок судового та позасудового розгляду земельних спорів в цілому збігався. Стадіями розгляду земельних спорів монастирів були: 1) підготовча, дослідження обставин справи і перевірка доказів, 2) дебати судові, 3) прийняття й оголошення рішення; 4) виконання рішення. Підставою для порушення розгляду земельного спору було подання письмового викладення претензій здебільшого до органу, в окрузі якого знаходився позивач або мешкав скривджений власник. Ці органи надсилали на місця межових комісарів для перевірки доказів та з’ясування обставин справи. У випадку розташування спірної земельної ділянки на межі кількох судових округів або при вирішенні інших складних справ створювалась спільна судова колегія й на місця виїжджали комісари чи підкоморії від кожного суду. Суд мав задовольнити позов якщо відповідач на третій день не надавав суду необхідний документ або не з’явився втретє, відмовився сплатити штраф після появи у суді, створював тяганину, захищався не по суті або самовільно залишив залу засідань, без надання прикінцевих доручень своєму повіреному.
Проведене історико-правове дослідження вказує на напрями взаємодії церковних утворень та державних установ задля уникнення помилок та використання позитивного досвіду у галузі як церковно-державних відносин загалом, так й земельних правовідносин зокрема, а саме при створенні, розвитку та удосконаленні сучасних моделей взаємин між церквою та державою.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Адміністративно-територіальний устрій Лівобережної України 50-х років XVIII ст.: каталог населених пунктів (за архівними матеріалами податкових реєстрів). – К.: Ін-т історії АН УРСР, 1990. – 218 с.
2. Багалій Д. Займанщина в Лівобережній Україні ХVII–XVIII ст. // Киевская старина. – К., 1883. – № 12. – С. 560–592.
3. Болховитинов Евгений, митрополит. Описание Киево-Печерской лавры // Болховітінов Євгеній, митрополит. Вибрані праці з історії Києва. – К.: Либідь-ІСА, 1995. – 488 с.
4. Бутич І. Вступ // Універсали Богдана Хмельницького (1648–1657). – К.: Видавничий дім "Альбоди", 1998. – С. 11–42 (416 с.)
5. Бутич І. Передмова // Універсали Івана Мазепи (1687–1709). – Київ–Львів: НТШ, 2002. – С. 7–29 (802 с.)
6. Бутич І. Передмова // Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657–1687). – Київ–Львів: НТШ, 2004. – С. 7–19 (1088 с.)
7. Василенко М.П. Матеріали до історії українського права. К., 1929. – Т. І. – 336+LXIII c.
8. Василенко Н.П. Отношение правительства к монастырскому землевладению в Малороссии в XVII и второй половине XVIII в. // Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца. – 1900. – Вып. ІІ. – С. 54–57.
9. Величко С. Володарі і козаки: замітки до проблеми історичної легітимності і тяглості в українській історіографії ХVII–XVIII ст. // Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. – К., 1992. – Т. І. – С. 117–121.
10. Віслобоков К.А. Визначна пам’ятка українського права: джерела, зміст, система та соціально-політичні передумови створення // Права, за якими судиться малоросійський народ, 1743. – К.: Ін-т держави і права імені В.М. Корецького НАН України, 1997. – С. VII–XLVIII.
11. Владимирский-Буданов М.Ф. Церковные имущества Юго-Западной России XVI в. // Архив Юго-Западной России. – Киев, 1907. – Ч. 8. – Т. 4. – С. 3–224.
12. Выпись из книг генеральнаго войсковаго суда 1688 г. // Мухин Н. Киево-Братский училищный монастырь. Исторический очерк. – К., 1893. – С. 363–368.
13. Герасименко Н. Одиниці виміри землі на Лівобережній Україні у другій половині ХVII – XVIII століть // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – Львів, 1996. – Т. CCXXXI. – С. 206–233.
14. Граевский И. Киевский митрополит Тимофей Щербацкий (1748–1757). – К., 1912. – 240 с.
15. Грушевський О.С. Гетьманські земельні універсали 1660–1670 // Історично-географічний збірник. – К., 1927. – Т. 1. – С. 53–92.
16. Грушевський О.С. Перші гетьманські земельні універсали // Записки історично-філологічного відділу ВУАН – K., 1926. – Кн. VII–VIII. – С. 209–224.
17. Грушевський О.С. Універсали та грамоти в земельних справах 1650–1660 // Науковий збірник Українського наукового товариства в Києві 1925 р. – К., 1926. – Т. ХХ. – С. 110–136.
18. Гуржий А.И. Эволюция феодальных отношений на Левобережной Украине в первой половине XVIII в. – К.: Наукова думка, 1986. – 134 с.
19. Дианин А. Малороссийское духовенство во второй половине ХVIII в. // Труды Киевской Духовной Академии. – 1904. – Т. 3. – № 8. – С. 589–628.
20. Дианин А. Малороссийское духовенство во второй половине ХVIII в. // Труды Киевской Духовной Академии. – 1904. – Т. 3. – № 9. – С. 109–159.
21. Ділова документація Гетьманщини XVIII ст. – К.: наукова думка, 1993. – 388 с.
22. Доунар Т.І. Маемасть // Статут Валікага княства Літоускага 1588: Тэксты. Даведнік. Каментарыі. – Мінськ: Беларуская савецкая энциклопедыя імени Петруся Браукі, 1989. – С. 500–501.
23. Древнеславянская Кормчая. ХІV титулов без тол кований. Труд Бенешевича В.Н.: В 2 кн. – СПб.: Изд-во отделения русского языка и словесности императорской АН, 1906. – Т. 1. – 228 с.
24. Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця ХVII – початку XVIII ст. – К.: Ін-т історії АН УРСР, 1959. – 530 с.
25. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 25. – Ст. 283.
26. Запись мстиславскаго и оршанскаго епископа Мефодія Филимоновича Братскому монастырю на ивангородскій лес 1679 г. // Мухин Н. Киево-Братский училищный монастырь. Исторический очерк. – К., 1893. – С. 358–359.
27. Земельний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. В.І. Семчика. – К.: Видавничий дім "Ін Юре", 2003. – 676 с.
28. Інструкція судам 13 июля 1730 г. // Збірник соціально-економічного відділу ВУАН. – 1929. – № 11. – С. 8–17.
29. ІР НБУВ (Інститут рукописів Національної бібліотеки імені В. І. Вернадського). – Ф. 160. – Спр. 645.
30. ІР НБУВ. – Ф. 40. – Спр. 411.
31. Ковальский М. Труд как источник права собственности на землю в Малороссии и на Украине // Юридический Вестник. – 1892, май–июнь. – Т. ХІ. – С. 12–29.
32. Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760–1830 рр. – К.: Основи, 1996. – 317 с.
33. Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні: В 3 кн. – К.: Либідь, 1994. – Кн. 3. – 336 с.
34. Кулинич П.Ф. Право власності на землю // Юридична енциклопедія: В 6-ти томах / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Вид-во "Українська енциклопедія" імені М. П. Бажана, 2003. – Т. 5: П–С. – 733 с.
35. Лазар Ян. Собственность в буржуазной правовой теории. – М.: Наука, 1985. – 318 с.
36. Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения, управления: В 3 т. – К., 1888. – Т. 1. Полк Стародубский. – 506 с.
37. Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения, управления: В 3 т. – К., 1893. – Т. 2. Полк Нежинский. – 521 с.
38. Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения, управления: В 3 т. – К., 1902. – Т. 3. Полк Прилуцкий. – 462 с.
39. Лазаревский А. Акты по истории монастырского землевладения в Малороссии (1636–1730) // Чтения исторического общества Нестора Летописца. – К., 1890. – Кн. 4. – С. 49–141.
40. Лазаревский А. Акты по истории монастырского землевладения в Малороссии (1636–1730) // Чтения исторического общества Нестора Летописца. – К., 1891. – Кн. 5. – С. 85–135.
41. Лазаревский А. Малороссийские посполитые крестьяне (1648–1783) // Антологія української юридичної думки: В 10 т. – К.: Видавничий дім "Юридична книга", 2003. – Т. 3: Історія держави і права України і козацько-гетьманська доба. – С. 62–77 (584 с.).
42. Лащенко Р. Ідея права власності на землю на Україні // Науковий ювілейний збірник Українського університету у Празі, присвячений панові президентові Чесько словенської республіки Проф., Др. Т.Г. Масарикові для вшанування 75-тих роковин його народження. – Прага, 1925. – Ч. 1. – С. 374–406.
43. Левицкий О.И. К вопросу о польском восстании в Юго-Западном крае в 1831 г. // Чтения в историческом обществе Нестора Летописца – К., 1900. – Вип. 1. – С. 24–25.
44. Левицкий О.И. Эпизод из польского мятежа 1831 г. в Киевщине // Киевская Старина. – 1899, апрель. – С. 91–116.
45. Литвиненко М.А. Джерела історії України ХVІІІ ст. – К.: Вид-во Харківського ун-ту, 1970. – 204 с.
46. Максимович Г.А. Выборы и наказы в Малороссии в Законодательную комиссию 1767 г. – Нежин, 1917. – Ч. 1: Выборы и составление наказов. – 332 с.
47. Милютин В. О недвижимых имуществах духовенства в Росии // Чтения в обществе истории и древностей российских при Московском университете. – М., 1861. – Кн. 1. – С. 273–414.
48. Милютин В. О недвижимых имуществах духовенства в Росии // Чтения в обществе истории и древностей российских при Московском университете. – М., 1861. – Кн. 2. – С. 415–571.
49. Милютин В. О недвижимых имуществах духовенства в Росии // Чтения в обществе истории и древностей российских при Московском университете. – М., 1860. – Кн. 3. – С. 119–272.
50. Милютин В. О недвижимых имуществах духовенства в Росии // Чтения в обществе истории и древностей российских при Московском университете. – М., 1859. – Кн. 4. – С. 1–118.
51. Мордвинцев В.М. Сельское хозяйство в монастырских вотчинах Левобежной Украины в XVIII в. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 1998. – 48 с.
52. Музика І. Біографічні юридичні дослідження як засіб встановлення впливу суб’єктивного фактору у наукових дослідженнях // Юридична біографістика, історія, сучасність, перспективи: Матеріали VIIІ Міжнародної конференції істориків права. – Сімферополь: Всеукраїнський інформаційно-культурний центр, 2003. – С. 30–33. – С. 30 (295 с.)
53. Мухин Н. Киево-Братский училищный монастырь. Исторический очерк. – К., 1893. – 430 с.
54. Мякотин В.А. Очерки социальной истории Малороссии: В 3 ч. Ч. 2: Формы землевладения в Левобережной Малороссии XVII–XVIII в. // Русские записки. – 1913, октябрь. – С. 168–229.
55. Мякотин В.А. Очерки социальной истории Малороссии: В 3 ч. – Ч. 2: Формы землевладения в Левобережной Малороссии XVII–XVIII в. // Русские Записки. – 1914, сентябрь. – С. 177–198.
56. Мякотин В.А. Очерки социальной истории Украины в XVII–XVIII вв. – Прага, 1926. – Т. 1. – Вып. 3. – 217 с.
57. Науменко В. К истории землевладения в Левобережной Малоросии // Киевская старина. – 1889, декабрь. – С. 642–644.
58. Неволин К. О пространстве церковного суда в России до Петра Великого // Журнал Министерства народного просвещения. – 1847, октябрь. – С. 50–52.
59. Неволин К. О пространстве церковного суда в России до Петра Великого // Журнал Министерства народного просвещения. – 1847, ноябрь. – С. 190–191.
60. Обязательство греческаго Екатерининского монастыря 1745 г. // Мухин Н. Киево-Братский училищный монастырь. Исторический очерк. – К., 1893. – С. 384–385.
61. Павлов А.С. Курс церковного права. – СПб.: Изд-во "Лань", 2002. – 384 с.
62. Падох Я. Ґрунтове судочинство на Лівобережній Україні у другій половині XVII – XVIII ст. – Львів: Наукове товариство імені Т. Шевченка у Львові, 1994. – 196 с.
63. Памятники русского права. – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1952. – 288 с.
64. Панашенко В.В. Органи управління та їх канцелярії на Гетьманщині XVIII ст. // Ділова документація Гетьманщини XVIII ст.: Зб. документів. – К.: Ін-т української археографії АН України, 1993. – С. 5–22.
65. Пашук А.Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII–XVIII ст. (1648–1782). – Львів: Вид-во Львівського ун-ту, 1967. – 180 с.
66. Пункты от малороссийского духовенства депутатам в Комиссию о сочинении проекта Нового Уложения // Сборник императорского русского исторического общества. – СПб., 1885. – Т. 43. – С. 433–597.
67. Петров Н.И. Киевская академия в царствование императрицы Екатерины ІІ (1762–1796) // Чтения в церковно-историческом и археологическом обществе при Киевской Духовной Академии. – 1907. – Вып. VIII. – С. 1–121.
68. Петров Н.И. Описание рукописных собраний, находящихся в г. Киеве. – М., 1904. – Вып 3. – 307 с., LVIII c.
69. Плохій С. Божественне право гетьманів: Богдан Хмельницький і проблема легітимації гетьманської влади в Україні // Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. – К., 1994. – Т. ІІІ. – С. 86–110.
70. Полное собрание законов Российской империи. – СПб., 1830. – Т. 8. – 1018 с.
71. Полное собрание законов Российской империи. – СПб., 1830. – Т. 14. – 1185 с.
72. Полное собрание законов Российскої империи. – СПб., 1830. – Т. 16. – 1018 с.
73. Полное собрание законов Российскої империи. – СПб., 1830. – Т. 17. – 1133 с.
74. Полное собрание законов Российской империи. – СПб., 1830. – Т. 22. – 1168 с.
75. Полное собрание постановлений и распоряжений по ведомству православного исповедания, Царствование Государыни Императрицы Екатерины Второй. – Петроград, 1915. – Т. ІІІ. – 586 с.
76. Права и преимущества малороссийского духовенства // Рождественский Ф. Самуил Миславский, митрополит Киевский. – К., 1877. – 179 с.
77. Права, за якими судиться малоросійський народ (1743). – К.: Ін-т держави і права імені В.М. Корецького НАН України, 1997. – 944 с.
78. Проблемы общей теории права и государства: Учебник для вузов / Под общ. ред. В. Нерсесянца. – М.: Норма, 2004. – 832 с.
79. Прохання Богдана Хмельницького до Олексійя Михайловича про підтвердження прав і привілеїв українського народу 17 (27) лютого 1654 р. // Універсали Богдана Хмельницького (1648–1657). – Київ: Альтернативи, 1998. – С. 64–67.
80. Рождественский Ф. Самуил Миславский, митрополит киевский (1783–1796) // Труды Киевской Духовной Академии. – 1876. – № 11. – С. 508–536.
81. Рождественский Ф. Самуил Миславский, митрополит киевский (1783–1796) // Труды Киевской Духовной Академии. – 1877. – № 4. – С. 3–39.
82. Рождественский Ф. Самуил Миславский, митрополит киевский (1783–1796) // Труды Киевской Духовной Академии. – 1877. – № 5. – С. 301–359.
83. Рождественский Ф. Самуил Миславский, митрополит киевский (1783–1796) // Труды Киевской Духовной Академии. – 1877. – № 6. – С. 529–577.
84. Рождественский Ф. Самуил Миславский, митрополит киевский (1783–1796) // Труды Киевской Духовной Академии. – 1878. – № 3. – С. 510–563.
85. Слабченко М. Ораганизация хозяйства Украины от Хмельниччины до мировой войны: В 3 т. – Одесса, 1922. – Т. 1. – 232 с.
86. Слабченко М. Судівництво на Україні XVII–XVIII вв. – Харьков, 1919. – 38 с.
87. Слабченко М.Е. Опыты по истории права Малороссии XVII–XVIII в. – Одесса, 1911. – 294 с.
88. Статут Валікага княства Літоускага 1588: Тэксты. Даведнік. Каментарыі. – Мінск: Беларуская савецкая энциклапедыя імя Петруся Броукі, 1989. – 573 с.
89. Теличенко И.В. Сословные нужды и желания малороссиян в эпоху Екатерининской комиссии // Киевская старина. – 1890. – № 11. – С. 251–272.
90. Терновский Ф.А. Излишние малороссийские монахи ХVІІІ ст. // Киевская старина. – 1882. – № 5. – С. 329–337.
91. Універсали Богдана Хмельницького (1648–1657). – К.: НТШ, 1998. – 416 с.
92. Універсали Івана Мазепи (1687–1709). – Київ–Львів: НТШ, 2002. – 802 с.
93. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657–1687). – Київ-Львів: НТШ, 2004. – 1088 с.
94. Усенко І.Б. Державно-правові інститути козацької України як об’єкт досліджень вітчизняних істориків права // Антологія української юридичної думки. – К.: Видавничий Дім «Юридична книга», 2003. – Т. 3. – 584 с. – С. 7–22.
95. Филимонов Е.С. Материалы по вопросу об эволюции землевладения. Краткий очерк малорусского землевладения. – Пермь, 1895. – 63 с.
96. ЦДІАУ (Центральний державний історичний архів України), Київ. – Тематический указатель к описям 1989–92. – Ф. 127: Киевская Духовная Консистория. – Т. 3. – С. 400–612.
97. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 51. – Оп. 1. – Спр. 682.
98. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 51. – Оп. 1. – Спр. 683.
99. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 51. – Оп. 1. – Спр. 1760.
100. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 51. – Оп. 1. – Спр. 1777.
101. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 51. – Оп. 1. – Спр. 1904.
102. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 51. – Оп. 1. – Спр. 2049.
103. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 51. – Оп. 1. – Спр. 2056.
104. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 51. – Оп. 1. – Спр. 2148б.
105. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 51. – Оп. 1. – Спр. 2156.
106. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 51. – Оп. 1. – Спр. 2425.
107. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 127. – Оп. 1076. – Спр. 154.
108. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 128. – Оп. 1. – Спр. 1394.
109. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 128. – Оп. 1а вотч. – Спр. 230а.
110. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 128. – Оп. 1а вотч. – Спр. 242.
111. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 128. – Оп. 1а вотч. – Спр. 249.
112. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 128. – Оп. 1а вотч. – Спр. 250.
113. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 8.
114. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 13.
115. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 20.
116. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 25.
117. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 87.
118. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 90.
119. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 97.
120. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 101.
121. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 113.
122. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 147.
123. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 155.
124. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 167.
125. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 188.
126. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 189.
127. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 191.
128. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 204.
129. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 205.
130. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 206.
131. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 229а.
132. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 239.
133. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 301.
134. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 363.
135. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 464.
136. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 631.
137. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 659.
138. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 659.
139. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 686.
140. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 736.
141. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 772.
142. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 795.
143. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 796.
144. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 814.
145. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 137. – Оп. 1. – Спр. 2.
146. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 137. – Оп. 1. – Спр. 3.
147. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 137. – Оп. 1. – Спр. 10.
148. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 137. – Оп. 1. – Спр. 11.
149. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 137. – Оп. 1. – Спр. 13.
150. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 137. – Оп. 1. – Спр. 16.
151. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 137. – Оп. 1. – Спр. 19.
152. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 137. – Оп. 1. – Спр. 109.
153. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 137. – Оп. 1. – Спр. 121.
154. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 137. – Оп. 1. – Спр. 122.
155. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 137. – Оп. 1. – Спр. 137.
156. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 7–9.
157. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 10.
158. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 11–53.
159. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 54.
160. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 55.
161. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 56–58.
162. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 60–62.
163. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 66.
164. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 86.
165. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 100.
166. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 111.
167. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 112.
168. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 138.
169. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 150а.
170. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 152.
171. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 155.
172. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 157.
173. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 164.
174. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 166.
175. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 168.
176. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 172.
177. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 174.
178. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 177.
179. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 178.
180. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 180.
181. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 183.
182. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 184.
183. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 186.
184. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 187.
185. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 188.
186. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 190.
187. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 192.
188. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 193.
189. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 195.
190. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 196.
191. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 197.
192. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 148. – Оп. 2. – Спр. 9.
193. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 161. – Оп. 1. – Спр. 1.
194. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 161. – Оп. 1. – Спр. 3.
195. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 161. – Оп. 1. – Спр. 9.
196. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 161. – Оп. 1. – Спр. 18.
197. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 161. – Оп. 1. – Спр. 32.
198. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 161. – Оп. 1. – Спр. 37.
199. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 161. – Оп. 1. – Спр. 39.
200. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 161. – Оп. 1. – Спр. 42.
201. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 161. – Оп. 1. – Спр. 43–53.
202. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 161. – Оп. 1. – Спр. 55.
203. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 161. – Оп. 1. – Спр. 61.
204. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 161. – Оп. 1. – Спр. 63а.
205. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 161. – Оп. 1. – Спр. 64–65.
206. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 161. – Оп. 1. – Спр. 67.
207. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 161. – Оп. 1. – Спр. 68.
208. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 161. – Оп. 1. – Спр. 69.
209. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 161. – Оп. 1. – Спр. 71.
210. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 161. – Оп. 1. – Спр. 74.
211. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 161. – Оп. 1. – Спр. 78.
212. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 221. – Оп. 1. – Спр. 573.
213. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 1407. – Оп. 1. – Спр. 18.
214. ЦДІАУ, Київ. – Ф. 1407. – Оп. 1. – Спр. 180.
215. Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Кн. 1. – 436 с.
216. Черкаський І. Судові реформи гетьмана Гр. К.Г.Розумовського // Ювілейний збірник на пошану академіка Д. Багалія: В 2 т. – К., 1927. – Т. 1. – С. 770–772.
217. Черкаський І. Сліди домініального суду на Лівобережній Україні // Праці Комісії для виучування історії західноруського та українського права. – К., 1926. – Т. 2. – С. 176–210.
218. Честнов И.Л. Актуальные проблемы теории государства и права. Эпистемология государства и права: Учебное пособие. – СПб.: Изд-во С.-Петербургского ун-та, 2004. – 289 с.
219. Шевченко Я.М. Право власності // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Вид-во "Українська енциклопедія" імені М. П. Бажана, 2003. – Т. 5: П–С. – 733 с.
220. Шемшученко Ю.С. Природні території і об’єкти, що підлягають особливій охороні // Юридична енциклопедія: В 6 т. – К.: Вид-во «Українська енциклопедія» імені М.П. Бажана, 2003. – Т. 5: П–С. – 736 с. – (С. 133–134).
221. Шпачинский Н. Киевский митрополит Арсений Могилянский и состояние Киевской митрополии в его правление (1757–1770). – Киев, 1907. – 704 с.
222. Щапов Я.Н. Государство и церковь Древней Руси Х–ХІІІ вв. – М.: Наука, 1989. – 232 с.
223. Юхо І.А. Статут 1588 і развіцце прававой думкі // Статут Валікага княства Літоускага 1588: Тэксты. Даведнік. Каментарыі. – Мінск: Беларуская савецкая энцыклапедыя імя Петруся Броуні, 1989. – С. 28–38.
224. Яковлів А. Український Кодекс 1743 року: історія, джерела та систематичний виклад змісту // Записки Наукового тов-ва ім. Шевченка. – Мюнхен, 1949. – Т. 189. – 212 с.