СТАНОВЛЕННЯ СИСТЕМИ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ В 1917-1920 РОКАХ (УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА, ГЕТЬМАНАТ П. СКОРОПАДСЬКОГО, ДИРЕКТОРІЯ УНР)

Краткое описание

ПЛАН

Стр.
ВСТУП 3

РОЗДІЛ І
Загальнотеоретичні засади дослідження та
його джерельна база
1.1. Загальнотеоретичні засади дослідження 18
1.2. Історіографія дослідження та загальна
характеристика його джерельної бази 31
РОЗДІЛ 2
Законодавча діяльність Української
Центральної Ради
2.1. Юридичне оформлення суверенітету УНР 46
2.2 Загальна характеристика законодавства Української Центральної Ради 69
РОЗДІЛ 3
Нормативно-правова база Гетьманату
3.1 Конституційне законодавство Української Держави 105
3.2 Законодавчі акти Гетьманської Держави 114
РОЗДІЛ 4
Система законодавства в період Директорії УНР
4.1 Особливості створення основ законодавства
у відновленій УНР 140
4.2 Аналіз галузевого законодавства Директорії 154

ВИСНОВКИ 175

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА 182

ДОДАТКИ 198

В С Т У П

Актуальність теми. З прийняттям 28 червня 1996 р. Верховною Радою Конституції України розпочався новий етап розвитку та вдосконалення законодавства, пов’язаний з вирішенням основних практичних проблем державотворення України. На найвищому законодавчому рівні Україну проголошено суверенною, незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою, де людина, її права та свободи визнаються найвищою цінністю . Усе це вимагає створення якісно нової національної правової системи. Стрижнем, своєрідною опорою, фундаментом цієї системи повинно бути законодавство України як основний та дієвий регулятор суспільних відносин. Створення такої ефективної системи законодавства, де в основу покладено основні принципи права, вимагає доволі напруженої праці, теоретичних знань і практичного досвіду. Саме тому в сучасних умовах побудови правової держави та формування громадянського суспільства в Україні врахування світового та історичного досвіду державотворення є особливо необхідним. З цієї точки зору найбільш суттєвим для вивчення, аналізу та практичного застосування здобутих уроків державотворчого процесу є період відродження української державності 1917–1920 рр., що органічно вписується, як відзначається у преамбулі Основного закону України в “багатовікову історію українського народу” . Сьогодні і громадськість, і науковці дедалі більше консолідуються навколо ідеї, що не можна перекреслювати жодного періоду нашого непростого минулого. Варто погодитися з твердженням науковців, що історія – це не лише пам’ять людського суспільства та засіб виховання прийдешніх поколінь, це ще й повчальні уроки, які потрібно не тільки знати, а й ефективно використовувати, що не можна впевнено рухатися у майбутнє не відтворивши історичну справедливість.
Перед українською юридичною наукою, зокрема історією держави та права, постало широке коло проблем, що потребують ґрунтової наукової розробки і вирішення, особливо з огляду на те, що багато історичних процесів, подій та фактів, їхня оцінка взагалі є на сьогодні малодослідженими. Виникає необхідність об’єктивної багатопланової розвідки різних аспектів генезису вітчизняної історії держави і права. Особливо це є важливим, на нашу думку, для правотворчого процесу відродженої України. Досвід українського правотворення дає можливість критично та кваліфіковано підійти до сучасної правової реформи й ефективніше використати надбання наших попередників.
Україна стала на шлях національного відродження, що відповідно зумовлює потребу переоцінки та зміни ставлення до правової спадщини. Особливо важливим при стверджені національного суверенітету є збереження українських правових традицій. На думку провідного вченого – юриста Ю. М. Оборотова – “правові традиції забезпечують зв’язок між минулим, сьогоденням і майбутнім не тільки права і правової культури, але всієї культури суспільства в цілому. Традиції в праві це правове спадкування, вони є синонімом абсолютного, вічного, існуючого в різні часи. Їхній авторитет забезпечується корисністю, поширеністю, масовістю застосування, ефективністю дії. Традиції в праві в більшості випадків не мають потреби в примусі. ... Правова спадщина втілена в сукупності правових цінностей, закладених в основу будь-якої правової системи, за допомогою яких існує, функціонує і розвивається право. Національна правова культура в кожний конкретний момент містить у собі правову спадщину і творить її” .
На його ж думку, яку дисертантка поділяє, сучасний правовий розвиток України слабко орієнтований на використання своєї правової спадщини, характеризується значною правовою акультурацією , некритичним запозиченням досягнень західної традиції права . ... Можна констатувати, що успішне використання запозичених інститутів, норм і цінностей є винятком. У більшості випадків запозичене виявляється менш ефективним, ніж його буття у власній правовій культурі. До того ж відбувається деформація запозичених інститутів, норм і цінностей під впливом компонентів тієї правової культури, в яку вони включаються . Ось тому у великій мірі збільшується значимість власного правового досвіду.
Таким чином, в умовах формування якісно нової системи законодавства України надзвичайно велику роль відіграє аналіз і вдосконалення процесів його застосування. Цього не можна досягти без науково обґрунтованих рекомендацій, розроблених на підставі історичного досвіду та аналізу етапів становлення і розвитку системи українського законодавства, правозастосовчої практики, специфіки правової системи України, її правових традицій з врахуванням кращих досягнень вітчизняної юриспруденції. З огляду на це, питання щодо становлення і розвитку законодавства України періоду відродження української державності на початку ХХ століття було і залишається одним з найменш розроблених в історико-правовій науці.
Донедавна цей період був недостатньо вивченим і висвітлювався доволі односторонньо, поверхово. Такий стан розробки історико-правової науки спричинили соціально-політичні, державно-правові, наукові чинники розвитку та функціонування України. В основному дослідження проводились у напрямку розкриття особливостей та специфіки підготовки і здійснення пролетарської революції й у тій чи іншій мірі перебували під впливом політичних та ідеологічних стереотипів. Більшість документів і матеріалів, що стосувалися цих подій перебувала на зберіганні у спецфондах архівів, що зумовлювало їх недоступність для всебічного наукового опрацювання.
За роки незалежності України науковці досить активно взялися за дослідження широкого кола проблем розвитку та функціонування Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії УНР, як різновидів національної Української держави. Однак, незважаючи на те, що сучасні дослідники зробили значний крок у розвідці, висвітленні цього етапу державотворення, все ж поза увагою залишаються різні важливі аспекти проблеми практики законотворення. Поки що не вдалося здійснити комплексного ґрунтовного наукового дослідження системи законодавства зазначеного періоду, яке слугувало б еталоном, критерієм розвитку, втілення ідеї розбудови Української держави та її правового закріплення.
Сьогодні Україна стоїть на шляху реформування, а в більшій мірі творення власного законодавства – конституційного, цивільного, адміністративного, сімейного, господарського, кримінального, фінансового, земельного, кримінально-процесуального, цивільно-процесуального тощо. Здійснення правової реформи і, як результат, побудова правової, соціальної, демократичної держави вимагає не тільки вивчення та застосування світового досвіду державотворення, а й обов’язкового врахування правової спадщини власної держави. Насамперед необхідно підкреслити, що з цієї точки зору найактуальнішими є процеси розбудови Української держави в 1917–1920 рр. Слід зазначити, що оцінка як самого періоду національно-визвольних змагань, так і в цілому законодавчої бази новітньої держави є надзвичайно складною і суперечливою, адже початок ХХ століття був одним з етапів важких випробувань для українського народу за останній час його тисячолітньої історії. Тому саме відродження Української держави в таких надзвичайних умовах і спроби її законодавчого оформлення заслуговують великої уваги.
Як відомо, законотворчість – це складний і тривалий процес, а особливо у період становлення молодої держави, що опинилася перед потребою врегулювання законодавчим шляхом основних питань суспільного життя. Вирішення проблем, що гостро постали перед Українською державою передбачає всебічний аналіз, об’єктивну оцінку, врахування і використання кращих правових досягнень. Близькість за характером та суттю процесів 1917 р., пов’язаних із творенням у той час Української держави, з подіями теперішнього часу не тільки піднімають значущість порівняльного аналізу, а й стають запорукою успішного державотворення. У досліджуваний період в Україні виникла потреба, реальна можливість побудувати власну систему законодавства та сформувати основи національної держави. Тому врахування правового досвіду минулого дасть можливість уникнути помилок часів української революції та найбільш ефективно використати правову спадщину у сучасному державотворчому процесі.
Ось чому детальна оцінка законодавчої бази у період 1917–1920 рр., спрямованої на правове забезпечення процесів формування національно-демократичної державності, створює можливість ширше розкрити державно-правові процеси, котрі були властиві для цього винятково важливого періоду вітчизняної історії.
Значимість теми дисертаційного дослідження значно підвищується необхідністю створення теоретичної бази, систематизації знань у сфері правового регулювання суспільних відносин у період відродження національної державності на початку ХХ століття та ефективного практичного застосування висновків, набутих у процесі дослідження.
Фактично вищевикладені аргументи й стали вихідними при виборі теми дослідження, визначенні його мети, структури та хронологічних меж.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами
Дисертаційне дослідження здійснюється у рамках планових наукових досліджень юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зокрема пріоритетної теми № 2 кафедри теорії та історії держави і права “Джерела права України: історія і сучасність”, кафедри теорії держави і права Юридичного інституту ТАНГ і є складовою держбюджетної теми “Становлення та розвиток держави і права України у першій чверті ХХ ст.” (державний реєстраційний номер № 0103U008046). Крім того, наукова робота є базисним матеріалом для вивчення спектру питань з курсів, передбачених навчальними планами. Зв’язок з темою диктує потребу наукового опрацювання нормативно-правових актів, систематизованих за відповідними галузями права як цілісної системи для об’єктивної оцінки законодавства України у досліджуваний період.
Метою і завданням дисертаційного дослідження є виявлення закономірностей та особливостей становлення і розвитку законодавства України періоду відродження української державності на початку ХХ століття. Мета пов'язана з необхідністю вирішення комплексу теоретичних і практичних проблем подальшого розвитку національного законодавства на основі порівняння виявлених аналогічних практичних проблем минулого із сьогоденням.
Реалізація поставленої мети зумовила вирішення таких завдань:
• на основі всебічного аналізу, в першу чергу, архівних документів та матеріалів, виявити закономірності становлення і розвитку законодавства України в 1917–1920 рр.;
• встановити етапи функціонування системи законодавства досліджуваного періоду і науково обґрунтувати їх хронологічні межі;
• здійснити правову оцінку законодавства досліджуваного періоду та практики його застосування;
• визначити ефективність реалізації, в першу чергу застосування приписів нормативно-правових актів;
• вивчити позитивні здобутки українських законодавців у різних галузях права та виявити причини занепаду правової системи України у 1917–1920 рр., як і в цілому і власної державності;
• узагальнити правовий досвід державного будівництва в УНР періоду Української Центральної Ради, Українській Державі П. Скоропадського та УНР періоду Директорії.
Об'єктом дослідження є конституційне та галузеве законодавство, що було прийнято урядами Української Центральної Ради, Гетьманату П.Скоропадського та Директорії УНР.
Предметом дослідження є закономірності становлення, розвитку та функціонування системи законодавства в Українській Народній Республіці за Української Центральної Ради, в Українській Державі періоду Гетьманату П. Скоропадського та Українській Народній Республіці за часів Директорії та проблеми його застосування, зумовлені конкретно-історичними обставинами.
Методологічну основу дисертаційного дослідження складає система історичних, філософських, загальнонаукових і спеціально-юридичних методів. Зокрема використання діалектичного методу дало можливість дослідити складні взаємопов'язані процеси, котрі були характерними і визначальними для державотворення періоду національного відродження у 1917–1920 рр.
При підготовці дисертаційної роботи використовувалися загальнонаукові методи дослідження,: передусім історичний та логічний, які виступають у своїй діалектичній єдності і протилежності,. адже будь-яка реальність має свою історію становлення і розвитку. З такої точки зору і вивчається система законодавства як цілісний, структурний механізм, сукупність нормативно-правових приписів, як єдина в країні система законодавчих актів, що діють у взаємозв’язку і на основі єдиних принципів, є загальним та основним регулятором суспільних відносин.
Розробка теми здійснювалася з використанням системного підходу. Законотворчий процес в Україні у зазначений період розглядався як невід'ємна частина загальних, складних, взаємообумовлених і суперечливих соціальних та політико-правових процесів. У той же час законодавство розглядається як поєднання правотворчих і правозастосовчих дій, а також як сукупність різного рівня і ефективності нормативно-правових актів, політико-правових ідей, декларацій, які відповідно втілювалися у законах та проектах законів.
Використання історико-правових та історико-порівняльних методів дало можливість виявити причинно-наслідкові зв'язки і закономірності в ході становлення і розвитку законодавства України, а властиві досліджуваному періоду події сприяють кращому висвітленню особливостей, специфічних ознак законотворчої діяльності. Це, у свою чергу, дало можливість упорядкувати сукупність зібраних нормативно-правових актів, згрупувати їх на якісно визначені типи на основі характерних їм спільних суттєвих ознак.
Особливу роль у дослідженні відіграв порівняльно-правовий метод, який припускає зіставлення юридичних понять, явищ і процесів, виявлення між ними схожості та відмінностей. Порівняння дозволяє класифікувати державно-правові явища, з’ясувати їх історичну послідовність, генетичні зв’язки між ними. Для оцінки змістовної і юридично-технічної цінності правових документів порівнювались їх основні норми та система норм в цілому.
У юридичній науці поряд з класичною методологією застосовується і сучасна, яка виникає шляхом юридизації методів інших наук. Однією із таких наук, що пройшла процес юридизації і активного входження у методологію правознавства є герменевтика. Герменевтика – вчення про способи тлумачення текстів, початковий зміст яких не зрозумілий з причин їх давності і багатозначності. У сучасних умовах – це метод інтерпретації культурно-історичних, в тому числі правових, явищ і розуміння суб’єкта, оснований на внутрішньому досвіді людини і її безпосередньому сприйнятті життєвої цілісності .
Дослідження ґрунтується на загальнотеоретичних принципах історизму, єдності логічного та історичного, науковості та об’єктивності.
Джерельну базу дослідження становлять перш за все документи і матеріали з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (м. Київ), а саме нормативно-правові акти, проекти законів, підготовчі матеріали, протоколи засідань періоду Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії УНР, котрі є базовими для даного дослідження.
Помітну роль у дослідженні відіграли періодичні видання 1917–1920 рр., зокрема такі як: “Вістник Генерального Секретаріату УНР”, “Вістник Ради Народних Міністрів УНР”, “Державний Вістник”, “Вістник Державних Законів для всіх земель УНР”, “Вістник УНР”, “Вістник Цивільного Управління при головній команді військ УНР” та інші.
Серед сучасних наукових розробок особливої увагу заслуговує спільна праця науковців НАН України, інституту історії України, Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України – “Українська Центральна Рада: документи і матеріали” у 2-х томах. У цій праці були зібранні та систематизовані у хронологічному порядку архівні документи і матеріали засідань Української Центральної Ради та додаткові матеріали періодичних видань за період з березня 1917 р. до квітня 1918 р, ще невідомі широкій науковій аудиторії. Таким чином оприлюднено максимально кількість документів (420), що відбивають діяльність Української Центральної Ради, її виконавчих органів. Переважну більшість документів уперше запроваджено до наукового обігу в єдиному збірнику, що полегшило їхнє використання.
Перші історико-правові дослідження періоду національного відродження у 1917–1920 рр. належать безпосереднім учасникам цих революційних подій. Серед них, по-перше, необхідно відзначити наукові праці М. Грушевського, В. Винниченка, Д. Дорошенка, С. Дністрянського, Б. Кістяківського, С. Петлюри, П. Скоропадського, П. Христюка, М. Шаповала, А. Яковліва. Праці вказаних авторів містять значний фактичний і документальний матеріал, аналіз тогочасних подій, роздуми над проблемами і шляхами розбудови власної держави. Звичайно, більшість праць має суб’єктивний характер в оцінці подій того часу, однак, незважаючи на це, дослідження тих часів у галузі державного будівництва в Україні заслуговують на увагу з боку науковців і є важливим джерелом для всебічного, об’єктивного розуміння державотворчих процесів 1917–1920 рр.
Суттєвий внесок у дослідження питань розвитку української державності зроблено сучасними науковцями. Вагомими є дослідження різнопланових історичних проблем розвитку законодавства України І. Біласа, С. Бобровник, Ю. Вовка, О. Волох, Ж. Дзейко, В. Землянської, О. Копиленка, М. Кравчука, В. Кульчицького, О. Мироненка, П. Музиченка, А. Присяжнюка, Ю. Римаренка, А. Рогожина, В. Рум’янцева, В. Самохвалова, О. Святоцького, О. Тимощук, Б. Тищика, А. Ткача, І. Усенка, В. Чеховича, О. Шевченка, Ю. Шемшученка, О. Ярмиша та ін. Ці праці фактично започаткували загальну стратегію історико-правових досліджень в умовах незалежності України та проголосили необхідність конструктивного переосмислення історичного досвіду і суперечливого характеру становлення і розвитку демократії, української національної державності, законодавчого процесу в Україні, в тому числі в період 1917–1920 рр.
Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у тому, що за характером і змістом розглянутих питань – це комплексне історико-правове дослідження становлення і розвитку системи законодавства України періоду 1917–1920 рр.
Сформульовані у праці положення та висновки розширюють і поглиблюють пізнання основ законодавчої діяльності України на різних етапах її розбудови (Українська Центральна Рада, Гетьманат П. Скоропадського, Директорія УНР) як єдиного процесу правотворчості, спрямованого на утвердження незалежної держави. У роботі, з урахуванням сучасного розуміння системи законодавства, здійснено систематизацію нормативно-правових актів за галузями права, що об’єктивно розкриває особливості законодавства України у досліджуваний період. Новизну дисертації надає також широке використання нормативного і документального, в тому числі архівного, матеріалу, частина якого вперше вводиться у науковий обіг.
Найістотніші результати дослідження, котрі відображають внесок автора у розробку зазначеної проблеми, сформульовано в таких положеннях:
1. Розбудова та правове оформлення національної держави в період 1917–1920 рр. проходили як закономірне продовження державно-правових традицій та прагнень в Україні, що стали визначальними при виборі генеральних напрямів і практичних зусиль державо- та правотворення.
2. Доведено, що визначальна особливість становлення та розвитку системи національного законодавства на початку ХХ століття. полягала, перш за все, у тому, що вона створювалася фактично при одночасному активному формуванні власної держави, в умовах майже цілковитого невизнання права українського народу на національне самовизначення.
3. Виокремлено особливості та основні закономірності механізму законотворчої діяльності у період історичних етапів становлення та розвитку системи законодавства 1917–1920 рр. (Українська Центральна Рада, Гетьманат П. Скоропадського, Директорія УНР) й наглядно висвітлено питання законодавчого закріплення процесу розгляду, прийняття та опублікування нормативно-правових актів.
4. Доведено, що державні, правові та правоохоронні органи Української Центральної Ради, Гетьману П. Скоропадського та Директорії УНР в своїй діяльності деякий час керувались законами колишньої царської Російської імперії та Тимчасового Уряду, які поступово були замінені й доповнені нормативно-правовими актами, розробленими урядами Української Народної Республіки та Української Держави.
5. Встановлено, що в період становлення і розвитку системи законодавства України у 1917–1920 рр. правотворчість насамперед відбувалася у галузях публічного права. Пріоритетного розвитку набуло конституційне законодавство, що пов’язане із закріпленням основ суверенного суспільно-політичного ладу, що в свою чергу свідчить про закономірний шлях, котрим проходять усі народи, яким вдається відновити свою державність.
6. Визначено, що, незважаючи на військовий стан, в усі періоди розвитку Української держави проходила інтенсивна законодавча діяльність, а нормативно-правові акти Української Центральної Ради, Гетьману П. Скоропадського та Директорії УНР закріплювали низку положень, що були принципово-новими на той час, зокрема про порядок видання законів, про надання українського громадянства та інше. Паралельно проводилась законотворча робота з тих питань, які потребували термінового правового рішення, особливо, що стосувалося судоустрою. Новацією в низці цих законів виступали основні принципи судочинства, які діяли на рівні із нормативними приписами і стверджували гуманізацію законодавства: відповідальність за судом на основі зібраних доказів, рівність усіх учасників судового процесу, демократизація судочинства, принцип невинуватості, забезпечення оскарження судових рішень і права на захист підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та інші.
7. Обґрунтовано причини неналежного застосування законодавства у досліджуваний період. Насамперед, це недосконала законодавча техніка, невизначеність шляхів вирішення питання приватної власності, відсутність висококваліфікованих кадрів юристів. Як свідчить дослідження, політичне становище країни значною мірою вплинуло на пріоритети законотворчості. Усі внутрішні та зовнішні протиріччя мали суттєвий вплив на законодавство і, зрозуміло, що розв’язати їх одним ідеальним законом було неможливо. Крім того, більшість нормативно-правових актів прийнятих Українською Центральною Радою Гетьману П. Скоропадського та Директорії УНР не діяли внаслідок політичної та економічної кризи в Україні та важких умов військового часу.
8. Доведено, що історичний досвід правотворення періоду відродження Української держави 1917–1920 рр. має безпосередній зв'язок із сучасними процесами державотворення і становлення права в Україні та може бути використаний при реформуванні правової системи, адже звернення до правового минулого збагачує юридичну науку і практику, сприяє кращому розумінню сучасної правової реформи.
9. Обґрунтовано реальні пропозиції щодо використання історико-правового досвіду при здійсненні правової реформи в Україні. . Зокрема, розширення кола суб’єктів законодавчої ініціативи, розробка і прийняття Закону України “Про нормативно-правові акти і законодавчу діяльність” тощо. Проблеми, розглянуті у роботі, можуть сприяти подальшому вдосконаленню чинного законодавства.
Теоретичне значення отриманих результатів у тому, що сформульовані у дисертаційній роботі теоретичні положення про особливості становлення системи законодавства у досліджуваний період здатні сприяти подальшому розвитку науки історії держави і права. Проведений у роботі аналіз нормативно-правових актів дає змогу виявити загальні особливості цих нормативних документів, простежити процес розвитку законодавства, еволюцію ідеї державотворення в Україні у 1917–1920 рр. та з'ясувати можливості використання правових розробок і правотворчого досвіду того часу в сучасному державному будівництві та законотворчості.
Сформульовані у процесі дослідження висновки дають змогу розширити рамки даної проблематики, висвітлити історичні етапи розвитку системи законодавства, виробити нові напрямки наукового пошуку. Подані аргументи, узагальнення, систематизація нормативних актів, їх оцінка дають можливість поглибити знання про особливості становлення законодавства України, диференційовано підійти до аналізу формування державної правової системи.
Практичне значення дисертаційного дослідження у тому, що подані положення, висновки про генезис, характерні риси, історичні етапи формування національного законодавства та його особливості можуть допомогти у виборі оптимальних шляхів й уникнути негативних тенденцій і явищ під час розробки та проведення правової реформи в Україні.
Практичне значення дослідження полягає у введенні до наукового обігу нових, раніше невідомих широкому загалу вчених, архівних документів, нормативно-правових актів зазначеного періоду, приверненні уваги дослідників до необхідності ґрунтовного всебічного вивчення історико-правової спадщини періоду визвольних змагань 1917–1920 рр.
Опрацьовані у науковій роботі матеріали, теоретичні положення можуть бути використані у навчальному процесі, при підготовці відповідних розділів підручників і навчальних посібників, хрестоматій з “Історії держави і права України”, “Історії політичної і правової думки в Україні”, “Теорії держави і права”, при підготовці навчально-методичної літератури та лекційних і семінарських занять, що стосуються розділів “Держава і право України на початку ХХ ст.”, “Законодавча діяльність українських урядів у 1917–1920 рр.”, “Розвиток політичної і правової думки України у 1917–1920 рр.”, “Система законодавства”.
Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною науковою роботою, в якій викладено авторський підхід щодо дослідження особливостей становлення системи законодавства України у період 1917–1920 рр. Сформульовані основні положення, що характеризують наукову новизну дослідження, теоретичне і практичне значення його результатів є особистим внеском здобувача у дослідження означеної проблеми. Авторкою здійснено систематизацію нормативно-правових актів за відповідними галузями права, що доводить існування певної системи національного законодавства у досліджуваний період. У науковий обіг введена значна кількість нових джерел, передусім нормативно-правового характеру, архівних документів, які об’єктивно відбивають специфіку системи законодавства досліджуваного періоду.
Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки, що містяться у роботі, обговорювалися на кафедрі теорії та історії держави і права Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на кафедрах теорії держави і права та історії держави і права Юридичного інституту Тернопільської академії народного господарства, оголошувались на наукових конференціях (Щорічна міжвузівська конференція ЮІ ТАНГ 2001 р., 2002 р., 2003 р., Регіональна міжвузівська наукова конференція молодих вчених та аспірантів, Прикарпатський університет ім. В. Стефаника 2003 р., Другі осінні юридичні читання, м. Хмельницький 2003 р.).
Публікації. За результатами проведених досліджень опубліковано 10 наукових праць, з них 5 – у фахових наукових виданнях України.
Структура та обсяг дисертації зумовлені предметом, метою, завданням та логікою дослідження обраної теми, яка формувалась на основі послідовного розвитку історичних подій. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків.
Повний обсяг дисертації складає 181 сторінку тексту та 47 сторінок використаних джерел і додатків, де подано нормативно-правові акти.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Звернення до історико – правової спадщини повинно бути закономірністю державного розвитку країни. Адже в сучасних умовах вирішуються досить схожі проблеми, розв’язання яких забезпечить реалізацію основних принципів правової держави. Теорія правової держави повинна враховувати не лише верховенство законів та конституційних принципів, але й пояснювати генезис права як наслідок правотворення суспільних чинників. Тому держава не обмежує себе створеним нею правом з власної волі, а перетворюється, по суті, на правове явище, діяльність державних установ набуває правових форм – кожна дія урядового апарату, суду та інших скеровується відповідним законом, узгодженим із конституційними принципами. Період відродження національної державності у 1917–1920 роках є прикладом втілення в життя ідеї розбудови незалежної самостійної України. Тому звернення до правового минулого збагачує юридичну науку і практику, сприяє кращому розумінню сучасного реформаторського процесу. Слід зазначити, що якість законів, їх ефективність, дієвість у регулюванні суспільних відносин значною мірою залежить від історичного досвіду законодавця, тому що правовий закон має формуватися шляхом історичного узагальнення соціальної дійсності, врахування позитивних здобутків та недопущення аналогічних помилок минулого.
Як свідчить дослідження, політичне становище країни у період відродження Української держави значною мірою вплинуло на пріоритети законотворчості. Всі внутрішні і зовнішні протиріччя мали суттєвий вплив на законодавство і, зрозуміло, що розв’язати їх одним ідеальним законом було неможливо. Крім того, як вдало відзначив П. Музиченко: ”Скрутно доводиться тим політикам, які приходять до влади лише внаслідок заперечення всього того, що було досягнуто попередніми режимами. Адже тривалість періоду влади тієї чи іншої політичної сили залежить від того, наскільки вірно обрано форму правління і державний режим, наскільки міцними будуть основи соціально–економічного розвитку і як повно все це буде зодягнено в правові форми” . Непослідовність щодо вибору напрямку державного будівництва приводила до парадоксальних ситуацій, що майже повністю перекреслювало попередні надбання. Однак, все це є не просто сторінками вітчизняної історії. У них ми бачимо цілком актуальні проблеми сьогодення.
Відповідно до поставлених у дисертації завдань, на підставі проведеного комплексного дослідження були зроблені наступні висновки:
1. Систему законодавства слід розглядати як систему взаємопов’язаних та взаємодіючих нормативно – правових актів. І наскільки ця система є цілісною та стабільною, і наскільки тісний взаємозв’язок між її структурними елементами, настільки визначається ефективність дії правового механізму, що впливає на формування та розвиток суспільних відносин в усіх сферах життя. Звичайно цей зв’язок має і зворотну дію. Тобто загальна ситуація в країні істотно впливає на стабільність законодавства та на його правову спрямованість. Цей взаємний вплив та взаємозв’язок досить суттєво простежується в історичному напрямку. З цієї точки зору значним прикладом є законодавча діяльність українських урядів в період національно-визвольних змагань 1917–1920 років.
2. Характеризуючи систему законодавства України початку ХХ століття, варто зазначити, що ми брали до уваги не тільки нормативно – правові акти вищої юридичної сили, тобто закони, але й такі специфічні правові документи, як універсали, декларації, відозви, резолюції. Такий підхід має своє пояснення і обумовлений рядом об’єктивних причин. В основі кожного з них лежать певні умови, обставини, закономірності та особливості розвитку держави, її нормативно-правової системи. Ці нормативні акти більш повно розкривають специфіку і демократичну спрямованість законодавчого процесу, в основу якого покладено ідеї природного права українського народу на самовизначення та побудову суверенної, національної Української держави.
3. Закономірностями становлення і розвитку законодавства України періоду 1917 – 1920 рр. можна визначити певну послідовність (наскільки дозволяли обставини воєнного стану) розвитку правової системи, орієнтація на світовий досвід та пошук оптимальних шляхів реалізації основ державного суверенітету. Характеристика законодавчих актів, що становили систему правових засад існування Української держави дає підстави стверджувати про поступове юридичне оформлення всіх необхідних атрибутів незалежної демократичної держави.
М. Стахів у своїй праці зазначав: “Відновлення Української держави у 1917 р. спиралося на природне право самовизначення народів. Основні акти цієї держави виразно покликуються на це право нації. Право самовизначення в найменшім розумінні, це право суверенності нації, як в аспекті незалежності від інших націй, так і в аспекті внутрішнім – установляти свій державний лад як володар своєї долі” . Це суверенне право визнавали і виразно його стверджували всі основні акти різних утворень новітньої Української держави: універсали, закони й Конституція, ухвалені Українською Центральною Радою, грамоти і закони, проголошені гетьманом П. Скоропадським та декларації, універсали і закони Директорії УНР. Тому можна стверджувати про єдність правової основи відновленої на початку ХХ століття Української держави, не залежно від її різновиду. У процесі генезису Української держави змінювалися лише форми влади, політичні режими та способи її розбудови при збереженні прагнення збудувати незалежну, суверенну, демократичну, багатонаціональну, правову країну.
4. Повалення Тимчасового уряду в Петрограді дало поштовх важливим державотворчим та правотворчим процесам в Україні. Основним з них було становлення національної системи законодавства, спрямованої на утвердження національного суверенітету. Особливість формування законодавства досліджуваного періоду полягала в тому, що процес його становлення та розвитку проходив у надзвичайно складних умовах, що в повній мірі визначали пріоритети державотворення. А стосовно правової підстави українських змагань щодо відновлення Української держави, то ми цілком можемо погодитися з думкою професора М. Стахова, що це була норма природного права, яка визнає за кожним народом право на державну творчість . І хоча доба визвольної боротьби не принесла перемоги українській державній ідеї, проте значення цих трьох років є справді епохальне. Цей короткий час приніс для українського народу здійснення давньої великої мрії, здійснення великої засади його рівності з іншими народами. Раз досягши її, він уже не може зійти з шляху боротьби за свою історичну мету.
5. Як свідчить проведене дослідження, правотворчість насамперед відбувалася в галузях публічного права. І це – закономірний шлях, котрим проходять усі народи, яким вдається відновити свою державність. Уже в наступні роки, поступово, в складній праці вони творять норми різних галузей права, до їх завершення керуючись правовими нормами державних інституцій, у межах яких ці народи раніше перебували. Не стала виключенням і молода Українська держава. Українське право, яке творилося українськими урядами 1917 –1920 рр., не тільки обіймало приписи публічного права, а й тоді проводилась значна законотворча діяльність з розробки норм приватного права.
6. Аналізуючи історичні періоди становлення Української держави в контексті формування та розвитку системи національного законодавства, слід зазначити, що актуальним було утворення такого правового механізму розробки й реалізації відповідних норм, який міг би збалансувати часто протилежні підходи і погляди щодо українського державотворення.
7. Негативну роль у формуванні системи законодавства відіграли передусім недосконала законодавча техніка, невизначеність шляхів вирішення питання приватної власності на землю, відсутність боєздатної армії та утопічність політичних поглядів деяких українських державних діячів щодо шляхів державотворення в Україні. Безсумнівно, істотну роль відігравали й зовнішні чинники, зокрема, постійний натиск і відверта агресія більшовицької Росії супроти українських державних утворень, негативне ставлення західних союзників до справи української незалежності були, чи не найголовнішою причиною того, що спроба побудови Української держави у 1917 – 1920–х років не здійснилася.
8. Аналіз законодавчої діяльності УНР показує, що особливо негативно на неї вплинула відсутність чіткої процедури підготовки і прийняття законопроектів, багато з яких мали декларативний характер і не вирішували основних проблем. Однак, не зважаючи на значні недоліки, перші нормативно–правові акти конституційного характеру переконливо свідчать про розвиток української державності у напрямку розбудови правової держави, з гарантованим захистом прав і свобод усіх її громадян. Перевага конституційних актів у законодавстві новітньої Української держави обумовлена необхідністю визначення демократичної спрямованості державної політики, адже саме конституційному праву належить центральне місце у будь-якій національній правовій системі, оскільки його норми закріплюють основи побудови державного механізму, організацію та компетенцію вищих органів держави, організацію публічної влади, правові основи взаємовідносин особи і держави тощо. Відповідні норми визначають процедури законотворчості й правотворчості в цілому та субординацію нормативно-правових актів. На основі проведеного аналізу ми бачимо, що в конституційних нормах українських урядів знайшли своє відображення положення про суверенітет, державну територію, громадянство, права і свободи громадян. І чи не найголовнішим завданням для кожного з державних утворень, що виникали в Україні за період 1917 – 1920 рр. було вироблення та впровадження Основного закону – Конституції. Це були виважені, ретельно розроблені, деталізовані нормативно-правові акти вищої юридичної сили. Ці документи є не просто історичними пам’ятками, а істотним аргументом існування Української держави, правовою основою її державності.
9. Дослідження нормативно-правової бази періоду Української Держави П. Скоропадського свідчить, що з позицій розвитку української державності ці сім з половиною місяців можна охарактеризувати як період справжнього розвитку. Законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочалася з визначення правових основ самого процесу законотворчості, які були проголошені у перший день приходу Гетьмана до влади. Українська Держава мала чітко окреслену територію, уряд, вона впевнено виходила на міжнародну арену. Було започатковано українську грошову систему, пожвавилось економічне життя, створювалась власна армія. Особливо багато було зроблено в культурно-освітній сфері. Не дивлячись на те, що Україна в цей час дещо відійшла зі шляху демократичного розвитку, законодавство мало каральну спрямованість, диктаторський режим Гетьманату був обумовлений реальними обставинами і визначався як тимчасове явище.
10. На відміну від Української Центральної Ради, яка принаймні спочатку опиралася на певну як теоретичну, так і практичну програми, та Гетьманату, Директорія керувалася лише загальними декларативними гаслами. Для Директорії, як і для її попередників, у сфері правового регулювання суспільних відносин характерним є часткове скасування одних і відновлення чинності інших нормативно-правових актів залежно від політичних інтересів.
11. Окремі нормативно-правові акти, що були прийняті Українською Центральною Радою, урядом П. Скоропадського та Директорії УНР не діяли у зв’язку зі зміною влади та складною політичною і воєнною ситуацією, яка склалася в Україні на той час. Як свідчить історичний досвід певна ідеальна модель ніколи не співпадає з реальною дійсністю, адже життя завжди вносить свої корективи. Громадянська війна, економічна розруха не сприяли формуванню демократичного державного устрою в Україні. Однак, політико-правові ідеї, втілені у правових нормах набувають, на нашу думку, іншої цінності та значимості. Ці норми мали стати основними параметрами, висхідною розвитку всіх галузей права у більш сприятливих умовах.
12. В основному нормативна база Української держави періоду 1917 – 1920 рр. ґрунтувалася на законодавстві колишньої Російської імперії, що не суперечило основним законам відродженої України та на масиві власних, самостійно створених нормативно-правових актів. І це не є дивним чи аномальним. Досить чітко простежується аналогія із сучасними правотворчими процесами. Варто лише усвідомити, використати здобутки і досягнення наших попередників та не допустити подібних прорахунків у сучасному державотворенні. Усі зусилля українських урядів були спрямовані на створення власної національної системи законодавства, яка б забезпечила захист національного суверенітету та утвердження української державності. Законодавча діяльність була спрямована на врегулювання основних суспільних відносин, пріоритети визначали самі обставини життя. А саме, негайного законодавчого закріплення потребувало земельне питання, так як більшість населення становили малоземельні селяни. Для подолання економічної кризи потрібно було забезпечити розвиток середніх селянських господарств. Це було можливим тільки внаслідок перерозподілу землі. Обставини воєнного часу обумовлювали розвиток військового законодавства, яке було спрямоване на створення власних збройних сил, як гаранта національного суверенітету, адже не підлягає сумніву той факт, що найважливішим атрибутом суверенності держави є наявність власної армії, здатної стати на захист основних її здобутків.
У загальному необхідно підкреслити, що для повного всебічного дослідження поставленої теми обсягу, що відводиться для кандидатської дисертації, звичайно, недостатньо і тому постає проблема його продовження у наступних дослідженнях.
Крім того, вході цієї наукової розробки, яка виконувалося в плані розвідки загальної теми “Розвиток та функціонування держави і права України на початку ХХ століття” визріло ряд інших актуальних проблем, що потребують наукового опрацювання. Такі, як – “Правові засади розвитку освіти України в 1917–1920 рр.”, “Правові основи міжнародних відносин України”, “Цивільне, цивільно-процесуальне законодавство України” у зазначений період та інші.