Міхайліна Тетяна Вікторівна Правосвідомість як інтегративний елемент правової систе­ми

Краткое описание

Міхайліна Тетяна Вікторівна, доцент кафедри теорії та історії держави і права та адміністративного права Донецько­го національного університету імені Василя Стуса, м. Вінниця: «Правосвідомість як інтегративний елемент правової систе­ми» (12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія полі­тичних і правових учень). Спецрада Д 26.867.01 в Інституті законодавства Верховної Ради України

1 ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТУСА
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
МІХАЙЛІНА ТЕТЯНА ВІКТОРІВНА
УДК 340.116
ДИСЕРТАЦІЯ
ПРАВОСВІДОМІСТЬ ЯК ІНТЕГРАТИВНИЙ ЕЛЕМЕНТ ПРАВОВОЇ
СИСТЕМИ
12.00.01 «Теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових учень»
(081 - Право)
Подається на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело Т.В. Міхайліна
Науковий консультант Гринюк Роман Федорович,
доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист України
Київ - 2018

ЗМІСТ
ВСТУП 36
Розділ 1. Роль правосвідомості у доктринально-функціональній моделі правової системи 48
1.1. Загальнотеоретична характеристика формально-ідеального феномену правової системи та місце в ній правосвідомості 48
1.2. Концептуальний підхід до видів, рівнів та форм правосвідомості як інтегративного базису компонентів правової системи 64
1.3. Типологізація правових систем (сімей) у контексті форм правосвідомості 96
1.4. Інтеграція правової системи з іншими підсистемами соціуму через правосвідомість 120
1.5. Гносеологічне осмислення переваг та недоліків еволюційного та революційного шляху трансформацій правосвідомості 155
Висновки до розділу 1 168
Розділ 2. Концептуалізація ролі правосвідомості у побудові та еволюції системи права 181
2.1. Правосвідомість у площині нормотворчості 181
2.2. Зовнішній та змістовний вираз системи права у зв’язку з теорією правосвідомості 198
2.3. Формування та буття джерел права в контексті інтегративної правосвідомості 213
Висновки до розділу 2 251
Розділ 3. Правова ідеологія як концентрований вираз колективної та індивідуальної правосвідомості 261
3.1. Правосвідомість як один з детермінуючих чинників типології праворозуміння 261
3.2. Механізм формування аксіології права через трансформації правосвідомості 287
Висновки до розділу 3 304
Розділ 4. Діалектика юридичної практики в контексті правосвідомості суб’єктів права 310
4.1. Різноспрямованість векторів правосвідомості у юридичній практиці 310
4.2. Конверсія правосвідомості правотворця в якість нормативно-правових актів 319
4.3. Акцентуалізація правосвідомості у площині правової герменевтики 332
4.4. Реалізація права та правосвідомість її суб’єктів: аспекти співвідношення 343
4.5. Підвищення ефективності правозастосування та юридичної відповідальності через позитивні трансформації правосвідомості 353
Висновки до розділу 4 385
Висновки 395
Список використаних джерел 413
Додатки

Список литературы

В И С Н О В К И
Всебічне наукове дослідження правосвідомості як інтегративного елементу правової системи дозволило розробити цілісну концепцію удосконалення функціонування правової системи суспільства з використанням інтегративного потенціалу правосвідомості. Базові висновки, які формують зазначені концептуальні засади та складаються в уніфікований механізм функціонування правової реальності через правосвідомість, представлені наступними:
1. Обґрунтовано факт відсутності буття правосвідомості як такої, натомість виявлено її онтологічність лише стосовно інших правових явищ чи категорій та розвитку паралельно із ними. Тому для результативної оцінки місця та ролі правосвідомості у доктринально-функціональній моделі правової системи слід визнати її динамічний характер, схильність до розвитку або інволюції разом з іншими складовими правової дійсності.
2. Зроблено висновок, що принципово невірно говорити про „відсутність правосвідомості в населення” чи „формування правосвідомості”, оскільки вона завжди виступає невід’ємним, відносно незалежним елементом будь-якої правової системи та інтегрує її в єдине ціле, тобто властива кожному індивіду, групам індивідів чи суспільству в цілому. Саме в цьому контексті помилкою буде і використання терміна „формування правосвідомості”, адже її існування можливо у різних формах, в тому числі й різко негативних, а кінцевою метою на шляху вдосконалення функціонування правової системи через правосвідомість є не формування правосвідомості як такої, а утвердження її позитивних форм, або, іншими словами, підвищення рівня правосвідомості.
3. Для достовірності окреслення місця та ролі правосвідомості у правовій системі видається необхідним визнання не лише її діалектичного характеру, а й інтегративних властивостей, інакше кажучи, інтегративне праворозуміння актуалізується не саме по собі, а через правосвідомість. Обґрунтовано, що поряд із традиційно виділяємими складовими правової системи (система права, правова ідеологія та юридична практика), функціонує відносно самостійний елемент правової реальності - правосвідомість, який не можна у повному обсязі включити до будь-якого з перелічених базових елементів через постійний вихід правосвідомості за їхні межі. Таким же чином не видається можливим повноцінне виділення досліджуваної категорії в окремий компонент, оскільки у будь-який момент часу через правосвідомість забезпечується уся множина зв’язків, які відбуваються всередині системи права. Тому можна констатувати існування правосвідомості як розумово-психологічної категорії, в якості відносно незалежного елементу правової системи, що забезпечує її інтегративно-синергетичні властивості та відображає сукупність знань, уявлень та емоцій стосовно фактичного і бажаного стану правових феноменів.
4. Синергетика правової системи виявляється у її самоузгодженні, саморозвитку, які відбуваються за рахунок безперервної взаємодії правової ідеології, системи права та юридичної практики. Але зазначений взаємозв’язок виникає не сам по собі. Логічно передбачити певні пов’язуючі ланки, що відіграють роль „провідника”, забезпечуючи взаємопроникнення та взаємовплив усіх елементів правової системи. І однією з таких ланок виступає правосвідомість, яка формує можливість утвердження концептуальних підходів до права, втілення їх у самій сутності правових приписів із наступним відбиттям форми і змісту цих приписів на фактичній поведінці особи. Правосвідомість виступає у вигляді пов’язуючої ланки, що збалансовує роботу елементів правової системи, забезпечує її самокерованість, передає зміни у кожному компоненті правової системи на наступний рівень.
5. Кореляція інших підсистем соціуму із правовою відбувається через процес сприйняття їхніх явищ особою, оцінки як таких, що потребують юридичної реакції, втілення правотворцем (через призму його розуміння соціальних потреб) у вигляді правових приписів та повернення у суспільство вже у вигляді правового регулювання. Відтак, правосвідомість відіграє вирішальну (інтегративну) роль і у процесі взаємодії права з неюридичним середовищем, тобто через окремі точки впливу здійснюється зовнішнє керування тією чи іншою системою, а отже, правосвідомість забезпечує їхній зворотний зв’язок за кібернетичним принципом.
6. Домінування певної форми правосвідомості у суспільстві, з одного боку, є віддзеркаленням стану всієї правової реальності конкретної держави (тобто, з точки зору детермінізму, вона виступає наслідком), а з іншого, - вона у той же час є причиною подальших позитивних або негативних трансформацій усіх компонентів правової системи, що відбуваються циклічно та безперервно.
7. З точки зору класифікації форм правосвідомості правова активність являє собою її найвищу форму, пов’язану із знанням права, розумінням його настанов, позитивним ставленням до права як соціального регулятора, сумлінним дотриманням приписів, що у підсумку виявляється у правовій культурі та досягненні стану правопорядку в суспільстві. Але очевидно, що розуміння права, слідування йому і навіть стан правопорядку можуть досягатися різними засобами із формуванням в індивідів різних мотивів. Іншими словами, правова активність також потребує своєї диференціації з огляду на механізм формування правомірної поведінки та методи досягнення правопорядку. На підставі зазначеного, правову активність вперше класифіковано на: усвідомлену, акцептовану та звичаєву, - з визначенням специфіки кожного рівня у детермінації трансформацій правової реальності.