ПРАВОВІ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНИ

Краткое описание

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ

На правах рукопису

ПАВЛОВ Сергій Сергійович

УДК 340.12 (477)

ПРАВОВІ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНИ
Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових учень

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник
доктор юридичних наук, професор,
Заслужений юрист України,
ОБОРОТОВ Юрій Миколайович,
Одеська національна юридична академія,
проректор з наукової роботи,
завідувач кафедри теорії держави і права

Одеса – 2010

ЗМІСТ

ВСТУП.................................................................................................................. 4
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРАВОВИХ ТРАДИЦІЙ…..............................................
12
1.1. Правова традиція як культурний феномен та соціальне явище........... 12
1.2. Концептуальні підходи і методи дослідження правових традицій.....................................................................................................
28
1.3. Співвідношення правових традицій із суміжними правовими явищами: звичаї, ритуали та обряди……………….….........................
39
Висновки до першого розділу........................................................................... 48
РОЗДІЛ 2. ПРАВОВА СПАДЩИНА І ПРАВОВІ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНИ ……..………………………………………………………………
55
2.1. Правова культура та становлення правових традицій України……………..…………………………..………........................
55
2.2. Правові традиції України в аспектах правоутворення..………….. 73
2.3. Правові традиції України та правовий досвід........................................ 84
Висновки до другого розділу............................................................................ 96
РОЗДІЛ 3. ПРАВОВІ ТРАДИЦІЇ У СТАТИЦІ ТА ДИНАМІЦІ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВА................................................................................
104
3.1. Спадкоємність права в Україні................................................................ 104
3.2. Правові ідеї та ідеали у правових традиціях України……………... 115
3.3. Правова інституалізація України у забезпеченні правових традицій. 127
Висновки до третього розділу........................................................................ 143
РОЗДІЛ 4. ТРАДИЦІЯ ПРАВА УКРАЇНИ ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ ПРАВОВИХ ТРАДИЦІЙ …….…………..……………….…………….……
152
4.1. Правова система України і традиція права.......................................... 152
4.2. Основи класифікації правових традицій України…..……………….. 167
4.3. Правові традиції та правові новації як складова соціокультурної ідентичності українського права............................................................
172
Висновки до четвертого розділу……………….............................................. 178
ВИСНОВКИ...................................................................................................... 182
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ................................................... 195

ВСТУП

Актуальність теми.Перетворення, що відбуваються в Україні протягом останнього часу, спрямовані на велику мету – побудову демократичної правової держави, одним із важливих елементів якої є верховенство права. З іншого боку, побудова в Україні держави з особливим статусом права гостро ставить потребу щодо вироблення концептуального фундаменту наукових положень щодо місця, призначення, ролі та авторитету права в українському суспільстві, в центрі якого має бути людина як найвища соціальна цінність. Формування таких положень є неможливим без дослідження природи права, пріоритетних цінностей та ідей права, дієвість яких перевірена досвідом минулих поколінь.
Незнання власних правових традицій та відсутність достатніх наукових напрацювань унеможливлюють успішне завершення циклу правових перетворень в Україні. Адже базисом кожної правової системи є не показник вдалих запозичень із права інших країн, а власний, цілісно і потужно закріплений правовий досвід, що набутий впродовж тисячоліть.
Сучасна юриспруденція ще не відповідає на питання, які саме правові традиції належать Україні, а юридична практика мало знайома з категорію правових традицій та їх особливою роллю і спеціальним призначенням в українському правовому генезисі.
Вивчення тематики правових традицій України обумовлено створенням загальнотеоретичного підґрунтя у закріпленні понять «правова традиція» і «традиція права» як феномена правової культури, категорії юриспруденції та складової спадкоємності права для проведення подальших досліджень українського правового буття та визначення приналежності правової системи України до тієї чи іншої традиції права.
Традиції в Україні є об’єктом вивчення таких наук, як соціологія, історія, культурологія, етнографія, філософія, філологія та ін., але у теперішній час дослідженню традицій у праві уваги приділяється недостатньо.
Видатними українськими і російськими дослідниками дореволюційного періоду, що займалися вивченням правових традицій, є: М. М. Алексеєв, М. О. Бердяєв, П. Г. Виноградов, М. Ф. Владимирський-Буданов, Ю. С. Гамбаров, М. А. Гредескул, М. С. Грушевський, М. Я. Данилевський, С. С. Дністрянський, І. О. Ільїн, Б. О. Кістяковський, М. М. Коркунов, М. М. Ковалевський, М. І. Костомаров, М. О. Максимейко, О. О. Малиновський, Й. В. Михайловський, С. А. Муромцев, К. О. Неволін, П. І. Новгородцев, М. І. Палієнко, Л. Й. Петражицький, П. Г. Редкін, В. І. Сергеєвич, Ф. В. Тарановський, Б. М. Чичерін, П. П. Чубинський, Г. Ф. Шершеневич, О. С. Ященко та ін.
Певну увагу проблематиці правових традицій приділили сучасні російські науковці: С. С. Алексєєв, В.В. Безбах, А. Б. Венгєров, В. М. Денисов, В. А. Зібарєв, М. М. Ігнатьєва, В. М. Каїров, М. А. Крашенінніков, О. В. Малов, Г. В. Мальцев, В. Д. Плахов, С. А. Сосна, І. В. Суханов, А. Г. Спіркін, Л. Р. Сюкійянєн, Б. Я. Токарєв, С. В. Юшков та ін.
Неабияку вагу у дослідженні теоретичних аспектів взаємозв’язку традицій і права мають напрацювання таких зарубіжних дослідників, як-от: Е. Аннерс, Ф. Ауман, Г.Дж. Берман, Р. Болдін, Р. Давид, Ж. Деррида, М. Ейзенштадт, Ж. Карбоньє, П. Козловські, Н. Неновські, К. Нетон, К. Осакве, П. Рикьор, Дж. Тернер, А.Дж. Тойнбі, А. Уотсон, Л. Фрідман, Дж. Херст, О. Шпенглер та ін.
Ступінь розробленості проблеми правових традицій України визначають дослідження сучасних українських науковців: В. Б. Авер’янова, М. А. Дамірлі, В. В. Дудченко,М. І. Козюбри, В. В. Копєйчикова, Ю. П. Лободи, Л. А. Луця, П. П. Музиченка, Ю. М. Оборотова, В. Ф. Опришко, М. П. Орзіха, П. М. Рабіновича, В. М. Селіванова, О. Ф. Скакун, О. В. Сурілова, Н. Є. Толкачової, Є. О. Харитонова, М. В. Цвіка, Ю. С. Шемшушенка, О. Н. Ярмиша та ін.
Нормативну та емпіричну основу дослідження становлять історико-правові джерела (Руська Правда, церковні статути київських князів, Статути та інший актовий матеріал Великого князівства Литовського, кодифікація українського права ХVІІІ ст., пам’ятки права етнічних та релігійних спільнот, які мешкали на території України, законодавчі акти Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій, радянське законодавство); чинне законодавство України, акти Конституційного Суду України і Верховного Суду України; релігійні тексти (Біблія, Основи соціальної концепції Російської Православної Церкви та Компендіум Катехізису Католицької Церкви); політико-програмні документи Радянського Союзу та України.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідницької програми ОНЮА на 2006–2010 рр. «Традиції та новації у сучасній українській державності і правовому житті» (державний реєстраційний номер 0106U004970) і є складовою наукової теми кафедри теорії держави і права Одеської національної юридичної академії «Традиції та новації у правовому житті України (теоретичний аспект)».
Мета і завдання дослідження. Метою роботиє визначення загальнотеоретичної ролі правових традицій України з урахуванням особливостей української правової культури та самобутності її правової спадщини в аспекті існуючих у вітчизняній науці підходів до типології правової системи України.
Мета дисертаційного дослідження передбачає необхідність вирішення таких завдань:
осмислити й узагальнити концептуальні засади напрацювань науковців, які займалися питаннями дослідження правових традицій та правової спадщини України;
окреслити зміст та надати наукове визначення поняття «правова традиція», висвітлити її природу та визначити різницю між правовим звичаєм, правовим обрядом і правовим ритуалом;
визначити теоретичну відмінність між поняттями «правова традиція» та «традиція права»;
на засадах інтегративної юриспруденції дослідити основні тенденції спадкоємності права в Україні;
визначити ідейні засади українського права у правових традиціях України;
узагальнити за допомогою правових традицій характерні риси правової системи України, чим визначити її приналежність до відповідної традиції права;
узагальнити у ракурсі правових традицій висновки про соціокультурну ідентичність українського права.
Об’єктом дослідженняє спадкоємність українського права в аспекті правової культури та правової системи України.
Предметом дослідженняє правові традиції України як складова спадкоємності українського права, феномен її правової культури та компонент її правової системи.
Методи дослідження. Методологічна основа дослідження побудована з урахуванням принципів, підходів і методів сучасної методології.
Напрямки наукового дослідження правових традицій України базуються на різних значеннях пізнавального розуміння, з урахуванням антропологічного, аксіологічного, герменевтичного, феноменологічного, синергетичного та цивілізаційного підходів, яким присвячено окремий підрозділ дисертації.
В основу дослідження покладено метод діалектики, який допоміг зрозуміти передумови буття правових традицій України, починаючи з моменту їх виникнення і закінчуючи моментом припинення у самодинаміці, та забезпечив всебічний аналіз досліджуваного предмета.
З урахуванням специфіки теми, мети і завдань дослідження застосовано такі методи: історико-правовий, використання якого надало можливість визначити динамізм розвитку правових традицій України, виявити певні тенденції у спадкоємності українського права; теоретико-логічний метод дозволив отримати нове юридичне знання про закономірності та найважливіші аспекти функціонування правових традицій України; метод моделювання було використано для розробки методики пізнання правових традицій України; системний метод було спрямовано на осягнення основних тенденцій розвитку права та на розгляд еволюції правової системи України; порівняльно-правовий метод надав змогу виділити особливості інститутів та галузей українського права.
Наукова новизна одержаних результатів. Увагу акцентовано на особливому значенні та місці правових традицій України у функціонуванні та розвитку її правової системи і становленні українського права.
Удосконалено комплекс сталих позицій юриспруденції у дослідженні правових традицій України з урахуванням особливостей української правової культури та самобутності її правової спадщини в аспекті існуючих у вітчизняній науці підходів до пояснення природи правової системи України, що знайшло відображення у таких основних положеннях, які виносяться на захист:
уперше:
закріплено поняття «правова традиція» як історично перевірена форма правового досвіду, правової пам’яті, правових знань та правових уявлень, що передаються від покоління до покоління як прийнятний спосіб організації права у суспільстві, як модель формування правового устрою, правопорядку та ієрархії правових цінностей;
висувається ідея про особливу роль правової традиції як категорії юриспруденції, феномена правової культури та елемента правової системи, яка за рахунок притаманних їй властивостей – неперервність, єдність, статичність, динамічність – виконує зберігаючо-інструментальну роль у спадкоємності права;
визначено поняття «юридична традиція України», яке об’єднує два рівня спадкоємності права – правові традиції і традиції права України, закріплює значущість феномена українського права та самобутність української державності у світовому правовому просторі;
удосконалено:
підхід щодо того, що «правова традиція» та «традиція права» не є ідентичними поняттями, їх основна відмінність полягає у тому, що перша є великою традицією, яка виражає правогенезис у природній концепції, а друга є малою традицією, яка виражає правогенезис у позитивній концепції. Поділ традиції на велику і малу – це узагальнений спосіб пояснення природи спадкоємності права, коли право у своєму формуванні пов’язано з досвідом попередніх і сучасних поколінь;
положення про невіддиференційованість правової реальності сучасної України в частині тих правових традицій, що закріплюють ідеї правди, добра, волі (як прояву свободи), милості, служіння, страждання та ідеали колективного, справедливого, чесного (відвертого) та благодатного;
набули подальшого розвитку твердження про те, що:
правові традиції як історико-легітимна основа правової системи України в аспекті правових звичаїв, обрядів, ритуалів та мови зберігають істотні риси українського права;
правові традиції можна класифікувати:за предметом суспільних відносин; за інституційною складовою права; за дією у просторі; за дією у часі; за ідеологічно-духовною домінантою у праві; за змістом правової спадщини України;
правова система України за своїми правовими традиціями входить до складу Східноєвропейської правової традиції, а за наявними традиціями права тяжіє до Західноєвропейської традиції права, що вказує на її унікальність у приналежності до євразійської правової сім’ї.
Практичне значення одержаних результатівполягає в тому, що сформульовані у дослідженні положення, узагальнення, висновки та пропозиції мають значення для загальнотеоретичної юриспруденції, юридичної компаративістики, правотворчої і правозастосовчої діяльності, та можуть бути використані у:
науково-дослідницькій сфері – в аспекті дослідження буття та розвитку українського права, пізнання природи формування і функціонування правової системи України та її приналежності до відповідної традиції права;
сфері правотворчості – при удосконаленні законодавства, що закріплює основи правового життя України та реформуванні системи її нормативно-правових актів;
правозастосовчій сфері – для поліпшення ефективності діяльності державних органів із врахуванням правових традицій України при прийнятті правозастосовчих рішень;
навчальному процесі – при підготовці підручників та навчальних посібників із дисципліни «Теорія держави та права», спецдисципліни «Проблеми теорії держави та права», а також при викладанні зазначених дисциплін у вищих навчальних закладах юридичного профілю;
правовиховній сфері – для підвищення рівня професійної та правової культури посадових осіб та суспільства України.
Апробація результатів дослідження.Дисертацію виконано на кафедрі теорії держави та права Одеської національної юридичної академії, на засіданнях якої докладалися положення та висновки дисертації. Основні результати дослідження доповідалися на десяти науково-практичних конференціях: 9-й (61-й) звітній науковій конференції професорсько-викладацького й аспірантського складу Одеської національної юридичної академії (квітень 2006 р., м. Одеса); Міжнародній науково-практичній конференції «Право, держава, духовність» (03 вересня 2006 р., м. Одеса); Всеукраїнській науковій конференції правників-початківців «Актуальні проблеми теорії та історії прав людини, права і держави» (10–¬11 листопада 2006 р., м. Одеса); Міжнародній науково-практичній конференції «Другі Прибузькі юридичні читання» (24–¬25 листопада 2006 р., м. Одеса); Міжнародній науково-практичній конференції молодих вчених «Шості осінні юридичні читання» (26–¬27 жовтня 2007 р., м. Хмельницький); Міжнародній науковій конференції, присвяченій пам’яті професора О. В. Сурілова «Удосконалення методології сучасної юриспруденції» (28–¬29 березня 2008 р., м. Одеса); Всеукраїнській науковій конференції «Правове життя сучасної України» (18–¬19 квітня 2008 р., м. Одеса); Міжнародній науково-практичній конференції «Сучасний правопорядок: національний, інтегративний та міжнародний виміри» (13–¬14 червня 2008 р., м. Одеса); Міжнародній науковій конференції молодих науковців, аспірантів і студентів, присвяченій пам’яті видатних учених-юристів П. О. Недбайла, О. В. Сурілова, В. В. Копєйчикова «Актуальні проблеми теорії та історії прав людини, права і держави» (21–¬22 листопада 2008 р., м. Одеса); Міжнародній науковій конференції професорсько-викладацького і аспірантського складу «Правове життя сучасної України» (5–¬6 червня 2009 р., м. Одеса).
Публікації.Основні положення дисертації викладено у семи статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях, перелік який затверджено ВАК України.
Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 215 сторінок. Зміст роботи викладено на 194 сторінках. Список використаних джерел налічує 268 найменувань і розташований на 21 сторінці.

Список литературы

ВИСНОВКИ

У результаті здійсненого дослідження в аспекті поставлених завдань удалося зробити такі висновки та виявити наукову новизну в досліджуваній тематиці.
Правова традиція є складною правовою конструкцією, яка заснована на історичній специфіці життя та правовій організації суспільства, своїм смисловим обсягом охоплює різні рівні розуміння права: природний і позитивно-правовий. У цьому зв’язку враховано поєднання способів розуміння правових традицій у рамках культурологічної та соціологічної концепцій.
В аспекті культурологічної концепції наведено судження про правову традицію як про феномен правової культури, який тісно взаємодіє з правосвідомістю та правовим менталітетом, несе в собі цілий пласт правового досвіду у його історичному зрізі, що дозволяє побачити природу спадкоємності права в аспекті теорії природного права.
За правилами соціологічної концепції у поєднані положень теорії позитивного права сформульовано висновок, що правова традиція є певним кількісним (збірним) поняттям, яке характеризує інституційні складові правової системи, різни етапи їх становлення та легітимації.
Правова традиція за рахунок притаманних її властивостей– неперервність, нерозривність, єдність, статичність, динамічність – виконує самостійну роль у спадкоємності права. Неперервність – це особлива властивість сукупності елементів правової традиції, яка полягає у їх постійному контакті та відсутності просторових та часових інтервалів між ними. Нерозривність – це стійкість сукупності елементів традиції до зміни усталених контактів між її елементами та властивість неперервності правової традиції. Єдність – сукупність елементів, які знаходяться між собою у зв’язку, визначають властивість традиції виступати як єдине ціле.
Статичність та динамізм правової традиції полягає у протистоянні двох закріплених сторін цього явища: консерватизму та стабільності – з одногобоку та новації –з іншого. Головним призначенням правової традиції є стабілізація і регуляція суспільних відносин, підтримання порядку у взаємовідносинах між людьми, збереження правових інститутів.
Із такими властивостями правова традиція здатна закріплювати у правовому просторі: рівень розвиту та прозорості законодавства, публічність чи закритість правового процесу, автономність приватного права чи пріоритет публічного, стабільність і передбачуваність правових реформ, правову освіченість та законослухняність громадян, визнання ролі юриста у соціальному житті, довіру громадян правовим і державним структурам, режим правової свободи тощо.
Зазначено, що сучасне правознавство немає розмежувань у застосуванні словосполучень «правова традиція» та «традиція права» як окремих понять. Пропонується авторська інтерпретація приводів та критеріїв поділу на окремі категорії юриспруденції правову традицію та традицію права. Має місце протилежність не тільки у назвах, але й у значеннях понять, що зумовлена рівнем однорідності, стійкості, передбачуваності та характером ієрархії зв’язків між елементами традиції. Диференціація понять «правова традиція» та «традиція права», супроводжується їх поділом на велику та малу традицію. Цей підхід розширює можливості класифікації правових систем не тільки за приналежністю до правової сім’ї, але й до традиції права.
Під поняттям «правова традиція» розуміється велика традиція як сукупність аксіологічних уявлень, переконань та знань про прийнятний порядок та устрій соціуму, що передаються від покоління до покоління у вигляді правового досвіду на ґрунті правового менталітету та в межах відповідної правової культури.
Під поняттям «традиція права» розуміється мала традиція як система цінностей права, правових цінностей, правових уявлень та ідей, що знайшли своє нормативне закріплення, офіційне визнання, інституалізацію у позитивному праві та передаються від одних до інших державно-правових утворень у вигляді законів, правил, правових атрибутів, правових пам’яток тощо у межах відповідної правової системи.
Правові традиції є не лише результатом накопиченого правового досвіду, але й утверджують свою силу через притаманні їм функції: стабілізаційну – забезпечує сталість суспільних відносин; закріплюючу – пов’язана з утриманням позитивного результату; системоутворюючу – відзначається здатністю приводити суспільні відносини до певної системи; регламентуючу (обмежуючу) – окреслює порядок у хаосі, проявляється у звичаї; інформаційну – виражена в накопичені, зберіганні і передачі інформації; соціалізуючу – під її впливом формується особистість, людина залучається до соціально правового досвіду; охоронну – яка проявляється у випадку порушення традиції. Традиції в процесі свого функціонування спрямовані на утвердження й закріплення одноманітності, усунення багатоманітності, викликаної випадковістю.
Правова традиція має своє функціональне виражання через правовий звичай, правовий ритуал та правовий обряд. Зв’язок правового звичаю, ритуалу та обряду з правовою традицією полягає у тому, що кожна структурна складова правової традиції має власну соціально-правову природу та межі смислового значення. Так, правовий звичай в теорії права розглядається як форма та джерело права; правовий ритуал надає системної значущості відповідним діям через форми регламенту; правовий обряд є ритуалізованим актом, що спрямований на фіксацію певних дій і подій, надаючи їм особливої значущості.
Правовий звичай на відміну від правової традиції є соціальною нормою, яка закріпилася в результаті неодноразового застосування, тоді як ритуал і обряд –це церемоніальні дійства та процедури, які символізують об’єктивність права і правової системи.
Правова культура є системою цінностей, які створюються і накопичуються людьми (суспільством) у процесі їх соціально-правової діяльності; сукупність факторів, що характеризують рівень правосвідомості, досконалості законодавства, стан законності й правопорядку обумовлений історичними, соціально-економічними й політичними умовами, якісний стан правовідносин у суспільстві, що відбиває рівень освоєння суб’єктом (суспільством, групою, особою) правових норм, правової діяльності, цінностей, розкриваючи ступінь соціокультурного розвитку правових традицій.
Правові традиції є невід’ємними складовими правової культури, дослідження якої в сучасній науці спираються на два напрямки,перше з яких спрямоване на центр пояснення культурних явищ, визначаючи поняття «діяльність», де культура розглядається як специфічний спосіб взаємодії з навколишнім середовищем. Для іншого напрямку є характерним розуміння культури як сфери ідеального, що містить продукти духовної творчості людей: символів, ідей, цінностей, у відповідності до яких складається ставлення до дійсності та формується правове буття людини.
Сучасна правова наука має велику кількість критеріїв періодизації історичного процесу становлення правової культури: формаційний, стадій росту, цивілізаційний, науково-технічний, династійний, вождиський, релігійний, військовий, моральний, хронологічний, просторовий та ін.
Аналіз різних точок зору щодо критеріїв періодизації, дозволив дійти висновку про доцільність використання комплексного (у поєднанні з інтегративним) підходу, коли для аналізу історичних характеристик права можуть бути використані окремі методи й методики, а весь історичний процес може бути розглянуто під кутом зору загальної концепції соціальних змін, де еволюційні і революційні зміни розглядаються як специфічні види модернізації права.
Виділено головні критерії, які дозволять виокремити та ідентифікувати певний період розвитку правової культури: домінуючі правові ідеали та правові ідеї конкретної просторово-часової правової реальності; наявність та ступінь впливу елементів духовності; стан суспільної свідомості та менталітету; принципи організації державної влади, що зводяться до типів і форм держави; суспільний устрій або соціальна структура суспільства та її інститути; право, як один із компонентів суспільного ладу.
Використані критерії періодизації привели до висновків про існування правової культури в кожному періоді, комплексу прийнятних її правових традицій.
Сформовано тезу про розвиток правових традицій паралельно історичній періодизації становлення правової культури з державною формою організації суспільства України.
Правоутворення є найбільш широкою формою виникнення і буття права. Воно існує як у державних рамках, так і в правовій культурі, та включає в себе не тільки правотворчий, але й увесь передуючий цьому процес формування права.
Безперервність правоутворення як процес, кореспондує з безперервністю етнокультурного розвитку, який супроводжувалося появою різних джерел права на кожному періоді розвитку правової культури.
Формування правових традицій України відбувається паралельно з правоутворенням у межах конкретного етносу з усіма його характерними ознаками, включаючи й мову, культурно-історичну безперервність та єдність розвитку,оскільки визначальним типовим елементом для будь-якої правої традиції є правове минуле, сьогодення та майбутнє правового буття відповідного етносу.
З огляду на такий підхід, правові традиції формуються двома шляхами. Один знизу, коли традиція виникає і зароджується спонтанно як стихійний процес. Другий шлях формування правових традицій починається зверху, діючи через механізм нав’язування, коли правова традиція виділяється, відбирається і навіть установлюється тими, хто володіє владою або впливом.
Висунуто твердження, що взаємнопоєднуючим і за своєю природою самостійним фактором впливу на формування правових традицій є духовно-етична ціннісна основа правосвідомості,яка полягає у релігійно-моральному складі свідомості суспільства та ставлення до віри у Бога як найвищого ідеалу, справедливості, пріоритету відповідних інтересів, взаємодопомоги, тісного зв’язку права з церквою.
У зв’язку з цим, виділено такі узагальнюючі компоненти правової спадщини, що вплинули на формування правових традицій України:
по-перше, наявність часової тотожності, починаючи з ІІ ст. по ХІ ст. після Р.Х. із просторово-територіальною єдністю, яка закріплюється історичною послідовністю подій, що відбулися у минулому згідно з даними правової спадщини на території сучасної України;
по-друге, наявність українського етносу, який походить від сарматів, скіфів, кіммерійців, трипільців, проаріїв та ін., та в якого протягом багатьох століть зберігалася стала, властива тільки йому, система спільних етнокультурних, мовних та духовних ознак;
по-третє, існування власних форм державності (Київсько-Руське, Галицько-Волинське князівство, Запорізька Січ, Гетьманат, Українська народна республіка, Гетьманська республіка, Директорія та Україна), які незалежно від наявності суспільно-політичних та позитивно правових розривів у державотворчому процесі, починаючи з ІІ ст. по ХІ ст. після Р.Х. зберігають символічну, ідейну та духовну безперервність розвитку;
по-четверте, починаючи з ІІ ст. по ХІ ст. після Р.Х. зберігається існування Православної християнської релігії, вчення якої неодноразово покладалося в основу державотворчого та правотворчого процесів правової спадщини України.
З огляду на такі узагальнення, зроблено висновок, що формування правових традицій України відбувалося за східноєвропейськими закономірностями і проходило у тих самих хронологічних рамках, що і в інших великих етносів помірної зони Східної Європи, що дає підстави допускати існування спільних закономірностей правогенезу поляків, чехів, сербів, хорватів, росіян, білорусів, татар та ін., які мали відповідний вплив на україноправогенезис, коригуючи його з урахуванням універсальних загально-євразійських умов правоутворення.
Правовий досвід розглядається як основна юридична категорія, що системно наповнює змістом правову традицію та є об’єктом її передачі від покоління до покоління. Правовий менталітет та правосвідомість –це невід’ємні супроводжуючі функціональні складові правової культури, які найбільшою мірою впливають на розвиток та виражають раніше набуте правовими традиціями в основному в об’єкті їх передачі.
Специфіка взаємозв’язку правового досвіду з правовим менталітетом обумовлена тим, що правовий менталітет формується в результаті тривалого і стійкого історичного впливу природно-географічних, етнічних, соціально-політичних та культурних умов проживання на суб’єкт менталітету, яким є український народ, що виникає на підставі зв’язку минулого з майбутнім через правову традицію.
Суб’єкт правового менталітету одночасно розглядається як носій правових традицій, що наділений власною правовою свідомістю, яка характеризується сукупністю ознак етнічної приналежності, латентності ментально-правових структур, особливої системи цінностей, які становлять правовий світогляд, що проявляється через конкретну правову поведінку.
На основі дослідження вітчизняних робіт із культурології та етнології узагальнено базові аксіологічні складові українського правового менталітету та правової свідомості: екзистенціальний індивідуалізм, егоцентризм, інтроверсивність (спрямованість психіки на внутрішній світ), есканізм (прагнення до ілюзорного мрійництва), консерватизм, кордоцентричність, соціальний егалітаризм (прагнення до соціальної рівності), громадоцентризм, провінційність, загальна аполітичність, анархічність та ін.
Сформовано висновок, що екзистенціальний індивідуалізм в українському правовому менталітеті та правовій свідомості зумовив формування інтровертного типу особистості української людини, більше схильної до індивідуальних форм співжиття, з провідною ієрархією цінностей елліно-візантійської православної версії християнства, орієнтованої на екзистенціальний індивідуалізм «внутрішньої людини»,у зв’язку з чим, носієм правових традицій України є народ, який уособлює інтровертний тип особистості, яка прагне до самозаглибленого спокою і керується більшою мірою духовно-світоглядним сприйняттям правової дійсності.
Закріпилося визначення, що спадкоємність у праві – це відтворення та використання минулих правових цінностей, норм, інститутів, процедур, рішень, форм і видів юридичної діяльності своєї правової культури, правової системи і правової сім’ї. Будучи зв’язком між етапами чи сходинками розвитку, спадкоємність зберігає право як ціле при переході правової системи (правової сім’ї) з одного стану в ін.
Різноманіття трактувань спадкоємності в юридичній літературі призводить до її змішуванняіз суміжними поняттями: правонаступництво, рецепція права, повторюваність ув праві, культурна спадщина. Тільки такі ознаки спадкоємності, як універсальність, вертикальність і безперервність, дозволяють їх розмежувати.
Спадкоємність права в Україні, починаючи з припинення існування Київської Русі, формувалася під впливом правових систем Речі Посполитої, Австро-угорської імперії, Московського царства, Російської імперії та їх правових культур, у зв’язку з чим немала цілісної чинної безперервності у частині власного українського позитивного права.
Дослідження показало, що в результаті присутності у правовій спадкоємності правових традицій, упродовж періодів відсутності в Україні власної правової системи зв’язок між етапами розвитку права зберігається через передачу правового досвіду від покоління до покоління.
Правова ідея є універсальною в теорії права категорією, що об’єднує основи права із їх змістовою різноманітністю і є одним із основних базисів правової реальності, правового простору та правового життя. У правовій системі немає єдиного сталого понятійного вираження, вона розкривається в об’ємі змістового і формального аналізу правової культури та її основоположних цінностей. Правова ідея закріплює основну сутність у розумінні цінного в суспільстві і відношення до цього у формі допустимого обсягу прав та обов’язків як правового ідеалу.
Правовий ідеал розглядається як досконалий правовий образ, що має не лише нормативний характер, а визначає спрямованість і характер поведінки окремої людини та соціальної групи, яка залежить від форми етико-символічної та духовної обумовленості правового досвіду.
У зв’язку з цим, правові ідеї та ідеали є складовими правового досвіду, який є предметом передачі у правові традиції.
Основу правових традицій України виражають правові ідеї правди, милості, служіння, страждання, добра, чесності (відвертості), волі та правові ідеали колективного, колегіального, справедливого та благодатного.
Зазначено, що указаний внутрішній склад правових традицій України зумовлений тим, що по-перше, у православ’ї концепція розуміння прав людини, відрізняється від католицької та протестантської, іжодна дефініція православно-правового вчення не може бути повністю адекватною до Західноєвропейської реальності традиції права; по-друге, права людини в ідеї українського права самі по собі не існують, оскільки за правовими ідеями України людині має бути надано можливість виконувати свій обов’язок. Тобто більшість потенційних правових можливостей в Україні виражаються через синергію благодатного і самодисципліни, згідно з якими людина має не добиватися своїх прав, які мають бути гарантовані іншими людьми, а жертвувати своїми правами; по-третє, у правових нормах України присутній «подвійний стандарт» («я» та «інший»): абсолютна «жертва» для «себе» немилість «іншому». Це знаходиться у зв’язку з православ’ям, яке пояснює: «те, яким я маю бути для іншого, тим Бог буде для мене», «те, чим я зобов’язаний по відношенню до інших, я не маю права по відношенню до себе». Як приклад, засудження «іншого» – гріх, засудження «себе» – шлях духовного очищення. Тому призначення права є захист тих, хто слабший, бідніший, а не конкретної особистості; по-четверте, на відміну від ідей західноєвропейського права, в українському праві до проголошення незалежності не існувало теорії прав людини. Спочатку це зумовлено правовою ідеєю, за якою людство створено за образом Божим, існує свобода і рівність усіх, як святих, так і грішних, у подальшому ідеологічними обмеженнями радянського права.
Співвідношення традиції з легітимністю надає традиції першій характер правової не тільки у державно-правових інституціях, а й серед народу. Оскільки легітимація правових явищ доповнює формальні вимоги справедливості морально-етичними цінностями. Такий зв’язок усуває розриви часової безперервності формування правових традицій та зберігає цілісність у досліджені українського правогенезису.
Правова інституалізація в Україні характеризується стійкими та притаманними українському суспільству правовими традиціями, які утворюються внаслідок: становлення правових інститутів через процес втілення та прийняття суспільством нових соціальнихправил (інституту Віче, Копного суду, Козацької старшини, Запорізької Січі, Гетьманщини тощо), які є проявом певних зразків правового мислення і поведінки (аспект легальності), з утворенням спеціалізованих організаційних структур (інфраструктурний аспект) та з формуванням відношення суб’єктів до соціальних правил і організаційних структур, які відбивають згоду людей із цим інституціональним правовим устроєм (аспект легітимності). Правова деінституалізація пов’язується з процесом руйнування інституційних утворень (знищення Запорізької Січі, Козацького права, припинення радянсько-правових інститутів), змінами соціальних правил, а також і явним/латентним неприйняттям інституціональних вимог до правової поведінки.
Зазначено, що пріоритетними аспектами правової інституалізації в Україні та легітимації її правових традицій стало прийняття нею основ візантійської культури, довготривала історична домінантність православ’я паралельно присутності католицизму, уніатства та інших вірувань, наявність фрагментарних проявів духу староруського права.
Ураховуючи правові запозичення інших правових культур, які позначилися на українському правовому досвіді своєю присутністю в минулому, зроблено висновок, що у праві України має місце високий пріоритетний захист колективних інтересів, загальної справи, дух соборності на збиток особистим домаганням індивіда, його правам та інтересам. Слабкість правової традиції приватного права обумовлює значне поширення неправових регуляторів: моральних, релігійних, корпоративних тощо.
На основі вивчення праць Р. Давіда, М. Е. Глен-дона, Г. Кьотца, К. Осакве, К. Цвайгерта та ін. «правова система» розглядається у вузькому (національне право) і в широкому (правова сім’я) контексті, як поняття, що сформувалося в рамках методології інтегративної юриспруденції з властивими її плюралістичними, емпіричними й описовими стилями пізнання.
Зважаючи на те, що «типологія» є специфічним, вищим видом наукової класифікації, правова система України аналізується за структурними та функціональними характеристиками як така, що складається із чотирьох основних частин: інституційної, функціональної, нормативної та ідеологічної.
В основу типології правової системи України покладено ідею пошуку традиційного типу українського права, що неохоплюється лише поняттям «правова спадщина», а єрезультатом спадкоємності права в Україні. Виділено дві паралельних, але не тотожних унікальних історичних складових системи спадкоємності права, що діють одночасно: перша за правовою традицією включає правогенезисі, який проходить від покоління до покоління у правовому менталітеті, правосвідомості та правовій культурі України, інший за традицією права відбувається від примітивних до складних державно-правових форм у юридичних нормативах, правових інститутах, правових пам’ятках України тощо. Тому розриви мали місце лише у генезисі традиції права, у зв’язку з політичними, економічними, соціальними подіями історії, коли Україна втрачала свою державність та правову систему. Єдність та безперервність спадкоємності права збережено за допомогою правових традицій України, які передавали правовий досвід у правовій культурі нерозривно протягом століть.
У вітчизняній юриспруденції дискусійними залишаються питання щодо природи правової системи України. Ураховуючи це, виділено два основних напрямки наукових досліджень.Згідно з першим, правова система України належить до романо-германської, з другим–відноситься до євразійської чи то слов’янської правової сім’ї.
Дослідження не спямоване на підтримку чи спростування зазначених підходів, а лише акцентує увагу на тому, що юридична категорія традиції надає можливість науковому аналізу розширити класифікацію правових систем через їх типологію за домінантною правовою традицією та традицією права.
Зазначений підхід обумовлений тим, що Дж. Берманом введено поняття «західної традиції права», а Гленом закріплено концепцію «ісламської традиції права», «індуської традиції права» та «талмудської традиції права», які є лише малим вираженням проявів позитивного права.
Проведена в дисертації типологія правової системи України за її традицій, показала, що романо-германська правова сім’я відноситься до Західноєвропейської традиції права, як малої традиції, і яка відрізняється від Східноєвропейської правової традиції юридичним досвідом. Зважаючи на це, висунуто гіпотезу, що правова система України за своїми правовими традиціями входить до складу Східноєвропейської правової традиції, а за наявними традиціями права тяжіє до Західноєвропейської традиції права, є невіддиференційованою за типологією правових систем.
Під поняттям «класифікація» (фр., англ.classification походить від лат.classis – клас і facio–роблю) слід розуміти системурозподіленняоб’єктів (процесів, явищ) за класами (групами тощо) відповідно до визначених ознак. Класифікація – це дія (процес) за значенням дієслова «класифікувати», оскільки в результаті класифікації утворюється можливий один клас (група), принаймні з одним елементом, – можна визначати класифікацію як групування, утворення класів об’єктів, що належить до етимології слова «класифікація».
Критеріями класифікації правових традицій можуть бути правовий стиль, правова свідомість, правовий менталітет, однаковість правового коріння, правова лексика тощо, однак такі ознаки не дозволяють більш чітко виділити правові традиції в окремі групи чи типи. З огляду на мету дослідження, доречним буде використати класифікацію правових традицій України за інституційною, нормативною, ідеологічною та функціональною ознакою сучасного права в Україні.
За інституційною ознакою права в Україні, правові традиції можна поділяти як на ті, що існують в організаційно-правових інститутах права, так і на ті, що знаходяться в інститутах права.
В організаційно-правових інститутах права України як правотворчих, законодавчих, органах правосуддя, правоохоронних, правозахисних інститутах діють правові традиції, що зберігають цілісність, визначають їх легітимність та забезпечують їх соціально-правову однаковість у правовій системі України.
В інститутах права України правові традиції можна поділяти в залежності від предмета і метода правового регулювання кожного правового інституту, як конституційні правові традиції, адміністративно-правові традиції, кримінально-правові традиції, цивільно-правові, земельно-правові та ін. З урахуванням методу правового регулювання правові традиції по аналогії з правом можуть бути такими, що існують у рівноправних правових відносинах та правових відносинах підпорядкування.
За нормативною ознакою права України виділено традиції права, що діють на основі Конституції України, випливаютьіз законів, підзаконнихнормативно-правових актів.Окремим різновидом традицій є правові традиції, що складаються у правозастосовних актах і судовій практиці України.
За ідеологічною ознакою права України можна виділити правові традиції, що мають: духовно-естетичний православний контекст; правові традиції державної (офіційної) комуністичної, соціалістичної ідеології; правові традиції літературних, історичних, політичних та культурних впливів, як слов’янофілів, націоналістичні, петлюрівецькі, бандерівські тощо.
За функціональною ознакою права України, правові традиції можуть бути класифіковані на загально-соціальні та спеціально юридичні.
У науці спостерігаються розбіжності у розумінні природи та поняття «соціокультурної ідентичності права», структури іформ її реалізації. Поняття «соціокультурноїідентичності права»розглядається як рівень правової самоідентифікації, який надає праву унікальність і когерентність (системну пов’язаність).
Соціальна ідентичність права в Україні залежить від стійкого зв’язку між минулим, сьогоденням і майбутнім та утвердженою міжчасовою наступністю правових уявлень. Зазначений зв’язок забезпечується правовими традиціями та новаціями. Правові традиції у процесі свого функціонування об’єктивно ведуть до затвердження й закріплення однаковості, усунення розмаїтості, викликаної випадковістю у праві України. Правові новації супроводжуються удосконаленням права та пристосуванням його до нових умов соціокультурного розвитку.
Отже, основою соціокультурної ідентичності права в Україні є правові традиції та новації, за належного функціонування яких право у процесі свого розвитку набуває унікальності та когерентності у часі та просторі, як українське право.
Таким чином, на основі авторського бачення проблеми слід вказати на особливе значення та місце правових традицій України у функціонуванні та розвитку правової системи України і становленні українського права.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абрамов В. І.Духовність суспільства: методологія системного вивчення : монографія / АбрамовВ. І. – К. : КНЕУ, 2004. – 236 с.
2. Аверьянов В. В. Традиция как преемственность и служение / В. В. Аверьянов // Человек. – 2000. –№ 2. – С. 38–51.
3. Азаревич Д. История византийского права / АзаревичД. – Т. ІІ., Ярославль, 1877. – С. 3-6.
4. Алексеев Н. Н. Русский народ и государство / АлексеевН. Н. – М.: Аграф, 1998. – 287 с.
5. Алексеев С. С. Право: азбука – теория – философия : Опыт комплексного исследования / АлексеевС. С. – М. : Статут, 1999. – 712 с. – (Пушкинская б-ка).
6. Алексеев С. С. Право на пороге нового тысячелетия/ АлексеевС. С. –М.: Статут. – 2000. – 422 с.
7. Алексеев С. С. Философия права / АлексеевС. С. – М.: Норма, 1998 – 241 с.
8. Алексеев С. С. Философия права : наук. видання / АлексеевС. С.– М. : Норма, 1999. – 329 с. – (Пушкинская б-ка).
9. Арановский К. В. Конституционная традиция в российской культуре/ Арановский К. В. – СПб., 2003. – 178 с.
10. Баллер Э. А. Социальный вопрос и культурное наследие/ БаллерЭ. А. – М.: Наука, 1987. – 183 с.
11. Баран В. Д. Походження слов’ян/ Баран В. Д. та ін.– К., 1991. – 309 с.
12. Баранов П. П. Развитие философии права в России: Традиции и современные проблемы / П. П. Баранов // Философия права. – 2000. –№ 1. – С. 10.
13. Бачинин В. А. Морально-правовая философия : учеб. пособ. / БачининВ. А.– Х. : Консум, 2000. – 208 с.
14. Бачинин В. А. Культурология. Энциклопедический словарь / Бачинин В. А.– СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2005. – 288с.
15. Бачинін В. А. Філософія права : підруч. для студ. юрид. спец. / Бачинін В. А., ПановМ. І. – К. : Ін Юре, 2002. – 472 с.
16. Бачинин В. А. Философия права и преступления / БачининВ. А. – Харьков: Фолио. – 1999. – 607 с.
17. Берман Г. Дж.Западная традиция права: эпоха формирования / БерманГ. Дж. – М. : Изд-во МГУ, 1998. – 412 с.
18. Берман Г. Дж.Право і революція: формування західної традиції права : наукове видання / БерманГ. Дж. – К.: 2001. – С. 621.
19. Бернштейн Б. М.Традиции и социокультурные структуры / Берштейн Б. М. // Советская этнография. – 1981. – № 2. – С. 105-108.
20. Бехруз Х. Ісламські традиції права: монографія / БехрузХ. – О. : Юрид. л-ра, 2006. – 296 с.
21. Бехруз Х. Методология изучения исламского права: аксиологический подход / Х. Бехруз // Юридический вестник. – № 4. – 2006. – 68 –74 с .
22. Бехруз Х. Методологические императивы сравнительного правоведения: традиции, проблемы, перспективы / Х. Бехруз // Право и политика. – 2003. – № 7. – С. 19–23.
23. Бобнева М. И.Социальные нормы и регуляция поведения / БобневаИ. М. – М., 1978. – 164 с.
24. Богданова Н. А. Конституционный суд Российской Федерации в системе конституционного права / Н. А. Богданова // Вестник Конституционного Суда Российской Федерации. – 1997. – № 3. – С. 55–64.
25. Большая Советская Энциклопедия. В 30 т. / глав. ред. А. М. Порохов. – 3-е изд. – М. : Советская Энциклопедия, 1977. – Т. 26 (Т-У). – 1977. – 624 с.
26. Большой энциклопедический словарь – 2-е изд. – М., 1997. – 2318 с.
27. Бондырев С. К. Традиции: стабильность и преемственность в жизни общества: учеб. пособ. – М.: Изд-во Моск. психолого-социального ин-та, 2007. – 280 с.
28. Братасюк В. М. Правова реальність як форма прояву інтелектуальної традиції епохи (на мат. романо-германської правової сім'ї) : дис. …кандидата юрид. наук : 12.00.12 / Братасюк В. М.;Національна академія внутрішніх справ України. – К., 2005. – 192 с.
29. Бурмистров В. А. Роль правовой культуры в формировании социалистического правового общества : автореф. дис. на здобуття канд. юрид. наук за науковою спеціальністю 12.00.01 / В.А.Бурмистров – Харьков, 1991. – 19 с.
30. Василенко И. А. Диалог цивилизаций: социокультурные проблемы политического партнёрства / ВасиленкоИ. А. – 298 с.
31. Вебер М. Избранные произведения / М. Вебер; –[пер. с нем. Ю. Н. Давидова].– М.: Прогресс, 1990. – 808 с.
32. Вебер М. Избранное. Образ общества / М.Вебер. – М., 1994. – 654 с.
33. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [голов. ред. –укладач БуселВ. Т.]. – К., Ірпінь: ВТФ «Перун», 2002. – 1440 с.
34. Вітман К. М. Правова культура як засіб правового впливу / К. М.Вітман , В. В. Дудченко // Правова культура і підприємництво. – Донецьк, 1999. – С. 115 –118.
35. Владимирский-Буданов М. Ф. Обзор истории русского права / М.: Издат. дом «Територия будущего», 2005. – 800с.
36. Влассова В. Б. Традиция как социально-философская категория / В. Б. Власова // Философские науки. – 1980. – № 4. – С. 35–38.
37. Вовк Хв. Студії української етнографії та антропології / ВовкХв. –Прага, 1916. – 231 с.
38. Вступ до українського права / ред. С. В. Ківалов, Ю. М. Оборотов. – О. : Юрид. л-ра, 2005. – 616 с.
39. Гадамер Х.-Г. Истина и метод / ГадамерХ.–Г. – М., 1988. – 363 с.
40. Глобалізація і безпека розвитку : монографія / ред. О. Г. Білорус. –К. : КНЕУ, 2001. – 733 с.
41. Голенищев-Кутузов И. Н. Гуманизм у восточных славян: Украина и Белоруссия / Голенищев-КутузовИ. Н.– М., 1963.– 431с.
42. Гомонов А. К. Традиции в системе общественных отношений / ГомоновА. К. – М., 1970. – 141 с.
43. Гончаренко В. Д. Історія держави і права України / ГончаренкоВ. Д. – К., 1996. – 288 с.
44. Гончаренко В. Д. Центральна Рада та її правові акти / Гончаренко В. Д., Рогожин А. Й. // Вісник Академії правових наук. – Х., 1993. – № 1. – С.42-50.
45. Гофман А. Б. Традиция / Гофман А. Б. // БСЭ. – М., 1977.– Т. 26 – С. 135–143.
46. Графский В. Г. Всеобщая история права и государства : учеб. для вузов / ГрафскийВ. Г. – М.: Изд-во НОРМА, 2003. – 382 с.
47. Гримич М. В. Звичаєве цивільне право українців ХІХ – початку ХХ століття : монографія / М. В. Гримич. – К. : Арістей, 2006. – 560 с.
48. Гудима Д. А. Антропологічна парадигма – методологічна модель сучасного людинознавства / Д. А. Гудима // Держава та регіони. Сер. Право. – 2005. – № 2. – С. 33–38.
49. Гумилев Л. Н. Этносфера: История людей и история природы / ГумилевЛ. Н. – М., 1993. –375 с.
50. Гуревич А. Я. Исторический синтез и Школа «Анналов» / ГуревичА. Я. – М., 1993. – 159 с.
51. Давид Р. Основные правовые системы современности : учеб. пособ. / Рене Давид, Камилла Жоффре-Спинози; [пер. с фр. В. А. Туманов]. – М. : Междунар. отношения, 1998. – 400 с.
52. Дамирли М. А. Право и История: эпистемологические проблемы. Опыт комплексного исследования проблем предмета и структуры историко-правового познания / ДамирлиМ. А.– СПб.: Изд-во С.-Петербург. ун-та.–2002. – 456 с.
53. Дамирли М. А. Предметная сфера историко-правового познания: традиции и обновление (эпистемиологический анализ) : дис.доктора юрид. наук: 12.00.01 / Дамирли М. А. – Л., 2004. – 478 с.
54. Дворецкий И. Х. Латинско-русский словарь / ДворецкийИ. Х. – М., 1986. – 843 с.
55. Держава і право : зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. –Вип. 20. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. – 239 с.
56. Державотворення і правотворення в Україні : монографія / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького ; за ред. Ю. С. Шемшученка. – К., 2001. – 656 с.
57. Діденко Н. Г. Соціальні та юридичні аспекти правової культури / Н. Г. Діденко // Правова культура і підприємництво. – Донецьк, 1999. – С. 25–28.
58. Демиденко Г. Г. Історія вчень про право і державу : підруч. для студ. вузів / ДемиденкоГ. Г. – Х. : Консум, 2004. – 432 с.
59. Донченко О. Архетипи соціального життя і політика : (Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення) / О. Донченко, Ю. Романенко. – К. : Либідь, 2001. – 334 с.
60. До питання про національну традицію реалізації принципу поділу влади в Україні. / О. Ю. Бульба /Держава і право. Юрид. і політ. науки: зб. наук. праць – 2002. –Вип. 18 – 56–60 с.
61. Дорошенко Д. І. Нарис історії України :у 2 т. –Т. 1 (до половини ХVІІ століття) / Дорошенко Д. І. – К.: Глобус, 1992. – 238 с.
62. Дудченко В. В. Західна традиція права: до проблеми легітимності / В. В. Дудченко // Актуальні проблеми держави та права: зб. наук. праць. –Вип. 36 / редкол.: С. В. Ківалов (голов.ред.) та ін.; відп. за вип. Ю. М. Оборотов. – О.: Юрид.л–ра., 2007. – 504 с.
63. Дудченко В. В. Критерії стилю правових сімей сучасного світу / В. В. Дудченко // Юридический вестник. – № 4 – 2006. – 63–68 с.
64. Дудченко В. В. Традиція правового розвитку: плюралізм правових вчень: монографія / ДудченкоВ. В. – О.: Юрид. л-ра, 2006. – 304 с.
65. Дудченко В. В. Роль методології юридичної науки у становленні новаційного науково-правового мислення / В. В.Дудченко, Д. Г. Манько // Актуальні проблеми держави і права. – О., 2003. –Вип. 21. – С.13 – 17.
66. Думава К. Н. Влияние новых традиций на формирование личности / Думава К. Н.– М., 1970. – 285 с.
67. Душков Б. А. Психология типов личности, народов и эпох./ Душков Б. А. – М., 2001.– С. 15 –17.
68. Эйзенштадт С. Конструктивные элементы великих революций: культура, социальная структура, история и человеческая деятельность / С. Эйзенштадт // THESIS: теория и история экономических и социальных институтов и систем. М., 1993. – Т.1.– № 2. – С. 81–84.
69. Эйзенштадт Ш. Революция и преобразования обществ. Сравнительное изучения цивилизаций; /Эйзенштадт Ш.[пер. с англ. А. В. Гордона]; под ред. Б. С. Ерасова. – М.: Аспект Пресс, 1999.– 416с.
70. Загальнатеорія держави і права : навч. посіб. / ред. В. В. Копєйчиков. – К. : Юрінком Інтер, 1998. – 312 с.
71. Залізняк Л. Л.