ЛЕГІТИМНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ
ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ»

На правах рукопису

КОВАЛЬЧУК ВІТАЛІЙ БОГДАНОВИЧ

УДК: 340.12
ЛЕГІТИМНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ:
ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ

12.00.01 – теорія держави і права,
історія політико-правових вчень

Д И С Е Р Т А Ц І Я
на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Науковий консультант:
академік НАПрН України,
доктор юридичних наук, професор,
Скрипнюк Олександр Васильович

Острог – 2011

ЗМІСТ

ВСТУП.............................................................................................................. 4
РОЗДІЛ 1. КОНСТИТУЮВАННЯ ПРАВОВОЇ ТЕОРІЇ ЛЕГІТИМНОСТІ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ..................................................
19
1.1. Генезис ідеї легітимності державної влади в європейській державно-правовій традиції............................................................................
19
1.2. Природно­правова модель легітимності державної влади.................... 71
1.3. Питання легальності та легітимності в державно­правових концепціях представників юридичного позитивізму...................................
111
Висновки до Розділу 1.................................................................................... 146

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВА СУТНІСТЬ ЛЕГІТИМНОСТІ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ: ПОНЯТТЯ, КРИТЕРІЇ, ДЖЕРЕЛА...........................................

154
2.1. Легітимність як правова категорія........................................................... 154
2.2. Права людини – основний критерій легітимності державної влади.... 177
2.3. Демократична участь як джерело легітимації державної влади........... 206
Висновки до Розділу 2.................................................................................... 225

РОЗДІЛ 3. МЕХАНІЗМ ЛЕГІТИМАЦІЇ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ В УМОВАХ ФУНКЦІОНУВАННЯ СУЧАСНОЇ ДЕМОКРАТИЧНОЇ, ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ.................................................................................

233
3.1. Конституція — основа легітимності публічної влади в демократичній, правовій державі...................................................................
233
3.2. Забезпечення принципу народного суверенітету в механізмі легітимації державної влади............................................................................
257
3.3. Органи конституційної юрисдикції в системі гарантій легальності та легітимності державної влади....................................................................
287
Висновки до Розділу 3.................................................................................... 315

РОЗДІЛ 4. ПРАВОВІ ОСНОВИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ЯК СУБ’ЄКТА ЛЕГІТИМАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ......................................................

324
4. 1. Правові засади взаємодії інститутів громадянського суспільства з органами державної влади в процесі демократичної легітимації................
324
4.2. Право на громадянський протест як один з елементів механізму запобігання делегітимації державної влади..................................................
355
Висновки до Розділу 4.................................................................................... 372

ВИСНОВКИ...................................................................................................
379

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..................................................
394

ВСТУП

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Звернення в юридичній науці до проблеми легітимності державної влади на сучасному етапі зумовлене тим, що Україна як суверенна, демократична, правова держава спрямовує свою діяльність на зміцнення основ демократії та утвердження принципу верховенства права. Цей процес пов’язаний із поступовим подоланням відчуження влади від суспільства, розвитком правосвідомості громадян та політичної відповідальності владної еліти. Актуальність теми дослідження зумовлюється насамперед потребою у ґрунтовному осмисленні відносин між громадянським суспільством і державною владою, зростаючим інтересом громадськості до діяльності владних структур та правових основ організації і функціонування Української держави.
Легітимність державної влади має важливе значення для будь-якої держави, яка намагається забезпечити стабільність у політико-правовому житті суспільства, гарантувати законність і правопорядок, підвищити якість життя громадян. Твердження, що «державна влада легітимна» чи «політичний режим легітимний», — означає не лише їх відповідність конституції та законам країни, а й позитивну оцінку, визнання і прийняття державної влади населенням країни. Легальна з формально¬-юридичного погляду державна влада або один з її ключових інститутів повністю чи частково може втратити довіру з боку громадян і бути нелегітимним.
Поняття «легітимність» передбачає позитивне ставлення суспільства до державної влади, її суб’єктів, форми правління, що відповідно забезпечує визнання народом (чи принаймні його більшістю) законності, справедливості та доцільності чинної державної влади і готовність діяти відповідно до встановлених державою норм і приписів. Водночас неузгодженість між легальністю та легітимністю державної влади може призвести не лише до зміни політичного режиму, а й до соціальних потрясінь та інших негативних змін у правовому і політичному житті держави. Тому легітимність державної влади є одним із найважливіших чинників правового та політичного розвитку держави будь-якої сучасної системи організації державної влади.
Свій намір будувати державність на засадах демократичної легітимації Український народ задекларував у статті 5 Конституції України: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ». Це конституційне положення є не лише орієнтиром загального державного розвитку, а й чітко вказує на певну модель організації відносин між суспільством та державною владою, що має бути реалізована в Україні. Однак для того, щоб це положення було не лише декларацією, а й набуло практичного втілення, необхідне глибоке, серйозне осмислення природи влади та права всередині суспільства у вигляді діалогу з державною владою. У цьому контексті надзвичайно важливим є аналіз тих теоретичних положень про владу та право, які були накопичені протягом багатьох століть завдяки плідній праці правознавців, політологів, філософів, та мали своє практичне застосування. Такі знання повинні стати надбанням широкого кола громадськості, що сприятиме зростанню правової культури та розвиткові правової свідомості громадян України. Лише у тому разі, коли проблема легітимності влади вийде за межі академічної дискусії й стане предметом активного обговорення на рівні як громадянського суспільства, так і суб’єктів державної влади, вона має перспективу бути вирішеною як результат спільної політичної волі щодо втілення в життя принципів демократичної, правової держави. Таке поєднання теорії та практики в сучасних умовах українського державотворення має важливе значення.
Проблема дослідження легітимності державної влади перебуває на стику багатьох наук і насамперед юриспруденції та політології, про тісний зв’язок яких свого часу писав ще Г. Єллінек, тому не випадково питання, досліджувані в дисертації, знайшли своє відображення як у працях юристів, так і політологів. У дослідженні акцентовано увагу саме на правових аспектах легітимності державної влади, які нині стали предметом розгляду таких галузей юридичної науки, як: теорія держави та права, філософія права, історія політичних та правових вчень. Щобільше, легітимність державної влади поступово стає сферою правового регулювання норм конституційного законодавства, а відтак, предметом дослідження науки конституційного права. Незважаючи на те, що конституційні системи встановлюють, насамперед, інструменти і процедури для забезпечення конституційності та легальності, функція легітимації є однією з основних функцій конституцій у демократичних, правових державах. Конституційність та легітимність — два взаємопов’язаних поняття, оскільки вони визначають правові межі діяльності державної влади. Відмінність полягає лише в тому, що конституційність вказує на відповідність законів та політичних рішень чинної влади «літері» конституції (нормам основного закону), а легітимність — її «духу» (ідеї права та справедливості).
Значення питання легітимності для юридичної науки не можна переоцінити. Ця категорія дає змогу краще зрозуміти сутність та цінність державної влади і права. Дослідження проблеми легітимності уможливлює всебічний аналіз специфіки взаємо¬зв’язків між державною владою та правом, а вивчення феномена легітимності — дає можливість досліджувати державну владу та право в їх динаміці, Поняття легітимності розкриває ціннісний зміст держави, а вся сфера держави багато в чому визначається критеріями легітимності державної влади та її окремих гілок. Тому питання легітимності має стати предметом дослідження насамперед юридичної науки, а поняття «легітимність» посісти гідне місце в каталозі правових понять, поряд з легальністю, законністю, правомірністю тощо.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане на кафедрі державно-правових дисциплін правничого факультету Національного університету «Острозька Академія». Тема роботи безпосередньо пов’язана з розробкою науково-дослідної теми: «Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні» (№ 0110U000890). За своєю спрямованістю та напрямом наукового пошуку дисертаційна робота відповідає пріоритетним напрямам розвитку правової науки на 2005 - 2010 роки, затвердженими Національною академією правових наук України (Харків, 2004).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є наукова розробка правової теорії легітимності державної влади та обґрунтування практичних засад конституційно-правового механізму легітимації публічної влади в умовах вітчизняного державотворення.
Для досягнення зазначеної мети в дисертації поставлені такі завдання:
- дослідити витоки ідеї легітимності державної влади та простежити її генезис у європейській політико-правовій думці від Античності до Нового часу;
- проаналізувати процес становлення та розвитку правової теорії легітимності державної влади в контексті двох основних моделей легітимності, які були сформовані представниками природно-правової та позитивістської теорії права;
- охарактеризувати сучасні теоретико-методологічні підходи щодо юридичного тлумачення поняття легітимності державної влади;
- сформулювати визначення легітимності як правової категорії, охарактеризувати ознаки, критерії та джерела легітимності державної влади;
- проаналізувати основні форми демократичної участі громадян у політичному процесі як основи легітимації державної влади;
- дослідити механізм легітимації державної влади в умовах функціонування демократичної, правової держави та його основні елементи;
- обґрунтувати значення конституції, як установчого акту народу, в процесі демократичної легітимації державної влади;
- визначити роль основних форм безпосередньої демократії, виборів та референдуму, в процесі формування легітимної державної влади;
- охарактеризувати засоби впливу органів конституційної юрисдикції на процес легалізації та легітимації публічної влади;
- проаналізувати правові засади взаємодії основних інститутів громадянського суспільства з органами державної влади в процесі демократичної легітимації;
- з’ясувати роль акцій громадянського протесту при запобіганні делегітимації державної влади.
Об’єктом дослідження є публічно-правові відносини, які виникають у процесі становлення, організації та функціонування легітимної державної влади, а також їх взаємодії з інститутами громадянського суспільства.
Предметом дослідження є правова природа легітимності як фундаментальної властивості державної влади у демократичній, правовій державі.
Методи дослідження. В основу дисертаційного дослідження було покладено інтегративний методологічний підхід, за допомогою якого автор здійснив спробу проаналізувати проблему легітимності державної влади враховуючи доробок у цій сфері як представників теорії природного права, так і юридичного позитивізму. Методологію дисертаційного дослідження становить комплекс взаємозв’язаних загальнонаукових та спеціально-наукових методів, які надали можливість розкрити правову природу та зміст легітимності державної влади, її ознаки, принципи, критерії та джерела, сприяли розробці конституційно-правового механізму легітимації державної влади в демократичній, правовій державі, допомогли окреслити динаміку правової взаємодії органів влади та інститутів громадянського суспільства.
Серед загальнонаукових методів дослідження насамперед слід виділити аксіологічний метод, за допомогою якого обґрунтовано цінність державної влади та права. З метою всебічного висвітлення теми дослідження набули широкого застосування діалектичний та історичний методи. Так, діалектичний метод дозволив розглянути феномен легітимності влади як складне явище, розглянути його у процесі розвитку та тих специфічних взаємозв’язків, які утворюються в структурі «держава – суспільство – людина» в ході реалізації теоретичної моделі легітимності державної влади. Натомість історичний метод дозволив адекватно представити не лише генезу правової теорії легітимності та етапи її становлення, але й зрозуміти закономірності розвитку сучасної моделі легітимації влади в Україні. Серед використаних загальнонаукових методів на особливу увагу заслуговує також метод компаративного аналізу, який дав змогу дослідити різні моделі легітимності державної влади, а також досвід їх реалізації в конституційно-правовій практиці зарубіжних країн та України. Необхідно наголосити на значущості системного та структурно-функціонального методів, які дозволили не лише визначити логічний порядок проведення наукового дослідження, але й окремих теоретико-правових концепцій, безпосередньо пов’язаних із тими чи іншими проблемами практичної реалізації моделі легітимного державного правління.
Серед спеціальних методів автором було застосовано методи факторного аналізу правових норм, формально-юридичний метод, метод тлумачення правових норм, герменевтичний метод. Для одержання достовірних наукових результатів використовувались каузальні, телеологічні, функціональні способи тлумачення фактів, подій та процесів, пов’язаних із конституційно-правовим забезпеченням легітимності державної влади.
Теоретичним джерелом дослідження стали праці відомих мислителів європейської правової та суспільної думки доби Античності, Середньовіччя та Нового часу: Платона, Аристотеля, Т Аквінського Ф. Гізо, Т. Гоббса, Б. Спінози, Г. Гроція, В. Гумбольдта, І. Канта, Б. Констана, Дж. Локка, М. Лютера, Ш. Л. Монтеск’є, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, а також основоположників правової теорії легітимності періоду другої половини ХІХ – початку ХХ століття М. Вебера, А. Дайсі, Л. Дюгі, Г. Єллінека, Р. Ієрінга, Г. Кельзена, Б. Кістяківського, М. Коркунова, П. Новгородцева, М. Палієнка.
У дисертаційному дослідженні широко представлені твори сучасних зарубіжних учених юристів, політологів, філософів: К.-О. Апеля, Е. Арато, Х. Аренд, Г.-Д. Бермана, П. Бурдьє, Ю. Габермаса, О. Гьоффе, Р. Даля, Р. Дарендорфа, Р. Дворкіна, Д. Кіна, Д. Коена, Н. Лумана, Р.-Р. Нозіка, Г. Радбруха, П. Розанвалон, Д. Роулза, М. Фуко, С. Хантігтона, Х. Харта, Ф. Хаєка, Д. Холла, Л. Штрауса, Л. Фуллера. Б. Леоні та ін.
Питанням легітимності державної влади безпосередньо чи опосередковано займалися вітчизняні та російські учені, роботи яких були детально проаналізовані автором цього дослідження. Серед них якісно відрізняються праці вітчизняних учених-правників: Ю. Барабаша, Р. Гринюка, А. Зайця, Р. Калюжного, М. Козюбри, А. Колодія, М. Костицького, І. Кресіної, В. Лемака, С. Максимова, М. Панова, О. Петришина, В. Погорілка, С. Римаренка, В. Сіренка, О. Скакун, О. Скрипнюка, Ю. Тодики, В. Федоренка, В. Цвєткова, В. Шаповала, С. Шевчука, Ю. Шемшученка; а також російських дослідників: Ю. Аврутіна, С. Алексєєва, К. Арановського, І. Кравця, О. Лєйста, Р. Лівшица, О. Мартишина, В. Нерсесянца, А. Полякова, В. Страшуна, В. Четверніна, В. Чіркіна.
Зважаючи на суттєвий доробок як зарубіжних, так і вітчизняних учених у дослідженні проблеми легітимності державної влади, у сучасній вітчизняній правовій науці ще існує потреба у комплексному аналізі цього питання та розробленні конституційно-правового механізму легітимації влади в сучасних умовах державотворення.
Нормативну базу роботи становлять Конституція та закони України, акти Конституційного Суду України, нормативно-правові акти органів державної влади, окремі конституційні акти новітньої конституційної історії України, міжнародно-правові акти. Аналізуючи поточні тенденції розвитку національного конституційного законодавства, дисертант звертався до окремих проектів законів та інших нормативно-правових актів, що проходять обговорення в парламенті або подані до розгляду у Верховну Раду України. З огляду на те, що у своєму конституційно-правовому розвиткові Україна орієнтується на ті практики і моделі організації та функціонування органів державної влади, які вже було апробовано у розвинених демократичних державах світу, у дисертації використовується матеріал порівняльного конституційного права, що дозволило надати більш повну і широку наукову картину того, у який спосіб здійснюється конституційно-правове регулювання механізму легітимації державної влади у країнах сучасної Європи, у США, а також у державах-учасницях СНД.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим комплексним науковим дослідженням монографічного характеру, в якому запропонована цілісна правова модель легітимності державної влади, що включає в себе ознаки, критерії, джерела легітимності та механізм легітимації, основи якої були закладені ще в державно-правових доктринах вчених-юристів ХІХ – початку ХХ століття. Ця теоретична модель легітимності державної влади розглядається автором у контексті сучасних проблем її практичної реалізації в конституційно-правовій практиці як зарубіжних країн, так і України.
Конкретними результатами запропонованої дисертації, що містять наукову новизну, слід визнати такі.
Уперше:
- запропоновано визначення «легітимності державної влади» як категорії науки теорії держави і права, під якою слід розуміти одну з фундаментальних властивостей публічної влади в демократичній, правовій державі, котра проявляється у визнанні більшості громадян порядку конституювання та функціонування чинної влади законним, справедливим та доцільним і має своїм результатом готовність громадян діяти відповідно до встановлених державою норм та приписів;
- обґрунтовано, що легітимність безпосередньо стосується правових меж діяльності державної влади, а тому є тотожною поняттю «правомірність»;
- встановлено, що основи правової теорії легітимності були закладені в європейській правовій традиції ще у ХІХ – на початку ХХ століття представниками природно правової та соціологічної школи права, кожна з яких запропонувала свою модель правомірного державного управління;
- запропоновано інтегративну модель легітимності державної влади, відповідно до якої легітимність є складним, багатогранним правовим явищем, для якого є характерним наявність як нормативної складової (законності), так і ціннісної (справедливості). Це означає, що ступінь легітимності державної влади визначається громадянами як на основі неухильного дотримання органами влади норм чинного законодавства, так і на визнанні прийнятих ними рішень відповідно до цих законів, справедливими щодо самих громадян;
- аргументовано, що основним критерієм легітимності державної влади є невідчужувані, невід’ємні права людини, які визначають межі компетенції органів влади: якщо, з одного боку, права людини набувають практичного втілення за умови їх нормативного закріплення в законах, то, з другого – державна влада набуває своєї підтримки та визнання лише серед тих членів громадянського суспільства, права і свободи яких вона захищає;
- обґрунтовано висновок про те, що легітимність не є сталою властивістю державної влади і тому вимагає постійного підтвердження, у разі, якщо вона не здатна цього здійснювати, ця влада змінюється відповідно до інституціонально вираженої волі громадян. Таким чином, легітимність влади нерозривно пов’язана із двостороннім процесом її легітимації, який спрямований як від громадянського суспільства до держави, так і в зворотному напрямку та підтримується в умовах демократії завдяки різноманітним формам політичної участі;
- доведено, що політична участь як джерело легітимації є процедурою суспільного визнання державної влади такою, що є законною, справедливою та доцільною, це також спосіб примирення інтересів більшості та меншості на основі консенсусу, який є запорукою стабільності в середині суспільства;
- запропоновано визначення поняття «конституційно-правовий механізм легітимації державної влади», під яким слід розуміти закріплену в конституції та законодавстві систему принципів, гарантій, які забезпечують її легітимність, форми правового контролю суспільства за публічною владою;
- встановлено, що саме конституція як установчий акт народу є основою легітимності державної влади, оскільки вона не лише легалізує діяльність органів влади, зокрема, встановлює їх функції та повноваження, але й легітимізує її через те, що визначає межі діяльності державної влади та форми контролю громадян за нею;
- обґрунтовано, що реалізація конституційного принципу народного суверенітету є неодмінною умовою легітимації публічної влади, особливо це стосується таких його форм безпосереднього волевиявлення народу, якими є вибори та референдум, за допомогою яких відбувається процес формування органів влади, контроль за ними та здійснюється правотворча діяльність. Особливої ефективності форми безпосереднього народовладдя набувають у випадках їх комплексного застосування з представницькою демократією;
- проведений системний аналіз ролі та місця органів конституційної юрисдикції (включаючи Конституційний Суд України) у механізмі як легалізації, так і легітимації актів державної влади, у результаті чого доведено, що конституційні суди відіграють роль посередника між народом та владою, який, з одного боку, захищає право громадян на його волевиявлення, а з іншого – на основі розширеного (творчого) тлумачення конституції легітимізує акти вищих органів державної влади;
- обґрунтовано висновок про те, що одним з дієвих механізмів запобігання процесам делегітимації публічної влади є реалізація права на громадянський протест, яке є невідчужуваним, невід’ємним правом особи в організований спосіб виражати свою волю, яке може бути частково обмежене лише винятково конституцією та законами держави. У зв’язку з цим запропоновано визначення поняття «громадянський протест», під яким слід розуміти публічну, ненасильницьку, свідому політичну діяльність, яка спрямована проти нелегітимного закону і здійснюється, як правило, з метою змін у законодавстві чи в політиці державної влади.
Удосконалено:
- аргументацію положення, згідно з яким «легальність» та «легітимність» є поняттями, близькими за своїм змістом, але не тотожними: якщо легальність характеризує зовнішню, формально-юридичну сторону функціонування державної влади, то легітимність, як більш ширша за змістом категорія, вказує ще й на сутнісну, ціннісну сторону державної влади;
- вчення про те, що легітимність як одна з основних властивостей державної влади найповніше реалізується в межах демократичної, правової держави, у якій гармонійно поєднуються право і демократія, оскільки право (набуваючи форми конституційних законів) стає результатом народного волевиявлення, і в основі функціонування якої покладені конституційні принципи: народного суверенітету, захисту прав та свобод людини і громадянина, верховенства права, поділу функцій державної влади, взаємної відповідальності держави та особи;
- аргументацію того, що два основних конституційні принципи легітимації державної влади – народного суверенітету та прав людини – тісно пов’язані між собою, оскільки, з одного боку, особа тільки тоді може повною мірою використовувати свої громадянські (політичні) права, коли володіє індивідуальними правами та особистою свободою, але останні можуть бути реалізовані лише за умови, що людина як громадянин держави зможе гідно застосувати надані їй політичні права;
- визначення змісту конституційного принципу поділу функцій влади як одного з принципів організації та функціонування легітимної державної влади, суть якого становить реалізація трьох основоположних завдань, що стоять перед сучасними демократичними, правовими державами: забезпечення ефективного функціонування органів влади; формування механізмів, що унеможливлюють узурпацію влади і гарантують її захист від будь-яких деформацій; створення умов для здійснення ефективного громадянського контролю за діяльністю всіх гілок влади;
- положення про інститут референдуму, який надає найбільшої легітимності важливим державним рішенням та може застосовуватися як альтернативний засіб врегулювання конфлікту при відсутності консенсусу між політичними силами в парламенті;
- аргументацію положення про важливість забезпечення взаємодії між державою та громадянським суспільством, у результаті якої органи державної влади легалізують діяльність інститутів громадянського суспільства, закріплюючи правові засади їх функціонування, у той час як останні безпосередньо впливають на легітимність органів влади шляхом залучення їх до прийняття важливих державних рішень.
Дістали подальшого розвитку ідеї й положення:
- про те, що в період політичної нестабільності в Україні питання, пов’язані з порядком легітимації державної влади, проблеми довіри і підтримки влади населенням, повинні мати чітку юридичну регламентацію, українське суспільство потребує нормативного закріплення системи конституційних гарантій легітимності державної влади;
- про те, що вітчизняне законодавство про вибори, для того щоб стати дієвим інститутом демократичної легітимації, повинно зазнати серйозних змін, з урахуванням конкретних пропозицій, серед яких: запровадити під час формування Верховної Ради України пропорційної виборчої системи із відкритими списками, передбачити найбільш повне інформування громадськості про депутатів парламенту та місцевих рад, встановити мораторій на внесення змін до виборчого законодавства за чітко визначений час до початку виборів;
- про право громадян України ініціювати питання проведення всеукраїнського референдуму стосовно прийняття Конституції та внесення змін до неї, що фактично закріплено в ч. 2 ст. 5 Конституції України;
- про те, що для підвищення ефективності демократичної легітимації в Україні є необхідним прийняття закону про політичну (чи парламентську) опозицію;
- про необхідність надання Конституційному Суду України більш широких повноважень з урахуванням того місця, яке він повинен зайняти в механізмі легалізації та легітимації актів вищих органів державної влади;
- про те, що відсутність Закону про порядок організації та проведення мирних масових заходів та акцій суттєво обмежує права та свободи громадян України і провокує порушення цих прав та свобод з боку державних органів, у тому числі і судових, що негативно відображається на легітимності чинної влади.
Практичне значення одержаних результатів. Результати дисертаційного дослідження спрямовані на подальший розвиток науки теорії держави і права, поглиблення знань про легітимність державної влади як правову категорію та її механізм практичного втілення. Сформовані в дисертації висновки, положення та пропозиції можуть бути використані за такими конкретними напрямками:
– у науково-дослідному процесі – для подальших досліджень правової природи легітимності, наукового аналізу механізму легітимації державної влади, а також для удосконалення наукової концепції правового реформування системи державної влади в контексті її взаємодії з інститутами громадянського суспільства;
– у навчальному процесі – для підготовки відповідних розділів підручників і навчальних посібників з теорії держави і права та конституційного права України, при викладанні курсів теорії держави права, історії політико-правових вчень, філософії права, розробці навчальних програм із цих курсів, складання планів лекційних і семінарських занять, підготовки навчально-методичних рекомендацій і навчально-методичних комплексів, у процесі самостійної підготовки студентів усіх форм навчання, для роботи аспірантів і докторантів;
– у правотворчій діяльності – як теоретико-методологічна основа для подальшого удосконалення системи чинного законодавства України в частині організації і функціонування органів державної влади, для розробки конкретного механізму легітимації державної влади;
– у правозастосовній діяльності – для оптимізації форм і методів діяльності суб’єктів конституційного права з метою підтримання легітимності державної влади;
– у правовиховній діяльності – для підвищення рівня правової культури і правових знань громадян, посадових і службових осіб органів державної влади, становлення нового типу демократичної правової ідеології, яка визнає незаперечну цінність права та держави у регулюванні публічних відносин.
Апробація результатів дослідження. Основні положення i висновки роботи доповідалися на міжнародних, всеукраїнських і регіональних наукових і науково-практичних конференціях, семінарах, круглих столах: «Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні» (м. Острог, 2001-2004 рр.), «Реформа виборчого права в Україні та Польщі: права людини та правова допомога в контексті реформ виборчого законодавства» (м. Львів – Кам’янець-Подільський, 2004 р.), «Ефективність державного управління в контексті європейської інтеграції» (м. Львів, 2004 р.), «Трансформація політики в право: різні традиції та досвід» (Київ – Харків, 2005), «Верховенство права в процесі державотворення та захисту прав людини в Україні» (м. Острог, 2005-2008 рр.), «Проблеми вдосконалення правового забезпечення прав та основних свобод людини та громадянина» (м. Івано-Франківськ, 2005, 2008 рр.), «Сучасний конституціоналізм: досвід нових демократій» (м. Київ, 2006 р.), «Демократія та право: проблеми взаємовпливу і взаємозалежності» (м. Київ, 2007 р.), «Творча спадщина В. Липинського у контексті становлення української політичної та культурно-релігійної ідентичності (до 125-річчя з дня народження)» (м. Острог, 2007 р.) «Верховенство права у правозастосовчій діяльності» (м. Івано-Франківськ, 2007 р.), «Демократичний транзит в Україні: підсумки електорального циклу 2004-2007 рр.» (м. Острог, 2008 р.), «Громадянське суспільство в Україні: проблеми забезпечення правотворчої діяльності» (м. Київ, 2008 р.), «Проблеми становлення і розвитку конституційної держави в Україні» (м. Хмельницький, 2008 р.), «Актуальні проблеми тлумачення і застосування юридичних норм» (м. Львів, 2008 р.), «Актуальні проблеми реформування правової системи України» (м. Луцьк, 2008-2010 рр.), «Акти Конституційного Суду України як джерело права» (м. Острог, 2011 р.)
Результати дисертаційного дослідження доповідались автором на засіданнях кафедри державно-правових дисциплін правничого факультету Національного університету «Острозька академія». Окремі теоретичні положення дисертації використовувались автором у процесі викладання навчальних курсів «Теорія держави і права» та «Проблема легітимації державної влади та права людини: теоретико-правові аспекти».
Публікації. Основні теоретичні положення і висновки, що були сформульовані в дисертаційному дослідженні, знайшли відображення в 45 наукових працях: індивідуальній монографії «Легітимність державної влади в політико-правовій теорії та державно-правовій практиці», 28 статтях у фахових наукових виданнях, 16 тезах доповідей на наукових і науково-практичних конференціях.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Підбиваючи загальний підсумок монографічного дослідження, хотілося б ще раз наголосити на тому, що його основною метою було проаналізувати правові аспекти легітимності державної влади як у теорії, так і в державно­правовій практиці. Для цього ми дослідили джерела та витоки ідеї легітимності, її генезис в історії політико­правової думки, формування та розвиток, власне, правової теорії легітимності; проаналізували сучасні теоретико­методологічні підходи до розуміння правової природи легітимності, зосередивши увагу на понятті, ознаках, джерелах легітимності; вказали на конституційні механізми легітимації в умовах функціонування демократичної правової держави. Ми свідомі того, що цим не вичерпується правовий аналіз проблеми легітимності державної влади; це радше спроба акумулювати загальні засади системного висвітлення цього питання. Однак уже сама постановка проблеми легітимності, а також вироблення певного наукового інструментарію в її дослідженні є важливими як з теоретичного, так і практичного боку.
Водночас узагальнення опрацьованого під час проведеної роботи матеріалу дає змогу сформулювати ряд висновків, які підсумовують дослідження і відображають отримані нами результати.
1. Представлене дослідження генези ідеї легітимності державної влади дає змогу виявити не лише її глибоку вкоріненість в історії політико­правової думки, а й визначити ті невід’ємні складові елементи цієї ідеї, які завжди асоціювалися з поняттям «легітимність». Більше того, всебічне розроблення ідеї легітимності влади за минулих часів, у ХІХ ст. стало підставою для конституювання цілісної теорії легітимності та легітимації державної влади. При цьому майже всі концепції й моделі, які були розроблені в межах класичної теорії легітимності, та її сучасні інтерпретації мають свої джерела в історії політико­правової думки і безпосередньо корелюють з тими проблемами, які ставали предметом рефлексії від часів Античності й до Нового часу.
2. Значний внесок у формування правової теорії легітимності зробили представники школи природного права, які на початок ХІХ ст. доповнили та розвинули правову концепцію Г. Гроція, надавши їй більш практичного застосування. В основу природно­правової доктрини легітимності була покладена ідея природного права (природних прав людини). Саме ця ідея стала тим критерієм легітимності, на основі якого оцінювалася діяльність державної влади, її рішення та закони. Так, відповідно до державно­правових концепцій І. Канта, В. Гумбольдта, Р. Моля та українського дослідника Б. Кістяківського правомірна (легітимна) влада складала основу правової держави. При цьому легітимна влада у правовій державі наділялася певними ознаками. По­перше, організація правомірної (легітимної) влади повинна здійснюватися на основі позитивного законодавства, зміст якого відповідає моральному закону (категоричному імперативу). По­друге, закони, які видаються державною владою, є обов’язковими як для громадян, так і для самої держави. По­третє, під час прийняття законів слід спиратися на волю народу і тією ж волею їх затверджувати. По­четверте, діяльність легітимної влади у правовій державі визначається основною ціллю: забезпечення правопорядку та дотримання основних прав громадян, або якщо говорити в політичній площині — дотримання балансу сил між владою та свободою (Р. Моль). По­п’яте, державна влада у своїй діяльності не повинна втручатися у сферу приватних інтересів громадян. Якими б благими мотивами не керувалася державна влада для того, щоб бути правомірною, вона ніколи не повинна переступати межу, яка відділяє приватне від публічного (В. Гумбольдт). По­шосте, правомірна державна влада призначена гарантувати захист не лише фундаментальних (природних) прав людини, а й громадянських (політичних). Ці права мають бути закріплені у конституції та законодавстві держави.
3. Ще одну модель легітимності державної влади запропонували представники теорії юридичного позитивізму, які розглядали питання легітимності лише як вторинне і зосереджували свою увагу першочергово на проблемі легальності державної влади. Більше того, окремі представники цієї теорії, зокрема нормативісти (легісти), погляди яких найбільш повно викладені в працях Г. Кельзена, взагалі ототожнювали поняття «легітимність» та «легальність» і вважали, що будь­яка легальна влада автоматично є і легітимною. Незважаючи на це, проблема легітимності в більшій чи меншій мірі була присутня в працях учених­позитивістів, особливо це стосується дослідників соціологічної школи права, німецьких державознавців Р. Ієрінга, Г. Єллінека, М. Вебера, російських та українських дослідників М. Коркунова, С. Котляревського, М. Палієнка тощо.
Найповніше проблема легітимності державної влади серед представників позитивізму була висвітлена основоположниками соціологічної школи права, для яких характерні такі погляди.
По­перше, право необхідно розглядати водночас як сукупність норм, що спираються на зовнішній примус, і як норм, що є загальновизнаними, а відтак — гарантованими суспільством. Тобто право досягає своєї мети як через мотивацію, що побудована на почутті страху перед можливим застосуванням санкцій, а також через повагу до нього як до «етичного мінімуму». По­друге, у своїй діяльності державна влада повинна бути обмежена правовими рамками, зокрема системою державних гарантій у сфері дотримання та захисту прав та свобод людини (Г. Єллінек) та самообмеженням влади правом (Р. Ієрінг). По­третє, лише легальна, раціональна влада має легітимний характер (М. Вебер). В основі такого типу панування лежать певні чітко встановлені правила, які формалізуються як закони, що окреслюють сферу компетенції, повноваження та міру відповідальності у відносинах тих, хто здійснює панування, і тих, на кого воно спрямоване. По­четверте, державна влада для того, щоб бути стабільною та ефективною, повинна мати підтримку серед народу, оскільки ця влада, так само як і право, значною мірою є уявленням суспільства про державну владу та право. Зважаючи на це, рівень легітимності влади залежить від рівня правосвідомості народу (М. Коркунов). По­п’яте, на відміну від представників природно­правової концепції, які розглядали державну владу на основі ірраціонального методу пізнання (влада є легітимною, оскільки її основною ціллю є гарантування невідчужуваних та невід’ємних прав людини), представники юридичного позитивізму зосередили увагу на раціональному змісті легальності та легітимності влади (підкорення є усвідомленою дією підвладних).
4. Важливим завданням вітчизняної юридичної науки є подолання двох крайнощів у розумінні легітимності влади, які представлені теоріями юридичного позитивізму та природного права. На нашу думку, такі розбіжності в розгляді цієї проблеми значно звужують поле її наукового аналізу. Сучасна модель легітимності державної влади повинна формуватися на основі інтегративного підходу, який поєднує як сутнісну природу влади, тобто її правовий аспект, так і формально­юридичну сторону її функціонування, яка фактично зводиться до принципу законності. З точки зору інтегративного методологічного підходу, який покладений в основу дослідження, легітимність державної влади варто розглядати як складну комплексну правову категорію, яка містить певні елементи. Безумовно, першим базовим елементом легітимності державної влади є легальність як формально­юридична, нормативна складова цього явища. Водночас інтегративний підхід вимагає виокремлення додаткових елементів легітимності, а саме — справедливості та доцільності, які застосовуються насамперед в аксіологічній сфері досліджуваного явища та дають можливість виокремити його динамічну складову.
Легітимність державної влади — це одна з фундаментальних властивостей публічної влади у правовій демократичній державі, що проявляється у визнанні більшості громадян порядку конституювання та функціонування чинної влади законним, справедливим та доцільним, що має своїм результатом готовність громадян діяти відповідно до встановлених державою норм та приписів.
5. Ступінь захищеності основних прав та свобод людини і громадянина є головним критерієм існування легітимної публічної влади в конституційній демократичній державі, оскільки лише та державна влада, яка гарантує невід’ємні права людини, створює умови для реалізації її інтересів та потреб, має всі підстави отримати суспільну підтримку і визнання. Для такої влади особа повинна бути безпосереднім учасником процесу владарювання, права якої знаходять своє нормативно­правове втілення в конституції, а не абстрактним індивидом, пасивним об’єктом владного впливу.
Зв’язок між легітимністю влади та правами людини полягає в тому, що права та свободи людини набувають практичного втілення лише за умови їх визнання та дотримання державною владою, а така влада набуває свого визнання (легітимності) лише серед тих осіб, права і свободи яких вона захищає.
Політичні права особи є гарантією реалізації невідчужуваних, невід’ємних прав, оскільки ці права дають можливість індивіду в організований спосіб захищати особисту свободу. Колективний захист індивідуальних прав є більш дієвим засобом впливу на нелегітимну владу, ніж розрізнені дії окремих осіб. Основна ціль сучасної демократичної, правової держави – закріпити в конституції та законах невідчужувані та невід’ємні права людини, надати кожній людині можливість вільно ними користуватися. Разом з тим, демократична правова держава перетворюється на фікцію, якщо вона не передбачає активної участі громадян в політичному процесі
6. Легітимність не є сталою властивістю державної влади і вимагає свого постійного підтвердження. В умовах демократії вона є не стільки результатом, скільки процесом, тобто демократична влада не є апріорі легітимною та потребує постійного підтвердження. Якщо вона не здатна її підтвердити, то ця влада змінюється відповідно до інституціонально вираженої волі громадян. Це означає, що легітимність влади нерозривно пов’язана з процесом її легітимації, який підтримується в умовах демократії завдяки цілому ряду інститутів політичної участі. Легітимація влади — це та соціальна динаміка, процеси, через які влада набуває властивостей легітимності. Вона утверджує правовий характер влади, обґрунтовує і виправдовує її рішення щодо створення владних структур, їх зміну й оновлення. Легітимація є процедурою визнання державної влади законною, справедливою та доцільною, насамперед, з боку тих, на кого ця влада поширюється. Лише народ, що є єдиним джерелом влади, наділений правом визначати, які рішення чинної влади є легітимними.
Демократична легітимація — це не лише процедура формування органів державної влади, яку часто ототожнюють з виборами, а й контроль за їх діяльністю. Вибори слід розглядати як початок та один з елементів демократичної участі, яка має багатоманітний потенціал неелекторальних форм. Вибори не дають гарантії, що влада служитиме інтересам суспільства, а тому вона може вважатися легітимною лише за умови, якщо проходитиме випробування контролем. Якщо консенсус лежить в основі процесу легітимації влади при доступі до влади, то контроль є ядром легітимності при здійсненні влади. Отже, консенсус і контроль — дві невід’ємні складові демократичної легітимації.
7. В демократичній, правовій державі конституція водночас є і результатом суспільної легітимації, і основою дієвого механізму подальшої легітимації дій чинної влади. Така вихідна позиція дає підстави окремо визначати конституційно­правовий механізм легітимації державної влади, під яким слід розуміти закріплену в конституції та законодавстві систему принципів, гарантій, які забезпечують її легітимність, форми правового контролю суспільства за публічною владою. Отже, конституція як основа легітимності державної влади не лише легалізує діяльність органів влади, зокрема встановлює їх функції та повноваження, а й легітимізує її, через те, що визначає межі діяльності державної влади та форми контролю громадян за нею. В сучасних умовах питання, пов’язані з порядком легітимації державної влади, проблема довіри і підтримки цієї влади населенням, повинні мати чітку юридичну регламентацію. Українське суспільство потребує нормативно закріпленої системи конституційних гарантій легітимності влади. Це передбачає, перш за все, не апелювання до окремих розрізнених статей Конституції України, а звернення до відповідного розділу чи в крайньому разі самостійної статті, де мають бути чітко визначені критерії легітимності державної влади.
8. Безпосереднє народовладдя є ефективним механізмом легітимації публічної влади. Такі його форми реалізації, як вибори, референдум, народні опитування та обговорення, звернення громадян та інші форми, широко застосовуються в демократичних країнах світу з метою встановлення публічної влади та контролю за нею, а також з метою правотворчої діяльності. Особливої ефективності форми безпосереднього народовладдя набувають у разі їх комплексного застосування з представницькою демократією. Крім цього, вони стають формою реального волевиявлення громадян лише за наявності у законодавстві країни чітко визначених підстав та зрозумілої процедури їх реалізації.
Правове регулювання виборів в Україні як складової механізму легітимації державної влади потребує суттєвого удосконалення шляхом запровадження у вітчизняне законодавство наступних пропозицій: здійснення виборів депутатів парламенту на основі пропорційної системи із відкритими (регіональними) списками, а депутатів місцевих рад — мажоритарної відносної більшості; залучення громадськості до прийняття чи внесення змін до законодавства, яке регулює питання народного волевиявлення, в тому числі тип виборчої системи; запровадження найбільш повного інформування населення про кандидатів у депутати парламенту та місцевих рад у ЗМІ; обмеження щодо можливості перебування у статусі народного депутата не більше двох термінів, кожен із яких становить не більше чотирьох років; встановлення додаткових цензів щодо президента та народних депутатів, зокрема щодо віку, освіти та моральних якостей; запровадження мараторію на внесення змін до виборчого законодавства (не пізніше як за шість місяців до виборів). Вказані зміни до виборчого законодавства повинні знайти відображення у єдиному акті, який повинен регулювати таку форму демократії, — Виборчому кодексі України.
9. Одним із вагомих елементів у конституційно­правовому механізмі легітимації державної влади є референдум. Поряд із тим, що референдум дає громадянам держави можливість безпосередньо висловити свою волю для того, щоб він став реальним та ефективним механізмом легітимації державної влади, необхідне дотримання певних умов. Питання, яке виноситься на референдум, має бути цілком доступним для розуміння усіма виборцями. Ця умова є ключовою, оскільки рішення, що приймаються шляхом референдуму, це, як правило, принципово важливі рішення політичного характеру, яким надається відповідна юридична форма. Крім цього, до проведення референдуму його зміст ґрунтовно повинен бути роз’яснений через ЗМІ виборцям із вказівкою на бажані й можливі небажані його наслідки. Таке роз’яснення потребує неупередженості й об’єктивності, представлення різних альтернативних поглядів.
Функцію формування та узгодження тексту Основного Закону для подальшого затвердження його на референдумі могла б взяти Конституційна Асамблея. До складу цього органу мали б увійти найавторитетніші представники народу (відомі громадсько­політичні діячі, вчені­конституціоналісти, представники регіональної еліти), які повинні обиратися з урахуванням громадської думки. Необхідність у функціонуванні такого органу особливо зростає під час кризи легітимності державної влади, оскільки у складний для країни час необхідна структура, яка б мала авторитет серед громадян і думка якої визначала б майбутнє країни.
Питання про дострокове припинення повноважень виборних органів влади, зокрема парламенту і президента є особливим предметом референдуму, який рідко трапляється в конституційному законодавстві зарубіжних країн, хоча практика європейського конституціоналізму має такі приклади. Інститут висловлення недовіри органам державної влади не передбачений у Конституції України. Однак, на нашу думку, такої норми в Конституції може і не бути, оскільки остання повинна міститися в конституційному законодавстві, зокрема у спеціальному законі про референдум. При цьому слід брати до уваги те, що Основний Закон України не забороняє проведення такого референдуму. Тому ми вважаємо, що запровадження такої норми у відповідному законі (тимчасово — на певний перехідний період) має сприяти реалізації принципу народного суверенітету.
10. У сучасних європейських демократіях існує чіткий правовий механізм легітимації влади, в якому поряд з інститутом безпосереднього народовладдя важливе місце належить органам конституційного контролю. Такий контроль можуть здійснювати як суди загальної юрисдикції на чолі з верховним судом, так і конституційні суди (відповідні повноваження можуть бути покладені і на інші несудові органи). В сучасних умовах державотворення змінилася сама концепція ролі інституту конституційної юрисдикції в житті суспільства та держави: з органу, який був покликаний здійснювати виключно формально­юридичну функцію, а саме — забезпечувати верховенство конституції й утверджувати ієрархію правових норм на чолі саме з «основоположною нормою», він перетворився на орган, призначенням якого стало забезпечення функціонування нової ціннісно­орієнтованої парадигми права, головна мета якої полягає в забезпеченні свободи особи як основної передумови ефективної діяльності держави. У механізмі легалізації та легітимації державної влади конституційні суди відіграють роль посередника між народом та владою, який, з одного боку, захищає право народу на його волевиявлення, що реалізовується насамперед через вибори та референдум, а з другого — здійснює контроль за конституційністю актів органів державної влади.
В механізмі легітимації державної влади Конституційний Суд України також повинен посісти важливе місце. Для цього він повинен володіти певними повноваженнями, які на сьогодні закріплені для органів конституційної юрисдикції в конституціях розвинених європейських держав. Такими новелами у правовому статусі Конституційного Суду повинні стати: впровадження інституту конституційної відповідальності за невиконання актів Конституційного Суду України органів та посадових осіб; право Суду здійснювати контроль за процесом встановлення результатів виборів та референдуму; інститут повноцінної конституційної скарги, за допомогою якої особа повинна отримати можливість оскаржити у Конституційному Суді неконституційність законів та інших нормативно­правових актів, які порушують права людини; процедура попереднього конституційного контролю за законодавством, а також конституційний контроль за діяльністю політичних партій.
Саме впровадження висловлених пропозицій надає суттєві перспективи перетворення діяльності вітчизняного органу конституційної юрисдикції на реальний механізм захисту народного суверенітету та прав людини, а цим підсилить його легітимуючу функцію в суспільстві та державі. Водночас ми свідомі того, що такі перетворення можливі за наявності кількох факторів: по­перше, удосконалення процедури формування цього органу за рахунок підвищення вимог (як професійних, так і моральних) до суддів; по­друге, зростання рівня правової культури політичної еліти, яка б розглядала Конституційний Суд не як інститут реалізації власних політичних інтересів, а як дієвий механізм демократичної легітимації; по­третє, надання юридичних гарантій незалежності суддів під час ухвалення рішень; по­четверте, судді повинні бути готовими брати на себе відповідальність приймати важливі рішення, керуючись інтересами Українського народу.
11. Основним суб’єктом легітимації державної влади є громадянське суспільство, його основою є незалежні, самоврядні інститути, які в процесі взаємодії з органами влади виконують ряд важливих функцій, що безпосередньо пов’язані з легітимацією державної влади. Зокрема вони: по-перше, виступають гарантами непорушності особистих прав громадян. По-друге, є засобом самовиразу громадян, їх самоорганізації та самостійної реалізації ними власних інтересів. По-третє, систематизують, впорядковують, надають урегульованості протестам і вимогам осіб, які в іншому випадку могли б мати руйнівний характер і в такий спосіб створюють сприятливі умови для функціонування державної влади. По-четверте, здійснюють ефективний контроль за формуванням та функціонуванням органів державної влади, встановлюючи межі їх компетенції. По-п’яте, дають можливість громадянам безпосередньо впливати на процес прийняття важливих для суспільства та держави рішень, зокрема у сфері нормотворчості.
Процес взаємодії між громадянським суспільством та державною владою, не дивлячись на їх відносно незалежний статус, має двосторонній характер. Якщо держава легалізує діяльність інститутів громадянського суспільства, закріплюючи правові засади їх функціонування, то останні безпосередньо впливають на легітимний характер органів державної влади, шляхом участі в суспільно-політичному житті держави.
12. Посередником між громадянським суспільством та державою виступають політичні партії, які забезпечують стійкість зворотного зв’язку між громадянським суспільством та державною владою, який є запорукою як політичної стабільності всередині громадянського суспільства, так і ефективності та легітимності самої влади. Для того, щоб політичні партії успішно виконували функцію легітимації необхідно на законодавчому рівні удосконалити їх правовий статус (завдання та функції, принципи функціонування, гарантії діяльності) із врахуванням європейських стандартів діяльності політичних партій, які, зокрема, викладені в Кодексі належної практики щодо політичних партій Венеціанської комісії Ради Європи.
З метою ефективного функціонування політичних партій необхідно забезпечити державні гарантії їх діяльності, найбільш пріоритетними з яких: свобода заснування – заборона обмежень права засновувати політичні партії та утримання від заснування політичних партій державними органами; контроль за фінансовими надходженнями – фінансування партій повинно узгоджуватися із принципами підзвітності та прозорості, партія зобов’язана утримуватися від допомоги від будь-якого органу публічної влади; обмеження щодо заборони та розпуску політичних партій окрім випадків, коли діяльність партії загрожує демократії та основним свободам за наявності відповідних доказів. Однією з умов подальшого демократичного розвитку України є гарантування діяльності опозиційних партій. З цією метою Верховній Раді України необхідно прийняти спеціальний закон про політичну (чи парламентську) опозицію.
13. Самостійним інститутом громадянського суспільства, який бере безпосередню участь в процесі легітимації державної влади, є громадські організації. Завдяки їх діяльності члени громадянського суспільства мають можливість ефективно взаємодіяти та контролювати органи державної влади. В першу чергу, такий контроль громадські організації можуть здійснювати на стадії формування органів державної влади, тобто під час проходження та встановлення результатів виборів.
Громадські організації в Україні в силу свого правового статусу не можуть в повній мірі здійснювати функцію контролю за виборчим процесом. В зв’язку з цим було б доцільно громадські організації прирівняти до суб’єктів виборчого процесу і надати їм право на: 1) отримання копії протоколу про підрахунок голосів та встановлення офіційних результатів виборів; 2) звернення до відповідної виборчої комісії або суду з письмовою заявою про усунення порушень закону у разі їх виявлення; 3) складення акту про виявлення порушення закону, що підписується ним та не менш ніж двома виборцями, які засвідчують це порушення; 4) присутність під час волевиявлення виборців поза приміщенням для голосування (на дому); 5) присутність під час засідань виборчих комісій різного рівня при підрахунку голосів, встановлення результатів волевиявлення.
Громадські організації і в інші способи можуть впливати на діяльність органів влади і тим самим сприяти їх легітимації. В Україні за роки незалежності була частково сформована державна політика у сфері сприяння розвитку громадянського суспільства, забезпечення відкритості та прозорості діяльності органів виконавчої влади, для реалізації якої створено відповідну нормативно-правову базу. Забезпечення відкритості та прозорості державної політики є одним з пріоритетних завдань кожного органу виконавчої влади, для реалізації якого державні інституції повинні, зокрема, проводити консультації з громадськістю, здійснювати взаємодію з консультативно-дорадчими органами – громадськими радами, сприяти проведенню громадської експертизи своєї діяльності тощо.
Існуючі форми взаємодії органів державної влади та інститутів громадянського суспільства потребують удосконалення шляхом внесення окремих змін до норм чинного законодавства з метою запровадження більш чіткого та імперативного порядку врахування ініціатив громадянського суспільства в відповідних органів. На нашу думку, свого удосконалення потребують окремі норми Порядку проведення консультацій з громадськістю, Типового положення про громадську раду, Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади. Зокрема, у вказаних актах виключні підстави, за яких негативне рішення як за результатами консультацій з громадськістю, так і експертизи не буде враховане органами виконавчої влади, а також вичерпний перелік випадків за яких орган виконавчої влади не матиме права приймати власне рішення всупереч рішенню громадської ради.
14. Комунікативна функція у процесі легітимації державною влади громадянським суспільством належить засобам масової інформації. ЗМІ забезпечують право на свободу думки та слова, і тим самим публічно демонструвати своє ставлення до чинної влади, здійснюють висвітлення всіх етапів проходження виборів, надають достовірну інформацію про кандидатів на посаду президента, депутатів парламенту та місцевих органів самоврядування, тим самим безпосередньо впливають на авторитет державної влади в майбутньому. Попри достатню законодавчу базу, яка надає широкі права ЗМІ щодо висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, на наш погляд, необхідно створити механізм притягнення посадових осіб держави до юридичної відповідальності у разі ухилення (чи надання неправдивої) від надання інформації щодо виконання своїх владних повноважень. Крім цього, держава повинна гарантувати безпеку журналістам, які висвітлюють діяльність як державної влади загалом, так і окремих її представників, фінансово-економічну незалежність ЗМІ. В свою чергу, корпоративні об’єднання ЗМІ повинні виробити та дотримуватися кодексу честі та професійної етики.
15. Мирні форми протесту громадян, що спрямовані проти неправових дій діючої влади і мають превентивний характер є одним з механізмів запобігання процесу делегітимації державної влади. Акції громадянської протесту є не частим, але звичним явищем для сучасної демократичної правової держави, поряд з виборами, референдумом, вони є однією з форм безпосередньої демократії. Громадянський протест – це публічна, ненасильницька, свідома політична діяльність, яка, однак направлена проти нелегітимного закону і здійснюється, як правило, з метою змін у законодавстві чи в політиці державної влади. Акції громадянської протесту займають проміжне становище між конституційними формами політичної діяльності, з одного боку, і повстанням чи революцією – з іншого. Їх можна вважати крайньою, але в більшості випадків прийнятною формою протесту в рамках всього діапазону політичних методів, що використовуються у демократичних правових державах. Громадянський протест – це свого роду випробування на толерантність державної влади до свого народу і народу до державної влади. Відносини між державою та громадянським суспільством завжди містить у собі елемент соціально-політичної напруги і тому пов’язані з спільною відповідальністю. Здатність громадян в організований публічний спосіб протистояти не завжди законним діям влади в межах чинного законодавства є свідченням високого рівня правосвідомості, в той час як готовність влади в межах публічного діалогу відстоювати свої позиції і вміти визнавати свої помилки є ознакою легітимності влади.
Право громадянської непокори потребує свого конституційного регулювання, тим більше, що воно, на нашу думку, логічно випливає з принципу народного суверенітету, який закріплений в ст. 5 Основного Закону. Якщо, згідно Конституції: «Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народу і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами» і більше того: «Ніхто не може узурпувати державну владу», то у випадку, коли будь-хто з носіїв публічної влади, чи будь-хто інший, спробує в супереч волі народу узурпувати владу в державі, український народ, як «носій суверенітету і єдине джерело влади» може і повинен застосувати всі можливі засоби опору (включаючи і силові), для того, щоб перешкодити таким антиконституційним нелегітимним діям.
Відсутність Закону про порядок організації та проведення мирних масових заходів та акцій суттєво обмежує права та свободи громадян України і провокує порушення цих прав та свобод з боку державних органів, і на жаль, в тому числі, і судових. Тому, ця проблема потребує якнайшвидшого вирішення. Прийняття даного закону безпосередньо пов’язане з демократичними трансформаціями, які відбуваються в нашій країні і є умовою її інтеграції в загальноєвропейський правовий простір. Особливістю регулювання цієї сфери є пошук балансу між забезпеченням свободи і порядку. Обмеження цієї свободи, передбачені Конституцією, потребують свого врегулювання в законі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абдуллаев М. И. Права человека и закон : историко­теоретические аспекты / М. И. Абдуллаев. — СПб. : Изд­во «Юридический центр «Пресс», 2004. — 322 с.
2. Аврутин Ю. Е. Государство и право : теория и практика : учеб. пособие для студ. вузов, обучающихся по специальности «Юриспруден­ция» / Ю. Е. Аврутин. — М. : ЮНИТИ­ДАНА ; Закон и право, 2007. — 479 с.
3. Автономов А. С. Правовая онтология политики. К построению системы категорий / А. С. Автономов. — М. : Инфограф, 1999. — 384 с.
4. Адамов И. Святой Амвросий Медиоланский / И. Адамов. — Сергиев Посад, 1915.
5. Айвазовська О. Здобутки організацій громадянського контролю за 2008 рік [Електронний ресурс] / О. Айвазовська // Громадянське суспільство. — 2009. — № 3 (10). — Режим доступу : http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=603277015
6. Академічна юридична думка / за заг. ред. Ю. Шемшученка. — К. : Ін Юре, 1998. — 503 с.
7. Аквинский Ф. О правлении государем / Политические структуры эпохи феодализма в Западной Европе (VI—XVII вв.) / пер. с лат. Н. Срединской ; под ред. В. И. Рутенбурга. — Л. : Наука, 1990. — 243 с.
8. Алексеев С. С. Избранное / С. С. Алексеев. — М. : Статут, 2003. — 480 с.
9. Алексеев А. С. К учению о юридической природе государства и государственной власти / А. С. Алексеев. — М. : Тип. Кушнерева, 1894. — 35 с.
10. Алексеев Н. Н. Русский народ и государство / Н. Н. Алексеев. — М. : Аграф, 1998. — 640 с.
11. Алексеев С. С. Восхождение к праву. Поиски и решения / С. С. Алексеев. — М. : Изд­во «НОРМА», 2001. — 752 с.
12. Алексеев С. С. Государство и право / С. С. Алексеев. — М. : Юрид. лит., 1996. — 192 с.
13. Алексеев С. С. Право : азбука — теория — философия : опыт комплексного исследования / С. С. Алексеев. — М. : Статут, 1999. — 712 с.
14. Алексеев С. С. Философия права / С. С. Алексеев. — М. : Норма, 1999. — 356 с.
15. Аллан Т. Р. Конституційна справедливість. Ліберальна теорія верховенства права / Т. Р. Аллан / пер. з англ. Р. Семківа. — К. : Вид. дім «Києво­Могилянська академія», 2008. — 385 с.
16. Антология мировой политической мысли : в 5 т. / под ред. Г. Ю. Семигина. — М. : Мысль, 1997. — Т. І. Зарубежная политическая мысль : истоки и эволюция. — 832 с.
17. Антология мировой политической мысли : в 5 т. / под ред. Г. Ю. Семигина. — М. : Мысль, 1997. — Т. ІІ. Зарубежная политическая мысль ХХ в. — 30 с.
18. Апель К.­О. Дискурсивна етика : політика і право / К.­О. Апель. — К. : Український філософський фонд, 1999. — 74 с.
19. Апель К.­О. Дискурсивна етика як політична етика відповідальності у ситуації сучасного світу / К.­О. Апель // А. М. Єрмоленко. Комунікативна практична філософія. — К. : Лібра, 1999. — С. 395—412.
20. Ардан Ф. Франция : государственная система / Ф. Ардан / пер. с фр. — М. : Юрид. лит., 1994. — 176 с.
21. Аристотель. Политика / Аристотель / Сочинения : в 4 т.— М. : Мысль, 1983. — Т. 4. — 830 с.
22. Аристотель. Политика. Афинская полития / Аристотель / предисл. Е. И. Темнова. — М. : Мысль, 1997. — 458 с.
23. Арон Р. Этапы развития социологической мысли / Р. Арон / общ. ред. П. С. Гуревича. — М. : Издат. группа «Прогресс — Политика», 1992. — 608 с.
24. Ачкасов В. А. Институты западной демократии в сравнительной перспективе : учеб. пособие / В. А. Ачкасов, Б. В. Грызлов. – СПб. : ИВЭСЭП, Знание, 2006. — 264 с.
25. Ачкасов В. А. Легитимация власти в постсоциалистическом российском обществе / В. А. Ачкасов, С. М. Елисеев, С. А. Ланцов. — М. : Аспект пресс, 1996. — 126 с.
26. Баглай М. В., Туманов В. А. Малая энциклопедия конституционного права / М. В. Баглай, В. А. Туманов. — М. : Изд­во «БЕК», 1998. — 519 с.
27. Бандурка О. М., Древаль Ю. Д. Парламентаризм в Україні : становлення і розвиток / О. М. Бандурка, Ю. Д. Древаль. — Х. : Ун­т внутр. справ, 1999. —288 с.
28. Барабаш Ю. Г. Парламентський контроль в Україні (конституційно­правовий аспект) : моногр. / Ю. Г. Барабаш. — Х. : Пегас, 2004. — 192 с.
29. Барабаш Ю. Демократія в системі цінностей конституційного ладу (за матеріалами практики Конституційного Суду України) / Ю. Барабаш // Вісник Конституційного Суду України. — 2009. — № 5. — С. 89—97.
30. Барбер Б. Сильна демократія : політика учасницького типу / Б. Барбер // Демократія : антологія / упоряд. О. Проценко. — К. : Смолоскип, 2005. — С. 254—262.
31. Барнет Р. И. Легитимность конституции [Электронный ресурс] / Р. И. Барнет. — Режим доступа : http://www.libertarium.ru/56925
32. Басенко Н. А., Доманов В. Г., Запрудский Ю. Г. та ін. Политология. Краткий словар / Н. А. Басенко, В. Г. Доманов, Ю. Г. Запрудский, С. А. Кислица. — Ростов­н/Д : Феникс, 2001. — 448 с.
33. Баскин Ю. Святоотеческая литература о власти и государстве / Ю. Баскин // Правоведение. — 1997. — № 1. — С. 52—69.
34. Батиев Л. В. Политические и правовые учения ХVII века / Л. В. Батиев. — СПб. : Изд­во Р. Асланова «Юридический центр «Пресс», 2006. — 348 с.
35. Бахолдина М. Как отделить политику от судей? / М. Бахолдина // Юридическая практика. — 2008. — № 11. — С. 21.
36. Бачинин В. А. Философия права и преступления / В. А. Бачи­нин. — Х. : Фолио, 1999. — 607 с.
37. Бачинин В. А. Энциклопедия философии и социологии права / В. А. Бачинин. — СПб. : Изд­во Р. Асланова «Юридический центр «Пресс», 2006. — 1093 с.
38. Бегунов Ю. К., Лукашев А. В., Понеделко А. В. 13 теорий демократии / Ю. К. Бегунов, А. В. Лукашев, А. В. Понеделко. — СПб. : Издат. дом «Бизнесс­пресса», 2002. — 240 с.
39. Белкин А. А. Избранные работы по конституционному праву / А. А. Белкин. — СПб. : Изд­во «Юридический центр «Пресс», 2003. — 321 с.
40. Бентам И. Введение в основание нравственности и законодательства / И.Бентам. — М. : Российская политическая энциклопедия, 1998. — 415 с.
41. Бережнов А. Г. Права личности : некоторые вопросы теории / А. Г. Бережнов. — М. : Изд­во МГУ, 1991. — 142 с.
42. Бережнов А. Г. Теоретические проблемы правопонимания и формирования содержания права / А. Г. Бережнов // Вестник Московского университета. Серия 11 : Право. — 1999. — № 4. — С. 3—13.
43. Берлін І. Чотири есе про свободу / І. Берлін / пер. з англ. О. Коваленка. — К. : Основи, 1994. — 272 с.
44. Берман Г. Дж. Вера и закон : примирение права и религии / Г. Дж. Берман / пер. с англ. — М. : Изд­во «Ad Marginem», 1999. — 433 с.
45. Берман Г. Дж. Западная традиция права : эпоха формирования / Г. Дж. Берман / пер. с англ. — 2­е изд. — М. : Изд­во МГУ : Издат. группа «ИНФРА­М­НОРМА», 1998. — 624 с.
46. Блаженный А. О Граде Божием / А. Блаженный. — Мн. ; М. : Харвест 2000. — 1224 с.
47. Блюнч