КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО НА ІНФОРМАЦІЮ В УКРАЇНІ (ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ)

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП……………….……………….……………….…………………... 3
РОЗДІЛ 1. ТЕОЕРТИЧНИЙ ТА ІСТОРИЧНИЙ АНАЛІЗ ПРАВА НА
ІНФОМАЦІЮ….…………….………………………………. 12
1.1. Поняття та правова природа права на інформацію……………….. 12
1.2. Зміст конституційного права на інформацію……………………… 39
1.3. Структура конституційного права на інформацію
(право збирати, зберігати, використовувати та
поширювати інформацію)…………………………………………. 45
1.4. Історія законодавчого регулювання права на інформацію………. 55
РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ КОНСТИТУЦІЙНОГО
ПРАВА НА ІНФОРМАЦІЮ В УКРАЇНІ……….…………………. 71
2.1. Право на інформацію в системі конституційних прав в Україні… 71
2.2. Інтернет і конституційне право на інформацію…………………… 87
2.3. Правові обмеження права на інформацію в Україні……………… 101
РОЗДІЛ 3. ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ПРАВА НА ІНФОРМАЦІЮ….. 127
3.1. Право на інформацію в країнах англосаксонської (прецедентної)
системи права…………………..……………………………………. 127
3.2. Право на інформацію в країнах континентальної (статутної)
системи права. …………..…………………………………………... 143
3.3. Право на інформацію в країнах СНД. …………………………….. 163
3.4. Практика Європейського суду з прав людини щодо свободи інформації. ………..…………………………………………………. 176
ВИСНОВКИ………………….………………….………………………… 199
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………….…………… 209

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. У середині 50-х рр. розпочалася третя фаза розвитку сучасної цивілізації – інформаційна, наступна після аграрної та індустріальної. Вона характеризується виділенням інформації (нематеріальної субстанції) як визначальної категорії у взаєминах суспільства з державою, людини з державою, людей між собою. Якщо попередні два етапи були чітко пов'язані з об'єктом діяльності (землею або засобами діяльності – машинами і механізмами), то на сучасному етапі саме інформація набуває універсального характеру. Вона є і об'єктом прикладання зусиль людини, і засобом (інструментом) людської діяльності, і, нарешті, продуктом цієї діяльності. В такій триєдиній сутності інформація набуває також матеріальної сили - сили, що не має фізичних характеристик як то вага, маса чи об'єм, споживчих характеристик і под. Вона є ланкою залучення людини до енергетично-інформаційного континууму, тобто таких загальних і світоглядних понять, як Абсолют і Вічність.
З іншого боку, людство накопичило значну кількість інформації, яка все відчутніше впливає на кожну галузь нашого життя. Комп'ютери і комп'ютерні технології на деякий час вирішили проблему обробки і збереження величезних обсягів інформації, але, зрозуміло, тимчасово, адже можливості комп'ютерів теж обмежені. Найпотужнішими носіями і зберігачами інформації були і залишаються біологічні структури, зокрема, такий високоорганізований їх різновид, як людський мозок. Однак людина не є одиноким мандрівником в океані інформації. Вона завжди залишається членом суспільства, що певним чином організовано.
Впродовж тисячоліть головними засобами організації суспільства виступають право і держава, що теж розвиваються на базі синтезу інформації про вчорашній і сьогоднішній стан суспільства, зумовлений політичними, ідеологічними, економічними, культурологічними, релігійними, етнічними та іншими факторами, та прийдешній, від якого залежатиме, як виглядатимуть право й держава в майбутньому і чи є вони вічними, чи тільки тимчасовими характеристиками й атрибутами цивілізації впродовж певного етапу.
Суспільство хоч і є достатньо цілісним організмом, натомість складається з окремих індивідів, які відрізняються своїми фізичними, інтелектуальними, світоглядними особливостями. Знаходячись у суспільстві, індивід є невід'ємним його членом, з одного боку, з іншого – достатньо автономною, відособленою системою, зокрема, в інформаційному сенсі. Інформація для конкретної особи - це завжди безмежний океан знань, завдяки яким вона розвивається та вдосконалюється. Інформація є головним чинником соціалізації і ресоціалізації людини, з’єднучою ланкою між людиною і суспільством. Достовірне і вчасне інформування громадян з боку держави та надання необхідної для функціонування держави інформації з боку громадян є запорукою формування дійсно громадянського суспільства, розбудови соціальної і правової держави.
Конституції сучасних держав гарантують людині сприятливе довкілля, відповідні сімейні та інші соціальні обставини, за яких особа може розвиватися. Однак тільки в конституціях, прийнятих, починаючи з другої половини ХХ ст., передбачено право людини на інформацію. Вчені та практики трактують його здебільшого як політичне право, пов'язане з можливістю громадян знати про політичні інститути й процеси, їх функціонування у власній державі та світі.
На початку 80-х рр. ХХ ст. зміст права на інформацію почали тлумачити значно ширше. Так, у Декларації свободи висловлювань та інформації, прийнятій Радою Європи у 1982 р., свобода інформації проголошена запорукою соціального, економічного, культурного і тільки насамкінець політичного розвитку кожної людини.
На сучасному етапі розвитку суспільства є потреба ревізії, чи перегляду, права на інформацію в контексті конституційного права, яке особа набуває не в результаті дарування його державою, чи державою і суспільством, а яке є її природним правом. Право на інформацію є запорукою вільного отримання інформації, її індивідуальної обробки та передавання.
Власне, потреба з'ясувати поняття, зміст, структуру і гарантії реалізації права на інформацію в сучасних умовах і зумовила написання цієї роботи.
Автор, досліджуючи і осмислюючи цю проблему, опирався на праці таких вчених та дослідників у галузі юридичної науки, як В.І.Андрейцев, М.А.Баймуратов, Ю.М.Бисага, М.В.Вітрук, Л.К.Воронова, А.З.Георгіца, В.Д.Гончаренко, Л.В.Губерський, Р.А.Калюжний, А.А.Козловський, А.М.Колодій, О.Л.Копиленко, В.В.Кравченко, М.В.Краснова, В.В.Крилов, Т.П.Кудлай, В.Ф.Кузнєцова, О.Г.Мурашин, В.Ф.Опришко, М.П.Орзіх, М.М.Парасюк, В.Ф.Погорілко, П.М.Рабінович, А.О.Селіванов, О.Ф.Скакун, М.І.Ставнійчук, П.Б.Стецюк, Є.М.Тарновський, Ю.М.Тодика, О.Ф.Фрицький, В.М.Шаповал, О.О.Шевченко, Ю.С.Шемшученко, Н.Г.Шукліна та ін.
Важливий внесок у дослідження суті інформації, її ролі в сучасному суспільстві зробили В.І.Вернадський, Р.Вінер, В.М.Глушков, У.Р.Ешбі, М.Кастельс, Є.А.Макаренко, І.С.Мелюхін, Г.Г.Почепцов, М.Прайс, Е.Тоффлер, А.Д.Урсул, К.Шеннон.
Окремі аспекти права на інформацію досліджували такі автори, як А.Б.Агапов, І.Л.Бачило, В.М.Брижко, А.Б.Венгеров, В.Д.Гавловський, О.А.Гаврилов, В.В.Головченко, А.Т.Жеплинський, В.А.Копилов, Т.А.Костецька, О.В.Кохановська, В.Б.Наумов, А.А.Письменицький, М.М.Рассолов, Т.М.Слiнько, В.С.Цимбалюк, С.В.Шевчук.
Ці та інші автори досліджували різні аспекти права людини на інформацію, однак такий аспект, як розгляд конституційного права людини на інформацію з урахуванням сучасного рівня розвитку наукових знань, не знайшов належної уваги. Оскільки дослідження прав людини стало одним з головних завдань конституційного права, згаданий напрям є надзвичайно важливим, актуальним і потребує подальшого розвитку. До теперішнього часу не сформульовано цілісне бачення права на інформацію як природного права, не зроблено його аналіз, не визначено зміст, структуру, характеристики. Це створює певні практичні й теоретичні труднощі, що значною мірою перешкоджають подальшій розробці теорії прав людини в українському суспільстві та усвідомленню його членами права на інформацію як іманентного та невід'ємного.
Бажання розв’язати хоча б частину із зазначених проблем зумовило вибір теми дисертаційного дослідження, її актуальність і практичне значення.
Зв'язок теми з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в рамках комплексної науково-дослідної теми "Формування механізму реалізації і захисту прав та свобод громадян в Україні" №01БФ04201 на кафедрі конституційного і адміністративного права Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.
Мета і завдання дослідження. Метою цієї роботи є з'ясування суті, функцій, структури, особливостей виникнення і розвитку права на інформацію як природного в умовах розбудови правової, соціальної і демократичної держави та впливу на ці процеси світового досвіду, зокрема, практики Європейського Суду з прав людини.
Для досягнення цієї мети автор поставив перед собою такі завдання:
• визначити та обґрунтувати поняття, структуру і зміст права на інформацію;
• розкрити природу права на інформацію;
• визначити зв'язок конституційного права на інформацію та правового регулювання мережі Інтернет;
• дослідити правомірні та неправомірні обмеження права на інформацію;
• провести аналіз чинного законодавства України та зарубіжних країн щодо регулювання права на інформацію;
• визначити шляхи та напрями вдосконалення вітчизняного законодавства стосовно права людини на інформацію;
• розробити окремі пропозиції до Верховної Ради України щодо зміни та доповнення чинного законодавства про інформацію.
Об'єктом дослідження є конституційне право на інформацію, а також реалізація цього права в українському суспільстві.
Предметом дослідження є поняття, зміст, структура та загальні особливості права на інформацію, проблеми його правового регулювання і захисту, перспективи і напрями розвитку в Україні та інших країнах світу.
Методологія і методи дослідження. Автор дисертаційного дослідження у процесі написання роботи зробив спробу поєднати позитивістський та jus-натуралістичний підхід до визначення та аналізу змісту конституційного права на інформацію.
Основними методами дослідження були такі загальнонаукові та спеціальні методи:
• логічний метод був використаний для формулювання таких понять, як інформація, право на інформацію, Інтернет, інформаційні послуги та ін.;
• дедуктивний метод – для конкретизації змісту цих понять у Конституції та законодавстві;
• аналіз і синтез – для класифікації видів інформації, її джерел і можливих операцій з нею (отримання, поширення, використання тощо);
• системний підхід дав змогу розглянути місце права на інформацію в системі прав людини, його взаємодію з іншими правами, які складають конституційний статус особи;
• за допомогою історико-порівняльного методу досліджувався генезис правового регулювання різноманітних фрагментів права на інформацію та особливості окремих етапів його становлення;
• метод моделювання – для аналізу перспектив та розробки пропозицій щодо вдосконалення та розвитку правового регулювання інформаційної сфери в контексті реалізації конституційного права на інформацію;
• порівняльно-правовий – для зіставлення вітчизняного інституту регулювання правових відносин у галузі інформації з континентальною та англосаксонською системами права, а також з правовим регулюванням цього питання у країнах СНД;
• метод тлумачення (герменевтики права) і контент-аналіз – для з'ясування змісту норм конституцій і законів, що регулюють право на інформацію;
• узагальнення судової практики – для вивчення механізмів захисту права на інформацію у вітчизняній та зарубіжній юрисдикції.
Джерела дослідження. У дисертаційній роботі були використані Конституція України та конституції інших країн; національне і зарубіжне законодавство в галузі інформації; міжнародно-правові акти щодо права на інформацію; спеціальна література з теорії та історії права, конституційного та інформаційного права, соціальної філософії, інформатики; матеріали Конституційного Суду України, судів загальної юрисдикції, Європейського Суду з прав людини.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є одним з перших у вітчизняній науці конституційного права монографічним дослідженням поняття, змісту, структури і гарантій реалізації конституційного права на інформацію.
У межах проведеного дослідження отримано такі результати, що мають наукову новизну:
• визначено поняття, зміст і структуру конституційного права на інформацію;
• розкрито природу права на інформацію в контексті його історичного розвитку;
• досліджено місце та роль права на інформацію в системі конституційних прав людини;
• проаналізовано гарантії реалізації права на інформацію;
• розроблено новий підхід до обмеження втручання держави у процес реалізації права на інформацію та судовий захист від цього втручання;
• обґрунтовано необхідність і розроблено напрями правового регулювання інформаційної мережі Інтернет як одного з універсальних сучасних засобів реалізації права на інформацію;
• запропоновано зміни і доповнення до чинного законодавства в цій галузі.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертації сприятимуть подальшому дослідженню прав людини, зокрема, права людини на інформацію як складової конституційного права. З огляду на інформатизацію суспільства, інтеграцію і диференціацію наукових знань на стику юриспруденції та інформатики виникає нова дуалістична сфера наукового знання - інформаційне право, а також взаємопов'язані з нею нові наукові напрями: Інтернет-право, комп'ютерне право, міжнародне право телекомунікацій, правова інформатика. Результати дисертаційного дослідження можуть бути застосовані для обґрунтування правової сторони зазначених наукових дисциплін.
Результати, отримані дисертантом, можуть бути використані і частково використовуються на кафедрі конституційного і адміністративного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка при викладанні таких навчальних дисциплін, як "Конституційне право" та спеціальних курсів "Конституційний статус людини і громадянина в Україні", "Конституційна юрисдикція". Окремі розділи дисертації можуть бути використані для викладання нових навчальних курсів: "Інформаційне право", "Міжнародне право телекомунікацій" тощо.
Окремі положення дисертації було використано при підготовці рішень Конституційного Суду України у справах, пов'язаних з правами людини щодо конфіденційної інформації, поширення відомостей, що принижують честь і гідність людини; вони також можуть бути застосовані судами загальної юрисдикції, адвокатами та громадськими правозахисними організаціями, окремими громадянами у процесі реалізації права на інформацію.
Результати дисертації можуть бути враховані законодавчими та іншими нормотворчими державними органами України для удосконалення нормативно-правової бази в інформаційній сфері. Так, окремі результати було викладено автором у доповідних записках, підготованих для Державного Комітету зв’язку та інформатизації України.
Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження доповідалися на засіданнях кафедри конституційного і адміністративного права; наукових семінарах і конференціях, проведених Київським національним університетом імені Тараса Шевченка.
Основні положення та результати роботи повідомлялися і обговорювалися на міжнародних, всеукраїнських, регіональних науково-практичних конференціях, семінарах, “круглих столах”: “Юридична методологія – основа гармонізації законодавства України до законодавства ЄС” (м. Київ, 13-14 листопада, 2003 р.); “Проблеми реалізації прав людини у контексті міжнародних конвенцій” (м. Київ, 19 вересня 2003 р.); “Проблеми конституційної реформи в Україні” (м. Київ, 18 квітня 2003 р.); "Кримінальний кодекс України 2001 р. (проблеми, перспективи та шляхи вдосконалення кримінального законодавства)” (м. Львів, 4-5 квітня 2003 р.); "Вибори і судочинство – в порівнянні: Німеччина (Баварія) – Україна – США" (м. Мюнхен, 14-15 лютого 2003 р.); "Сучасні освітні технології у професійній підготовці майбутніх фахівців" (м. Львів, 3-4 жовтня 2002 р.); "Новий Цивільний і Кримінальний кодекси – важливий етап кодифікації законодавства України" (м. Івано-Франківськ, 3-4 жовтня 2002 р.); "Актуальні проблеми профілактики правопорушень підрозділами міліції громадської безпеки" (м. Івано-Франківськ, 24 травня 2002 р.).
За матеріалами досліджень прочитано лекції, присвячені конституційному праву на інформацію та його захисту, що були складовою частиною курсу конституційного права для магістрів Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та використовувалися при підготовці програм і планів семінарських занять за курсом "Конституційне право".
Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження опубліковано автором у 5 наукових статтях у фахових виданнях і тезах доповідей на чотирьох науково-практичних конференціях.
Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об'єктом дослідження, зумовила його логіку і структуру. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, поділених на одинадцять підрозділів, висновків та списку використаних джерел (342 найменування). Обсяг дисертації – 208 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

У дисертації наведені результати теоретичного аналізу проблем конституційного права на інформацію, які набувають все більшої гостроти в сучасному світі. Теоретичне осмислення цієї проблеми в українській правовій науці ще перебуває на стадії виділення проблеми і окресленні шляхів її вирішення. Автор дисертації запропонував своє бачення зазначених проблем, шляхи їх наукового дослідження та втілення отриманих результатів у практику, в тому числі у законодавчу. Дисертант опирався на результати наукових досліджень як у галузі конституційного права, історії і теорії права, інших правових галузей, так і в галузі інформатики. Отримані наукові та практичні результати дисертаційного дослідження дозволяють зробити такі висновки:
1. У ХХІ столітті інформаційні потреби людства виходять на передній план, відповідно право на інформацію та свобода інформації, справедливий механізм їх реалізації та захисту стають питанням номер один для розбудови інформаційного суспільства. Як справедливо зазначено у Резолюції 59(1) Генеральної Асамблеї ООН, свобода інформації є основним правом людини і критерієм усіх інших свобод. Отже, право на інформацію є одним з основних природних прав людини, своєрідним правовим феноменом, що почав виявлятися надзвичайно давно, і тільки сьогодні набув нового звучання в парадигмі сучасного права. Право на інформацію дає можливість кожному члену суспільства прилучитися до надбань культури і цивілізації, розвиватися і самовдосконалюватися, набувати професійних і гуманітарних знань, адаптуватися у людському середовищі, соціалізуватися і ресоціалізуватися. Будучи певною абстракцією, інформація в сучасному світі набуває такого фундаментального значення, як енергія, матерія, простір, час. Поняття інформації пройшло переосмислення на рівні технічних, світоглядних та прикладних наук. Настав час і правового переосмислення поняття інформації. Це вища форма соціального осмислення, "оволодіння" цим предметом, хоча класична правова методологія виявляється насамперед на рівні формальної логіки і має справу із статичними об'єктами (щоб у правознавстві оперувати інформацією, необхідно її "законсервувати", а це гносеологічно неможливо). Отже з огляду на об'єктивну потребу оволодіти інформацією юриспруденції необхідно перейти на діалектичний рівень оцінки, оскільки інформація - динамічна категорія, а кількість і швидкість її поширення невпинно зростає.
2. Особливу роль та значення в умовах побудови інформаційного суспільства, єдиного кіберпростору у новому столітті набуває всесвітня комп'ютерна мережа Інтернет, завдяки якій природне право людини на комунікацію та інформацію, вільний інформаційний обмін стає реальністю. Сьогодні в Україні законодавчого регулювання мережі Інтернет практично не існує, а проблеми, що виникають у цій галузі, вже стоять досить гостро – це, передусім, захист честі і гідності людини, приватності її життя, конфіденційності різного роду інформації, захисту психічного здоров'я людини від впливу негативної інформації та багато іншого. Важко сьогодні уявити, як зміниться погляд на основні права, свободи та обов'язки людини в еру віртуальної реальності – безсумнівно, зміняться загальнолюдські цінності, а з ними і правові норми та погляди індивідуума (а, може, і його клону). Але якими б не були ці зміни у майбутньому, сьогодні перед Україною стоять конкретні завдання, пов'язані з розвитком інформаційного законодавства, зокрема створення блоку законів, що сприяли б розвитку українського сегмента Інтернет, а головне – розробка реальних механізмів упровадження в дію цих законів; вивчення міжнародного досвіду та ратифікація міжнародних документів у цій галузі; узгодження вітчизняного законодавства з міжнародними стандартами. І нарешті, Україна має визначитися, який шлях їй обрати для подальшого розвитку інформаційного суспільства – надання максимальної свободи інформації чи її дозування? ХХІ століття – час дискусій про духовність та відкрите суспільство, а це передбачає, що інформація має бути вільною та доступною для широкого кола людей. Люди повинні мати можливість вільно, без остраху думати, відкрито виражати свої думки, вільно розпоряджатися своїми силами, здібностями та майном. Отже, свобода інформації може бути обмежена тільки в інтересах свободи.
Але право і політика все відчутніше включаються у сферу інформації, що може стати загрозою правам і свободам людей. З одного боку, необмежена свобода призводить до розбещеності, духовної деградації, лицемірства в суспільстві. З іншого – придушування та обмеження свободи веде до розширення адміністративної влади, розвитку корупції, застою, байдужості, і нарешті – до тоталітаризму, який видають за благо. Таким чином, надлишок свободи зумовлює хаос, а її нестача – застій. Вихід - знайти ту "золоту середину", між повною свободою та її розумним обмеженням, без якої неможливий справжній розвиток суспільства, цивілізації в цілому.
3. Автор пропонує нові визначення понять інформації та права на інформацію, виходячи з новітніх наукових надбань в інформаційній галузі, які дають змогу переосмислити і розвинути приведені в Конституції і законах України положення щодо інформації та права на неї. Під інформацією в Законі України "Про інформацію" (ст. 1) законодавець розуміє "документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі", в Законі “Про телекомунікації” – “відомості, подані у вигляді сигналів, знаків, звуків, рухомих або нерухомих зображень чи в інший спосіб” (ст. 1). Дисертант пропонує визначати інформацію як відомості про осіб, предмети, факти та будь-які процеси незалежно від форми їх надання. Під правом на інформацію згідно зі ст. 9 Закону України "Про інформацію" законодавець розуміє "можливість вільного одержання, використання, поширювання та зберігання відомостей". Треба мати на увазі, що у новому Цивільному кодексі, який вступає в дію 1 січня 2004 року, конституційне право на інформацію конкретизується у ст. 302 "Право на інформацію" (Глава 22 "Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи” Книги другої "Особисті немайнові прав фізичної особи"), де зазнаається, що фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Автор, у свою чергу, пропонує формулювання цього права у редакції, що відповідала б аналогічному формулюванню, наведеному у ст. 10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а саме: кожен має право отримувати чи поширювати інформацію, що і зумовлює структуру цього права в сучасному науковому розумінні.
4. Аналіз чинного законодавства та теоретичних досліджень є науковою підставою для переосмислення і уточнення конкретних положень існуючих нормативних актів щодо інформації. Зокрема, у ст. 18 Закону "Про інформацію" пропонується передбачити можливість існування, крім вже закріплених там, інших видів інформації, таких що виникають у результаті розвитку сусідніх наукових галузей та науково-практичних комплексів (педагогіка, медицина, техніка тощо) чи вже регламентуються відповідними законодавчими актами. Самі визначення інформації та права на інформацію, зафіксовані відповідно у ст. 1 і ст. 9 Закону "Про інформацію" та у ст. 1 Закону “Про телекомунікації”, автор пропонує змінити згідно отриманих ним теоретичних результатів. Щодо переліку видів інформації, наведених у ст. 18 Закону України "Про інформацію", пропонується передбачити інші її види, зокрема, виборчу, екологічну та комп’ютерну інформацію. Вичерпний перелік видів інформації, наведений у цьому Законі і підзаконних актах, автор вважає теоретично недосконалим: кількість видів інформації зростатиме, і є потреба після їх об'єктивної появи фіксувати їх у законі. Таким прикладом може слугувати поняття генетична інформації, що на сьогодні ще не передбачено в Законі, але яке із виникненням клонування та розвитком генної інженерії вимагає необхідності правового регулювання цих процесів.
5. Пропонуються доповнення і зміни до Закону "Про телекомунікації". Автор вважає за необхідне у цьому базовому законодавчому акті закріпити офіційну політику держави в галузі Інтернет, як це зроблено в інших подібних законах, наприклад, США, Австралії, де акцент поставлено на офіційному курсі сприяння з боку держави розвитку Інтернет як невід'ємної частини добробуту всієї нації. З цією метою необхідно законодавчо визначити курс на мінімізацію контролю за мережею з боку держави, що стане запорукою її подальшого розвитку та використання. У ст. 15 "Повноваження центрального органу виконавчої влади в галузі зв’язку”, ст. 18 "Повноваження Національної Комісії з питань регулювання зв’язку”, ст. 19 “Нагляд за ринком телекомунікацій” та інших статтях цього Закону чітко визначається залежність Інтернет-провайдерів від вищезгаданих органів, що сприятиме контролю з боку влади за мережею, тобто закріплюється потенційно можливість виникнення та існування вітчизняних монополістів у галузі телекомунікацій, хоча в законі офіційно проголошена політика на розвиток конкуренції. Отже, ця стаття не відповідає вимогам часу і потребує зміни редакції.
Доцільним у цьому Законі є введення нових термінів, а саме: "провайдер послуг доступу", "провайдер надання послуг змісту", "провайдер змісту", “інтерактивні комп’ютерні системи", а також уточнення понять "телекомунікації" та "Інтернет" (ст. 1).
6. Пропонується новий методологічний підхід щодо законодавчого регулювання права на інформацію і кодифікації чинного законодавства, який полягає в тому, що потрібний не Інформаційний кодекс, а базові закони та окремі нормативно-правові акти щодо конкретних питань (наприклад, Закон "Про заборону поширення інформації нацистського та расистського характеру" та под.).
7. Автор вносить пропозиції щодо розробки концепції законів в інформаційній галузі, а саме прийняття блоку законів стосовно Інтернет, зокрема: "Про вільне регулювання Інтернет", "Про захист дітей в Інтернет", "Про безкоштовний національний доступ в Інтернет", "Про свободу Інтернет", "Про нагляд за безпекою онлайнових комунікацій", "Про безпечне дистанційне навчання в Інтернет", "Про збереження таємниці електронного поштового листування", "Про захист свободи в Інтернет", "Про освіту у ХХІ столітті" (при використанні Інтернет), "Про заборону азартних ігор в Інтернет", "Про електронну демократію", "Про захист та запобігання злочинам у галузі електронної комерції" тощо. Також автор вважає за доцільне розробку і прийняття базового закону "Про засоби масової інформації" (як це зроблено, наприклад, у Російській Федерації).
Актуальним є сьогодні узгодження чинного українського законодавства з міжнародними правовими актами в галузі інформації та активна участь України в міжнародному інформаційному обміні на всіх рівнях; вивчення і застосування в українському судочинстві прецедентів Європейського Суду з прав людини при вирішенні спорів, пов’язаних із захистом права на інформацію.
8. Внесено пропозиції щодо формування нових і реорганізації структури існуючих органів державної влади (створення Комісії чи Підкомісії Верховної Ради України з розвитку Інтернет в Україні); створення довгострокових цільових державних програм та робочих груп щодо розвитку Інтернет із залученням спеціалістів різного профілю; всебічного висвітлення в мас-медіа цих процесів.
9. Пропонується включити в програму навчального курсу "Конституційне право" спеціальну тему - "Право на інформацію", а також розробити програми спеціального курсу для магістрів, які навчаються за спеціаліальністю "конституційне право" – "Право на інформацію". В перспективі можливим стане розробка та введення таких курсів, як "Інформаційне право", "Міжнародне право телекомунікацій", "Правова інформатика", "Правове регулювання Інтернет". В основу таких курсів пропонується покласти розгляд та аналіз чинної нормативно-правової бази України, міжнародних правових актів, вивчення та аналіз зарубіжного законодавства в інформаційній галузі (враховуючи відставання України в інформаційній індустрії і відповідно в її правовому регулюванні); аналіз судової практики у справах у зв’язку з порушення права на інформацію та у справах, пов'язаних із засобами масової інформації; правові основи інформаційного суспільства та інші питання.
10. Автор провів аналіз конституційного права на інформацію в країнах із прецедентною й континентальною системами права, в країнах СНД. Досвід демократичних західних країн свідчить про те, що відкритість – основа права на інформацію. За визначення відкритості інформації можна взяти таке: відкритість - відносна відсутність перешкод в отриманні інформації та можливості інформувати інших. Це – можливість людини отримувати інформацію не тільки про себе саму (якщо така інформація є у будь-яких організаціях чи установах), а також щодо соціальних, політичних, державних, релігійних та інших питань. Порівнюючи право на інформацію в країнах з англосаксонською та статутною системою права, автор вважає, що напрям визначення вітчизняного правового регулювання права на інформацію передбачає інтеграцію і синтез надбань обох систем, а саме: приділення уваги соціальній та етичній стороні проблеми розвитку цього права (як це робить континентальна Європа) - з одного боку, і розвиток технологічної та законодавчої бази (на американський зразок) - з іншого. Ефективність розвитку й реалізації права на інформацію в Україні за будь-якою схемою в свою чергу залежить, як свідчить досвід країн континентальної системи права, від рівня свідомості нації в цілому, ступеня реальної демократизації суспільства, рівня правової та інформаційної культури. Тому вирішення цього складного питання автор бачить можливим виключно завдяки комплексному підходу до проблеми: для створення правових теоретичних і практичних засад права на інформацію необхідно аналізувати і враховувати соціальні, психологічні, політичні та багато інших чинників, характерних для певної нації, і досвід розвинутих демократичних країн.
На думку автора, саме інформаційна свобода сприятиме тому, що не тільки пересічні громадяни, а й представники владних структур приймають рішення, все більше орієнтуючись на власні знання, інтуїцію, індивідуальний смак, розумність і доцільність власних суджень, а не вождів чи авторитети. Шлях реалізації та розвитку права на інформацію та вільного інформаційного обміну в суспільстві – це його інформатизація, тобто здійснення сукупності взаємпов’язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, спрямованих на створення умов для задоволення інформаційних потреб громадян та суспільства, розвитку і використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, які побудовані на основі сучасної обчислювальної та комунікативної техніки, як це зазначено у Законі України “Про Національну програму інформатизації” від 4 лютого 1998 року. Результатом інформатизації суспільства повинно стати створення інформаційного співтовариства, тобто співтовариства, в якому діяльність людей ґрунтується на використанні послуг, що надаються за допомогою інформаційних технологій та технологій зв’язку. Головними рисами цього нового суспільства є те, що, по-перше, робиться акцент не стільки на технічних засобах, скільки на сутності і цілях соціального прогресу. По-друге, інформаційне суспільство звільнює людей від інформаційної замкнутості, обмеженості доступу до інформації, забезпечуючи тим самим максимальну свободу.
Очевидно, що і в Україні розпочався процес усвідомлення того, що саме інформація є головним ресурсом, який економить матеріальні, трудові, енергетичні, фінансові та інші ресурси, стає рушієм прогресу. Це зумовило зростання тиску громадськості на державу з погляду її невтручання в особисту сферу діяльності людей, надання їм ширших прав і свобод, до появи в політиці держави ліберально-демократичних тенденцій на шляху задоволення інформаційних потреб як окремої особи, так і суспільства.
Немає сумнівів, що сучасні світові тенденції розвитку суспільства в еру високих інформаційних технологій сприяють створенню нових механізмів регулювання і управління на державному, міжнародному і громадському рівнях. Це, в свою чергу, передбачає появу нових структур, таких, як національні і міжнародні асоціації та агентства, спеціалізовані незалежні комісії, тимчасові робочі групи. Так, в Україні сьогодні стає актуальним створення Агентства національних інформаційних ресурсів, що дало б можливість акумулювати всі знання і досягнення нації як складову світової глобальної інформаційної бази даних. Слід зазначити, що наприкінці 2000 року вже створена Асоціація Інтернет-провайдерів України, мета якої – координація зусиль провайдерів з’язку для створення максимально сприятливих економічних, правових та організаційних умов для розвитку вітчизняного сегмента мережі Інтернет. Важливе значення також відіграє участь країни у різноманітних міжнародних організаціях та заходах, спрямованих на захист права на інформацію як одного з фундаментальних прав людини, створення “електронного уряду”, розвиток електронної комерції і електронних транснаціональних навчальних програм. Цивілізоване усвідомлення і своєчасна реалізація цих програм на державно-національному рівні є важливою умовою подальшої розбудови правового, демократичного і цивілізованого суспільства в Україні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Агапов А.Б. Основы государственного управления в сфере информатизации в Российской Федерации. – М.: Юристъ, 1997. – 344 с.
2. Акт Сполучених Штатів Америки про свободу інформації: Титул 5 Кодексу США, §552 станом на 27 жовтня 1986 р. - К.: Консорціум "Верховенство права". 1996. - 13 с.
3. Александров Д. Вступаючи у сферу Інтернет-права// Підприємництво в Україні. – 2001. - №5. – С.16-18.
4. Алексеев С.С. Право: азбука – теория - философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – 710 с.
5. Анализ законотворчества в РФ в контексте права человека на информацию. - М.: Центр "Право и СМИ", 1999. - 336 с. - (Журналистика и право; Вып. 17).
6. Андреев Б.В. и др. Расследование преступлений в сфере компьютерной информации/ Б.В.Андреев, П.Н.Пак, В.П.Хорст. – М.: Юрлитинформ, 2001. – 150 с. - (Б-ка криминалиста).
7. Андрейцев В.I. Право екологiчної безпеки: Навч. та наук.-практ. посіб. -К.: Знання-Прес, 2002. -331 с.
8. Аристотель. Этика. Политика. Риторика. Поэтика. Категории. – Мн.: Литература, 998.-1391 с. - (Классическая философская мысль).
9. Багиров А. Интернет в международных отношениях// Международная жизнь. – 2000. -№8-9. – С.33-38.
10. Баглай М.В. Конституционное право Российской Федерации: Учебник для вузов. - 3-е изд., изм. и доп. – М.: НОРМА, 2001. – 784 с.
11. Баймуратов М.А. Международное право. – Х.: Одиссей, 2000. – 736 с.
12. Бандура О.О. Інформаційне суспільство: аксіологічний вимір// Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2000. №4. – С.63-70.
13. Баранов А.А. и др. Права человека и защита персональных данных/ А.А.Баранов, В.М.Брыжко, Ю.К.Базанов. – К.: Госкомсвязи и информатизации Украины, 2000. – 280 с.
14. Бацько І.М. Інформаційні відносини у кримінальному судочинстві// Права людини та інформація: Збірник наукових праць. -К., 2001. - С. 22-29.
15. Бачило И.Л. Информационное право. Роль и место в системе права Российской Федерации// Государство и право. – 2001. - №2. – С.5-14.
16. Бачило И.Л. Информационное право: Основы практической информатики: Учеб. пособие/ Институт государства и права РАН. – М.: Юринформцентр, 2001. - 352 с.
17. Беляков К. Управление и право в период информатизации: Монография. – К.: КВІЦ, 2001. – 307 с.
18. Бережнов А.Г. Права личности: Некоторые вопросы теории. – М.: Изд-во Московского ун-та, 1991. – 140 с.
19. Бессарабов В.Г. Российские СМИ и прокуратура: противостояние или сотрудничество?// Журнал российского права. – 2001. №7.- С.62-73.
20. Бехтерев В.М. Внушение и его роль в общественной жизни. СПБ: Питер, 2001. - 256 с. - (Психология - классика).
21. Бехтерев В.М. Психика и жизнь. – СПб: Типография Альтшулера, 1902. - 138 с.
22. Бизнес – Безопасность – Телекоммуникации: Терминологический словарь/ Сост.: Е.Г.Новикова, А.В.Петраков, С.В.Рабовский.- М.: Радио и связь, 2001. –301 с.
23. Биков Л., Прокоф'єва Д. Про інформаційну безпеку України// Актуальні питання втілення в життя положень Конституції України: Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України - 1999. - Вип.1. - С.138-140.
24. Біленко Ж. Свобода слова і преси// Погляди на перспективу гуманітарного розситку: Крізь призму української точки зору: Збірник творів з прав людини в Україні. – Одеса: Юрид. літ., 1999. – С.25-26.
25. Білорус О., Зернецька О. Право на комунікацію// Віче. - 2000. - №2(95). - С.115-132.
26. Бобрик В. Свобода діяльності засобів масової інформації і право людини на приватність: пошук правового компромісу// Підприємництво, господарство і право. - 2001. - №: 9. - С. 56-58.
27. Бондаренко В.О., Литвиненко О.В. Інформаційна безпека сучасної держави: концептуальні роздуми// Стратегічна панорама. - 1999. - №1-2. – С.127-133.
28. Букач В. Зміст конституційних політичних прав і свобод громадян // Право України. - 2001. - №: 9. - С. 21-23.
29. Буроменський М. Звернення до Європейського Суду з прав людини (практика суду і особливості українського законодавства).- Х.:Фоліо, 2000. – 31 с.- (Інформаційно-аналітичний бюлетень “Права людини”; Спец. вип.. №14(55)).
30. Бут В.В. Причини та умови вчинення злочинів в інформаційній сфері // Науковий Вiсник Нацiональної академiї внутрiшнiх справ України. - 2001. - №: 4. - С. 261-270.
31. Василик В. та ін. Права людини: Український вимір/ Комітет виборців України; В.Василик, С.Заліщук, В.Павлик. -К.: Факт, 2002. -67 с.
32. Васильченко С.Л., Губарец В.В. Авторское право и Интернет// Науч. и техн. б-ки. – 2000. - №3. –С.21-27.
33. Великий тлумачний словник сучасної української мови/ Уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел. – К., Ірпінь: Перун, 2002. – 1426 с.
34. Вернадский В.И. Биосфера и ноосфера/ АН СССР, Ин-т геохимии и аналит. химии им. В. И. Вернадского; Отв. ред. Б. С. Соколов, А. А. Ярошевский.- М.: Наука, 1989.- 258 с.
35. Визер Б. Право человека на информацию в Австрии// Государство и право. - 1992. - №: 4. - С. 110-115.
36. Визначення дифамації. Принципи свободи вираження поглядів і захисту репутації: “Article XIX”, Лондон, серпень 2000 р.// Свобода слова і приватність. – Х., 2000.- №3. – С.16-25.
37. Винер Р. Человек управляющий. – М.; Х.; Мн.; СПб: Питер, 2001. – 288 с. - (Психология–Классика).
38. Виявлення та розслідування злочинів, що вчиняються за допомогою комп'ютерних технологій: Посібник/ Б.В.Романюк, М.І.Камлик, В.Д.Гавловський та ін.; За заг. ред. Я.Ю.Кондратьєва. – К., 2000. – 62 с.
39. Віденська конвенція про право міжнародних договорів// Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1986. - N 17. - Ст. 343.
40. Волеводз А.Г. Противодействие компьютерным преступлениям: Правовые основы международного сотрудничества. – М.: Юрлитинформ, 2002. – 485 с.
41. Волеводз А.Г. Международно-правовые основы международного сотрудничества в обнаружении отслеживании, сохранении и изъятии компьютерной информации // Международное публичное и частное право. - 2001. - №: 4. - С. 28-41.
42. Ворожко В.П. Деякі питання правового захисту інформації в Україні// Інформаційні технології та захист інформації. - 1998. - №2. – С.37-40.
43. Всемирная энциклопедия: Философия ХХ век/ Гл. науч. ред. и сост. А.А.Грицанов. – М.: АСТ; Мн.: Харвест; Современный литератор, 2002.- 976 с.
44. Гаврилов О.А. Курс правовой информатики. – М.: Норма, 2000. – 419 с.
45. Галеев С. Правовое и организационное регулирование обеспечения прав граждан на информацию (Вопросы теории и практики)// Закон и право. - 2002. - №: 2. - С. 42-43.
46. Галицька Т.В. Становлення інформаційного суспільства в Україні з часів набуття незалежності// Вісник Київського національного університету iм.Тараса Шевченка: Міжнар. відносини. - 2001. - Вип.: 18. - С. 12-19.
47. Гитер Д.М., Лавринович М.Б. Использование Интернет для эффективного доступа к электронным и традиционным источникам информации// Науч. и тех. б-ки. – 1999. - №2. –С.37-42.
48. Гом'єн Д. Короткий путівник Європейською Конвенцією з прав людини/ Пер. з укр. та ред. Т.Iваненко, О.Павличенка. - Львів: Кальварiя, 2000. - 178 c.
49. Гоне Ж. Освіта і засоби масової інформації/ Пер. з фр.М.Марченко. – К.: К.І.С., 2002.- 100 с.
50. Горбунова Л.М. Вільний доступ до інформації - пріоритетний напрям у сфері захисту прав і свобод громадян // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2001. - №: 2. - С. 3-9.
51. Горобцов В.О. Проблеми визначення поняття "інформації", "інформаційного законодавства" і "інформаційного права"// Держава i право: Зб. наук. праць: Юрид. і політ. науки. - 2001. - Вип.10. - С. 206-212.
52. Городов О. А. Информация как объект гражданских прав// Правоведение. - 2001. - №: 5. - С. 72-83.
53. Грабельников А.А. Массовая информация в России: от первой газеты до информационного общества: Монография. –М.: Издательство Российского университета дружбы народов, 2001. – 330 с.
54. Грицкевич С.Г. Право людини і громадянина на екологічну інформацію в Україні // Права людини та інформація: Зб. наук. праць. -К., 2001. - С. 35-44.
55. Гурковський В. Інформаційна безпека в Україні як складова національної безпеки// Збірник наукових праць Української Академії державного управління. – К., 2002. - №2. – С.9-18.
56. Гусарєв С.Д. та ін. Основи держави і права: Навч. посіб./ С.Д.Гусарєв, Р.А.Калюжний, М.А.Колодій. – К.: Либідь, 1997.- 207 с.
57. Гуцалюк М.В. Аналіз правопорушень, вчинених з використанням Internet // Боротьба з органiзованою злочиннiстю і корупцією (теорія i практика). - 2001. - №: 4. - С. 193-200.
58. Давидова В. Жити і працювати в інформаційному суспільстві: підхід Європейського Союзу// Політичні права і свободи у демократичному суспільстві (досвід країн Європейського Союзу): Збірник матеріалів круглого столу головних редакторів мас-медіа України, 6 квітня 2000 р. – К., 2000. – С.49-58.
59. Демпсі Дж., Вайцнер Д. Інтернет є унікальним засобом розвитку демократії, якщо він захищений від урядового контролю// Свобода слова і приватність. – Х., 1999.- №1. – С.4-8.
60. Джениc М. и др. Европейское право в области прав человека: Практика и комментарии/ М.Дженис, Р.Кэй, Э.Брэдли. – М.: Права человека; Будапешт: COLPI, 1997. – 607 c.
61. Е-будущее и информационное право/ В.М.Брыжко, В.С.Цимбалюк, А.А.Орехов О.Н.Гальченко; Под ред. Р.А.Калюжного, М.Я.Швеца. - К.: Інтеграл, 2002. – 263 с.
62. Европейский Суд по правам человека: Избранные решения. Т.1/ Редкол.: В.А.Туманов и др. - М.: Норма, 2000. – 841 c.
63. Европейский Суд по правам человека: Избранные решения. Т.2/ Редкол.: В.А.Туманов и др. - М.: Норма, 2000. – 802 с.
64. Європейський Суд з прав людини: організація, процедура, правила звернення. - К.: Вид. Дім "ІнЮре", 2000. - 13 с.
65. Європейські стандарти в галузі свободи слова/ М-во юстиції України; Упоряд. і наук. ред. Д.М.Третьяков. -К.: Ін Юре, 2002. -230 с. - (Права людини в міжнародних актах).
66. Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія: Підручник. – К.:Лібра, 1999. – 488 с.
67. Жабінець Н.В. Формування цілісної парадигми постіндустріального суспільства// Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – 2002. - №2. –С.232-233.
68. Жеплинский А. Т. и др. Доступ к информации в странах Центральной и Восточной Европы/ А.Жеплинский, Т.Сенев, Р.Дзеньвульский// Службы безопасности в условиях конституционной демократии и общественные интересы. – 1999. - №2/3. – С.1-25.
69. Животко А. Історія української преси/ Український технічно-господарський інститут. – Мюнхен, 1989-1990. – 334 с.
70. Жуковська О.Л. Право на свободу слова та інформації в українському законодавстві та судовій практиці (деякі аспекти проблеми)// Адвокат. -К., 2002. - №: 4-5. - С. 25-33.
71. Жуковська О.Л. Правовий змiст поняття "відомостей, що не відповідають дійсності", поширення яких є підставою цивільної відповідальності ЗМI// Адвокат. -К., 1999. - N: 3. - С.14-19.
72. Закон України "Про інформаційні агентства"// Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 13. - ст. 83.
73. Закон України "Про авторське право і суміжні права": Офіц. вид./ М-во юстиції України. -К.: ІнЮре, 2002. -55 с..
74. Закон України “Про видавничу справу” // Відомості Верховної Ради України. - 1997. №32. - ст. 206.
75. Закон України “Про рекламу” // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 39. - ст. 181.
76. Закон України "Про науково-технічну інформацію” / Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 33. - ст. 345.
77. Закон України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”// Відомості Верховної Ради України. – 1997. - №50. - ст. 302.
78. Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 1. - ст. 1.
79. Закон України “Про захист інформації в автоматизованих системах” // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 31. - ст.286.
80. Закон України “Про інформацію” // Відомості Верховної Ради України. – 1992. -№ 48. - ст.650.
81. Закон України “Про Національну програму інформатизації”: За станом на 10 липня 2002 р.: Офіц. вид. – К.: Парлам. вид-во, 2002. – 19 с.
82. Закон України “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України” // Відомості Верховної Ради України. – 1997. - № 45. - ст. 284.
83. Закон України “Про телебачення і радіомовлення” // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 10. - ст. 43.
84. Закон України ”Про державну таємницю” // Відомості Верховної Ради України . – 1999. - № 49. - ст. 428.
85. Закон УРСР “Про мови в Українській РСР” // Відомості Верховної Ради України. – 1989. - № 45. - ст.631.
86. Закони та практика ЗМІ в Україні/ Харківська правозахисна група. – Х.: Фоліо, 2002. – 127 с. – (Інформаційно-аналітичний бюлетень "Права людини"; Спец. вип.№20(61)).
87. Закони та практики ЗМІ у одинадцяти демократіях світу. - Х.: Фоліо, 2000. – 199 с.
88. Законодавчі та нормативні документи України у сфері інформації, видавничої та бібліотечної справи: Темат. добірка. У 2 ч. Ч.1: Правове регулювання у сфері інформації/ Кн. палата України. -К., 2002. -124 с.
89. Законодательство Российской Федерации о средствах массовой информации: Научно-практический комментарий М.А.Федотова. - М.: Право и СМИ, 1999. - 544с. - (Журналистика и право; Вып.19).
90. Законотворчество о СМИ в контексте права на информацию / Под ред. Г.В.Винокурова, А.Г.Рихтера, В.В.Чернышова. - М.: Центр "Право и СМИ", 1999. - 32 с. - (Журналистика и право; Вып. 21).
91. Законы о прессе: Материалы по вопросам политики и общества в ФРГ. -Бонн: Интернационес, 1993. -61 с.
92. Заморин А.П., Марков А.С. Толковый словарь по вычислительной технике. – М.: Рус. яз., 1988. – 221 с.
93. Защита основных прав Конституционным судом: Избранные доклады семинара, г.Бриони, 23-25 сентября 1995 г. - Страсбург: Издание Совета Европы, 1998. - 129 c.- (Наука и техника демократии; №15).
94. Иванов Д.В. Виртуализация общества. Версия 2.0. – СПб: Петербургское востоковедение, 2002. – 217 с.
95. Информационные технологии как оружие стратегического сдерживания// Досье секретных служб. – 2001. - №3. - С.11-13.
96. Информация, дипломатия, психология/ Дипломатическая академия России; Отв. ред. Ю.Б.Кашлев. - М.: Известия, 2002. – 615 с.
97. Іванов В. Суспільна мораль в інформаційній сфері. Як захищається вона// Вiче. - 2001. - №10. - С.40-65.
98. Іванов В.Г. та ін. Комп'ютерні технології у підготовці юридичних документів: Навч. посіб./ М-во освіти і науки України. Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого; В.Г.Іванов, В.В.Карасюк, М.В.Гвозденко. -Х., 2001. -112 с.
99. Інформаційна безпека України: сутність та проблеми: Матеріали "круглого столу"// Стратегічна панорама. - 1998. - №3-4. - С.168-197.
100. Інформаційне законодавство України: концептуальні основи формування/ М. Швець та ін. // Право України. - 2001. - N: 7. - С. 88-91.
101. Інформаційне суспільство: Дефініції/ В.М.Брижко, О.М.Гальченко, В.С.Цимбалюк, О.А.Орєхов, А.М.Чорнобров; За ред. Р.А.Калюжного, М.Я.Швеца. – К.: Інтеграл, 2002. –219 с.
102. Інформація і суспільна свідомість// Національні системи доброчесності / Під ред. Дж.Поупа. -К.: Право, 1998. – С.142-160.
103. Калятин В.О. Особенности использования объектов исключительных прав в Интернет // Юридический мир. - 2000. - N: 11. - С. 38-45.
104. Калятин В.О. Правовые вопросы организации сети Интернет// Юридический мир. - 2001. - N: 3. - С. 19-27.
105. Калятин В.О. Персональные данные в Интернете// Журнал российского права. - 2002. - №: 5. - С. 77-86.
106. Кант И. Антропология с прагматической точки зрения: Пер. с нем. - СПБ: Наука, 1999. - 471 с. - (Слово о сущем).
107. Кант И. Критика способности суждения. - М.: Искусство, 1994. - 367 с.
108. Капустин А.Я. Европейский Союз: интеграция и право. – М.: Издательство Российского университета дружбы народов, 2000. – 436 с.
109. Кара-Мурза С. Манипуляция сознанием. - М.: Ексмо-Пресс, 2002. – 831 с.
110. Карпачова Н. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – К., 2000. – 377 с.
111. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, культура и общество/ Пер. с англ. О.И.Шкаратана. – М.: Высш. шк. экономики Гос. ун-та, 2000. – 607 с.
112. Кашинцева О. Інформаційне суспільство: проблеми правового регулювання // Адвокат. -К., 2002. - № 4-5. - С. 19-20.
113. Колівер С. Свобода преси за Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод// Свобода слова і приватність. – Х., 1999. - №2. – С.32-43.
114. Колодій А.М., А.Ю.Олійник. Права людини і громадянина в Україні: Навч. посіб./ М-во освіти і науки України. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 332 с.
115. Коментар до Конституції України/ Інститут законодавства Верховної Ради України; В.Б.Авер'янов та ін. - К., 1996. - 376 с.
116. Комп'ютеризована система iнформацiйно-аналітичного забезпечення законотворчої та правозастосовної дiяльностi: Посiбник/ Л.Є.Горьовий та iн. - К.: Парлам. вид-во, 1998. -149 с.
117. Комп'ютерна злочинність: Навч. посіб./ П.Д.Біленчук, Б.В.Романюк, В.С.Цимбалюк та ін. -К.: Атiка, 2002. -240 с.
118. Кондаков Н.И. Логический словарь-справочник/ АН СССР. Институт философии. - М.: Наука, 1976. -720 с.
119. Конституцiйне право України: Пiдручник для юрид. спец. вузів/ НАН України та ін; В.Ф. Погорiлко, О.Ф.Фрицький, О.В.Городецький та ін.; За ред. В.Ф. Погорiлка. -3-тє вид. -К.: Наук. думка, 2002. -732 с.
120. Конституции государств Европейского Союза/ Под общ. ред. Л.А.Окунькова. – М.: Инфра-М, 1997. – 803 с.
121. Конституционное (государственное) право: Справочник/ Под ред. В.И.Лафитского. – М.:Юристъ, 1995. – 191 с.
122. Конституционное право: Энциклопедический словарь / Под ред. А.С.Авакьяна. – М.: Норма, 2000. - С.451.
123. Конституції нових держав Європи та Азії/ Упоряд. С.Головатий. - К.: Укр. Правнича Фундація; Право, 1996. - 529 с.
124. Конституційне право України: Підручник/ Академія правових наук України; За ред.В.Я.Тація, В.Ф.Погорілка, Ю.М.Тодики. - К.: Українська правнича фундація, 1999. - С.126-137.
125. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - №30. - ст. 141.
126. Конституція України: Офіційний текст. Коментар до законодавства України про права та свободи людини і громадянина: Навч. посіб./ Авт.-уклад. М.І.Хавронюк. – 2-ге вид., переробл. і допов. – К.: А.С.К., 2003. – 384 с. – (Нормативні документи та коментарі).
127. Копылов В.А. Информационное право: Учебник/ Министерство образования РФ. Московская государственная юридическая академия. – 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 2002. – 510 с. – (institutions).
128. Корнев М.Н., Павлов А.В. Компьютерное мошенничество и защита информации – одна из основных проблем нового тысячелетия// Правові основи захисту комп'ютерної інформації від протиправних посягань: Матеріали міжвуз. наук.-практ. конф. (22 грудня 2000 р.). - Донецьк, 2001. – С.274-285.
129. Костецька Т.А. Інформаційне законодавство: як галузь і нова дисципліна // Часопис Київського університету права. - 2001. - №: 1. - С.61-64.
130. Костецька Т.А. Інформаційне законодавство України: проблеми становлення// Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави i права iм. В.М. Корецького НАН України. -К., 1997. - Вип. 8. - С. 106-111.
131. Костецька Т.А. Конституційне право на інформацію i гарантії його реалізації// Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави i права iм. В.М. Корецького НАН України. -К.: Iн-Юре, 1998. - Вип. 9. - С. 53-57.
132. Костров А.В. Основы информационного менеджмента: Учеб. пособие для вузов. – М.: Финансы и статистика, 2001. – 335 с.
133. Кохановська О.В. Правове регулювання у сфері інформаційних відносин: Монографія/ МВС України. Національна академія внутрішніх справ України. -К., 2001. - 211 с.
134. Криміналістика: Підручник/ П.Д.Біленчук та ін.; За ред. П.Д.Біленчука. - К., 2001. – К.: Атіка, 2001. – 543 с.
135. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. (станом на 20 лютого 2003 року). -К.: Вид. Паливода А.В., 2003. - 173 с. – (Кодекси України).
136. Кримінально-процесуальний кодекс України. Цивiльний процесуальний кодекс України (станом на 1 вересня 2001 р.)/ Верховний Суд України; Відп. ред. В.Т.Маляренко. -К.: Юрiнком Iнтер, 2001. -351 с.
137. Крос К., Гакет Р. Політична комунікація i висвітлення новин у демократичних суспіл