ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ТА ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ СУБ’ЄКТІВ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА У ДОСУДОВИХ СТАДІЯХ В УКРАЇНІ ТА ФЕДЕРАТИВНІЙ РЕСПУБЛІЦІ НІМЕЧЧИНІ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АСПЕКТ

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП ………………………………………………………………………...3-12
РОЗДІЛ 1. Охорона прав та законних інтересів як одне із основних завдань кримінального судочинства України та ФРН………..……13
1.1. Забезпечення прав і свобод фізичних та юридичних осіб в контексті міжнародних стандартів ……………………...………......13-24
1.2. Принципи кримінального процесу України та ФРН …………………25-48
1.3. Охорона прав та законних інтересів у системі завдань кримінального судочинства України та ФРН ………………….....49-62
1.4. Гарантії забезпечення прав та законних інтересів у кримінальному судочинстві України та ФРН ………………...63-77
РОЗДІЛ 2. Реалізація прав та законних інтересів суб’єктів кримінального судочинства України та ФРН …………………………………78
2.1.Особливості забезпечення прав та законних інтересів під час вирішення питання про порушення кримінальної справи ………….78-109
2.2. Забезпечення прав та законних інтересів потерпілого та свідка у досудових стадіях процесу …………………………………..110-140
2.3. Забезпечення прав та законних інтересів обвинуваченого у досудових стадіях процесу ……………………………………………..141-157
РОЗДІЛ 3. Заходи щодо обмеження суб’єктивних прав і свобод у досудових стадіях процесу України та ФРН ……………………………………..…158
3.1. Забезпечення процесуальних прав під час взяття осіб під варту та затримання за підозрою у вчиненні злочину в Україні та ФРН ………158-172
3.2. Застосування інших заходів, пов’язаних з обмеженням прав і свобод у кримінальному судочинстві України та ФРН ………………173-192
ВИСНОВКИ ……………………………………………..……………….193-201
ДОДАТКИ ………………………………………………………...………202-221
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ……………………………..222-250

ВСТУП

Наша країна переживає особливо важливий період своєї історії. На порозі третього тисячоліття Україна набула вимріяну століттями незалежність, свободу, право розпоряджатися своїм майбутнім. Це створило передумови для розбудови держави на демократичних засадах, на основі загальнолюдських гуманістичних принципів.
Органи внутрішніх справ та інші правоохоронні органи наполегливо працюють над створенням сприятливого правового клімату для забезпечення успішної реалізації реформаторського курсу держави щодо трансформації суспільного устрою та економіки держави.
У здійснюваних зараз реформах особлива увага приділяється правам і свободам особи. За роки незалежності Україна значно їх розширила й привела у відповідність із загальновизнаними міжнародними нормами та принципами. Наша держава офіційно визнала людину, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність та безпеку найвищою соціальною цінністю. Захист цих прав і свобод визначає зміст діяльності усіх органів нашої держави та, зокрема, внутрішніх справ. Результати цієї діяльності базуються не тільки на професіоналізмі та самовідданості їх працівників, а й великою мірою залежать від ступеня довіри до них з боку населення, зміцнення стосунків підрозділів та окремих працівників з громадськими об’єднаннями, рухами, громадянами.
Актуальність теми дослідження. Проголосивши себе суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою, Україна фактично взяла на себе обов’язок реально гарантувати основні ідеї соціально-правової держави. Світова практика конституціоналізму свідчить, що переважна більшість країн, які називають себе правовими, декларують насамперед прихильність загальнолюдському, гуманістичному виміру у здійсненні влади, забезпеченню прав і свобод людини і громадянина. У таких прагненнях Україна не є винятком. Однак проблема забезпечення прав і свобод особи у нашій державі постає ще досить гостро, зокрема це стосується кримінального судочинства, діяльності органів дізнання та досудового слідства, які вправі застосовувати заходи процесуального примусу, втручатися у сферу особистого життя суб’єктів, які залучаються до процесу. На сучасному етапі немало уваги приділяється порушенням і недолікам у роботі правоохоронних органів. Зокрема, таким, як недобросовісне виконання службових обов’язків працівниками, формалізм, тяганина, укриття злочинів від обліку, необґрунтовані відмови у порушенні кримінальних справ або їх порушення, суб’єктивізм при оцінці доказів, односторонність та обвинувальний ухил, фальсифікація слідчих документів, незаконні затримання осіб та їх арешти, притягнення до кримінальної відповідальності без достатніх для цього підстав, необґрунтовані закриття і зупинення кримінальних справ та інші.
За останні роки все більше правників звертають свою увагу на те, як подібні проблеми вирішуються у передових країнах європейської та світової співдружності, з багатими культурними, соціальними та правовими традиціями. До таких по праву належить і Федеративна Республіка Німеччина, де забезпеченню прав та законних інтересів суб’єктів кримінального судочинства приділяється особлива увага та кримінально-процесуальне право якої є чи найстабільнішим у Європі.
Ґрунтовно досліджується кримінальний процес ФРН російськими вченими А.Е Жалінським, А.А. Реріхт, Б.О. Філімоновим. В Україні інтерес до кримінально-процесуального права цієї держави посилився недавно. Можна назвати окремі праці А.В. Молдована, який зосередив свою увагу на дослідженні забезпечення прав обвинуваченого у кримінальному процесі ФРН та України, П.М. Черепія, який основний зміст свого дослідження присвятив з’ясуванню системи і повноважень органів кримінального судочинства у ФРН та нашій державі. В.Т. Маляренко ґрунтовно дослідив проблеми перебудови кримінального процесу України в контексті європейських стандартів. І.П. Кияниця розглянув питання, що стосуються імплементації норм міжнародного права в правовій системі ФРН. Окремі сторони, які стосуються кримінального судочинства ФРН та України, висвітлили у своїх публікаціях М.О. Коротков, О.І. Литвинчук, О.М. Михайленко, С.М. Стахівський, В.П. Шибіко, В.І. Шишкін, А.Ф. Юрченко, М.І. Яковюк та інші.
Незаперечно, що спільні зусилля вчених призвели до поглиблення теоретичних уявлень з названої проблеми, розширили сферу впливу юридичної науки на правотворчу та правозастосовчу діяльність нашої держави.
Досвід розвинутих країн усього цивілізованого світу вказує на те, що протиправні злочинні прояви присутні у будь-якому суспільстві, а поруч з ними і порушення прав і свобод його членів, повністю їх викорінити практично неможливо. Це положення підтверджено й ходом історичного розвитку нашої держави. Ось чому так необхідний сьогодні науковий, творчий пошук відповідей на питання, які потребують свого законодавчого закріплення: тут і питання, що стосуються ефективного розкриття та розслідування злочинних проявів, і застосування заходів процесуального примусу, і дотримання законності та гарантій процесуальних прав і свобод одночасно. Але в цілому у вітчизняному кримінально-процесуальному законодавстві, як неодноразово підкреслювалось в юридичній літературі, питання реального забезпечення прав і свобод учасників кримінально-процесуальної діяльності далекі ще від повного, всебічного вирішення.
Наведені обставини вказують на актуальність теми дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до напрямів, визначених Програмою формування позитивного іміджу міліції України на 2003-2007 роки (рішення Колегії МВС України від 10 січня 2003 року №1 км\1 док), Пріоритетними напрямами наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004-2009 років (п.1.1. наказу МВС України №755 від 05.07.04 року).
Тема дисертації обговорена і затверджена на засіданні вченої ради КНУВС (протокол №1 від 15 січня 2005 року), внесена до плану науково-дослідницької діяльності кафедри кримінального процесу КНУВС.
Мета і завдання дослідження. В рамках поставленої проблеми метою роботи є: комплексний розгляд проблем у галузі забезпечення прав і законних інтересів суб’єктів кримінального судочинства в нашій державі та у Німеччині і, зокрема, у досудових стадіях; з’ясування питань, пов’язаних з обмеженнями прав і свобод у кримінальному процесі; дослідження нових ідей та присутніх недоліків; тенденцій розвитку діяльності та напрямків удосконалення кримінально-процесуального законодавства.
Завданнями дослідження є:
- розкрити соціальну сутність та правову природу прав і свобод суб’єктів кримінального судочинства;
- узагальнити наукові розробки вітчизняних та зарубіжних науковців з цієї проблеми;
- здійснити комплексний аналіз нормативно-правової бази щодо забезпечення прав і законних інтересів осіб у кримінальному процесі України та Німеччини;
- проаналізувати правозастосовчу практику щодо забезпечення прав і законних інтересів осіб, що беруть участь у кримінальному процесі України та Німеччини;
- внести обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення кримінально-процесуального законодавства у сфері забезпечення суб’єктивних прав і свобод осіб у кримінальному судочинстві України.
Об’єктом дослідження є процесуально-правові відносини щодо забезпечення прав та законних інтересів суб’єктів кримінального судочинства за законодавством України та Федеративної Республіки Німеччини й відповідними міжнародно-правовими актами.
Предметом дослідження виступають правові норми, що регулюють забезпечення прав та законних інтересів суб’єктів кримінального судочинства у досудових стадіях в Україні та ФРН.
Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети та наукової об’єктивності результатів дослідження обрано діалектичний підхід наукового пізнання, а також комплекс сучасних загальнонаукових і спеціальних методів, які застосовуються в правовій науці. Зокрема, формально-логічний – для визначення понять “потерпілий”, “обвинувачений”, “підозрюваний”, як це бачиться законодавцем ФРН. Історико-правовий метод використовувався для дослідження генезису прав та свобод людини і громадянина і, зокрема, суб’єктів кримінального судочинства; метод юридичного аналізу – для визначення меж виконання суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності своїх юридичних обов’язків та забезпечення процесуальних прав. Системно-структурний – для виявлення сукупності правовідносин, у які вступають суб’єкти кримінального процесу у досудових стадіях в Україні та ФРН. За допомогою порівняльно-правового методу було досліджено норми права вітчизняного законодавства і правові норми інших держав, насамперед Німеччини, які стосуються реалізації прав та свобод осіб під час дізнання та досудового слідства, застосування запобіжних заходів та інших заходів процесуального примусу. Метод статистичного аналізу використовувався для оцінки динаміки злочинності в Україні та ФРН, ефективності правових засобів для забезпечення прав та законних інтересів суб’єктів кримінального судочинства.
Теоретичну базу дослідження становлять наукові праці з філософії, історії та теорії держави та права, криміналістики, судової експертизи, кримінального, кримінально-процесуального права України та ФРН.
Нормативно-правовою та інформаційною базою дослідження стали Конституція і закони України, чинний Кримінально-процесуальний кодекс України, проект Кримінально-процесуального кодексу України №0952 від 25 травня 2006 року, постанови Пленуму Верховного Суду України, відомчі нормативно-правові акти Міністерства внутрішніх справ України, інших міністерств та відомств, а також Основний Закон та інші закони ФРН, Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси ФРН, підзаконні акти, що регулюють окремі аспекти кримінально-процесуальної діяльності у Німеччині.
Емпіричну базу дослідження становлять дані, отримані в результаті вивчення 96 кримінальних справ, які повертались прокуратурою та судом на додаткове розслідування, розглянутих судами в Івано-Франківській області протягом 1998-2007 років; практика Європейського Суду з прав людини; дані, отримані при опитуванні 150 слідчих, дізнавачів, викладачів кримінального процесу вищих навчальних закладів системи МВС, а також особистий практичний досвід автора у посаді слідчого. Це сприяло формуванню широкої емпіричної бази дослідження, яка забезпечує належну репрезентативність його висновків.
Наукова новизна одержаних результатів дисертації полягає в тому, що вперше у вітчизняній науці кримінального процесу з використанням методологічних положень теорії кримінально-процесуального права, криміналістики та інших галузей знань, сучасних підходів до розуміння захисту прав і свобод людини і громадянина комплексно досліджено теоретичні та практичні проблеми забезпечення прав та законних інтересів суб’єктів кримінального судочинства у досудових стадіях в Україні та Федеративній Республіці Німеччині.
У дисертації висунуто і обґрунтовано низку положень, нових у концептуальному плані та важливих для юридичної науки і практики, а саме:
вперше:
- здійснено порівняльний аналіз систем принципів, а також інших гарантій кримінального судочинства України та ФРН, їх взаємовпливу, співвідношення із міжнародними стандартами прав і основних свобод людини і громадянина, дії на кримінальний процес;
- з’ясовано завдання кримінального процесу, що ставлять перед собою правники України та ФРН на сучасному етапі розвитку суспільства;
- здійснено порівняльний аналіз особливостей забезпечення прав і законних інтересів потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого та інших суб’єктів кримінального судочинства України та ФРН;
- обґрунтовано, що участь захисника обвинуваченого у кримінальній справі за критерієм тяжкості злочину має бути обов’язковою не лише у справах про злочини, за які може бути призначено покарання у вигляді довічного позбавлення волі, а й у справах про тяжкі та особливо тяжкі злочини, за які законодавець передбачає хоч менш, проте також досить суворі санкції;
- доведено, що процедура затримання особи за підозрою у вчиненні злочину в Україні є надто спрощеною у зв’язку з відсутністю можливості прямого судового контролю за законністю затримання;
- сформульовано низку пропозицій щодо змін та доповнень до Кримінально-процесуального кодексу України (ст. 45, ч.2 ст. 65, ст. 71, ст. 106, ч.1 ст. 134, ст. 166, ст. 187), а також пропозицій до проекту КПК України, що стосуються відповідальності свідка за відмову від дачі показань чи дачу завідомо неправдивих показань; порядку затримання підозрюваного у вчиненні злочину; порядку виклику свідка, обвинуваченого та інших суб’єктів кримінального процесу до органів досудового розслідування та суду; обов’язкової участі захисника у кримінальній справі; накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку;
удосконалено:
- підходи щодо визначення завдань кримінального судочинства в Україні;
- бачення щодо оптимізації етапу перевірки заяв та повідомлень про злочини і пригоди;
- погляди на зміст та форми забезпечення відшкодування шкоди, завданої злочином потерпілому;
- підходи щодо необхідності запровадження прямого судового контролю за проведенням слідчих дій, пов’язаних із обмеженням суб’єктивних прав осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві;
набули подальшого розвитку:
- бачення щодо необхідності приведення національного законодавства України до визнаних демократичними державами світу міжнародних стандартів у сфері забезпечення прав і основних свобод людини і громадянина;
- наукові положення, що стосуються інституту доказування у кримінальному судочинстві;
- підходи щодо вдосконалення підстав та процесуального порядку застосування запобіжних заходів у кримінальному процесі.
Практичне значення дослідження полягає у тому, що сформульовані в дисертації висновки і пропозиції використані:
- у сфері застосування права – для забезпечення єдності в правозастосуванні, що регулює механізм реалізації прав і законних інтересів у кримінальному процесі;
- у навчальному процесі – для впровадження у вищих навчальних закладах курсів “Забезпечення прав і законних інтересів суб’єктів кримінального судочинства України”, “Організація досудового розслідування в ОВС у контексті міжнародних стандартів”, для вдосконалення курсів “Кримінальний процес України”, “Дізнання в ОВС” тощо, а також для підготовки відповідних підручників, навчальних посібників і методичних рекомендацій для працівників практичних підрозділів ОВС та інших правоохоронних органів;
- у науково-дослідницькій роботі – для подальшої розробки наукових та інформаційних основ щодо забезпечення прав і свобод осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві.
Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні висновки та пропозиції, які містяться в дисертації, були оприлюднені на Всеукраїнській науковій конференції 20 квітня 2001 року “Україна між минулим і майбутнім”, м. Івано-Франківськ; науково-практичній конференції 16 травня 2003 року “Актуальні проблеми профілактики правопорушень підрозділами міліції громадської безпеки”, м. Івано-Франківськ; Міжнародній науково-практичній конференції 19 травня 2006 року “Проблеми підготовки та вдосконалення професійної діяльності працівників міліції громадської безпеки”, м. Івано-Франківськ; Всеукраїнській науково-практичній конференції 6 жовтня 2006 року “Проблеми захисту особистих немайнових прав фізичної особи”, м. Івано-Франківськ.
Основні положення дисертації викладені у чотирьох статтях, опублікованих у наукових фахових періодичних виданнях з юридичних наук, двох статтях – у виданні, що не є фаховим, а також у чотирьох тезах наукових доповідей на науково-практичних конференціях.
Публікації. Основні положення дисертації висвітлено у наукових виданнях, зокрема:
1. Савченко В.А. Заходи щодо обмеження суб’єктивних прав громадян в аспекті судово-правової реформи // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – №1. – 2002. – С. 167-173.
2. Савченко В.А. Розгляд заяв і повідомлень про злочини органами поліції ФРН // Підприємництво, господарство і право. – 2006 (128). – №8. – С. 165-167.
3. Савченко В.А. Процесуальне становище потерпілого у кримінальному судочинстві Федеративної Республіки Німеччини // Південноукраїнський правничий часопис. – №3. – 2006. – С. 157-160.
4. Савченко В.А. Захист прав і свобод громадян як одне із основних завдань кримінального судочинства України та ФРН: порівняльно-правове дослідження // Вісник Запорізького юридичного інституту Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. – 2007. – №1. – С. 224-231.
5. Савченко В.А. Доказове значення пояснення особи в процесуальній діяльності підрозділів міліції // Актуальні проблеми профілактики правопорушень підрозділами міліції громадської безпеки: Матеріали науково-практичної конференції. – Київ: Вид-во Національної академії внутрішніх справ України, 2003. – С. 162-167.
6. Савченко В.А. Органи попереднього розслідування ФРН // Держава і закон: теорія, практика, методика: Збірник наукових праць науково-педагогічних працівників ПЮІ ЛьвДУВС. – Івано-Франківськ: Тіповіт, 2006. – С. 131-137.
7. Савченко В.А. Щодо проблем реалізації процесуальних прав потерпілого у кримінальному судочинстві Федеративної Республіки Німеччини та України // Проблеми захисту особистих немайнових прав фізичної особи: Матер. всеукр. наук.-практ. конфер. (6 жовтня 2006 року, м. Івано-Франківськ). – м. Івано-Франківськ: ВОНР ТА РВД ПЮІ ЛьвДУВС, 2006. – С. 231-239.
8. Савченко В.А. Права людини і громадянина та їх захист у кримінальному судочинстві в контексті міжнародних стандартів // Проблеми підготовки та вдосконалення професійної діяльності працівників міліції громадської безпеки: Матер. Міжнар. наук.-практичної конфер. (19 травня 2006 року, м. Івано-Франківськ). – м. Івано-Франківськ: ВОНР та РВД ПЮІ ЛьвДУВС, 2006. – С. 278-285.
9. Савченко В.А., Злагода О.В. Захист конституційних прав особи на досудовому слідстві // Криміналістичні та процесуальні проблеми, що виникають під час проведення слідчих дій: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. Донецьк, 24 листопада 2006 року. – Донецьк: ООО Норд Комп’ютер, 2006. – С. 165-169.
10. Савченко В.А. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини і громадянина як головний обов’язок держави // Держава і закон: теорія, практика, методика: Збірник наукових праць. – Івано-Франківськ: ВОНР та РВД ПЮІ ЛьвДУВС. – Вип. ІІ. – 2007. – С. 101-110.

Список литературы

ВИСНОВКИ

У результаті проведеного дослідження встановлено, що проблеми забезпечення прав і законних інтересів суб’єктів кримінального судочинства нині набувають особливого змісту як в Україні, так і у інших країнах європейської та світової співдружності. Змінюються пріоритети щодо підходів до їх розуміння, можливостей реального забезпечення під час досудового розслідування кримінальних справ та їх судового розгляду. Чимало кроків у цьому напрямку зробили науковці та практики Федеративної Республіки Німеччини, для яких ці питання стали головними після руйнівного впливу на правову доктрину цієї держави нацистської ідеології. У дисертації означені погляди німецьких правників на зміст основних прав та свобод людини і громадянина, і, зокрема, учасників кримінального судочинства, їх розуміння та трактування в контексті міжнародних стандартів, окреслені проблеми із забезпечення прав та свобод у досудових стадіях кримінального процесу ФРН та України.
Враховуючи викладене, до основних відносяться наступні положення:
1. У країнах європейської співдружності, а також багатьох країнах за межами Європи, за останні десятиліття відбувається посилення процесу зближення правових систем, що є необхідною умовою як для забезпечення прав та свобод фізичних та юридичних осіб, так і для боротьби зі злочинністю.
2. Вироблені та вдосконалюються єдині стандарти щодо здійснення правосуддя та забезпечення прав людини і громадянина, які задекларовані у Загальній декларації прав людини, Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини та інших міжнародно-правових актах. Принципи і стандарти у галузі прав людини, прийняті міжнародним співтовариством, встановлюють верховенство загальнолюдських цінностей над усіма іншими.
3. За роки незалежності Україна суттєво наблизилась до них, однак її галузеве законодавство, в тому числі і кримінально-процесуальне, ще багато в чому відстає від міжнародного правопорядку та потребує гармонізації з ним.
4.Фундаментальне значення при розслідуванні злочинів та відправленні правосуддя у правових, демократичних державах мають принципи кримінального судочинства, що повинні базуватись на визначених міжнародних нормах та які зумовлюють побудову та організацію усього судочинства.
5. Єдиного підходу до системи принципів кримінального судочинства в Україні, а також ФРН не вироблено. Наріжними засадами, на яких базується існування німецької держави та кримінального судочинства зокрема, визнаються принцип поваги до людської гідності, принцип правової держави та принцип рівності усіх перед законом, з якими переплітаються інші конституційні та суто кримінально-процесуальні принципи.
6. Із визнаних міжнародною спільнотою принципів та інших стандартів повинні витікати також і завдання кримінального судочинства, що мають бути спрямовані насамперед на охорону прав свобод та законних інтересів його учасників, а також держави і суспільства в цілому.
7. На відміну від українського законодавства, у якому завдання кримінального процесу чітко визначені, німецький законодавець цього не вимагає та переводить це питання у площину суто теоретичних досліджень. Однак не дивлячись на те, що в КПК України завдання кримінального судочинства визначені чітко, це ще не означає, що вони так само чітко виконуються, а самі у собі містять чимало суперечностей, а також не відповідають вимогам сьогодення, а тому потребують подальшого вдосконалення.
8. Найважливішим завданням кримінального судочинства німецькими правниками визнається правовий мир, іншими словами, найоптимальніше вирішення правового конфлікту між потерпілим, особою, яка вчинила злочинне діяння, суспільством та державою. В один ряд із правовим миром більшістю правників ФРН ставляться істина та справедливість, що в сукупності відповідає сучасним вимогам ідей та постулатів, задекларованих у міжнародно-правових актах, що містять стандарти захисту прав та свобод людини і громадянина.
9. Досудові стадії кримінального процесу є найважливішим етапом, в ході якого закладається підґрунтя для подальшого справедливого здійснення правосуддя як у нашій державі, так і у ФРН. Однак маючи у своїй основі закладені у них загальнолюдські правові цінності та слугуючи виконанню подібних завдань, ці стадії мають суттєві відмінності у названих країнах.
10. Позитивним чинником під час отримання інформації про злочини та пригоди за КПК ФРН бачиться відсутність етапу перевірки заяв та повідомлень про злочини, що дає змогу органам прокуратури та поліції майже у кожному випадку негайно розпочати повноцінне кримінальне переслідування, що створює додаткові гарантії захисту прав і законних інтересів для потерпілих та інших учасників процесу. Стадія порушення кримінальної справи за КПК України залишається недостатньо врегульованою, що прямо впливає на забезпечення прав та законних інтересів осіб, які залучаються до неї.
11. Підтримуючи думку В.Т. Маляренка та інших науковців, вважаємо за потрібне етап перевірки заяв та повідомлень про злочини та пригоди іменувати стадією попереднього розгляду та вирішення заяв і повідомлень про злочини і яка повинна завершуватися винесенням постанови про порушення кримінальної справи, про відмову у порушенні кримінальної справи, про направлення матеріалів за належністю;
12. Вважаємо за доцільне визнати пояснення особи джерелом доказів як у стадії попереднього розгляду та вирішення заяв і повідомлень про злочини, так і у подальших стадіях, запровадивши відповідні доповнення у ч. 2 ст. 65 КПК України; слід також регламентувати статус очевидця злочину як учасника кримінально-процесуальних відносин у стадії попереднього розгляду та вирішення заяв і повідомлень про злочини та поширити на нього дію статей 52-1, 53-1 КПК України щодо забезпечення при необхідності його безпеки; доцільно розширити перелік слідчих дій у стадії попереднього розгляду та вирішення заяв і повідомлень про злочини, проведення яких не вимагає затягування розслідування та водночас є необхідним на вказаному етапі при прийнятті відповідного рішення (проведення судово-медичних експертиз, відтворення обстановки і обставин події).
13. Потерпілому від злочинних діянь у кримінально-процесуальному законодавстві ФРН з метою забезпечення йому гідного процесуального статусу та відшкодуванням понесеної ним шкоди приділяється особлива увага. Порядок, який встановлений для цього німецьким законодавцем, є вельми ефективним та заслуговує на увагу в плані перейняття окремих його положень для запровадження у законодавство України. Процесуальний статус потерпілого в Україні потребує подальшого розширення, зокрема в напрямку забезпечення реального відшкодування заподіяних йому злочином збитків. На нашу думку, доречним бачиться забезпечення прав потерпілого шляхом надання йому можливості мати захисника-адвоката, в тому числі і за рахунок держави. У будь-якому випадку, кошти затрачені на запрошення та послуги адвоката, повинні бути стягнуті в регресному порядку із засудженого. Держава має взяти на себе відшкодування потерпілому шкоди, завданої внаслідок очевидних насильницьких злочинів, що є найбільшим вторгненням у сферу основних, гарантованих Конституцією прав людини, незалежно від того, чи встановлена особа обвинуваченого.
14. Одним із ключових елементів, спрямованих на покращення становища потерпілого у кримінальному судочинстві ФРН, а також на ресоціалізацію злочинця, є досягнення або бажання досягнення правового компромісу між вказаними суб’єктами процесу, а також між ними та суспільством і державою в цілому.
15. У обов’язки свідка як у кримінальному процесі України, так і ФРН, входить з’явитися за викликом та дати правдиві свідчення. На наш погляд, у законодавстві ФРН передбачено більш дієву систему реагування на ухилення та відмову свідка від дачі показань, що за українським законодавством можливо лише під час судового розгляду, коли виноситься обвинувальний вирок суду. Суттєва відмінність від українського законодавства полягає у тому, що такі заходи у Німеччині застосовуються ще у стадії попереднього розслідування суддею місцевого суду. Наш погляд, така процедура видається достатньо виправданою та правомірною, оскільки безпосередньо слугує встановленню об’єктивної істини у справі та викриттю винного, є дієвим стимулом для свідків виконати свій обов’язок, не вимагає зайвої тяганини та виховує громадян у дусі неухильного виконання законних вимог органів влади та поваги до них. Якщо свідок відмовляється давати показання (виконати свій обов’язок, покладений на нього законом) – це вже може розглядатися як завершене протиправне діяння, а тому кінцеве рішення у справі, по якій він викликався, з цим пов’язуватися не повинно. Інша річ – дача завідомо неправдивих показань, яка може бути встановлена шляхом всебічного дослідження обставин справи під час судового розгляду. Звідси бачиться виправданим внесення змін і до статті 71 чинного КПК України, якою встановлена відповідальність свідка. Пропонується вказану статтю доповнити частиною третьою, спрямованою на можливість вирішувати питання про відповідальність свідка ще у стадії досудового розслідування, та викласти її у такій редакції:
“Питання про застосування заходів, вказаних у ч.2 цієї статті, вирішується судом на підставі подання особи, яка провадить дізнання, чи слідчого за згодою прокурора” .
16. Німецький законодавець як відмову від дачі показань розглядає і “неповні” свідчення, коли свідок умисно приховує частину відомої йому інформації, чим вводить в оману органи кримінального переслідування та ускладнює з’ясування істини у справі. Скоріше за все, тут можна говорити не про “відмову” від дачі показань як таку, оскільки свідок ніби не відмовляється, а про свідоме “ухилення” давати показання, що за своєю суттю мало чим відрізняється. Таких випадків чимало є і у кримінальному судочинстві України, що потребує внесення відповідних коректив до КПК.
Враховуючи наведене, на наш погляд, до частини 1 статті 71 чинного КПК України доцільно внести доповнення та викласти її у такій редакції:
“За дачу завідомо неправдивих або завідомо неповних показань свідок несе кримінальну відповідальність за статтею 384 Кримінального кодексу України”.
Частину 8 статті 68 проекту КПК України викласти у такій редакції:
“За відмову дати показання свідок, крім випадків, передбачених частинами другою, третьою і четвертою цієї статті, несе кримінальну відповідальність за статтею 385, а за дачу завідомо неправдивих чи завідомо неповних показань – за статтею 384 Кримінального кодексу України”.
17. У центрі кримінального судочинства як ФРН, так і України знаходиться обвинувачений, який володіє широкими правами та засобами захисту. Однак, на нашу думку, за українським кримінально-процесуальним законодавством його статус є більш посиленим та спрямований на всебічне гарантування його прав і законних інтересів. У ФРН основний обов’язок доказування винуватості обвинуваченого у вчиненні злочину та визначення міри його відповідальності повністю покладається на суд, що ставить його у доволі безправне становище у досудових стадіях процесу, де вимагається лише наявності в обвинувача певного ступеня підозри у причетності його до злочинного діяння.
18. Обвинувачений чи інші суб’єкти, які залучаються до сфери кримінального судочинства ФРН, викликаються до органів кримінального переслідування чи суду виключно листом або по телефону чи телеграфу. Це зумовлює належну конфіденційність та спонукає викликану особу до більш довірчих відносин з правоохоронними органами, оскільки вона відчуває піклування з їх боку по відношенню до себе. На наш погляд, така процедура видається цілком виправданою. За чинним кримінально-процесуальним законодавством України обвинувачений викликається до слідчого “по телефону, телефонограмою, телеграмою або повісткою, яка вручається обвинуваченому під розписку” (ст. 134 КПК України). Такий самий порядок передбачений і відносно свідка (ст. 166 КПК України). У повістці, відповідно до проекту КПК, повинно бути зазначено: хто викликається і в якості кого, день і час явки, наслідки неявки. Вони можуть бути також викликані по телефону, телефонограмою чи телеграмою. На наш погляд, процедура виклику повісткою не співвідноситься із принципом поваги до людської гідності, що закріплений в Конституції України та міжнародно-правових актах. Сам факт отримання такої повістки може викликати негативні чинники у особи, яка викликається, та суперечити інтересам розслідування.
Враховуючи наведені аргументи, доцільним видається запровадити порядок, який передбачений німецьким законодавцем, внісши відповідні зміни до Кримінально-процесуального кодексу та до ст. 237 проекту КПК України. Відповідно пропонується частину першу статті 134 чинного КПК України викласти у такій редакції:
“Обвинувачений викликається до слідчого по телефону, телефонограмою або листом, який вручається обвинуваченому під розписку з зазначенням часу вручення”.
Такі ж зміни доцільно запровадити і щодо інших суб’єктів кримінального процесу.
19. Обґрунтовано, що участь захисника обвинуваченого у кримінальній справі за критерієм тяжкості злочину має бути обов’язковою не лише у справах про злочини, за які може бути призначено покарання у вигляді довічного ув’язнення. Видається цілком виправданим з метою належного забезпечення прав та законних інтересів обвинувачених визнати обов’язковою участь захисника і справах про тяжкі та особливо тяжкі злочини, за які законодавець передбачає хоч і менш, проте також досить суворі санкції.
20. У КПК України, на нашу думку, передбачений лише частковий порядок забезпечення конституційного принципу недоторканності особи, що суперечить як Конституції України, так і міжнародним актам. Такої думки притримуються і інші фахівці. На даний час процедура затримання особи за підозрою у скоєнні злочину в Україні видається надто спрощеною. На нашу думку, у статтю 110 проекту КПК слід внести необхідні зміни та передбачити прямий судовий контроль за законністю затримання, передбачити доставку затриманого до слідчого судді з метою прийняття ним відповідного рішення. Слід зауважити, що ні за чинною процедурою, ні за порядком, який пропонується авторами проекту КПК України, суддя (слідчий суддя) про факт затримання особи не повідомляється, а лише прокурор (ст. 106 КПК України, ст. 111 проекту КПК України). Звідси доцільним бачиться також направлення копії протоколу затримання і слідчому судді. Частину 4 ст. 111 проекту КПК України пропонується викласти у такій редакції:
“Про затримання особи як підозрюваного орган дізнання, слідчий зобов’язані протягом доби з моменту затримання повідомити прокурора та слідчого суддю у письмовому вигляді. На вимогу прокурора та слідчого судді їм також надсилаються матеріали, що стали підставою для затримання”.
21. Чи не найбільш жваві дискусії серед німецьких правників викликають питання щодо обмеження права на таємницю поштово-телеграфної кореспонденції та телефонних переговорів, а також можливості таємного прослуховування приміщень. Зокрема, Законом “Про обмеження таємниці листування, поштових, телеграфних, телефонних та інших повідомлень”, який було прийнято у 2001 році, фактично було запроваджено можливість тотального контролю за телефонними переговорами громадян, що прямо суперечить статті 10 Основного Закону ФРН, а також міжнародним стандартам у галузі прав людини і громадянина.
Чимало проблем, пов’язаних із застосуванням подібних заходів, залишаються невирішеними і у кримінально-процесуальному судочинстві України. На нашу думку, віднесення вирішення питань про застосування таких заходів щодо обмеження суб’єктивних прав і свобод громадян, як накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку до компетенції обласних та прирівняних до них судів є спірним.
З урахуванням того, що головним обов’язком держави є утвердження та забезпечення прав і свобод людини, місцеві суди в найбільшій мірі мають бути наближені територіально до людей, а також до державних та інших органів, які також обслуговують населення на певній території в межах своєї компетенції. Цим вимогам відповідає існуюча мережа районних (міських) судів. Вони утворені за територіальним принципом, мають значний досвід роботи в нових умовах, охоплюють усі регіони України, забезпечені необхідним транспортним зв’язком тощо. Цілком закономірно і віднесено до повноважень цих судів вирішення питань про арешт особи, тримання її під вартою, проведення обшуку та огляду.
Існуючий порядок застосування таких заходів не може не викликати і певних технічних труднощів. Зокрема, хоча б із-за того, що обласні центри, а відповідно і обласні суди, розташовані на значних відстанях від багатьох районів області. Тому, якщо виникає необхідність у накладенні арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію, то відповідному працівнику певного правоохоронного органу потрібно для цього добиратися до обласного суду за сто і більше кілометрів. Якщо ще взяти до уваги проблеми з транспортним забезпеченням, завантаженість окремих слідчих та дізнавачів, то зробити це реально буде не так вже і просто. А при розслідуванні кримінальних справ, проведенні оперативно-розшукових заходів необхідність у проведенні згаданих дій виникає досить часто, при цьому їх ефективність зумовлюється терміновістю і швидкістю їх застосування.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Анісімова М. Право на свободу та особисту недоторканність: відповідність українського законодавства євростандартам // Право України. – 1999. – №2. – С. 28.
2. Белозеров Ю.Н., Беляйкин В.А., Бородин С.В. и др. Советский уголовный процесс. – М.: Юридическая литература, 1984. – 448 с.
3. Бойко В. Гарантовані Конституцією права і свободи людини мають надійно захищатись незалежним, компетентним і неупередженим судом // Вісник Верховного Суду України. – 1999. – №1. – С. 18.
4. Верещак В.М. Судовий компроміс у кримінальному судочинстві // Вісник Верховного Суду України. – 2000. – №1. – С. 41.
5. Весельський В.К., Кузьмічов В.С., Мацишин В.С., Старушкевич А.В. Особливості провадження допиту підозрюваного (обвинуваченого) з метою недопущення тортур та інших порушень прав людини: Посібник. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2004. – 148 с.
6. Висновки та рекомендації Національної конференції “50-річчя Загальної декларації прав людини” (Київ, 17-18 грудня 1998 р.) // Забезпечення органами внутрішніх справ міжнародно-правових стандартів прав людини при охороні громадського порядку. Науково-практичний, документально-джерельний та навчально-методичний комплекс (у трьох частинах). Ч.2, Ч.3 / Відп. редактори Римаренко Ю.І., Кондратьєв Я.Ю., Шемшученко Ю.С. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 584 с.
7. Галаган В.І. Проблеми вдосконалення кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України: Моногр. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2002. – 300 с.
8. Галаган В. Застосування деяких заходів процесуального примусу у світлі додержання конституційних прав і свобод людини // Вісник Верховного Суду України. – 2002. – №1 (29). – С. 59.
9. Гевко В.В. Оптимізація попереднього розслідування в світлі дотримання прав людини // Вісник Української академії внутрішніх справ. – 1996. – №1. – С. 158-164.
10. Гуценко К.Ф., Головко Л.В., Филимонов Б.А. Уголовный процесс западных государств. Изд. 2-е, доп. и испр. – Издательство «Зерцало-М», 2002. – 528 с.
11. Даньшина Л.И. Возбуждение уголовного дела и предварительное расследование в уголовном процессе России: Учебное пособие для вузов. – М.: Издательство «Экзамен», 2003. – 192 с.
12. Декларация о защите всех лиц от пыток и других жестоких, бесчеловечных и унижаючих достоинство видов обращения и наказания. Принята Резолюцией 3452 (ХХХ) Генеральной Ассамблеи ООН от 9 декабря 1975 года // Забезпечення органами внутрішніх справ міжнародно-правових стандартів прав людини при охороні громадського порядку. Науково-практичний, документально-джерельний та навчально-методичний комплекс (у трьох частинах). Ч.2, Ч.3 / Відп. редактори Римаренко Ю.І., Кондратьєв Я.Ю., Шемшученко Ю.С. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 584 с.
13. Джига М.В. Забезпечення правового статусу обвинуваченого у процесі досудового розслідування: проблеми законності й доцільності: Монографія. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2005. – 168 с.
14. Добровольская Т.Н. Принципы советского уголовного процесса (вопросы теории и практики). – М.: Юрид. лит. – 1971. – 199 с.
15. Добрянський С. Застосування Конвенції як вияв діалектики загального й одиничного у праворозумінні // Право України. –2000. – №11. – С. 38.
16. Дуванський О. Затримання особи та обрання їй запобіжного заходу у вигляді взяття під варту: у чинному КПК України та у його проекті // Право України. – 2005. – №6. – С. 61.
17. Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини (Рим, 4.ХІ.1950) // Забезпечення органами внутрішніх справ міжнародно-правових стандартів прав людини при охороні громадського порядку. Науково-практичний, документально-джерельний та навчально-методичний комплекс (у трьох частинах). Ч.2, Ч.3 / Відп. редактори Римаренко Ю.І., Кондратьєв Я.Ю., Шемшученко Ю.С. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 584 с.
18. Європейський суд з прав людини. Матеріали практики (1993-2003 рр.). Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України / Редкол.: П.М. Рабинович та ін. – Серія ІІ. Коментарі прав і законодавства. Вип. 4. – К.: Фенікс, 2004. – 448 с.
19. Жалинский А., Рерихт А. Введение в немецкое право. – М.: Спарк, 2001. – 767 с.
20. Загальна декларація прав людини. Прийнята і проголошена Резолюцією 217А (ііі) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року // Забезпечення органами внутрішніх справ міжнародно-правових стандартів прав людини при охороні громадського порядку. Науково-практичний, документально-джерельний та навчально-методичний комплекс (у трьох частинах). Ч.2, Ч.3 / Відп. редактори Римаренко Ю.І., Кондратьєв Я.Ю., Шемшученко Ю.С. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 584 с.
21. Закон України “Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу”: Офіц. Видання. – К.: Концерн «Видавничий дім «Ін Юре», 2004. – 28 с.
22. Закон України “Про приєднання України до Статуту Ради Європи” // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – №38. – Ст. 287.
23. Закон України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції” від 17 липня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – №40. – Ст. 263.
24. Збірка договорів Ради Європи. Офіційний переклад. – К.: Парламентське видавництво, 2000. – 654 с.
25. Івашкевич І. Де взяти адвоката за призначенням? // Голос України. – 1999. – №43 – 10 березня.
26. Йорг Арнольд. Ограничения правового государства в германском уголовно-процессуальном праве // Конституционное право: Восточноевропейское обозрение. – 1999. – №3 (28). – С. 22.
27. Казаренко М. Розширення прав потерпілого // Право України. – 1999. – №12. – С. 15.
28. Карпачова Н. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – К.: 2002. – 412 с.
29. Карпов Н.С. Криминалистическое изучение преступной деятельности, средств и методов борьбы с ней (данные эмпирических исследований). – К.: НАВД Украины, 2004. – 218 с.
30. Кияниця І.П. Імплементація норм міжнародного права в правовій системі ФРН: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11 / Київський національний університет імені Т.Г. Шевченка. – К., 2004. – 187 с.
31. Климович О. Система національних засобів захисту прав людини (в контексті положень Конвенції про захист прав і основних свобод людини) // Право України. – 2001. – №1. – С. 34.
32. Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 576 с.
33. Кодекс України про адміністративні правопорушення: Станом на 9 січня 2006 р. – К.: Велес, 2006. – 184 с.
34. Козловський С. Накладення арешту на кореспонденцію та її виїмка в аспекті судово-правової реформи // Право України. – 1998. – №4. – С. 16.
35. Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина в Україні: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 336 с.
36. Коляда П.В. Проблеми досудового слідства у кримінальному процесі. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 208 с.
37. Коментар до Конституції України. 2-ге вид., випр. та доп. / За заг. ред. В.Ф. Опришка. – К.: 1998. – 412 с.
38. Конституція України. Закон України “Про внесення змін до Конституції України”: Текс відповідає офіц. – К.: Школа, 2005. – 48 с.
39. Коротков М.О. Правова держава у ФРН та деякі проблеми німецького галузевого законодавства // Правова держава. – 2000. – №2. – С. 70-72.
40. Костін М. Щодо реалізації принципу з’ясування істини у кримінальному судочинстві // Право України. – 2004. – №7. – С. 49.
41. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року: Офіційний текст. – К.: А.С.К., 2003. – 224 с.
42. Кримінальний процес України: Підручник / Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 688 с.
43. Кримінальний процес України / Ю.М. Грошевий, Т.М. Мірошниченко, Ю.В. Хоматов та ін. – Харків, Право. – 2000. – 496 с.
44. Кримінально-процесуальний кодекс України: Офіц. Видання. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2006, – 280 с.
45. Кримінально-процесуальний кодекс України: Проект, підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України. – К.: Парламентське вид-во. – 1999.
46. Кримінально-процесуальний кодекс України: Проект №0952 від 25 травня 2006 року // http://rada.gov.ua.
47. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. За заг. ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка – Вид. друге, перероблене та доповнене. – К.: «ФОРУМ», 2004, у 2-х частинах. Ч. 1. –492 с.
48. Куцова Э.Ф. Гарантии прав личности в советском уголовном процессе, М.: Юрид. лит., 1973. – 200 с.
49. Кучер В.О. Проблеми відшкодування моральної шкоди потерпілому в кримінальному судочинстві // Проблеми захисту особистих немайнових прав фізичної особи: Матер. всеукр. наук.-практ. конфер. (6 жовтня 2006 року, м. Івано-Франківськ). – м. Івано-Франківськ: ВОНР та РВД ПЮІ ЛьвДУВС, 2006. – С. 267-269.
50. Ларин А.М. Работа следователя с доказательствами. – М.: Юрид. лит., 1966. – 155 с.
51. Литвинчук О.І. Використання досвіду побудови системи органів досудового розслідування Франції та Німеччини в контексті розроблення положень нового кримінально-процесуального законодавства // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України. – 2005. – №2. – С. 100-110.
52. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навч. посібник. – К.: Істина, 2005. – 456 с.
53. Лупинская П.А. Законность и обоснованность решений в уголовном судопроизводстве. – М.: 1997. – 380 с.
54. Люхтергандт О. До проблеми гармонізації законодавства України з Європейською Конвенцією про захист прав і основних свобод людини // Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом: Матеріали науково-практичної конференції. Жовтень 1998 року. – Київ, 1998. – С. 57-58.
55. Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 512 с.
56. Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального судочинства. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 320 с.
57. Манівлець Е.Є. Використання результатів контролю і запису телефонних та інших переговорів у процесі доказування // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України. Спеціальний випуск. У 2-х частинах. Ч.1. – С. 100.
58. Матюшенко Р. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям // Право України. – 2002. – №8. – С. 99.
59. Михайленко А.Р. Расследование преступлений: законность и обеспечение прав граждан. Научно-практическое издание. – К.: Юринком Интер, 1999. – 448 с.
60. Михайленко А.Р. Возбуждение уголовного дела в советском уголовном процессе. – Саратов, 1975. – 98 с.
61. Михайленко О. Прокуратура Федеративної Республіки Німеччини: становлення та повноваження // Право України. – 2000. – №5. – С. 104-105.
62. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: Підручник.- 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1999. – 536 с.
63. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Прийнятий і відкритий для підписання, ратифікації та приєднання Резолюцією 2200 (Хні) Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1966 року // Забезпечення органами внутрішніх справ міжнародно-правових стандартів прав людини при охороні громадського порядку. Науково-практичний, документально-джерельний та навчально-методичний комплекс (у трьох частинах). Ч.2, Ч.3 / Відп. редактори Римаренко Ю.І., Кондратьєв Я.Ю., Шемшученко Ю.С. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 584 с.
64. Молдован А.В. Забезпечення обвинуваченому права на захист у кримінальному процесі Федеративної Республіки Німеччини та України (порівняльно-правове дослідження): Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / Київський національний університет імені Т.Г. Шевченка. – К., 2003. – 173 с.
65. Молдован А.В. Забезпечення обвинуваченому права на захист у кримінальному процесі Федеративної Республіки Німеччини та України (порівняльно-правове дослідження): Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – К., 2003. – 21 с.
66. Молдован А.В. Роль захисника в здійсненні обвинуваченим наданим йому права на захист при провадженні попереднього розслідування в кримінальному процесі ФРН // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ. Спеціальний випуск. Частина 3. – С. 196.
67. Молдован А.В. Конституційні засади недоторканності особи в нових державах Європи // Право України. – 1999. – №9. – С. 29-31.
68. Наказ МВС України №400 від 14.04.2004 р. “Про порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах і підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про злочини, що вчинені або готуються”.
69. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За ред. В.М. Коссака. – К.: Істина, 2004. – 976 с.
70. Негодченко О.В. Організаційно-правові засади діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення прав і свобод людини: Монографія. – Д.: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 2003. – 448 с.
71. Негодченко О.В. Основи діяльності органів внутрішніх справ України щодо забезпечення прав і свобод людини: Навчальний посібник. – Д.: Юрид. акад. М-ва внутр. справ., 2005. – 164 с.
72. Немецко-русский юридический словарь. Ок. 46 000 терминов / Под ред. П.И. Гришаева и М. Беньямина. – М.: РУССО, 2004. – 624 с.
73. Никифорова Н.А. Проблемы использования доказательств, полученных в стадии возбуждения уголовного дела // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України. Спеціальний випуск. Частина 1. – 2004. – С. 74.
74. Нор В.Т. Защита имущественных прав в уголовном судопроизводстве. Монография. – К.: “Выща школа”, 1989. – 275 с.
75. Нор В.Т., Павлишин А.А. Судові витрати у кримінальному процесі України. Монографія. – К.: Атіка, 2003. – 176 с.
76. Нор В.Т., Павлишин А.А. Витрати, пов’язані з оплатою праці захисника, який брав участь у кримінальному процесі за призначенням, – складова судових витрат // Адвокат. – 2001. – №6. – С. 6-8.
77. Общая теория прав человека. Под ред. Е.А. Лукашевой. – М., 1996. – 245 с.
78. Омельяненко Г.М. Деякі аспекти втілення принципів міжнародного права в законодавство України про кримінальне судочинство // Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом: Матеріали науково-практичної конференції. Жовтень 1998 року. – Київ, 1998. – С. 310.
79. Павлишин А.А. Відшкодування витрат на оплату праці адвоката // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. Збірник наукових статей. – Івано-Франківськ, 2001. – Випуск VІІ. – С. 183-188.
80. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах / Верховний Суд України; За заг. ред. В.Т. Маляренка. – К.: Юрінком Інтер. – 2005. – 368 с.
81. Приймаченко Д. Доказове значення пояснення особи, яка притягується до відповідальності // Право України. – 2001. – №5. – С. 35.
82. Прилуцький П. Поняття і види істини в кримінальному судочинстві // Право України. – 2003. – №6. – С. 12.
83. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя: Постанова Пленуму Верховного Суду України №9 від 1 листопада 1996 р. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – К., 1998. – №8. – С. 49-55.
84. Проект Закону “Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину” №6283-1 від 17 січня 2006 року // www.http: // rada.gov.ua.
85. Рабинович П.М. Социалистическая законность и целесообразность в советском праве: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М., 1966. – 19 с.
86. Рабінович П.М., Хавронюк М.І. Права людини і громадянина: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2004. – 464 с.
87. Рабінович П.М., Хавронюк М.І. Права людини і громадянина: Навчальний посібник. Додаток: Конвенція про захист прав і основних свобод людини. – К.: Атіка, 2004. – 464 с.
88. Рабінович П. Ефективність впливу Конвенції про захист прав та основних свобод людини на держави – членів Ради Європи // Право України. – 2000. – №11. – С. 34.
89. Радянський кримінальний процес. Підручник для студентів юрид. вузів і фак. / За заг. ред. А.Л. Ривліна. – К.: Вища школа, 1971. – 346 с.
90. Ремнев В.И., Быков Л.А., Маслов Н.В. Законность возбуждения уголовного дела. – М.: Изд-во «Юридическая литература». – 1967. – 54 с.
91. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меріт проти України»: 30 березня 2004 року // Право України. – 2004. – №12. – С. 121-122.
92. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Екле проти Німеччини»: 15 липня 1982 року // Шевчук С. Судовий захист прав людини у контексті західної правової традиції. – Вид. 2-ге, випр., доп. – К.: Реферат, 2007. – 848 с.
93. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кеніґ проти Німеччини»: 28 червня 1978 року // Шевчук С. Судовий захист прав людини у контексті західної правової традиції. – Вид. 2-ге, випр., доп. – К.: Реферат, 2007. – 848 с.
94. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Вемхофф проти Німеччини»: 27 червня 1968 року // Забезпечення органами внутрішніх справ міжнародно-правових стандартів прав людини при охороні громадського порядку. Науково-практичний, документально-джерельний та навчально-методичний комплекс (у трьох частинах). Ч.2, Ч.3 / Відп. редактори Римаренко Ю.І., Кондратьєв Я.Ю., Шемшученко Ю.С. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 584 с.
95. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України: 30 січня 2003 року №3-рп/2003 // Шевчук С. Судовий захист прав людини у контексті західної правової традиції. – Вид. 2-ге, випр., доп. – К.: Реферат, 2007. – 848 с.
96. Савонюк Р. Заявник у кримінальному процесі // Право України. –2004. – №9. – С. 98.
97. Савченко В.А. Доказове значення пояснення особи в процесуальній діяльності підрозділів міліції // Актуальні проблеми профілактики правопорушень підрозділами міліції громадської безпеки: Матеріали науково-практичної конференції. – Київ: Вид-во Національної академії внутрішніх справ України, 2003. – С. 162-167.
98. Савченко В.А. Органи попереднього розслідування ФРН // Держава і закон: теорія, практика, методика: Збірник наукових праць науково-педагогічних працівників ПЮІ ЛьвДУВС. – Івано-Франківськ: Тіповіт, 2006. – С. 131-137.
99. Савченко В.А. Розгляд заяв і повідомлень про злочини органами поліції ФРН // Підприємництво, господарство і право. – 2006 (128).– №8. – С. 165-167.
100. Савченко В.А. Процесуальне становище потерпілого у кримінальному судочинстві Федеративної Республіки Німеччини // Південноукраїнський правничий часопис. – №3. – 2006. – С. 158.
101. Савченко В.А. Щодо проблем реалізації процесуальних прав потерпілого у кримінальному судочинстві Федеративної Республіки Німеччини та України // Проблеми захисту особистих немайнових прав фізичної особи: Матер. всеукр. наук.-практ. конфер. (6 жовтня 2006 року, м. Івано-Франківськ). – м. Івано-Франківськ: ВОНР та РВД ПЮІ ЛьвДУВС, 2006. – С. 231.
102. Савченко В.А. Заходи щодо обмеження суб’єктивних прав громадян в аспекті судово-правової реформи // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – №1. – 2002. – С. 167-173.
103. Свод принципов защиты всех лиц, подвергаемых задержанию или заключению в какой бы то ни было форме. Принят Резолюцией 43/173 Генеральной Ассамблеи ООН от 9 декабря 1998 года // Забезпечення органам