ФОРМУВАННЯ ФУНКЦІЇ ОБВИНУВАЧЕННЯ ТА ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП…………..……………………………………………………………. 3
РОЗДІЛ 1. Теоретичні та правові основи поняття функції обвинувачення у кримінальному процесі…..………………...
13
1.1. Сутність та історичний аспект формування правових основ обвинувачення у кримінальному процесі………………………………..
13
1.2. Місце та сучасний стан правового регулювання функції обвинувачення……………………………………………………………. 42
Висновки до першого розділу.….………………………...………… 61
РОЗДІЛ 2. Суб’єкти та процесуальні види реалізації функції обвинувачення……………………….…...…………………….
64
2.1. Суб’єкти реалізації функції обвинувачення………….…..……… 64
2.2. Процесуальні види реалізації функції обвинувачення………….. 105
Висновки до другого розділу.………...………………………..… 127
РОЗДІЛ 3. Презумпція невинуватості як конституційна гарантія забезпечення реалізації функції обвинувачення....…………..
130
3.1. Юридичні наслідки порушення конституційного принципу презумпції невинуватості……….……………………………………...
130
3.2. Порядок відшкодування шкоди, завданої в результаті необґрунтованої реалізації функції обвинувачення……………..…...
157
Висновки до третього розділу..………………...………………… 185
ВИСНОВКИ……………..….…..…………………………………………… 188
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………….…………………...…… 192
ДОДАТКИ…………………………………………….……….……………... 210

ВСТУП

Актуальність теми. Проблема боротьби зі злочинністю на сьогодні в Україні стоїть дуже гостро. Молода держава намагається ефективно протидіяти їй. Зусилля всіх правоохоронних органів спрямовані на попередження, виявлення, розкриття злочинів, притягнення осіб, що їх вчинили, до відповідальності і призначення злочинцям справедливого покарання.
У справі боротьби зі злочинністю правоохоронні органи, як правило, дотримуються конституційного принципу презумпції невинуватості (ст. 62 Конституції України). Він полягає в тому, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням [ ].
На цей час криміногенна обстановка в Україні дуже складна, динаміка виявлення злочинів за останні роки виглядає не зовсім втішно, оскільки, незважаючи на певне зниження злочинності з 1999 р. по 2002 р. на 20%, у 2003 році відбувся значний її стрибок. Так, на території України було зареєстровано 556,4 тис. злочинів, що на 23,5% більше порівняно з попереднім роком1.
Ефективність боротьби зі злочинністю багато в чому залежить від законодавства, яке регулює кримінальне судочинство. Зараз у Верховній Раді України обговорюється проект КПК України № 3456-1 від 19.05.2003 року, у якому зазначається новий підхід до розв’язання проблеми, пов’язаної з обвинуваченням і кримінально-процесуальним переслідуванням [ ].
Офіційна статистика свідчить, що у 1999 році з 472,5 тис. кримінальних справ, що знаходились у провадженні, було направлено до суду 179,9 тис. справ, що становить лише 38, 1%, у 2000 – лише 40,3 %, у 2001 – 42,3 %, у 2002 – 47,1 %, а у 2003 – 39,9 %. У середньому за вказані роки із числа справ, по яким було пред’явлено обвинувачення, в суд для вирішення питання по суті було направлено 52% справ.
Таким чином, 48% кримінальних справ не було направлено до суду. Виникає питання про недосконале формування і реалізацію обвинувачення по справам. Про це свідчать і дані Державної судової адміністрації України. За цими даними у 2002 році по 196,5 тис. справах, направлених до суду, судами України винесено вироки лише по 156,2 тис. кримінальних справах (79,5 %), а у 2003 році із 187,9 тис. справ, направлених до суду, винесено вироки лише по 163,0 тис. кримінальних справ (86,7 %)1.
Неякісне формулювання обвинувачення та неможливість його реалізації залежить від неякісного розслідування по справах і від недосконалого урегулювання цього інституту в кримінально-процесуальному законодавстві.
Процес реформування кримінально-процесуального законодавства, про що свідчить проект КПК України, визначає правову основу взаємовідносин особи і держави в такій складній сфері, як сфера захисту суспільства і громадянина від злочинних посягань, а обвинуваченого – від необ’єктивного ставлення правоохоронної системи.
Не можна розв’язати жодне теоретично чи практично значуще питання кримінального процесу, не торкаючись проблеми розподілу кримінально-процесуальної діяльності на функції, що виконуються суб’єктами судочинства. Досконала розробка проблеми кримінально-процесуальних функцій, взаємодія яких виражає сутність кримінального судочинства, була розпочата у зв’язку з обґрунтуванням і впровадженням у судочинство демократичного принципу змагальності (ст. 16-1 КПК України), що було зроблено законодавцем з прийняттям Закону “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” від 21 червня 2001 р. [ ].
Розподіл на функції полягає в тому, що напрямок діяльності кожного суб’єкта процесу повинен визначатися його об’єктивною потребою в задоволенні конкретного інтересу, надання йому прав і покладання обов’язків.
Серед усіх напрямів кримінально-процесуальної діяльності особливе значення має функція обвинувачення, оскільки саме обвинувачення є рушійною силою кримінального процесу, вона виникає з потреби суспільства у виявленні злочину, встановленні особи, яка його вчинила, притягненні винуватого до кримінальної відповідальності.
Активізація досліджень проблем пов’язаних з функцією обвинувачення, здобуває особливу вагомість у сучасній Україні, де спостерігається ускладнення кримінальної обстановки на базі глибоких змін у політичній, господарській і фінансовій діяльності, лібералізації економічних відносин.
Для вітчизняної правової науки розробка названої проблеми є новим напрямком наукового пошуку, тому що вже діють нові кримінально-процесуальні норми, а також розроблено проект нового КПК України. Тому є актуальним питання щодо розробки механізмів реалізації норм, які регулюють виникнення кримінального переслідування, формування, доповнення, зміну та закриття обвинувачення.
У різні часи проблемам удосконалення інституту функції обвинувачення у кримінальному судочинстві в юридичній літературі приділялась серйозна увага. Вагомий внесок у дослідження проблеми обвинувачення як функції в кримінальному процесі зробили українські теоретики та практики, зокрема: С.А. Альперт, Ю.М. Грошевий, А.Я. Дубинський, В.С. Зеленецький, А.В. Іщенко, М.В. Костицький, В.С. Кузьмічов, В.К. Лисиченко, О.Р. Михайленко, М.М. Міхеєнко, В.Т. Нор, А.Л. Рівлін, В.А. Сєрбулов, З.Д. Смітієнко, Г.І. Чангулі, М.Є. Шумило, а також російські вчені: В.П. Бож’єв, П.М. Давидов, С.І. Катькало, А.А. Квачевський, З.Ф. Коврига, В.З. Лукашевич, Я.О. Мотовиловкер, А.Г. Міхайлянц, В.М. Парадєєв, І.О. Покровський, М.М. Полянський, Р.Д. Рахунов, М.М. Розін, М.С. Строгович, І.Я. Фойницький, М.А. Чельцов-Бебутов, вчені інших країн світу, наприклад, такі: Э. Аннерс, Ч. Беккарія, Г. Берман, К. Біндінг, Р. Девіс, Д. Стифен.
Функція обвинувачення завжди виділялась вченими як одна із основних функцій у кримінальному процесі, вона є протилежною до функції захисту. Однак ще недостатньо в теоретичному і правовому полі вивчена проблема про правовий статус суб’єктів, які реалізують цю функцію, коли вона виникає, як формується і які наслідки виникають при неякісній реалізації цієї функції.
Практична діяльність суб’єктів, які реалізують цю функцію в досудовому і судовому слідстві, багато в чому залежить від достатності його правового регулювання. Діюче законодавство, на наш погляд, недостатньо повно і всебічно регулює всі питання, які виникають у процесі формування і реалізації названої функції. Незважаючи на наявність численних наукових досліджень, ще немає єдності думок у питанні кількості функцій у кримінальному процесі, а також достатнього законодавчого урегулювання інститутів кримінального переслідування (це поняття міститься в проекті КПК України № 3456 – 1 від 19.05.2003 р.) і функції обвинувачення, ще досконало не визначено коло суб’єктів, які здійснюють функцію обвинувачення, чітко не встановлено їх повноваження [2].
Все це зумовило вибір теми дисертаційного дослідження, науково-практична значущість і актуальність якої полягає у тому, щоб розробити нові норми, які більш досконало характеризують функцію обвинувачення у кримінальному процесі.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний у дисертації напрям наукового дослідження знайшов своє підтвердження у Комплексній програмі профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженій Указом Президента України від 25 грудня 2000 року № 1376/2000. Дисертація виконана відповідно до “Тематики пріоритетних напрямків дисертаційних досліджень на період 2002 – 2005 роки (наказ МВС України від 30 червня 2002 року № 635), планів Національної академії внутрішніх справ України (Основних напрямків наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України на 2001-2005 рр.) та Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України.
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає в тому, щоб на основі аналізу науково-теоретичних джерел, діючого законодавства України й інших країн світу, розробки узагальнень практики виявити стан і визначити тенденції правового забезпечення формування та реалізації функції обвинувачення, розробити науково обґрунтовані пропозиції щодо створення в цілому в Україні ефективно діючого механізму судочинства.
Мета дослідження зумовила необхідність виконання таких завдань:
- удосконалити поняття функції обвинувачення та обґрунтувати термін “реалізація обвинувачення”;
- встановити межі дії функції обвинувачення та кримінального переслідування і чітко розмежувати ці категорії кримінального процесу;
- уточнити коло суб’єктів, які здійснюють функцію обвинувачення, та компетенцію кожного з них, згідно з чинним кримінально-процесуальним законодавством;
- обґрунтувати доцільність механізму перекваліфікації діяння та запропонувати закріпити останній у КПК України та відомчих нормативних актах;
- довести необхідність запобігання передчасного закриття кримінальної справи в суді у випадках передчасної відмови від обвинувачення прокурора та потерпілого;
- виявити зв’язок та взаємозумовленість обвинувачення та принципу презумпції невинуватості і визначити результати цього зв’язку;
- розробити науково обґрунтовані пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства та рекомендації з питань врегулювання та врівноваження обвинувачення з іншими кримінально-процесуальними функціями.
Об’єктом дослідження є функція обвинувачення у кримінальному процесі.
Предметом дослідження є сутність функції обвинувачення, момент виникнення, формування та механізм реалізації, і наслідки її необґрунтованого застосування в практиці.
Методи дослідження. Мета і завдання дисертаційної роботи зумовили вибір відповідних загальнотеоретичних і спеціально-наукових методів: порівняльного правознавства, історико-правового, прогнозування, логічного, хронологічного, системного аналізу, структурного, статистичного та інших. Однак, основним був діалектичний метод пізнання соціально-правових явищ стосовно боротьби зі злочинністю. Також широко використовувався логіко-семантичний метод для вивчення та поглиблення понятійного апарату “функція”, “обвинувачення”, “реалізація” тощо. Історико-правовий метод застосовано при розгляді еволюції інституту обвинувачення та нормативно-правової бази, що є підґрунтям її застосування у досудовому та судовому слідстві. Завдяки порівняльно-правовому методу визначено рівень розвинутості кримінально-процесуального законодавства, що регулює відносини у сфері реалізації функції обвинувачення та окреслено шляхи його удосконалення. Статистичний метод дав змогу висвітлити показники роботи слідчих, суддів і прокурорів, які підтримують обвинувачення, та виявити недоліки в їх роботі.
У роботі було дотримано принципу єдності конкретно-історичного, концептуального системного і функціонального підходів при дослідженні об’єкта і предмета дисертаційної роботи, застосовано спеціальні юридичні методи аналізу і офіційного та неофіційного тлумачення правових норм.
Нормативною базою дослідження є Конституція України, чинне кримінально-процесуальне та кримінальне законодавство України, Російської Федерації, інших закордонних країн, нормативно-правові акти міжнародного права, проекти КПК України, закони та підзаконні акти, що регулюють порядок формування і реалізації обвинувачення.
Теоретичною основою дисертації стали численні наукові праці провідних українських і зарубіжних вчених у галузі загальної теорії права, філософії, соціології, кримінально-процесуального, кримінального права та криміналістики, а також в інших галузях знань.
Емпірична база дослідження включає результати вивчення практики органів досудового слідства, прокурорської та судової практики (за 1997-2003р.р.), дані узагальнення 197 кримінальних справ за період 2000-2002 років; крім того, за спеціально розробленою анкетою опитано 289 співробітників правоохоронних органів, з яких 125 слідчих МВС, 36 слідчих податкової міліції, 54 прокурори, що підтримують державне обвинувачення в суді, та 74 судді (Додаток А). Матеріали аналітичних підрозділів: Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки, Державної податкової адміністрації, Державної судової адміністрації, Генеральної прокуратури України, а також статистичні дані про результати діяльності вказаних органів. Враховувався також особистий досвід роботи дисертанта слідчим.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що за характером та змістом розглянутих питань дисертація є першим в Україні комплексним дослідженням функції обвинувачення. Вона визначається сучасною постановкою проблеми, дослідженням нових ідей і тенденцій розвитку відносин у сегменті світового судочинства та внесення пропозицій щодо удосконалення чинного законодавства і механізму реалізації функції обвинувачення.
Найбільш важливими з числа теоретичних положень, висновків і практичних пропозицій, що сформульовані у дисертації та виносяться на захист, є такі, в яких автором вперше:
- удосконалено визначення поняття функції обвинувачення, окреслено коло суб’єктів, які формують і реалізують цю функцію, та обґрунтовано термін “реалізація обвинувачення”;
- розмежовано такі кримінально-процесуальні категорії, як кримінальне переслідування і функція обвинувачення;
- набув подальшого розвитку розподіл повноважень суб’єктів кримінального процесу з позиції функціонального підходу та непересічення декількох кримінально-процесуальних функцій у компетенції одного суб’єкта судочинства;
- обґрунтовано необхідність винесення постанови “Про перекваліфікацію” діяння під час розслідування справи, у випадках, коли під час розслідування буде встановлено, що попередній злочин, за яким було порушено кримінальну справу, не знайшов свого підтвердження у процесі доказування, а на його підставі вбачається склад іншого злочину;
- запропоновано до Інструкції про єдиний облік злочинів від 26 березня 2002 року у статистичну картку про наслідки розслідування злочину Форми 1.1. до розділу 18 Рішення прийнято: внести пункт “перекваліфікація злочинних дій” з метою урівноваження існуючої проблеми про перекваліфікацію діяння в рамках кримінальної справи і чітким відображенням таких змін у статистичній звітності;
- доведено необхідність запобігання передчасного закриття кримінальної справи в суді у випадках, коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, а потерпілий не скористався правом підтримання обвинувачення;
- запропоновано слідчому при виникненні приватного обвинувачення у кримінальній справі, порушеній за публічним обвинуваченням, виносити постанову про перекваліфікацію діяння з публічного обвинувачення на приватне. І роз’яснити потерпілому його право безпосереднього звернення до суду (ст. 27 КПК України) з метою забезпечення конституційних прав і законних інтересів особистості;
- вказано на зв’язок і взаємозумовленість між сформульованим слідчим і прокурором обвинуваченням та конституційним принципом презумпції невинуватості. Принцип презумпції невинуватості виступає конституційною перешкодою для реалізації необґрунтованого обвинувачення;
- аргументовано положення щодо законодавчого закріплення процесуально-правового статусу “виправданого” і обов’язку слідчого, прокурора, судді письмово повідомити реабілітованому його права на відшкодування шкоди, а також зроблено спробу диференціації відповідальності суб’єктів обвинувачення за допущені помилки та незаконні дії під час реалізації обвинувачення;
- вироблено раціональні пропозиції щодо вдосконалення законодавства на основі вивчення міжнародного і вітчизняного законодавства, а також аналізу різноманітних поглядів на формування та реалізацію обвинувачення, аналізу емпіричного матеріалу і власного досвіду.
Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що: було розроблено та направлено до апаратів органів досудового слідства методичні рекомендації щодо реалізації функції обвинувачення у досудових і судових стадіях процесу, які використовуються у повсякденній роботі слідчих прокуратури, податкової міліції та органів внутрішніх справ. Методичні рекомендації з цієї проблематики враховані Координаційним комітетом по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України при підготовці рішень засідань комітету (Додаток Д, Е, Ж,).
Основні результати дисертації сформульовані в пропозиціях, направлених до Верховної Ради України, які використовуються при доопрацюванні проекту КПК України щодо удосконалення правового регулювання обвинувачення у досудовому та судовому слідстві. Підготовлено та надано Генеральній прокуратурі України пропозиції до “Інструкції про єдиний облік злочинів” від 26 березня 2002 року, для застосування їх у практичній діяльності органів досудового слідства та оперативної інформації (Додаток Б, В).
Теоретичні положення, узагальнення, висновки, пропозиції проведеного дослідження, а також подані дисертантом матеріали можуть бути використані у:
- правотворчій діяльності при підготовці нового і вдосконаленні чинного кримінально-процесуального та іншого законодавства України;
- подальших наукових розробках проблем реалізації функції обвинувачення;
- навчальному процесі – при підготовці відповідних програм, лекцій, підручників з курсу ”Кримінальний процес” та інших навчально-методичних матеріалів для студентів-юристів і практичних працівників слідчих апаратів правоохоронних органів (Додаток З);
- методичному забезпеченні практичної діяльності.
Особистий внесок здобувача. Дисертація “Формування функції обвинувачення та її реалізація у кримінальному процесі” виконана дисертантом самостійно, а використані в дисертації роботи подаються з обов’язковим посиланням на них. Всі викладені в ній висновки та положення сформульовані на базі особистих досліджень здобувача.
Основна частина опублікованих праць є одноосібними. Щодо колективних робіт, у підготовці яких дисертант брав участь, проблеми їх поділу із співавторами немає.
Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження обговорювались на розширеному засіданні наукової ради Міжвідомчого науково-дослідного центру з питань боротьби з організованою злочинністю Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України, на засіданні кафедри теорії кримінального процесу та судоустрою Національної академії внутрішніх справ України.
Основні положення дисертаційного дослідження викладені у доповідях на регіональному міжнародному семінарі “Антикорупційні розслідування та стратегія попередження корупції” (м. Чернігів, 13-14 березня 2002 року), науково-практичній конференції “Теорія та практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах” (м. Київ, 25 квітня 2002 року), заключному регіональному міжнародному семінарі “Антикорупційні розслідування та стратегія попередження корупції” (м. Київ, 15-16 травня 2002 року), науково-практичному семінарі прокуратури Київської області на тему: “Обвинувачення по злочинах, пов’язаних з відмиванням доходів, отриманих незаконним шляхом” (м. Київ, 26 червня 2002 року); на лекції “Форми реалізації функції обвинувачення” у Академії прокуратури України при Генеральній прокуратурі України (м. Київ, 15 листопада 2002 року); науково-методичному семінарі “Проблеми кодифікації кримінально-процесуального законодавства України” (м. Київ, 20 лютого 2003 року) (Додатки И, К, Л, М, Н).
Публікації. Основні положення і висновки опубліковані у 8 наукових статтях, п’ять із них – у фахових виданнях, затверджених ВАК України, одна з яких – у співавторстві, де участь дисертанта становить 50%.

Список литературы

В И С Н О В К И

Виходячи зі змісту проведеного дослідження, необхідно сформулювати найбільш актуальні в теорії кримінального процесу і важливі для судово-слідчої практики висновки та пропозиції, які б могли бути використані вченими-юристами і законодавцем.
1. У кримінально-процесуальній практиці розроблені ряд фундаментальних правових категорій, використання котрих дозволяє виявити прогалини в законодавстві і удосконалювати практику в справі боротьби зі злочинністю. До числа таких теоретичних категорій можна віднести функції кримінального процесу, в тому числі і функцію обвинувачення.
Вважаємо, що кримінально-процесуальні функції – це напрямки кримінально-процесуальної діяльності, які здійснюються визначеними групами суб’єктів, що відрізняються особливістю мети, яку вони намагаються досягти при провадженні у кримінальній справі.
Отже, обвинувачення є самостійною кримінально-процесуальною функцією, сутність якої складає суворо регламентоване законом спрямування діяльності суб’єктів обвинувачення (слідчого, прокурора, потерпілого та цивільного позивача їх представників), що здійснюється шляхом формування та реалізації обвинувачення відносно конкретної особи, яка вчинила злочин, і полягає у формулюванні та пред’явленні обвинувачення, застосування до неї заходів процесуального примусу, у тому числі запобіжних заходів, збирання доказів винуватості цієї особи, з метою обґрунтування кримінальної відповідальності обвинуваченого перед судом. Вказаним визначенням необхідно було б доповнити КПК.
2. В роботі розмежовано такі кримінально-процесуальні категорії, як кримінальне переслідування і функцію обвинувачення. Категорія кримінального переслідування більш широка і починається вона з моменту реагування на інформацію, що надійшла про скоєний злочин чи злочин, який готується. До кола суб’єктів, що реалізують кримінальне переслідування входять: оперативний працівник, дізнавач, слідчий, прокурор, потерпілий цивільний позивач та їх представники. Функція ж обвинувачення випливає із кримінального переслідування, але формулюється вона певними суб’єктами: слідчим, прокурором, потерпілим цивільним позивачем та їх представниками, значно пізніше при наявності достатніх доказів для притягнення особи як обвинуваченого.
3. Набула подальшого розвитку ідея розподілу повноважень суб’єктів кримінального процесу з позиції функціонального підходу та непересічення декількох кримінально-процесуальних функцій у компетенції одного суб’єкта судочинства. Звідси загальне визнання одержує ідея про те, що суд не може самостійно порушувати кримінальні справи, що він здійснює у вказаній категорії справ.
4. Обґрунтовано необхідність виносити самостійну постанову “Про перекваліфікацію злочинних дій” у випадках, коли під час досудового розслідування у справі буде встановлено, що попередній злочин, за яким було порушено кримінальну справу, не знайшов свого підтвердження у процесі доказування, а на його підставі вбачається склад іншого злочину. Ця постанова пропонується з метою здійснення якісно нового кримінального переслідування, яке при підтвердженні трансформується у винесення нової постанови при притягнення як обвинуваченого і його пред’явлення особі.
5. Запропоновано до Інструкції про єдиний облік злочинів від 26 березня 2002 року внести пропозицію. У статистичну картку про наслідки розслідування злочину Форми 1.1. до розділу 18 Рішення прийнято: внесення пункту “перекваліфікація злочинних дій” з метою урівноваження існуючої проблеми між юридичним переходом від одного складу злочину до іншого в рамках кримінальної справи і чітким відображенням таких змін у статистичній звітності.
6. Дисертант визначає момент відмови прокурора від обвинувачення як дисфункцію державного обвинувачення та доводить необхідність запобігання передчасного закриття кримінальної справи в суді. Так, коли справу згідно з ч. 2 ст. 282 КПК потрібно закривати, запропоновано ст. 280 КПК України доповнити ч. 4 “У випадку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення, та небажання потерпілого скористатися правами, передбаченими частиною другою статті 267 цього кодексу, суддя відкладає розгляд справи і направляє її вищестоящому прокурору з метою прийняття об’єктивного рішення у справі. Після повернення справи до суду залежно від позиції вищестоящого прокурора справа розглядається за нормами цього кодексу”.
7. Діюче законодавство правильно передбачає декілька видів обвинувачення: публічне, приватно-публічне і приватне (проект КПК України № 3456-1 від 19.05.03. не передбачає приватного виду обвинувачення ст. 177). З метою забезпечення конституційних прав і законних інтересів особистості при виникненні приватного обвинувачення у кримінальній справі, порушеній за публічним обвинуваченням, слідчий повинен виносити постанову про перекваліфікацію діяння з державного обвинувачення на приватне. І роз’яснити потерпілому його право безпосереднього звернення до суду (ст. 27 КПК України); обґрунтовано необхідність замінити назву скарги приватного обвинувача на кримінальний позов, що виступатиме в ролі постанови про порушення кримінальної справи, і в такому випадку обвинувачення буде виходити від позивача.
8. Виходячи з конституційного принципу презумпції невинуватості в роботі підкреслюється, що формування функції обвинувачення повинно будуватися у суворій відповідності з цим принципом і тільки на підставі допустимих доказів, які маються в матеріалах кримінальної справи. У зв’язку з цим акцентується увага на відповідальності посадових осіб, що ведуть процес і формулюють обвинувачення. Залежно від наслідків, котрі виникли у результаті неправильно сформульованого обвинувачення, відповідні суб’єкти повинні нести дисциплінарну, цивільно-правову і навіть кримінальну відповідальність. Вказано на зв’язок і взаємозумовленість між сформульованим слідчим і прокурором обвинуваченням та конституційним принципом презумпції невинуватості (ст. 62 Конституція України). Автор стверджує, що принцип презумпції невинуватості виступає конституційною перешкодою для реалізації необґрунтованого обвинувачення;
9. У дисертаційному дослідженні акцентовано увагу на негативних наслідках спричинення матеріальної та моральної шкоди підозрюваним і обвинуваченим особам у результаті необґрунтованого формування функції обвинувачення. Не розроблений механізм відшкодування збитків цим особам, а саме: до цього часу не створений спеціальний грошовий фонд, який був би відображений відокремленим рядком у бюджеті для оперативного відшкодування спричинених збитків. Наявність рішення Конституційного Суду України (від 3 жовтня 2001 року № 12-рп/2001 “У справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень ст. 32 Закону України “Про Державний бюджет України на 2000 рік” та статті 25 Закону України “Про державний бюджет України на 2001 рік” (справа про відшкодування шкоди державою)) дозволяє зробити пропозицію до КПК про формування норм, що дозволять реалізувати вимоги в ст. 53-1.
10. Аргументовано положення щодо законодавчого закріплення процесуально-правового статусу “виправданого” і обов’язку слідчого, прокурора, судді письмово повідомити реабілітованому його права на відшкодування шкоди, а також зроблено спробу диференціації відповідальності суб’єктів обвинувачення за допущені помилки та незаконні дії під час реалізації обвинувачення.
Слідча, прокурорська і судова практика свідчить про те, що процедуру доказування обвинувачення його реалізації як функції кримінального процесу необхідно удосконалювати, оскільки законне і обґрунтоване обвинувачення веде до досягнення завдань кримінального судочинства і слугує охороні прав і свободи особи.
Продуманий і науково обґрунтований синтез досягнень у розглянутій галузі дозволить у перспективі створити в Україні могутні кримінально-процесуальні засади боротьби зі злочинністю.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

. Конституція України прийнята 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України.–1996. –№ 30.–Ст.141.
. Проект Закону України від 19.05.2003 р. № 3456-1 “Кримінально-процесуальний кодекс України”, одержаний Верховною Радою України 19.05.2003 р., прийнятий за основу 22.05.2003 р.
. Закон України від 21 червня 2001 року “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” // Відомості Верховної Ради України.–2001.–№ 25: Спецвипуск.–Ст. 1142.
Словник української мови: В 10-ти т. Т. 10 / АН Української РСР. Ін-т мовознавства ім. О.О.Потебні. – К.: Наукова думка, 1979.– 659 с.
. Философский энциклопедический словарь.– М.: Советская энциклопедия, 1989.– 814 с.
. Энциклопедия кибернетики.– Киев, 1975.– Т.2.– 804 с.
. “Кримінально-процесуальний кодекс України” від 28 грудня 1960 р. // Відомості Верховної Ради УРСР.– 1961.– № 2.–Ст. 15.
. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации // Российская газета.– 2001.– 22 декабря (№ 249 (2861)).
. Баулін О.В., Карпов Н.С. Процесуальна самостійність і незалежність слідчого та їх правові гарантії: Монографія / Під заг.ред. З.Д. Смітієнко. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2001. – 150 с.
. Шимановский В.В. К вопросу о процессуальной функции следствия в советском уголовном процессе // Правоведение. –1965.–№ 2.– С. 175-178.
. Уголовный процесс / Под ред. М.А. Чельцова.– М.: Юрид. лит, 1969.– 463 с.
. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2002. – 1440 с.
. Словник української мови. В 10-ти т. Т. 8 / АН Української РСР. Ін-т мовознавства ім. О.О.Потебні. – К.: Наукова думка, 1977. – 927 с.
. Ожегов С.И. Словарь русского языка/ Под ред. Н.Ю. Шведовой.– Изд.10-е.– М.: Сов. энциклопедия, 1973.– 846 с.
. Юридический словарь.– М.: Госюриздат, 1956.– Т.2.– 663 с.
. Кримінально-процесуальний кодекс України: Офіц. видання.– К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. – 416 с.
. Сербулов В.А. Привлечение лица в качестве обвиняемого в советском уголовном процессе: Автореф. дисс… канд. юрид. наук: 12.00.09. / Киевс. Высш. школа милиции им. Ф.Э. Дзержинского.– К., 1989.– 23 с.
. Давыдов П.М. Обвинение в советском уголовном процессе. Свердловск, Средне-Уральское книжное издательство, 1974. –136 с.
. Парадєєв В.М. Формирование обвинения на предварительном следствии в советском уголовном процессе: Автореф. дисс… канд. юрид. наук.– Свердловск, 1977.– 18 с.
. Ривлин А.Л. Понятие обвинения, его место в советском уголовном судопроизводстве // Вопросы государства и права. –М.: Юрид. лит., 1970. –С. 254–262.
. Кримінальний кодекс України: Офіц. видання.– К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2001. – 400 с.
. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса.– М.: Наука, 1968.– Т. 1.– 470 с.
. Рахунов Р.Д. Участники уголовно-процессуальной деятельности по советскому праву.– М.: Госюриздат, 1961.– 277 с.
. Фаткуллин Ф.Н. Обвинение и изменение его в суде.– Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1963.– 171 с.
. Латинские юридические изречения.– М.: Юристъ, 1996.– 398 с.
. Фаткуллин Ф.Н., Зинатуллин З.З., Аврах Я.С. Обвинение и защита по уголовным делам.– Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1976. 166 с
. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: Підручник для вузів. – Вид. 2-е, перероб. і доп.– Київ: Либідь, 1999. – 536 с.
. Нажимов В.П. Об уголовно-процессуальных функциях // Правоведение.– 1973.– № 5.– С. 73-82.
. Аннерс Э. История европейского права.– М.: Наука, 1994.– 394 с.
. Петухов Ю.Е. Соотношение публичного и частного обвинения в уголовном процессе: Дисс… канд. юрид. наук.– М., 1996.– 270 с.
. Історія держави і права України: В 2-х ч.: Підручник для юрид. вузів і фак./ За ред. А.Й. Рогожина. – К.: Ін Юре. – 1996. – Ч.1. – 368 с.
. Макарчук В.С. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. –Київ: Атіка, 2000.– 416 с.
. Аристотель. Афинская полития.– М.–Л.: Соцэкгиз, 1936.– 245 с.
. Нажимов В.П. Типы, формы и виды уголовного процесса.– Калининград: КГУ, 1977.– 94с.
. Косарев А.И. Римское право.– М.: Юрид. лит., 1986.– 157 с.
. Чельцов-Бебутов М.А. Курс советского уголовно-процессуального права. – Т.1: Очерки по истории суда и уголовного процесса рабовладельческих, феодальных и буржуазных государствах.– М.: Госюриздат, 1957.– 837 с.
. Покровский И. А. История римского права. – СПб., Изд-е юридическое книжное. 1918. –432 с.
. Розин Н.Н. Уголовное судопроизводство.– CПб., 1916.– 571 с.
. Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формирования. – М.: Изд-во МГУ, 1994. – 590 с.
. Стифен Д. Уголовное право Англии в кратком очертании. – СПб., 1865. – 596 с.
. Лисневский Э.В. История государства и права Великобритании. – Ростов: Изд-во Ростовского ун-та, 1975. – 54 с.
. Широков В.П. Участие потерпевшего от преступного деяния в возбуждении уголовного преследования и обличении обвиняемого перед судом // Вестник права. – 1900. – № 6. – С. 125-127.
. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. – М.: Изд. АН СССР, 1958. – 703 с.
. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства.– СПб.: Альфа, 1996.– Т. 1.– 552 с.
. Случевский В. Учебник русского уголовного процесса. – СПб.: Тип. Стасюлевича, 1913. – 669 с.
. Духовский М.В. Русский уголовный процесс. – М., 1910. – 342 с.
. Барабанов М.Б. Формулы обвинительных пунктов: Сборник заключительных частей обвинительных актов. – Изд. 2. – СПб., 1905. – 132 с.
. Уголовно-процессуальный кодекс РСФСР.– М.: Госюриздат, 1957.– 259 с.
. Уголовно-процессуальный кодекс Украинской ССР.– М.: Госюриздат, 1955.– 163 с.
. Лебединский В.Г. Образцы основных прокурорско-следственных актов / Под. ред. Г.Н. Сафонова. –М.: Госюриздат, 1950. – 227 с.
. Михайлянц А.Г. Профилактическая функция советского уголовного процесса.– Ташкент: Ташк. ВШ МВД СССР, 1977.– 61 с.
. Чельцов М.А. Уголовный процесс: Учебник.– М.: Юриздат, 1948.– 623 с.
. Зеленецкий В.С. Возбуждение государственного обвинения в советском уголовном процессе.– Харьков: Вища школа, 1979. – 144 с.
. Зеленецький В.С. Державне обвинувачення в системі кримінально-процесуальних стадій // Академія правових наук України. Вісник. – X., 1995. – №4.– C.98-106.
. Кримінальний процес України: Підруч. для вузів / За ред. Ю.М. Грошевого та В.М. Хотенця. – Харків: Право, 2000. – 496 с.
. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України.– Київ: Юрінком Інтер, 1999.– 574 с.
. Шпилев В.Н. Содержание и формы уголовного судопроизводства. – Минск: Изд-во БГУ, 1974. – 143 с.
. Лисиченко В.К., Циркаль В.В. Формы использования специальных познаний и виды участия специалистов на предварительном следствии // Применение специальных познаний в борьбе с преступностью: Межвузовский сборник научных трудов. – Свердловск: Изд-во Свердловского юридич. ин-та, 1983. – С. 8-18.
. Руднев В. Иммунитеты в уголовном судопроизводстве // Российская юстиция.– 1996.– № 8.– С.28.
. Закон України від 17 листопада 1992 р. “Про статус народного депутата України” // Відомості Верховної Ради України.–1993.–№ 3.–Ст.17.
. Закон України від 15 грудня 1992 р. “Про статус суддів” // Відомості Верховної Ради України.–1993.–№ 8.–Ст.56.
. Закон України від 7 лютого 2002 р. “Про судоустрій України” // Відомості Верховної Ради України.–2002.–№ 27-28.–Ст. 180.
. Закон України від 16 жовтня 1996 р. “Про Конституційний Суд” // Відомості Верховної Ради України.–1996.–№ 49.–Ст.272.
. Закон України від 19 грудня 1992 р. “Про адвокатуру” // Відомості Верховної Ради України.–1993.–№ 9.–Ст.62.
. Ларин А.М. Расследование по уголовному делу: процессуальные функции.– М.: Юрид. лит., 1986. – 159 с.
. Халиулин А.Г. Уголовное преследование как функция прокуратуры: Автореф. дисс… док. юрид. наук. М., 1997.– 35 с.
. Альперт С.А. Участники советского уголовного процесса.– Харьков: Харьк. юрид. ин-т, 1985.– 118 с.
. Альперт С.А. Кримінально-процесуальні функції: поняття, система, суб’єкти: Конспект лекції / Нац. юрид. акад. України. – Х., 1995. –28 с.
. Познанский В. Возбуждение уголовного дела // Социалистическая законность.– 1951.– № 7.– С.29.
. Квачевский А.А. Об уголовном преследовании, дознании и предварительном исследовании преступлений по судебным уставам 1864 года.– СПб. 1866.– 352 с.
. Проект Закону України від 29.04.2003 р. № 3456 “Кримінально-процесуальний кодекс України”, одержаний Верховною Радою України 29.04.2003 р.
. Закон України від 18 лютого 1992 р. “Про оперативно-розшукову діяльність” // Відомості Верховної Ради України .–1992.–№ 22.–Ст.303.
. Долгушин А.В. Развитие процессуальных условий реализации принципа состязательности: Дисс... канд.юрид.наук: 12.00.09.– М., 1995. – 228 с.
. Даев В.Г. К понятию обвинения в советском уголовном процессе. // Правоведение.– 1970.– № 1.– С. 76-86.
. Джатиев В. Обвинение и защита // Российская юстиция.– 1995.– №3.– С.17-18.
. Шпилев В.Н. Участники уголовного процесса.– Минск: Изд. БГУ, 1970.–176 с.
. Строгович М.С. Уголовное преследование в советском уголовном процессе.– М.: Академ. наук СССР, 1951.– 187 с.
. Мотовиловкер Я.О. Основные уголовно-процессуальные функции.– Ярославль.: Изд-во Яросл. ун-та, 1976.– 110 с
. Рогатюк І.В. Функція обвинувачення – рушійна сила кримінального процесу. // Право України. – 2002. – №2. – С. 79–82.
. Александров А.С. Диспозитивность в уголовном процессе: Дисс… канд. юрид. наук.– Н.-Новгород, 1995.– 255 с.
. Binding, K. (Karl), dr. Die Entstehung der offentlichen Strafe im germanischdeutschen Reht: Rede, bei Antritt des Rektorats am 31 Oktober 1908 /Von К. Binding. -Leipzig :Verlag von Duncer & Humblot,1909. -52 s.
. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства.– СПб.: Альфа, 1996.– Т. 2.– 606 с.
. Полянский Н.Н. К вопросу о юридической природе обвинения перед судом // Правоведение.– 1960.– № 1.– С.105-115.
. Строгович М.С. Природа советского уголовного процесса и принцип состязательности.– М.: Госюриздат, 1939.– 234с.
. Проблемы судебного права / Н.Н. Полянский, М.С. Строгович, В.М. Савицкий, А.А. Мельников; Под ред. В.М. Савицкого.– М.: Наука, 1983.– 223 с.
. Якубов О. Процессуалисты ”совершенствуют” уголовный закон // Законность. – 2003. – №1. – С. 2-5.
. Ефимичев С.П., Звирбуль А.К., Петренко В. М. Систематизация материалов уголовного дела: Материалы к лекции. – Волгоград: Высшая следственная школа МВД СССР, 1976. – 29 с.
. Кобликов А.С. Советский уголовный процесс.– М. 1972. – 192 с.
. Советский уголовный процесс: Учебник / Под. ред. Д.С. Карева. –М.: Юрид. лит., 1975. – 567 с.
. Советский уголовный процесс / Карнеева Л.М., Лупинская П.А., Тыричев И.В. – М.: Юрид. лит., 1980. – 568 с.
. Элькинд П.С. Сущность советского уголовно-процессуального права. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1963. –172 с.
. Понятие участников уголовного процесса. Их классификация.// Уголовный процесс./ Под ред. Алексеева Н.С., Лукашевича В.Г., Элькинд П.С. –М., 1972. – 202 с.
. Молдован В.В., Молдован А.В. Порівняльне кримінально-процесуальне право Україна: України, ФРН, Франція, Англія, США: Навч. посібн.– К.: Юрінком Інтер, 1999.– 400 с.
. Савонюк Р.Ю. Слідчий як суб’єкт кримінально-процесуального доказування. Дис… канд. юрид. наук. – К., 2001. – 230 с.
. Рогатюк І.В. Функція обвинувачення та принцип презумпції невинуватості при провадженні попереднього слідства // Право України. – 2001. – №10. – С. 44–46.
. Костицкий М.В. Использование специальных психологических знаний в советском уголовном процессе: Дис… д-ра юридич. наук: 12.00.09. – Львов, 1990. – С. 86-89.
. Рогатюк І.В., Смітієно З.Д. Деякі питання, пов’язані з реалізацією функцій кримінального процесу. //Адвокат. – 2002. – № 2–3. – С. 16–17.
. Волжин В. Порядок вызова свидетелей и экспертов по уголовным делам. // Журнал юридического общества.– 1897.– № 1.– ХIV раздел.– С. 79.
. Фінько В. Д. Внесення прокурором касаційного і окремого подання на вироки, ухвали і постанови суду: Навч. посібник / Прокуратура України. Ін-т підвищення кваліфікації. – X., 1995. – 38 с.
. Прокуратура в Україні: Правові основи. Організаційні засади. Прокурор у судочинстві. Прокурорський нагляд. Міжнародне співробітництво: Зб. нормат. актів / Відп. ред. М.О. Потебенько; упоряд. А.В. Довбня, Є.В. Гриніченко. – К.: Юрінком Інтер, 2000.- 400 с.
. Сульженко Ж.О. Проблеми участі прокурора в судовому розгляді кримінальних справ: Автореф. дис… канд. юрид. наук. 12.00.11 / Нац. юрид. акад. України. – X., 1995. – 24 с.
. Крючко Ю.І. Проблеми підтримання державного обвинувачення у справах про навмисні вбивства: Автореф. дис... канд. юрид. наук. 12.00.10 / Нац. юрид. акад, України ім. Ярослава Мудрого. – X., 1999. – 19 с.
. Наказ Генеральної прокуратури України № 5 від 28 жовтня 2002 року “Про організацію підтримання державного обвинувачення в суді, забезпечення його відповідності кримінальному та кримінально-процесуальному законодавству”.
. Криленко В.Н. Юрминимум: Учебное пособие по юридическому минимуму.– М.: ОГИЗ, 1935.– Часть 1.– 276 с.
. Полянский Н.Н. Процессуальные права потерпевшего // Советское государство и право. – 1940. – № 12. – С.56 – 103.
. Основы уголовного судопроизводства Союза ССР и союзных республик: Утв. 25 декабря 1958 г. // Законодательство об уголовном судопроизводстве Союза ССР и союзных республик: В 2-х Т. – М.: Юрид. лит., 1963. – Т 1. – С. 49-62.
. Чельцов-Бебутов М.А. Советский уголовный процесс.– Харьков: Харьковский юрид. ин-т, 1929.– Вып.– 2. – 503 с.
. Каз Ц.М. Субъекты доказывания в советском уголовном процессе.– (Гос. органы).– Саратов: Изд-е Сарат. ун-та, 1968.– 63 с.
. Кокорев Л.Д. Потерпевший от преступления в советском уголовном процессе.– Воронеж: Изд-во ВГУ, 1964.– 138 с.
. Савицкий В.М. Государственное обвинение в суде.– М.: Наука, 1971. 342 с.
. Шаповалова Л.І. Потерпілий як суб’єкт кримінально-процесуальної діяльності в досудових стадіях кримінального процесу: Дис… канд. юрид. наук. – К., 2001. – 209 с.
. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1995. – №1 – 472 с.
. Монтескье Ш. Избранные произведения.– М.: Политиздат, 1955.– Т.1.– С. 536 с.
. Курс советского уголовного права: В 6 Т. / Под редакцией А.А. Пионтковского.– М.: Наука, 1970.–Т. 2.– 516 с.
. Дворжицкий Н. Частное обвинение. // Журнал юридического общества.– 1897.– № 7.– IV раздел.– С. 70-104.
. Дворжицкий Н. Частное обвинение. // Журнал юридического общества.– 1897.– № 8.– IV раздел.– С. 76-103.
. Катькало С.И., Лукашевич В.З. Судопроизводство по делам частного обвинения. – Л.: ЛГУ, 1972. – 208 с.
. Катькало С.И. Особенности производства по делам частного обвинения: Дисс… канд. юрид. наук.– Л., 1970.– 215 с.
. Наказ МВС України № 500 26 листопада 1991 року “Про затвердження і введення в дію інструкції “Про порядок прийому, реєстрації, обліку і розгляду в органах, підрозділах та установах внутрішніх справ України заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини і пригоди”.
. Рогатюк І.В. Зміна обвинувачення у досудовому слідстві та суді. Практичні аспекти. // Збірник матеріалів науково-практичного семінару “Підтримання державного обвинувачення в суді”. – Київ: Академія прокуратури України при Генеральній прокуратурі України, 2003. – С. 11–13.
. Наказ/Інструкція Генеральної прокуратури України /МВС/ СБУ/ ДПА/ Міністерства юстиції України № 20/84/293/126/18/5 від 26 березня 2002 року “Інструкція про єдиний облік злочинів”.
. Вавилова Л.В. Организационно-правовые проблемы защиты жертв преступлений (по материалам зарубежной практики): Дисс… канд. юрид. наук.– М., 1995.– 218 с.
. Квашис В.Е., Вавилова Л.В. Зарубежное законодательство и практика защиты жертв преступлений.– М.: Изд-во МВД РФ, 1996.– 124 с.
. Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою: Прийнята резолюцією 40/34 ГА ООН від 29 листопада 1985 року // Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. – Амстердам – Київ, 1996.– С.159–161.
. Davis R. Criminal justice in New York City. – N.-Y., 1994.–185 p.
. Уголовно-процессуальный кодекс Франции.– М.: издательство Прогресс, 1967.– 323 с.
. Федеративная Республика Германия. Уголовно-процессуальный кодекс. – М.: Издательская фирма «Манускрипт», 1994.– 204 с.
. Защита прав потерпевшего в уголовном процессе. – М.: Наука, 1993. –245 с.
. Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального судочинства / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 318 с.
. Томин В.Т. Безлепкин Б.Т. Презумпция невиновности и советский уголовный процесс. // Развитие науки и практики уголовного судопроизводства в свете требований Конституции СССР. – М., 1978. – С. 62-66.
. Смітієнко З.Д., Осауленко О.А. Презумпція невинуватості як елемент загальноправового статусу громадян // Уряду України, Президенту, законодавчій, виконавчій владі. Проблеми боротьби з корупцією та організованою злочинністю. Аналітичні розробки, пропозиції наукових і практичних працівників / Керівник авторського колективу А.І. Комарова, О.О. Крикун. – Київ, 1997. – Том 7. – С. 259-262.
. Добровольская Т.Н. Принципы советского уголовного процесса. ( Вопросы теории и практики). – М.: Юрид. лит., 1971. – 199 с.
. Беккария Ч. О преступлениях и наказаниях. – М., 1939. – 285 с.
. Боботов С.В. Правосудие во Франции. – М., 1994. – 179 с.
. Учреждение судебных установлений: Подписано в Царском Селе 20 ноября 1864 г. // Российское законодательство Х-ХХ вв. –М., 1991. –Т. 8. –С.30-116.
. Устав уголовного судопроизводства: Царское Село, 20 ноября 1864 г. Введение. Комментарий // Российское законодательство Х-ХХ вв. –М., 1991. –Т. 8. – С.118-384.
. Устав о наказаниях, налагаемых мировыми судьями: Царское Село, 20 ноября 1864 г. Введение. Комментарий // Российское законодательство Х-ХХ вв. –М., 1991. –Т. 8. – С.386-462.
. Устав гражданского судопроизводства: Царское Село, 20 ноября 1864 г. // Судебные уставы 20 ноября 1864 г., с изложением рассуждений, на коих они основаны. –СПб., 1867. –Часть 1. – 711 с.
. Загальна декларація прав людини: Прийнята і проголошена резолюцією 217 А (ІІІ) ГА ООН від 17 грудня 1948 року // Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. – Амстердам – Київ, 1996,– С.6–9.
. Європейська Конвенція з прав людини: Рим, 4 листопада 1950 року // Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. – Амстердам – Київ, 1996.– С.212–229.
. Голунский С.А. Вопросы доказательственного права в Основах уголовного судопроизводства Союза ССР // Вопросы судоустройства и судопроизводства в новом законодательстве Союза ССР. – М., 1959. – С. 133-136.
. Голунский С.А. Проблемы уголовной политики. – М., 1937. – 159 с.
. Трусов А.И. Основы теории судебных доказательств: Краткий очерк.– М.: Госюриздат, 1960. – 176 с.
. Якуб М.Л. Демократические основы советского уголовно-процессуального права. – М.: Изд-во МГУ, 1960. – 171 с.
. Полянский Н.Н. Вопросы теории советского уголовного процесса. – М.: Изд-во МГУ, 1956. – 271 с.
. Строгович М.С. Право обвиняемого на защиту и презумпция невиновности // Советское государство и право. – 1985. – №2. – С.142-156.
. Строгович М.С. Право обвиняемого на защиту и презумпция невиновности. – М.: Наука, 1984. – 143 с.
. Конституция (Основной Закон) СССР: Принята 7 октября 1977 г. – М.: Юрид. лит., 1988. –64 с.
. Сборник Постановлений Пленума Верховного Суда СССР, 1924-1986. – М.: Известия, 1987. – 1039 с.
. Альперт С.А. Принципы советского уголовного судопроизводства и их роль в формировании правового статуса участников процесса. / В сб. Проблемы социалистической законности. – Харьков, Изд-во. Харьковского университета, 1986. – Вып. 17. – С. 67-71.
. Дубинский А.Я. Руководствуясь законом. –Киев: Политиздат Украины, 1976. –113 с.
. Михеєнко М. Конституційні принципи кримінального процесу // Академія правових наук України. Вісник. — X., 1997. — №2 (9).— С. 100-112.
. Танцюра О.В. Принцип презумпції невинуватості та проблеми його реалізації у процесуальних рішеннях слідчого: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.09. / Нац. юрид. акад, України ім. Ярослава Мудрого. – Харків, 1995.–23 с.
. Мотовиловкер Я.О. О принципах объективной истины, презумпции невиновности и состязательности процесса: Учеб. пособие. – Ярославль: Яр. ГУ, 1978. – 96 с.
. Ларин А.М. О принципах уголовного процеса и гарантиях прав личности в проекте УПК 1997 года. // Российская юстиция. –1997. –№9. – С.10-11.
. Ларин А.М. Презумпция невиновности. – М., 1982. – 125 с.
. Петрухин И.Л. Критерии эффективности правосудия (по уголовным делам)// СССР-Англия: юстиция и сравнительное правоведение (материалы советско-английского симпозиума). –М.,1986.–С.54-64.
. Петрухин И.Л., Батуров Г.П., Морщакова Т.Г. Теоретические основы эффективности правосудия.– М.: Наука, 1979.– 392 с.
. Основы уголовного судопроизводства Союза ССР и Союзных республик: (Проект) // Социалистическая законность. – 1990. – №3. – С. 34-46.
. Постанови пленуму Верховного суду України (1963-2000). – Т. 2. – К., 2000. – 435с.
. Полянский Н.Н. К вопросу о презумпции невиновности в советском уголовном процессе // Советское государство и право. – 1949. – № 9. – С.58-64.
. Лукашевич В.З. Принцип презумпции невиновности обвиняемого - гарантия правосудия в советском уголовном процессе // Вестник ЛГУ. – 1954. – № 9. – С. 90-96.
. Вышинский А.Я. Судебные речи. – М.: Юрид. изд. 17 ф-ка нац. книги, 1938. – 520 с.
. Савицкий В.М. Презумпция невиновности. – М.: Наука, 1997. – 135 с.
. Инквизитор: Сталинский прокурор Вышинский /Сост. и общ. ред. О.Е. Кутафина. – М.: Республика, 1992. – 456 с.
. Михеенко М.М., Шибико В.П. Уголовно-процессуальное право Великобритании, США и Франции. – Киев, 1988. – 186 с.
. Уголовный процесс: Учебник /Под ред. проф. В.П. Божьева. – М., 1998. – 560 с.
. Элькинд П.С. Толкование и применение норм уголовно-процессуального права. – М.: Юрид. лит., 1967. – 192 с.
. Лупинская П.А. Решения в уголовном судопроизводстве, их виды, содержание и формы. – М.: Юрид. лит., 1976. – 168 с.
. Божьев В.П. Уголовно-процессуальные правоотношения. – М.: Юрид. лит., 1975. – 176 с.
. Дубинский А.Я. Исполнение процессуальных решений следователя: Правовые и организационные проблемы. – Киев: Наукова думка, 1984. –182 с.
. Ларин А.М. Уголовный процесс: Структура права и структура законодательства. – М., 1985. – 266 с.
. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К., 1994. –236 с.
. Постанова Верховної Ради України від 6 листопада 1991 року “Про затвердження Дисциплінарного статуту прокуратури України”// Відомості Верховної Ради України.–1992.–№ 4.–Ст.15.
. Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 29 липня 1991 року “Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ Української РСР”// Відомості Верховної Ради України.–1991.–№ 45.–Ст.559.
. Наказ МВС України № 1600 від 25 грудня 2003 року “Про організацію діяльності органів досудового слідства системи Міністерства внутрішніх справ України”.
. Самощенко И.С., Фаркушин М.К. Ответственность по советскому законодательству. – М.: Юрид. лит., 1971.–240 с.
. Строгович М.С. Сущность юридической ответственности // Советское государство и право.– 1979.– №5.– С.72–79.
. Коврига З.Ф. Уголовно-процессуальная ответственность.– Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1984.–191 с.
. Шейфер С.А. Следственные ошибки: понятие, структура, причины.– Тольятти, 1998.– 174 с.
. Закон України від 1 грудня 1994 р. “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду” // Відомості Верховної Ради України.–1995.–№ 1.– Ст. 1.
. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року //Офіційний вісник України.– 2003.– № 11.– Ст. 461.
. Відшкодування матеріальної і моральної шкоди та компенсаційні виплати: нормативні акти, роз’яснення, коментарі // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1997. – №9 – 10. – 928 с.
. Шумило М.Є. Реабілітація в кримінальному процесі України: Монографія. – Харків: Арсіс, 2001. – 320 с.
. Білоконєв В. Застосування законодавства про порядок відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями правоохоронних органів: процесуальні проблеми // Право України. – 1996.– №6. – С. 27–30.
. Капліна О. Поняття реабілітації у кримінальному процесі // Право України. – 1997.– №1. – С. 68–70.
. Мельник О. Відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями правоохоронних органів // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – К., 1998.– №3. – С. 40–42.
. Новіков В. Щодо поняття реабілітації у кримінальному процесі України // Право України. – 1997.– №10. – С. 58–59.
. Нор В.Т. Имущественная ответственность за неправильные действия должностных лиц. – Львов, 1974. – 216 с.
. Плєва В. Визначення розміру шкоди і порядок її відшкодування в системі ОВС // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – К., 1998.– №3. – С. 70–73.
. Смітієнко З.Д., Новіков В.Д. Забезпечення прав громадян на відшкодування незаконно заподіяної шкоди під час здійснення заходів боротьби з організованою злочинністю та корупцією // Уряду України, Президенту, законодавчій, виконавчій владі. Проблеми боротьби з корупцією та організованою злочинністю. Аналітичні розробки, пропозиції наукових і практичних працівників / Керівник авторського колективу А.І. Комарова, О.О. Крикун. – Київ, 1997. – Том 7. – С. 301– 303.
. Мотовиловкер Я.О. Вопросы дальнейшего совершенствования уголовно-процессуального законодательства. – Томск: Изд. Томского ун-та, 1966. – 123 с.
. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень статті 32 Закону України “Про Державний бюджет України на 2000 рік” та статті 25 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” (справа про відшкодування шкоди державою) 3 жовтня 2001 року № 12-рп/2001 // Офіційний вісник України. – 2001.– № 41.– Ст. 1863.
. Закон України від 17 лютого 2000 р. “Про Державний бюджет України на 2000 рік” // Відомості Верховної Ради України.– 2000.– №14-15-16.– Ст. 121.
. Закон України від 7 грудня 2000 р. “Про Державний бюджет України на 2001 рік” // Відомості Верховної Ради України.– 2002.– №2-3.– Ст. 10.
. Закон України від 20 грудня 2001 р. “Про Державний бюджет України на 2002 рік” // Відомості Верховної Ради України.– 2002.– №12-13.– Ст. 92.
. Закон України від 26 грудня 2002 р. “Про Державний бюджет України на 2003 рік” // Відомості Верховної Ради України.– 2003.– №10-11.– Ст. 86.
. Закон України від 27 листопада 2003 р. “Про Державний бюджет України на 2004 рік” // Офіційний вісник України.– 2003.– №49.– Ст. 2552.
. Наказ/ Порядок Державного казначейства України № 11 від 23 січня 2004 року “Про затвердження Порядку виконання Державним казначейством України рішень суду щодо відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, а також судів” // Офіційний вісник України.–2004.–№ 6.–Ст. 354.
. Рогатюк І.В. Відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок необґрунтованої реалізації функції обвинувачення.// Право України. – 2003. – №5. – С. 89–93.
. Щегловитов С.Г. Устав уголовного судопроизводства/ Сост. ред. деп. М-ва юстиции. – Спб.: Тип. Стасюлевича. – 10-е изд., переработ., испр. и доп. По 1-ое янв. 1910 г. С включением изм. и доп. по продолжению Свода законов 1908 г… 1910. VIII, 950 с.
. Шершеневич Г.Ф. Общая теория права. – Вып. 1-4. – М.: Бр. Башмаковы, 1910-1912. – 833 с.
. Синайский В.И. Русское гражданское право. (Пособие к изучению т.10, ч. 1 и сенатской практики). – Киев: Тип. А.М. Пономарева п.у. И.И. Врублевского, 1912. – 427 с.
. Гусаковский П.Н. Вознаграждение за вред, причиненный недозволенными деяниями. – Спб.: Сенатск. тип., 1912. – 156 с.
. Беляцкин С.А. Возмещение морального (неимущественного) вреда. Доклад, чит. в Спб. юрид. о-ве 24 ноября 1910 г. (с незнач. изм.). – Спб.: Изд. юрид. кн. скл. “Право”, 1913. 59 с.
. Покровский И.А. Основныя проблемы гражданскаго права.– Пг.: Изд. юрид. кн. скл. “Право”, 1917. – 328 с.
. Малеин Н.С. Возмещение вреда, причиненного личности.– М., 1965.– 230 с.
. Вестник советской юстиции.– 1923.– № 6.– С. 132.
. Флейшиц Е.А. Обязательства из причинения вреда и из неосновательного обогащения.– М.: Гос. изд. юрид. лит., 1951.– 240 с.
. История Советской Конституции (документах) 1917-1956 г.г. – Москва: Госюриздат, 1957. – 1046 с.
. Конституції і конституційні акти України. Історія і сучасність.–К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001.–400 с.
. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 липня 1963 року // Кодекси України. - 2002.– № 2.– 192 с.
. Закон України від 17 квітня 1991 р. “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” // Відомості Верховної Ради УРСР.– 1991.– № 22.–Ст. 262.
. Найсумніша перемога українського омбудсмана. //Адвокат. – 2002. – № 6. – С. 14.
. Михно Е.А.Проблемы возмещения морального вреда // Правоведение. – 1992. – №5. – С. 89– 95.
. Крылов Б.С. Введение в шведское право. М.: Юрид. лит., 1986. – 334 с.
. Сирый Н.И. Реализация принципа гласности в деятельности суда первой инстанции по уголовным делам: Автореф. дисс… канд. юрид. наук. 12.00.09 / Ин-т. госуд. и права им. В.М. Корецкого АН Украины. –К., 1991.– 19 с.