ПРОБЛЕМИ ЗАКОННОСТІ ТА ДОЦІЛЬНОСТІ ПРИ ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОБВИНУВАЧЕНОГО ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ

Краткое описание

З М І С Т

ВСТУП……………………………………………………………………….. 3

РОЗДІЛ I. ЗАКОННІСТЬ ТА ДОЦІЛЬНІСТЬ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ ЗЛОЧИНІВ…………………………………………
14

1.1. Розслідування злочинів, його зміст, форми та значення в системі кримінального процесу
14
1.2. Зміст законності при розслідуванні злочинів та проблеми її забезпечення
35
1.3. Доцільність як філософсько-правова категорія при розслідуванні злочинів та її співвідношення з законністю
42

РОЗДІЛ II. ОБВИНУВАЧЕНИЙ ТА ЙОГО ПРАВОВИЙ СТАТУС……………………………………………………………………..
64

2.1. Обвинувачений як учасник кримінально-процесуальних відносин…. 64
2.2. Сутність, історія та ґенеза правового статусу обвинуваченого як складова статусу людини з урахуванням міжнародних правових актів
74
2.3. Структура та зміст правового статусу обвинуваченого……………… 90

РОЗДІЛ III. ПРАВОЗАБЕЗПЕЧУВАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ…………………………………………..
102

3.1. Сутність та значення правозабезпечення і його місце серед інших видів діяльності щодо правового статусу обвинуваченого………………..
102
3.2. Проблеми забезпечення слідчим охорони прав обвинуваченого……. 108
3.3.Забезпеченя охорони прав обвинуваченого прокурором, судом, захисником та Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини..
129
ВИСНОВКИ………………………………………………………………… 140
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………
143
ДОДАТКИ…………………………………………………………………… 160

ВСТУП
Актуальність теми дослідження обумовлена об’єктивними чинниками, потребами практики і теорії, що, насамперед, мають забезпечувати права і свободи людини та їх гарантії, що відповідно до Конституції України (ст. 3) визначають зміст і спрямованість діяльності держави і передусім її правоохоронних органів, у зв’язку з притягненням людини, громадянина до кримінальної відповідальності.
Саме до підозрюваних, обвинувачених можуть бути застосовані всі заходи кримінально-процесуального примусу, аж до взяття під варту. При цьому можливі й порушення закону, в тому числі і норм Конституції України, а також встановлених відповідних міжнародних стандартів. Такі порушення об’єктивно презюміруються законами, що передбачають такі інститути, як закриття кримінальних справ з нереабілітуючих підстав, постановлення виправдувальних вироків, скасування запобіжних заходів і звільнення з-під варти, відшкодування збитків тощо. Кількість обвинувачених не зменшується, і у середньому за рік в Україні їх налічується з справ, що розслідують органи МВС України, приблизно 200 тисяч. Цей учасник процесу потребує захисту своїх прав і законних інтересів, гарантій їх здійснення. А враховуючи те, що обвинувачений є суб’єктом не тільки процесуальних прав та обов’язків, а й загальногромадянських, то вивчення правового статусу обвинуваченого представляє значний теоретичний і практичний інтерес, що має свою діалектику розвитку і правового регулювання. Оскільки статус обвинуваченого не обмежується його процесуальними правами і обов’язками, а включає і певні конституційні, міжнародні права і свободи, а також закріплені в інших галузях права, що потребують подальшого опрацювання щодо їх забезпечення під час розслідування злочинів.
Цей вид державної діяльності необхідно глибше з’ясувати з позицій нового кримінально-процесуального законодавства України, враховуючи проблеми співвідношення законності і доцільності при комплексному забезпеченні правового статусу обвинуваченого та визначенні ролі в цьому конкретних органів, посадових осіб та правовідносин, що при цьому виникають і розвиваються.
Сукупність усіх прав обвинуваченого, яким би законом вони не передбачались, за змістом складають його комплексне конституційне право на захист від обвинувачення та його забезпечення.
Саме на забезпечення права обвинуваченого на захист звертало увагу немало дослідників: В. Д. Адаменко; П. Д. Біленчук; Т. В. Варфоломеєва; В. Г. Гончаренко; Ю. М. Грошевий; В. С. Зеленецький; Н. І. Карпачова; В. М. Корнуков; Н. А. Колоколов; М. Ч. Коганов; Е. Ф. Куцова; И. Либус; Є. Г. Мартинчик; В. Т. Маляренко; М. М. Михеєнко; О. Р. Михайленко; І. Л. Петрухін; Р. Д. Рахунов; О. Д. Святоцький; В. А. Стремовський, М. С. Строгович, З. Д. Смітієнко; В. П. Шибіко, М. Є. Шумило; А. Л. Ципкін; Ю. К. Якимович та інші.
Але в комплексі правовий статус обвинуваченого в Україні останніми роками недостатньо вивчався. Останнє дисертаційне дослідження з проблеми правового статусу обвинуваченого було здійснене В. П. Шибіко в 1983 р. на базі законодавства колишньої НДР [230].
Проблеми законності, її забезпечення на загальнотеоретичному рівні досліджувалися С. С. Алєксєєвим; Н. Г. Александровим; Р. Биршедою; М. В. Вітруком; Ю. П. Єрьоменком; М. І. Криленком; М. П. Митрохіним; В. І. Поповим; В. П. Радьковим; Ф. М. Рудинським; П. М. Рабіновичем; Ю. В. Ткаченком та іншими авторами.
Доцільність забезпечення правового статусу обвинуваченого під час попереднього розслідування злочинів майже не досліджувалась. Ми маємо лише кандидатську дисертацію з проблем законності і доцільності в радянському праві, яку в 1966 р. захистив П. М. Рабінович [165].
Дисертант акцентував увагу на тих проблемах теми і в таких комбінаціях, що недостатньо досліджені, особливо з урахуванням сучасного розвитку відповідного законодавства і практики.
Дане дослідження пов’язане з науковою програмою кафедри правосуддя Київського національного університету імені Тараса Шевченка – "Проблеми удосконалення законодавства про судоустрій та судочинство”, а також відповідає "Комплексній цільовій програмі боротьби зі злочинністю на 1996—2000 роки", затвердженій Указом Президента України від 17 вересня 1996 року № 837/96. Розділ 2 зазначеної програми має назву "Забезпечення конституційного ладу, прав і свобод людини". Крім того, у пункті 84 програми передбачена необхідність проведення дослідження відповідності судової практики України до міжнародних стандартів захисту прав людини.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка теоретичних і практичних питань розслідування злочинів, окремих його видів, у тому числі вчинених організованою групою, та визначення при цьому правового статусу обвинуваченого з дотриманням законності і врахуванням доцільності. Для досягнення зазначеної мети досліджуються у певній логічній послідовності, на базі нового законодавства, практики його застосування та відповідних теоретичних напрацювань такі актуальні питання, як:
розкриття суті та змісту розслідування злочинів, окремих їх видів, зокрема вчинених організованою групою, в системі стадій кримінального процесу, та роль в ньому органів дізнання;
забезпечення законності під час проведення попереднього розслідування та її співвідношення з доцільністю;
історія розвитку правового статусу учасника кримінального процесу з урахуванням конституційних положень та міжнародних актів;
структура та зміст правового статусу обвинуваченого як учасника кримінально-процесуальних відносин;
правозабезпечувальна діяльність, її сутність і значення щодо статусу обвинуваченого і захисту його прав, з урахуванням міжнародних стандартів;
визначення і роль відповідних органів в реальному забезпеченні охорони прав обвинуваченого, а також пропозиції подальшого удосконалення законодавства, що ефективніше забезпечуватиме правовий статус обвинуваченого, його права на захист.
Зазначені проблеми досліджуються в межах теми дисертації і в найдоцільніших комбінаціях, співвідношеннях, що при цьому виникають.
Об’єктом дослідження є теоретичні і практичні проблеми законності та доцільності, з’ясування суті, змісту правового статусу обвинуваченого і його забезпечення при попередньому розслідуванні злочинів та аналіз правовідносин, що при цьому виникають, розвиваються і реалізуються.
Предмет дослідження обумовлений його об’єктом і конкретизується ним. Його складові — окремі специфічні суспільні відносини, пов’язані з темою дисертації; відповідні законодавчі та інші правові норми, історичні документи, правозастосовча практика; наукові публікації і теоретичні положення щодо теми дослідження.
Методологічною основною дослідження є діалектичний метод, що уможливив розгляд проблеми теми в динаміці, визначення їх сутності, встановлення взаємозв’язків з іншими проблемами і суспільними явищами.
Методом історичного аналізу показана історія та динаміка розвитку правового статусу обвинуваченого як складової статусу людини, та дізнання як форми розслідування злочинів.
Системно-структурний підхід дозволив розглянути проблеми в комплексі, розкрити їх внутрішню будову, взаємозв’язок їх елементів, розкрити місце правозабезпечувальної діяльності серед інших видів діяльності щодо правового статусу обвинуваченого, а також структуру розслідування різних видів злочинів.
Догматичний аналіз відповідних норм, положень чинного законодавства, локально-правових, міжнародних актів, правових наукових дефініцій сприяв виявленню недоліків правового регулювання законності та доцільності забезпечення правового статусу обвинуваченого під час розслідування злочинів.
Соціологічний метод використовувався для з’ясування співвідношень доцільності і законності при забезпечені прав людини на досудовому слідстві та виявлення поглядів спеціалістів на досліджувані проблеми (Додаток А).
За допомогою статистичного методу і узагальнення практики проаналізовано конкретні дані статистичної звітності в їх динаміці за роками та інші матеріали практики, що дали можливість виявити реальний стан правозастосування щодо забезпечення статусу обвинуваченого та ефективність роботи правоохоронних органів.
Застосовано і метод моделювання, в основному для визначення послідовності, алгоритму, можливих варіантів правозастосування, наприклад при пред’явленні обвинувачення тощо.
Ці та інші методи і підходи наукового дослідження застосовувались взаємопов’язано і дали можливість вийти на нові наукові та практичні позиції.
Наукова новизна одержаних результатів обумовлена актуальністю теми дисертації, її змістом та проблемами, що безпосередньо досліджені. Автор вперше з урахуванням нового кримінально-процесуального, конституційного законодавства України та міжнародних актів визначив правовий статус обвинуваченого. І з позицій законності та доцільності, міжнародних стандартів, повноважень слідчого, прокурора, суду, адвокатури, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини показав реальну правозабезпечувальну діяльність щодо охорони прав обвинуваченого та його законних інтересів під час проведення попереднього розслідування злочинів, акцентуючи увагу на окремих їх видах, зокрема вчинених організованою групою.
Особистим внеском дисертанта є конкретні результати, викладені в дисертації і отримані на підставі дослідження достатнього теоретичного та емпіричного матеріалу, відповідного законодавства та багаторічного особистого досвіду роботи в правоохоронних органах. Здобувач сформулював низку положень, висновків, пропозицій, які певною мірою відрізняються новизною в досліджених проблемах і на цій підставі виносяться на публічне обговорення:
вперше на сучасному рівні державотворення в Україні показано суспільно-політичне, виховне та господарське значення попереднього розслідування як самостійного виду, форми державної діяльності, яке Конституція України не відносить ні до однієї гілки державної влади;
стверджується, що розслідування злочинів розпочинається ще до порушення кримінальної справи, а ОРД, дізнання виступають як первинні форми, етапи досудового слідства;
дізнання у власному розумінні визначається як одна із форм розслідування злочинів, що полягає у проведенні органом дізнання та уповноваженими ним службовими особами (дізнавачами) процесуальних та суто оперативно-розшукових дій із встановлення ознак злочину і осіб, які його вчинили, а також прийнятті законом передбачених рішень у кримінальній справі та виконанні доручень слідчого з метою виконання конкретних і загальних завдань кримінального судочинства;
соціально-психологічними особливостями організованої злочинності на сучасному етапі є об’єднання злочинних угрупувань в попутні регіональні та міжнародні організації зі складною функціонально-ієрархічною структурою, високою внутрішньогруповою організованістю, високим рівнем професіоналізму учасників;
вперше показані система, підстави, цілі обмежень конкретних конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема щодо обвинуваченого, самою ж Конституцією України;
законність відрізняється від державної дисципліни, що містить дотримання не тільки законів, а і підзаконних, відомчих актів;
розглядаються доцільність як філософська категорія в праві та співвідношення законності і доцільності, яка дає більш широкий простір в правозастосуванні, ніж законність і вказує на ідеальну модель поведінки, пов’язану з кінцевою ціллю, яку необхідно досягти;
наведено власну систему, класифікацію осіб, які беруть участь в кримінальному процесі та механізмі їх залучення до нього;
розширено систему елементів правового статусу людини, зокрема обвинуваченого з урахуванням ґенези цього явища і норм міжнародних актів. При цьому чіткіше визначено час набуття правоздатності обвинуваченим, оскільки некоректно вважати, що кожна людина з дня народження здатна вчинити злочин, а тому і мати права обвинуваченого;
визначено систему принципів кримінального процесу, що стосуються забезпечення статусу обвинуваченого;
розкрито сутність та показано значення правозабезпечення, його місце і взаємозв’язок з іншими видами діяльності щодо правового статусу обвинуваченого.
Стверджується, що правозабезпечувальна діяльність щодо статусу обвинуваченого, охорони його прав з боку відповідних правоохоронних органів, залежить від їх повноважень та завдань, покладених на них.
Дисертант також пропонує удосконалити кримінально-процесуальне законодавство: надати право судді бути присутнім, брати участь у проведенні за постановою судді слідчих дій слідчим;
Залишити право за прокурором проведення окремих слідчих дій, а також досудового слідства загалом, що обумовлено його наглядовою функцією за дотриманням законів органами, які проводять дізнання, досудове слідство;
в ст. 104 КПК України необхідно поряд з тяжкими злочинами передбачити і особливо тяжкі злочини, про які йдеться в статті 12 КК;
у ст. 212 КПК передбачити і таку форму закінчення досудового слідства, як складання постанови про направлення кримінальної справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності;
у ст. 440 КПК доповнити словами: "Якщо у справі є матеріали, ознайомлення з якими з моральних міркувань є небажаним для неповнолітнього обвинуваченого, слідчий ознайомлює з такими матеріалами лише його захисника, законних представників за відсутності неповнолітнього, про що робиться відмітка у протоколі про ознайомлення з матеріалами справи";
надати право захиснику, який присутній на допитах підозрюваних або обвинувачених, ставити запитання особам, які допитуються, з дозволу слідчого, прокурора;
надати право захиснику обвинуваченого після ознайомлення з матеріалами справи складати "захисний висновок" на противагу обвинувальному висновку, що складає слідчий чи прокурор.
Обґрунтованість і достовірність наукових положень, висновків і рекомендацій. В основу висновків дисертації покладено результати вивчення практики слідчих підрозділів Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС України, безпосередньо вивчено 128 кримінальних справ, статистичні дані щодо основних показників роботи слідчих підрозділів органів МВС за 1997–2001 рр., відповідна судова статистика по Україні за 1990—2000 рр., а також результати опитування слідчих МВС України за спеціально розробленою анкетою (всього отримано і опрацьовано 96 анкет).
Проведено аналіз матеріалів засобів масової інформації України за останні три роки.
При формулюванні висновків і пропозицій, аргументації дискусійних позицій використано багаторічний (12 років – слідчим, 20 років – на керівних посадах) особистий досвід роботи дисертанта в системі органів МВС України, а також матеріали, отримані автором під час ознайомлення з практикою роботи поліції та правоохоронних органів Німеччини, Сполучених Штатів Америки, Франції, Італії, Австрії, Польщі, Росії, Словаччини та Угорщини.
Значення отриманих результатів і впровадження їх в практику визначаються можливістю використання практичними працівниками органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів висновків та рекомендацій, що містяться у дисертації, для здійснення заходів щодо захисту прав людини з метою охорони прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винуватих та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.
Отримані результати дослідження можуть також бути використані при проведенні подальших наукових розробок з даної проблеми, при доопрацюванні проекту нового КПК України.
Пропозиції дисертанта щодо удосконалення законодавства можуть бути використані і у законотворчій діяльності.
Теоретичні напрацювання та відповідні рекомендації, положення впроваджуються у навчальному процесі з курсів кримінально-процесуального права, криміналістики, оперативно-розшукової діяльності, конституційного права.
Результати дисертаційного дослідження безпосередньо дисертантом впроваджувались через його:
участь у складі робочої групи МВС України у розробці пропозицій до проектів нових Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України;
участь в опрацюванні проектів законів України, зокрема Закону України від 13 січня 2000 року "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України";
участь у навчальному процесі при викладанні курсів "Конституційне право", "Оперативно-розшукова діяльність", "Організація та сучасні проблеми боротьби з корупцією та організованою злочинністю", "Організація боротьби з організованою злочинністю, наркобізнесом і тероризмом" для курсантів факультету підготовки кадрів спецпідрозділів кримінальної міліції НАВСУ, а також у Інституті підвищення кваліфікації Академії управління при Президентові України.
Підготовлені дисертантом і схвалені ГСУ МВС України міжнародні стандарти щодо дотримання прав людини при проведенні слідчих дій, направлені слідчим підрозділам як відповідна пам’ятка (Додаток Б).
Апробація результатів дисертації. Загальні теоретичні положення дисертаційного дослідження, а також відповідні висновки та пропозиції доповідались на засіданні кафедри правосуддя Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, впроваджувались під час навчального процесу на факультеті підготовки кадрів спецпідрозділів кримінальної міліції НАВСУ, а також оприлюднені через безпосередню участь дисертанта у наукових конференціях, семінарах, симпозіумах в основному міжнародних, а саме:
Україна (22-28.10.1998) — науково-практична конференція “Боротьба з організованою злочинністю: проблеми та шляхи їх вирішення”, Київ, МВС України; (22.05.1999) — Міжнародний науковий семінар “Проблеми використання поліграфічних опитувань у діяльності правоохоронних органів”, Київ, НАВС України; (21.03.2000) — науково-практична конференція “Проблеми міжнародної злочинності при попередженні нелегальної міграції та торгівлі людьми”, Львів, Інститут внутрішніх справ при НАВС України;
1997 р., Франція – перша нарада групи щодо розслідування злочинів у сфері економіки; 1998 р., Росія – робоча зустріч міністрів та інших керівників з проблем боротьби зі злочинністю; 1998 р., США – участь у програмі “Боротьба з організованою злочинністю”; 1998 р., Італія – симпозіум з проблем організованої злочинності; 1999 р., ФРН – спільна нарада керівників поліцейських відомств держав Центральної та Східної Європи, Нідерландів, Австрії, Інтерполу та Європолу; 1999 р., Вірменія – консультація з питань боротьби з організованою злочинністю; 1999 р., Угорщина – зустріч з керівництвом Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю; 2000 р., Польща – міжнародна конференція з питань співробітництва у боротьбі зі злочинністю; 2000 р., Словаччина – переговори щодо криміногенної ситуації в Україні та Словаччині; 2000 р., Австрія – 10-ий Конгрес ООН та тему: “Злочини та справедливість: відповіді на вимоги 21-го століття”; 2001 р., Грузія – 30-та Європейська регіональна конференція Інтерполу; 2001 р., Греція – семінар з питань кордонної безпеки; 2001 р., Угорщина – 70-та сесія Генеральної Асамблеї Інтерполу; 2001 р., Угорщина – Міжнародна конференція з проблем боротьби проти кіберзлочинності.
Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження, а також відповідні висновки та пропозиції знайшли своє відображення у восьми публікаціях, в тому числі двох навчальних посібниках, де дисертант є співавтором.
Дисертант як фахівець був залучений до редагування чотирьох практичних посібників (для службового користування) із розслідування окремих видів злочинів загальним обсягом 144 сторінки книжкового тексту.
Структура дисертації складається з вступу, трьох розділів, які мають дев’ять підрозділів, а також переліку умовних скорочень, висновку, списку використаних джерел та додатків.

Список литературы

ВИСНОВКИ
1. Вживаючи законодавчі та інші заходи щодо гарантій дотримання прав обвинувачених на стадії попереднього розслідування підкреслюється, що сучасні процеси, які відбуваються при зростанні злочинності, вимагають більше уваги приділяти забезпеченню інтересів суспільства щодо викриття злочинів і притягнення до відповідальності злочинців. Це є об’єктивна тенденція, що діє в усьому світі. У матеріалах Десятого Конгресу Організації Об’єднаних Націй з попередження злочинності та поводження з правопорушниками (Відень, 18–20 квітня 2000 р., зокрема, зазначено: "...багато країн стикаються з новими формами транснаціональної і організованої злочинності. Через цю нову загрозу мають бути переглянуті деякі традиційні, а також більш нові поняття справедливості для правопорушників і потерпілих. Можливо, доведеться також переглянути деякі права правопорушників, оскільки вони перешкоджають ефективному кримінальному розслідуванню і судовому переслідуванню" [166].
2. Права людини є історично зумовлене явище, становлення і розвиток якого відбувалися протягом усього періоду історії людства. У сучасному українському суспільстві людина володіє певною сукупністю прав і свобод, перелік яких обумовлюється її статусом. Це стосується і обвинуваченого.
3. Чинна правова база України вказує на державний характер захисту прав людини. Це належить, у тому числі, і до діяльності органів досудового розслідування злочинів, чий обов’язок із захисту прав і свобод людини і громадянина регламентується не лише кримінально-процесуальним законодавством, а й міжнародно-правовими документами, Конституцією України, а також відомчими нормативними актами відповідних органів. При цьому потрібно зазначити, що наявна нормативна база має низку істотних недоліків, що вимагають серйозної доробки.
4. Аналіз практики дотримання прав людини у процесі розслідування злочинів виявив, що працівники правоохоронних органів приділяють недостатньо уваги цій проблемі. Наприклад, згідно з результатами опитувань працівників слідчих і оперативних підрозділів ГУБОЗ МВС України, проведених авторами у 1999–2000 рр., було встановлено, що вони в деяких випадках не вважають права людини реальним явищем, яке необхідно враховувати при проведенні слідчих дій або оперативно-розшукових заходів. Причиною такого стану є нерозуміння істинного значення необхідності забезпечення прав людини і громадянина у діяльності держави. Потрібно зазначити й те, що і самі працівники правоохоронних органів, у т.ч. слідчі, також потребують захисту їх прав від протиправного посягання з боку злочинного елементу.
5. У ході діяльності з розкриття злочинів працівники органів розслідування злочинів так чи інакше втручаються в сферу діяльності особистих інтересів. Відтак працівники цих підрозділів надто важливо при здійсненні слідчих дій і оперативно-розшукових заходів дотримуватися тактики мінімально відчутного впливу на права учасників процесу, що проводиться.
6. Критерії (механізм) вибору доцільної лінії поведінки, тобто вирішення питань колізії правових норм у галузі розслідування злочинів можуть ґрунтуватися лише на завданнях судочинства — швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.
7. Заборона затриманим, обвинуваченим та засудженим мати у особистому користуванні тексти Конституції та кодексів України, а також відповідних міжнародних правових документів є порушенням конституційного права кожної людини знати свої права і обов’язки.
8. Є необхідність законодавчого забезпечення механізму легалізації оперативно-розшукової інформації; водночас і до прийняття відповідних законодавчих рішень оперативна робота може не лише (об’єктивно) призводити до обмеження прав людини, а й працювати на укріплення прав осіб, які опинилися у сфері розслідування злочинів.
9. Слід вжити конкретних заходів для усунення негативної практики ознайомлення обвинуваченого (підозрюваного) з його правами на досудовому слідстві без роз’яснення їх суті.
10. Запропоновані підходи до визначення умов законності та доцільності використання слідчими деяких психологічних засобів впливу на підозрюваних та обвинувачених, що має практичне значення для успішного розслідування злочинів без порушення конституційних прав людини.
11. Останнім часом загострюється проблема щодо необхідності захисту прав усіх трьох головних процесу досудового розслідування злочинів, зокрема, прав потерпілого на участь у розслідуванні, а також права слідчого на забезпечення його життя і здоров’я.
12. Запропоновані зміни до кримінально-процесуального законодавства, що мають забезпечити досягнення балансу прав обвинуваченого та інтересів судочинства, за якими строки тримання під вартою не повинні посягати на презумпцію невинності, а також додаткові гарантії не допущення необумовленого інтересами кримінального судочинства тримання обвинувачених під вартою.
Таким чином, саме забезпечення прав людини зокрема обвинуваченого, його статусу стає у цей час основним завданням основним мотивом у діяльності правоохоронних органів. Але для того, щоб це завдання було виконане, необхідна наявність двох основних умов. Це законодавчо визначений механізм такої діяльності та бажання правозастосовника це завдання виконати. Лише співіснування цих обов’язкових умов зробить реальним права людини у правоохоронній системі. Тільки тоді кожний індивід зможе довіряти і державі, і діючим від її імені правоохоронним органам, ставши при цьому дійсно законослухняним членом дійсно громадського суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абдрахманов Р. С., Очередин В. Т. Протокольная форма досудебной подготовки материалов.— Волгоград, ВСШ МВД СССР, 1986.—31 с.
2. Авдюков М. Г. Принципы законности в гражданском судопроизводстве. – М.: МГУ, 1970. – 204 с.
3. Адаменко В.Д. Охрана и защита прав и интересов обвиняемого // Проблемы охраны прав и интересов обвиняемого. — Кемерово: КемГУ, 1983. — С. 5 - 12.
4. Александров Г.Н. Насущные вопросы предварительного следствия и дознания // Вопросы судопроизводства и судоустройства в новом законодательстве Союза ССР.— М.: Госюриздат, 1959.— С. 290 - 296.
5. Александров Н.Г. Право и законность в период развернутого строительства коммунизма. — М.: Госюриздат, 1961. — 271 с.
6. Алексеев С.С. Механизм правового регулирования в социалистическом обществе. — М.: Юрид. лит., 1966. — 188 с.
7. Алексеев С.С. Общая теория права: В 2-х т. — М.: Юрид. лит., - Т. 1. — 1981. — 296 с. – Т. 2. — 1982. — 360 с.
8. Архів ГУБОЗ МВС України за 1995 р.
9. Архів ГУБОЗ МВС України за 1997 р.
10. Бабкова В. С. Организационно-правовые проблемы контроля в прокурорской деятельности. – Харьков: Легас, 2001. – 176 с.
11. Басков В.И. Протокольная форма досудебной подготовки материалов. — М.: Юрид. лит., 1989. – 175с.
12. Бершеда Р. Радянська соціалістична законність. – К.: Держполітвидав, 1958. – 80 с.
13. Біленчук П.Д. Процесуальні та криміналістичні проблеми дослідження обвинуваченого. — К.: Атіка, 1999. — 352 с.
14. Богданов А.А. Тайна науки. — М., 1913.
15. Божьев В.П. Уголовно-процессуальные правоотношения. — М.: Юрид. лит., 1975. – 176 с.
16. Бондар Ю. Прокуратура в системі органів державної влади // Вісник прокуратури. № 1. 1999. – С. 17-19.
17. Бутко І. П., Шемшученко Ю. С. Місцеві Ради і забезпечення законності. – Київ: Наукова думка, 1973. – 232 с.
18. Вапнярчук В.В. Особливості процесуального становища особи, яка проводить дізнання. — Харків: Торсінг, 2001. — 220 с.
19. Варфоломеева Т.В. Защита в уголовном судопроизводстве. — К.: Инст-т адвокатуры при КГУ им. Т.Шевченко, 1998. — 204 с.
20. Витрук Н.В. Социалистическая законность в деятельности органов внутренних дел. — К.: КВШ. — 1986. — 136с.
21. Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 53. — Ст. 793.
22. Воеводин Л.Д. Конституционные права и обязанности советских граждан. — М.: Изд-во Моск. Ун-та., 1972. - 300 с.
23. Вологина Э.А. Конституционные вопросы неприкосновенности жилища. — Волгоград: ВСШ, 1976. — 125 с.
24. Волынская О.В. Ускоренное производство в уголовном процессе. — М.: Юрид. лит., 1994. – 124 с.
25. Гавриленко Д.А. Дисциплина в советском государственном аппарате и организационно-правовые средства ее обеспечения. — Минск: Наука и техника, 1979. - 152 с.
26. Галаган І.С., Сусло Д.С. Кримінальний процес Української РСР. — К.: Вища школа, 1970. — 252 с.
27. Гегель Г. В. Энциклопедия философских наук. — М.: Мысль, 1974. — Т. 1. — 397 с.
28. Гегель Г. Философия права. — М.: Мысль, 1990. — 524 с.
29. Гельвеций К.А. О человеке, его умственных способностях и его воспитании. — М.: Мысль, 1937. — 536 с.
30. Гельвеций К.А. Об уме. Соч. в 2-х т. — Т. 1. — М.: Мысль, 1973. — 603с.
31. Гельфанд Й. А. О некоторых вопросах предварительного расследования в общесоюзном уголовно-процессуальном законодательстве // Научные записки КГУ им. Т. Г. Шевченко: Юрид. сб.— Т. VII.— Вып. 11.— К., 1948.— 186 с.
32. Головко Л. В. Дознание и предварительное следствие в уголовном процессе Франции.—М.: Прогресс, 1995.—138 с.
33. Гончаров И. Д. Возникновение и развитие института предварительного следствия в советском уголовном процессе (на материалах Украинской ССР). Учебное пособие — К.: КВШ МВД СССР, 1980— 47 с.
34. Гранат Н.Л. Социалистическая законность в деятельности органов внутренних дел (Russion, englich). — М.: Акад. МВД СССР, 1985. — 144 с.
35. Гриненко А.В. Система принципов уголовного процесса и ее реализация на досудебных стадиях. Автореф. дис. … докт. юрид. наук. — Воронеж, 2001. — 43 с.
36. Громов В. Дознание и предварительное следствие. — М., 1928.—242 с.
37. Гроций Г. О праве войны и мира. — 3 книги. — М.: Юриздат, 1956.
38. Гуценко К.Ф., Ковалев М.А. Правоохранительные органы. — М.: Зерцало, Теис, 1996. — 328 с.
39. Давид Р. Основные правовые системы современности. — М.: Прогресс, 1988. – 496 с.
40. Давиденко Е. Будні Омбудсмена // Юрид. вісник України. — 2002. — № 7. — 16-22 лют.
41. Даль В.Л. Толковий словарь живого велико-русского языка. — М.: Рус. язык, 1981. — Т. 2. — 779 с.
42. Дедков Л. Л. Обеспечение законности в общенародном государстве. – Минск: Беларусь, 1980. – 94 с.
43. Джига М. В., Подшибякін О. С., Ухаль А. М. Розслідування посадових злочинів і вимагательства. – Ужгород: Поличка «Карпатського краю», № 7 (88), 1998. - 156 с.
44. Джига М.В. Соціально-психологічні аспекти організованої злочинності // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2000, № 2. – С. 112–118.
45. Джига М.В., Баулін О.В. та ін. Провадження дізнання в Україні. — К.: Б.В., 1999. — 156 с.
46. Добровольская Т.Н. Принципы советского уголовного процесса. — М.: Юр. лит., 1971. — 200 с.
47. Документи Всесвітньої конференції по організованій і транснаціональній злочинності, 21-23 листопада 1994 року, Неаполь // Док. ООН: E/CONE/88/3,25 august, 1994. P. 31.
48. Донцов А. М. Проблема соотношения дознания и предварительного следствия в советском уголовном процессе: Автореф. дисс... канд. юрид. наук.— Л., 1971. – 21 с.
49. Доповідь Генерального секретаря ООН "Заходи по здійсненню Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочину і зловживання владою" // Док. E/AC. 57/1988/3,8 juli, 1988.
50. Доповідь Конгресу ОНН по попередженню злочинності і поводженню з правопорушниками. Док. F/CONE.144/NF. 2,11 may 1990. P. 49.
51. Дьяченко В.И. Протокольная форма досудебной подготовки материалов.— М.: МВШМ МВД СССР, 1985.—89 с.
52. Ефимичев С.П., Тоцкий Н.Т. Преступность, неотвратимость ответственности и личность // Участники предварительного расследования и обеспечение их прав и законных интересов. — Волгоград, ВСШ, 1993. — С. 12-18.
53. Закон Украины о прокуратуре: Научно-практический комментарий. – Харьков: фирма «Рита», 1993. – 176 с.
54. Закон України "Про статус слідчих" // Закон і бізнес. — 1993. — 15 червня.
55. Закон України “О статусе судей”. – Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 8. — Ст. 56.
56. Закон України “Про адвокатуру”. – Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 9. — Ст. 62.
57. Закон України “Про статус народного депутата України”. - Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 3. — Ст. 17.
58. Закон України про державний захист працівників суду і правоохоронних органів. – Відомості Верховної Ради України. — 1994. — №11. — Ст. 50.
59. Закон України про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві. – Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 11. — Ст. 51.
60. Закон України про правовий статус іноземців. – Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 23. — Ст. 161.
61. Закони України .— Т. 1: 1990-1991. — К.: Юрінком Інтер, 1996. — 531с.
62. Захаров Е.Е. Прослушивание телефонов в международном праве и законодательстве одиннадцати европейских стран. — Харьков: Фолио, 1999. — 152 с.
63. Зеленецкий В. С. Прокурорский надзор за законностью предварительного следствия. – Харьков: Крим Арт, 1991. - 148 с.
64. Зеленецкий В.С. Возбуждение уголовного дела. — Харьков: Крим Арт, 1998. - 340 с.
65. Зеленецкий В.С. Структура советского уголовного процесса // Проблемы правоведения. — К., 1981. Вып. 42. — С. 107-112.
66. Зеленецкий В.С., Куркин Н.В. Обеспечение безопасности субъектов уголовного процесса. — Харьков: Крим Арт, 2000. — 404 с.
67. Зуев Л.Б. Правовое регулирование в сфере уголовного судопроизводства. — Владивосток: ДГУ, 1984. — 148 с.
68. Иоффе О.О. Советское гражданское право. — М.: Юрид. лит., 1967. — 496 с.
69. История средних веков: Хрестоматия. — М.: Просвещение, 1988.- 286с.
70. Источники по истории государства и права. — М.: Юрид. Лит., 1981. — 647 с.
71. Історія українського конституціоналізму (у документах). — К.: Юрінком Інтер, 1996.-276с.
72. Кант И. Критика способности суждения. — Санкт-Петербург, 1995. — 376 с.
73. Кант И. Метафизические начала естествознания. — М.: Мысль 1999. — 476 с.
74. Кант И. Соч. в 6 томах. — М.: Мысль, 1965.
75. Карельский В.М. Демократия и дисциплина в развитом социалистическом обществе. — М.: Юрид. лит., 1977. — 136 с.
76. Карпачова Н. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. — К., 2000. — 378 с.
77. Кобликов А. С. Законность – конституционный принцип советского уголовного судопроизводства. М.: Юр. изд., 1979. – 119 с.
78. Коврига З.Ф. Дознание в органах милиции.—Воронеж: Изд-во Воронежск. ун-та, 1964.— 59 с.
79. Коврига З.Ф. Уголовно-процессуальная ответственность. — Воронеж: ИВУ, 1984. — 192 с.
80. Когамов М.Ч. Гоударственный следственный комитет: версии, опыт, проблемы, решения.— Алма-Ата: ЖетІ Жарги, 1997. — 175 с.
81. Когамов М.Ч. Предварительное расследование уголовных дел в республике Казахстан: состояние, организация, перспективы. — Алма-Ата: ЖетІ Жарги, 1998. — 176 с.
82. Козяков І. М. Співвідношення прокурорського погляду і відомчого контролю за законністю оперативно-розшукової діяльності. Автореф. дис. .. канд юрид. наук. – Харків, 2001. – 20 с.
83. Колодій А.М. Принципи права України. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — 206 с.
84. Колоколов Н. А. Судебный контроль на стадии предварительного расследования. – Курск: Сейм, 2000. – 330с.
85. Колосович С.А. Правовой статус подозреваемого и проблемы его совершенствования: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — М., 1991. — 21 с.
86. Коментар до Конституції України. — К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996. — 378 с.
87. Комиссаров В.И. Теоретические проблемы следственной тактики. — Саратов: СГУ, 1987. — 157 с.
88. Комітет попередження злочинності та боротьби з нею. – Відень, 5–16 лютого, 1990. // Док. Е/АС 57/1990, 15 december, 1990.
89. Кони А. Ф. Судебные следователи. Собр.соч.,т. 1. - М.: Юрид. лит., 1966.—574.
90. Конституция Соединенных Штатов Америки (17 сентября 1787 г.) // Конституции буржуазных государств: Уч. пособие. — М.: Юридическая литература. — 1982.- 43 с.
91. Корнуков В.М. Конституционные основы положения личности в уголовном судопроизводстве. — Саратов: ИСУ, 1987. — 180 с.
92. Коршевер И. Г. О понятии дознания в советском уголовном процессе // Сов. государство и право, 1954, № 5.— С. 59-65.
93. Кримінальний процес України. — Харків: Право, 2000. — 496 с.
94. Кримінально-процесуальний кодекс України. Проект (за станом на березень 2001 року), підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України. — К., 1997. — 125 с.
95. Кругликов А.П. Правовое положение органов и лиц, производящих дознание в советском уголовном процессе.— Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1986.—43 с.
96. Крыленко Н. Что такое революционная законность. М. – Л.: Моск. роб., 1927. – 46 с.
97. Крылов И.Ф., Бастрыкин А.И. Розыск, дознание, следствие. Уч. пособие.— Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1984.—217 с.
98. Крымский С.Б., Кузнецов В.И. Мировоззренческие категории в современном естествознании. — М.: Мысль, 1995. – 236 с.
99. Кудин Ф.М., Костенко Р.В. Достаточность доказательств в уголовном процессе. — Краснодар: КГАУ, 2000. — 160 с.
100. Кузьмінова В.Ю. Правові та наукові основи відновлення (реконструкції) втрачених кримінальних справ. – Автор. дисерт. … канд. юр. наук Харків – 2002. – 21с.
101. Курило М. П., Півненко М. П. Участь прокурора в слідчих діях. – Харків: Рубікон, 1998. – 138 с.
102. Курицын В. М. Становление социалистической законности. – М.: Наука, 1983. – 216 с.
103. Курс кримінології: Загальна частина: Підручник: У 2 кн. / За заг. ред. О.М. Джужи. — К: Юрінком Інфо, 2001. — 352 с.
104. Куцова Э.Ф. Гарантии прав личности в советском уголовном процессе. — М.: Юр. лит., 1973. — 195 с.
105. Кучинский В.А. Личность, свобода, право. — М.: Юрид. лит., 1978. – 207с.
106. Ленин В.И. Полное собрание сочинений. Изд. 5-е. – М.: Политиздат, 1960. — Т. 2. — 667С.
107. Ленин В.И. Полное собрание сочинений. Изд. 5-е. – М.: Политиздат, 1964. — Т. 44. — 725 с.
108. Ленский А.В. Досудебное и предварительное производство в системе уголовного процесса России.— Томск, Изд-во ТГУ, 1997. — 123 с.
109. Либус И. Охрана прав личности в уголовном процессе. — Ташкент: Узбекистан, 1975. — 136 с.
110. Лившиц Ю.Д., Розаев А. А., Сотников Н. И., Ташибаев К. У. Дознание в органах внутренних дел Казахской ССР.— Караганда. 1990.—135 с.
111. Лисюткин А.Б. Заблуждение и ошибка как категории правоведения // Российская юридическая доктрина в XXI веке: проблемы и пути их решения. Науч.-практ. конф. — Саратов: СГАП, 2001. — С. 25-37.
112. Локк Дж. Избранные философские сочинения. — Т. 2. — М.: Изд. Соцэкгиз, 1960. – 532 с.
113. Локк Дж. Сочинения. — М.: Мысль, 1985. — 339 с.
114. Лубенский А. И. Предварительное расследование по законодательству капиталистических государств.— М.: Юрид. лит., 1977. – 160с.
115. Лукашова Е. А. Социалистическое правосознание и законность. – М.: Юрид. лит., 1977. – 344 с.
116. Лунев А. Е. Обеспечение законности в советском государственном управлении. – М.: Юр. издат, 1963. – 158 с.
117. Люблинский П. Й. Следователь, как судебный орган. — «Судебное обозрение». 1905, 4 декабря.—№ 50.—С. 1341—1342.
118. Максименко В.Ф. Демократія і дисципліна в радянському суспільстві. — К.: Наукова думка, 1973. — 175 с.
119. Малишко М.І. Історичний розвиток конституції та конституціоналізму в Україні // Наукові записки. Серія "Право". — Вип. 1. — Острог, 2000. -С. 79 - 86.
120. Маляренко В. Т., Вернидубов І. В. Прокурор у кримінальному судочинстві. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 240 с.
121. Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального судочинства. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — 320 с.
122. Мальцев Г.В. Социалистическое право и свобода личности (Теоретические вопросы). — М.: Юрид. лит., 1968. —143 с.
123. Марат Ж.П. План уголовного законодательства. — М.: Иноизд., 1951. — 152 с.
124. Маркс К. Энгельс Ф. Сочинения. Изд. 2-е. — Т. 1. — М.: Госполитиздат, 1955. – 697 с.
125. Марксистско-ленинская диалектика. — Кн. 3. Диалектика процесса познания. — М.: МГУ, 1985. — 367 с.
126. Мартынчик Е.Г. Теория разделения властей Ш.Л. Монтескье и современность // Вопросы философии и права. — Кишинёв, 1993. № 3 (104). С. 53-60;
127. Мартынчик Е.Г., Радьков В.П., Юрченко В.Е. Охрана прав и законных интересов личности в уголовном судопроизводстве. — Кишинев: Штиинца, 1982. — 188 с.
128. Матузов Н.И. Правовая система и личность. — Саратов: ИГУ, 1987. — 294 с.
129. Матузов Н.И. Субъективные права граждан СССР. — Саратов: Прив. кн. изд., 1966. — 191 с.
130. Мексиканские Соединенные Штаты: Конституция и законодательные акты. — Москва: Прогресс, 1986. -135 с.
131. Минеева Г.П. Уголовно-правовая охрана свидетеля и потерпевшего: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — М., 1993. — С. 17.
132. Митрохин Н.П. Законность и демократизм предварительного следствия. — Минск: Выш. шк., 1979. — 208 с.
133. Михайленко А.Р. Возбуждение уголовного дела в советском уголовном процессе. — Саратов: СГУ, 1975. — 151 с.
134. Михайленко А.Р. Проблемы обеспечения законности на предварительном следствии в советском уголовном процессе. Теория и практика. Дис. … докт. юрид. наук. — К., 1988. — 510 с.
135. Михайленко А.Р. Расследование преступлений: законность и обеспечение прав граждан. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — 445с.
136. Михайленко А.Р. Укрепление правового положения обвиняемого в уголовном процессе // Проблемы правового статуса личности в уголовном процессе. — Саратов: ИСУ, 1981. — С. 92-98.
137. Михайленко О. Р. Прокуратура Франції, ФРН, Великобританії, США. – К.: Акад. адв., 2001. – 32 с.
138. Михайленко О.Р. Основи правознавства. — К.: Академія, 1997. — 256 с.
139. Михайленко О.Р. Помилки при складанні процесуальних документів у кримінальних справах: як їх запобігти // Рад. право. — 1990. — № 9. — С. 35-38.
140. Михайловский Н.К., Овсюк А.М. и др. Права человека и современный мир. — К.: Наукова думка, 1980. — 356.
141. Михеєнко М. М., Шибіко В. П., Дубинський А. Я. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України.— К.: Юрінком Інтер, 1997.—622 с.
142. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. — К.: Либідь, 1999. — 534с.
143. Мичко М. І. Теоретичні і практичні проблеми організації роботи в апараті прокуратури області. – Донецьк: Донеччина, 2001. – 160 с.
144. Мичко М. І. Функції та організаційний устрій прокуратури. – Донецьк: Донеччина, 2001. – 272 с.
145. Монтескье Ш. Избранные произведения. — М.: Госполитиздат, 1955.-800с.
146. Мычко И. Н. Прокуратура Украины: роль и место в системе государственной власти. – Донецк: Донеччина, 1999. – 256 с.
147. Надь Л. Приговор в уголовном процессе. Пер. с венг. — М.: Юрид. лит., 1982. — 224 с.
148. Назаренко Р.І. Характеристика кримінально-процесуальних відносин на початковому етапі досудового провадження: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — К., 2001. — 20 с.
149. Наказ МВС України № 433 від 23 липня 1993 р. «Про заходи по виконанню Закону України від 30 червня 1993 р. «Про внесення в деякі законодавчі акти України змін та доповнень щодо удосконалення попереднього розслідування» і заходи щодо покращення дізнавальницької роботи в органах внутрішніх справ» — Київ, 1993 р., який втратив силу лише з прийняттям 29 грудня 1995 р. наказу МВС України № 880.
150. Ніколаєв О.О. Проблеми забезпечення процесуальних прав та законних інтересів обвинуваченого на досудовому слідстві. Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — К., 2001. — 21 с.
151. Носов В. Ты не прав Монтескье. Разделение на три власти абсурдно // Голос Украины. — 1994. — 24 апреля;
152. Общественные и личные интересы в уголовном судопроизводстве. — Воронеж: ВГУ, 1984. — 160 с.
153. Олейник П.А. Личностный подход (теоретические аспекты и практическая значимость для деятельности органов внутренних дел) // Сов. государство и право. — 1980. — № 4. — С. 39 - 52.
154. Пантелеев И.Ф. Криминалистика и теория доказательств // Научная информация по вопросам борьбы с преступностью. — М., 1983. — Вып. 76. — С.28 - 36.
155. Пашкевич П.Ф. Процессуальный закон и эффективность уголовного судопроизводства. — М.: Юрид. лит., 1984. — 175 с.
156. Петрухин И.Л. Правосудие в системе государственных функций // Правоведение. — 1983. — № 3. — С. 34-42.
157. Платон. — М.: Политиздат, 1972. — Т. 3. — Ч. 2. — 356 с.
158. Побегайло Г.Д. К вопросу о дальнейшей демократизации деятельности советской адвокатуры // Труды Воронеж. гос. ун-та. — Воронеж: ВГУ, 1970. — Т. 88. — 186.
159. Попов В.И. Социалистическая законность в деятельности местных Советов. — М.: Госюризд., 1954. — 208с.
160. Права людини і професійні стандарти для юристів у документах міжнародних організацій / Упоряд. Т. Яблонська. — К.: Сфера, 1999. — 256 с.
161. Про концепцію судово-правової реформи в Україні: Постанова Верховної Ради України від 28 квітня 1992 р.— Голос України, 1992, 12 серпня.— № 152.
162. Проблемы судебной этики / Под ред. М.С. Строговича. — М.: Наука, 1974. — 272 с.
163. Прокурорський нагляд в Україні. – Донецьк: Донеччина, 1997. – 256 с.
164. Рабинович П. М. Проблемы теории законности развитого социализма. – Львов: Высшая шк., 1979. – 204 с.
165. Рабинович П.М. Социалистическая законность и целесообразность в советском праве. Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — М., 1966. — 19 с.
166. Рабочий документ "Правонарушители и жертвы: ответственность и справедливость у процессе отправления уголовного правосудия", подготовленный Секретариатом Десятого Конгресса Организации Объединенных Наций по предупреждению преступности и обращения с правонарушителями. — Вена. — 2000. — 10-17 апреля. A/CONE/187/8 (Окремий відбиток).
167. Радьков В.П. Социалистическая законность в советском уголовном процессе. — М.: Госюриздат, 1959.- 254с.
168. Рахунов Р.Д. Участники уголовно-процессуальной деятельности. — М.: Госюризд., 1961. — 277 с.
169. Ремнев В.И. Социалистическая законность в государственном управлении. – М.: Наук, 1979. – 167с.
170. Резолюція ЕКОС 1990 / 22–24 травня // Док. ООН: А/CONF 144/20, 7 june, 1990.
171. Речицкий В.В. Политическая активность. Конституционные аспекты. К.: Сфера, 1999.- 496 с.
172. Робеспьер М. Революционная законность и правосудие: Пер. с фр. – М.: Госюриздат, 1959. – 275 с.
173. Розин Н.Н. Уголовное судопроизводство.—Спб., 1914.—576 с.
174. Руденко Н. В. Основы теории представительства прокуратурой интересов государства в арбитражном суде. – Алчевск: Ладо, 1999. – 568 с.
175. Рудинский Ф.М. Личность и социалистическая законность. — Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1976. — 159 с.
176. Руководство по расследованию преступлений. — Харьков: Консум, 2001. — 608 с.
177. Рыбинска И. Громкое дело // Факты и комментарии. — 2001. — 11 августа.
178. Рыжаков А. П. Предварительное расследование: Уч. пособие.— Тула: ТГУ, 1996—318 с.
179. Савицкий В.М. Очерк теории прокурорского надзора в уголовном судопроизводстве. — М.: Наука, 1975. — 383 с.
180. Савченко М.Д. Правовий статус Конституційного Суду України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — Харків, 2001. — С. 17.
181. Самощенко И.С., Фаркуши М.Х. Ответственность по советскому законодательству. — М.: Юрид. лит., 1971. — 240 с.
182. Сенчик Н. А. Наука на службе законности и правопорядка. – К.: Законы, 1982. – 48 с.
183. Сергейко П.Н. Законность, обоснованность и справедливость судебных актов. — Краснодар: Кр. Ун-т, 1974. — 183 с.
184. Словарь русского языка. — Т. IV. — М., ГИИС, 1961. — 1088 с.
185. Словник української мови. — Т. 2. Г-Ж. — К.: Наукова думка. — 1971. – 550 с.
186. Советский уголовный процесс. — Л.: ЛГУ, 1989. — 469 с.
187. Советский уголовный процесс. — М.: ВПА, 1972. — 534 с.
188. Советский уголовный процесс. — М.: Юрид. лит., 1988. – 586 с.
189. Советский уголовный процесс. — М.: Юрлит., 1980. — 568 с.
190. Советский уголовный процесс. Л.: Изд-во ЛГУ, 1989. – 536с.
191. Советский энциклопедический словарь. — М.: Сов. энц., 1983. — 1 600 с.
192. Спиноза Б. Избранные сочинения. — М.: Госполитиздат, 1957. — Т. 2. — 727 с.
193. Становлення і розвиток цивільних і трудових правовідносин у сучасній Україні: Монографія. Науч. ред. Я.М. Шевченко. — К.: ІГіПр, 2001. — 248 с.
194. Стешенко Т.В. Виборчі комісії: правовий статус і організація роботи: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — Харків, 2000. — 20 с.
195. Стремовский В.А. Участники предварительного следствия в советском уголовном процессе. — Ростов-на-Дону: Изд-во Ростовского ун-та, 1966. – 260с.
196. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. — М.: Наука, 1968. — Т. 1. — 470 с. — Т. 2.— М.: Наука, 1970.—516 с.
197. Строгович М.С. Основные вопросы советской социалистической законности. — М.: Наука, 1966. — 189 с.
198. Строгович М.С. Уголовное преследование в советском уголовном процессе. — М.: АН, 1951. — 188 с.
199. Таджиев Х.С. Прокурорский надзор и ведомственный контроль за расследованием преступлений. — Ташкент: Фан, 1985. — 184 с.
200. Таджиев Х. С. Прокурорский надзор и ведомственный контроль за расследованием преступлений. Вопросы теории и практики. – Ташкент: ФАН, 1985. – 184 с.
201. Теория юридического процесса. — Харьков: Выща школа, 1985. — 192 с.
202. Теребилов В. И. Законность и правосудие в СССР. – М.: Политиздат, 1987. – 224 с.
203. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — 575 с.
204. Тертышник В. М. Уголовный процесс: Уч. пособие.— Харьков 1999 — 222с.
205. Тихонова Б.Ю. Субъективные права граждан, их охрана и защита: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — М., 1972. – 19 с.
206. Толстой Ю.К. К теории правоотношений. — Л.: ЛГУ, 1959. — 87 с.
207. Трубников Т.В. Теоретические основы упрощенных судебных производств. — Томск: ТГУ, 1999. – 127с.
208. Уголовный процесс /Под ред. Гуценко К. Ф.—М.: Зерцало, ТЕИС, 1996—543 с.
209. Уголовный процесс БССР. — Минск: Высш. школа, 1979. —544 с.
210. Уголовный процесс. — М.: Зерцало, 1995. – 458 с .
211. Уголовный процесс. — М.: Юрид. лит., 1972. — 584 с.
212. Уголовный процесс.—М.: Юрид. лит., 1970.—487 с.
213. Уемов А.И. Логические ошибки. Как они мешают правильно мыслить. — М.: Госполитиздат, 1958. — 119 с.
214. Умаров К. У. Органы милиции — основные органы дознания.—Ташкент: ТВШ, 1968.—137 с.
215. Филимонов Б.А. О теоретических основах предварительного расследования в уголовном процессе ФРГ // Вестник Московского университета, 1993, № 2. —Серия 11, Право.—С. 75—81.
216. Философский словарь / Под ред. И.Т. Фролова. — 5-е изд. — М.: Политизд., 1987. — 590 с.
217. Философский энциклопедический словарь. — М.: Изд. Сов. энциклопедия, 1983. — 840 с.
218. Фойницкий Й. Я. Курс уголовного судопроизводства.—Т. 2.—СПб., 1910.— 456 с.
219. Фойницкий Й.Я. Курс уголовного судопроизводства. Т. 2. / печат. по 3-му изд., Спб., 1910.— Санкт-Петербург: Изд-во «Альфа», 1996.— 456 с.
220. Халфина Р.О. Общее учение о правоотношениях. — М.: Юрид. лит., 1974. — 351 с.
221. Хотенець П.В. Правовий статус адвоката в Україні. Автор дис. .. канд. юрид. наук. – Харків, 2002. – 19 с.
222. Хрестоматия по истории СССР 1861-1917. — М.: Просвещение, 1990. — 415 с.
223. Цыпкин А.Л. Право на защиту в советском уголовном процессе. — Саратов, 1956. - 337 с.
224. Чеканов В.Я. Прокурорский надзор в уголовном судопроизводстве. — Саратов: СГУ, 1972. — 188 с.
225. Чельцов М.А. Советский уголовный процесс. — М.: Госюризд., 1962. — 503с.
226. Чельцов-Бебутов М.А. Обвиняемый и его показания в советском уголовном процессе. — М.: Юрид. изд-во, 1947. — 274 с.
227. Чхивадзе В. М. Государство, демократия, законностью – М.: Юрид. лит., 1967. – 504 с.
228. Шаповалова Л.І. Потерпілий як суб’єкт кримінально-процесуальної діяльності в досудових стадіях кримінального процесу: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — К., 2001. — 19 с.
229. Шевченко Я.Н. Правовое регулирование ответственности несовершеннолетних. — К.: Наукова думка, 1976. — 189 с.
230. Шибико В.П. Правовой статус обвиняемого в уголовном процесе Германской Демократической Республики. Автор. дис… канд. юрид. наук. — К. – 1983. — 24 с.
231. Шиманський В. В. Судебный следователь в пореформенной России // Правоведение — 1973.— № 3— С. 110 - 117.
232. Шишкін В.І. Судові системи країн світу. У 3-х кн. — Кн. 2. — К.: Юрінком Інтер, 2001. - 336 с.
233. Шмоткін О.В. Законність: історія та сучасність // Забезпечення законності у діяльності органів внутрішніх справ України. Збірник наукових праць. — К.: Укр. Акад. вн.справ, 1993. — С. 19-23.
234. Штефан М.Й. Цивільний процес. — К.: Ін. Юре, 1997. — 608 с.
235. Шумило М.Є. Реабілітація в кримінальному процесі Україні. — Харків: Арсіс, 2001. — 320 с.
236. Шумський М. В. Прокуратура України. – К.: Вентурі, 1998. – 336с.
237. Эбзеев Б.С. Советское государство и права человека. — Саратов: Изд-во СУ, 1968. —180 с.
238. Элькинд П.С. Сущность советского уголовно-процессуального права. — Л.: ЛГУ, 1963. – 172 с.
239. Ютси З. Проблемы коллизии у законодательстве Федеративной республики Германии // Колізії у законодавстві України, проблеми теорії і практики. — К.: Генеза, 1996. — С. 28-36.
240. Ягодинский В. Н. Подследственность преступлений. Учебно- методическое пособие.— К.: РИО МВД Украины, 1994.— 76 с.
241. Якимович Ю.К. Дополнительные и особые производства в уголовном процессе России. — Томск: ТГУ, 1994. — 105 с.
242. Якимович Ю.К. Структура советского уголовного процесса: система стадий и система производств. Основные и дополнительные производства. — Томск: ТГУ, 1991. — 138 с.
243. Якимович Ю.К., Ленский А.В., Трубников Т.В. Дифференциация уголовного процесса. — Томск: ТГУ, 2001. — 300 с.
244. Ямпольская Ц.А. О субъективных правах советских граждан и их гарантии // Вопросы советского государственного права. — М., 1959. — С. 161-166.
245. Gieslak M. Polska Procedura Karna. — Warsawa, 1971. — S. 202-203.