АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРОЦЕС У ПАРАДИГМІ ПРАВА

Краткое описание

ЗМІСТ

Перелік умовних скорочень........................................................................................3
ВСТУП...........................................................................................................................4
РОЗДІЛ 1. Природа юридичного проце-су................................................................14
1.1. Генезис та зміст юридичного проце-су...............................................................14
1.2. Система юридичного проце-су............................................................................32
1.3. Види юридичного проце-су..................................................................................41
Висновки до розділу 1................................................................................................67
РОЗДІЛ 2. Адміністративно–процесуальне право: концептуальні детермінан-ти...................................................................................................................................72
2.1. Теоретичні засади детермінації предмета адміністративно-процесуального пра-ва.............................................................................................................................72
2.2. Логіко-методологічний аналіз дефініції «предмет адміністративно – процесуального пра-ва»...............................................................................................96
2.3. Норми адміністративно–процесуального права: теоретичний ас-пект..........117
2.4. Метод правового регулювання в адміністративно–процесуальному пра-ві.131
2.5. Структура адміністративно–процесуального пра-ва.......................................147
2.6. Взаємодія адміністративно–процесуального права з іншими галузями пра-ва.................................................................................................................................149
Висновки до розділу 2..............................................................................................156
РОЗДІЛ 3. Зміст та структура адміністративного проце-су...................................163
3.1. Адміністративний процес та адміністративно–процесуальне пра-во............163
3.2. Адміністративна процедура в адміністративному проце-сі...........................171
3.3. Суб’єкти адміністративного проце-су..............................................................182
3.4. Строки в адміністративному проце-сі..............................................................189
3.5. Структура адміністративного проце-су............................................................203
Висновок до розділу 3..............................................................................................222
РОЗДІЛ 4. Неконфліктні провадження в адміністративному проце-сі.................228
4.1. Нормотворче проваджен-ня...............................................................................230
4.2. Дозвільне проваджен-ня.....................................................................................241
4.3. Реєстраційне проваджен-ня................................................................................250
4.4. Контрольні проваджен-ня..................................................................................258
4.5. Атестаційні проваджен-ня..................................................................................270
Висновки до розділу 4..............................................................................................277
РОЗДІЛ 5. Конфліктні провадження в адміністративному проце-сі.....................283
5.1. Дисциплінарне проваджен-ня............................................................................285
5.2. Провадження з розгляду звернень грома-дян...................................................293
5.3. Провадження в справах про адміністративні делік-ти....................................305
5.4. Адміністративно-позовне провадження .........................................................316
Висновки до розділу 5..............................................................................................335
ВИСНОВКИ...............................................................................................................343
Список використаних дже-рел:.................................................................................358

ВСТУП
Оновлення поглядів на зміст взаємодії держави й інститутів громадянського суспільства виявилося важливим чинником позбавлення права від етатистських традицій, формування нового концепту його парадиг-ми.
У реформованому форматі правових відносин важливим теоретичним здобутком стала відмова від моно-центриського розуміння адміністративного права та висновок про його поліструктурність.
Предметний науковий пошук і втілення його результатів у практику державотворення забезпечує формування за стандартами правової держави адміністративної юстиції, адміністративно-деліктного права, інститутів адміністративних послуг, позасудового захисту фізичних та юридичних осіб, а також інших складових діяльності публічної адміністрації.
Фактором забезпечення їх розвитку як інструмента демократичних перетворень постає адміністративний процес, який виражає динаміку, пов’язує право з конкретним буттям.
Проте адміністративно-процесуальна теорія на сьогодні не забезпечена концептуальними положеннями нового типу щодо таких детермінант, як: адміністративний процес та адміністративно-процесуальне право; адміністративний процес і адміністративна процедура, які суттєво впливають на сутнісну характеристику зазначеного явища.
З’ясування змісту, соціальної ролі адміністративного процесу, різноманіття зв’язків у сфері діяльності публічної адміністрації дає можливість розглянути його як самостійну галузь права з єдиним предметом, методом та індивідуальною структурою.
Дослідження адміністративно-процесуальних норм, їх змісту, видів та призначення зумовлює можливість визначити їх роль у обслуговуванні потреб не тільки відповідного матеріального права, а й інших матеріальних галузей.
Адміністративний процес – складне явище, системний характер якого обумовлюється значним обсягом предметної регламентації, що охоплює найрізноманітніші сфери діяльності публічної адміністрації та численні категорії індивідуальних справ. На цьому тлі вартою на особливу увагу постає проблема наукової детермінації окремих складових адміністративного процесу. Адже від того, наскільки динамічно буде вирішуватись проблема ланок системи адміністративного процесу, залежатиме вся кодифікаційна діяльність у царині адміністративно-процесуального права, а також ефективне функціонування усієї системи державної влади на благо людини, суспільства та держави у цілому.
Базове підґрунтя для цього склали дослідження С.С. Алексєєва, К.С. Бельського, Б.М. Габрічидзе, М.Д. Загряцкова, Д.А. Керимова, Ю.М. Козлова, М.І. Козюбри, А.М. Колодія, Б.М. Лазарєва, В.В. Лазарєва, О.Г. Мурашина, В.О. Навроцького, Н.М. Оніщенко, В.М. Протасова, В.І. Ремньова, П.М. Рабіновича, Ю.М. Старилова, Ю.О. Тихомирова, В.А. Юсупова, Л.С. Явича та ін.
Дослідження ключових детермінант адміністративно-процесуального права провадилося, виходячи з нової ідеології українського адміністративного права відповідно до його суспільної цінності, методу, предмета і структури, що здійснені у працях: В.Б. Авер’янова, О.Ф. Андрійко, Ю.П. Битяка, І.П. Голосніченка, В.М. Горшеньова, Є.В. Додіна, Р.А. Калюжного, А.П. Клюшніченка, Л.В. Коваля, В.К. Колпакова, Т.О. Коломоєць, А.Т. Комзюка, В.В. Копейчикова, Є.Б. Кубка, Є.В. Курінного, В.М. Марчука, О.І. Миколенка, О.В. Негодченка, Н.Р. Нижник, В.Ф. Опришка, О.І. Остапенка, В.Г. Перепелюка, В.П. Пєткова, О.П. Рябченко, А.О. Селіванова, В.М. Селіванова, В.Ф. Сіренка, М.Ф. Стахур¬ського, В.Я. Тація, М.М. Тищенка, В.В. Цвєткова, В.М. Шаповала, В.К. Шкарупи, Ю.С. Шемшученка та інших.
Обґрунтуванню теоретичних висновків щодо місця адміністративного процесу в системі юридичного процесу, природи адміністративно-процесуальних норм та відносин, детермінації предмета, методу адміністративно-проце¬суального права слугували праці вчених країн пострадянського простору А.Б. Агапова, Д.М. Бахраха, І.А. Галагана, О.К. Застрожньої, О.П. Коренєва, А.М. Крамника, О.Є. Луньова, В.М. Манохіна, М.Я. Масленникова, І.В. Панової, Л.Л. Попова, Б.В. Россинського, Н.Г. Са-лищевої, В.Є. Севрюгіна, В.Д. Сорокіна, С.С. Студенікіна, М.С. Студенікіної, Н.Ю. Хаманєвої, А.П. Шергіна, О.Ю. Якимова та інших.
Роботи вітчизняних і зарубіжних фахівців утворили теоретичну базу для нового пошуку щодо природи, змісту і структури адміністративного процесу. Детальний теоретичний огляд історичного становлення суті та змісту адміністративного процесу, дав можливість довести, що інститут адміністративного процесу перетворився у новітню галузь адміністративного права – адміністративно-процесуальне право, запропонувати нову теоретичну концепцію структури адміністративного процесу, розглянути індивідуальні особливості окремих груп проваджень.
Викладене вище зумовлює актуальність теми дисертації, її важливе теоретичне і практичне значення щодо подальшого розвитку адміністративно-проце¬суального права і оновлення адміністративно-процесуального законодавства відповідно до сучасного українського державотворення.
Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках планових досліджень Міністерства внутрішніх справ України («Пріоритетні напрями фундаментальних і прикладних досліджень навчальних закладів і науково–дослідних установ МВС України на 2005–2010 роки») і НАВСУ («Основні напрями наукових досліджень НАВСУ на 2005–2010 роки»). Її проблематика має безпосереднє відношення до Концепції адміністративної реформи в Україні, впровадженої Указом Президента України № 810 від
22 липня 1998 р., і теми Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України «Проблеми адміністративно-правового забезпечення реформування державного управління (адміністративної реформи) в Україні» (№ 0102U001602).
Мета і завдання дослідження. Основна мета дослідження – розроблення на основі нової ідеології реформування адміністративно-правових інститутів і оновлених уявлень про адміністративну культуру, що сформульовані Концепцією адміністративної реформи в Україні, концептуальних засад української теорії адміністративного процесу, визначення пріоритетних шляхів удосконалення адміністративно-процесуального законодавства і процесуальної діяльності публічної адміністрації.
Мета дослідження зумовила наступні завдання:
– дослідити розвиток становлення юридичного процесу, теоретично об-ґрунтувати його системність, розглянути компоненти і класифікувати за характером функціонального зв’язку із структурою механізму правового регулювання;
– визначити місце адміністративного процесу в правовій системі та його рівень залежності від кореспондуючої матеріальної галузі права;
– відокремити родові та видові ознаки юридичного процесу;
– дослідити теоретичні засади детермінації предмета адміністративно-процесуального права;
– здійснити логіко-методологічний аналіз дефініції «предмет адміністра-тивно-процесуального права»;
– теоретично обґрунтувати характерні особливості процесуальних та процедурних норм, їх зміст, види, важливість у реалізації потреб матеріального права;
– розглянути особливості методу правового регулювання у адміністративно-процесуальному праві;
– окреслити структуру адміністративно-процесуального права;
– визначити співвідношення правових категорій «адміністративний про-цес» та «адміністративно-процесуальне право», «адміністративний процес» і «адміністративна процедура»;
– дослідити характерні особливості суб’єктів адміністративного процесу та визначити критерії їх класифікації;
– охарактеризувати категорію «строк» у адміністративному процесі;
– сформулювати концептуальні засади детермінації структури адміністративного процесу;
– розкрити сутність, структурні особливості конфліктних проваджень (нормотворчого, дозвільного, реєстраційного, контрольного, атестаційного) та не конфліктних проваджень (у справах про адміністративні делікти, дисциплінарного, з розгляду скарг, адміністративно-позовного);
– запропонувати проект Кодексу процесуальної діяльності публічної адміністрації.
Об’єктом дослідження є процесуальні відносини публічного права.
Предметом дослідження є теоретичні проблеми адміністративного процесу в українському праві.
Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становить су-купність методів та прийомів наукового пізнання як загальнонаукових (діалектичний, історичний, логічний, системного аналізу тощо), так і спеціальних (документального аналізу, порівняльно-правового аналізу тощо).
Діалектичний метод дав можливість розглядати співвідношення адміністративного процесу з адміністративним правом та іншими юридично галузевими утвореннями в умовах постійного розвитку, взаємодії матеріального й ідеального, забезпечуючи матеріалістичний підхід до зазначених явищ (підрозділи 1.1, 1.2, 1.3. та ін.).
Метод абстрагування дозволив «відвернутися» від наповненості змісту конкретного явища, свідомо залишити поза увагою його численні сторони і ознаки, але виявити у ньому типове, найбільш характерне й істотне, визначити закони, за якими воно існує, тобто розкрити останнє як наукову категорію (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3, 2.4, 3.5. та ін.).
Сходження від конкретного до абстрактного найтісніше пов’язано із взаємодоповнюючими один одного методами – аналізу і синтезу. Найбільш рельєфно зазначені методи проявилися при аналізі окремих процесуальних дій та проваджень (розділи 4 та 5 та ін.).
Застосування історичного методу дало можливість встановити генетичні зв’язки адміністративного процесу та адміністративного права, відмежувати адміністративний процес від кримінального та цивільного процесів (підроз-діли 1.1, 1.3 та ін.).
Метод структуралізму застосовувався при аналізі видів юридичного процесу; адміністративного процесу та окремих проваджень (підрозділи 1.3, 3.5, 4.1, 4.2, 5.1, 5.3 та ін.).
Функціональний метод застосовувався для вивчення функцій, наприклад, суб’єктів адміністративного процесу (підрозділи 3.3 та ін.).
Системний метод сьогодні розглядається як універсальний інструмент пізнавальної діяльності, що відкриває шлях для подолання протиріч між зростанням кількісних характеристик інформаційних потоків і обмеженими можливостями сприйняття інформації. Його застосування дало можливість розглядати адміністративно-процесуальне право як галузь права (розділ 2 та ін.).
Використання порівняльно-правового методу дозволило у ході дослідження врахувати тенденції розвитку процесуального законодавства у державах з близькими до України правовими системами, уникнути некоректних рішень, запозичити позитивний досвід законотворення (під-розділи 4.2, 4.3, 5.1, 5.2, 5.3 та ін.).
Наукова новизна одержаних результатів у загальнотеоретичному вимірі полягає у тому, що адміністративний процес розглянутий як процесуальна діяльність публічної адміністрації із задоволення публічних інтересів громадян. Зазначений підхід дозволив отримати нові знання, які, по-перше, вивели сприйняття цього явища за рамки радянської правової доктрини, котра концентрувала дослідницькі зусилля на питаннях юрисдикційного та судочинського характеру, залишаючи природу процесуальної діяльності органів публічної влади за межами наукових пріоритетів або дроблячи адміністративний процес на декілька самостійних процесів як інститутів адміністративного права; по-друге, наявні кон-цептуальні ознаки галузі, характерні для адміністративного процесу, дали можливість довести існування адміністративно-процесуального права як самостійної правової галузі; по-третє, сформувати оновлену структуру та відокремити групи адміністративного процесу.
Наукова новизна дисертації характеризується тим, що у представленій роботі уперше:
– обґрунтовано інтегративні зв’язки юридичного процесу як правової категорії з функціонуванням публічної адміністрації та її складовими;
– доведено, що юридичному процесу, як органічному цілому, притаманні родові ознаки, не ідентичні ознакам його частин, а це дає можливість стверджувати, що вказане явище є системним утворенням в якісному та організаційному відношенні;
– встановлено, що у співвідношенні понять «процес» та «процедура» процес є безперервним рухом, вираженим у послідовних переходах від одного стану до іншого, а процедура – це ніщо інше, як дискретність такого руху;
– визначено предмет адміністративно-процесуального права. Це – публічні, організуючі суспільні відносини, які складаються з приводу реалізації публічною адміністрацією, порядку розгляду питань про застосування норм відповідних матеріальних галузей права, що закріплені адміністративно-процесуальним законодавством;
– підтверджено, що на рівні окремої галузі права специфіка методу полягає у характерній комбінації утворюючих його прийомів: дозволу, заборони та припису, а точніше – у їх особливому пропорційному співвідношенні;
– обґрунтовано, що для адміністративно-процесуального права влас-тива група правових норм, які мають відповідний ступінь системної організації, що утворює внутрішню структуру, елементами якої є її інститути;
– визнано, що адміністративно-процесуальне право знаходиться у тіс-ній взаємодії з іншими галузями права;
– встановлено співвідношення понять «адміністративний процес» та «адміністративно-процесуальне право», наведені авторські дефініції вказаних явищ;
– запропоновано класифікацію процесуальних строків за функціональ-ним призначенням;
– обґрунтовано, що адміністративні провадження можна об’єднати за наявністю або відсутністю у них спору про право у дві групи: конфліктні та неконфліктні;
– відокремлено групи об’єктів державної реєстрації та державної атестаційної діяльності;
– сформульовано дефініції нормотворчого, дозвільного, реєстраційно-го, атестаційного проваджень;
– запропоновано проект Кодексу процесуальної діяльності публічної адміністрації;
– доведено доцільність зміни назви провадження у справах про адміністративні правопорушення на провадження у справах про адміністративні делікти;
– подано структуру адміністративно-позовного провадження;
– запропоновано зміни до Кодексу адміністративного судочинства України.
Результатами дослідження з ознаками новизни є удосконалення:
– класифікації юридичного процесу за характером функціонального зв’язку із структурою механізму правового регулювання;
– основних засад детермінації суб’єктів адміністративного процесу;
– структури нормотворчого провадження;
– проекту Адміністративно-процедурного кодексу (внесений Кабіне-том Міністрів України на розгляд Верховної Ради України). З цією метою запропоновано більше десяти змін та доповнень.
Результатами дослідження є оновлений подальший розвиток і уточнення у адміністративно-процесуальній сфері:
– дефініції адміністративно-процесуальної норми;
– поняття «суб’єкт» та «учасник адміністративного процесу»;
– структури адміністративного процесу;
– дефініції адміністративного провадження;
– поняття «строк» у адміністративному процесі;
– співвідношення понять «контрольне» та «наглядове провадження»;
– дефініції «дисциплінарне провадження»;
– системи стадій та етапів провадження у справах про адміністративні делікти.
Практичне значення одержаних результатів обумовлено, перш за все, теоретичною спрямованістю роботи.
Висновки та пропозиції, які містяться у дисертаційному дослідженні, сприятимуть становленню та подальшому вдосконаленню правового регулю-вання адміністративно–процесуальних відносин. Вони використані при розробленні проектів Адміністративно-процедурного кодексу України, Кодексу України про адміністративні проступки, Закону «Про адміністративно-правові акти» та інших законів.
Матеріали дисертації широко використані у підручниках, навчальних і навчально-методичних посібниках. Як такі вони пройшли апробацію у вигляді окремої глави у підручнику (див. Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підруч. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 544 с.).
Матеріали включені до базових навчальних курсів і спеціальних курсів у межах викладання дисциплін адміністративно-правового спрямування. Позитивний досвід з цього приводу накопичений у КНУВС, Одеському юридичному інституті ХНУВС, ЛДУВС, у Академії МВС Республіка Молдова «Штефан чел Маре», де викладається курс «Адміністративно-процесуальне право».
У правовиховній сфері положення і висновки дисертації можуть бути ви-користані для підвищення рівня правової культури населення, працівників державних та недержавних установ.
Апробація результатів дисертації. Основні ідеї, положення та висновки узагальнено і сформульовано у дисертації, оприлюднено у доповідях і виступах дисертанта на міжнародних, всеукраїнських, міжрегіональних, регіональних науково-теоретичних, науково-практичних, наукових конференціях та семінарах. Зокрема: «Адміністративна реформа в Україні: стан та перспективи» (2001р.); «Адміністративна юстиція: проблеми та перспективи запровадження в Україні» (2002р.); «Застосування норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку України» (2003р.); «Адміністративне право у сучасному вимірі» (2003р.); «Проблеми організації діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в умовах адміністративної реформи» (2003р.); «Адміністративна реформа в Україні: шлях до європейської інтеграції» (2003р.); «Конституційна реформа в Україні» (2003р.); «Реформування основних адміністративно–правових інститутів: проблеми теорії і практики» (2003р.); «Основні напрями реформування ОВС в умовах розбудови демократичної держави» (2004 р.); «Адміністративне право у контексті європейського вибору України» (2004 р.); «Забезпечення законності при реалізації адміністративно-деліктного законодавства» (2005 р.); «Європейські тенденції розвитку сучасного адміністративного права» (2005 р.).
Публікації. За результатами дисертаційного дослідження опубліковано індивідуальні монографії: «Процесуальні категорії адміністративного права» (Л.: ВАТ «Атлас», 2004. – 232 с.) і «Теоретичні засади адміністративного процесу» (К.: «АТІКА», 2005. – 358 с.), які отримали позитивні відзиви у публічних рецензіях доктора юридичних наук, професора В.К. Колпакова та члена-кореспондента АПрНУ, доктора юридичних наук Н.М. Мироненко.
Низка ключових положень і висновків дисертації знайшли відображення у 42 наукових працях, з них у: 1 підручнику, 3 монографіях, 5 навчальних посібниках, а також у 33 наукових статтях, доповідях і виступах, у тому числі у 25 статтях, що опубліковані у наукових фахових виданнях.
Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, п’яти розділів, які об’єднують двадцять три підрозділи, висновків, списку використаних дже-рел. Окремою частиною оформлені додатки (86 стор.). Загальний обсяг дисертації без додатків становить 404 стор., включаючи список використаних джерел, який займає 44 стор. Список використаних джерел складається з 499 найме¬нувань.
Назви і розташування розділів та підрозділів зумовлені логікою викладення та результатами виконаного дослідження.

Список литературы

ВИСНОВКИ

У світлі проголошення курсу на розбудову в Україні демократичної правової, соціальної держави особливої уваги набувають процеси, що пов’язані з реформуванням та вдосконаленням правової системи. Комплексний характер цієї системи, її універсальність як особливого соціально-політичного інституту вимагають ретельних досліджень кожної з її складових відповідно до оновленого розуміння сутності головних знарядь демократичних перебудов.
Однією з таких складових, що потребує кардинальної теоретичної переоцінки і зміни свого статусу як у суспільній свідомості, так і у сфері правозастосування є процесуальна частина адміністративно-правового простору.
В українській адміністративно-правовій науці відсутні концептуальні дослідження адміністративного процесу. Сучасні теоретичні розроблення базуються на поглядах радянських вчених, які так і не прийшли до однозначних висновків щодо змісту, структури та місця цього юридичного утворення в системі права. Це дослідження направлене на усунення існуючої теоретико-прикладної прогалини.
Скориставшись філософсько-правовими основами, логіко-теоретичними категоріями та теоретико-правовими засадами, автор дослідив адміністративний процес у парадигмі права і прийшов до таких висновків:
1. у філософському розумінні категорія «процес» складається з послідовно змінюючихся якісно нових станів, тому «процес» є дискретним. Між станами немає чітко визначених меж. Матеріальний зміст одного стану втілюється в наступний стан і при цьому процес не зупиняється – у зазначеному змісті про-цес є безперервним.
Тому, у кожному об'єкті, природно, постійно відбуваються зміни. Без змін не може відбуватися рух, який приведе до необхідного результату об’єкт. У кожен момент постульованого, умовного часу (у природі немає моментів часу як таких, часу, що існує самостійно, поза об'єктами) об'єкт як би перестає бути даним об'єктом. Оскільки об'єкт як ціле (поки його матеріальний зміст не втілився в інший об'єкт або інші об'єкти) зберігає свою якісну визначеність, залишається даним об'єктом. Крім постійних, численних змін, як на мікро – так і на макрорівні в об'єкті послідовно відбуваються ще і зміни в єдиному цілому. Таким чином, в об'єктивній реальності час є функцією процесу, а не процес – функцією часу.
Отже, «процес» як філософська категорія є самодостатньою субстанцією, що існує як у формах індивідуальної свідомості, так і у об’єктивних формах суспільної свідомості;
2. при здійсненні правової інтерпретації категорії «процесу» слід відштовхуватись від загальних ознак і закономірностей, притаманних явищу в його загальнофілософському розумінні. Якщо процес «взагалі» – це сукупність змінюючих один одного станів об’єкта, то процес юридичний становить собою аналогічну послідовність етапів реалізації правових норм. При цьому йдеться про офіційно впорядкований процес реалізації будь-яких матеріальних норм, а не лише тих, котрі регламентують окремий сектор соціальних відносин. Будь-яке твердження про обмеженість юридичного процесу рамками суб’єктного складу фактично дорівнює ідеї про те, що загальне явище процесу – це прогрес або регрес лише окремого виду об’єктів. Натомість, за логікою прибічників такої концепції, розвиток всіх інших явищ називатись процесом не може. Методологічна невиваженість цієї позиції є очевидною;
3. спираючись на загальне розуміння філософської категорії «процесу», можна стве-рджувати, що юридичний процес об’єднує всі нормативно-регламентовані процесуальні форми правової діяльності, що являють собою систему взаємопов’язаних, спеціально упорядкованих, розташованих у певному по-рядку дій та операцій, які підпорядковані певній меті і приводять за допомо-гою відповідних прийомів та засобів до конкретного результату;
4. юридичний процес – юридичний процес як правова категорія - це урегу-льований процесуальними нормами порядок діяльності публічних суб’єктів, по підготовці, прийняттю і документальному закріпленню юридичних рішень загального або індивідуального характеру;
5. юридичний процес як наука є чітко визначене поліцентричне утворення, покликане уніфіковувати і узагальнено об’єднати наукову інформацію у всіх різновидах юридичної практики як комплексну систему, і на цій підставі давати інтегральну картину категоріального арсеналу, понятійного апарату, що є ще диференційованим за різними галузями процесуальних юридичних наук: адміністративний, цивільний, кримінальний, конституційний процеси тощо;
6. юридичний процес можна класифікувати за характером функціонального зв’язку з структурою механізму правового регулювання на: правотворчий, правозастосовний та правоохоронний, де, правотворчий процес – це специфічна діяльність уповноважених органів та суб’єктів по підготовці, затвердженню та офіційному оголошенню нормативно-правових актів;
правозастосовний процес – це специфічна діяльність уповноважених органів та суб’єктів, яка направлена на реалізацію приписових правових норм позитивного регулювання. Вона складається з реєстраційно-посвідчувальної, правонадільної і заохочувальної діяльності, так як охоплює діяльність по реалізації позитивних велінь права;
правоохоронний процес – це специфічна діяльність уповноважених органів та суб’єктів яка направлена на охорону та захист права від будь-якого посягання. Вона складається з правозабезпечувальної, привентивної, каральної, контрольної, наглядової, правопоновлювальної і компенсаційної діяльності;
7. компонентами юридичного процесу є: процесуальне провадження, процесуальна стадія, процесуальний етап та процесуальна дія:
процесуальне провадження – компонент юридичного процесу, що представляє собою системне утворення, комплекс взаємозалежних і взаємообумовлених процесуальних дій, що: а) утворять певну сукупність процесуальних правовідносин, що відрізняються предметною характеристикою і взаємозв’язком з відповідними матеріальними правовідносинами; б) викликають потреби встановлення, доведення, а також обґрунтування всіх обставин і фактичної даних розглянутої юридичної справи; в) обумовлюють необхідність закріплення, офіційного оформлення отриманих процесуальних результатів у відповідних актах – документах;
процесуальні стадії – компонент юридичного процесу, яким характеризується динамізм правової форми, що відображає комплекс взаємопов’язаних процесуальних обставин, які відбуваються у часі і спрямовані на досягнення оптимальних результатів правової діяльності;
процесуальні етапи – компонент юридичного процесу, який означає: 1) відрізок часу, ознаменований якою-небудь якісною зміною; 2) група взаємопов’язаних дій;
8. видові ознаки юридичного процесу:
– процесуальна діяльність має спеціалізований характер, причому така спе-ціалізація обумовлена вимогами розглядати різні категорії справ у рамках одного процесу;
– процесуальна діяльність ґрунтується на правових принципах, завдяки яким досягається юридичний результат;
– процесуальна діяльність може здійснюватися тільки професійно обізнаними учасниками, які мають відповідні функції та межі повноважень;
– спеціалізація діяльності учасників юридичного процесу закріплена у зако-нодавстві;
– вся система процесуальних дій згрупована за відповідними критеріями та утворює групи, які називаються провадженнями;
– процесуальні дії здійснюються послідовно;
– наявність структурних компонентів;
9. родові ознаки юридичного процесу:
• процес є діяльність ( рух)
• процесуальна діяльність притаманна всім суб’єктам правовідносин;
• процесуальній діяльності є властивим владний характер (окрім «приватного» виду юридичного процесу, якщо про такий можливо вести розмову);
• процесуальна діяльність тяжіє до повної регламентація юридично–процесуальними нормами;
• процесуальна діяльність цільова, усвідомлена, та направлена на досягнення певних юридичних результатів, та вирішення юридичних справ;
• вона оформлюється офіційними документами;
• процесуальна діяльність виражається в чітко визначених стадіях;
• етапи процесуальної діяльності відрізняються специфікою внутрішніх форм проявлення, особливим оформленням в процесуальних актах;
• провадження – структурний компонент процесу;
10. юридичний процес (процес реалізації матеріальної норми права) може мати місце і без участі державних органів, органів місцевого самоврядування, або судових і інших органів влади.
Висловлюючись за необхідність усвідомлення в праві і так званого «приватного» юридичного процесу, треба звернути увагу на таке: особливістю сфери приватного права є те, що дуже багато відносин у ній виявляються урегульованими не законом або іншим правовим актом, а договором сторін. Причому цей договір є настільки ж обов’язковою нормою для сторін і для суду у випадку виникнення суперечки, як і закон, а для її захисту будуть використані ті ж форми державного примусу. Договором можуть бути урегульовані не тільки матеріальні, але і процесуальні відносини сторін.
Тому вважаємо, що юридичний процес може носити «приватний» характер не тільки по «сфері дії», але і по джерелу врегулювання, джерелу права;
11. проблематика детермінації предмета адміністративно-процесуального права обумовлюється цілою низкою факторів, як-то: широта матеріального поля регуляторного впливу адміністративно-процесуальних норм; динамічний характер розвитку обслуговуваних цими нормами матеріальних галузей права; наявність тенденції до виокремлення структурних елементів адміністративно-процесуального права у відносно ізольовані самостійні галузі тощо. Проте, головну перешкоду для формування парадигми предмета адміністративно-процесуального права становить відсутність єдиного доктринального підходу до визначення фактичного обсягу даного феномену правової дійсності.
При визначенні поняття предмета регулювання адміністративно-процесуального права ми виходили з такого:
– не виправдовує себе думка про зведення адміністративного процесу суто до юрисдикційної діяльності виконавчих органів або ж адміністративних судів;
– конфліктні ситуації в адміністративному процесі створюються та вирішуються і поза межами суто адміністративно-юрисдикційного провадження;
– ідея про можливість виділення процесуальної галузі права на підставі офіційного закріплення спеціалізації судів загальної юрисдикції не має під собою належного методологічного підґрунтя;
– вітчизняне законодавство розвивається в бік відокремлення самостійних видів юридичного процесу (законодавчий, трудовий), управлінська природа яких не піддається сумніву. Це, у свою чергу, свідчить про недоцільність зведення суті юридичного процесу до виконання виключно юрисдикційних чи судово-процесуальних завдань.
Таким чином, предметом адміністративно-процесуального права є державно-владні, організуючі суспільні відносини, які складаються з приводу діяльності публічної адміністрації закріпленого адміністративно-процесуальним законодавством порядку розгляду питань про застосування норм відповідних матеріальних галузей права;
12. адміністративно-процесуальна норма – це встановлене державою та за-безпечене її примусом загальнообов’язкове правило поведінки, яким регулюються організуючі суспільні відносини, що складаються у процесі реалізації адміністративно-процесуальної форми застосування матеріальних норм права;
13. загальний метод правового регулювання – система закріплених юридичними нормами прийомів правового регулювання (дозвіл, припис та заборона), яка має на меті встановлення бажаного для держави вольового стану суб’єктів соціальних відносин у стосунках між собою та по відношенню до результатів їх поведінки.
На рівні окремої галузі права специфіка методу полягає у характерній комбінації утворюючих його прийомів: дозволу, заборони та припису, а точ-ніше – у їх особливому пропорційному співвідношенні. При цьому, хоча винятково індивідуальна пропорція прийомів правової регламентації є іманентною кожній окремій юридичній галузі, проте чітко детермінувати її у переважній більшості випадків є завданням практично нездійсненим. Простої вказівки на домінування у методі регулювання певної галузі того або іншого його прийому (прийомів) явно недостатньо для розмежування усіх галузей правової системи.
За ознакою метода регулювання можуть бути розмежовані адміністративне, кримінальне та цивільне право, а також наближені до них галузі. Проте, всередині трьох вказаних галузевих груп цей диференціюючий критерій не спрацьовує. Адже той факт, що специфіка методу правового регулювання конкретної галузі полягає у питомій вазі, яку в ньому займають той або інший прийом регламентації, ставить практично непереборну перепону для розмежування галузей, у методі регулювання яких превалює один і той же прийом;
14. для адміністративно–процесуального права властива група правових норм, які мають відповідну ступінь системної організації, що утворює певну внутрішню структуру, елементами якої є її інститути. Наявність структурного формування у відповідній галузі є ознакою галузі права;
15. адміністративно-процесуальне право реально обслуговує матеріальні галузі права, виразно демонструючи випередження практики в порівнянні з теорією, у якій чітке існування адміністративно-процесуального права ще не склалося. Адміністративно-процесуальне право взаємодіє з іншими галузями права: державним, конституційним, цивільним, фінансовим, трудовим, господарським тощо. Характерна особливість взаємодії з іншими галузями українського права як підсистемами одного і того ж рівня дає можливість говорити про ще один аргумент на користь відокремлення окремої галузі;
16. визначальними для теорії процесуального права поняттями є: «адміністративний процес», «адміністративно-процесуальне право» та «адміністративна процедура». Невиважений підхід до детермінування вказаних понять тягне за собою викривлення не просто окремої тези чи факту, а генеральної ідеї, якою обумовлюється зміст та характер усіх напрацювань у заданому напрямі. Тому особливу увагу було приділено вивченню зазначених явищ. Та запропоновані дефініції:
адміністративно-процесуальне право – це система юридичних норм, якими регламентуються організуючі суспільні відносини, що виникають у зв’язку з ре-алізацією адміністративно-процесуальної форми по застосуванню норм відповідних матеріальних галузей права;
адміністративний процес – це урегульована адміністративно-процесуальними нормами діяльність уповноважених суб’єктів, спрямована на реалізацію норм відповідних матеріальних галузей права в ході розгляду і вирішення індивідуально-конкретних справ;
адміністративна процедура – це розташовані на часовому відтинку віхи, від яких і до яких здійснюється розвиток явища, його прогрес або регрес. З цього приводу треба зазначити, що явище процесу – це, передусім динаміка, безперервний рух, виражений у послідовних переходах від одного стану до іншого, а процедура – являє собою ні що інше, як дискретність такого руху. Процедура не є явищем, наділеним часовою динамікою.
Процедура являє собою елемент процесу, один з його невід’ємних атрибутів;
17. строк в адміністративному процесі – це визначений період часу, з вживанням якого пов’язана дія чи подія, що має юридичне значення, тобто юридичне значення має саме сплив визначеного проміжку часу, внаслідок якого виникають, змінюються або припиняються адміністративно-процесуальні правовідносини.
За функціональним призначенням процесуальні строки можна класифікувати на:
а) нормотворчі; б) правозастосовчі; в) правоохоронні строки.
Нормотворчі строки – це періоди часу, які регламентують процесуальну діяльність по створенню, зміні, призупиненню, відміні підзаконних нормативних актів публічної адміністрації, які виконують покладені на них завдання та функції в сфері державного управління, з метою створення правової бази для реалізації законів.
Правозастосовні строки – це періоди часу які регламентують процесуальну діяльність регулятивного характеру публічної адміністрації по реалізації прав і обов’язків індивідуальних та колективних суб’єктів у сфері надання сервісних послуг.
Правоохоронні строки – це періоди часу, які регламентують процесуальну діяльність охоронного, примусового характеру публічної адміністрації по вирішенню правових суперечок, реалізації санкцій та захисту регулятивних правовідносин з застосуванням заходів примусу;
18. індивідуальні особливості змісту адміністративного процесу додають суб’єкти адміністративного процесу. Ними є носії прав і обов’язків по реалізації процесуальної діяльності у сфері публічного управління, які здатні надані права щодо процесуальної діяльності реалізовувати, а покладені обов’язки щодо процесуальної діяльності виконувати. В свою чергу учасники адміністративного процесу – це реально існуючі індивіди адміністративного процесу;
19. за функціональним призначенням адміністративно-процесуальних відносин виділяються такі суб’єкти адміністративного процесу:
суб’єкти, що наділені правом вести справу та складати правові документи;
суб’єкти, що наділені правом приймати владні акти;
суб’єкти, що мають особистий інтерес у справі (на відміну від суб’єктів першої групи, ніхто з представників цієї групи не має владних повноважень);
суб’єкти, що сприяють встановленню об’єктивної істини шляхом надання компетентним органам (посадовим особам) відомої їм інформації щодо обставин правопорушення;
суб’єкти, які мають спеціальні знання та навички і залучаються для дослідження з їх використанням фактичних даних, що фігурують у справі;
суб’єкти, що засвідчують важливі для встановлення об’єктивної істини факти, дії, обставини;
суб’єкти, що сприяють виконанню постанови по справі;
20. адміністративний процес має складну та розгалужену структуру, де домінуючою видовою категорією є провадження. Процес – це сукупність проваджень. При цьому процес – це поняття широке, яке охоплює юридичну частину діяльності публічної адміністрації, провадження – це вже діяльність, пов’язана з вирішенням певної, порівняно вузької групи однорідних справ, які в свою чергу складаються з індивідуальних проваджень.
Ієрархічно систему адміністративного процесу у загальному вигляді можна відобразити таким чином: «адміністративний процес» – «адміністративні провадження» – «провадження по розгляду конкретної адміністративної справи».
Таким чином, адміністративне провадження – це вид адміністративного процесу, який об’єднує послідовно здійснювані уповноваженим суб’єктом (публічною адміністрацією) процесуальні дії щодо розгляду та вирішення індивідуальних справ;
21. Структурними компонентами адміністративного провадження є:
адміністративна процесуальна стадія, під якою слід розуміти відносно ві-докремлені частини адміністративного провадження, які являють собою сукупність про-цесуальних етапів, спрямованих на досягнення локального завдання в рамках загальної мети вирішення індивідуально-конкретної справи;
етапи адміністративного провадження – це сукупність послідовних проце-суальних дій, об’єднаних єдиною проміжною метою на певному відтинку конкретного адміністративного провадження;
дія адміністративного провадження – це найменший структурний елемент адміністративного процесу;
22. адміністративні провадження можна об’єднати за наявністю або відсутністю в них суперечки про право у дві групи: конфліктні та неконфліктні;
23. проблема детермінації неконфліктних проваджень в адміністративному процесі відіграє провідну роль в організації та забезпеченні ефективного функціонування механізму нашої держави. Без розв’язання на науковому рівні питань визначення змісту, обсягу та предмета організуючого впливу «позитивних» адміністративних проваджень, їх переліку та сфери здійснення; суб’єктно-об’єктного складу; а також основних принципів їх реалізації, неможливим є створення, систематизація та кодифікація системи правового забезпечення виконавчо-розпорядчої діяльності в державному управлінні. До неконфліктної групи адміністративних проваджень належать: нормотворче; дозвільне; реєстраційне; контрольне; атестаційне;
24. критичне переосмислення висловлених в літературі поглядів на структуру нормотворчого провадження, а також дослідження наявної нормативної бази дозволило виділити в групі неконфліктного адміністративного процесу п’ять основних стадій:
1) підготовка нормативного акта; 2) прийняття нормативного акта; 3) реєстрація нормативного акта; 4) вступ нормативного акта в дію; 5) оскарження;
25. на підставі детального вивчення сучасного стану нормативної регламентації дозвільної діяльності в Україні, запропоновано п. 1 Положення про дозвільну систему викласти у такій редакції: «Дозвільна система – це особливий порядок виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, обліку і використання об’єктів матеріального світу; доступу до інформації, користування нею та її поширення; в’їзду в Україну, виїзду з неї та пересування її територією; організації і функціонування окремих підприємств та закладів, а також здійснення будь-якої іншої діяльності, що передбачає обов’язкову наявність дозволу з боку уповноважених органів».
Постійна мінливість правових відносин у дозвільній сфері, усе розмаїття яких ніколи не зможе втиснутись у рамки однієї єдиної норми, обумовлює недоцільність закріплення загального переліку об’єктів дозвільної системи в Положенні «Про дозвільну систему». У зв’язку з цим запропоновано виключити п. 2 зі змісту названого Положення.
З урахуванням специфіки побудови вертикалі адміністративно-правових відносин на принципах взаємного служіння суспільства та держави, поняття дозвільного провадження визначено як регламентовану адміністративно-процесуальними нормами діяльність органів публічної адміністрації, в ході якої вирішуються питання про забезпечення реалізації прав фізичних та юридичних осіб на виконання певних дій або зайняття певними видами діяльності шляхом надання їм відповідного дозволу;
26. на підставі здійсненного аналізу нормативно-правової бази України виділено такі групи об’єктів державної реєстрації: події; цивільні стани; фізичні та юридичні особи, як носії юридичних прав і обов’язків; учасники виборчих процесів; об’єкти, пов’язані із здійсненням економічної, підприємницької та інформаційної діяльності; нерухомість; матеріальні об’єкти; документи їх проекти та реквізити; проекти та програми; географічні об’єкти; фізичні особи;
27. реєстраційне провадження – це регламентована адміністративно-процесуальними нормами діяльність уповноважених органів публічної адміністрації, в ході якої вирішуються питання про офіційне визнання законності правових актів; законності дій юридичних та фізичних осіб; наділення суб’єктів права відповідними правами або обов’язками; а також про облік та фіксацію юридичних фактів, шляхом закріплення їх у реєстраційних документах;
28. будучи більш широким явищем, державний контроль включає в себе нагляд у якості однієї із специфічних форм. Наглядове провадження є особливим видом контрольних проваджень та, одночасно – підвидом адміністративного процесу. На підставі цього видається необґрунтованим використання терміна «контрольно-наглядовий» для позначення групи адміністративних проваджень, якими регламентується діяльність у контрольній сфері. Суть цього виду адміністративного процесу цілком охоплюється терміном «контрольні провадження».
У процесі нормотворення слід виходити з того, що за умови «конкуренції» згаданих термінів у загальному сенсі перевага повинна віддаватись поняттю «контроль» та його похідним. Натомість, у випадку практичної потреби в конкретизації змісту контрольної діяльності уповноваженого суб’єкта з метою підкреслення її наглядового характеру (невтручання в оперативну діяльність об’єкта; непримусовий спосіб впливу на суспільні відносини; дискретність і т. д.), варто використовувати термін «нагляд»;
29. на підставі аналізу чинного законодавства виділено такі групи об’єктів державної атестаційної діяльності: 1) фізичні особи; 2) виробництва; 3) право здійснення окремих видів діяльності; 4) підприємства, установи, лабораторії, служби, їх підрозділи та робочі місця; 5) навчальні заклади; 6) племінні тварини; 7) предмети неорганічного походження;
30. атестаційна система – це нормативно регламентований порядок встановлення фактичних даних про визначені об’єкти, що має на меті їх ідентифікацію, інвентаризацію або встановлення ступеня відповідності оціночним критеріям, необхідним для подальшого функціонування у визначеній сфері;
31. атестаційні провадження – це регламентована адміністративно-процесуальними нормами діяльність уповноважених органів, в ході якої вирішуються питання про ідентифікацію, інвентаризацію або встановлення ступеня відповідності об’єктів атестаційної системи оціночним критеріям, необхідним для подальшого функціонування у визначеній сфері;
32. ключовими детермінантами конфліктних проваджень як самостійної групи адміністративного процесу є такі: наявність конфлікту в основі предмета процесуальної регламентації; змагальність сторін при розгляді справи; обов’язкова наявність рішення у вигляді правового акта; специфічне коло суб’єктів, уповноважених розглядати відповідну категорію справ; деталізована нормативна регламентація порядку процесуальної діяльності останніх тощо. Аналіз вітчизняного законодавства, практики його застосування, поширених наукових концепцій дозволив виділити чотири основні види адміністративних проваджень конфліктного характеру: дисциплінарне провадження; провадження у справах про адміністративні делікти; провадження по розгляду скарг громадян; адміністративно-позовне провадження;
33. дисциплінарне провадження – це регламентована адміністративно-процесуальними нормами діяльність уповноважених суб’єктів з вирішення справ про дисциплінарні проступки;
34. чинне законодавство у переважній більшості випадків не закріплює за конкретними видами дисциплінарних проступків відповідних їм дисциплінарних стягнень. Як наслідок, нормативно невизначеними залишаються питання індивідуалізації дисциплінарного покарання, адекватності застосованих до порушника заходів примусу ступеневі шкідливості вчиненого ним дисциплінарного проступку.
Оптимальним шляхом вирішення окреслених та інших актуальних проблем нормативної регламентації провадження в справах про дисциплінарні правопо-рушення, має стати кодифікація вітчизняного законодавства про дисциплінарну відповідальність. У цьому аспекті цілком назріло питання прийняття Кодексу України «Про дисциплінарну відповідальність», де доцільно закріпити концептуальні засади як самої дисциплінарної відповідальності, так і процесуальної форми її реалізації;
35. головна особливість проваджень по розгляду звернень громадян полягає у тому, що на відміну від інших видів конфліктних проваджень, в даному випадку громадянин є «активним» учасником управлінського процесу, його ініціатором. Ще однією визначальною рисою названого провадження є надана керованій стороні можливість захищати своє управлінське право в його рамках;
36. у зв’язку з недосконалістю тексту проекту Адміністративно-процедурного кодексу запропоновано зміни та доповнення, а сам кодекс запропоновано назвати «Кодекс процесуальної діяльності публічної адміністрації»;
37. на підставі аналізу сучасних теоретичних розробок щодо поняття «право-порушення» та «проступок», вважається доцільним замість терміна «провадження у справах про адміністративні проступки» використовувати термін «провадження у справах про адміністративні делікти»;
38. аналіз нормативного матеріалу, практики діяльності суб’єктів адміністративно-деліктної юрисдикції і наукових досліджень дозволяє окреслити наступну систему стадій та етапів провадження у справах про адміністративні делікти:
1) Адміністративне розслідування: а) порушення справи; б) встановлення фактичних обставин; в) процесуальне оформлення результатів розслідування; г) направлення матеріалів для розгляду за пiдвiдомчiстю.
2) Розгляд справи: а) підготовка справи до розгляду i заслуховування; б) за-слуховування справи; в) прийняття постанови; г) доведення постанови до відома.
3) Перегляд постанови: а) оскарження, опротестування постанови; б) перевірка законності постанови; в) винесення рішення; г) реалізація рішення.
4) Виконання постанови: а) звернення постанови до виконання; б) безпосереднє виконання;
39. внутрішня структура адміністративно-позовного провадження:
І. Розгляд адміністративної справи у суді першої інстанції:
1) підготовчий розгляд позовного звернення;
2) попередній розгляд справи;
3) розгляд справи та прийняття рішення.
ІІ. Розгляд адміністративної справи в апеляційному або касаційному по-рядку.
ІІІ. Виконання судового рішення у справі;
40. в результаті дослідження норм Кодексу адміністративного судочинства України сформульовано наступні пропозиції щодо удосконалення його змі-сту:
– доцільно передбачити можливість подання заяви про забезпечення адміністративного позову вже на початковій стадії провадження (починаючи з моменту подання позовного звернення). Відповідну норму доцільно закріпити в Главі 1 Розділу ІІІ Кодексу;
– назва Глави 3 Розділу ІІІ не зовсім вірно відображає суть регламентованої нею стадії судового провадження. Більш придатними у цьому відношенні видаються такі варіанти назв, як: «Глава 3. Вирішення адміністративної справи» або «Глава 3. Остаточний розгляд справи» тощо.
– зайвою видається закріплена у частині 4 статті 12 КАСУ ремарка про те, що: «Розгляд справи в закритому судовому засіданні провадиться з додержанням усіх правил судочинства». Адже – це положення цілком підпадає під дію Статті 5 КАСУ, якою визначається чинність адміністративного процесуального закону в часі та просторі;
– статті 65, 66, 68 КАСУ запропоновано доповнити окремими нормами, які б передбачали притягнення до адміністративної відповідальності за злісну неявку до суду свідка (ч. 1 ст. 185-3 КУпАП), експерта і перекладача (ч. 2 ст. 185-3 КУпАП);
– пропонується викласти абзац 1 частини 1 статті 136 КАСУ в такій редакції: «Протягом судового розгляду справи по суті позивач може повністю або частково відмовитися від адміністративного позову, а відповідач – повністю або частково визнати адміністративний позов, зробивши усну заяву»;
– доцільно доповнити Кодекс окремою нормою, згідно з якою особа, діюча на захист прав та свобод учасника процесу, завжди виступає першою. Такий крок сприятиме подальшому вдосконаленню нормативної регламентації порядку проведення судових дебатів. Відповідних змін має зазнати стаття 152 «Судові дебати» КАСУ.

Список використаних джерел
Рязановский В. А. Единство процесса / Вступ. ст. Треушникова М. К.; Фонд «Междунар. Ин-та правов. экономики».– М.: Юридическое бюро «Городец», 1986.– 75 с.
Гольмстен А. Х. Юридические исследования и статьи.– СПб.: Типо-графия М. М. Стасюлевича, 1894, Т. [1]–2.– 123 с.
Тальберг Д. Г. Русское уголовное судопроизводство. Пособие к лекциям Орд. Проф. Университета св. Владимира доктора уголовного права Д. Г. Тальберга, Товарищество печ. дела и торг. Ин-т Кушнарёв и Ко, в Москве, Киевское отделение, 1889. Т. 1.– 318 с.
Михайловский И. В. Судебное право как самостоятельная юридическая наука. (К вопросу о системе юрид. наук).– СПб.: тип. Т-ва «Общесв. Польза», 1908.– 16 с.
Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства.– СПб.: Тип. М-ва путей сообщения (А. Бенке), 4-е изд., 1884.– 624 с.
Розин Н. Н. Процесс как юридическая наука // Журнал министерства юстиции.– 1910.– № 8.– С. 23–27.
Войтиницкий И. С., Вольфсон Ф. И., Вышинский А. Я., Данилова Е. Н., Елистратов А. И., Исаев М. М., Карасса А. В., Котляревский С. А., Магеро-вский Д. А., Раевич С. Е., Розенблюм Д. С. Основы советского права / Под ред. Д. А. Магеровского.– М.–Л.: Госуд. издат. Первая Образцовая типо-графия в Москве, 1927.– 520 с.
Полянский Н. Н. Очерки общей теории уголовного процесса.– М.: Кооп изд. Т-во «Право и жизнь», 14 тип. 1927.– 127 с.
Полянский Н. Н., Строгович М. С., Савицкий В. М., Мельников А. А. Проблемы судебного права / Под ред. В. М. Савицкого.– М.: Наука, 1983.– 223 с.
Демократические основы советского социалистического правосудия / Под ред. член-кор. Академии наук СССР М. С. Строговича.– М.: Наука, 1965.– 392 с.
Гукасян Р. Е. Рец. на книгу: «Проблемы судебного права» // Правове-дение.– 1984.– № 5.– С. 107.
Шашкевич Р.Е. Обсуждение проблемы судебного права // Советское государство и право.– 1980.– № 1.– С. 140–149.
Горшенёв В. М., Крупин В. Г., Мельников Ю. И. и др. Теория юриди-ческого процесса / Под общ. ред. В. М. Горшенёва.– Х.: Вища школа, 1985.– 191 с.
Горшенёв В. М. Функции и содержание норм процессуального права по советскому законодательству.– В кн.: Проблемы правоведения. (Материалы конференции по итогам научно-исслед. работы) // Ред. колл. М. К. Воробьев и др.– Новосибирск: Юрид. лит., 1967.– 143 с.
Протасов В. Н. Основы общеправовой процессуальной теории.– М.: Юрид. лит., 1991.– 143 с.
Алексеев С. С. Проблемы теории права: Курс лекций: В 2 т.– Сверд-ловск: Изд-во Свердловского юридического института, 1972.– Т. 1.– 396 с.
Васильев А. М. Правовые категории. Методологические аспекты раз-работки системы категорий теории права.– М.: Юрид. лит., 1976.– 263 с.
Боннер А. Т. Карл Маркс о соотношении материального права и про-цесса // Правоведение.– 1978.– № 5.– С. 23–31.
Боннер А. Т. Существует ли юридический процесс? // Проблемы соо-тношения материального и процессуального права. (Сб. статей) / [Отв. ред. М. С. Шакарян] – М.: Б. и., 1980.– 156 с.
Лукьянова Е. Г. Теория процессуального права.– М.: НОРМА, 2003.– 240 с.
Салищева Н. Г. Административный процесс в СССР.– М.: Юрид. лит., 1964.– 158 с.
Зейдер Н. Б. Предмет и система советского гражданского процессуа-льного права // Правоведение.– 1962.– № 3.– С. 29–36.
Щеглов В. Н. Соотношение гражданского процесуального правоот-ношения с другими правоотношениями // Вопросы економики и права. Ученые труды Томского гос. ун-та им. Куйбышева. [Ред. А. И. Ким].– Томск: Изд-во Томского ун-та, 1963.– 151 с.
Елисейкин П. Ф. Соотношение общего понятия юридического процесса и организационных форм реализации материального права. // Проблемы соотношения материального и процессуального права. (Сб. статей) / Отв. ред. М. С. Шакарян.– М.: Б. и., 1980.– 156 с.
Абова Т. Е. Хозяйственный процесс – порядок защиты хозяйственных прав // Теоретические проблемы хозяйственного права.– М., 1975.– 348 с.
Недбайло П. Е. О юридических гарантиях правового осуществления норм советского права // Советское государство и право.– 1957.– № 6.– С. 20–28.
Явич Л. С. Советское право – регулятор общественных отношений в СССР.– Сталинабад: Таджикский гос. ун-т им. В. И. Ленина, 1957.– 164 с.
Способы и организационные форми правового регулирования в соци-алистическом обществе / Под. ред. В. М. Горшенёва.– М.: Юрид. лит., 1972.– 258 с.
Горшенёв В. М. Природа юридического процесса как комплексной системы / В кн. Актуальные проблемы юридического процесса в общена-родном государстве: Сб. научных трудов / Ярослав. гос. ун-т; Под ред. Э. А. Пушмина и др.– Ярославль: ЯрГУ, 1980.– 140 с.
Горшенёв В. М. Правовые формы деятельности в общенародном го-сударстве. Учебн. пособ. / [В. М. Горшенёв и др.] / Под ред. В. М. Горше-нёва.– Х.: ХЮИ, 1985.– 85 с.
Недбайло П. Е. Применение советских социалистических правовых норм: Автореф. дисс. … докт. юрид. наук.– М.: Академия наук СССР, Ин-т права им. А. Я. Вышинского, 1956.– 29 с.
Юридическая процессуальная форма: Теория и практика. / Под общ. ред. П. Е. Недбайло, В. М. Горшенёва.– М.: Юрид. лит., 1976.– 279 с.
Алексеев С. С. Общая теория права: В 2 т.– М.: Юрид. лит., 1982.– Т. 1.– 360 с.
Процессуальные нормы и отношения в советском праве (в непроцес-суальных отраслях) / Под общей ред. И. А. Галагана.– Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1985.– 206 с.
Лучин В. О. Процессуальные нормы в советском государственном праве.– М.: Юрид. лит., 1976.– 165 с.
Скобелкин В. Н. Обеспечение трудовых прав роботчих и служащих. Нормы и правоотношения.– М.: Юрид. лит., 1982.– 161 с.
Васильев А. М. Правовые категории и их место среди категорий об-ществоведения // Труды Всесоюзного заочного юридического института.– М., 1973.– Т. 32.– 220 с.
Строгович М. С. Судебное право: предмет, система, наука // Советское государство и п