Державне регулювання транспортної системи України (адміністративно-правові проблеми та шляхи їх розв’язання)

Краткое описание

Вступ

Актуальність теми дослідження. В Україні регулювання відносин у сфері діяльності транспорту відноситься до пріоритетних напрямків внутрішньої політики держави, оскільки створення правих стимулів щодо розвитку транспортної системи є одним з основних резервів підвищення добробуту суспільства, його економічного потенціалу відповідно до напрямків розвитку держави, закріплених Конституцією України. Розвиток транспорту та інших засобів комунікації визначає не тільки структуризацію економічного простору держави, тобто екстенсивний процес економічного росту, але й якісне вдосконалення економіки, тобто процес інтенсивного росту. Відповідно функціонування транспорту стає найважливішим фактором розвитку економіки, суспільства в цілому.
Радикальні зміни в економіці України, наявність конкуренції на ринку надання транспортних послуг потребує суттєвих змін у організації управління транспортною системою. Як об’єкт державного управління транспортна система повинна відповідати рівню соціально-економічного розвитку держави, позитивно впливати на національну безпеку, забезпечувати здійснення зовнішньоекономічних зв’язків.
Нові умови і якісно новий характер діяльності транспортної системи вимагають проведення наукових досліджень спрямованих на осмислення змісту найбільш загальних та фундаментальних понять, які відображають істотні властивості та відношення явищ дійсності та пізнання – категорій, якими, зокрема, є “транспортне право”, “державне регулювання транспортної системи”, “адміністративні правовідносини у транспортній сфері”, “законодавство, що регулює сферу діяльності транспорту”.
Дослідженню правовідносин у транспортній сфері присвячене достатньо обмежене коло науково-теоретичних розробок, особливо останніми роками. У сучасній правовій науці існує проблема щодо визначення транспортного права: це – правовий інститут чи галузь права, який характер цього правового утворення – чи є воно комплексним. Як правило, у підручниках з транспортного права докладного висвітлення набували питання правового регулювання діяльності окремих видів транспорту або транспортної діяльності: морське право, внутрішнє водне (річкове) право, залізничне право (В. Єрмолаєв, Ю. Маковський, А. Новосельцев, О. Сіваков); договори перевезення вантажів і пасажирів (В. Єгізаров), транспортне експедирування (К.І. Плужніков) та інші. Свого часу науковці намагалися обґрунтувати висновок про повітряне право та морське право (А. Жудро) як самостійні галузі права. Найбільша кількість наукових досліджень останнім часом була присвячена проблемі забезпечення безпеки дорожнього руху (В.Грошевий, О.Домашенко, В.Єгупенко, О.Міленін, В.Новиков, О.Салманова, Я.Хом’як та інші).
Визначають, що транспортне право є комплексною галуззю права (В. Гіжевський, Е. Демський, В. Єгізаров, В. Єрмолаєв, А. Мілашевич, Ю. Маковський, А. Новосельцев, О. Сіваков, І. Спірін). Існує думка й про те, що транспортне право України як галузь права – це сукупність юридичних норм і правових інститутів, які регулюють суспільні відносини, що складаються у зв’язку з організацією і діяльністю транспорту по забезпеченню внутрішніх і зовнішніх транспортно-економічних зв’язків і потреб населення у перевезеннях. Крім того, транспортне право пропонується розглядати і як галузь законодавства, і як галузь юридичної науки, і як навчальну дисципліну (Е. Демський, В. Гіжевський, С. Демський, А. Мілашевич).
Н. Громов, В. Персіанов дослідили, зокрема, особливості управління транспортом від часів царської Росії і до періоду розбудови СНД.
Комплексність правовідносин у транспортній сфері породжує наявність різноманітних підходів представників окремих галузей права, насамперед, адміністративного та цивільного (В. Луць, В. Тархов) до визначення сутності і структури транспортного права як комплексної галузі права, галузі законодавства, галузі юридичної науки.
Така неоднозначність вимагає здійснення подальших досліджень правовідносин у транспортній сфері. Саме тому були проаналізовані не тільки здобутки дослідників цієї проблеми, але положення теорії і філософії права, що містяться у роботах С. Алєксєєва, С. Комарова, Н. Нєно, Т. Радько, Л. Рогачової, О. Скакун, А. Сурилова, Ф. Хайєка, В. Хропанюка, М. Цвіка та інших. Використовувались здобутки дослідників проблеми розмежування і взаємодії публічного і приватного права у системі у системі права України (В. Селиванов, Н. Діденко). Підтримуючи положення теорії адміністративного права про те, що державне управління транспортом розглядається у тій частині адміністративного права як навчальної дисципліни, яка присвячена державному управлінню економікою, були опрацьовані ті положення науки економіки, які стосувались особливостей державного регулювання економічних відносин у країнах із різним ступенем їх розвитку (С.Фішер, Р. Дорнбуш, Р. Шмалензі, П. Самуельсон, В. Нордхаус, В. Сумароков). Опрацюванню підлягали положення дослідників проблеми структури законодавства (О. Лисенкова), зокрема, банківського (О. Орлюк).
При аналізі сутності державного регулювання транспортної системи дослідження базувалось на теоретичних розробках й положеннях вчених з теорії управління, адміністративного права - В. Авер’янова, О. Бандурки, Ю. Битяка, С.Ківалова, Л.Коваля, Ю.Козлова, А.Комзюка, В.Коноплянко, Д.Лук’янця, Н Нижник, Ю. Старилова.
Нормативною основою дисертації є національне законодавство, норми якого регулюють діяльність транспорту, нормативно-правові акти міжнародного законодавства (у контексті питань, що складають предмет дисертаційного дослідження). Емпіричну основу дослідження складали дані Державного комітету статистики України щодо розвитку транспортної системи, результати господарської діяльності підприємств окремих видів транспорту.
Однак відсутність на правовому рівні розробки певних теоретичних положень у сфері діяльності транспорту, наявність суперечливих питань, відсутність комплексного дослідження правових проблем державного регулювання транспортної системи свідчать на користь актуальності та своєчасності теми дисертації. Сьогодні гостро відчувається потреба у комплексному дослідженні адміністративних правовідносин у транспортній сфері, у тому числі – державного регулювання транспортної системи, яка є одним з чинників, що впливає на соціально-економічний розвиток держави, національну безпеку. Саме це й обумовлює необхідність здійснення наукового дослідження у цій сфері.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження пов’язана з організаційними та нормотворчими заходами, що проводяться в Україні з метою гармонізації та адаптації національного законодавства до законодавства Європейського Союзу, реформування правової системи держави та поступового приведення її у відповідність європейським стандартам, у тому числі у сфері діяльності транспорту, забезпечення безпеки дорожнього руху, стабільного функціонування міжнародних транспортних коридорів. Цей напрям дослідження отримав своє закріплення в Указах Президента України “Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу” від 11 червня 1998 року №615/98, “Про Національну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” від 30 серпня 2000 року №1033, “Про Програму інтеграції України до Європейського Союзу” від 14 вересня 2000 року №1072, постанові Кабінету Міністрів України "Про Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" від 16 серпня 1999 р. №1496, згідно з якими до пріоритетних належать ті сфери законодавства, від зближення яких залежить зміцнення економічних зв'язків України та держав членів ЄС і які регулюють, у тому числі, відносини, пов'язані з транспортом. Результати дослідження спрямовані на реалізацію постанови Кабінету Міністрів України № 346 від 02.03.98 р. "Про затвердження Програми створення і функціонування національної мережі міжнародних транспортних коридорів в Україні", Комплексної програми утвердження України, як транзитної держави у 2002 - 2010 р.р..
Дисертаційне дослідження виконане у межах та відповідно Розділу ІV Тематики пріоритетних напрямків дисертаційних досліджень на 2002 – 2005 роки, затвердженої наказом МВС України від 30 червня 2002 р. №635, планів наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ (п.3.1. Перспективних напрямків наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на період 2000 – 2005 р.р.), п.1.1. Пріоритетних напрямків фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 2002 – 2005 роки, затверджені наказом МВС України від 30 червня 2002 р. №635.
Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у тому, щоб на основі врахування досягнень юридичної та економічної наук, узагальнення результатів діяльності транспортної системи та її окремих елементів, аналізу вітчизняного та міжнародного законодавства, розкрити правові проблеми державного регулювання транспортної системи, сформулювати теоретичні висновки й пропозиції щодо вдосконалення національного законодавства, норми якого регулюють сферу діяльності транспорту.
Відповідно до поставленої мети дисертаційного дослідження зроблено спробу вирішити такі задачі:
- дослідити джерела правового регулювання відносин у транспортній сфері та визначити місце законодавства, яке містить норми адміністративного права, у транспортному законодавстві;
- з’ясувати поняття та зміст державного управління і державного регулювання, охарактеризувати їх співвідношення із адміністративно-правовим регулюванням сфери діяльності транспорту;
- дослідити зміст категорії “безпека” у державному регулюванні транспортної системи;
- сформулювати принципи та функції державного регулювання транспортної системи;
- охарактеризувати правовідносини у сфері діяльності транспорту та визначити особливості їх адміністративно-правового регулювання;
- проаналізувати юридичні факти як підстави виникнення, зміни та припинення адміністративних правовідносин у транспортній сфері;
- визначити структуру транспортної системи;
- визначити систему суб’єктів державного регулювання транспортної системи, проаналізувати напрямки та форми їх діяльності;
- дослідити особливості використання адміністративно-правових засобів забезпечення безпеки дорожнього руху;
- визначити особливості державного регулювання окремих елементів транспортної системи;
- сформулювати проблемні питання державного регулювання транспортної системи та розробити пропозиції щодо їх розв’язання.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають у сфері діяльності транспорту, регулювання транспортної системи.
Предметом дослідження є теоретичні та методологічні засади адміністративно-правового регулювання транспортної системи України, правові проблеми діяльності уповноважених щодо регулювання транспортної системи органів.
Методи дослідження обрані з врахуванням поставленої в роботі мети та сформульованих задач, його об’єкта та предмета. Ґрунтуючись на гносеологічному підході, дисертант спирався на вітчизняний та зарубіжний теоретичний досвід правової та економічної наук, відтворений у науково-практичній літературі. Методологічною основою дисертації є сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Їх застосування спрямовується системним підходом, що дає можливість досліджувати проблеми в єдності їх соціального змісту і юридичної форми, здійснити системний аналіз правових проблем державного регулювання транспортної системи. У роботі застосовуються також окремі наукові методи пізнання: спеціально-юридичний (формально-догматичний), логічний, історико-правовий, порівняльно-правовий та системно-структурного аналізу, статистичний.
За допомогою спеціально-юридичного методу досліджувались зміст та сутність адміністративних правовідносин у транспортній сфері, співвідношення понять “державне управління”, “державне регулювання”, “адміністративно-правове регулювання”, здійснювалась зовнішня наукова обробка правового матеріалу. Важливу роль цей метод відіграв при формулюванні окремих положень запропонованих законопроектів.
Логічний метод дослідження обумовив послідовність висловлених суджень, понять, висновків.
Єдність логічного та історико-правового методів сприяла простеженню історичних тенденцій щодо державного регулювання транспортної системи, функціонування транспортної інфраструктури, діяльності суб’єктів державного регулювання. За допомогою порівняльного методу дослідження у сукупності із формально-догматичним стало можливим сформулювати принципи та функції державного регулювання транспортної системи, напрямки діяльності суб’єктів державного регулювання.
Системно-структурний метод надав можливість визначити та проаналізувати елементи транспортної системи, особливості адміністративних правовідносин та їх структуру, визначити юридичні факти, що є підставою їх виникнення, зміни й припинення. За допомогою аналізу і синтезу системи державного регулювання з урахуванням факторів, що на неї впливають, виявлені особливості державного регулювання окремих елементів транспортної системи.
Наукова новизна одержаних результатів визначається сучасною постановкою проблеми, дослідженням нових ідей, тенденцій розвитку правовідносин у транспортній сфері та напрямків вдосконалення адміністративно-правового регулювання діяльності транспортної системи. На підставі аналізу здобутків науковців - представників різних галузей юридичної науки, насамперед, теорії управління та адміністративного права, а також економіки, робіт з теорії та філософії права, чинного законодавства у дисертації уперше в українській правовій науці проведено комплексне, узагальнене монографічне дослідження адміністративно-правових проблем державного регулювання транспортної системи України та запропоновані шляхи їх розв’язання. У дисертації обґрунтовується ряд нових у теоретичному плані й важливих, на наш погляд, для практики понять та положень.
1. Визначено сутність транспортного права і транспортного законодавства. Уперше доведено про те, що транспортне право є комплексним утворенням (а не галуззю) у системі права. Транспортне законодавство визначене як комплексне, що складається з окремих інститутів, які також є комплексними: дорожнє законодавство, залізничне, повітряне, водне, законодавство, що регулює діяльність трубопровідного транспорту.
2. Вдосконалено положення про те, що норми адміністративного права є органічною складовою окремих визначених інститутів транспортного законодавства. Вони можуть бути у формі окремих кодексів (наприклад, Кодекс України про адміністративні правопорушення), законів (наприклад, Закон України “Про дорожній рух”), підзаконних актів (наприклад, постанова Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 №1306 “Правила дорожнього руху”), а також міститись у складі нормативно-правового акту (наприклад, у Кодексі торговельного мореплавства України, введеного в дію Постановою Верховної Ради України від 9 грудня 1994 року, Повітряному кодексі України, введеному в дію Постановою Верховної Ради України від 4 травня 1993 року). Окреме значення мають міжнародно-правові акти, ратифіковані у встановленому чинним законодавством порядку.
3. Дістало подальшого розвитку положення про зміст державного управління транспортною системою. Воно визначено як активна, цілеспрямована, організуюча діяльність уповноважених державних органів та органів місцевого самоврядування (у межах повноважень, встановлених законом, в процесі реалізації функцій виконавчої влади) як внутрішньо організаційна так і зовнішня щодо функціонування окремих видів транспорту, згідно певного призначення, забезпечення відповідного розвитку транспортної інфраструктури, надання транспортних послуг, а також діяльність щодо забезпечення безпечного переміщення учасників руху транспортних засобів.
4. Дістало подальшого розвитку положення про те, що адміністративно-правове регулювання і державне управління як явища життя суспільства не можна розглядати у відриві одне від одного. Зміст адміністративно-правового регулювання визначає характер державно-управлінського впливу. У той же час, на зміст державного управління впливають суспільно-політичні процеси, які відбуваються у суспільстві, що не може не вплинути на характер адміністративно-правового регулювання, зокрема, на процес визначення комбінації правових способів.
5. Уперше визначено, що державне регулювання транспортної системи є частиною управлінської діяльності держави, яка здійснюється на основі закону або іншого правового акту органами виконавчої влади у межах повноважень притаманними їм методами для виконання завдань державного управління транспортною системою.
6. Уперше визначені принципи державного регулювання транспортної системи як своєрідна “модель” регулюючого впливу на розвиток транспортної системи, реалізація якої передбачатиме необхідність вирішення проблеми її відтворення у нормативно-правових актах різної юридичної сили.
7. Уперше сформульовані поняття функції державного регулювання транспортної системи на підставі визначених рис. Функцією регулювання названо зовнішній прояв властивостей суб’єкту регулювання, який характеризується самостійністю, здійснюється специфічними методами залежно від об’єкту регулювання (певної сфери суспільних відносин) з метою досягнення певних результатів. Здійснено класифікацію функцій за такими ознаками: системність, об’єктивність, стадія процесу регулювання, стадія інформаційного процесу, характер завдань, структурний підхід.
8. Вдосконалено структуру складових національної безпеки України як мети державного управління транспортною системою. До них належать: економічна, політична, громадська, соціальна, воєнна, екологічна, епідемічна, технологічна, інформаційна безпеки.
9. Уперше визначено транспортну систему як діяльність людей, яка має певні організаційні форми виразу. З одного боку – це діяльність з функціонування окремих видів транспорту, згідно певного призначення, транспортної інфраструктури та надання транспортних послуг, а з іншого – діяльність з функціонування транспортної системи окремих адміністративно-територіальних одиниць – областей, районів, сіл, селищ, міст у межах загальнодержавної транспортної системи. Визначено структуру транспортної системи. При цьому основу структурування складають такі ознаки: територіальна; певний вид транспортних засобів, шляхом використання яких задовольняється інтерес у переміщеннях; форма власності; призначення; особливості правового регулювання. У межах транспортної системи діють суспільні відносини, які мають загальні ознаки – ті, які притаманні усім суспільним відносинам, що потребують правового регулювання, а також особливі ознаки.
10. Уперше визначені зміст та сформульовано ознаки адміністративних правовідносин у транспортній сфері, здійснена їх класифікація. Адміністративні правовідносини у транспортній сфері – це виникаючий на основі норм адміністративного права індивідуалізований суспільний зв’язок між особами – суб’єктами правовідносин. Він характеризується наявністю суб’єктивних прав та обов’язків і підтримується примусовою силою держави. Класифікацію адміністративних правовідносин здійснено за такими ознаками: за змістом; за елементом норми права, яка регулює правовідносини; за простором; за характером дій зобов’язаного суб’єкта; за характером юридичних зв’язків між сторонами правовідносин.
11. Дістало подальшого розвитку положення про те, що юридичні факти можуть належати до різних стадій механізму адміністративно-правового регулювання сфери діяльності транспорту: формування і дія юридичних норм; виникнення прав та обов’язків; реалізація механізму адміністративно-правового регулювання (юридичні факти використання, дотримання і виконання). Здійснено також класифікацію юридичних фактів за вольовим принципом (дії, події) та за наслідками (правоутворюючі, правозмінюючі та правоперешкоджаючі).
12. Уперше визначено поняття суб’єкту державного регулювання транспортної системи та визначені структурні елементи системи суб’єктів. Суб’єктом державного регулювання транспортної системи названа організаційно відокремлена складова системи органів виконавчої влади (їх посадових та службових осіб), що має державно-владні, розпорядчі, організаційні повноваження щодо здійснення завдань та реалізації функцій державної політики у галузі транспорту, із врегулюванням діяльності нормами, переважно, адміністративного права. Елементи системи суб’єктів визначені за ознакою змісту повноважень: інституційні, звичайні, спеціальні. Структурування також здійснене й на засадах побудови системи органів виконавчої влади.
13. Дістало подальшого розвитку положення про напрямки діяльності суб’єктів державного регулювання транспортної системи як сукупності функцій їх діяльності, згрупованих за ознакою спільних завдань, що виконуються в процесі реалізації відповідної групи функцій. Напрямки діяльності визначені відповідно до структури системи суб’єктів державного регулювання: загальні та спеціальні.
14. Уперше доведено доцільність виділення регулятивної форми діяльності суб’єктів державного регулювання як зовнішнього вияву регулятивної функції державного управління транспортною системою.
15. Дістало подальшого розвитку положення про те, що адміністративно-правові засоби забезпечення безпеки дорожнього руху слід визначати як сукупність прийомів і способів, за допомогою яких уповноважені органи (посадові особи) впливають на суспільні відносини у зазначеній сфері з метою забезпечення безпечного функціонування автотранспорту, впливу на свідомість учасників дорожнього руху з метою добровільного виконання ними правил поведінки у сфері дорожнього руху, визначених правовою нормою, попередження та припинення порушень загальнообов’язкових правил, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, притягнення винних до відповідальності. До адміністративно-правових засобів забезпечення міліцією безпеки дорожнього руху віднесені: організаційні; засоби переконання, позитивного стимулювання чи заохочувальні засоби; заходи адміністративного примусу.
16. Дістало подальшого розвитку положення про особливості державного регулювання окремих видів транспорту, що обумовлене відносинами власності.
17. Удосконалено положення про пріоритетні сфери державного регулювання транспортної системи, яке об’єктивно необхідне для забезпечення єдності вимог до норм і правил проектування та будівництва транспортних комунікацій, стандартів екологічного впливу транспортних засобів, для врахування національних інтересів при виконанні міжнародних перевезень, забезпечення національної безпеки: організація ринку транспортних послуг; регулювання тарифів; податкове, фінансово-кредитне та інвестиційне регулювання; дотування та субвенції; реінтегрування транспортної системи України до транспортної мережі країн СНД, інтеграція транспортної системи України до транспортної системи Європейського Союзу
За підсумками проведеного дослідження запропоновано проекти Законів України “Про автомобільні дороги”, структуру Дорожнього кодексу України, внесення змін й доповнень до інших нормативно-правових актів з метою усунення колізій.
Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає у тому, що вони можуть бути використані:
- для подальшої розробки правових проблем державного регулювання транспортної системи, для наукових досліджень щодо правового статусу її окремих складових, у подальшій розробці теоретичних проблем забезпечення громадської безпеки в процесі здійснення державного регулювання;
- при вдосконаленні чинного законодавства, яке регулює функціонування транспортної системи в цілому та її окремих складових;
- у навчальному процесі при підготовці відповідних підручників і навчальних посібників з дисциплін “Адміністративне право”, “Адміністративна відповідальність”, під час викладання цих дисциплін.
Практичне значення результатів дослідження полягає також у тому, що теоретичні положення та висновки, які становлять наукову новизну роботи, представлені у конкретних рекомендаціях щодо вдосконалення державного регулювання транспортної системи на основі внесення відповідних змін і доповнень до чинного законодавства.
Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійним науковим дослідженням, виконаним дисертантом особисто. Положення і висновки кандидатської дисертації не використовувались. Та частина дисертаційного дослідження, що містить матеріал, присвячений використанню адміністративно-правових засобів забезпечення безпеки дорожнього руху стала результатом узагальнень існуючих напрацювань науковців-адміністративістів. Особистий внесок дисертанта полягає у комплексному дослідженні особливостей державного регулювання транспортної системи в цілому та її окремих складових, науковому обґрунтуванні правових засад регулювання, чіткому розмежуванню адміністративних та цивільно-правових відносин у сфері діяльності транспорту, обґрунтуванню висновку про дослідження транспортного права не як комплексної галузі права, але як комплексного законодавства, у межах якого діють норми адміністративного права.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювались і були схвалені на спільному засіданні кафедр адміністративного права та адміністративної діяльності органів внутрішніх справ та управління в органах внутрішніх справ. Результати дисертаційного дослідження доповідались на науково-практичній конференції “Забезпечення захисту прав людини у правоохоронній діяльності” (м.Київ, лютий 2000р.), круглому столі “Шляхи формування громадянського суспільства в Україні. Забезпечення прав людини та свободи слова” (м.Харків, квітень 2001 р.), науково-практичній конференції за міжнародною участю “Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні” (м.Київ, травень 2001 р.), Другому міжнародному науковому конгресі “Державне управління і місцеве самоврядування” (м.Харків, лютий 2002 р.), науково-практичній конференції “Загальні питання боротьби зі злочинністю” (м.Дніпропетровськ, жовтень 2002 р.), міжнародній науково-практичній конференції “Протидія відмиванню “брудних” коштів та фінансування тероризму: громадська підтримка і контроль”(м.Київ, червень 2003 р.), регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні” (м.Львів, лютий 2003 р.). Автор був розробником пропозицій до багатьох проектів законів, в тому числі і тих, якими вносились зміни і доповнення до КпАП України.
Публікації. Основні положення та результати дисертації відображено у монографії, 21 науковій статті у у фахових виданнях, включених у переліки, затверджені ВАК України. Окремі висновки і пропозиції викладено у матеріалах та тезах до конференцій.
Структура роботи обумовлена метою і предметом дослідження. Дисертація складається із вступу, шести розділів, які поділені на двадцять три підрозділи, висновків, списку використаних джерел, додатку. Загальний обсяг дисертації – 508 сторінок, з них основного тексту – 452 сторінки. Список використаних джерел складається з 332 найменувань і займає 32 сторінки.

Список литературы

Висновки

Проведене наукове дослідження, що базувалося на системному аналізі наукової літератури та чинного законодавства, дозволило визначити правові проблеми державного регулювання транспортної системи, місце транспортного законодавства у системі законодавства України, місця законодавства, що містить норми адміністративного права, у транспортному законодавстві, сформулювати напрямки вдосконалення адміністративно-правового регулювання діяльності транспортної системи.
Аналіз наукових позицій та поглядів вчених-юристів, які досліджували проблеми транспортного права як комплексної галузі права, теоретиків права, що визначали зміст та доцільність існування комплексних галузей права, вчених-адміністративістів та теоретиків управління, які сформували струнку теорію адміністративного права та напрямки реформування адміністративного права як галузі права, визначили шляхи адміністративної реформи, вчених-економістів, які досліджували проблеми міри і ступеню державного втручання до розвитку економічних відносин дозволило здійснити відповідні узагальнення, сформулювати пропозиції та надати авторське бачення відносно проблем, пов’язаних із здійсненням адміністративно-правового регулювання транспортної системи та сформулювати шляхи їх розв’язання.
Головними науковими і практичними результатами дисертаційного дослідження є висновки про те, що:
1. Транспортне право являє собою сукупність різнорідних норм, що регулюють організацію та діяльність транспорту. Транспортне право не є ні підгалуззю, ні фундаментальною галуззю права. Це комплексне утворення, що має свій специфічний правовий режим (особлива, цілісна система регулятивного впливу). Разом з тим, поєднання у транспортному праві владно-організаційних відносин, що регулюються адміністративним правом та майнових відносин, що регулюються цивільним правом не є достатньою підставою для виокремлення транспортного права у самостійну галузь права. Приєднуємось до думки Єгізарова В.А., який зазначає, що поява нової галузі права можлива тоді, коли можна створити спільні положення, що відображають загальні принципи і методи регулювання для усіх норм. Тобто про транспортне право можна говорити як про комплексне утворення у структурі системи права. Комплексні утворення є вторинними після профілюючих (фундаментальних) галузей, які розкривають їх значення як ядра системи права. Норми, що входять до комплексних утворень, не пов’язані єдиним методом та механізмом регулювання, вони включаються до основних галузей, інтегровані у єдиній за змістом і цілями сфері діяльності. У транспортному праві такі норми різнорідні – вони відносяться до різних фундаментальних галузей: конституційне, адміністративне, фінансове, цивільне, цивільне процесуальне, кримінальне, кримінально-процесуальне. До суспільних відносин у транспортній сфері не може бути застосований один головний метод правового регулювання. якщо у певній сукупності правових норм немає методу правового регулювання, який об’єднував би всі юридичні особливості в єдине ціле, а – звідси, юридичний режим регулювання (сукупність предмету та методу правового регулювання) не має самостійного значення, але має певну специфіку, комплексні галузі права не виділяють, це відповідні галузі законодавства. Юридичні норми, що входять до комплексних утворень, залишаються за своїми висхідними моментами у головній структурі, в основних галузях і на них поширюються загальні положення відповідних галузей. Таким юридичним нормам притаманна особлива юридична цілісність, особливість якої полягає не в специфічних галузевих предметі, методах, механізмі регулювання, а у деяких специфічних принципах, загальних положеннях, окремих прийомах регулювання, які є свідченням існування спеціального, хоч і не видового юридичного режиму. Норми комплексного утворення можна і слід розподіляти за окремими основними галузями права, однак залишити їх у межах таких галузей не можливо. Таким комплексним утворенням є транспортне законодавство.
2. Транспортне законодавство – це комплексне законодавство, предметом регулювання якого є суспільні відносини у сфері транспортної діяльності. У транспортному законодавстві можна виділити окремі інститути: дорожнє законодавство, залізничне, повітряне, водне, законодавство, що регулює діяльність трубопровідного транспорту. Разом з тим, кожен із названих інститутів є також комплексним утворенням і містить у собі нормативно-правові акти, які регулюють публічно-правові і приватно-правові відносини. Систему транспортного законодавства складає сукупність взаємопов’язаних нормативних приписів, які відображають зміст правових норм, що різняться за виконанням чітко визначених функцій у регламентації суспільних відносин і об’єднані в нормативних актах.
3. Ознаками транспортного законодавства визначені: закони та інші нормативно-правові акти у сфері діяльності транспорту можуть бути правовими або містити технічні норми; формування системи транспортного законодавства залежить від діяльності законодавця; транспортне законодавство виступає як система нормативно-правових актів; у транспортному законодавстві юридичні норми втілюються у окремих статтях нормативно-правового акту або у приписах усередині статей; система транспортного законодавства включає програмні положення, які не можуть бути віднесені до норм права; предмет галузі транспортного законодавства становлять різнорідні суспільні відносини: відносини у сфері державного управління, відносини у сфері фінансово-господарської діяльності, цивільно-правові відносини. Різними є методи, що застосовуються для регулювання суспільних відносин галузями законодавства; система транспортного законодавства має ієрархічний характер і побудована відповідно до юридичної сили нормативно-правових актів.
4. Особливості транспортного законодавства: має міжгалузевий характер; є комплексним; складається з окремих інститутів, які також є комплексними (дорожнє законодавство, залізничне, повітряне, водне, законодавство, що регулює діяльність трубопровідного транспорту).
5. Транспортна система є діяльністю людей, яка має певні організаційні форми виразу. З одного боку – це діяльність з функціонування окремих видів транспорту, згідно певного призначення, транспортної інфраструктури та надання транспортних послуг, а з іншого – діяльність з функціонування транспортної системи окремих адміністративно-територіальних одиниць – областей, районів, сіл, селищ, міст у межах загальнодержавної транспортної системи. Транспортну систему можна структурувати за такими ознаками: територіальна (загальнодержавний, обласний, районний, місцевий – сільській, селищний); певний вид транспортних засобів, шляхом використання яких задовольняється інтерес у переміщеннях (автомобільний, залізничний, повітряний, трубопровідний транспорт та інше); форма власності (приватний, державний, колективний, комунальний); призначення (загального користування, промисловий залізничний, відомчий, трубопровідний, шляхи сполучення загального користування); особливості правового регулювання (транспортні засоби, транспортна інфраструктура, транспортні послуги, учасники руху транспортних засобів). У межах кожної з підсистем можна виділити окремі елементи.
6. У межах транспортної системи діють суспільні відносини, які мають загальні та особливі ознаки. Загальними ознаками можна визначити: наявність “вольової сторони”, є опосередкованими за допомогою специфічних юридичних засобів, об’єктивно потребують правового регулювання, є найважливішими, зачіпають інтереси суспільства. До особливих ознак суспільних відносин, які виникають у транспортній системі, можна віднести: реалізуються у організаційних формах (через функціонування окремих видів транспорту, транспортної інфраструктури та надання транспортних послуг); потребують упорядкування, організації, що означає потребу у регулюванні нормами адміністративного права; мають цілеспрямований характер – задоволення потреб учасників таких відносин у безпечному переміщенні, вчасному прибуттю до пункту призначення та інше; існують як невід’ємна складова соціально-економічного розвитку держави.
7. Норми права, які регулюють правовідносини у транспортній сфері об’єднані єдиним предметом правового регулювання - суспільними відносинами, які існують в процесі діяльності транспортної системи. Зміст поведінки суб’єктів правовідносин у сфері транспортної системи має особливості: суб’єкти адміністративно-правового регулювання мають діяти тільки так, як прямо передбачено законом, а учасники руху транспортних засобів – так, як законом не заборонено. При цьому їх поведінка визначається, в основному, позитивними зобов’язаннями і заборонами. Нормами – дозволами врегульовано більш широке коло правил поведінки суб’єктів адміністративно-правового регулювання транспортної системи, порівняно із учасниками, які не мають державно-владних повноважень. Особливості норм визначені необхідністю закріплення порядку функціонування суб’єктів адміністративно-правового регулювання транспортної сфери, мета діяльності яких – забезпечення безпеки: особистої, національної.
8. Адміністративні правовідносини у транспортній сфері – це виникаючий на основі норм адміністративного права індивідуалізований суспільний зв’язок між особами – суб’єктами правовідносин. Він характеризується наявністю суб’єктивних прав та обов’язків і підтримується примусовою силою держави. Адміністративні регулятивні правовідносини у транспортній сфері є правовідносинами пасивного типу.
9. Ознаки адміністративних правовідносин у транспортній сфері:
- це – зв’язок між суб’єктами правовідносин, який виникає на основі норм адміністративного права;
- це – виникаючий на основі норм адміністративного права зв’язок між суб’єктами правовідносин через їх суб’єктивні права та обов’язки. При цьому юридичною нормою надається одній особі право, а на іншу особу покладається обов’язок. Права та обов’язки єдині за об’єктом, фактичним змістом, який складається з того, що одна особа може, а інша – зобов’язана. У силу єдності прав та обов’язків, які мають різні суб’єкти правовідносин, вони зв’язані між собою;
- це – виникаючий на основі норм адміністративного права зв’язок між суб’єктами, який підтримується примусовою силою держави. Із набуттям суб’єктивних прав та обов’язків суб’єктами правовідносин у транспортній сфері, вони займають специфічне становище відносно держави. Держава підтримує, гарантує дії носія суб’єктивних права, забезпечує виконання обов’язків;
- цей виникаючий на основі норм адміністративного права зв’язок має індивідуалізований характер тому, що адміністративно-правові відносини індивідуалізовані по суб’єктах.
10. Елементами адміністративних правовідносин у транспортній сфері виділені: суб’єктивні права та обов’язки; суб’єкти права; об’єкти адміністративних правовідносин. Класифікація суб’єктів адміністративних правовідносин здійснена за ознакою компетенції: щодо здійснення управління, щодо надання послуг, щодо споживання послуг. Об’єктом адміністративних правовідносин у транспортній сфері може бути визначена поведінка суб’єктів адміністративних правовідносин, яка здійснюється для задоволення потреб у перевезеннях.
11. Класифікацію адміністративних правовідносин у транспортній сфері можна здійснювати за такими ознаками: за змістом (матеріальні і процесуальні); за елементом норми права, яка регулює правовідносини (регулятивні і охоронні); за простором (загальнодержавні, локальні); за характером дій зобов’язаного суб’єкта (активні і пасивні); за характером юридичних зв’язків між сторонами правовідносин (вертикальні, горизонтальні).
12. Юридичні факти можуть належати до різних стадій механізму адміністративно-правового регулювання сфери діяльності транспорту (формування і дія юридичних норм; виникнення прав та обов’язків; реалізація механізму адміністративно-правового регулювання – використання, дотримання, виконання, а також у випадку порушення норм права - застосування). Юридичні факти можуть бути класифіковані за вольовим принципом – дії (правомірні (індивідуальний акт; юридичний поступок; дія, яка створює вказаний у законі об’єктивований результат) та правопорушення); події. Основу класифікації юридичних фактів у транспортній сфері можуть складати наслідки. За цим критерієм юридичні факти діляться на правоутворюючі, правозмінюючі та правоперешкоджаючі.
13. Державне управління транспортною системою можна визначити як активну, цілеспрямовану, організуючу діяльність уповноважених державних органів та органів місцевого самоврядування (у межах повноважень, встановлених законом, в процесі реалізації функцій виконавчої влади) як внутрішньо організаційну так і зовнішню щодо функціонування окремих видів транспорту, згідно певного призначення, забезпечення відповідного розвитку транспортної інфраструктури, надання транспортних послуг, а також діяльність щодо забезпечення безпечного переміщення учасників руху транспортних засобів. При цьому уповноважені органи, як представники держави у межах реалізації функцій виконавчої влади, встановлюють правила поведінки у сфері діяльності транспорту і охороняють їх, здійснюючи правотворчу та правозастосовчу діяльність. Сутність державного управління транспортною системою полягає у наступному: об’єктом управління є транспортна система як складне, динамічне, соціальне явище; управління транспортною системою не можна розглядати у відриві від держави, її соціально-економічного розвитку; управління транспортною системою є особливою соціальною функцією, що виникає з потреб суспільства у безпечному переміщенні до місця призначення з найменшими витратами часу, супроводить його історію.
14. Доцільно підтримати існуючу точку зору про те, що державне регулювання можна визначити як функцію державного управління, зокрема, транспортною системою. Його пропонується визначати як частину управлінської діяльності держави, яка здійснюється на основі закону або іншого правового акту органами виконавчої влади у межах повноважень притаманними їм методами для виконання завдань державного управління транспортною системою.
15. Адміністративно-правовим визначене регулювання правовідносин у транспортній сфері, що здійснюється комбінацією способів правового регулювання, в якій переважають зобов’язання і заборони. Ця комбінація формується через наділення учасників правовідносин суб’єктивними юридичними правами та покладанням на них обов’язків шляхом визначення і закріплення у правових актах певних правил поведінки внаслідок правотворчої діяльності уповноважених на це органів (посадових осіб). Правила поведінки охороняються державою.
16. Зміст безпеки щодо державного регулювання транспортної системи полягає у забезпеченні стану захищеності від певних загроз в процесі регулювання. Серед загроз, які виникають на транспорті, перше місце посідають загрози у зв’язку з порушенням громадського порядку, правил руху та експлуатації транспорту, що мають підвищену громадську небезпеку та можуть визвати тяжкі наслідки. Поняття громадського порядку на транспорті можна сформулювати як сукупність суспільних відносин, які складаються у громадських місцях на транспорті. Охорона громадського порядку на транспорті – сукупність встановлених і охоронюваних державою (у особі уповноважених державних органів, посадових осіб) правил поведінки у громадських місцях на транспорті з метою реалізації права громадян, іноземців, осіб без громадянства на безпечне переміщення внаслідок якого задовольняються їх відповідні інтереси, а також потреби державного розвитку. Громадським є місце, правила перебування в якому визначені не тільки нормами права (як право власності), а й нормами моралі; місце, невід’ємне від держави, державних інтересів; місце, перебування у якому задовольняє не тільки власні, а й державні потреби.
17. Принципи державного регулювання транспортної системи – правила, на основі яких здійснюються взаємовідносини між суб’єктами державного регулювання транспортної системи, причому взаємовідносини мають характер, відповідний до державного режиму. Принципи можна систематизувати за такими ознаками: системність (загальносистемні, тобто основні правила діяльності системи суб’єктів як державного утворення та специфічні, тобто правила, на основі яких функціонує кожне структурне утворення транспортної системи як певна підсистема); функціональна ознака (підсистема кадрів, інформаційного забезпечення, технологій державного управління транспортною системою, оперативно-пошукова та контрольна підсистеми); структурні (структурно-цільові, структурно-функціональні, структурно-організаційні, структурно-процесуальні).
18. Обстоюючи думку про те, що державне регулювання саме є функцією державного управління, визначення функцій державного регулювання транспортної системи не є тавтологією, але прагненням з’ясувати зміст цієї частини управлінської діяльності, яка здійснюється на основі закону або іншого правового акту органами виконавчої влади у межах повноважень притаманними їм методами для виконання завдань державного управління транспортною системою. Функції державного регулювання транспортної системи піддані класифікації за такими ознаками: системність, об’єктивність, стадія процесу регулювання, стадія інформаційного процесу, характер завдань, структурний підхід. Проведений аналіз функцій державного регулювання транспортної системи дозволив зробити висновок і про те, що потребує вдосконалення механізм реалізації функції інформаційного забезпечення та прикладної. Крім того, окрема увага має бути надана комунікаційній функції як тій, що забезпечує відкритість діяльності кожної підсистеми у транспортній системі, можливість обміну інформацією, передовим досвідом. У зв’язку з цим пропонуються певні підходи щодо формування системи інформаційного забезпечення регулювання транспорту. Так, заходи щодо її формування мають бути здійснені у межах кожної з підсистем транспортної системи, але з врахуванням запровадження у майбутньому єдиної системи. Напрямками формування такої системи визначені: удосконалення внутрішньо системних взаємозв’язків усередині кожної з підсистем транспортної системи; формування підходів щодо процесу прийняття управлінських рішень; визначення потреб у інформаційному забезпеченні прийняття управлінських рішень, джерел даних, оцінка їх достовірності.
19. Суб’єктом державного регулювання транспортної системи названа організаційно відокремлена складова системи органів виконавчої влади (їх посадових та службових осіб), що має державно-владні, розпорядчі, організаційні повноваження щодо здійснення завдань та реалізації функцій державної політики у галузі транспорту, із врегулюванням діяльності нормами, переважно, адміністративного права. Ознаками суб’єктів державного регулювання визначені: наявність певної організаційно-правової форми, в якій здійснюється управлінська діяльність; зовнішня відокремленість, наявність державно-владних повноважень; є складовою і, у той же час, організаційно-уособленою та самостійною частиною державного механізму; здійснює завдання та функції у встановленому державою порядку відповідно державної політики.
20. За змістом повноважень виділені інституційні, звичайні та спеціальні суб’єкти державного регулювання. Інституційними є суб’єкти регулювання, що визначають умови та межі діяльності транспортної системи: Кабінет Міністрів України, органи місцевого самоврядування по питаннях реалізації делегованих повноважень. До звичайних віднесені ті суб’єкти, виключно до повноважень яких належить регулювання транспортної системи в цілому та її окремих складових: Міністерство транспорту України та його органи (наприклад, Укравтодор, Укрзалізниця, Укрморрічфлот та інше), міністерства, відомства, комітети, інспекції, місцеві органи виконавчої влади. До спеціальних суб’єктів державного регулювання віднесені ті, які мають повноваження у окремих сферах діяльності транспорту або окремі повноваження, що не є їх основними: ДАІ МВС України, військова інспекція безпеки дорожнього руху Збройних Сил України та інші формування, передбачені наказом Міністерства оборони України №330 від 01.11.1999 р., служба безпеки дорожнього руху Держкомкордону України, Служба правопорядку у Збройних Силах України, Державна спеціальна служба транспорту, громадські формування.
22. Суб’єкти державного регулювання транспортної системи можуть бути також піддані класифікації відповідно до структурної побудови системи органів виконавчої влади: Кабінет Міністрів України; Міністерство транспорту України (його територіальні органи), урядові органи державного управління, які можуть бути створені у складі Міністерства транспорту України Кабінетом Міністрів України (департаменти, служби, інспекції); міністерства, відомства, інспекції (які не входять до складу Міністерства транспорту України); місцеві державні адміністрації. В процесі реалізації повноважень органи державного регулювання (у межах компетенції, встановленої чинним законодавством) взаємодіють із органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями, окремими громадянами.
23. Напрямки діяльності суб’єктів державного регулювання транспортної системи розглядаються як сукупність функцій їх діяльності, згрупованих за ознакою спільних завдань, що виконуються в процесі реалізації відповідної групи функцій. Відповідно до структури системи суб’єктів державного регулювання транспортної системи доцільно виділити загальні та спеціальні напрямки їх діяльності. До загальних напрямків можна віднести: задоволення потреб населення у перевезеннях, нормотворчу, правозахисну, захисту економічних інтересів, координації, забезпечення екологічної безпеки. Спеціальними напрямками можна назвати: забезпечення захисту від протиправних посягань; профілактична; нормотворча; організаційна; контрольно-наглядова (за станом автомототранспорту, за автошляхами); робота за зверненнями громадян; підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації водіїв транспортних засобів; фінансова. Крім того, такий спеціальний суб’єкт державного регулювання як ДАІ здійснює реєстраційно-екзаменаційну діяльність, а Державна спеціальна служба транспорту у структурі Мінтрансу України здійснює свої основні функції й у особливий період: забезпечення постійної готовності до виконання покладених завдань; технічне прикриття, відновлення та встановлення загороджень на найважливіших об’єктах залізниць; розмінування вибухонебезпечних предметів на об’єктах національної транспортної системи; наведення, будівництво, експлуатація і ремонт (реконструкція) наплавних залізничних мостів та естакад; виконання заходів територіальної оборони.
24. Форми діяльності суб'єктів державного регулювання транспортної системи доцільно розділяти на дві групи: правові та неправові (організаційні). Останні, у свою чергу, розділяються на: проведення організаційних заходів та здійснення матеріально-технічних операцій. Правовими формами діяльності суб’єктів державного регулювання транспортної системи названі: правотворча, правозастосовча, правоохоронна, установча, контрольно-наглядова. Зовнішнім виявом регулятивної функції державного управління транспортною системою є регулятивна форма діяльності суб’єктів.
25. До адміністративно-правових засобів забезпечення міліцією безпеки дорожнього руху належать: організаційні засоби забезпечення безпеки дорожнього руху; засоби переконання, позитивного стимулювання чи заохочувальні засоби, що сприяють підвищенню творчої активності учасників правовідносин; заходи адміністративного примусу, що застосовуються з метою попередження, припинення правопорушень, забезпечення провадження у справах про адміністративні проступки і притягнення порушників до адміністративної відповідальності та ін. Організаційними можна назвати засоби, використання яких здійснюється з метою упорядкування процесу забезпечення безпеки дорожнього руху. До таких засобів належать здійснення реєстрації, перереєстрації і обліку транспортних засобів, проведення їх технічного огляду, допуск громадян до керування транспортними засобами (прийняття іспитів і видача посвідчень водія, направлення їх на медичне обстеження), а також виконання контрольно-наглядових функцій щодо дотримання вимог загальнообов’язкових правил, які діють у сфері дорожнього руху. Переконання як засіб забезпечення міліцією безпеки дорожнього руху полягає у встановленні системи заходів виховного, заохочувального впливу на зміст і характер поведінки учасників дорожнього руху з метою формування навичок добровільного виконання вимог правових норм, що діють у цій сфері. Адміністративний примус як засіб забезпечення міліцію безпеки дорожнього руху полягає у застосуванні уповноваженими на те органами (посадовими особами) ДАІ до осіб, які не перебувають у підпорядкуванні ДАІ, незалежно від волі й бажання останніх передбачених адміністративно-правовими нормами заходів впливу морального, майнового, особистісного та іншого характеру з метою охорони суспільних відносин, які виникають у сфері дорожнього руху, шляхом попередження і припинення правопорушень, покарання за їх вчинення. Заходи адміністративного примусу поділяються на три групи: адміністративно-запобіжні заходи; заходи адміністративного припинення порушень правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху; адміністративні стягнення.
26. Суспільні відносини у сфері діяльності транспорту регулюються нормами різних галузей права, відповідно – використовуються різні методи правового регулювання. Залізничний транспорт (та відповідна інфраструктура) є тим видом транспорту, підприємства якого знаходяться, переважно, у державній власності, що обумовлює відповідно використання, в багатьох, імперативного методу регулювання. Перебування цього виду транспорту переважно у державній власності обумовлено особливим значенням на цей час для забезпечення розвитку економіки України, її національної безпеки залізничного транспорту. Що стосується непрямих методів регулювання – серед них перевага надана тарифній політиці, яка здійснюється уповноваженими на те органами державного регулювання залізничного транспорту. Суспільні відносини у сфері діяльності інших видів транспорту характеризуються тим, що імперативне і диспозитивне регулювання використовується залежно від того, якою є форма власності на певні об’єкти транспортної інфраструктури. Морський та річковий транспорт є тим видом транспорту, об’єкти якого перебувають, в основному, у недержавній формі власності. Органи державного регулювання серед методів прямого впливу надають перевагу реєстрації, сертифікації тощо. Імперативного регулювання потребують ті конкретні суспільні відносини у транспортній сфері, які, насамперед, стосуються безпеки перевезень, національної, громадської безпеки, контролю, адміністративної відповідальності за порушення загальнообов’язкових правил у сфері діяльності транспорту. Питання щодо безпеки пов’язані із легалізацією діяльності підприємств транспортного сектору економіки.
27. Аналіз світового досвіду державного регулювання транспортної системи дозволив дістатись висновку про те, що визначити найкращу для України модель реформування транспортної системи можливо тільки після обґрунтування спеціального критерію оптимальності, яким пропонується рівень задоволення потреб споживачів транспортних послуг та якість обслуговування. При цьому управління транспортною системою має бути здійснене так, щоб діяльність уповноважених державних органів була спрямована на створення передумов щодо задоволення потреб споживачів транспортних послуг, реалізацію національних інтересів України, зокрема, забезпечення національної безпеки. Кожен з видів транспорту доцільно поділити на дві частини: природну монополію та конкурентне середовище. Інфраструктуру транспортної системи доцільно залишити під контролем держави, або держава повинна володіти контрольним пакетом акцій господарських товариств, які будуть створені на базі державних шляхом роздержавлення та приватизації, а також, у подальшому – акціонування.
28. Запропонована авторська редакція проекту Закону України “Про автомобільні дороги”, на відміну від тієї, що внесена до Верховної Ради України у порядку законодавчої ініціативи відрізняється, насамперед, тим, що у ній містяться норми, якими врегульована процедура узгодження на будівництво і користування приватними дорогами загального користування. При цьому будівництво таких доріг передбачене лише за умови існування альтернативної дороги загального користування, проїзд по якій є безкоштовним. При цьому передбачено, що 20% плати за проїзд по таким автошляхам спрямовується до Державного бюджету України і має виключно цільовий характер – використовується на фінансування будівництва, реконструкції, ремонту і утримання інших автомобільних доріг загального користування. Окрема увага також надана необхідності узгодження із нормами Земельного кодексу України питання про викуп земельних ділянок (ст.14 законопроекту у авторській редакції). Крім того, додатково передбачені норми щодо контролю у сфері використання автомобільних доріг. Запропонована також структура проекту Дорожнього кодексу України.

Список використаних джерел

1. Конституція України// Відомості Верховної Ради.-1996.-№30.-Ст.141.
2. Про державну податкову службу в Україні: Закон України від 4.12.1990 р. №509-ХІІ// Відомості Верховної Ради.-1991.-№6.-Ст.37 (із змінами).
3. Про міліцію: Закон України від 20.12.1990 р. №565-ХІІ// Відомості Верховної Ради УРСР.-1991.-№4.-Ст.20 (із змінами і доповненнями)
4. Про підприємництво: Закон України від 07.02.1991р. №698-ХІІ // Відомості Верховної Ради.- 1991.-№14.-Ст.168 (із змінами).
5. Про власність: Закон України від 7 лютого 1991 року// Відомості Верховної Ради.-1991.-№20.-Ст.249 (із змінами)
6. Про підприємства в Україні: Закон України від 27.03.1991 р. №887-ХІІ// Відомості Верховної Ради.-1991.-№24.-Ст.273 (із змінами).
7. Про джерела фінансування дорожнього господарства України: Закон України від 18 вересня 1991 р. №1562-ХІІ// Відомості Верховної Ради.-1991.-№47.-Ст.648 (із змінами)
8. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18.02.1992р. №2135-ХІІ // Відомості Верховної Ради.-1992.-№22.-Ст.303 (із змінами)
9. Про дорожній рух: Закон України від 28.01.1993 р. №3353-ХІІ// Відомості Верховної Ради України.-1993.-№31.-Ст.338; 1999.-№19.-Ст.173
10. Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю: Закон України від 30.06.1993 р. №3341-ХІІ // Відомості Верховної Ради.-1993.-№35.-Ст.358 (із змінами)
11. Про правовий статус іноземців: Закон України від 04.02.1994 року №3929-ХІІ// Відомості Верховної Ради.-Відомості Верховної Ради України.-1994.-№23.-Ст.161; Вводиться в дію Постановою ВР №3930-XII від 04.02.94р.; ВВР.-1994.-№23.-Ст.162 (із змінами).
12. Про транспорт: Закон України від 10.11.1994 р. №232/94-ВР// Відомості Верховної Ради.-1994.-№51.-Ст.446 (із змінами)
13. Про приєднання України до Статуту Ради Європи: Закон України від 31 жовтня 1995 року// Відомості Верховної Ради.-1995.-№38.-Ст.287
14. Про страхування: Закон України від 07.03.1996 р. №85/96-ВР// Відомості Верховної Ради.-1996.-№18.-Ст.78 (із змінами).
15. Про трубопровідний транспорт: Закон України від 15.05.1996 року №192/96-ВР// Відомості Верховної Ради.-1996.-№29.-Ст.139 (із змінами)
16. Про залізничний транспорт: Закон України від 4 липня 1996 року №273/96-ВР// Відомості Верховної Ради.-1996.-№40.-Ст.183 (із змінами)
17. Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2Ю, 4Ю, 7 та 11 до Конвенції: Закон України// Відомості Верховної Ради.-1997.-№40.-Ст.263.
18. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України// Відомості Верховної Ради України.-1997.-№24.-Ст.170 (із змінами і доповненнями)
19. Про ратифікацію Угоди про проведення узгодженої політики в галузі транзиту нафти і нафтопродуктів магістральними трубопроводами: Закон України від 11 червня 1997 р. №329/97-ВР// Відомості Верховної Ради.-Ст.197 (із змінами).
20. Про ратифікацію угоди “Про принципи формування спільного транспортного простору і взаємодії держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав в галузі транспортної політики”: Закон України від 9 жовтня 1997р.// Відомості Верховної Ради.-1999.-№48.-Ст.417
21. Угода між Урядом України і Урядом Російської Федерації про міжнародне автомобільне сполучення. Угоду ратифіковано Законом України від 20.11.1998р. №275-ХІV//Законодавство України про дорожній рух: Зб.нормат.актів/ Відп.ред. Е.Ф.Демський.-К.:Юрінком Інтер,2000.-С.83-87
22. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України стосовно військової інспекції безпеки дорожнього руху: Закон України від 24.03.1999 р. №557-ХІV// Відомості Верховної Ради України.-1999.-№19.-Ст.173.
23. Про місцеві державні адміністрації: Закон України від 09.04.1999 р. №586-ХІV// Відомості Верховної Ради.-1999.-№20-21.-Ст.190 (із змінами і доповненнями)
24. Про транзит вантажів: Закон України від 20 жовтня 1999 р. №1172-ХІV// Відомості Верховної Ради.-1999.-№51.-Ст.446
25. Про транзит вантажів: Закон України від 20 жовтня 1999р.// Відомості Верховної Ради.-1999.-№51.-Ст.446
26. Про концесії на будівництво і експлуатацію автомобільних доріг: Закон України від 14 грудня 1999 р. №1286-ХІV // Відомості Верховної Ради.-2000.-№3.-Ст.21
27. Про правовий режим надзвичайного стану: Закон України від 16.03.2000 р. №1550-ІІІ// Відомості Верховної Ради.-2000.-№23.-Ст.176 (із змінами).
28. Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон України від 1 червня 2000р.// Відомості Верховної Ради.-2000.-№36.-Ст.299 (із змінами).
29. Про ратифікацію Гарантійної угоди (Проект розвитку залізничних шляхів України) між Україною та Європейським банком реконструкції та розвитку: Закон України від 08.06.2000 р. №1803-ІІІ// Відомості Верховної Ради.-2000.-№37.-Ст.312.
30. Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону: Закон України від 22.06.2000 р. №1835-ІІІ// Відомості Верховної Ради.-2000.-№40.-Ст.338 (із змінами)
31. Про громадянство України: Закон України від 18 січня 2001 року за №2235-ІІІ// Відомості Верховної Ради України.-2001.-№13.-Ст.65
32. Про політичні партії в Україні: Закон України від 05.04.01р. №2365-ІІІ// Відомості Верховної Ради.-2001.-№23.-Ст.118.
33. Про автомобільний транспорт: Закон України від 05.04.01 р. №2344-ІІІ// Офіційний вісник України.-2001.-№17.-Ст.719
34. Про біженців: Закон України від 21 червня 2001 р. №2557-ІІІ// Урядовий кур’єр.-2001.-12 вересня.-№164.
35. Про приєднання України до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців: Закон України від 10 січня 2002 року за №2942-ІІІ// Урядовий кур’єр.-2002.-29 січня.-№18.
36. Про Комплексну програму утвердження України як транзитної держави у 2002 – 2010 роках: Закон України від 7 лютого 2002 року №3022-ІІІ// Відомості Верховної Ради.-2002.-№24.-Ст.166
37. Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України: Закон України від 07.03.2002 р. №3099-ІІІ// Відомості Верховної Ради.-2002.-№32.-Ст.225
38. Про Державну спеціальну службу транспорту: Закон України від 5.02.2004 р. №1449-ІV// Урядовий кур’єр.-2004.0№45.-10 березня
39. Кодекс України про адміністративні правопорушення// Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – Додаток до № 52. – Ст.1122 (із наступними змінами та доповненнями)
40. Повітряний кодекс України// Відомості Верховної Ради.-1993.-№25.-Ст.274 (із змінами).
41. Водний кодекс України// Відомості Верховної Ради.-1995.-№24.-Ст.189 (із змінами)
42. Кодекс торговельного мореплавства України// Відомості Верховної Ради.-1995.-№47.-Ст.349 (із змінами)
43. Земельний кодекс України від 25.10.2001 р. №2768-ІІІ// Урядовий кур’єр.-2001.-15 листопада (№211-212)
44. Про затвердження положень про паспорт громадянина України та свідоцтво про народження: постанова Верховної Ради України від 2 вересня 1993р. №3423-12 // Відомості Верховної Ради.-1992.-№37.-Ст.545 (із змінами)
45. Про Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України: Постанова Верховної Ради України від 16.01.1997 р. №3/97-ВР// Відомості Верховної Ради.-1997.-№10.-Ст.85
46. Про систему центральних органів виконавчої влади: Указ Президента України від 15.12.1999 р. №1572/99// Урядовий кур’єр. – 1999.-17 грудня.
47. Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади: Указ Президента України від 15.12.1999