Теоретико-правові аспекти реалізації державного управління в умовах демократизації політичної системи

Краткое описание

З М І С Т
В С Т У П С.3-15
РОЗДІЛ І. Теоретико-методологічні підходи до визначення
змісту і сутності феномену державного управління С.16-77
1. Науково-теоретичні проблеми визначення
сутності державного управління С.20-42
2. Співвідношення понять форми та методу
державного управління С.43-61
3. Концептуальні підходи в обґрунтуванні
організації системи державного управління С.62-77
РОЗДІЛ І І. Державне управління і реалізація основних
функцій держави С.78-133
1. Роль і значення державного управління в процесі
генези державної влади (історико-правовий аспект) С.78-90
2. Правове забезпечення і регулювання державного
управління в контексті реалізації основних функцій
державної влади С.90-133
РОЗДІЛ І І І. Актуальні проблеми реформування системи
державного управління в сучасній Україні С.134-187
1. Ефективне державне управління як чинник
становлення демократичної і соціальної держави С.134-139
2. Державне управління та сучасні
процеси політико-правової модернізації С.140-187
В И С Н О В К И С.188-197
С П И С О К В И К О Р И С Т А Н И Х Д Ж Е Р Е Л С.198-214

В С Т У П

Актуальність теми дисертаційного дослідження полягає в тому, що процес вдосконалення і розвитку державного управління в Україні є необхідним елементом сучасного етапу державотворення. Характер та ступінь успішності цього процесу зумовлює не тільки демократичність державотворчих перетворень, а й дієвість всього механізму функціонування державної влади. Саме тому ретельне і ґрунтовне вивчення теоретико-правових аспектів реалізації державного управління вимагає проведення досліджень у різних галузях науки (адміністративне право, теорія управління, конституційне право тощо). Проте чи не найважливішим видається аналіз правових аспектів реалізації державного управління. Адже як свого часу наголошував Б.Лазарєв, державне управління завжди набуває свого виразу у правових нормах[135;7], які суто і визначають його форму, методи, структуру, організацію, принципи взаємодії з суспільним середовищем, і т.д..
Усвідомленням важливості проведення змін в системі державного управління може виступити тривала робота над розробкою і запровадженням Концепції адміністративної реформи в Україні. Отже, як визначені в Конституції України 1996 року орієнтири правової, демократичної і соціальної держави, так і суто об’єктивна потреба динамічного розвитку Української держави і суспільства зумовлюють актуальність звернення до питань забезпечення та умов реалізації зазначених трансформацій. У зв’язку з цим проблематика аналізу державного управління виходить на одне з центральних місць. Йдеться не просто про зміни в окремих органах державного управління, а про “створення функціонально нової системи державного управління”[42;129].
Разом з тим в умовах подальшої реалізації державно-правової реформи та конституційного реформування державної влади (яке на загальному рівні означає ніщо інше, як ціннісну переорієнтацію в діяльності державної влади, створення нових інститутів державної влади, докорінний перегляд основ її взаємодії з суспільством, громадськими організаціями та окремими громадянами, посилення її соціальної та правозахисної функції) проблеми пов’язані з вдосконаленням державного управління, визначенням основних сфер його реалізації, а також форм та методів державного управління в умовах демократизації політичної системи ще не ставали предметом спеціального наукового розгляду (за винятком наукових статей, виступів на науково-практичних конференціях та окремих колективних монографій підготовлених провідними фахівцями Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України та НАДУ при Президентові України). Варто акцентувати увагу на тому, що у значній кількості робіт, присвячених проблематиці державного управління, це поняття розглядається в суто теоретичному аспекті (питання визначення оптимальної структури та організації державного управління, можливих моделей її взаємодії з суспільним середовищем тощо) поза зверненням до дослідження тих специфічних змін, які відбуваються в державному управлінні в умовах модернізації і демократизації. Серед небагатьох авторів, хто звернувся до цієї теми є В.Цвєтков (якого цілком справедливо можна назвати одним з засновників науки державного управління в Україні) та В.Горбатенко.
Таким чином актуальність та недостатня дослідженість зазначених проблем зумовили вибір теми дисертаційної роботи. В дисертації висловлюється авторська позиція щодо ряду дискусійних питань з проблематики державного управління, які є предметом обговорень у фаховому середовищі, що дозволяє розглядати її як внесок в розробку цілісної науково-теоретичної концепції програми дослідження державного управління та допоміжний матеріал в процесі становлення демократичного та ефективного державного управління на вітчизняних теренах.
Об’єктом дисертаційного дослідження є процеси розвитку державного управління в Україні, а також організація і діяльність системи державного управління в умовах модернізаційного процесу та становлення України як сучасної демократичної держави.
Предметом дисертаційного аналізу є об’єктивні закономірності та специфічні організаційно-правові відносини, що виникають в системі державного управління, а також між нею та оточуючим її соціальним середовищем, в процесі її безпосереднього функціонування і реалізації управлінських задач.
У якості робочої гіпотези дослідження виступила теза, що запровадження та використання матеріалів дисертаційного дослідження, зроблених в ній висновків та пропозицій, сприятиме вдосконаленню системи державного управління в Україні і виступить органічною частиною загального процесу формування науково обґрунтованої концептуальної моделі продовження державно-правової реформи і успішної реалізації адміністративної реформи.
Висвітлюючи зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами слід відзначити, що дисертацію виконано як складову науково-дослідницьких робіт за темою “Теоретичні проблеми реалізації нової Конституції України” (номер держ. реєстрації 01960012890). Також тема дисертації відповідає переліку розробок з проблематики адміністративної реформи в Україні, затвердженому планом науково-дослідницьких робіт Інституту Законодавства Верховної Ради України і органічно узгоджується з Концепцією розвитку законодавства України на 1997-2005 роки (розроблена фахівцями ІЗ ВРУ), де наголошувалось на необхідності посилення роботи у напрямі наукового забезпечення державно-правової реформи.
Характеризуючи ступінь наукового опрацювання теми необхідно звернути увагу на такі моменти. Серед вітчизняних фахівців, які розробляли проблематику державного управління, дослідження яких було використано у якості теоретичного ґрунту для написання роботи слід назвати такі імена як: В.Авер’янов, О.Андрійко, О.Бандурка, Ю.Битяк, І.Голосніченко, В.Гончаренко, В.Горбатенко, Є.Додін, Р.Калюжний, С.Ківалов, М.Козюбра, А.Колодій, О.Крупчан, В.Медведчук, Н.Мироненко, Н.Нижник, Ю.Оборотов, В.Опришко, В.Погорілко, О.Рябченко, В.Селіванов, В.Сіренко, І.Сирота, О.Скрипнюк, Б.Сташків, О.Скакун, В.Тацій, М.Тищенко, Ю.Тодика, О.Фрицький, В.Цвєтков, М.Цвік, В.Шаповал, В.Шевчук, Ю.Шемшученко. Водночас цілий ряд питань, які стосуються окремих аспектів реалізації державного управління та діяльності органів виконавчої влади були представлені в дослідженнях В.Бакуменка, О.Балабанова, А.Білоуса, К.Ващенка, З.Гладуна, Л.Гордієнка, С.Дубенко, А.Коваленка, В.Коломойцева, О.Кордуна, Л.Кравчука, В.Ладиченка, Г.Лелікова, А.Петришина, В.Скрипнюк, В.Токовенко, А.Француза, В.Шахова, О.Ющика.
Проте, оскільки питання пов’язані із функціонуванням системи державного управління активно досліджуються і у зарубіжній юридичній науці, автор мав звернутися до розробок науковців ближнього і дальнього зарубіжжя. До першої категорії робіт необхідно віднести насамперед розробки російських вчених та юристів, які проводилися як в радянський період (Г.Атаманчук, Є.Блажнов, Ю.Козлов, Б.Курашвілі, Б.Лазарєв, А.Лунєв, М.Марков, А.Оболонський, А.Омаров, В.Основін, Г.Петров, М.Піскотін, С.Студенікін, В.Юсупов, Л.Явич, Ц.Ямпольська), так і після розпаду СРСР (А.Автономов, Г.Баратищев, А.Безуглов, К.Бєльський, Є.Козлова, О.Кутафін, А.Лемешкін, А.Медушевський, А.Ноздрачов, Л.Окуньков, А.Пікулькін, С.Пронкін, Ю.Тихомиров, В.Чирків, К.Шеремет). До другої групи робіт слід віднести дослідження західних авторів, серед яких було опрацьовано як класичні тексти в галузі теорії державного управління (Ч.Бернард, М.Вебер, Ф.Гуднов, Л.Гулік, Д.Валдо, Г.Саймон, Ф.Тейлор, А.Файоль), так і сучасні критичні розвідки та дослідження в сфері організаційно-правового моделювання і забезпечення діяльності системи державного управління (М.Альберт, Т.Аресон, Р.Барро, М.Ґармон, Д.Гринвуд, Г.Джонсон, Д.Лі, Ф.Нігро, Д.О’Лірі, Г.Райт, У.Скотт, Р.Стенсфілд, Д.Уілсон, Е.Харгрув).
Мета дисертації полягає в тому, щоб на основі аналізу наукових джерел, узагальнення нормативно-правового матеріалу та практики його застосування висвітлити теоретико-правові аспекти реалізації державного управління в умовах модернізації та розбудови правової, демократичної і соціальної держави. Водночас дисертант ставить на меті зробити власний внесок у вдосконалення законодавчого забезпечення функціонування системи державного управління, висвітлити деякі спірні питання в інтерпретації поняття державного управління і запропонувати шляхи їх розв’язання.
Досягнення поставленої мети здійснювалось у результаті послідовного розв’язання таких завдань:
- окреслити основні науково-теоретичні проблеми визначення сутності і змісту поняття державного управління, продемонструвати співвідношення між концепціями “широкого” та “спеціального” тлумачення державного управління, проаналізувати основні аргументи “за” і “проти” цих двох підходів у визначенні державного управління;
- з’ясувати роль і значення державного управління в процесі генезису державної влади в її науково-теоретичному та історико-правовому аспектах;
- розкрити основні концептуальні підходи в обґрунтуванні організації системи державного управління;
- дати науково обґрунтоване визначення поняттям форми і методу державного управління, представити їх класифікацію та продемонструвати ті зміни, що відбуваються з ними в процесі переходу системи державної влади від авторитарної до демократичної;
- дослідити основи правового забезпечення і регулювання державного управління в контексті реалізації основних функцій держави;
- проаналізувати вплив сучасних процесів політико-правової модернізації на зміни в організації та діяльності системи державного управління;
- висвітлити зміст поняття ефективності функціонування системи державного управління, визначити її можливі критерії, проаналізувати розбіжності між класичним та сучасним тлумаченням ефективності в сфері державного управління;
- узагальнити досвід моделювання оптимальної організації державного управління в існуючих на сьогоднішній день теоретико-правових концепціях, визначити можливі варіанти розв’язання проблеми співвідношення “порядку” та “свободи” в діяльності органів державного управління;
- сформулювати пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення процесу законодавчого забезпечення діяльності органів державної влади, а також практичної реалізації принципів відповідальності, професійності та відкритості в державному управлінні.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній вперше представлено цілісну концепцію, яка відбиває характерні зміни, що відбуваються в процесі реалізації державного управління в процесі політико-правової модернізації. Разом з тим важливим елементом новизни є те, що дисертаційна робота відображає пошук нових підходів в сфері вивчення теорії і практики державного управління та адміністративного права і є науковим узагальненням досвіду сучасного аналізу державного управління та адміністративно-правового нормотворення.
Специфіка дисертаційного дослідження визначається спробою розглянути проблеми реалізації державного управління в умовах процесу політико-правової модернізації в Україні у взаємозв’язку з аналізом загальних тенденцій змін в розумінні сутності державного управління, а також перегляду концептуального бачення змісту поняття ефективності в сфері державного управління. Даний підхід мав своїм логічним наслідком використання найсучаснішого теоретичного матеріалу з досвіду реформування державного управління, що дало можливість сформулювати ряд науково обґрунтованих положень щодо необхідності відповідних змін та корекцій в розробці тактичних і стратегічних мір запровадження здійснюваних в Україні змін в системі державного управління.
За результатами дослідження отримано нові положення, основними з яких є наступні:
- обґрунтовується недостатність застосування “негативного” підходу у тлумаченні державного управління, оскільки такий підхід практично не дозволяє вирішити проблему внутрішньої специфіки державного управління як одного з основних видів діяльності держави та органів державної влади;
- висувається теза про необхідність збереження двох способів тлумачення державного управління: а) як інтегрованого сукупного впливу всіх органів державної влади (держави) на суспільство та суспільні відносини (що відповідає “широкому” поняттю державного управління); б) як цілеспрямованої діяльності органів державної влади на окремі сфери суспільних відносин з метою реалізації конкретних функцій (підтримання правопорядку, забезпечення добробуту громадян, підтримання існуючого суспільного ладу, захист держави від зовнішньої загрози тощо);
- надається аналіз і визначення поняттям “форми державного управління” та “форми управлінської діяльності”, окреслюються їх основні види, визначається кореляція між демократичною формою державного управління та правовою формою управлінської діяльності;
- підкреслено доцільність застосування окремого поняття форми державного управління з огляду на те, що воно дозволяє встановити більш чіткий теоретико-методологічний зв’язок між політичним режимом та методами державного управління;
- продемонстровано основні критичні підходи до класичної моделі раціональної організації управління, а також можливі способи змін в системі державного управління, які дозволяють зберегти її функціональну ефективність, але при цьому підвищити рівень її адаптабельності до нових умов суспільного розвитку;
- уточнюється взаємозв’язок між некласичним підходом організації системи державного управління та “широким” тлумаченням змісту поняття державного управління, і відповідно – між класичним підходом та “вузькою” (“спеціальною”) інтерпретацією сутності державного управління;
- доведено, що цілеспрямована управлінська діяльність органів державної влади дозволяє здійснювати реалізацію основних функцій держави практично у всіх без виключення сферах суспільного і державного розвитку, що значно підвищує роль і значущість державного управління, оскільки в цьому контексті дієздатність системи державного управління фактично означає ніщо інше як дієздатність держави в цілому;
- визначаються особливості реалізації державного управління в умовах демократичного транзиту в Україні;
- вносяться пропозиції щодо удосконалення законодавчого забезпечення системи державного управління, обґрунтовується необхідність прийняття законів, які б слугували підвищенню ефективності державного управління;
- наголошується на необхідності такого реформування державного управління, яке б зробило його ближчим до потреб і запитів людей, підконтрольним народові, прозорим, ефективним, побудованим на наукових принципах, а головним пріоритетом його діяльності було служіння народові і національним інтересам;
В основу методології дослідження було покладено комплексний підхід до аналізу державного управління, визначення його сутності і змісту, а також його ролі в процесі функціонування сучасних демократичних держав. При цьому серед задіяних методів автором було використано такі методи як: діалектичний, структурно-функціональний, історичний, порівняльний, системний, рефлективний, а також методи спостереження, емпіричної перевірки матеріалу, логічного і герменевтичного аналізу державно-правових явищ.
Відпрацювання понятійно-категоріального апарату задіяного в дисертації означало також звернення до аналітичного та класифікаційного методів. Причому успішність досягнення окреслених в роботі завдань обумовлювалась гармонійністю поєднання розгляду окремих дефініцій (самого державного управління, його форм методів, галузей, принципів тощо) із вмінням розташовувати їх відповідно до певної класифікаційної моделі, що дозволило представити не лише розмаїття підходів до вирішення теоретико-правових проблем державного управління, але й продемонструвати їх сутнісний зв’язок, охарактеризувати основні напрями наукового аналізу феномену державного управління.
Крім того в роботі були задіяні спеціальні методи, серед яких можна виділити формально-правовий, порівняльно-правовий, історико-правовий, історико-логічний, соціологічний методи. Застосування зазначених методів та орієнтація на такі принципи дослідження як: історизм, системність, конкретність, об’єктивність, послідовність, цілісність, доведеність всіх основних положень та вихідних тез, дозволила адекватно і комплексно висвітлити всі аспекти дисертаційної теми.
Характеризуючи нормативно-правову основу роботи необхідно акцентувати, що в ході проведення дослідження над дисертацією автором було опрацьовано практично весь масив існуючих на сьогоднішній день нормативно-правових актів, які регулюють відносини та містять важливі юридичні норми щодо реалізації державного управління. Це насамперед Конституція України, Закони України, Постанови Верховної Ради України, Укази Президента України, Розпорядження Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти, що регулюють діяльність окремих органів центральної виконавчої влади, національні програми, покликані забезпечити ефективну реалізацію державного управління в окремих галузях. Разом з тим автором проаналізовано ряд положень законопроектів поданих на розгляд до Верховної Ради України, які покликані сприяти реформуванню системи державного управління та наближенню його до сучасних демократичних стандартів (зокрема проекту закону “Про інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб України”, “Про порядок висвітлення у засобах масової інформації діяльності центральних органів державної влади”).
Серед емпіричних джерел інформації залученої до процесу розробки дисертаційної теми слід назвати: а) статистичні данні щодо функціонування окремих органів державного управління, їх чисельного складу, рівня фахової і професійної підготовки державних службовців (при цьому автор звертається до порівняння цих показників в Україні та РФ); б) аналітичні звіти неурядових організацій та міжнародних експертних організацій про функціонування адміністративних установ в Україні та рівня дотримання ними основних прав і свобод людини і громадянина; в) показники, які відбивають динаміку змін в системі органів державного управління і безпосередньо – органів виконавчої влади; г) плани законодавчих робіт в галузі адміністративного права; д) данні юридичного моніторингу чинних нормативно-правових актів, що регулюють діяльність конкретних органів державного управління; є) окремі соціологічні данні, отримані в ході описувань та експрес-аналізів, що проводились в Україні протягом 1998-2002 років.
Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що проведений в дисертації аналіз дозволяє чітко окреслити основні напрями дослідження державного управління в сучасній вітчизняній і зарубіжній науці, продемонструвати спільні властивості та суперечності, що представлені на рівні концептуального відображення процесу реформування державного управління в умовах політико-правової модернізації.
В роботі надається змістовний аналіз існуючих в сучасній теорії управління та науці адміністративного права підходів до визначення оптимальної структурної і функціональної організації системи державного управління, який може виступити основою для подальшої науково-дослідницької роботи в напрямі розробки теоретико-правової концепції розвитку державного управління в Україні.
Практичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що здійснений автором аналіз є спрямованим на поглиблення знань про сутність та специфіку формування і розвитку державного управління в умовах політико-правової модернізації. Таким чином викладені в дисертації висновки і пропозиції можуть бути використані для вдосконалення правового забезпечення організації і діяльності органів державного управління та їх взаємодії з основними інститутами громадянського суспільства. Також окремі пропозиції автора, критичний аналіз законотворчої роботи сприятимуть подальшому вдосконаленню чинного законодавства в сфері державного управління і можуть бути розглянуті як складова частина загального процесу науково-правового забезпечення адміністративно-правової реформи.
На основі проведеного в дисертації тематичного розгляду матеріалу можуть бути вказані конкретні критерії визначення таких показників як ефективність діяльності органів державного управління, ефективність управління в окремих галузях, демократичність державного управління (сполучення показників відкритості державного управління та його відповідності інтересам народу), і т.д.. Що дозволяє активно використовувати загальнотеоретичні положення в процесі оцінки діяльності органів державного управління всіх без виключення рівнів, починаючи від вищих і закінчуючи найнижчими ланками.
Матеріали дисертації можуть бути також використані при підготовці навчальних програм, викладенні нормативних навчальних курсів для вищої школи з адміністративного права, державного управління, конституційного права для спеціалізації правознавство та державне управління. Водночас окремі розділи роботи можуть служити основою для розробки ряду спецкурсів з проблематики державного управління (зокрема “Державне управління в органах внутрішніх справ”, “Правові основи державного управління в Україні”) та виступити матеріалом в процесі підготовки та підвищення кваліфікації посадових осіб та службовців в сфері державного управління. Результати дослідження сприятимуть подальшому розвиткові науки адміністративного права та теорії управління.
Особистий внесок здобувача становить те, що дисертація є самостійним дослідженням в галузі адміністративного права і теорії управління, в якій автором надається системний аналіз проблематики державного управління та змін в його структурно-функціональній організації в умовах становлення і розвитку правової, демократичної, соціальної держави. Запропонований в роботі аналіз державного управління було виконано на базі дослідження нормативно-правових актів та спеціальної літератури по проблематиці дисертаційної теми. Хоча в процесі роботи над дисертацією автор використовував основні теоретичні положення, що були запропоновані у наукових публікаціях наукового керівника, теоретичні висновки роботи носять самостійний характер, і відбивають власне авторське бачення специфіки процесу державного управління в умовах модернізації.
Також варто звернути увагу, що результати дослідження пройшли свою апробацію. Зокрема, основні положення дисертаційного дослідження неодноразово обговорювались на засіданнях кафедри історії, теорії держави і права та адміністративного права правничого факультету Національного університету “Острозька Академія”. Окремі матеріали дисертації, які стосуються проблеми модернізації та реформування системи державного управління в контексті реалізації принципів Конституції України послужили основою для роботи методологічних семінарів для аспірантів та викладачів, які проводились в межах програми “Демократія і право – поступ у ХХІ століття”. Разом з тим, відповідно до планів роботи над індивідуальними темами затвердженими кафедрою історії, теорії держави і права та адміністративного права правничого факультету Національного університету “Острозька Академія” протягом 2001-2002 років автор самостійно розробляв тему “Державне управління в органах внутрішніх справ України: правові аспекти реформування”. На підставі чого, у квітні 2002 року було оприлюднено доповідь на відповідну тему і запропоновано тематичний план курсу “Основи державного управління в правоохоронній діяльності” для слухачів правничого факультету.
Водночас важливі для дисертації положення, що були безпосередньо пов’язані з аналізом теоретико-правових проблем реалізації державного управління в умовах модернізації доповідались автором на наукових та науково-практичних конференціях, серед яких слід назвати: науково-практична конференція “Актуальні питання реформування в органах внутрішніх справ України” (Донецьк, 1999), наукова конференція “Проблеми державотворення та захист прав людини в Україні” (Острог, 2001), організованої АПрН України, АПН України та Національним університетом “Острозька академія”, наукова конференція “Теорія і практика управління у трансформаційний період” (Донецьк, 2001), всеукраїнська наукова конференція “Проблеми регіонального управління та місцевого самоврядування” (Харків, 2001).
Основні положення дисертації, важливі узагальнення та проміжні результати дослідження оприлюднені автором у вигляді чотирьох статей у фахових наукових виданнях затверджених переліком ВАК України (загальний обсяг публікацій складає 2,1 д.а.). Всі статті написані без співавторів.
Структура дисертації зумовлена логікою дослідження, що випливає з поставленої мети та основних завдань. Робота складається з вступу, трьох розділів, що охоплюють сім підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації без врахування списку використаних джерел складає 197 сторінок. Кількість використаних джерел, які розміщено на 17 сторінках, складає 308 найменувань; з них 24 – іншомовні. Робота містить таблиці, схеми та графіки, які займають 5 сторінок і подаються паралельно з текстом дисертації.

Список литературы

В И С Н О В К И

Формулювання темою дисертаційного дослідження аналізу теоретико-правових аспектів реалізації державного управління в умовах становлення демократичної політичної системи означало необхідність висвітлення як теоретичної основи реформування системи державного управління, так і характеристики ролі права в цьому складному і надзвичайно важливому для майбутнього нашої Української держави процесі.
Вирішенню першого з цих завдань було присвячено перший розділ дисертації, в якому було представлено основні концептуальні підходи до визначення поняття державного управління, а також описано ті зміни, які відбувалися в сучасній теорії державного управління в процесі розробки нових моделей організації системи державного управління. В цьому плані ми можемо обґрунтовано вказати на наявність потужної тенденції до науково-методологічної і теоретичної ревізії основних концептуальних положень класичної теорії управління. Причому всі ці нові ревізіоністські теорії можна чітко розподілити на дві категорії: а) теорії радикального заперечення чи радикальної критики, та б) теорії часткового перегляду, чи, так звані, теорії “вдосконалення” класичної моделі. Але не зважаючи на всю відмінність між ними, їх спільною властивістю є вихідна теза про неадекватність класичних понять, які вживалися в теорії державного управління, тим новим реаліям і новим задачам, які воно покликано вирішувати в процесі сучасного суспільного і державного розвитку. Зокрема серед таких понять і принципів, які повинні бути переглянуті та уточнені є: ефективність, раціональність, ієрархічність, аксіологія та праксеологія державного управління, і т.д..
Проте, висвітлення суто наукових аспектів змін в теорії державного управління мало бути доповнено і розширено за рахунок звернення до правового аспекту досліджуваної теми. Розв’язанню цього кола проблем було присвячено другий розділ дисертаційної розвідки, в якому було продемонстровано роль права в процесі реформування державного управління. В цьому сенсі ми маємо констатувати безпідставність тих теорій “правової дерегламентації”, які виходять з необхідності зменшення обсягів нормативно-правового регулювання діяльності органів державного управління. Справді, значення права для державного управління проявляється в двох аспектах. З одного боку, воно виступає основною формою управлінської діяльності демократичної держави (як було показано у другому розділі неправові форми організації управлінської діяльності характеризують саме недемократичні політичні системи). А з іншого боку, воно є засобом керування як об’єктами управління (якими можуть і реально виступають найрізноманітніші суспільні відносини), так і самою системою управління. Адже закріплення на найвищому конституційному рівні принципу законності та верховенства права (це неодмінні ознаки правової держави) фактично робить органи державного управління такими ж підлеглими закону (який тлумачиться як вищий юридично зафіксований прояв народної волі), які і всі інші об’єкти управління.
Більш того, сучасний процес ускладнення суспільних відносин і відповідно – необхідність вдосконалення і зміни традиційної моделі організації системи державного управління, спричиняють прямо протилежну тенденцію. Ми маємо на увазі підвищення чіткості регламентації управлінської праці та посилення правопорядку, який має на меті сприяння досягненню управлінських цілей. Зазначена тенденція була охарактеризована автором у другому розділі дисертації на прикладах реалізації державного управління в окремих галузях (як то економіка, соціо-культурна сфера, екологічна сфера, підтримання правопорядку).
В результаті чого, важливим методологічним положенням, яке доводиться в дисертації є те, що вживаючи поняття реформування державного управління, ми повинні постійно пам’ятати, що цей процес має у якості своєї основи правове реформування, тобто створення такої системи законодавчих норм в галузі державного управління, яка б виступила своєрідним каркасом для ефективної, раціональної, організованої та відповідальної управлінської діяльності.
Проте, актуальність дослідження проблематики державного управління в контексті становлення нової демократичної політичної системи слід пояснювати не тільки змінами в теоретичних підходах до її вирішення і розв’язання, але й цілим рядом практичних причин. Зокрема, значною мірою необхідність звернення до проблематики державного управління саме сьогодні зумовлено, на думку автора, тим, що в Україні суттєво змінився баланс між реальними реформами державної влади і державного управління, і тим, що може бути визначено поняттям “квазіреформ”. В цьому сенсі ми маємо всі підстави аби казати про наявність в Україні цих двох тенденцій у проведенні реформ. Причому зараз співвідношення між ними досягло майже критичної межі, коли за кількістю квазіреформ (локальні зміни в структурі окремих органів державного управління, їх перепідпорядкування, перенайменування тощо), майже остаточно забуто реальне реформування державного управління, під яким розуміються лише дії, що безпосередньо чи опосередковано змінюють характер організаційних відносин між державою в цілому та суспільством.
Таким чином узагальнюючи основні результати дисертаційного дослідження теоретико-правових аспектів реалізації державного управління в умовах демократизації політичної системи і формулюючи їх у вигляді підсумовуючих тез, ми повинні вказати на наступні моменти:
1. Традиційне протиставлення вузького та широкого визначення поняття державного управління може бути вирішено за рахунок застосування принципу системності розгляду державного управління, яке може бути представлено в двох значеннях: а) як управління здійснюване державою (в цьому сенсі до органів державного управління ми відносимо всі органи державної влади, які справляють керуючий владний вплив на суспільні відносини з метою досягнення визначених цілей, а під самим державним управлінням розуміємо спеціальну діяльність органів державної влади щодо предметів свого відання і у межах своєї компетенції з метою забезпечення життєдіяльності держави і суспільства в цілому); б) як управління здійснюване від імені держави окремими державними органами (тоді державне управління визначається як підзаконна, юридично-владна діяльність виконавчо-розпорядчого, організаційного характеру спрямована на виконання законів, практичне виконання завдань і функцій держави з безпосереднього та оперативного керівництва економікою, правоохоронною сферою, соціально-культурним і адміністративно-політичним будівництвом). В принципі значна кількість науковців обмежується дослідженням тільки другого (“вузького”) значення поняття державного управління (“спеціальні теорії державного управління”). І у певних випадках така методологічна позиція є виправданою. Але, при цьому слід зазначити, що вузьке розуміння державного управління зводить його лише до виконавчо-розпорядчої діяльності, тоді як сенс теоретичного аналізу проблематики державного управління полягає насамперед в тому аби виявити основоположні закономірності сукупної регулюючої взаємодії всіх систем, які утворюють державну владу з суспільними інститутами та окремими громадянами.
2. Характеризуючи специфіку державного управління слід відзначити такі його властивості: а) процес формування державного управління як окремого напряму реалізації та діяльності державної влади обумовлюється загальним генезисом державної влади як такої, оскільки вона є не “стихійно-довільною”, а “унормовано-організованою”[70;76]; б) за своїм змістом державне управління являє собою субординаційну форму впливу на функціонування суспільства, але це не означає, що суспільство позбавлене можливостей впливати на визначення цілей державного управління та процес його реалізації (наявність реальних механізмів подібного впливу виступає однією з основоположних ознак демократичної держави та демократичного державного управління); в) так саме як і для інших форм управління, в державному управлінні завжди домінує зовнішній вплив суб’єктів управління, але при цьому метою державного управління є не отримання прибутку (у будь-якій формі, в тому числі й у формі “політичних дивідентів”), а виключно розв’язання політичних завдань; г) поряд з такою ціллю як розв’язання політичних завдань, загальною метою державного управління є узгодження і координація інтересів держави і суспільства (в цьому плані формулою, яка найбільш адекватно окреслює державне управління є наступна: “державне управління здійснюється державою, але в інтересах суспільства”); д) в процесі оцінки державного управління показники справедливості завжди носять домінуючий характер по відношенню до показників ефективності (в цьому плані цілком обґрунтованою видається теза, що ступінь ефективності державного управління є способом реалізації справедливого та якісного управління в інтересах народу).
3. Безумовною властивістю державного управління є те, що воно завжди носить публічний характер незалежно від того які саме суспільні відносини виступають його предметом. Однак подібний наголос на публічності державного управління не слід розуміти в тому сенсі, що будь-яка публічна влада є державним управлінням чи його проявом. Так, наприклад, демократизація державного управління і становлення демократичної державної влади завжди супроводжується процесом делегування державою частини цілого ряду прав і повноважень органам місцевого самоврядування, які, на думку автора (навіть за умови застосування так званої “державницької” теорії самоврядування), не можна розглядати як елемент системи державного управління. Тому, такий показник як рівень розвитку місцевого самоврядування хоча і може застосовуватись у якості одного з критеріїв визначення демократизації політичної системи в цілому, але не є показником демократизації державного управління як такого. Теж саме стосується і різноманітних громадських організацій, які здійснюючи публічну діяльність і виступаючи елементами громадянського суспільства не є а ні суб’єктами державного управління, а ні частиною державної влади. Отже, використовуючи термінологію Девіда Істона, можна сказати, що важливою ознакою системи державного управління є те, що “на вході” вона отримує завдання не безпосередньо від суспільства (як, наприклад, політичні партії, профспілки чи будь-які інші громадські і трудові організації), а від держави і здійснюється виключно органами державної влади.
Таким чином дефініція державного управління як будь-якої публічної діяльності управлінських органів спричиняє невиправдане розширення кола суб’єктів державного управління і відповідне методологічне і теоретичне “розмивання” змісту цього поняття.
4. Проблема класичного підходу до визначення державного управління як владного впливу суб’єктів державного управління на об’єкти управління полягає в тому, що в його межах, по суті, абсолютизується тільки один тип зв’язків, а це, в свою чергу, значно звужує сферу застосування такого поняття як управлінські відносини. Дійсно, постійний наголос на активності органів державного управління та їх виключно трансформаційній ролі по відношенню до суспільних відносин як об’єкту управління призводить до суттєвого приниження значення суспільства та суспільних інститутів, які зрештою перетворюються не більш як на матеріал державної діяльності. Проте, сучасна наука управління та адміністративного права виходить з принципово протилежного положення, зміст якого полягає в неприпустимості залишення поза увагою специфіки того соціального середовища, в якому реалізується державне управління[105;47]. Все це виступило серйозним науково-теоретичним стимулом для розробки так званої “нової” моделі державного управління (інколи в зарубіжних дослідженнях вона ще окреслюється поняттям “некласичної” моделі державного управління), яка бере до уваги всю сукупність зв’язків, що виникають між суб’єктами та об’єктами державного управління, що дозволяє, з одного боку, зняти дилему “централізація – децентралізація” (згадаймо, що для класичної моделі децентралізація управління визначається як своєрідне відхилення чи навіть небажана патологія в системі державного управління), а з іншого – вирішити проблему взаємоузгодження інтересів держави і суспільства (для класичної інтерпретації державного управління інтереси суспільства виявляються похідними чи другорядними по відношенню до інтересів держави, оскільки вважається, що саме держава є тим універсальним механізмом завдяки якому відбувається процес артикулювання суспільних інтересів, пріоритетів і потреб).
5. Серед основних показників, які дозволяють описати діяльність системи державного управління і визначити її якість та відповідність сучасним умовам, слід назвати наступні: а) гнучкість (здатність системи державного управління виконувати свої функції в умовах трансформації об’єктів управління без проведення реорганізаційних заходів щодо створення нових чи ліквідації існуючих підсистем управління); б) конфліктність (наявність чи відсутність перехрещення управлінських повноважень, які спричиняють ефект внутрішнього конфлікту між різними органами в системі державного управління); в) швидкість (проміжок мінімально необхідного часу для прийняття адекватного вимогам рішення і трансляції його через існуючі ланки управління до об’єкта управління); г) стабільність (здатність системи управління зберігати свою внутрішню структуру без додаткових зусиль щодо підтримання організаційного порядку); д) відповідальність (наявність механізмів притягнення до відповідальності окремих елементів системи державного управління за допущені ними помилки, які спричинили невиконання управлінських завдань чи завдали шкоди системі управління в цілому, державі чи суспільству); е) відкритість (відсутність будь-яких перешкод для громадян в отриманні інформації щодо діяльності системи державного управління, за винятком окремих випадків чітко зазначених в законі); ж) процесуальна передбачуваність (дотримання однакової встановленої законом процедури прийняття і виконання рішень).
6. На відміну від суто політичних відносин, де зрештою все вимірюється в термінах політичної перемоги чи поразки, в сфері державного управління головним є вирішення питання, що є більш корисним і необхідним для суспільства. В результаті чого в державному управлінні практично повністю знімається класична проблема політичної влади щодо співвідношення цілей і засобів. Адже якщо в політиці, як доводять деякі автори, цілі можуть виправдовувати засоби (хоча, на нашу думку, весь перебіг правової і політичної історії демонструє хибність подібного ставлення до політики), то державне управління завжди виступає тільки засобом реалізації основних функцій держави (в нашому дослідженні було приділено увагу виключно демократичному типу держави), які спрямовані на забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а також гідного рівня життя своїх громадян, підтримання стану політичної, економічної та соціальної стабільності, наявність реальних свідчень сталого розвитку.
7. Модернізація державного управління, як одна з найважливіших сфер демократизації політичної системи, може бути розглянута у двох аспектах – внутрішньому і зовнішньому. Перший з них передбачає вдосконалення організаційної структури державного управління. В цьому плані ми можемо казати про існування значної кількості моделей можливої організації системи державного управління, які обираються у кожному конкретному випадку реалізації державно-правового реформування з урахуванням правових і політичних традицій країни, рівня правової культури, форми правління, форми державного устрою та характеру політичного режиму. Що ж до зовнішнього аспекту модернізації, то він носить універсальний характер і стосується сфери взаємодії системи державного управління та оточуючого її середовища. В контексті чого особливого значення набуває зміна інформаційної послідовності здійснення процесу державного управління. Так, традиційним виразом етапів державного управління завжди виступала тріадична лінійна послідовність “прийняття управлінського рішення – процес державного управління як спосіб реалізації управлінського рішення – аналіз безпосередніх наслідків”. Відповідно ж до сучасної схеми послідовності реалізації державного управління, етапу прийняття управлінського рішення має обов’язково передувати загальносистемний аналіз, чи прогнозування тих наслідків які матиме управлінський вплив в кожній конкретній сфері як на інші сфери державного управління, так і на систему державної влади в цілому. Так саме до традиційної схеми додається і ще один додатковий завершальний етап, яким є аналіз і співставлення бажаних результатів (які імпліцитно передували не лише тим чи іншим управлінським діям, але й прийняттю управлінського рішення як такого) та реальних результатів, отриманих в ході конкретних управлінських дій.
8. Застосування функціонального підходу у визначенні специфіки державного управління в перехідний модернізаційний період дозволяє казати про підвищення ролі таких загальних функцій державного управління як: економічна функція (оскільки об’єктивна несформованість ринкової економіки та низький рівень внутрішнього ринкового регулювання не дозволяють державі мінімізувати своє втручання в сферу економічних відносин) та соціальна функція (адже економічна і політична нестабільність завжди має своїм безпосереднім наслідком не лише суттєве розшарування суспільства за цілим рядом ознак, але й серйозне падіння рівня життя переважної кількості громадян держави). Реалізація зазначених загальних функцій відбувається завдяки вчиненню таких дій як: стратегічне планування, прийняття управлінських рішень, організація управлінської діяльності, мотивація та державний управлінський контроль (під останнім мається на увазі систематична, конструктивна діяльність органів державного управління спрямована на наближення фактичного виконання конкретних дій якомога ближче до встановленого плану[120;104]).
9. Однією з основних проблем, з якими стикаються реформотворчі дії в сфері державного управління в процесі демократичної модернізації є суперечність між тим, що В.Селіванов та В.Цвєтков визначили поняттями “необхідні функції державного управління” та “стан управлінської діяльності”[218;19]. В цьому плані розробка адекватної сучасним вимогам теоретичної моделі формування системи державного управління в Україні має органічно поєднуватися з вирішенням таких конкретних завдань як підвищення рівня професіоналізму службовців в системі державного управління, створення якісної законодавчої бази для діяльності як системи державного управління в цілому, так і основних органів, на які покладено найважливіші повноваження в сфері державного управління (це насамперед уряд та центральні органи виконавчої влади), переорієнтація на нові управлінські цінності, забезпечення дієвого балансу між кількісним складом апарату управління та якістю виконуваної ним управлінської роботи (в цьому плані слід постійно пам’ятати, що скорочення апарату державного управління далеко не завжди означає оптимізацію його діяльності, оскільки надто часто звичайне механічне скорочення чисельності службовців спричиняє лише погіршення в діяльності органів державного управління).
10. Будь-яким діям в сфері “раціоналізації” державного управління має передувати їх глибоке наукове опрацювання, в якому б вирішувались такі проблеми як: обґрунтування необхідності змін у функціонуванні структури державного управління, визначення меж компетенції органів державного управління, а також форм і методів їх діяльності. При цьому специфікою реформування державного управління є “надвисока” ціна реформотворчих помилок, оскільки дестабілізація системи державного управління може спричинити довготермінові і практично невиправні для держави і суспільства наслідки. Хоча, таку саме небезпеку становить і подальше затягування реформування державного управління, оскільки відсутність стабільних механізмів підтримання демократичної політичної системи має своїм результатом, з одного боку, посилення негативних тенденцій у розвиткові державної влади (клановість, клієнталізм, бюрократизм, корупція, відірваність від суспільних потреб, волюнтаризм тощо), а з іншого, – формування в самому суспільстві атиреформаторських та антидемократичних настроїв.
Таким чином, як бачимо, процес становлення України як демократичної і правової держави, яка прагне долучитися до спільноти сучасних провідних країн світу, значною мірою залежить від того наскільки вдало і швидко відбуватимуться зміни в системі державного управління. Що, безумовно, не тільки підвищує значущість цього напряму державно-правової реформи, але й посилює відповідальність всіх (як самих органів державної влади, так і інститутів громадянського суспільства), хто має вплив на зазначений процес. У будь-якому разі, як свідчить проведена дисертаційна розвідка, тільки цей шлях дозволить Україні зрештою зайняти гідне її місце в сучасному світі, яке її перший президент і один з найвидатніших політичних діячів та науковців М.Грушевський визначив як “незалежна і рівна серед рівних держава”.

С П И С О К В И К О Р И С Т А Н И Х Д Ж Е Р Е Л

1. Авер’янов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні. К.: ІнЮре, 1997. -48с.
2. Авер’янов В.Б. Питання адміністративної реформи у змісті загальної концепції державно-правової реформи. // Державно-правова реформа в Україні. Матеріали науково-практичної конференції. К.: Інститут законодавства ВРУ, 1997. С.193-196.
3. Авер’янов В.Б. Проблеми організації виконавчої влади. // Правова держава. К., 1996. Вип.7. С.20-29.
4. Авер’янов В.Б., Андрійко О.Ф., Нагребельний В.П., Коваленко В.Л. Проблеми реформування державного управління та адміністративного права. // Правова держава. К., 1999. Вип.10. С.47-71.
5. Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ. (за ред. І.П.Голосніченка, Я.Ю.Кондратьєва). К.: КУЦА, 1999. -180с.
6. Адміністративна процедура та контроль за діяльністю адміністративних органів в Угорщині, Польщі, Болгарії, Естонії та Албанії. К.: Вид-во УАДУ, 1999. -236с.
7. Адміністративне право України. (за ред. Ю.П.Битяка). Х.: Право, 2001. -528с.
8. Алексєєв І. Функції та суб’єкти державного управління. // Актуальні проблеми державного управління. О.: ОФ УАДУ – Оптімум, 2001. Вип.6. С.40-46.
9. Алехин А.П., Кармолицкий А.А., Козлов Ю.М. Административное право Российской Федерации. М.: Изд-во «Зерцало», 1996. -680с.
10. Андрейцев В. Право громадян на екологічну безпеку: проблеми конституційно-правового забезпечення. // Право України. 2001. №4. С.8-11.
11. Андрейцев В. Право екологічної безпеки: проблеми формування об’єктивного складу. // Право України. 2001. №10. С.9-12.
12. Андрійко О.Ф. Адміністративна реформа і державний контроль у системі органів виконавчої влади. // Правова держава. К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2001. Вип.12. С.300-308.
13. Андрійко О.Ф. Державний контроль: теорія і практика. К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 1999. -23с.
14. Андрійко О.Ф. Контроль у демократичній державі: проблеми і тенденції. К.: Наукова думка, 1994. -116с.
15. Андрусяк Т. Теорія держави і права. Львів: Фонд “Право для України”, 1997. -200с.
16. Арановский К.В. Государственное право зарубежных стран. М.: ИНФРА-М, ИД «ФОРУМ», 2000. -488с.
17. Атаманчук Г. Методологічні проблеми сучасного державного управління. // Вісник УАДУ. 2001. №3. С.9-12.
18. Атаманчук Г.В. Государственное управление: проблемы методологии правового исследования. М.: Юридическая литература, 1975. -240с.
19. Атаманчук Г.В. Обеспечение рациональности государственного управления. М.: “Юридическая литература”, 1990. -352с.
20. Атаманчук Г.В. Сущность советского государственного управления. М.: «Юридическая литература», 1980. -256с.
21. Атаманчук Г.В. Теория государственного управления. М.: “Юридическая литература”, 1997. -400с.
22. Афанасьев В.Г. Научное управление обществом. Опыт системного исследования. М.: Политиздат, 1968. -384с.
23. Бакуменко В.Д. Формування державно-управлінських рішень: проблеми теорії, методології, практики. К.: Вид-во УАДУ, 2000. -328с.
24. Бандурка О.М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення. Х.: Основа, 1999. -440с.
25. Бандурка О.М. Управління в органах внутрішніх справ України. Х.: Ун-т внутр. справ, 1998. -480с.
26. Бандурка О.М., Петрова К.Я., Удодова В.І. Державне управління економіки. Х.: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 2000. -160с.
27. Барбашова Н. Забезпечення екологічної безпеки і розвиток галузевого підходу в екологічному законодавстві. // Право України. 2001. №6. С.78-79.
28. Барнашов А.М. Взаимодействие норм международного и внутригосудартсвенного права в сфере прав человека. // Актуальные проблемы государства и права в современный период. (под ред. В.Ф.Воловича). Томск: Изд-во Томского ун-та, 1996. С.45-49.
29. Бахрах Д.Н. Административное право. М.: НОРМА, 2001. -288с.
30. Бахрах Д.Н. Административное право России. М.: НОРМА, 2000. -640с.
31. Беляков К. Управление и право в период информатизации. К.: КВІЦ, 2001. -308с.
32. Болотіна Н. Право людини на соціальне забезпечення в Україні: проблема термінів і понять. // Право України. 2000. №4. С.35-39.
33. Борейко В.Е. Экологические преступления военных в Украине и сопредельных территориях. К.: КЭКЦ, 2000. -152с.
34. Вакарін С. Організаційно-правові питання реформування державного управління в сфері економіки України. // Право України. 2000. №10. С.38-40.
35. Вакарін С.І. Реформа державного управління: резерви підвищення ефективності влади. // Державно-правова реформа в Україні. Матеріали науково-практичної конференції. К.: ІЗ ВРУ, 1997. С.202-205.
36. Василенко И.А. Административно-государственное управление в странах Запада: США, Великобритания, Франция, Германия. М.: «Логос», 2001. -200с.
37. Величко О.М., Зеркалов Д.В. Екологічне управління. К.: Вид-во “Науковий світ”, 2001. -193с.
38. Власов В., Студеникин С. Советское административное право. М.: Госюриздат, 1959. -536с.
39. Воронина М. Конституционно-правовые основы взаимодействия государства и экономики. // Юридический вестник. Одесса. 2000. №4. С.69-73.
40. Воронько О.А. Керівні кадри: державна політика та система управління. К.: Вид-во УАДУ, 2000. -156с.
41. Воротін В. Напрямки, завдання та форми впливу держави на трансформаційні економічні процеси в умовах глобалізації. // Вісник УАДУ, К., 2001. №3. С.98-103.
42. Гаєвський Б., Ребкало В. Культура державного управління: організаційний аспект. К.: Вид-во УАДУ, 1998. -144с.
43. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Львів: “Світ”, 2001. -384с.
44. Гетьман А. Законодавчі аспекти зародження екологічних прав людини. // Вісник АПрН України. 2000. №1. С.129-137.
45. Гладун З.С. Адміністративне право України. Тернопіль: Економічна думка, 2001. -152с.
46. Глущенко В.В. Менеджмент: системные основы. г.Железнодорожный: ТОО НПЦ «Крылья», 1996. -216с.
47. Глущенко Е.В., Захарова Е.В., Тихонравов Ю.В. Теория управления. М.: Изд-во «Вестник», 1997. -336с.
48. Гоббс Т. Левиафан. М.: Мысль, 2001. -478с.
49. Голосніченко І.П. Адміністративне право України (основні категорії і поняття). К. МАУП, 1998. -52с.
50. Горбатенко В.П. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть. К.: ВД “Академія”, 1999. -240с.
51. Гордієнко Л.Ю. Основи теорії державного управління. Х.: ХДЕУ, 2000. -160с.
52. Горностай К. Захист, охорона, гарантії прав і свобод людини і громадянина: співвідношення понять. // Держава і право. К., 2001. Вип.12. С.51-55.
53. Господарські і підприємницькі відносини в економіці України та їх правове забезпечення. Матеріали “круглого столу”. // Право України. 1996. №11. С.10-21.
54. Государственное и муниципальное управление. (под ред. Глазуновой Н.И., Забродина Ю.М., Поршнева А.Г.). М.: Изд-во «Магистр», 1997. -496с.
55. Государственное право Германии в 2-х томах. М.: ИГП РАН, 1994. Т.1. -312с.
56. Гражданин и аппарат управления в СССР. (ред. Б.М.Лазарев). М.: Наука, 1982. -270с.
57. Гудошников Л.М., Жданов А.А., Козырин А.Н. Административное право зарубежных стран. М.: Изд-во «Спарк», 1996. -229с.
58. Даль Р. О демократии. М.: Аспект Пресс, 2000. -208с.
59. Данилькевич Н.И. Административное право Украины. Днепорпетровск: ДНУ, 2001. -168с.
60. Державна виконавча влада в Україні: формування та функціонування. (наук. кер. Н.Р.Нижник). К.: Вид-во УАДУ, 2000. Ч.2. -312с.
61. Державне управління і сучасність. Тези науково-практичної конференції за підсумками стажування слухачів у 1999 р. Х.: УАДУ (ХФ), 1999. -84с.
62. Державне управління перехідних суспільств в умовах глобалізації. Матеріали засідання міжнародного круглого столу, організованого Фондом інтелектуальної співпраці “Україна – ХХІ століття”. К.: Українські пропілеї, 2001. -32с.
63. Державне управління та адміністративне право в сучасній Україні. (за заг. ред. В.Б.Авер’янова, І.Б.Коліушка). К.: Вид-во УАДУ, 1999. -51с.
64. Державне управління, державна служба і місцеве самоврядування. (за ред. О.Ю.Оболенського). Хмельницький: Поділля, 1999. -570с.
65. Державне управління: теорія і практика. (за заг. ред. В.Б.Авер’янова). К.: Юрінком Інтер, 1998. -432с.
66. Державотворення і правотворення в Україні: досвід, проблеми, перспективи. (за ред. Ю.С.Шемшученка). К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2001. -656с.
67. Дзвінчук Д.І. Психологічні основи ефективного управління. К.: ЗАТ “Нічлава”, 2000. -280с.
68. Дністрянський С. Загальна наука права і політики. Прага: УУП, 1923. Кн.1. -402с.
69. Дорожинская Е.А. Административное право. Новосибирск: СибАГС, 1999. -128с.
70. Дубовик С.Г., Заболотна Т.М., Костенко Н.В. Особливості державної влади та державного управління. // Збірник наукових праць УАДУ. Державне управління та місцеве самоврядування. Х., 2001. Вип.2. С.76-77.
71. Жаліло Л., Солоненко І., Волос Б. Охорона громадського здоров’я: управлінські аспекти. К.: Вид-во УАДУ, 2001. -144с.
72. Закон України “Про Антимонопольний комітет України” від 26 листопада 1993 року. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №50. – Ст.472.
73. Закон України “Про вищу освіту” від 17 січня 2002 року. // Офіційний вісник України. – 2002. – №8. – Ст.327.
74. Закон України “Про відходи” від 5 березня 1998 року. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – №36-37. – Ст.242.
75. Закон України “Про державну підтримку малого підприємництва” від 19 жовтня 2000 року. // Офіційний вісник України. – 2000. – №46. – Ст.1977.
76. Закон України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 року. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №52. – Ст.490.
77. Закон України “Про додаткові заходи щодо фінансування загальної середньої освіти” від 17 вересня 1999 року. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – №45. – Ст.399.
78. Закон України “Про дошкільну освіту” від 11 липня 2001 року. // Офіційний вісник України. – 2001. – №31. – Ст.1388.
79. Закон України “Про екологічну експертизу” від 9 лютого 1995 року. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – №8. – Ст.54.
80. Закон України “Про Загальнодержавну програму поводження з токсичними відходами” від 14 вересня 2000 року. // Офіційний вісник України. – 2000. – №41. Ст.1732.
81. Закон України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки” від 21 вересня 2000 року. // Офіційний вісник України. – 2000. – №43. Ст.1817.
82. Закон України “Про загальну середню освіту” від 13 травня 1999 року. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – №28. – Ст.230.
83. Закон України “Про загальну структуру і чисельність Міністерства внутрішніх справ України” від 10 січня 2002 року. // Офіційний вісник України. – 2002. – №5. – Ст.161.
84. Закон України “Про затвердження Загальнодержавної програми охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів” від 22 березня 2001 року. // Офіційний вісник України. – 2001. – №17. Ст.717.
85. Закон України “Про захист від недобросовісної конкуренції” від 7 червня 1996 року. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №36. – Ст.164.
86. Закон України “Про захист економічної конкуренції” від 11 січня 2001 року. // Офіційний вісник України. – 2001. – №7. Ст.260.
87. Закон України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” (№1775-ІІІ) від 1.06.2000 р. // Відомості Верховної Ради України. 2000. №36. Ст.299.
88. Закон України “Про оборону України” від 6 грудня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №9. – Ст.106.
89. Закон України “Про позашкільну освіту” від 22 червня 2000 року. // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – №46. – Ст.393.
90. Закон України “Про природні монополії” від 20 квітня 2000 року. // Офіційний вісник України. – 2000. №19. – Ст.772.
91. Закон України “Про професійно-технічну освіту” від 10 лютого 1998 року // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – №32. – Ст.215.
92. Закон України “Про Службу безпеки України” від 25 березня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №27. – Ст.382.
93. Закони про працю. (сост. А.А.Подпалий). К.: “Бізнес-Информ”, 1997. -205с.
94. Збірник досліджень з ефективної роботи державних організацій України. К.: Шведський інститут державного управління, 2001. -156с.
95. Игнатов В.Г., Кокин А.В., Структура государственного управления экологической безопасностью в России. Ростов н/Д: Изд-во СКАГС, 2000. -60с.
96. Исполнительная власть в Российской Федерации. (под ред. А.Ф.Ноздрачева, Ю.А.Тихомирова). М.: Изд-во БЕК, 1996. -269с.
97. История государственного управления в России. (под ред. А.Н.Марковой). М.: «Закон и право», «ЮНИТИ», 1997. -279с.
98. Караептян Л. Концептуальные вопросы социального управления. // Проблемы теории и практики управления. 1999. №5. С.51-55.
99. Картузова І.О. Дисциплінарна відповідальність державних службовців. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Спец. 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; банківське право. О., 1999. -20с.
100. Кликунов Н.Д. Проблемы оценки эффективности разработки и принятия управленческого решения в системе государственного и муниципального управления. // Инновации в системе государственного и муниципального управления. (под ред. В.Д.Нечаева). Курск: Изд-во КГПУ, 2001. С.105-113.
101. Клочков В.П. Діяльність держави в умовах фінансової глобалізації. // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія: Міжнародні відносини. 2002. Вип.22. С.103-108.
102. Коваленко А. Чим виміряти ефективність влади? // Віче. 2001. №1 (106). С.85-94.
103. Коваленко А.А. Розвиток виконавчої влади в Україні на сучасному етапі: теорія та практика. К.: Ін-т держави і права ім.. В.М.Корецького НАН України, 2002. -512с.
104. Коваль Л.В. Адміністративне право. К.: “Вентурі”, 1996. -208с.
105. Козбаненко В. Формы и методы государственного управления. // Проблемы теории и практики управления. 2000. №2. С.46-48.
106. Козлов Ю.М. Советское административное право. М.: “Знание”, 1984. -208с.
107. Колодко Г.В. Глобалізація і перспективи розвитку постсоціалістичних країн. К.: Основні цінності, 2002. -248с.
108. Коломойцев В.Е. Подолання кризи: досвід виконавчої влади США. Витоки та діяльність виконавчих структур влади в США в умовах великої депресії. (1929-1932 рр.). Луганськ: Вид-во СДУ, 1997. -40с.
109. Колпаков В.К. Адміністративне право України. К.: Юрінком Інтер, 1999. -736с.
110. Колтун В. “Етика” і “ефективність” в державній службі. // Збірник наукових праць УАДУ. К., 2001. Вип.1. С.180-192.
111. Комплексные социально-правовые исследования: опыт и проблемы. (под ред. М.И.Пискотина). М.: Наука, 1977. -232с.
112. Конституційне право України. (за ред. В.Я.Тація, В.Ф.Погорілка, Ю.М.Тодики). К.: УЦПС, 1999. -376с.
113. Конституція незалежної України. Документи, коментарі, статті. (під заг. ред. С.Головатого). К.: УПФ, 1995. Кн.1. -398с.
114. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. К.: Преса України, 1997. -80с.
115. Копан О. Соціальна безпека як об’єкт державної діяльності. // Право України. 2001. С.26-27.
116. Копейчиков В., Селіванов В. Потрібен органічний закон про державну владу і місцеве самоврядування в Україні. // Право України. 1993. №9-10. С.3-6.
117. Копейчиков В.В. Советское государство и эффективность управления. К.: Вища школа, 1977. -40с.
118. Коренев А.П., Чернявский В.С., Герт Г.П. Основы управления в органах внутренних дел. М.: МЮИ МВД России, Изд-во «Щит-М», 2001. -156с.
119. Корж Е.Н. Административно-правовая организация механизма охраны общественного порядка и экономики в особых условиях. // Проблемы административно-правовой организации механизма управления собственностью. (под ред. А.П.Лончакова). Хабаровск: Изд-во ГТУ, 2000. Вып.2. С.9-80.
120. Кочерин Е.А. Основы государственного и управленческого контроля. М.: ИИД «Филинъ», 2000. -384с.
121. Кравчук Л.М. Держава і влада: досвід адміністративної реформи. К.: ІВЦ “Інтелект”, 2001. -192с.
122. Краснова М., Позняк Е. Правове забезпечення екологічної безпек