ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИМ РОЗВИТКОМ РЕГІОНУ

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ
ВИЗНАЧЕННЯ КАТЕГОРІЇ “РЕГІОН” 14

1.1. Поняття, соціально-економічна та правова сутність регіону 14
1.2. Регіон як об’єкт державного управління 50
1.3. Організаційно-правові та проблеми управління регіоном 64

РОЗДІЛ 2. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПОБУДОВИ ДІЙОВОГО
МЕХАНІЗМУ УПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИМ РОЗВИТКОМ
РЕГІОНУ 81

2.1. Механізм організаційно-правового забезпечення управління соціально-
економічним розвитком регіону 81
2.2. Система органів управління соціально-економічним розвитком регіону
та їхня компетенція 101
2.3. Класифікація засобів правового забезпечення управління соціально-
економічним розвитком регіону 126
2.4. Співвідношення централізованого і локального правового регулювання
розвитку соціально-економічної сфери регіону 147

ВИСНОВКИ 159

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 177

ВСТУП

Останнім часом в Україні на макрорівні відбуваються позитивні зрушення, які виявляються у формуванні більш прогресивної економічної системи, у реконструкції застарілих і створенні нових конкурентоспроможних сфер та комплексів загальнодержавного господарства, у структурній перебудові промисловості та її технологічному переоснащенні, у трансформації стосунків в аграрній, зовнішньоекономічній сферах тощо. Однак, велика кількість галузей виробництва і господарства, як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях, все ще знаходиться у стані занепаду, руйнування. Це можна пояснити дезінтеграцією традиційних економічних взаємних стосунків, деструкцією регіональної структури, яка склалася протягом багатьох років на основі місцевих можливостей і потреб населення та іншими чинниками організаційного, правового й економічного характеру.
Не викликає сумніву теза про те, що одним з багатьох факторів сьогоденної системної кризи є неефективність управління, неузгодженість, а часом і суперечності у роботі окремих ланок системи управління, що веде до нівелювання тих заходів, які вживаються для впорядкування суспільних стосунків. Це пояснюється тим, що темпи побудови нової системи управління економікою значно нижчі, аніж темпи розвитку економічних стосунків як таких.
Як відомо, держава є стійким соціально-організаційним утворенням, яке має на меті через систему владних інститутів забезпечувати реалізацію функцій щодо задоволення інтересів всіх соціальних колективів, здійснювати управління процесами життєдіяльності суспільства. Навіть саме існування держави потребує управління, яке є способом реалізації державної влади. А необхідність управлінського впливу держави на всі інші сфери, в яких виникають, змінюються та припиняються суспільно значущі стосунки, важко переоцінити. Україна сьогодні перебуває в стані переходу до нової системи суспільно-економічних стосунків. Тому необхідною та закономірною є зміна моделі державного управління на всіх рівнях, в тому числі і на місцевому. Нова модель управління має стати одним з основних інститутів держави, який гарантував би гідні та якісні умови життєдіяльності людини. Для цього під час розбудови нової моделі управління слід керуватися не уявними кон’юнктурними теоріями та чинниками, а закріпленими в Конституції держави правами та свободами людини і громадянина — базовими цінностями, природними правами людини і громадянина, спрямовувати нову модель управління на забезпечення якісних та гідних звання людини умов життя.
Актуальність теми. Найактуальнішою проблемою незалежної України сьогодні залишається визначення пріоритетів державної стратегії. Внутрішній простір України, як незалежної держави, досі не підлягав плануванню. Це одна із основних перешкод, які стоять на заваді становленню української державності. У внутрішньому просторі України стратифікуються політичні, правові, інформаційні, соціокультурні, фінансові та інші комунікації, які мають певну внутрішню енергетику. Але комунікаційна природа багатовимірного простору, яким є територія Української держави, може бути як такою, що веде до утворення конструктивних зон, так і такою, в результаті планування і розбудови якої утворюються деструктивні зони. Для уникнення створення деструктивних зон планувати розбудову держави слід з оглядом на ті ресурси, які вже є в державі. Україна є рубіжною державою. Рубіжність її можна розглядати у вигляді ресурсу для становлення державності та світової господарської інтеграції. Державна стратегія повинна виходити саме із концепції рубіжності України, яка мусить розвиватися на рівних збалансованих вісях ЗАХІД—СХІД та СУША—МОРЕ. Є неприпустимим ігнорування такого вдалого геостратегічного розташування України. Але формування такої державної стратегії є неможливим без впровадження належної економічної політики розвитку держави на зазначених вісях. Як свідчить історія, замкненість державного простору, замкненість суспільства та економіки країни врешті приводить до відставання, до застою держави. Економіко-соціальна стратегія нової української держави повинна виходити із нового економічного мислення. Воно передбачає усвідомлення аксіоми, що світова економіка є єдиним цілим, поза яким не може вдало розвиватися жодна з держав, незалежно від того, який у певної держави економічний потенціал та рівень економічного розвитку. Необхідною з цього приводу є розробка та впровадження Україною такої економічної стратегії, яка б передбачала перехід держави до відкритої економіки. А вже відкритість державної економіки дасть поштовх для подальшого входження України до процесів глобалізації та регіоналізації сучасного світу. Україна сьогодні прагне вступу до європейського співтовариства. А в ньому пріоритет зараз віддано ідеям федералізму — об’єднанню не національних держав, а здебільшого, громадянського товариства, переходу від наднаціонального союзу до Європи регіонів. Розвинуті європейські країни вже у 80-х роках ХХ століття дійшли висновку про те, що максимальне використання місцевих ресурсів повинне засновуватися на врахуванні специфіки, унікальності кожного конкретного регіону. Аби виникали не просто суми, а складні структури співпраці рівні організму, усі регіони мають бути різними, природно сталими, а не штучно створеними за єдиним взірцем. Коріння форм та методів політики регіональної розбудови виходять із перенесення акцентів з прямого державного регулювання розвитку на стимулювання формування в регіонах “автономних механізмів” та заохочення приватного підприємництва, стимулювання регіонального потенціалу. Сутність європейського регіоналізму найстислішим чином характеризується принципом субсидіарності — найголовнішим здобутком реформ і полягає в передачі, в делегуванні конкретних рішень на той територіальний рівень, де такі рішення можуть виконуватися найбільш ефективно. За принципом субсидіарності управлінська компетенція всередині країни розподіляється таким чином, щоб проблеми вирішувалися на тому рівні, на якому вони виникають. Пріоритет тут віддається інститутові, найближчому до громадянина, а відповідно і тому, який найлегше громадянином контролюється.
Тенденції регіоналізації не оминули наукової думки України. Вже з початку 90-х років в українській доктрині та в законодавстві став широко вживатися термін “регіон”. Приймалися законодавчі акти, які містили термін “регіон”, розроблялися концепції територіального устрою України з передбаченням переходу від обласного поділу до регіонального. В 1996 році була прийнята Конституція України, яка не тільки не зняла з порядку денного питання про подальший розвиток регіонів країни, але й започаткувала новий етап проблематики, назвавши в статті 132 регіон у якості центрального суб’єкта територіального устрою країни, але не надавши йому відображення в подальшому тексті Основного Закону. Тому на сучасному етапі розвитку української державності є необхідним законодавче визначення регіону, його статусу та місця в територіальному устрої країни, вирішення подальшої долі територіального устрою України. Наступним кроком має стати вирішення проблеми передачі повноважень щодо соціально-економічного розвитку на рівень регіонів, на якому управлінські рішення можуть реалізовуватися найефективнішим чином. Законодавству тут відводиться провідна роль, адже розподіл повноважень між “центром” та регіонами не повинен мати хаотичний характер, він має бути нормативно забезпеченим. Для ефективної реалізації повноважень щодо розвитку регіонів слід переглянути основи побудови органів управління, доцільність функціонування галузевого управління та можливість переходу до функціонально-територіального управління, статус та функції органів державного управління в регіонах та органів місцевого самоврядування. Оскільки в таких процесах провідна роль відводиться правовому регулюванню, то слід забезпечити можливість регулювання суспільних стосунків не тільки за допомогою законів, а й через нормативно-правові акти нижчого рівня аж до рівня нормотворення конкретного підприємства. Аналіз поточного законодавства та практики його застосування свідчить, що, незважаючи на значну законодавчу активність, в сфері правового регулювання дільності місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування, господарської діяльності підприємств та організацій, які функціонують на території регіону, регламентації цінової, бюджетної, митної, інвестиційної політики тощо, правовий механізм, призначений забезпечувати збалансованість регіонального розвитку, зацікавленість різноманітних господарських органів у підвищенні ефективності виробництва, вирішенні соціально-економічних регіональних проблем, все ще залишається вкрай недосконалим. Характерним прикладом недосконалості окремих елементів правового механізму є невизначеність в питаннях розмежування загальнодержавних та місцевих інтересів, розбіжності в правовому регулюванні діяльності місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування, правові прогалини в питаннях визначення основних понять регіональної розбудови, протиріччя в питаннях фінансування органів місцевого самоврядування тощо. Таким чином, через нелосконалість окремих елементів поточного правового механізму не може бути забезпечений збалансований, рівний розвиток регіонів країни, не може йти мова про ефективність заходів, спрямованих на забезпечення відкритості економіки України. Всі ці та велика кількість інших питань можуть бути вирішеними на основі комплексного наукового дослідження проблеми правового регулювання соціально-економічного розвитку регіонів. Незважаючи на велику кількість робіт щодо засад територіального управління, економічного обгрунтування можливості існування регіонів, як великих економічних внутрішньотериторіальних утворень країни, наукових та законодавчих засад державної регіональної політики, комплексного спеціального дослідження, яке давало б змогу збагнути всі глибинні підвалини доктрини регіональної розбудови, до сьогодні не існує. А без належного наукового дослідження є неможливим належне правове забезпечення процесів, спрямованих на досягнення відкритості економіки країни. Ці факти і зумовили вибір теми дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження безпосередньо пов’язана з планом науково-дослідницької роботи кафедри адміністративного та підприємницького права економіко-правового факультету Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова за темою “Правове забезпечення підприємницької діяльності”(державний реєстраційний № 01014008293).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження обрано розробку на теоретичному рівні сучасних проблем законодавчого забезпечення розвитку соціально-економічної сфери регіону і обгрунтування власних пропозицій щодо формування нової системи правової регламентації суспільних стосунків, які виникають в соціальній та в економічній сферах на регіональному рівні. Відповідно до обраної мети визначаються наступні завдання дослідження:
—вивчення і проведення аналізу загальнотеоретичної, спеціальної юридичної, економічної, геополітичної та історичної літератури, а також усіх законодавчих актів, які стосуються регулювання регіонального розвитку;
— визначення категорії “регіон” з огляду на можливість її законодавчого закріплення;
—визначення сутності категорії “регіон” на основі її соціально-економічної та правової характеристики;
—аналіз організаційних та правових проблем сучасного регіонального розвитку;
—визначення системи органів управління регіоном, сукупності правових актів, які регулюють суспільні відносини, що виникають в процесі регіонального розвитку;
—обгрунтування можливості упорядкування стосунків у сфері соціально-економічного розвитку регіону за допогою децентралізованого, локального регулювання;
—формулювання наукових висновків і практичних рекомендацій щодо налагодження ефективного механізму управління соціально-економічним розвитком регіонів.
Об’єктом дослідження є процес правового забезпечення та управління соціально-економічним розвитком “регіону”.
Предметом дослідження є регіон як об’єкт державного управління, а також система органів управління регіоном, низка законодавчих актів різного ієрархічного рівня, які забезпечують управління і розвиток регіону.
Методи дослідження. Наукова робота проведена на основі порівняльно-правового методу, методу системного аналізу, формально-логічного методу та методу стуктурно-функціонального аналізу.
За допомогою порівняльно-правового методу були розглянуті погляди науковців на проблему визначення терміна “регіон”, підходи до визначення місця і ролі регіону в територіальному устрої України. Під час аналітичного розгляду соціально-економічної та правової природи регіону, механізму правового забезпечення соціально-економічного розвитку регіону було використано формально-логічний метод та метод системного і структурно-функціонального аналізу. Формально-логічний метод та порівняльно-правовий метод було використано під час характеристики системи державних органів управління соціально-економічним розвитком регіону, органів місцевого самоврядування, системи правових засобів юридичного забезпечення регіонального соціально-економічного розвитку. Порівняльно-правовий метод і метод логічно-юридичного аналізу допоміг збагнути сторони співвідношення централізованого та локального правового регулювання соціально-економічної сфери регіонів.
Обгрунтованість висновків та положень, що висуваються в дисертаційній роботі, забезпечуються комплексом досліджень, проведених дисертантом, а також тим, що його власні висновки грунтуються на аналізі великої кількості спеціальної літератури та нормативних актів.
Науково-теоретичною базою дослідження є праці відомих вчених-правознавців, вчених-економістів, які займалися питаннями управління взагалі і зокрема — правової регламентації територіального управління, а також економічними питаннями регіонального розвитку. Серед авторів, роботи яких були проаналізовані в процесі дослідження, слід назвати наступних:
В. Б. Авер’янов, С. С. Алексеєв, Л. І. Антонова, М. О. Баймуратов, П. О. Біленчук, В. М. Бєлоусов, В. І. Борденюк, І. П. Бутко, В. І. Бутов, А. С. Васильєв, Л. Б. Гальперін, І. П. Голосніченко, В. А. Дергачов, Є. В. Додін, А. В. Дьомін, А. О. Єпіфанов, В. Г. Ігнатов, В. М. Кампо, С. С. Каринський, Т. В. Кашаніна, С. В. Ківалов, В. В. Копєйчиков, Є. Б. Кубко, Б. М. Лазарєв, А. Г. Липко, К. М. Миско, В. С. Нерсесьянц, М. П. Орзіх, І. М. Пахомов, В. Ф. Погорілко, М. О. Пухтинський, П. М. Рабінович, І. В. Сало, І. І. Сігов, В. К. Симоненко, В. Ф. Сіренко Д. М. Стеченко, О. В. Сурілов, Ю. О. Тихомиров, С. Г. Тяглов, Д. Д. Цабрія, В. В. Цвєтков, М. В. Цвік, Ю. С. Шемшученко, В. С. Щербина, В. А. Юсупов та інших.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що запропонована робота є першим у вітчизняній юридичній науці комплексним монографічним дослідженням загальнотеоретичних та практичних проблем правового забезпечення соціально-економічного розвитку регіонів. Спираючись на досягнення теоретико-правової науки та теоретичні і практичні результати правореалізації, проаналізовано великий об’єм матеріалу, що стосується визначення терміна “регіон”, регіональної політики, побудови дійового механізму державного управління регіональним розвитком, тих правових засобів, які мають на меті впорядкування суспільних стосунків в соціально-економічній сфері регіональної життєдіяльності. Уперше запропоновано підходити до визначення регіону з точки зору, як економічних, так і правових його ознак. Продемонстрований органічний зв’язок соціально-економічних і правових характеристик регіону. Визначене місце і роль регіону у внутрішньодержавному територіальному устрої, засади розуміння регіону як нового об’єкта державного управління.
Як наслідок проведеного дослідження, на захист виносяться наступні авторські наукові положення, висновки, рекомендації:
правова сутність регіону визначається через його характеристику як специфічного об’єкта управління, а також територіальної громади (місцевого колективу) та тих інтересів (питань місцевого значення), які притаманні первинному суб’єкту місцевого самоврядування – територіальному колективу; соціально-економічна — через визначення місця регіону в загальному поступальному процесі суспільного розвитку, яке залежить, у свою чергу, від місця регіону в суспільному розподілі праці, від його ролі та функцій у внутрішньодержавних відтворювальних процесах;
на рівні регіону, як специфічного об’єкта управління, за допомогою належного правового регулювання доцільно створювати укрупнені територіальні громади, які матимуть організаційно-правову, кадрову та фінансово-економічну здатність власних представницьких органів ефективно виконувати покладені на них законодавством повноваження;
у межах регіону має здійснюватися поступова трансформація системи управління з такої, яка заснована на галузевих принципах, у таку, яка спиратиметься на функціонально-територіальні засади; трансформація системи управління в напрямку функціонально-територіальних засад вимагає від держави визнання регіону економічно самостійною одиницею з наданням їй широких прав і повноважень в економічній та фінансовій сферах;
система управління розвитком регіону не може належним чином функціонувати без ефективного правового забезпечення. Пропонується розробити та прийняти Закон “Про регіональний розвиток”, який встановить чіткі та стабільні правила регіонального розвитку, правові основи розмежування загальнодержавних та місцевих (регіональних) потреб та інтересів, засади організації управління соціально-економічним розвитком регіону, допоможе практичній реалізації заходів щодо впорядкування суспільних відносин в галузі соціально-економічного розвитку регіонів;
з метою оптимізації засад співпраці органів місцевого самоврядування з місцевими державними адміністраціями слід вдосконалювати законодавство про їхній статус та повноваження, шукати альтернативні шляхи узгодження взаємодії;
в умовах, коли об’єкти управління набувають ознак саморегулювання, адміністративна угода набуває змісту одного з найпотужніших засобів саморегуляції стосунків партнерів. Потужним засобом регулювання спірних стосунків між суб’єктами місцевої влади — органами виконавчої влади в регіонах і органами місцевого самоврядування, має стати угода адміністративного характеру щодо розподілу між ними владних повноважень;
за допомогою централізованого правового регулювання окреслюється простір та визначаються межі для діяльності суб’єктів шляхом встановлення прогресивної і забороненої поведінки; простір між цими двома полюсами є предметом децентралізованого правового регулювання.
Практичне значення одержаних результатів. Використовуючи вітчизняні джерела з основ управління народним господарством, розміщення продуктивних сил України, державного управління взагалі і державного управління економікою, як такою, муніципального права та управління, основ теорії права, отримано власні описові і рекомендаційні результати, які можна використовувати в законодавчій, правозастосувальній і науковій діяльності в Україні. Вбачається можливість застосування викладених у роботі положень і зроблених висновків та рекомендацій під час подальшої розробки системи правового забезпечення соціально-економічного розвитку регіонів країни, зокрема — під час економіко-правового районування території України, під час вдосконалення правової бази місцевого самоврядування та місцевого управління, вдосконалення механізму правового забезпечення регіонального розвитку та розбудови системи управління, яка спиралася б на нове наукове мислення і на нові принципи; у навчальному процесі — при підготовці методичних рекомендацій зі спецкурсів “Адміністративне управління в конкретних галузях”, “Регіональна територіальна політика”, “Основи територіального управління в Україні”, при підготовці підручників та навчальних посібників з курсу “Адміністративне право” тощо.
Апробація результатів дисертації. Результати дослідження доповідалися на Міжнародній конференції “Розвиток та перспективи соціально-правової роботи в Україні : проблеми та кадрове забезпечення” в Херсонському державному педагогічному університеті (8-9 вересня 2000 року), під час роботи Міжнародного круглого столу “Причорноморський діалог (Причорномор’я на розі віків: геополітичні та регіональні аспекти)” в Інституті соціальних наук Одеського національного університету ім.І.І.Мечникова (24-25 жовтня 2000 року), під час роботи Круглого столу Одеської обласної ради “Регіональні проблеми розвитку місцевого самоврядування” (2 грудня 2002 року), на 56 науковій конференції професорсько-викладацького складу та наукових працівників в Одеському національному університеті ім.І.І.Мечникова (19-23 листопада 2001 року), а також на 57 науковій конференції професорсько-викладацького складу та наукових працівників в Одеському національному університеті ім. І.І.Мечникова (2-6 грудня 2002 року).
Публікації. Основні теоретичні положення і висновки дисертації знайшли відображення у 4-х наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях та збірниках наукових праць, перелік яких затверджено ВАК України.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Повільність розвитку внутрішньотериторіального устрою України та соціально-економічного розвитку територіальних одиниць значною мірою пов’язується із невизначеністю термінології, основних засад та принципів нової територіальної структури держави.
Невизначеність сутності категорії “регіон” та підходів до її розуміння пояснюється тим, що дослідження, які були присвячені цьому питанню, не мали комплексного характеру. До розуміння регіону слід підходити з позицій різних доктрин — філософії, економіки, історії, права, соціології, економічної географії тощо. Саме додержання принципів комплексності і системності дає змогу розробити таке поняття “регіону”, яке дозволить уникнути декларативності даної категорії та надати регіонові практично-застосувального значення через його законодавче закріплення.
Регіоном слід називати комплексну соціально-економічну категорію, сформовану в межах своєї природно-географічної території з притаманною їй специфікою спеціалізації і структури виробництва та господарства, міжрегіональними, зовнішніми зв’язками з питань економіки, політики, культури, спрямованими на забезпечення відкритості регіональної економіки, а також з власними політико-адміністративними органами управління — місцевими органами державної влади і органами місцевого самоврядування.
Комплексність регіону подається у вигляді характеристики місцевого господарства, яка полягає в збалансованості, пропорційності та погодженості розвитку виробничих сил територіального утворення. Спеціалізація регіону характеризується як спеціалізація за галузями господарства (його значення стосовно цих галузей на загальнодержавному рівні) та за показниками її ефективності, тобто за відношенням об’єму виробництва на одиницю витрат в регіоні до такого ж показника на загальнодержавному рівні.
Об’єктивною передумовою ефективного розвитку господарства і виробництва в державі названо об’єднання об’єктів матеріального виробництва і невиробничої сфери в єдиний територіальний комплекс. Таким територіальним комплексом є регіон. Адже, кожний регіон незалежно від його розміру і рівня може бути представлений у вигляді комплексної соціально-економічної системи, яка включає до свого складу всі види продуктивних сил та відбиває все різномаїття стосунків в межах даної території.
Регіон постає як певне утворення соціально-економічного характеру, яке є цілісною сукупністю продуктивних сил та виробничих стосунків, що розвиваються в певних пропорціях і взаємозалежності в межах певної території та покликані задовольняти матеріальні й духовні потреби населення регіону. В основу аналізу соціально-економічної сутності регіону слід покласти розуміння того, що основними регіональними підсистемами є економічна і соціальна сфери, а характер їх розвитку визначається розвитком виробничої та невиробничої сфер діяльності. У такому розумінні виробнича сфера подається у вигляді результату взаємодії людей, як виробників матеріальних благ, з усією сукупною структурою виробничих ресурсів. А невиробнича сфера — у вигляді результату взаємодії людей як споживачів товарів, благ та послуг в рамках відтворювального процесу. В соціально-економічній характеристиці регіону слід розрізняти дві непересічні групи сфер — базові (промисловість, сільськогосподарське виробництво, будівництво, комплекс галузей матеріального виробництва, які не створюють продукт в натурально-речовій формі) та інфраструктуру, яку складають галузі невиробничої сфери. Тому до характеристики соціально-економічної складової регіону слід неодмінно включати характеристику і інфраструктур, і місцевого господарства.
Місцеве господарство слід розглядати як взаємодію підприємств різних форм власності та місцевої влади на грунті спільності соціальних і економічних інтересів історично сталого єдиного економічного, культурного та інформаційного простору із специфічним комбінуванням факторів виробництва, достатніх для здійснення господарської діяльності, яка забезпечує нормальні для даної спільноти зайнятість, доходи, відповідний їм рівень задоволення потреб населення в індивідуальних та суспільних життєвих благах.
Природно-кліматична, ресурсова, економічна неоднорідність регіонів народжує існування об’єктивних розбіжностей в рівні і умовах життєдіяльності населення, яке проживає в цих регіонах. Це викликає певне соціально-економічне відокремлення регіонів від держави, що веде до виникнення специфічної форми економічних інтересів — місцевих інтересів, тобто інтересів населення, що мешкає в певному регіоні. Тому в основу характеристики правової сутності регіону покладено розуміння категорії “інтерес”, змістовного зв’язку інтересу з правом, а також характеристика носія таких місцевих інтересів – місцевого колективу. Існування ж регіонального інтересу викликає необхідність виділення регіонального управління в специфічну форму управління народним господарством країни. Місцевий інтерес розглядається як залежність між необхідністю задоволення потреб територіальної громади і можливістю їх задоволення через її безпосередню або опосередковану цілеспрямовану діяльність з огляду на забезпечення гідних умов існування та власного розвитку, а також розвитку самого регіону. Поняття категорії “територіальна громада” є визначальним при поясненні проблем управління місцевим соціально-економічним розвитком, адже саме воно визначає, хто є головною дійовою особою під час вибору напрямів розвитку, і що взагалі є критеріями розвитку. Територіальну громаду (місцевий колектив) слід розуміти як сукупність елементів:
—населення/спільність людей. Це має бути саме спільність регіонального інтересу;
—територія, простір, в межах якого мешкає це населення;
—соціальна взаємодія мешканців регіону;
—відчуття спільності, тобто психологічна ідентифікація себе з членами громади.
Держава хоч і визнала факт існування територіальної громади, але законодавчо недостатньо забезпечила можливість участі громади в управлінні розвитком свого регіону і в процесі формування державної регіональної політики. Критерієм реальної дієздатності територіальної громади є не тільки належне матеріально-фінансове забезпечення (яке до речі теж законодавчо не відпрацьовано), а й адміністративна сторона дієздатності. Адміністративна недієздатність територіальних громад в Україні пов’язується з недосконалістю та неможливістю пристосування старого адміністративно-територіального устрою до нових соціально-економічних та політичних умов. Це вимагає впровадження нових форм внутрішньотериторіальної організації країни, наприклад, формування укрупнених територіальних громад в межах регіонів.
Незважаючи на активний процес трансформації управління в напрямку його пристосування до нових суспільно-економічних умов, з двох систем управління в Україні поки що переважає галузеве. А в умовах поширення різних форм власності, така система управління стає неефективною, оскільки вона більшою мірою розрахована на впорядкування стосунків і процесів у державному секторі. В умовах сьогодення роль, розміри і значення цього сектора дедалі зменшуються. Внаслідок розвитку економіки та переходу до ринкових стосунків в Україні виникла ціла низка виробництв і організацій, які знаходяться на межі різних галузей. Обіг виробництва та надання послуг такими підприємствами і організаціями формується зараз не за галузевою належністю, а здебільшого, за попитом на ринку. Це вимагає поступового переходу до функціонально-територіального управління, за якого до відання спеціально утвореного в межах суворо окресленої території органу управління передається певне коло функцій. За такої системи управління більшість питань соціально-економічного розвитку регіону передається у відання самого регіону, а центральні органи державної виконавчої влади та їх відділи в регіоні залишають за собою комплекс питань, вирішення яких спрямовується на реалізацію суто загальнодержавних інтересів.
Підвищення рівня і якості управління соціально-економічними процесами на регіональному рівні значною мірою залежить від узгодженості та стабільності в розподілі повноважень між державою та регіонами. В умовах сьогодення діяльність центральних органів державної влади, як загальнодержавного рівня управління, має зосередитись на розв’язанні перспективних завдань соціально-економічного розвитку країни взагалі, організації пошуку та оцінюванні альтернатив довгострокового економічного розвитку, а також розробці програм, які реалізують визначені пріоритети. Що стосується соціально-економічної сфери, то центральні органи державної виконавчої влади мають здійснювати макрорегулювання соціально-економічних процесів. За цими органами слід залишити питання реалізації зовнішньої політики, забезпечення державної безпеки, управління внутрішніми справами, єдиними державними енергетичними і транспортними системами, зв’язком, державними фінансами тощо. Неодмінною умовою підвищення ефективності управління є трансформація органів у напрямку їх пристосування до функціональних засад, коли один орган забезпечує не роботу конкретної галузі, а реалізацію однієї з функцій держави.
Виділення та конституювання регіонального рівня управління приводить до мінімізації вертикальних зв’язків в системі управління і до встановлення самостійної підсистеми публічної влади органів місцевого самоврядування, які вирішують усі питання місцевого значення, що відносяться до місцевих потреб та інтересів населення відповідного регіону, до наближення процесу вирішення управлінських проблем до того рівня, на якому вони виникають; допомагає узгодити та забезпечити співіснування місцевого демократизму зі стабільною політикою держави на місцях.
Оскільки перехід до ринкових стосунків в економіці здійснюється без зупинок у роботі господарства і життєдіяльності суспільства, то формування нових управлінських структур повинне відбуватися природним шляхом, поступово. Схема нинішнього управління не повинна передбачати докорінної моментальної перебудови всієї існуючої його системи. Більшість органів управління будуть необхідні і при переході до функціонально-територіальної системи управління. Їх доцільно зберегти, скорегувавши набір функцій, які ними здійснюються, та методів їх реалізації.
Враховуючи недоліки системи управління регіонами, яка існує сьогодні і складається з двох різнорідних гілок: виборної — у вигляді органів місцевого самоврядування і призначеної Президентом — у вигляді місцевих державних адміністрацій, треба встановити для регіону структуру управління з оглядом на принцип субсидіарності. Доцільним вважається таке законодавче визначення структури місцевих державних адміністрацій, за якого вони перетворяться на функціонально-територіальний орган управління, до складу якого входитимуть підпорядковані голові місцевої державної адміністрації територіальні підрозділи центральних органів державної виконавчої влади. Місцева державна адміністрація буде виконувати функції, спрямовані на забезпечення реалізації заходів та рішень, які стосуються державного сектора регіональної економіки, заходів та рішень, які приймаються центром та стосуються приватного сектора регіональної економіки та тих, які стосуються інтересів усієї нації і економіки країни взагалі. Всі останні функції мають бути зосереджені у віданні органів місцевого самоврядування. З метою впровадження вказаних заходів слід на законодавчому рівні згрупувати все коло питань, які знаходяться у компетенції територіального управління по функціях. Саме за такої побудови системи регіонального управління стане можливим трансформація процесів розробки та прийняття рішень на той управлінський рівень, на якому проблема, що виникла, може бути вирішена найефективніше та в найкоротші терміни.
Економічне реформування, налагодження стосунків між центром та регіонами, ряд інших питань вимагають здійснення ефективної та гнучкої регіональної політики, на яку покладаються завдання врегулювання проблем, що виникають у ланцюгу “центр-регіони”. Йдеться про законодавчо відпрацьований механізм “втручання” органів центральної влади в справи регіону, комплекс практичних дій держави в усіх її регіонах з метою перенесення пріоритетів розвитку на територіальний рівень і збалансування стосунків між центральною владою та місцевим самоврядуванням. До регіональної політики, як органічна частина, повинна входити державна соціально-економічна регіональна політика — сукупність економічних, правових, адміністративно-організаційних заходів, які спрямовані на задоволення загальнодержавних і місцевих інтересів. Такі заходи мають на меті забезпечення рівного розвитку всіх регіонів країни і держави загалом, а також забезпечення міжрегіональної єдності відтворювальних процесів. Коли йдеться про регіональну політику, слід мати на увазі ще і регіональну політику, як сукупність заходів соціально-економічного характеру, які здійснює сам регіон з метою забезпечення реалізації місцевих інтересів.
З метою уникнення ситуації економічної роз’єднаності регіонів та нівелювання проявів дезінтеграційних процесів, які створюють загрозу збереженню унітарності держави, слід відпрацювати в практиці ті принципи та пріоритети регіональної політики, які визначені конституційно і які б забезпечували реалізацію ефективного самоврядування, формування сучасної ефективної політики регіонального розвитку. Аналіз Концепції державної регіональної політики свідчить про недостатнім чином використаний науковий підхід до розробки цього вкрай важливого для сьогоденної України акта. Така Концепція повинна містити визначення терміна “регіон”, визначення самої регіональної політики, основи розмежування інтересів держави і інтересів територіальної громади через встановлення компетенції, прав та обов’язків органів державної виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, а також пов’язані з цим основи розподілу повноважень органів державної влади та органів місцевого самоврядування, положення про регіональну економічну політику, методи і форми її реалізації, про основи державного регулювання міжнародної та зовнішньоекономічної діяльності регіонів, про регіональну соціальну політику тощо. Доцільним вважається створення органу державної влади, який здійснював би координацію та керівництво впровадженням державної регіональної політики в практику.
Коли йдеться про механізм правового забезпечення управління соціально-економічним розвитком регіону, то на меті ставиться розуміння того, яка система забезпечує такий розвиток, з яких елементів ця система складається, а також який взаємозв’язок існує між ланками та елементами цієї системи. Для характеристики механізму правового забезпечення соціально-економічного регіонального розвитку слід брати за основу структурно-функціональні критерії, коли механізм подається у вигляді організаційної побудови, яка в якості складової більш загального об’єкта виконує певні функції, і кожний з елементів якої в свою чергу виконує покладені на нього завдання.
Виходячи з цього, до механізму включені мета, якої бажано досягти в процесі розвитку, правові норми, які регламентують усі стосунки що виникають з приводу регіонального розвитку, система державних і недержавних органів, які своїм призначенням є органами управління, система стосунків між органами управління регіональним розвитком.
Оскільки регіон є винятково складним утворенням, певною організаційною системою, то для забезпечення ефективності механізму правового регулювання таким утворенням слід говорити про побудову ієрархічної мети. Для кожної з підсистем регіону (індустрія, сільське господарство, будівництво, транспорт тощо) слід визначити бажану мету розвитку, а кожна з цих підсистем в свою чергу є не кінцевим щабелем в структурі регіону, а складається з сукупності елементів, кожний з яких теж своїм функціонуванням переслідує певну мету. За такої складної структури об’єкта побудова цілісного та ефективно деталізованого комплексу цілей регіонального розвитку має стати тим важелем, який буде відігравати не формальну, а реальну роль в упорядкуванні та вдосконаленні всього механізму правового забезпечення регіонального розвитку. Для того, щоб комплексна мета була визначена правильно, під час її розробки слід дотримуватися принципу системності з використанням переваг регіонального поділу праці, поглиблення внутрішньорегіональної спеціалізації та кооперування, можливостей місцевого ресурсового потенціалу. Отже, одним із основних елементів механізму правового забезпечеення соціально-економічного розвитку регіону є мета, заради досягнення якої регіональна організація формується, функціонує та розвивається, як цілісна система; завдяки визначенню мети досягається спрямування нормотворчої роботи на рівні Верховної Ради, Уряду та на локальному рівні.
Не менш важливим є розв’язання питання про стратегічну, загальну мету соціально-економічного розвитку регіону, яка опосередковує реалізацію економічних інтересів через активну соціально-економічну діяльность регіонів з оглядом на забезпечення розвитку і структурного та якісного поліпшення господарювання. Такою загальною метою є істотне підвищення життєвого рівня населення всіх без винятку регіонів країни на основі якісного поліпшення використання регіонального ресурсового потенціалу, принципово нових підходів до розвитку продуктивних сил, а також докорінного поліпшення екологічного стану. Сюди слід додати також систему концептуальних положень про найефективніші напрями розвитку регіону, як системи, про розв’язання масштабних територіальних проблем і про оптимізацію розміщення продуктивних сил країни.
Наступним елементом механізму є сукупність правових актів, які регулюють весь комплекс стосунків, що виникають, змінюються та припиняються в сфері соціально-економічного розвитку регіону. Аналіз поточного законодавства та практики його застосування свідчить, що, незважаючи на значну нормотворчу активність в галузі правового регулювання діяльності з управління регіонами та в питаннях регулювання тих стосунків, які виникають між суб’єктами соціальної активності в соціально-економічній сфері регіонів, правовий механізм, покликаний забезпечувати стрункий поступальний розвиток регіонів, як господарських механізмів, не тільки має суттєві недоліки, а часом і зовсім не регулює значну кількість стосунків щодо визначеної категорії. Тому на законодавчому рівні слід визначити, що собою представляє “регіон” та яке його місце в територіальному устрої України, відповідно до цього прийняти Закон “Про територіальний устрій України”; визначити порядок розмежування інтересів “центру” і інтересів “регіону” через встановлення компетенції, прав та обов’язків органів державної влади і органів місцевого самоврядування, на основі чого визначити основні моменти регіонального розвитку та межі втручання держави в особі її органів виконавчої влади в діяльність регіонів; провести на рівні законів поступовий перехід управління соціально-економічними процесами в регіонах на функціонально-територіальні засади; визначити можливість та сферу застосування адміністративної угоди до регулювання питань розмежування компетенції органів влади і управління різного рівня з регулювання соціально-економічних процесів в регіонах; визначити, який з видів місцевого самоврядування існує в Україні (адміністрація, агенція чи автономія), і на основі цього визначити підхід до регіону, як до об’єкта управління (чи це штучно створена адміністративно-територіальна одиниця, чи природно сталий економічний механізм).
Серед органів державної влади, які тим чи іншим чином впливають на регулювання соціально-економічного розвитку регіонів названо: Президента України та низку органів координаційного і дорадчого характеру, які мають за мету сприяння Президенту в здійсненні ним своїх функцій; Кабінет Міністрів, як вищий рівень виконавчої влади в державі; Міністерства та інші органи державної виконавчої влади, підпорядковані Уряду, як центральний рівень виконавчої влади; місцеві державні адміністрації, територіальні структури міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, а також органи місцевого самоврядування, як місцевий, територіальний рівень управління.
З огляду на соціально-економічний розвиток регіонів значення функціонування міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади пояснюється тією роллю, яку відіграє держава у регулюванні економічних і соціальних процесів регіону. Ця роль визначається існуванням державної регіональної власності, тобто державного сектора регіональної економіки, який є основою для реалізації функцій держави. З одного боку, державний сектор регіональної економіки виступає як об’єкт державного регулювання в регіоні, де держава є повноважним власником і підприємцем, з другого—забезпечує реалізацію низки заходів та рішень, які приймаються “центром” і стосуються приватного сектора або які стосуються інтересів усієї нації та економіки країни взагалі.
Основною ланкою, на яку покладаються функції щодо виконання законів, указів Президента, актів Уряду, завдань соціально-економічного розвитку регіонів, є органи виконавчої влади в областях, районах, містах Києві і Севастополі—місцеві державні адміністрації.
Конституція України закріпила на місцях не єдину, а дворівневу систему влади: місцеві державні адміністрації, як органи державної влади, та місцеві ради, як органи місцевого самоврядування, публічної влади територіальних громад. Це можна назвати виділенням рівня децентралізованої влади, тобто законодавчого закріплення становлення місцевого самоврядування, наділення його певними державними повноваженнями, а також створення місцевих державних адміністрацій, які дають змогу наблизити державну виконавчу владу до рівня населення, зробити її оперативнішою. Висновком є теза про те, що регіон є не штучно створеною, а природно сталою соціально-економічною організацією, яка вимагає визнання державою у якості певного об’єкта управління. А в управлінні такими природно сталими утвореннями, на відміну від штучно створених адміністративно-територіальних одиниць, в управлінні якими мають домінувати інтереси держави, пріоритет повинні мати інтереси місцевого колективу. З точки зору розподілу повноважень з національною владою, згідно теорії місцевих колективів, можна виділити три основні типи місцевого самоврядування: адміністрація, агенція, автономія. В практиці українського державотворення, за умов надання регіону статусу суб’єкта територіального устрою, перевага має бути віддана саме автономії, передачі права прийняття рішень щодо питань внутрішньотериторіального соціально-економічного розвитку незалежним від національної влади органам місцевого самоврядування. Аби в такому випадку не припуститися узурпації влади, а також з метою збереження унітарності держави автономія має поширюватися лише на політичну сферу (обрання через вибори органів представництва інтересів територіальної громади), правову (право видавати в межах, встановлених загальнодержавним законодавством, нормативних актів локального характеру), фінансову (існування у місцевого колективу власних фінансових ресурсів та можливості їх використання) і адміністративну (свобода від ієрархічної підлеглості збоку інших рівнів влади) сфери.
Спираючись на сучасний стан управління регіонами, можна говорити про існування місцевого управління (місцеві державні адміністрації) і про місцеве самоврядування. Законодавство України встановило досить широке поле взаємодії органів місцевого самоврядування з місцевими державними адміністраціями. Тут і фінінсова, і екологічна, і культурна, і наукова сфери тощо. Згідно зі всіма законами логіки взаємодія має вести до позитивних результатів. На перешкоді становленню погодженої роботи різних влад місцевого управління стоїть принцип галузевої компетенції, який покладено до основи законодавства про місцеве самоврядування. За таких обставин вся компетенція поділяється на виключну компетенцію кожного органу і на їхню суміжну компетенцію, існування якої вважається неприпустимим. Законодавець під час розробки законів “Про місцеве самоврядування” і “Про місцеві державні адміністрації” недостатньо використав позитивний досвід зарубіжних країн щодо чіткого розмежування об’єктів впливу цих органів. І саме в недосконалості законодавства міститься коріння компетенційних суперечок. Перед тим, як вдосконалювати законодавство щодо компетенції та функцій місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування, слід на законодавчому рівні розподілити сфери інтересів, які реалізуються місцевими державними адміністраціями і органами місцевого самоврядування. І останнім етапом вдосконалення законодавства щодо вказаних органів має бути взаємне узгодження положень всіх нормативних актів, які регулюють діяльність рад і адміністрацій. В законодавстві слід приділити більше уваги правам органів місцевого управління і місцевого самоврядування щодо вирішення компетенційних конфліктів власноруч через укладання адміністративної угоди. Угода може застосовуватися для регулювання стосунків, з приводу яких виникла суперечка, або для того, щоб уникнути взагалі конфліктних ситуацій — для розподілу повноважень щодо регулювання тих чи інших питань соціально-економічного регіонального розвитку.
Об’єкти управління останнім часом все білше набувають ознак саморегулювання, змінюються мета та завдання, які покладаються на управління, зміни відбуваються і в статусі виконавчо-розпорядчих органів, і в методах їхньої діяльності. У всіх галузях права, в тому числі і в адміністративному та в теорії управління, угода набуває змісту важливого засобу саморегуляції стосунків партнерів. Для України важливим вважається позитивний досвід нормативного регулювання Російської Федерації, яке здійснюється через укладання угод між центральною та регіональною владою щодо розподілу повноважень між ними. Так і в Україні в умовах правового вакууму в питаннях розмежування інтересів центру та регіонів і в питаннях розподілу повноважень між місцевими органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування було б вкрай принагідним укладання двосторонніх угод, які б враховували регіональні особливості, укладалися б на основі принципу територіальної цілісності держави, єдності економічного простору і необхідності забезпечення дієвості державної влади.
На теперішньому етапі розвитку українського суспільства в умовах переходу до ринкових економічних стосунків та реформування системи державного управління підвищується роль, яку відіграють локальні правові норми в системі соціальних норм. Такі норми визначають межі і форми участі колективу індивідів у регулюванні власної поведінки. Зроблено висновок про те, що вважати колективними суб’єктами права слід організації, а їх розуміти як державні організації, суспільні організації і суспільні утворення. Це органи державної влади і управління, організації суспільства, суб’єкти оперативно-господарської і соціально-культурної діяльності. Суспільні підрозділи—це персоніфіковані підрозділи суспільства взагалі. До них слід включити автономні республіки, автономно-державні утворення, адміністративно-територіальні одиниці тощо. Це вже не просто колективи людей, а зовнішній організаційно-юридичний вираз соціальних спільнот. Такі роздуми дають змогу включити до кола суб’єктів нормотворення територіальні громади, як колектив, сформований в межах суспільного утворення — регіону, а аналіз природи самої територіальної громади та тих питань, які їй передані у власне регулювання, дає можливість стверджувати, що акти, які приймаються громадою через її представницькі органи, будуть носити локальний характер.
Правильним є твердження про те, що в умовах розвитку ринкових стосунків, розвитку господарської самостійності та ініціативи організацій, засад громадського самоврядування виникають нові сфери та галузі, процеси всередині сфер та галузей соціальної активності, регулювання яких у централізованому порядку вважається недоцільним та неефективним. Тому особливого значення набуває сфера локального правового регулювання. І це стосується не тільки права територіальної громади на локальне нормотворення — роль та значення локальних правових актів у регулюванні трудових, господарських, економічних стосунків всередині підприємств, установ, організацій не тільки не зменшилися, а і знайшли нові сфери застосування.
Одним з найефективніших засобів правового регулювання власне соціально-економічного розвитку регіону є цільова комплексна програма. Програмно-цільовий метод в управлінні є формою спрямування ресурсів об’єкта на вирішення актуальних проблем його розвитку. За такого методу управління постає як засіб перетворення стратегічних планів у певні, забезпечені конкретними ресурсами дії конкретних виконавців. Інструментом реалізації методу програмно-цільового управління, спрямованого на вирішення вузлових проблем розвитку, є цільова комплексна програма, яка може бути подана у вигляді запланованої до здійснення у визначений період та узгоджена за ресурсами, виконавцями й термінами система соціальних, економічних, виробничих, науково-дослідних і організаційно-господарських заходів, виконання яких повинне забезпечити розв’язання значної господарської або іншої проблеми. В сучасних умовах, коли законодавство не може охопити все коло особливостей регіонів, регіональні комплексні програми є найефективнішим засобом регулювання територіального розвитку, зміцнення тенденцій регіональної цілісності здебільшого у тих випадках, коли є необхідність у прискоренні соціально-економічного розвитку відсталих регіонів країни, залучення до господарського обороту нових або підвищення ефективності використання вже залучених до економіки регіону ресурсів, створення вільних економічних зон, використовуючи сприятливе географічне розташування регіону для введення режиму сприяння залученню вітчизняних та іноземних інвестицій тощо.
Цільова комплексна програма повинна складатися таким чином, аби передбачати не тільки отримання реальних кількісних результатів і результатів якості, а й визначення терміну їх одержання, а також конкретних виконавців певних заходів і оцінку ефективності цих заходів. Несистемність та нерезультативність цільових комплексних програм, які реалізуються в Україні на різних рівнях, можна пояснити несистемністю підходу до розробки таких програм і до визначення конкретних заходів і виконавців програм. Це вимагає неодмінного узгодження програм комплексного цільового розвитку за змістом, термінами виконання та за рівнями управління. Ефективності реалізації цільових комплексних програм сприяло б впровадження цілої низки узгоджених програм, які тим чи іншим чином стосуються регіонального розвитку. За такою системою можливим було б переведення основних заходів з програм державного рівня до рівня регіонального з наступним їх розгортанням до необхідного ступеня деталізації. Необхідним є прийняття законодавчих актів стосовно принципових засад порядку планування, прогнозування і програмування розвитку економіки України взагалі та економіко-соціальної сфери регіонів як таких. На законодавчому рівні вимагає визначення статус цільових комплексних програм національного значення, державних, галузевих, регіональних програм і програм нижчого рівня деталізації, наприклад: цільова комплексна програма підприємства. Такий законодавчий акт повинен містити положення про механізм реалізації цільових комплексних програм різних рівнів. Йдеться про належне правове регулювання питань створення і функціонування координаційної ради, комісій з окремих питань цільових комплексних програм, про створення регіональних фондів, дирекцій тощо з неодмінним визначенням їхнього правового статусу.
Наступним елементом у системі правових актів, що регулюють соціально-економічний розвиток регіону, є статут (хартія) територіального утворення. Такий нормативний акт є актом локального характеру, який розробляється і впроваджується з метою врахування історичних, національно-культурних, соціально-економічних та інших особливостей здійснення місцевого самоврядування в конкретному населеному пункті. З метою надання процесу локального нормотворення правової впорядкованості на центральному законодавчому рівні слід розробити модельний статут (хартію) територіального утворення або територіальної громади. Такий модельний акт повинен сприйматися не як обов’язкове правило, а лише як рекомендація, яка дає змогу прийняти оптимальний локальний правовий акт з врахуванням інтересів певного регіону і його характерних особливостей. Оскільки доцільним названо створення укрупненої територіальної громади, яка поєднувала б мешканців за спільністю місцевих інтересів в межах регіону, то неодмінним є прийняття документа правового забезпечення існування і функціонування такого суб’єкта самоврядування — статуту відповідної громади, хартії відповідного територіального утворення (регіону, міста, селища, села). Прийняття статуту (хартії) не є кінцевим пунктом в системі локального нормотворення: з метою ретельної деталізації оремих норм такого акта місцева влада має послідовно розробляти і реалізовувати положення, порядки, регламенти, стандарти, так як хартія (статут) становить рамкову основу для муніципальних правових актів.
Загальнодержавні правові акти є юридичною основою локального правового регулювання. А локальні правові акти є підзаконними, вторинними, додатковими і такими, що не можуть суперечити нормативним актам, прийнятим на центральному законодавчому рівні. Розмірковувати над співвідношенням централізованого та локального правового регулювання в процесі управління соціально-економічним регіональним розвитком дозволяють наступні тези. З розвитком демократичних засад в Україні народився та знаходиться в процесі становлення новий суб’єкт територіального самоврядування — місцевий колектив (територіальна громада) з притаманними їй власними інтересами, які часто не співпадають з загальнодержавними потребами та інтересами. Ці фактори вимагають теоретичної розробки і практичної реалізації нових підходів до розуміння самоврядних територіальних утворень унітарної держави, які мають соціально-економічний та правовий зміст. В таких умовах розраховувати на централізоване правове регулювання, як на єдине можливе і правильне, є помилкою. Трансформація суспільства вимагає зменшення ролі держави щодо регулювання соціально-економічних стосунків в межах регіонів, в яких управляти власним соціально-економічним розвитком може безпосередньо або через представницькі органи місцевий колектив. За умов додержання принципу субсидіарності – передачі великого кола функцій “вниз”, на рівень територіальної громади, можуть бути забезпечені засади для відкритості економіки України.
Максимальний рівень свободи може бути досягнутим через встановлення в законодавстві заборон, які б мали фундаментальний характер, і через визнання дозволеним, позитивним і корисним усього іншого, не забороненого. Саме за допомогою локального регулювання вбачається можливим впорядкувати “все інше”, яке не є змодельованим в нормах права, і не є ними