Гусєв Олексій Юрійович Електронні докази у цивільному процесі України

Краткое описание

Гусєв Олексій Юрійович, головний спеціаліст Секретаріату
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, тема
дисертації: «Електронні докази у цивільному процесі України», (081
Право). Спеціалізована вчена рада ДФ 26.001.056 в Київському
національному університеті імені Тараса Шевченка

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису
ГУСЄВ ОЛЕКСІЙ ЮРІЙОВИЧ
Прим. №
УДК 347.94
ДИСЕРТАЦІЯ
ЕЛЕКТРОННІ ДОКАЗИ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ
081 «Право»
08 «Право»
Подається на здобуття наукового ступеня доктора філософії
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів
і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
Гусєв О. Ю.
Науковий керівник - ПРИТИКА Юрій Дмитрович, доктор юридичних наук, професор
Київ - 2021

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ 14
ВСТУП 15
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВИКОРИСТАННЯ
ЕЛЕКТРОННИХ ДОКАЗІВ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ 23
1.1. РОЗВИТОК ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ ТА ЙОГО ВПЛИВ НА ТРАНСФОРМАЦІЮ
НАУКОВИХ ВИСНОВКІВ ПРО ЗМІСТ ПОНЯТТЯ «ЕЛЕКТРОННІ ДОКАЗИ» 23
1.2. ПОНЯТТЯ, ЮРИДИЧНІ ОЗНАКИ ТА ВИДИ ЕЛЕКТРОННИХ ДОКАЗІВ 34
1.3. ЗАКОНОДАВЧА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ВИКОРИСТАННЯ ЕЛЕКТРОННИХ ДОКАЗІВ ДЛЯ
ПІДТВЕРДЖЕННЯ ФАКТІВ І ОБСТАВИН СПРАВИ 68
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1 82
РОЗДІЛ 2. ЮРИДИЧНА ПРИРОДА ВЛАСТИВОСТЕЙ ЕЛЕКТРОННИХ ДОКАЗІВ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ 85
2.1. НАЛЕЖНІСТЬ ЕЛЕКТРОННИХ ДОКАЗІВ ТА ЇХ ДОСТОВІРНІСТЬ 85
2.2. ДОПУСТИМІСТЬ ЕЛЕКТРОННИХ ДОКАЗІВ 122
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2 144
РОЗДІЛ 3. ПРИКЛАДНИЙ КОНТЕКСТ ВИКОРИСТАННЯ ЕЛЕКТРОННИХ ДОКАЗІВ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ 148
3.1. ВПЛИВ ІНФОРМАЦІЙНОЇ СКЛАДОВОЇ ЕЛЕКТРОННИХ ДОКАЗІВ НА ФОРМУВАННЯ ТА
КОРИГУВАННЯ ПРЕДМЕТА ДОКАЗУВАННЯ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ 148
3.2. СПЕЦИФІКА ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ ДЛЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕЛЕКТРОННИХ
ДОКАЗІВ 163
3.3. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВИКОРИСТАННЯ ЕЛЕКТРОННИХ ДОКАЗІВ
УЧАСНИКАМИ СПРАВИ ТА ДОСЛІДЖЕННЯ ЇХ СУДОМ 177
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 3 193
ВИСНОВКИ 196
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 202
ДОДАТКИ
англ. ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
Англійський
грецьк. Г рецький
ЕОМ Електронна обчислювальна машина
ЄСІТС Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система
ЄСПЛ Європейський суд з прав людини
ЗМІ засіб масової інформації
лат. Латинський
КПК України Кримінальний процесуальний кодекс України
СРСР Союз Радянських Соціалістичних Республік
США Сполучені Штати Америки
ЦПК України Цивільний процесуальний кодекс України

ВСТУП
Обґрунтування вибору теми дослідження. Сучасні інформаційні технології давно увійшли в усі сфери людського життя й нині активно впливають на розвиток суспільних відносин. Згідно з даними Державної служби статистики України кількість підприємств, які користувалися комп’ютерною технікою під час здійснення господарської діяльності у 2018 році, становить 95,5%. Понад 20% із них укладали договори купівлі-продажу товарів або договори про надання послуг через мережу Інтернет. Кількість користувачів мережі Інтернет упродовж 2016-2019 років зросла майже вдвічі: з 14 до 26 мільйонів осіб, що становить понад половину населення України.
Між учасниками суспільних відносин природно виникають юридичні конфлікти, що обумовлює зростання суспільного інтересу до інформації в електронній (цифровій) формі, яка може бути використана як засіб підтвердження вимог або заперечень у суді.
З метою забезпечення ефективності інформації, отриманої з використанням сучасних інформаційних технологій, як засобу доказування у цивільному судочинстві в 2017 році до Цивільного процесуального кодексу України було внесено зміни, зокрема, щодо запровадження нового засобу доказування - електронних доказів. Новелізація цивільного процесуального законодавства України та необхідність формування судової практики щодо застосування цього засобу доказування зумовили актуальність наукового пізнання юридичної сутності інформації в електронній (цифровій) формі, порядку одержання електронних доказів, умов їх дослідження та особливостей оцінювання.
Окремі питання застосування електронних доказів висвітлювали у своїх працях такі вітчизняні науковці, як Д. О. Алексєєва-Процюк, П. Є. Антонюк,
H. М. Ахтирська, А. С. Білоусов, Н. Є. Блажівська, О. М. Брисковська,
I. В. Вернидубов, А. І. Виноградова, О. В. Воронова, О. В. Гаран, М. О. Гетманцев, Н. Ю. Голубєва, С. Й. Гонгало, О. О. Грабовська, К. В. Гусаров, К. Б. Дрогозюк, П. С. Захаров, Р. Є. Еннан, С. С. Єсімов, К. О. Зеров, І. О. Ізарова, Я. С. Калмикова,
Ю. С. Канарик, Р. В. Кашперський, В. В. Комаров, В. В. Кошель, І. О. Крицька, Г. О. Куртакова, Т. М. Кучер, О. М. Лазько, О. С. Леута, Є. Є. Лєзін, Т. І. Лежух, О. П. Метелев, Д. М. Моісеєнко, А. М. Найченко, В. С. Петренко, К. М. Пільков, О. В. Псьота, Є. В. Симбірська, А. В. Столітній, В. І. Теремецький, Р. В. Тертишніков, Г. Я. Тріпульський, С. Я. Фурса, Є. С. Хижняк, Д. М. Цехан, С. О. Чорний,
А. С. Штефан, О. О. Штефан, Н. В. Шульга, М. Є. Шумило та інші.
Проблематику застосування електронних доказів у цивільному судочинстві було окреслено в дисертаційній роботі А. Ю. Каламайка на тему: «Електронні засоби доказування в цивільному процесі» (2016). Питання щодо використання одного з видів електронних доказів - електронних документів - були розкриті в дисертаційному дослідженні Ю. С. Павлової на тему: «Електронний документ як джерело доказів у цивільному процесі» (2019). Проте комплексні ґрунтовні дослідження особливостей одержання, дослідження та оцінювання електронних доказів у науці цивільного процесу України наразі відсутні. Крім того, деякі висновки, зроблені за результатами проведення зазначених вище досліджень, є дискусійними та потребують конкретизації.
Практика застосування приписів цивільного процесуального законодавства України, які регламентують порядок одержання електронних доказів, також виявила деякі прогалини та суперечливі підходи до правового регулювання відносин щодо використання цього засобу доказування.
На цій підставі дослідження відмінних ознак електронних доказів, порядку їх одержання, дослідження й оцінки, є актуальними і перспективними напрямами у науці цивільного процесу.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дослідження відповідає пріоритетним напрямам розвитку правової науки, визначеним Стратегією розвитку наукових досліджень Національної академії правових наук України на 2016-2020 роки, затвердженою рішенням загальних зборів Національної академії правових наук від 03 березня 2016 року, та Переліку пріоритетних тематичних напрямів наукових досліджень і науково-технічних розробок на період до 2020 року, затвердженому постановою Кабінету Міністрів
України від 07 вересня 2011 року № 942. Дисертаційне дослідження проведено у межах державної бюджетної науково-дослідної теми «Теорія та практика адаптації законодавства України до законодавства ЄС» (№ 16 БФ 042-01, номер державної реєстрації 0116U002637). Тема дисертації була затверджена протоколом № 3 засідання Вченої ради юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, що відбулося 21 листопада 2016 року.
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у визначенні поняття електронних доказів, особливостей правового регулювання відносин щодо їх застосування у цивільному процесі України та наданні пропозицій щодо удосконалення порядку одержання, дослідження та оцінювання інформації в електронній (цифровій) формі як доказу.
Для досягнення цієї мети було визначено такі завдання:
- визначити підстави виділення електронних доказів як самостійного засобу доказування, дослідити їх ознаки, структуру, види та місце цього засобу доказування у системі доказів;
- розкрити специфіку юридичної оцінки електронних доказів з огляду на особливості інформації в електронній (цифровій) формі та умови її обробки;
- дослідити суть належності, достовірності та допустимості електронних доказів;
- окреслити коло фактів і обставин, що обґрунтовують належність, достовірність і допустимість інформації в електронній (цифровій) формі, а також дослідити вплив цих фактів на порядок формування предмета доказування;
- виділити способи та засоби забезпечення й перевірки достовірності електронних доказів;
- з’ясувати значення спеціальних знань під час дослідження електронних доказів, дослідити форми та визначити перспективи удосконалення механізму їх використання;
- проаналізувати помилки отримання та дослідження електронних доказів, причини їх виникнення та визначити заходи запобігання;
- запропонувати шляхи удосконалення законодавства, яке регламентує правовий статус, порядок отримання і застосування електронних доказів у цивільному процесі України.
Об’єктом дослідження є комплекс суспільних відносин, що виникають з приводу одержання та використання інформації в електронній (цифровій) формі як доказу у цивільному судочинстві.
Предметом дослідження є наукові погляди, концепції та правові ідеї щодо поняття «електронні докази», положення вітчизняного законодавства, норми права іноземних держав і висновки судової практики стосовно порядку отримання, дослідження та оцінки електронних доказів, а також закономірності розвитку норм права, які регулюють відносини щодо застосування електронних доказів у цивільному процесі.
Методи дослідження. Дисертаційне дослідження ґрунтується на використанні комплексу філософських, загальнонаукових і спеціально-наукових методів пізнання, вибір яких обумовлено метою, завданнями, об’єктом і предметом дослідження. Світоглядну основу дослідження складає діалектичний матеріалізм, засади якого заклали підвалини формулювання висновків щодо природи інформації в електронній (цифровій) формі, властивостей електронних доказів та закономірностей їх одержання (підрозділи 1.1-1.3, 2.1). За допомогою формально- логічних методів (аналізу, синтезу, конкретизації, узагальнення, аналогії) було досліджено окремі ознаки електронних доказів, а також умови їх достовірності та допустимості (підрозділи 1.2, 2.1, 2.2). Системно-структурний метод було використано для аналізу внутрішньої будови електронних доказів, визначення їх місця у системі засобів доказування, складення відповідних класифікацій та з’ясування взаємозв’язку між окремими правовими нормами, які регулюють відносини щодо використання електронних доказів (підрозділи 1.2-1.4, 3.3). Застосування методу моделювання дало змогу передбачити помилки, які можуть виникнути під час отримання електронних доказів, а також спрогнозувати наслідки внесення певних змін до законодавства або вчинення деяких процесуальних дій при дослідженні електронних доказів (підрозділи 2.2, 3.1-3.3). Історичний метод забезпечив можливість дослідити закономірності розвитку правового регулювання відносин щодо одержання та застосування електронних доказів (підрозділи 2.2, 3.1). Статистичний метод надав можливість оцінити ефективність правового регулювання та встановити першопричини проблем застосування електронних доказів (підрозділи 1.1, 3.2, 3.3). Порівняльно-правовий метод було використано для дослідження норм права іноземних держав, а також положень міжнародних стандартів, які стосуються використання електронних доказів у цивільному судочинстві (підрозділи 1.2, 2.1, 3.1-3.3). За допомогою формально-юридичного методу було досліджено, зокрема закономірності впливу електронних доказів на формування предмета доказування у справі (підрозділ 3.1).
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що ця робота є першим комплексним дослідженням, в якому на підставі аналізу теоретичних підходів до тлумачення сутності електронних доказів, вітчизняного та зарубіжного досвіду правового регулювання відносин щодо їх використання у цивільному процесі, а також практики застосування відповідних норм права розкрито особливості одержання, дослідження та оцінювання електронних доказів.
Зокрема, вперше:
- запропоновано змінити назву засобу доказування «електронні докази» на «цифрові докази», зважаючи на онтологічні характеристики, на які вказують відповідні терміни, та поширеність цифрових технологій, у порівнянні з іншими сучасними інформаційними технологіями;
- доведено, що правове регулювання відносин щодо використання електронних доказів повинно ґрунтуватися на засадах технологічної нейтральності, що вимагає застосування особливих засобів і прийомів юридичної техніки під час формулювання відповідних нормативних положень;
- сформульовано визначення належності, достовірності та допустимості електронних доказів;
- запропоновано оцінювати достовірність електронних доказів згідно з доказовими презумпціями, а в разі їх відсутності використовувати поширені у зарубіжних країнах правові конструкції стандартів доказування, зокрема стандарту доказування «баланс ймовірностей»;
- рекомендовано запровадити презумпцію достовірності електронних доказів, якщо доведено факт справності ЕОМ і дотримання правил її експлуатації під час отримання фактичних даних;
- запропоновано запровадити у ЦПК України орієнтовний перелік відносно визначених фактів і обставин, які потребують доказування у разі подання електронних доказів до суду;
- розроблено авторський підхід до вибору спеціаліста, який залучається до дослідження електронних доказів, що ґрунтуються на фактичних обставинах справи та спеціальності, за якою спеціаліст здобув освіту;
- досліджено вплив організаційно-правових помилок одержання та дослідження електронних доказів на результати їх оцінювання, розкрито основні причини та наслідки, до яких вони можуть призвести.
Удосконалено:
- дефініцію поняття «інформація в електронній (цифровій) формі» як будь- яких відомостей, що поширюються за допомогою електричного сигналу, фізичні характеристики або дискретні частини якого відображають зміст певного інформаційного повідомлення, та сприймаються з використанням спеціальних технічних засобів;
- перелік основних джерел інформації в електронній (цифровій) формі, що може бути використана в суді як електронний доказ, до яких належать: 1) електронні документи; 2) звуко- та відеозаписи; 3) вебсайти (вебсторінки); 4) глобальні та локальні електронні комунікаційні мережі; 5) електронні соціальні мережі; 6) електронні повідомлення; 7) метадані; 8) автоматизовані інформаційні системи;
- класифікацію електронних доказів, зокрема, за: 1) формою введення інформації в ЕОМ; 2) формою відтворення оброблених даних; 3) видом технічного носія даних; 4) джерелом інформації в електронній (цифровій) формі; 5) суб’єктом фіксації; 6) способом подання до суду; 7) способом дослідження;
- перелік основних ознак оригіналу електронного доказу, до яких належать такі: 1) співвідносність із поняттям копії (дублікату); 2) первинність виникнення; 3) наявність матеріального носія; 4) наявність спеціальних реквізитів; 5) є підставою виникнення прав і обов’язків.
Дістали подальшого розвитку:
- характеристика електронних доказів як самостійного засобу доказування у цивільному процесі України;
- висновки про можливість встановлення оригіналу електронного доказу на підставі реквізитів інформації в електронній (цифровій) формі, зокрема метаданих;
- критерії оцінювання достовірності та допустимості електронних доказів, а також взаємозв’язок між цими ознаками;
- твердження про можливість застосування правил звільнення від доказування до фактів і обставин, що обґрунтовують належність, достовірність і допустимість електронних доказів;
- висновок про доцільність урегулювання відносин щодо застосування у цивільному судочинстві тих форм використання спеціальних знань, що не потребують залучення до участі у справі особи, яка володіє такими знаннями, зокрема з метою дослідження електронних доказів.
Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані у:
- науково-дослідній сфері - для подальшого дослідження проблематики застосування електронних доказів у цивільному процесі України;
- правотворчості - з метою розроблення проєктів нормативно-правових актів щодо удосконалення правового регулювання відносин з приводу застосування електронних доказів, зокрема дефініції, порядку їх отримання, дослідження та оцінки;
- правозастосуванні - для напрацювання практики застосування електронних доказів як засобу доказування у цивільному судочинстві;
- навчальному процесі - під час викладання навчальних дисциплін «Цивільне процесуальне право України», «Актуальні проблеми цивільного процесу України», а також для розроблення та підготовки підручників, посібників, практикумів, навчальних програм, навчально-методичних матеріалів, курсів лекцій із відповідної тематики.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею. Усі висновки, зауваження, рекомендації та пропозиції зроблено самостійно. Результати наукової роботи одержані шляхом самостійного дослідження наукових джерел, аналізу правових норм і вивчення судової практики.
Апробація матеріалів дисертації. Основні положення дисертації та висновки, зроблені за результатами проведення дисертаційного дослідження, обговорювалися на засіданні кафедри цивільного процесу Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Результати наукового дослідження також були апробовані під час участі в науково-практичних конференціях, зокрема: «Правозастосування: теорія, методологія та практика» (м. Київ, 13 квітня 2017 року); «Сучасна цивілістична наука в умовах гібридної війни» (м. Київ, 16 листопада 2017 року); «ІТ-право: проблеми та перспективи розвитку в Україні» (м. Львів, 17 листопада 2017 року); «Актуальні питання реформування процесуального законодавства в Україні» (Київ, 01 грудня 2017 року); «Актуальні питання розвитку юридичної науки та практики» (м. Київ, 18 травня 2018 року); «Юридична наука в сучасному світі: здобутки та перспективи» (м. Одеса, 21 вересня 2018 року); «Право і держава: проблеми розвитку та взаємодії у XXI ст.» (м. Запоріжжя, 25-26 січня 2019 року); «New challenges of legal science in Ukraine and EU countries» (м. Мішкольц, Угорщина, 19-20 квітня 2019 року); «Тенденції розвитку юридичної науки в інформаційному суспільстві» (м. Одеса, 27 грудня 2019 року); «Systematisation of Ukrainian and European legislation in the realities of the modern world» (м. Арад, Румунія, 27-28 грудня 2019 року).
Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається з анотації, змісту, переліку умовних позначень, вступу, трьох розділів, що містять вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний обсяг дисертації становить 253 сторінки, з яких основного тексту - 182 сторінки. Список використаних джерел охоплює 396 найменувань на 40 сторінках.

Список литературы

ВИСНОВКИ
У дисертації викладено теоретичні узагальнення результатів наукового дослідження, запропоновано нові підходи до розв’язання наукового завдання, що полягає у з’ясуванні особливостей електронних доказів, виявленні теоретико- прикладних проблем законодавчого регулювання відносин щодо їх одержання та застосування у цивільному процесі, а також вироблено пропозиції щодо їх вирішення.
Результати проведеного дисертаційного дослідження забезпечили можливість зробити такі висновки.
1. Підставою виділення електронних доказів як самостійного засобу доказування є юридично важливі ознаки електричного сигналу як матеріального носія доказових відомостей. У дефініції електронних доказів ця ознака сформульована за допомогою вислову «інформація в електронній (цифровій) формі». Інформація в електронній (цифровій) формі - це будь-які відомості, що поширюються у часі та просторі за допомогою електричного сигналу, фізичні характеристики або дискретні частини якого відображають зміст певного інформаційного повідомлення, та сприймаються з використанням спеціальних технічних засобів. Решта ознак поняття «електронні докази» є похідними.
2. Цифровий вигляд не є обов’язковою ознакою електронних доказів, тому до них може належати інформація в електронній формі, що не має цифрового вигляду, наприклад, дані звуко- чи відеозаписів, які зберігаються на магнітних стрічках.
3. Назва засобу доказування - «електронні докази» - є дискусійною. Терміни «електронний» і «цифровий» розкривають різні онтологічні риси тих самих явищ і понять. Зокрема, «електронний» характеризує фізико-технічну природу та вказує на матеріальний носій доказових відомостей, а прикметник «цифровий» акцентує увагу на кібернетичному аспекті одержання електронних доказів і вказує на семантичну структуру, в якій доказова інформація закодована. Тому отримані за допомогою ЕОМ дані доцільно називати цифровими, а засоби, за допомогою яких здійснюється обробка даних, - електронними. Зважаючи на це, засіб доказування доцільно називати цифровими доказами.
4. Правове регулювання відносин щодо одержання та застосування електронних доказів має ґрунтуватись на засадах технологічної нейтральності. Згідно з цим принципом використання у положеннях про електронні докази екстенсивних визначень, які містить невичерпний перелік видів інформації в електронній (цифровій) формі, їх джерел або форм відображення, є недоцільним. Натомість дефініції мають охоплювати лише загальні, сутнісні ознаки, а відповідні формулювання повинні містити оціночні поняття, що на тривалий час забезпечать їх актуальність.
5. Невпинний розвиток інформаційних технологій унеможливлює складення вичерпного переліку видів електронних доказів. До основних джерел електронних доказів належать: 1) електронні документи; 2) звуко- та відеозаписи; 3) вебсторінки та вебсайти; 4) глобальні та локальні комунікаційні мережі; 5) електронні соціальні мережі; 6) електронні повідомлення; 7) метадані; 8) автоматизовані інформаційні системи.
6. Належність електронних доказів - властивість інформації в електронній (цифровій) формі, що засвідчує наявність або відсутність зв’язку між нею та фактичними обставинами справи. З огляду на те, що особливості електронних доказів не впливають на зв’язок фактичних даних з обставинами справи, оцінювання належності електронних доказів здійснюється на загальних підставах.
7. Достовірність електронних доказів - властивість інформації в електронній (цифровій) формі, що характеризує її відповідність дійсним обставинам справи та можливість переконати суд в існуванні цих фактів або обставин за допомогою таких даних. Головним критерієм достовірності електронних доказів є цілісність інформації в електронній (цифровій) формі, тобто відсутність будь-яких її несанкціонованих змін. Ідентифікація особи автора інформації в електронній (цифровій) формі є факультативним критерієм достовірності, оскільки не завжди можливо встановити таку особу. Зазначені критерії не враховують особливостей окремих видів інформації в електронній (цифровій) формі, тому забезпечення повного, всебічного та об’єктивного оцінювання їх достовірності потребує застосування додаткових критеріїв.
8. Оцінка достовірності електронних доказів має суб’єктивний характер. Це зумовлює застосування особливих засобів і прийомів правового регулювання відносин щодо їх одержання та застосування, зокрема доказових презумпцій, оціночних понять і стандартів доказування. Ураховуючи особливості інформаційних технологій, прогалини в законодавстві та недостатність знань суб’єктів доказування у цій сфері, достовірність електронних доказів необхідно оцінювати на підставі правових презумпцій, а у разі їх відсутності застосовувати поширені в зарубіжних країнах юридичні конструкції стандартів доказування, зокрема стандарту доказування «баланс імовірностей».
9. До основних ознак поняття «оригінал електронного доказу» належать: 1) співвідносність із поняттям «копія» (дублікат); 2) первинність виникнення; 3) наявність матеріального носія; 4) наявність спеціальних реквізитів; 5) особливе ставлення до нього учасників правовідносин як до підстави виникнення прав і обов’язків. Підхід, згідно з яким одночасно можуть існувати декілька оригіналів електронного доказу, є цілком прийнятним, але за певних обставин може виникнути необхідність встановлення первинного оригіналу електронного доказу.
10. Можливість встановлення оригіналу електронного доказу залежить, зокрема, від підходу до визначення природи електронних доказів. Уявлення про оригінал як первинний матеріальний об’єкт, що містить певні відомості та може бути відтворений шляхом копіювання, не повною мірою узгоджується з тлумаченням інформації як нематеріального блага. Тому оригіналом електронного доказу може бути лише форма, в якій зафіксовано певну інформацію, а не його зміст. Кваліфікований електронний підпис не є універсальним критерієм визначення оригіналу електронного доказу з огляду на обмежену сферу його застосування. Крім того, ускладненою є перевірка намірів особи, яка скористалася засобами кваліфікованого електронного підпису. Метадані також не завжди можуть бути підставою визначення оригіналу електронного доказу, зважаючи на особливості їх відтворення під час копіювання. Разом із тим визначити первинний оригінал електронного доказу на підставі його реквізитів можна у разі проведення складного порівняльного дослідження.
11. Допустимість електронних доказів - властивість інформації в електронній (цифровій) формі, що вказує на дотримання порядку її одержання та дослідження. Допустимість електронних доказів загалом пов’язана з їх достовірністю. До критеріїв допустимості електронних доказів належить: 1) законність джерела інформації в електронній (цифровій) формі; 2) дотримання спеціального порядку її процесуального оформлення; 3) належна процедура її подання до суду та дослідження.
Забезпечення законності джерела фактичних даних полягає у дотриманні визначеного законом порядку доступу до відповідної інформації в електронній (цифровій) формі. Уся сукупність інформації, що зберігається на одному електронному носію, не може становити один електронний доказ, тому суб’єктам доказування потрібно точно ідентифікувати інформаційні об’єкти, що мають значення для розгляду справи. Процесуальне оформлення інформації в електронній (цифровій) формі має на меті фіксацію факту її існування в певний момент часу та запобігання випадкам видалення чи знищення таких відомостей. Право подавати електронні докази разом із технічним носієм, електронним або паперовим, а також надсилати їх до суду каналами електрозв’язку охоплює всі сучасні способи подання електронних доказів, що цілком відповідає перехідному етапу розвитку цивільного судочинства в Україні.
12. Подання електронних доказів впливає на формування предмета доказування. Водночас недоліки правового регулювання відносин щодо одержання та використання інформації в електронній (цифровій) формі ускладнюють встановлення фактів матеріально-правового характеру. Факти процесуально- правового характеру, які стосуються електронних доказів, також можуть мати значення для розгляду справи. Предмет доказування обов’язково має охоплювати доказові факти, що обґрунтовують належність, достовірність і допустимість електронних доказів.
13. Учасники справи можуть вплинути на кількість фактів і обставин, що потребують доказування, шляхом визнання тих, які обґрунтовують належність і достовірність інформації в електронній (цифровій) формі. Проте суд має оцінювати таке визнання у кожному випадку окремо, зважаючи на фактичні обставини справи, додаткові докази та вимоги законодавства. Неприпустимим є визнання фактів і обставин, що обґрунтовують допустимість електронних доказів.
14. Низький рівень знань у галузі інформаційних технологій є однією з основних перешкод на шляху до ефективного використання електронних доказів. Тому розв’язання проблеми дослідження електронних доказів, що доволі часто потребує використання спеціальних знань, вбачається у підвищенні рівня інформатизації суспільства і суб’єктів цивільного процесу зокрема. Перспективними формами використання спеціальних знань для дослідження електронних доказів є ті, що не потребують залучення до участі у справі осіб, які володіють такими знаннями, та реалізуються в позасудовому порядку. Зокрема, доцільно передбачити право спеціаліста досліджувати інформацію в електронній (цифровій) формі у позасудовому порядку та засвідчувати у відповідному висновку факти чи обставини, що мають або можуть мати значення для розгляду справи.
15. Організаційно-правові помилки одержання та застосування електронних доказів - це відхилення або порушення правил використання ЕОМ під час обробки інформації в електронній (цифровій) формі, що унеможливлюють встановлення дійсних обставин справи на підставі таких відомостей. Головною причиною організаційно-правових помилок є людський фактор.
Зважаючи на особливості психічного сприйняття, певний ризик під час розгляду справи судом становить застосування електронних доказів у формі даних демонстраційного характеру, тобто інформації в електронній (цифровій) формі, що наочно зображує факти та обставини, які мають значення для розгляду справи, зокрема зображення, фотознімки, малюнки, схеми, графіки, звукозаписи, відеозаписи, комп’ютерна анімація та симуляція. Змінюючи параметри відображення даних під час їх обробки, заінтересована особа може спекулювати відчуттями та емоціями суб’єктів доказування з метою введення їх в оману щодо дійсних обставин справи.
Підвищення ефективності електронних доказів потребує забезпечення юридичної визначеності правового регулювання відносин щодо їх одержання та використання, втілення принципу технологічної нейтральності та уніфікації положень вітчизняного законодавства, зокрема щодо термінології, з відповідними міжнародними актами, що діють на наднаціональному рівні. Виконання цих завдань вимагає внесення змін до ЦПК України щодо удосконалення правового регулювання порядку застосування електронних доказів, зокрема запровадження дефініцій окремих термінів, оціночних понять і доказових презумпцій, визначення орієнтовного переліку фактів і обставин, що потребують доказування, у разі подання електронних доказів до суду.