УЧАСНИКИ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРОЦЕСУ В ПОЗОВНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПРАВОВИХ НАУК УКРАЇНИ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ
ПРИВАТНОГО ПРАВА ТА ПІДПРИЄМНИЦТВА

На правах рукопису

ДЕМ’ЯК ВАЛЕНТИНА МИКОЛАЇВНА

УДК 346.9

УЧАСНИКИ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРОЦЕСУ В ПОЗОВНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Спеціальність 12.00.04 – господарське право;
господарсько-процесуальне право

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник:
Дзера Олександр Васильович
член-кореспондент НАПрН України,
доктор юридичних наук, професор

КИЇВ – 2012

ЗМІСТ

ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ГОСПОДАРСЬКОГО
ПРОЦЕСУ ТА ЙОГО СУБ’ЄКТНОГО СКЛАДУ 10
1.1. Історико-правові та наукові передумови формування господарського судочинства та його суб’єктного складу 10
1.2. Принципи визначення правового статусу учасників
господарського процесу 36
1.3. Поняття та основні групи учасників процесу 58
Висновки до першого розділу 81
РОЗДІЛ 2 ПРАВОВИЙ СТАТУС УЧАСНИКІВ ГОСПОДАРСЬКОГО
ПРОЦЕСУ 89
2.1. Поняття сторін та особливості їх процесуального статусу 89
2.2. Процесуальний статус третіх осіб у господарському процесі 134
2.3. Правовий статус прокурора у господарському судочинстві 148
2.4. Правовий статус інших осіб, які беруть участь у
господарському процесі у випадках, передбачених законом 175
Висновки до другого розділу 187
ВИСНОВКИ 198
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 212
ДОДАТОК А 224

ВСТУП

Актуальність теми. Здійснювана в Україні судово-правова реформа призвела до радикальних змін господарського процесуального законодавства України. Однак багато положень чинного ГПК України наразі не відповідають сучасним вимогам до здійснення правосуддя, що породжує численні проблеми в судовій практиці. Це стосується, зокрема, й процесуального статусу учасників господарського процесу в позовному провадженні, а тому обумовлює необхідність всебічного наукового дослідження цього процесуального інституту.
Процесуальний статус суб’єктів господарського процесу досліджувався у науковій і навчальній літературі, а також у публікаціях практичного спрямування. Однак відповідні праці переважно стосуються загальних проблем організації діяльності господарських судів, як це має місце, зокрема, у монографіях Д. М. Притики «Правові засади організації і діяльності господарських судів в Україні» (2003 р.), А. Й. Осетинського «Організація та функціональні засади діяльності суду касаційної інстанції господарської юрисдикції» (2006 р.), або лише окремих аспектів окресленої тематики. Вагомим внеском у розвиток сучасних положень науки господарського процесу, зокрема, й щодо процесуального статусу учасників господарського процесу, є науково-практичний коментар ГПК України В. Е. Беляневича. Водночас, продовжують зберігати актуальність доктринальні ідеї, сформульовані представниками арбітражно-процесуальної науки радянського періоду, зокрема І. Г. Побірченком у його монографічній праці «Хозяйственная юрисдикция» (1973 р.), В. С. Щербиною у дисертаційному дослідженні «Правовое положение участников арбитражного процесса» (1982 р.) тощо. В порівняльному аспекті варто відзначити дослідження російських науковців, зокрема, дисертаційні праці Трещової Є. О. «Субъекты арбитражного процесса» (2009 р.), Ванярхо О. В. «Лица, содействующие осуществлению правосудия» (2011 р.), Маклаєва Д. В. «Третьи лица в арбитражном процессе» (2010 р.). Однак в Україні відсутні спеціальні монографічні дослідження процесуального статусу суб’єктів господарського процесу, що обумовлює актуальність даного дисертаційного дослідження.
Теоретичну основу дисертації складають, насамперед, праці процесуалістів України та інших країн, зокрема, Т. Є. Абової, М. О. Абрамова, Є. А. Борисової, О. М. Бірюкова, В. Е. Беляневича, С. С. Бичкової, К. М. Біди, В. І. Бобрика, Ю. М. Грошового, В. М. Горшеньова, С. Ф. Демченка, В. В. Джуня, А. О. Добровольського, С. Ю. Каца, В. В. Комарова, О. В. Кота, А. Й. Осетинського, Д. М. Притики, І. Г. Побірченка, В. В. Полякова, В. В. Сухоноса, С. Я. Фурси, Ю. С. Червоного, Н. А. Чечіної, В. Д. Чернадчука, В. І. Тертишнікова, М. Й. Штефана, а також вчених-господарників, зокрема, О. А. Беляневич, О. М. Вінник, Г. Л. Знаменського, В. В. Луця, В. К. Мамутова, О. П. Подцерковного, Г. В. Пронської, В. В. Рєзнікової, В. С. Щербини та ін.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано відповідно до напрямків науково-дослідної роботи Науково-дослідного інституту приватного права та підприємництва Національної академії правових наук на тему «Проблеми правового забезпечення державного регулювання та управління в сфері підприємницької діяльності» (номер державної реєстрації 0108U000491). Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва Національної академії правових наук України 22 лютого 2011 року (протокол № 2).
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є визначення процесуального статусу учасників господарського судочинства, вироблення пропозицій з удосконалення відповідних норм господарського процесуального законодавства та практики їх застосування господарськими судами.
Для досягнення зазначеної мети поставлені наступні основні завдання:
 визначити передумову формування господарського судочинства та інституту його учасників;
 виявити засади правового статусу учасників господарського судочинства;
 порівняти процесуальне становище учасників господарського судочинства за законодавством України та інших країн;
 визначити коло осіб, які мають статус учасників господарського процесу;
 окреслити коло осіб, які можуть звертатися з позовами до господарських судів;
 визначити особливості змісту правового статусу окремих учасників судового процесу;
 з’ясувати порядок реалізації процесуальних прав і виконання процесуальних обов’язків учасниками господарського судочинства.
Об’єктом дослідження є господарсько-процесуальні правовідносини, що пов’язані з реалізацією учасниками господарського судочинства процесуальних прав і виконанням ними процесуальних обов’язків.
Предметом дослідження є норми вітчизняних законодавчих актів, що визначають правовий статус учасників господарського судочинства, процесуальне законодавство інших країн, практика господарських судів, що стосується процесуального статусу учасників господарського процесу, а також відповідні літературні джерела, доктринальні ідеї та перспективи їх втілення в господарське процесуальне законодавство України.
Методи дослідження. Методологічну основу дисертації складають загальні та спеціальні методи наукового пізнання, застосування яких дозволило провести дослідження процесуального статусу учасників господарського судочинства. Системно-комплексний метод дозволив визначити взаємодію норм господарського процесуального права на різних стадіях позовного провадження в господарському процесі. За допомогою формально-логічного методу розглянуті принципи застосування норм господарського процесуального права у випадках опосередкованого регулювання ними процесуальних відносин. Застосування історичного методу дозволило встановити основні етапи ґенези господарського судочинства. За допомогою порівняльно-правового аналізу дисертантка порівняла подібні норми вітчизняних процесуальних кодексів (ГПК України і ЦПК України), положення наявних проектів ГПК України, а також вітчизняне та іноземне процесуальне законодавство.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим дослідженням процесуального статусу учасників господарського процесу за законодавством України. За його результатами отримані наступні положення, пропозиції та рекомендації, що мають наукову новизну.
Вперше:
1) сформульовано висновок про те, що на формування процесуального статусу учасників господарського процесу безпосередньо впливають лише ті принципи господарського процесуального права, що обумовлюють відповідний комплекс їх прав та обов’язків в межах судового розгляду господарської справи (рівності учасників судового процесу перед законом і судом, гласності і відкритості розгляду справи; змагальності та диспозитивності);
2) обгрунтовано існування процесуальних правовідносин за схемою «позивач – суд – відповідач», що не заперечує загальноприйняту концепцію процесуальних правовідносин за схемою «суд – учасник процесу»;
3) встановлено, що право на звернення до суду в господарському процесі, на відміну від цивільного процесу, мають не будь-які правоздатні та дієздатні особи, а лише особи, які наділені спеціальною господарсько-процесуальною правосуб’єктністю;
Удосконалено:
4) визначення поняття «процесуальний статус учасників господарського процесу», під яким запропоновано розуміти законодавчо встановлене правове становище відповідних суб’єктів господарського процесу, яке полягає у наданні ним процесуальної право- та дієздатності й наділенні їх диференційованим комплексом процесуальних прав і обов’язків, обсяг і порядок реалізації (виконання) яких залежать від ступеня та характеру правового зв’язку цих суб’єктів з господарською справою та їх юридичного інтересу в її вирішенні;
5) поділ учасників господарського процесу за ступенем їх матеріально-правової та процесуальної зацікавленості в розгляді справи на: а) учасників, які беруть участь у справі, маючи матеріальний та процесуальний інтерес (сторони, треті особи), б) учасників, які беруть участь у справі з метою захисту прав та інтересів інших осіб (прокурор, уповноважені державні та інші органи); в) учасників, які маючи лише процесуальний інтерес сприяють розгляду справи (експерти, перекладачі, посадові особи);
6) визначення поняття «позивач», під яким запропоновано розуміти особу, яка звернулася з позовною заявою до господарського суду з вимогою захисту вірогідно порушених або не визнаних відповідачем її суб’єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів;
7) положення про те, що відповідачем має вважатися особа, яка на думку позивача ймовірно порушила або не визнала суб’єктивні права та охоронювані законом інтереси позивача.
Одержали подальший розвиток:
8) визначення господарського судочинства як процесуальної форми реалізації правосуддя від імені держави господарськими судами шляхом вирішення господарських спорів відповідно до процедур, встановлених господарським процесуальним законодавством;
9) аргументація концепції «ймовірних» сторін як ймовірних (вірогідних) суб’єктів, щодо яких діє презумпція їх участі у спірних матеріально-правових відносинах;
10) визначення третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, якими є особи, що заявляють самостійні вимоги на предмет спору і вступають у порушену справу шляхом подання до господарського суду самостійного позову до однієї чи обох сторін;
11) визначення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, якими є особи, що не є суб’єктами господарського спору, та залучаються господарським судом до участі у справі на стороні позивача або відповідача за їх власною ініціативою, клопотанням сторін, прокурора або за ініціативою господарського суду, якщо рішення з господарського спору ймовірно може негативно вплинути на їх права або обов’язків щодо однієї із сторін;
12) положення про те, що принцип змагальності не має самостійного правового значення, адже його реалізація спрямована на забезпечення встановлення істини та винесення законного і обґрунтованого судового рішення;
13) аргументи щодо некоректності обґрунтування процесуального принципу об’єктивної істини, оскільки внаслідок особливостей процесу суд не взмозі встановити об’єктивну істину в усіх без винятку справах. У зв’язку з цим запропоновано запровадити в процесуальному праві принцип встановлення судової (формальної) істини.
Практичне значення одержаних результатів. Дисертаційна робота є підґрунтям для подальших наукових досліджень окремих інститутів господарського процесуального права. Результати дослідження та зроблені дисертанткою висновки можуть сприяти ефективнішому розгляду справ у господарських судах і придатні для вдосконалення господарського процесуального законодавства України. Вони також можуть бути використані при підготовці навчально-методичної літератури та викладанні дисципліни «Господарське процесуальне право».
Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданні відділу правових проблем підприємництва Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва НАПрН України та доповідалися на таких науково-практичних заходах: І Міжвузівській науково-практичній конференції «Актуальні питання реформування правової системи України» (Волинський державний університет ім. Лесі Українки, м. Луцьк, 21-22 травня 2004 р.); ІІ Міжвузівській науково-практичній конференції «Актуальні питання реформування правової системи України» (Волинський державний університет ім. Лесі Українки, м. Луцьк, 27-28 травня 2005 р. ); Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні питання реформування правової системи України» (Волинський державний університет ім. Лесі Українки, м. Луцьк, 2-3 червня 2006 р.); I міжвузівській науково-практичній конференції «Актуальні питання реформування правової системи України» (Волинський державний університет ім. Лесі Українки, м. Луцьк , Одеська національна юридична академія, м. Одеса, 10-11 листопада 2003 р.); Науково-практичному семінарі «Проблемні питання застосування діючого законодавства» (Одеська національна юридична академія, м. Одеса, 14-15 травня 2004 р.); Міжнародна науково-практична конференція «Актуальні питання реформування правової системи України» (Волинський національний університет ім. Лесі Українки, м. Луцьк, 29-30 травня 2009 р.); семінарах: «Написання судових рішень» (Академія суддів України спільно та за підтримки проекту USAID «Україна: Верховенство права», 27 травня 2009 р., м. Луцьк); Міжнародній науково-практичній конференції «Розвиток цивільного законодавства: посткодифікаційний період» (Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 8-9 жовтня 2009 р., м. Київ); Науково-практичному семінарі «Становлення господарської юрисдикції в Україні – 20 років досвіду. Проблеми і перспективи» (Одеський апеляційний суд, 24-26 травня 2011 р., м. Одеса).
Публікації. Основні наукові результати дисертаційного дослідження викладено у 11 публікаціях: 4 статтях, 3 з яких опубліковані в наукових виданнях, віднесених до переліку фахових для юридичних наук, навчальному посібнику та 6 тезах доповідей на науково-практичних заходах.

Список литературы

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає у з’ясуванні правових засад процесуального статусу учасників господарського судочинства в господарському процесуальному праві.
1. Господарське судочинство – це спосіб, процедури та порядок вирішення господарськими судами конфліктних ситуацій, а також правова форма реалізації правосуддя, яка здійснюється судом від імені держави.
2. Для забезпечення єдності судової системи, Верховному Суду України як найвищій судовій інстанції має бути законодавчо надане право висловити свою правову позицію у разі хибного застосування касаційними судами норм не тільки матеріального , але й процесуального права. При цьому такі правові позиції мають бути обов’язковими для інших судових інстанцій.
3. В господарському провадженні процедура розгляду справ регламентована менш жорстко, ніж у суді загальної юрисдикції, але це аж ніяк не звужує можливості господарського суду в здійсненні функції захисту суб’єктивних прав. Менш жорстка регламентація діяльності господарського суду компенсується іншими гарантіями законності, властивими цій формі захисту. Як на наш погляд, такий підхід є цілком виправданим з огляду на те, що сторонами в господарському процесі переважно є юридичні особи, які займаються професійною статутною діяльністю, більшість з них мають юридичні служби, а відтак їм надано право більш вільно використовувати принципи змагальності і диспозитивності. Тому можна вважати доцільною дію в господарському процесуальному праві режиму «м’якої» процесуальної регламентації.
4. Для того щоб правильно і ефективно застосовувати правові норми, у тому числі норми господарського процесуального права, необхідно їх чітко закріпити в тексті Господарського кодексу , як це знайшло своє відображення у ст.7 Кодексу адміністративного судочинства України, де прямо перераховані принципи адміністративного судочинства, якими визначені: верховенство права; законність; рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом; змагальність сторін; диспозитивність та ін.. Така новела, на наш погляд, мала б бути втілена також в новому Господарському кодексу України.
5. В господарсько-процесуальній науці на основі положень Конституції України (статті 124-130), Закону України «Про судоустрій України» (статті 124-130), Господарського процесуального кодексу України сформувався поділ принципів господарського процесуального права на організаційні, які визначають правові засади організації господарського суду і функціональні, які визначають правові засади функціонування господарського (арбітражного) суду. Проте вважаємо за необхідне звернути увагу на вразливість системи формування авторами другої групи принципів, оскільки до них мають відноситися не усі принципи щодо усієї діяльності суду, а насамперед – принципи, що стосуються лише процесуальної діяльності господарського суду.
6. В ГПК не передбачено безпосередньо принципу диспозитивності, але в ст. 22 цього Кодексу закріплені певні елементи цього принципу, які стосуються переважно сторін. Нині не існує перешкод для закріплення в новому ГПК принципу диспозитивності розширеного змісту за прикладом нового ЦПК України (ст. 11).
7. Зроблено висновок про те, що нині процесуальною наукою не сформовано єдиного розуміння досягнення в процесі істини. В радянський період сформувалася концепція об’єктивної істини, згодом стали формуватися концепції «судової істини» та «формальної істини», які розглядаються водночас як принципи судового процесу. Стверджується, що встановлена судом «істина» не завжди ідентично та реально відображає реально існуючу істину, а відтак мова має йти про виявлення судової істини. При цьому сама по собі істина не може розглядатися принципом господарського процесу. В процесуальному праві принципом має вважатися встановлення судом істини при розгляді справи, а не сама істина.
8. На відміну від ЦПК, в ГПК не закріплюється принцип законності судового рішення (законності судового процесу_. Проте з огляду на ст. 129 Конституції України, згідно з якою основними засадами судочинства зокрема є законність, то у новому ГПК України має бути обов’язково відображений зміст принципу законності у господарському процесі.
9. В ГПК України не дається визначення поняття учасника господарського процесу, а лише наводиться орієнтовний перелік таких осіб в ст. 18 ГПК (сторони, треті особи, прокурор, інші особи, які беруть участь в процесі в передбачених цим Кодексом випадках). Водночас розміщення ст. 19 ГПК про статус судді дає законодавчі підстави для віднесення судді, а врешті і суду до категорії учасника господарського процесу.
10. Обґрунтовується висновок про помилковість визнання суду учасником господарського процесу. Для вирішення цієї проблеми пропонується розмежовувати поняття суб’єкт і учасники господарського процесу. Перше поняття є ширшим, порівняно з другим.
11. Здійснено розмежування понять «суб’єкт права» і «суб’єкт відповідних правовідносин», до перших належать фізичні і юридичні особи, які мають можливість і здатність набувати відповідні прав та обов’язки, а до других – особи, що реалізували своє право та набули обов’язки. Такі критерії на погляд дисертантки мають бути використані для визначення господарсько-процесуального правовідношення та його суб’єктного складу. Відповідно таким правовідношенням є врегульовані нормами господарського процесуального законодавства відносини, які виникають в процесі здійснення господарським судом правосуддя щодо захисту суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів учасників господарського судочинства.
Суб’єктами господарських процесуальних правовідносин, на наш погляд, можна вважати насамперед суд, як орган здійснення правосуддя, а також фізичних та юридичних осіб, державні та інші органи, їх посадових осіб, інших носіїв права, що володіють загальною або спеціальною правосуб’єктністю (компетенцією), і які в ході судового процесу , здійснюваного на підставі порушеної в господарському суді справи, набувають статусу його учасники і стають носіями процесуальних прав і обов’язків в обсязі, відповідному ступеню їх матеріально-правового та (або) процесуального інтересу.
12. Серед науковців немає єдності щодо процесуальних зв’язків між суб’єктами. Так, у процесуальному праві загальноприйнятною є думка про те, що обов’язковим суб’єктом кожного елементарного правовідношення виступає суд (суд – сторона, суд – прокурор, суд –свідок, суд – перекладач і т.д.).
Водночас інколи стверджується, що цивільні процесуальні правовідносини можуть виникати між самими учасниками судочинства поза участю суду, наприклад безпосередньо між сторонами. На думку дисертантки обидві точки зору не безспірні і доходить висновку, що необхідно розмежовувати два рівні процесуальних зв’язків, а саме: прямі (між учасниками і судом) і посередницькі (за схемою: позивач – суд – відповідач).
13. Відповідно до ст.2 ГПК господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів. Разом з тим, законодавець не визначає, в чому ж може полягати цей інтерес, і чому він підлягає захисту.
Спроба вирішення цієї проблеми міститься у Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р. у справі № 1 – 10 /2004 за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес».
Відповідно у зазначеному Рішенні Конституційний Суд України вирішив, що поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв’язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/ або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам».
Наведене роз’яснення КСУ може застосовуватися також для виявлення змісту охоронюваного законом інтересу в контексті положень ст.ст. 2, 12 ГПК.
14. Доводиться про те. що учасниками господарського процесу мають визнаватися ті його суб’єкти, які мають відповідний диференційований процесуальний статус.
15. Особливе місце серед усіх суб’єктів господарського процесу займає суд, який в роботі визнається органом господарського судочинства, що здійснює правосуддя шляхом порушення провадження в господарських справах, здійснення правосуддя на визначених законом принципах, вчинення організаційних та процесуальних дій щодо вжиття запобіжних та забезпечувальних заходів щодо ведення судового процесу, щодо ухвалення рішень та постановлення ухвал. Вважаємо за необхідне визначити у запропонованій редакції правовий статус господарського суду у господарському судочинстві в преамбулі до чинного ГПК України та в преамбулі нового ГПК України.
16. Господарське судочинство забезпечує участь в ньому відповідних суб’єктів, які в процесуальному законодавстві іменуються учасниками процесу і мають відповідний правовий статус, до якого відповідно до конституційного права щодо громадян включаються такі елементи як: громадянство, правоздатність, принципи правового статусу, конституційні права, свободи і обов’язки громадян, гарантії прав і свобод, відповідні правові норми. З врахуванням цього можна також визначити правовий статус учасника господарського процесу, під яким необхідно розуміти суб’єктів господарського процесу, які мають процесуальну правоздатність і дієздатність та наділені диференційованим комплексом прав та обов’язків залежно від їх правового зв’язку та інтересу до розглядуваної господарським судом справи.
17. Наявність двох сторін, між якими виник спір щодо оспорюваного чи порушеного права, є характерною і визначальною ознакою позовного провадження. Відповідно до ст.21 ГПК сторонами у господарському процесі (позивачами і відповідачами) можуть бути підприємства та організації, зазначені в ст.1 цього Кодексу. Такий підхід до визначення суб’єктного складу сторін таким, що не узгоджується з текстом ст.1, якій адресується застереження.
Так, відповідно до ст.1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а у випадках, передбачуваних законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб’єктами підприємницької діяльності.
Порівняння тексту двох вищезазначених статей дало автору очевидні підстави стверджувати, що перелік осіб, які можуть бути сторонами (ст.21) є значно вужчим ніж перелік осіб, що мають право на звернення до господарського суду(ст.1).
Існуюча редакція ст.21 ГПК дає можливість вважати сторонами лише підприємства і організації і водночас заперечує можливість визнання сторонами тих суб’єктів, які в юридичному значенні не є такими (наприклад, громадяни, які є суб’єктами підприємництва, державні та інші органи, а інколи – фізичні особи, що не є суб’єктами підприємництва).
Така неузгодженість є наслідком прогалин у юридичній техніці. Такі випадки не є винятком. Так, у ст.2 ГПК визначається перелік осіб, за позовними заявами яких господарський суд порушує справи, серед яких перераховуються суб’єкти, які відсутні в ст.1 ГПК (це, зокрема, прокурори, їх заступники, Рахункова палата). Тому бажано було б у ст.1 ГПК передбачити конкретний перелік осіб, що мають право на звернення до господарського суду та осіб, за зверненням з позовними заявами яких відбувається порушення справи у господарському суді, а ст. 21 ГПК сформулювати таким чином: «Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами – можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу, а також інші особи, зазначені у цій статті.».
18. Досліджено, що особливістю суб’єктного складу осіб, що мають право на звернення до господарського суду, є те, що ними можуть бути не будь-які правоздатні та дієздатні особи, як це має місце в цивільному процесі, а особи, що мають спеціальну господарсько-процесуальну правосуб’єктність щодо предмету спору.
19. В ГПК не дається визначення поняття позивача та відповідача та правових зв’язків, що обумовлюють їх процесуальний правовий статус як сторін у справі, а лише констатується в ст. 21, що позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, а відповідачами є підприємства та організації, яким пред’явлено позовну вимогу. В дисертації наводяться додаткові аргументи на користь позиції тих процесуалістів, які вважають обов’язковою наявність між сторонами матеріальних правовідносин, яка може не підтвердитися при розгляді справи, що однак не повинно впливати на процесуальний статус сторін. Відповідно сформулювалася концепція ймовірних (вірогідних) сторін як суб’єктів ймовірного чи дійсного спірного матеріального правовідношення.
З метою посилення даної концепції запропоновано визначати сторін як вірогідних чи ймовірних суб’єктів, щодо яких має діяти презумпція їх участі у матеріальному спірному правовідношенні, що призводить до виникнення у них процесуальної правосуб’єктності, а відтак до виникнення у них відповідних процесуальних прав та обов’язків. Існування такої як і будь-якої іншої презумпції може бути звичайно ж спростовано. Проте до такого спростування сторони мають можливість користуватися своїми процесуальними правами у повному обсязі, а у разі встановлення факту відсутності між сторонами належного правового зв’язку може бути відмовлено у задоволенні позовних вимог.
20. Встановлено правове значення визнання за сторонами «реального» процесуального статусу у разі встановлення судом першої інстанції факту відсутності між ними дійсного матеріального правовідношення, яке полягає у тому, що у разі припинення провадження у справі за певними підставами, відмови судом першої інстанції у задоволенні позову, адже у сторони (сторін) зберігається процесуальне право на оскарження судового рішення, а відтак зберігається також можливість прийняття вищестоящою інстанцією іншого рішення.
21. Визначено зміст матеріально-правової зацікавленості позивача, яка полягає у намаганні отримати те благо, яке забезпечить йому судове рішення (набуття суб’єктивного права, припинення правовідносин тощо). Матеріально-правова зацікавленість відповідача полягає у намаганні отримати судове рішення про відсутність у нього будь-яких обов’язків перед позивачем (обов’язок передати річ, здійснити дію тощо). Процесуальна зацікавленість сторін полягає у намаганні отримати рішення про задоволення позову (для позивача) або про відмову у ньому (для відповідача).
22. Результати здійсненого дослідження дали можливість сформулювати доктринальні визначення понять позивача та відповідача, які в процесуальній науці зазвичай не відрізняються від законодавчих положень. Пропонується позивачем визнавати особу, за позовною заявою якої порушується справа в господарському суді з метою захисту порушених її суб’єктивних прав та охоронюваних інтересів шляхом припинення цих порушень, усунення негативних їх наслідків, відшкодування заподіяної шкоди чи іншим способом, передбаченим законом.
Відповідачем має вважатися особа, яка ймовірно порушила, не визнала суб’єктивні права та охоронювані законом інтереси позивача і у разі встановлення цих фактів зобов’язана виконати підтверджені судом позовні вимоги у відповідний спосіб.
23. Здійснено аналіз прав та обов’язків сторін, закріплених в ст. 22 ГПК і відзначено декларативний характер норми, за якою сторони, зокрема, зобов’язані виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об’єктивного дослідження всіх обставин справи. Викладена норма є декларативною, адже сумнівно змусити сторін до поваги прав та інтересів другої сторони. Неможливо змусити їх до всебічного і повного та об’єктивного дослідження обставин справи. За невиконання цих обов’язків неможливе застосування будь-якої санкції. Тому у такій редакції наведена норма позбавлена юридичного змісту, але має певне виховне значення.
24. Спростовується позиція тих авторів, які вважають, що начебто відповідно до ч.1 ст.22 сторони мають однакові процесуальні права і рівною мірою ними користуються, що є реалізацією принципу рівності перед судом, викладеного у ст.4-2 ГПК. Це дещо не так, адже за такого підходу відбувається підміна понять. Рівність перед судом і рівність у процесуальних правах поняття не тотожні. Рівність сторін означає, що суд надає сторонам однакові процесуальні можливості у здійсненні ними наданих законом прав, а не рівні права.
25. Акцентовано увагу на допущену в ст.22 ГПК юридичну помилку, оскільки в ній застосовано поняття «господарське засідання», а не судове засідання, на що в літературі, як правило, увага не звертається. Не випадково, що вона не виправлена в ГПК впродовж багатьох років, що неприпустимо для такого рівня законодавчого акту. Пропонується в ст. 22 ГПК замінити термін «господарське засідання» на термін «судове засідання».
26. Обґрунтовується доцільність розширення прав позивача змінювати предмет або підставу позову, реалізація якого за ст. 22 ГПК можлива лише до початку розгляду господарським судом справи, пропонується передбачити в зазначеній статті право позивача змінювати предмет або підставу позову до прийняття рішення судом першої інстанції.
27. Обґрунтовано хибність домінуючої в процесуальній науці думки про те, що предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, яка водночас містить спосіб захисту порушеного права, адже первинним у предметі позову має бути порушене суб’єктивне матеріальне право, а вторинним – спосіб захисту такого права. Запропоновано розширене визначення поняття предмету позову, яким необхідно вважати матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, між якими існує дійсне або уявне (вірогідне) матеріальне правовідношення, про захист порушеного суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу у спосіб, передбачений законом.
28. Доповнено перелік випадків процесуальної співучасті, сформований в літературі, позовами, що подаються кількома співвласниками як в речових, так і в зобов’язальних відносинах.
29. Визначено критерії розмежування змісту частин першої та другої ст. 24 ГПК, які полягають у тому, що залучення до участі в справі іншого відповідача за ч. 1 ст. 24 не пов’язане з процесуальною неналежністю первісного відповідача, а обумовлена особливостями матеріально-правових правовідносин, наприклад, наявністю у особи, яка несе субсидіарну відповідальність за відповідача, спеціальним правовим статусом, спеціальною правосуб’єктністю сторін. Заміна первісного відповідача належним відповідачем в порядку ч. 2 ст. 24 ГПК пов’язана з непричетністю відповідача до предмету спору.
30. Обґрунтовано доцільністю внесення змін до назви ст. 24 ГПК («Заміна неналежного відповідача. Залучення іншого співвідповідача»), та її змісту у наступній редакції: «Якщо при підготовці до розгляду справи в суді першої інстанції або при її розгляді до прийняття рішення буде встановлено, що позов подано не до тієї особи, яка має відповідати за таким позовом, господарський суд може за клопотанням позивача або за власною ініціативою за згодою позивача допустити заміну неналежного відповідача належним відповідачем (відповідачами), про що виноситься ухвала. У випадку незгоди на заміну відповідача іншою особою господарський суд може за згодою позивача залучити цю особу (цих осіб) як співвідповідача (співвідповідачів).Після заміни неналежного відповідача або залучення інших співвідповідачів виноситься ухвала і справа розглядається заново.
Якщо позивач не погоджується на заміну відповідача чи на залучення інших співвідповідачів господарський суд розглядає справу за поданим позовом.
За клопотанням неналежного відповідача суд може залучити його до участі у справі як співвідповідача».
31. Проаналізовані зміни до ст. 25 ГПК від 12.05.2011 р., згідно з якими: по-перше, передбачено правонаступництво сторони чи третьої особи, яка є фізичною особою. По-друге, взамін правонаступництва реорганізованих підприємств чи організацій введено правонаступництво реорганізованих суб’єктів господарювання. По-третє, запроваджено правонаступництво не лише сторін, а й третіх осіб у господарському процесі.
З правової точки зору внесені зміни визнані мало конструктивними і навіть помилковими, адже правонаступництво має здійснюватися щодо юридичної особи, а не щодо суб’єкта господарювання і відповідно коло юридичних осіб, які можуть бути учасниками процесу, не обмежується суб’єктами господарювання.
32. Поділяється точка зору тих науковців, які вважають, що в процесуальному законодавстві учасники процесу мають статус третіх осіб, оскільки вони дійсно є кількісно третіми після позивача і відповідача. Таку концепцію розуміння третіх осіб пропонується умовно назвати «кількісно-механістичною».
33. Запропоновано доктринальне тлумачення поняття третіх осіб. Відповідно третіми особами, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, необхідно визнавати тих осіб, які вважають себе суб’єктами спірного матеріального правовідношення, яке є предметом спору між позивачем і відповідачем, заявляють самостійні вимоги на предмет спору і вступають у «чужий» процес шляхом подання до господарського суду самостійного позову до однієї чи обох сторін і набувають статусу позивача з метою захисту власних суб’єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів.
Третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, необхідно визнавати тих осіб, які хоч і не є суб’єктами спірного матеріального правовідношення, яке є предметом спору між позивачем і відповідачем, але можуть вступити у справі на одній із сторін за власною ініціативою або можуть бути залучені до участі у справі за клопотанням сторін, прокурора або за ініціативою господарського суду, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов’язки однієї із сторін, з метою недопущення такого рішення, і користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов’язки сторін, за винятками, встановленими законом.
34. Вступ третіх осіб без самостійних у справу можливий за наявності двох обов’язкових умов. По-перше, якщо особа перебуває у певних матеріальних правовідносинах з однією із сторін, предмет яких не співпадає з предметом спірного правовідношення, адже інакше вона може мати статус співучасника тієї чи іншої сторони. По-друге, якщо майбутнє рішення господарського суду може вплинути на права та обов’язки третіх осіб щодо однієї із сторін. Відсутність однієї з зазначених умов може бути перешкодою до їх вступу у справі з таким правовим статусом, або призвести до надання їм можливого іншого правового статусу.
35. Обґрунтовано висновок, що під рішенням з господарського спору, що може вплинути на права та обов’язки третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору щодо однієї з сторін цього спору, необхідно розуміти звуження їх прав та розширення їх обов’язків. Визнано за доцільне, щоб ВГСУ сформулював таку правову позицію у своїх роз’ясненнях.
36. Становлення правового статусу прокурора бере свій початок з 1988 року, коли вперше було закріплено право прокурора на участь в арбітражному процесі, який до цього мав можливість лише опротестувати нормативно-правові акти, видані органами арбітражу, опротестувати їх рішення. Таке становлення продовжується, правовий статус прокурора в суді закріплено в Конституції України, в ГПК, ЦПК, інших законах України. Однак і нині правовий статус прокурора у суді, в тому числі у господарському, вимагає вдосконалення у напрямі оптимізації, а не розширення.
37. Відповідно до ст. 29 ГПК участь прокурора у розгляді справ обмежена представництвом інтересів громадянина або держави у суді у випадках, встановлених законом. Інтереси держави для представництва в суді в дисертації розуміється в контексті рішення КСУ від 08.04.1999р.
38. Дається власне авторське тлумачення визначальних засад правового статусу прокурора у господарському процесі, які полягають у наступному.
1. Участь прокурора у розгляді господарських справ можлива на будь-якій стадії їх розгляду як в суді першої інстанції, так і в апеляційному та касаційному провадженні.
2. Форми участі прокурора у справі дещо відмінні від участі сторін і третіх осіб і залежать від процесуального способу вступу у справу та стадії розгляду справи. Так, прокурор реалізує своє процесуальне представництво у формі:
а) звернення до суду з позовом чи заявою за власною ініціативою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб (невизначеного кола осіб, прав фізичних та юридичних осіб), якщо порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб;
б) вступ за власною ініціативою у справу, порушено за позовом інших осіб для представництва інтересів громадянина або держави шляхом письмового повідомлення про це господарського суду;
в) подання заяви про перегляд рішення Верховним Судом України або про перегляд рішення за нововиявленими обставинами.
г) у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача.
3. Незважаючи на можливість порушення провадження господарським судом за позовною заявою прокурора він не набуває статусу позивача, зберігаючи статус представника держави, що і обумовлює врешті його самостійне процесуальне становище, яке полягає у тому, що прокурор беручи участь у справі несе обов’язки і користується усіма правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.
4. Прокурор, який бере участь у розгляді справи у господарському суді, не є представником сторін у розумінні представництва сторін, передбаченого ст. 28 ГПК України, оскільки він діє безпосередньо на підставі закону і не потребує ніяких додаткових спеціальних повноважень, а відтак він здійснює повноваження самостійно в силу свого посадового статусу.
39. Стверджується, що на відміну від традиційного цивільно-правового інституту представництва, прокурорське представництво є конституційно-державним публічним процесуальним інститутом, яке реалізується прокурором відповідно до закону на власний розсуд незалежно від волі сторін.
40. В ГПК відсутні норми, які встановлювали хоча б у диспозитивній формі конкретні випадки участі прокурора у господарській справі за власною ініціативою. Водночас ст. 29 ГПК України не містить норм, які б давали підстави для висновку про можливість звернення прокурора з позовом до господарського суду в інтересах громадянина, адже відповідно до ст. 1 ГПК право на звернення до господарського суду мають лише ті громадяни, які мають статус суб’єкта підприємницької діяльності.
41. Обґрунтовується помилковість позиції тих авторів, які вважають, що прокурор, який бере участь у справі на стороні відповідача, має ті ж права, що і відповідач, у тому числі права на визнання позову повністю або частково. Оскільки надання прокурору такого права може спричинити для відповідача негативні правові наслідки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абова Т. Е. Арбитражный суд в судебной системе России // Государство и право. – 2000. – № 9. – С. 9.
2. Абова Т. Е. Арбитраж. процесс в СССР: Понятие, основные принципы. – М., 1985.
3. Абова Т.Е. Соучастие в советском гражданском процессе // Гражданский и арбитражный процесс. Гражданское и хозяйственное право. – М.: Статут, 2007. – С.23.
4. Абова Т.Е. Избранные труды. Гражданский и арбитражный процессс. Гражданское и хозяйственное право. – М.: Статут, 2007. – 1134 c.
5. Абова Т. Е., Тадевосян В. С. Разрешение хозяйственных споров. – М., 1968. – С.17.
6. Абрамов С.Н. Основные принципы построения проекта ГПК СССР // Труды первой научной сессии Всесоюзного института юридических наук, 27 января – 3 февраля 1939 г. - М.: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1940. – С. 338-354
7. Абрамов С.Н. Гражданский процесс// Под общ. ред. С.Н.Абрамова. – М.: Юрид. изд-во М-ва юстиции СССР, 1948. – 484 с.
8. Алексеев С.С. Общая теория права. – М., 1982. -Т. 2. – с. 16.
9. Алексеев С.С. Структура советского права. – М.: Юридическая литература, 1975. – 264 с.
10. Архів Верховного Суду України за 2011рік. – Справа № 10-11/148-09-4417.
11. Архів Верховного Суду України за 2007 рік. – Справа № 30/475-05-11719.
12. Балаклицький І. І. Судова практика у справах господарського судочинства. Договірні зобов’язання / за заг. ред. І. І. Балаклицького. – К.: Юрисконсульт, 2007.
13. Балух В.С. Два века хозяйственного правосудия Украины / Под ред. П.П. Музыченко, А.А. Сурилова. – Одесса: Астропринт, 2008.
14. Барак А. Судейское усмотрение. – М., 1999.
15. Беляневич В.Е. Господарський процесуальний кодекс Україні: Науково-практичний коментар. – К.: Юстініан, 2011. – 1160 с.
16. Беляневич О.А. Про відповідність предмета позову встановленим способам захисту права // Вісник господарського судочинства. – 2008. – № 1. – С. 97-103.
17. Бичкова С.С. Цивільно-правовий статус осіб, які беруть участь у справах позовного провадження. – К.: Атіка, 2011. – 420 с.
18. Бичкова С.С. Цивільне процесуальне право України. – К.: Атіка, 2009. – 760 с.
19. Бичкова С. С.Цивільне процесуальне право України: Навчальний посібник / За заг. ред. С. С. Бичкової. – К.: Атіка, 2006. – 384 с
20. Бірюков О.М. Транскордонні банкрутства: теорія і практика / О.М. Бірюков –К.: ВПЦ «Київський університет», 2008. – 318 с.
21. Валюх В. Актуальні проблеми представництва прокурором інтересів громадянина або держави у господарському суді // Підприємн., господ. і право. – 2002. – № 4 – с. 94.
22. Вандышев В. В. Гражданский процесс. – СПб.: Питер, 2001. – 160 с.
23. Ваньярхо А. В. Лица, содействующие осуществлению правосудия, - участники арбитражного процесса Российской Федерации: дис. … к.ю.н. – М., 2011.
24. Васильєв Г. Представництво прокурором інтересів держави і господарських суб’єктів в арбітражі // Право України – 1997. – № 9. – С. 44-45.
25. Васильев С.В. Гражданский процесс. – Х.: Одиссей, 2006. – 512 с.
26. Васильєв С. В. Гражданский процесс. – Х: Одиссей. 2008. – 480 с.
27. Васильєв С. В. Хозяйственное судопроизводство Украины. – Х.: Эспада, 2002.
28. Вернідубов І. Функції прокуратури на перехідний період // Право України – 1998. – № 2 – С. 9.
29. Викут М. А. Гражданский процесс России / Под ред. Викут М.А. – М.: Юристъ, 2005. – 480 с.
30. Викут М. А., Зайцев И. М. Гражданский процесс: Курс лекций. – Саратов, 1998.
31. Викут М.А. Стороны – основные лица искового производства. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1968. – 76 с.
32. Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 6. – С. 56.
33. Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 49. – Ст.428.
34. Відомості Верховної Ради України, 2010, № 41, / № 41-42; № 43; № 44-45 /, стор. 1468, стаття 529.
35. Вінник О.М. Господарське право. – К.: Правова єдність, 2008.
36. Вісник Вищого арбітражного суду України. – 1998. – № 1.
37. Вісник господарського судочинства. – 2007. – № 4.
38. Вісник господарського судочинства. – 2009. – № 3.
39. Власов А. А. Гражданский процесс в вопросах и ответах: учеб. пособие / А. А. Власов, М. Г. Власова, В. А. Черкашин. – М. Велби, Проспект, 2006 – 368 с.
40. Власов А. А. Гражданское процессуальное право – М.: ТК Велби, 2003. – 432 с.
41. Волков Н. А. Органы советского государственного управления. Современный период. – Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1962. – С. 68.
42. Волосенко С.О. Принципи змагальності та об’єктивної істини у цивільному процесі України: автореф. … к.ю.н – Київ, 2010. – 19 с.
43. Вопросы советского хозяйственного права. – Сб. – М., 1933.
44. Гапеев В.Н. Участники гражданского и арбитражного процесса / В. Н. Гапеев – Ростов: Изд-во Ростовского ун-та, 1988. –С. 91.
45. Гапеев, В. Н. Правосудие и арбитраж / В. Н. Гапеев. – Ростов : [б. и.], 1983. – 115 с.
46. Гойхбарг А.Г. Курс гражданского процесса. – М.-Л., 1928. – С.42.
47. Големинов Ч. Относительно правовой сущности международного торгового арбитража // Правна Мысль. – 1993. – № 1. – С. 21-23.
48. Голяков И. Т. Основные проблемы науки советского социалистического права // Труды первой научной сессии ВИЮН. – М., 1940.
49. Горбуз А. Доступность судебного решения // Российская юстиция. – 2001. – № 1. – С. 36-38.
50. ГПК України: Наук.-практ. коментар. – 2-ге вид., доп. І переробл. – Х.: Консул, 2002. – С.46-47.
51. ГПК України: наук. практ. комент. / В. Е. Беляневич. – К.: Юстініан, 2011. – 1160 с.
52. Гукасян Р. Е. Арбитражный процесс: Учеб. пособие / Под ред. Р.Е. Гукасяна й В.Ф. Тараненко. – М.: Юрид. лит., 1996. – 208 с.
53. Гурвич М. А. Лекции по советскому гражданскому процессу. – М., 1950.
54. Гурвич М.А. Принципы советского гражданского процессуального права. / М. А. Гурвич –М., 1965.
55. Гурвич В.М. Понятие принципов, их значение и система // Советский гражданский процесс. – М., 1975.
56. Гуреев П.П. Судебное разбирательство гражданских дел. – М., 1959.
57. Грибанов В. П. Осуществление и защита гражданских прав. – М.: Статут, 2000.
58. Демченко С.Ф. Теоретико-методологічні засади ефективності господарського судочинства: автореф. … д.ю.н.: спец.12.00.04. – Київ, 2010.
59. Демченко С.Ф. Теоретично-методологічні засади ефективності господарського судочинства: Монографія. – К.: Преса України, 2009. – 240с.
60. Демченко С.Ф. Теоретичні аспекти становлення і розвитку економічного судочинства в Україні. – К.: Преса України, 2009. – 472 с.
61. Джунь В.В. Інститут неплатоспроможності: світовий досвід розвитку і особливості становлення в Україні. –К.: ЮП, 2006. – 384 с.
62. Джумагельдієва Г.Д. Хто може бути судовим експертом? // Вісник господарського судочинства. – 2007. – №24. – С. 87.
63. Дзера О. В., Кузнєцова Н. С., Майданик Р. А. Цивільне право України. Загальна частина. – К. : Юрінком Інтер, 2010.
64. Добровольский А. А. Арбитражный процесс в СССР. / Под ред. А.А. Добровольского – М., 1983.
65. Долежан В. Концептуальні проблеми правового регулювання діяльності прокуратури в майбутньому законі про прокуратуру // Науковий вісник Волинського державного університету. Юридичні наук. – 1999. – № 2.
66. Елисейкин П.Ф. Предмет, принципы и субъекты советского гражданского процессуального права. – Ярославль: Ярославский ун-т, 1980. – 44 с.
67. Жуйков В. М. Судебная защита прав граждан и юридических лиц. – М.: Городец-издат, 1997. — С. 195
68. Зайцев И. Фокина М. Отрицательные факты в гражданских делах // Российская юстиция. 2000. № 3 С. 19.
69. Заворотько П.П. Особи, які беруть участь у справі позовного провадження: Уч. посібник / П. П. Заворотько, М. Й. Штефан. – К.: Вид-во Київського ун-ту, 1967. – 108 с.
70. Загнітко О.П. Захист прав та інтересів у системі права України / О. П. Загнітко // Вісник господарського судочинства. – 2002. – № 4. – С. 166.
71. Закон України «Про судову експертизу» від 25.02.1994. № 4038-ХІІ. – Інформаційно-аналітичний центр «Ліга», 1991-2011.
72. Закон України «Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України» від 21.06.2001 року № 25-38-III // ВВР. – 2001. – № 36. – Ст. 188.
73. Закон України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року. – Інформаційно-аналітичний центр «Ліга», 1991-2011.
74. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» // Офіційний вісник України. – 2010. – № 55/1. – Ст. 1900.
75. Закон України «Про судоустрій і статус суддів»: станом на 25 серпня 2010 року Відповідає офіц. текстові). – К.: Алерта, КНТ, ЦУЛ, 2010. – 152с.
76. Збірник рішень та арбітражної практики ВАСУ. – 1997. – № 1.
77. Зеленін В.О. Місія господарських судів як у системі загальних судів, так і в цілому в правовій системі держави // Вісник господарського судочинства. – 2006. –№ 3.
78. Каллистратова Р. Ф. Разрешение споров в государственно