ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО»

ЗАДИХАЙЛО ДМИТРО ВІТОЛЬДОВИЧ

УДК 346.22:332.021

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ

12.00.04 – господарське право; господарсько-процесуальне право;

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Харків – 2012

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ………………..………………………..............4
ВСТУП…………………………………………………………………..………………5
Розділ 1. Правові засади формування економічної та господарсько-правової політики держави……………...…………………………………………………….21
1.1. Конституційні засади господарювання як змістовні константи економічної політики держави…………………………………………………………………………...……21
1.2. Конституційно-правове закріплення функцій держави у сфері господарювання……………………………………………………………………….46
1.3. Господарсько-правова регламентація відносин впливу держави на господарську діяльність………………………………………………………………76
1.4. Проблема концентрації суб’єктів господарювання в економічній та господарсько-правовій політиці держави………………………………………...…96
1.5. Проблема економічної влади та її розподілу в економічній та господарсько-правовій політиці держави………………………………………………………….124
Висновки до 1 розділу………………………………………………………….……148
Розділ 2. Модернізація правового господарського порядку як форма реалізації економічної політики держави………………………………………169
2.1. Історія розвитку змісту категорії правовий господарський порядок та її місце в системі законодавства України……………………………………………….…..169
2.2. Проблема забезпечення свободи підприємництва за умов державного регулювання в економічній політиці держави………………………………….…194
2.3. Господарсько-правове забезпечення мобілізаційної стратегії економічного розвитку……………………………………………………………………….……...224
2.4. Проблема комплексного характеру макроекономічного регулювання та саморегулювання господарської діяльності…………………………………….…249
2.5. Господарсько-правові аспекти інноваційно-інвестиційного розвитку……272
Висновки до 2 розділу………………………………………………………………302
Розділ 3. Правові засади механізму реалізації економічної політики держави………………………………………………………………………………316
3.1. Державне прогнозування в процесі формування економічної політики держави……………………………………………………………………………….316
3.2. Програмна діяльність держави як складова правового господарського порядку.…………………………………………………………...………………….337
3.3. Організаційно-господарські відносини за участю органів публічної влади………………………………………………………………………………….366
Висновки до 3 розділу……………………………………………………………….395
Висновки…………..………………………………………………………………....399
Список використаних джерел………………………………………………………436

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
АБУ - Адміністративно-бюджетне управління
ВВП - Внутрішній валовий продукт
ВНЗ - Вищи навчальні заклади
ВРУ - Верховна рада України
ГК - Господарський кодекс
ГО - Господарське об’єднання
КМУ - Кабінет Міністрів України
ОПК - Оборонно-промисловий комплекс
ПГП - Правовий господарський порядок
ПК - Податковий кодекс України
СГП - Суспільний господарський порядок
ТНК - Транснаціональні корпорації
ТНБ - Транснаціональні банки
ХК - Холдингова компанія
ЦК - Цивільний кодекс

ВСТУП
Актуальність теми дисертаційного дослідження. Відсутність переконливих і сучасних економічних концепцій моделювання організації економічного життя створює значні перешкоди розвитку господарсько-правового регулювання відповідних економічних відносин. І якщо господарські відносини на мікрорівні є методологічно досить розробленими з точки зору співвідношення правових засобів та визначених конфігурацій компромісу між приватними як такими, та між приватними та публічними інтересами, відносини ж макрорівневого порядку залишаються вкрай залежними від першоджерела – життєздатної та реалістичної економічної моделі суспільного розвитку.
Відтак, для господарсько-правової науки завданням залишається створення та постійне удосконалення правового механізму регулювання макроекономічних процесів та встановлення щодо нього принципових вихідних положень, базованих на суспільно-економічних цінностях. За таких умов сам економічний алгоритм такого регулювання має бути соціально орієнтованим і залишатися в системі суспільно сприйнятних аксіологічних координат.
В цьому контексті, слід віддати належне розробникам Господарського Кодексу України, і в першу чергу, В.К.Мамутову, адже в названій кодифікації на відповідний законодавчий рівень підняті питання правового господарського порядку та його конституційної основи, економічної політики держави, її форм та основних напрямів, державного регулювання господарської діяльності та його засобів тощо. Відтак, було законодавчо закладено правові підстави для подальшого формування цілісного, орієнтованого на розвиток національної економіки механізму формування та реалізації економічної політики держави, що трансформуючись в систему заходів та засобів господарсько-правової політики, відповідно формує сучасний правовий господарський порядок. Він, таким чином, є результатом реалізації, в першу чергу, правових засад конституційного економічного порядку та сформованої, суспільно узгодженої, економічної політики держави.
Разом з тим, слід зазначити що ключовим питанням економічної політики держави в будь-якому випадку є питання економічної влади, господарсько-правового регулювання процесів її концентрації, оптимізації її розподілу і балансування в економічній системі між суб’єктами, що одноособово або сукупно представляють основні елементи такої системи. Оптимізація розподілу публічної та приватних видів економічної влади має результативно полягати в забезпеченні економічного народовладдя, народного економічного суверенітету. Як уявляється, саме ці проблеми мають бути в фокусі економічної політики держави та господарсько-правового її забезпечення, а відтак і господарсько-правової науки.
Правові аспекти формування та реалізації окремих напрямів економічної політики держави, зокрема, інноваційної, енергетичної, інвестиційної, фармацевтичної, промислової та зовнішньоекономічної розроблялись в дисертаційних дослідженнях такими вченими як: Ю.Є. Атаманова, О.Ю.Битяк, В.В. Кудрявцева, В.І. Кухар, В.М. Пашков, К.С. Письменна, В.А. Юсупов та ін.
Однак комплексного, системного дослідження власне економічної політики держави, форм та засобів реалізації нею власних економічних функцій шляхом формування відповідного правового господарського порядку, в сучасних економічних умовах ще не проводилось. Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дисертаційного дослідження обрано згідно з науково-дослідними роботами кафедри господарського права Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» в межах комплексної цільової програми «Проблеми оптимізації правового регулювання економічних відносин в Україні» (номер державної реєстрації 0106U002289).
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розроблення теоретико-методологічного обґрунтування змісту та форм правового закріплення засад формування та реалізації економічної політики держави, її впливу на зміст господарсько-правової політики, а відтак і на правовий господарський порядок.
Відповідно до визначеної мети поставлено і вирішено наступні завдання:
- обґрунтувати конституційні засади господарювання як чинник, що визначає змістовні константи економічної політики держави;
- здійснити аналіз конституційно-правового закріплення функцій держави в економічній сфері;
- встановити сучасний стан застосування засобів та механізмів державного впливу на господарську діяльність;
- з’ясувати реальний стан концентрації суб’єктів господарювання в національній економіці та відповідного її законодавчого регулювання;
- обґрунтувати економіко-правовий феномен формування суб’єктів економічної влади в сфері господарювання та в економічній системі в цілому;
- дослідити історію розвитку змісту категорії правовий господарський порядок як об’єкту господарсько-правової політики;
- з’ясувати ефективність правового закріплення свободи підприємства в умовах державного регулювання господарської діяльності;
- встановити і можливості застосування мобілізаційних стратегій економічного розвитку за чинного законодавства;
- дослідити проблему формування системного і цілісного законодавчого механізму забезпечення державного макроекономічного регулювання;
- з’ясувати місце інноваційно-інвестиційних аспектів розвитку в змісті економічної політики держави та перспектив розвитку відповідного законодавства;
- встановити значення та правове забезпечення державного прогнозування та програмування економічного розвитку.
Об’єктом дослідження є сукупність суспільних відносин формування та реалізації державної економічної політики в сфері господарювання.
Предметом дослідження є правові засади формування та реалізації економічної політики держави.
Методи дослідження. При здійсненні дослідження були застосовані історичний, діалектичний, аналітико-синтетичний, формально-логічний, системно-структурний та логіко-юридичний методи. Використання історичного методу дозволило з’ясувати ґенезу змісту категорії правовий господарський порядок (2.1). За допомогою діалектичного методу визначено наукові підходи до аналізу категорії економічна влада та її місце в економічній системі (1.5). Використання аналітико-синтетичного методу дозволило з’ясувати проблематику свободи підприємництва в умовах державного регулювання господарської діяльності (2.2). Застосування системно-структурного методу дозволило з’ясувати місце та роль конституційних засад господарювання в економічній політиці держави (1.1), а також розробити пропозиції щодо систематизації правового забезпечення державного макроекономічного регулювання (2.4). Використання формально-логічного методу дослідження дозволило з’ясувати сучасний стан та призначення державного прогнозування та програмування економічних процесів(3.1;3.2). Застосування логіко-юридичного методу дозволило з’ясувати цілу низку дефектів законодавства України про забезпечення державного контролю за концентрацією суб’єктів господарювання (1.4) та створення об’єднань підприємств холдингового типу (1.5).
Теоретичну основу дослідження крім вищезазначених авторів, склали роботи вітчизняних і зарубіжних вчених-юристів та економістів, таких як: В.Б. Авер’янов, О.А. Беляневич, А.Г. Бобкова, С.С. Валітов, О.Н. Ведута, А.Б. Венгеров, Г.А. Гаджієв, О.М. Вінник, О.П. Віхров, А.С. Гальчинський, В.М. Геець, С.М. Грудницька, Е.П. Губін, В.В. Добровольська, І.В. Дойніков, О.Р. Зельдіна, Г.Л. Знаменський, Г.В. Ільющенко, І.М. Кравець, І.В. Лукач, А.В. Малько, В.К. Мамутов, В.С. Мартем’янов, С.Б. Мельник, В.С. Мілаш, О.М. Олейник, О.П. Подцерковний, Н.О. Саніахметова, І.О. Сухарєв, Ю.А. Тихомиров, К.Ю. Тотьєв, В.А. Устименко, Ф.І. Шамхалов, О.В. Шаповалова, І.С. Шиткіна, Р. Штобер, В.С. Щербина та ін.
Емпіричну базу дослідження склали нормативно-правові акти України, програмно-методичні документи органів держави та статистичні матеріали.
Наукова новизна отриманих результатів. Дисертаційна робота є першим в Україні комплексним дослідженням правових засад формування та реалізації економічної політики держави, що присвячене встановленню їх сутності та змістовних ознак. Вперше в господарсько-правовій доктрині:
1. Запропонована дефініція економічної політики держави, що визначається як форма реалізації державою власної суверенної економічної влади та відповідних функцій, що організаційно інституціалізована як особливий тип та процес діяльності, який за своїм механізмом складається з формування та здійснення офіційно затвердженого алгоритму застосування правових засобів державного впливу на зміст, структуру та динаміку внутрішньо- та зовнішньоекономічних відносин, на макроекономічні властивості ринкової рівноваги,шляхом відповідної корекції змісту правового господарського порядку,з метою досягнення програмно визначених кількісних та якісних властивостей функціонування національної економічної системи, забезпечення економічного народовладдя та суверенітету України.
2. Обґрунтовано необхідність досягнення суспільно-політичної згоди щодо основних положень «Загальнонаціональної концепції економічного розвитку України» між консолідованими інтересами основних груп суб’єктів економічної системи з приводу:
- структури розподілу власності на основні економічні активи;
- ролі і місця державного сектору в національній економіці;
- ролі і місця малого і середнього підприємництва;
- ролі і місця господарських організацій транснаціонального рівня;
- ролі і місця іноземних інвестицій в національній економіці;
- ролі і місця інноваційної та екологічної складових в економічному розвитку;
- характеру і функцій державного регулювання економічних відносин;
- гарантій та сфери реалізації свободи підприємницької діяльності;
- забезпечення споживчих прав громадян;
- забезпечення трудових прав громадян.
Ґрунтуючись на положеннях конституційного економічного порядку, Загальнонаціональна концепція економічного розвитку, як суспільно-політичний документ цивілізаційного вибору, має стати джерелом формування економічної та господарсько-правової політики держави.
3. Запропоновано визначення низки відносно усталених комплексів реалізації економічної політики держави, що складаються з комбінування різної конфігурації правових засобів та механізмів впливу на господарсько-виробничі та організаційно-господарські відносини. До таких комплексів доцільно віднести правові режими господарювання де економічна політика реалізується через:
- адекватне законодавче забезпечення господарсько-виробничих відносин;
- мінімізацію державного регулювання шляхом заміщення його стимулюванням створення суб’єктами господарювання саморегулівних організацій, з наступним делегуванням їм державою окремих регулятивних повноважень;
- законодавче забезпечення державою створення спеціальних інститутів ринкової інфраструктури, що необхідні для функціонування відповідних ринків;
- створення та законодавче забезпечення організаційно-господарськими повноваженнями органів держави щодо державного регулювання господарської діяльності;
- введення державної монополії на відповідні види господарювання, що можуть здійснюватись виключно державними підприємствами.
4. Встановлено, що конституційний економічний порядок в Україні ґрунтується на закріпленні в Конституції України основних інститутів функціонування національної економічної системи, а також механізмів їх розмежування та взаємодії з політичною, соціальною, інформаційною системами суспільства та імперативно визначає принципові положення та чинники економічної та господарсько-правової політики держави, правового господарського порядку, спрямовуючи їх на забезпечення основних конституційно-правових цінностей.
5. Запропоновано структурно виділити в тексті Конституції України окремий підрозділ «Економічна система», предметом якого має стати комплексне конституційно-правове закріплення засад функціонування національної економічної системи в межах окремого і цілісного конституційно-правового інституту, а саме – конституційного економічного порядку. Завданнями такої інституціалізації мають стати:
- модернізація відповідного нормативного матеріалу в Основному Законі;
- систематизація відповідних норм, для забезпечення системного характеру розвитку господарського законодавства;
- здійснення необхідної деталізації конституційно-правового регулювання для посилення впливу норм Основного Закону на формування господарського законодавства України;
- посилення системно-структурних зв’язків між нормами Основного Закону, особливо щодо компетенції органів публічної влади в економічній сфері;
- розширення можливостей для застосування засобів конституційної юрисдикції з питань змісту законодавчої урегульованості господарських відносин.
6. Визначено, що господарсько-правова політика держави, базуючись на положеннях конституційного економічного порядку, економічної політики держави та наукової господарсько-правової доктрини і зафіксована у змісті державних програм економічного розвитку як обов’язкова, структурна та інструментальна їх складова є імперативною концептуальною позицією держави щодо напрямів та змісту подальшого розвитку господарського законодавства, удосконалення практики його застосування, оптимізації правового господарського порядку як такого.
7. Розроблено теоретичні положення щодо визначення правового господарського порядку як правового режиму забезпечення організації та функціонування системи господарських правовідносин та відносин, пов’язаних з формуванням господарсько-правової політики, що базуються на положеннях конституційного економічного порядку і спрямовані на гармонізацію суспільних інтересів в сфері господарювання.
Систематика суспільних відносин правового господарського порядку складається з:
- підсистеми, встановленої законодавством та міжнародними зобов’язаннями України правових режимів господарювання, що забезпечують здійснення господарської діяльності в межах відповідних ринків, галузей, секторів, кластерів, видів виробництв та національної економіки в цілому;
- підсистеми правовідносин щодо забезпечення законності в сфері господарювання через запровадження механізмів господарсько-правової відповідальності її суб’єктів, механізмів попередження відповідних правопорушень, а також механізмів протидії тінізації та криміналізації господарської діяльності;
- підсистеми правовідносин функціонування зворотнього зв’язку від суб’єктів господарювання та їх об’єднань до держави щодо формування, корекції та реалізації державної економічної політики та окремих її напрямів, зокрема через визначення змісту господарсько-правової політики в частині удосконалення існуючих правових режимів господарювання та механізмів забезпечення законності в сфері господарських відносин.
8. Обґрунтовано, що у складі економічної політики держави особливого суспільного та правового значення набуває макроекономічна політика, що призначена забезпечити вплив держави на економічну систему на рівні агрегатних показників її функціонування.
Макроекономічна політика держави як ядро її економічної політики фокусує в собі значну частину напрямів та механізмів останньої зокрема, грошово-кредитної, валютної, інвестиційної, бюджетної, податкової, зовнішньоекономічної, антиінфляційної, політики зайнятості тощо, з метою досягнення стану макроекономічної рівноваги в національній економічній системі.
За чинного законодавства України засоби і механізми макроекономічного регулювання розподілені за їх галузевою приналежністю між господарським, бюджетним, податковим, природоресурсним, аграрним законодавством, що зашкоджує системному їх застосуванню. Значна частина правової регламентації застосування цих засобів та механізмів міститься у підзаконних нормативно-правових актах, всупереч вимогам ст. 19 Конституції України.
В зв’язку з цим, запропоновано створити єдиний системний полігалузевий нормативно-правовий комплекс, що забезпечив би системне функціонування механізму державного макроекономічного регулювання в режимі законності. Тому пропонується законодавчою формою його практичної реалізації саме комплексну кодифікацію законодавства в сфері макроекономічного державного регулювання національної економіки.
9. Аргументовано, що тенденцією розвитку кодифікаційного процесу у сфері господарського законодавства має бути не тільки модернізація та поглиблення змісту чинного Господарського Кодексу України, але і створення підпорядкованої його положенням багаторівневої ієрархічної системи підгалузевих та інституційних кодифікацій.
Необхідність процесу подальшої кодифікації господарського законодавства обґрунтовано надзвичайним його обсягом і динамікою, значним ступенем колізійності, особливим запитом на системний характер господарсько-правового регулювання враховуючи комплексну природу його об’єктів.
Серед критеріїв доцільності підгалузевих кодифікацій господарського законодавства визначено:
- наявність базової кодифікації у вигляді Господарського Кодексу України;
- необхідність системного регулювання складних об’єктів, зокрема таких як ринки окремих товарів та послуг;
- сформованих щодо таких об’єктів окремих напрямів державної економічної політики;
- великий обсяг і фрагментарний характер джерел нормативно-правового забезпечення відповідного об’єкту;
- високий ступінь дефектності законодавства у визначеній сфері, що не може бути подоланим фрагментарним удосконаленням змісту окремих його джерел.
10. Запропоновано дефініцію економічної влади як феномену функціонування господарських відносин, що є базовим типом суспільної влади, яка виникає та реалізується в межах економічної системи у відносинах між її суб’єктами, яким властивий особливий за характером, змістом та інтенсивністю вольовий вплив на економічну поведінку контрагентів, на порядок функціонування економічних інститутів з метою використання приналежних переваг для забезпечення власних інтересів.
Завдання господарсько-правової політики держави в цьому контексті полягає у формуванні правового господарського порядку на засадах контролю, розподілу, балансування та гармонізації приватних економічних владних відносин в сфері господарювання з метою забезпечення економічного народовладдя.
11. Запропоновано класифікувати економічну владу на типи:
а) за колом суб’єктів – на одноособову та сукупну (консолідовану та стихійну);
б) за типом економічного активу – на фінансову, ресурсну, виробничу, інфраструктурну, технологічну тощо;
в) за характером інтересів, що переслідуються – на приватну та публічну;
г) за масштабом впливу – на мікро та макроекономічну.
Встановлено, що приватна макроекономічна влада визначається як різновид суспільної економічної влади макроекономічного рівня функціонування економічної системи ринкового типу, що виявляє себе в процесі концентрації економічних активів у визначених законодавством організаційно-правових формах, коли господарська організація за рахунок створення ринкових переваг отримує можливості суттєво впливати на економічну поведінку контрагентів, інших суб’єктів економічної системи, на стан макроекономічної рівноваги з метою реалізації власної стратегії розвитку, в тому числі і через конфлікт з іншими носіями економічної влади.
Встановлено також, що сфера реалізації приватної макроекономічної влади може бути розподілена на групи: між суб’єктами господарювання; між суб’єктами господарювання та власниками активів, що залучаються до майнової основи господарювання; між суб’єктами господарювання та найманими працівниками; між суб’єктами господарювання та споживачами товарів та послуг.
Встановлено, що державна макроекономічна влада полягає в імперативному порядку використання нею власних суверенних прав в економічній сфері, зокрема шляхом:
- встановлення нормативно-правового забезпечення відносин господарювання;
- здійснення державного регулювання відносин в сфері господарювання;
- встановлення порядку реалізації бюджетно-податкових відносин в сфері господарювання;
- встановлення порядку використання належних державі економічних активів;
- забезпечення діяльності суб’єктів господарювання державного сектору економіки;
- встановлення відносин державно-приватного партнерства з недержавними суб’єктами господарювання.
12. Встановлено, що розподіл економічної влади між суб’єктами економічних відносин є сутністю економічної політики держави, однією з її економічних функцій, що мають забезпечувати конституційний економічний порядок, економічну багатоманітність та конкурентність, економічне народовладдя та суверенітет держави. Контроль, розподіл та балансування економічної влади між основними її носіями в усіх найважливіших сегментах національної економічної системи мають здійснюватись державою шляхом створення механізму їх взаємодії в режимі стримувань та противаг.
Система розподілу економічної влади повинна ґрунтуватись по-перше, на механізмах розподілу між політичною, економічною та інформаційною владами, по-друге, на механізмах розподілу економічної влади в межах самої економічної системи, а саме: а) між публічними та приватними макроекономічними владами; б) між приватними макроекономічними владами; в) між приватними макроекономічними владами самих суб’єктів господарювання.
13. Визначено, що економічне народовладдя як правова цінність, принцип та мета господарсько-правового регулювання, сутність правового господарського порядку та гарантія народного суверенітету забезпечується шляхом закріплення та реалізації Українським народом, його територіальними громадами та громадянами особисто або спільно комплексу економічних прав в сфері господарювання, що їх достатньо для здійснення вирішального впливу на зміст відносин виробництва, обміну, розподілу та споживання, на баланс розподілу економічної влади в національній економічній системі, з тим, щоб забезпечити її головне суспільне призначення – слугувати матеріально-технічною базою збереження, життєздатності та розвитку усього українського суспільства. Економічне народовладдя забезпечується також і функціонуванням механізмів політичного народовладдя, зокрема, в частині визначення змісту та спрямування економічної політики держави.
14. Обґрунтовано, що сутність державної економічної політики щодо господарських організацій – носіїв приватної макроекономічної влади полягає в знаходженні засобами господарсько-правового регулювання компромісу між об’єктивною тенденцією концентрації капіталу та масштабів виробництва, як умови конкурентоздатності на світових ринках та загрозами монополізації та олігополізації внутрішніх ринків, зловживання трансфертним ціноутворенням, присвоєння значної частини гірничої ренти, створення загрози у разі вітчудження корпоративних прав, переходу цілих сегментів національної економіки до іноземних власників з невизначеною стратегією розвитку. Особливого ризику проблема приватної макроекономічної влади набуває у разі її трансформації у політичну та інформаційну влади, в тому числі шляхом впливу на зміст державної економічної політики.
На підставі цього, визначено, що завдання господарсько-правової політики держави мають полягати у наступному:
- створення ефективних правових бар’єрів, що унеможливлюють консолідацію промислового або фінансового капіталу з активами організацій засобів масової інформації, здійснення представництва в органах держави та місцевого самоврядування;
- розробці сучасних критеріїв контролю за концентрацією суб’єктів господарювання, зокрема, для господарських організацій, що інтегровані у світові ринки товарів та послуг;
- розробці сучасного і ефективного законодавства щодо об’єднань підприємств холдингового типу;
- встановлення спеціального державного контролю за порядком відчуження корпоративних прав щодо господарських організацій, які фактично представляють цілісні експортоорієнтовані сектори національної економіки;
- створення реальних механізмів реалізації конституційного права власності Українського народу на природні ресурси, як єдиного бенефіціара гірничої ренти;
- встановлення кола цілісних майнових комплексів державної форми власності, що визначають можливості держави здійснювати розподіл та балансування макроекономічної влади в сфері господарсько-виробничих відносин шляхом концентрації активів в фінансовій, енергетичній та інфраструктурній сферах;
- модернізації змісту законодавства про державно-приватне партнерство, як правову форму створення спеціальних правових режимів взаємодії між державою та холдинговими групами транснаціонального рівня, як інструмент гармонізації державних та приватних інтересів, подолання конфліктів у напрямах спрямування економічних стратегій партнерів.
15. Розроблено основні напрями модернізації законодавства України про об’єднання підприємств холдингового типу в контексті проблематики контролю за концентрацією приватної макроекономічної влади. Зокрема запропоновано:
- предмет регулювання чинного Закону України «Про холдингові компанії в Україні» суттєво розширити за рахунок детальної регламентації відносин створення та функціонування різних видів холдингових об’єднань в недержавному секторі економіки;
- визначити коло основних об’єктів правового регулювання, зокрема: холдинг, як об’єднання підприємств; холдингові відносини; холдингова компанія (субхолдингові компанії); дочірнє (внучате) підприємство;
- створити бар’єри для реалізації окремих економічних стратегій холдингових об’єднань (трансфертне ціноутворення, створення офшорних центрів прибутку, тощо);
- встановити умови переходу корпоративних прав щодо холдингового об’єднання підприємств транснаціонального рівня.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів дослідження. Значення одержаних результатів полягає в тому, що розроблені в ході дослідження наукові положення і пропозиції можуть бути використані в нормотворчій діяльності держави як такій, в процесі удосконалення господарського законодавства, а також використанні при удосконаленні методологічних засад формування документів, присвячених економічній стратегії і тактиці держави, складанні відповідних програмних документів її органами щодо економічного розвитку, а також в навчально-методичній роботі, при підготовці наукових і навчальних видань, підручників, навчальних програм курсу «Господарське право України» тощо.
Висновки та пропозиції дисертації є основою для подальших наукових досліджень з проблематики правового забезпечення відносин формування та реалізації економічної політики держави.
Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення, пропозиції, висновки, практичні рекомендації дисертанта обговорювалися і були схвалені на засіданнях кафедри господарського права Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого».
Результати, отримані під час дослідження , були представлені на таких міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях: Науково-практична конференція «Правове забезпечення комерціалізації результатів досліджень і розробок» (м. Харків, 22 травня 2012); Всеукраїнська науково-практична конференція «Шляхи формування національної інноваційної системи та удосконалення інноваційного законодавства» (м. Харків, 11 листопада 2011 р.); Науково-практична конференція «Правове забезпечення становлення економіки інноваційного типу в Україні» (м. Харків, 15 грудня 2009); Науково-практична конференція «Публічна влада в Україні та конституційно-правовий механізм її реалізації» (м. Харків, 28 вересня 2011 р.); Науково-практична конференція «Актуальні проблеми модернізації інноваційного законодавства України» (м. Харків, 28 жовтня 2010 р); Науково-практична конференція «Проблеми правового забезпечення економічної політики держави на сучасному етапі» (м. Харків, 11 грудня 2009 р); Міжнародна науково-практична конференція «Організаційні та правові проблеми забезпечення державного суверенітету» (м. Харків, 27 березня. 2009 р); Міжнародна науково-практична конференція «Розвиток господарсько-правового забезпечення сучасної економіки» (м. Донецьк, 27 жовтня 2006 р.); Всеукраїнська науково-практична конференція «Теоретичні та практичні проблеми реалізації Конституції України» (м. Харків, 29-30 червня 2006); Круглий стіл «Конституція України: досвід реалізації та шляхи удосконалення» (м. Харків, 21 червня, 2006 р.); Науково-практична конференція «Реалізація чинних Цивільного та Господарського кодексів України: проблеми та перспективи» (м. Київ, 24 листопада, 2005 р); Науково-практична конференція «Проблеми правового забезпечення економічної та соціальної політики в Україні» (м. Харків, 24-25 травня 2005р.); Науково-практична конференція «Нові Цивільний та Господарський кодекси України та проблеми їх застосування» (м. Харків, 23 квіт. 2003 р.).
Публікації. Основні результати дослідження викладені в особистій монографії, 23 основних наукових працях у фахових виданнях, а також у 25 додаткових друкованих працях, які представлені науковими статтями, матеріалами та тезами науково-практичних конференцій.

Список литературы

ВИСНОВКИ:

1. Конституційно-правове та господарсько-правове забезпечення економічної політики суверенних держав в якості політико-правової константи повинно містити цілу низку правових механізмів, що мають посилювати резистентність національного економічного організму, спрямувати діяльність органів держави на протидію негативним проявам, наслідкам діяльності організованого і неорганізованого транснаціонального сегменту у світовій економіці. Слід свідомо і прямо включити фактор реальної та потенційної діяльності транснаціональних банків та компаній і особливо їх об’єднань до категорії потенційних загроз національній економічній безпеці як такій.
2. Реалізація державної політики в країнах, що не вирішили трансформаційні завдання цивілізаційного плану, мають несформоване громадянське суспільство та невідсепарували власну політичну еліту, вимагає закріплення її базових чинників саме на рівні конституційного економічного та правого господарського порядку. Одним з таких правових чинників є: 1) визначення наявності потужних недержавних центрів економічної влади, що знаходяться як поза кордонів України, так і на її території; 2) визнання що такі центри реалізують власну економічну стратегію розвитку, що полягає у відповідному комбінуванні природних, людських, фінансових, технологічних ресурсів в процесі організації господарської діяльності; 3) визнання що така стратегія часто не збігається з інтересами гармонійного та перспективного розвитку економічного базису відповідних суспільств та їх держав; 4) визнання, що названі центри концентрації економічної влади активно формують необхідні економічні, політичні, правові умови для реалізації власних стратегій розвитку, власних мегаприватних інтересів.
3. Має бути закріплене: положення, що всі суб’єкти господарювання незалежно від форми власності і приналежності капіталу, утворюють єдину економічну систему України і є сферою застосування державою засобів регулювання економіки; особливий правовий режим функціонування державного сектору економіки.
Слід, також виходити з того, що питома вага державного сектора в економіці як такого може і повинна займати значне місце, яке в залежності від внутрішніх та зовнішніх умов функціонування національної економіки має змінюватись, періодично досягаючи суттєвого збільшення. Механізмом забезпечення необхідного рівня обсягів державного сектора економіки мають стати процеси приватизації та націоналізації, що терміново повинні отримати свої конституційно-правові засади, для подальшої господарсько-правової деталізації.
Право власності Українського народу на об’єкти зазначені у ст.13 та ст.14 Конституції України повинно отримати конституційно-правовий механізм його реалізації в інтересах власника. Абсолютно недостатнім є конституційне положення, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Враховуючи, досить складну правову природу такого суб’єкта конституційно-правових відносин як Український народ, завданням конституції є створення такого механізму реалізації, що включав би в себе систему гарантій забезпечення інтересів власника враховуючи і те, що ним є не тільки теперішні але і майбутні покоління, а також і те, що мова іде здебільшого про вичерпні природні ресурси. На нашу думку, функція держави як управителя довіреного йому майна, має покладатися на спеціально створений орган в системі державної виконавчої влади. Контроль та нагляд за максимальним врахуванням інтересів власника може бути покладено на Уповноваженого ВРУ з права власності Українського народу, а також на Рахункову Палату України, через відповідне розширення предмету її діяльності.
Доходи, що мають бути отримані від використання природних ресурсів мають спрямовуватись до спеціальних цільових фондів, окремо передбачених Конституцією, за рахунок яких мають фінансуватись проекти загальносоціального значення.
Надзвичайно важливим є створення конституційно-правового механізму, що забезпечував би мобілізаційний режим функціонування національної економіки як такої, головним чином через цілісну систему заходів державного регулювання, що запроваджувався би на достатньо тривалий час у відповідності до стратегії та програм економічного розвитку, з урахуванням стану конкурентноздатності національної економіки та життєвої необхідності для суспільства її швидкого підвищення.
4. Політико-правовий феномен «державна політика» не отримав в законодавчому забезпечені діяльності держави адекватну його значенню і ролі правову інституціалізацію.
Феномен «державна політика» є лише окремою ланкою складного діалектичного взаємозв’язку між державою та суспільством, де можна виділити і політику суспільства або його політичних складових щодо держави (адже згідно із ст. 5 Конституції України, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ), а також політику держави щодо суспільства, враховуючи цілу низку функціональних завдань держави щодо останнього.
Названа діалектика включає в себе також і такий специфічний різновид політико-правових відносин, що спрямовані від держави на саму державу, зокрема щодо структури її апарату, принципів та порядку функціонування, основних державно-правових цінностей в її діяльності, проблематики ресурсного забезпечення її діяльності тощо. Мова йде про специфічну політику держави, де остання є і її суб’єктом і об’єктом водночас, про окрему форму реалізації правосуб’єктності держави щодо її власного суспільного призначення – політично узгодженого і ефективного управління процесами суспільного розвитку, забезпечення суверенітету Українського народу і його держави.
5. Будь-якій активній діяльності держави з метою здійснення керуючого впливу на зміст, характер та інтенсивність реалізації суспільних відносин має передувати окрема підготовча фаза діяльності державного апарату, що зазвичай підлягає у: вивченні стану та динаміки розвитку названих суспільних відносин; здійсненні їх політико-правової оцінки; прогнозування напрямів та параметрів наслідків процесу їх розвитку; створення віртуальної оптимізованої моделі такого розвитку що оцінюється як політично прийнятна; з’ясування ресурсних та інструментальних можливостей держави щодо ефективного впливу на об’єкт управління; формалізація доктринальних положень політики у документах, що мають юридичну силу і можуть виконувати функцію алгоритму діяльності органів держави та посадових осіб, спрямованого на досягнення визначених суспільних ефектів; контроль за реалізацією сформованої політики держави в процесі функціонування механізмів державного управління, з можливою поточною модифікацією складових державної політики, що застосовується.
В той же час чинне законодавство щодо діяльності держави, як уявляється, охоплює не весь цикл «технології» державної управлінської діяльності, а фактично акцентовано саме на реалізаційному аспекті політики держави, що виявляє себе в процесі владної функціональної діяльності державного апарату, практичного використання його повноважень та засобів впливу на суспільні відносини, практичної реалізації організаційно-господарських повноважень відповідними владними суб’єктами щодо господарської діяльності.
6. Формування та реалізація державою окремої політики в тій чи іншій сфері суспільних відносин поступово набуває законодавчого закріплення. Разом з тим, зміст поняття «політика держави» може бути репрезентовано щонайменше у двох контекстах.
По-перше, в якості інформаційного продукту, що містить певну концепцію державного управління у визначеній сфері суспільних відносин. Такий інформаційний продукт має отримати необхідну форму та відповідати визначеним критеріям якості та правилам організації змісту, що дозволяє використовувати такий продукт як відносно стандартизований інструмент управління.
По-друге, враховуючи широке коло видів діяльності держави що мають бути синтезованими у процесі створення такого інформаційного продукту і тим більше його практичної реалізації, а також контролю ефективності відповідного управлінського впливу, слід визнати що формування та узгодження змісту державної політики утворює собою достатньо автономний та специфічний тип управлінських відносин. Особливо це стосується процесів створення Концепцій, Доктрин, Стратегій діяльності держави, їх прийняття в межах визначених механізмів апаратної роботи та контролю за реалізацією. Адже сама реалізація державної політики відбувається шляхом застосування власної владної компетенції органами держави, і є значною мірою врегулюванною в межах адміністративного, господарського, фінансового та інших галузей права і законодавства.
Таким чином, порядок формування економічної політики держави, її система, якість виконання відповідних документів, підстави їх скасування та модернізації, відповідальність за порушення встановленого порядку формування та реалізації їх положень мають отримати власний законодавчо забезпечений механізм.
7. Законодавче закріплення феномену «правова політика» в ст. 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» здійснено в межах вузького розуміння, оскільки проведення державної правової політики в названому законі сфокусовано навколо захисту прав і свобод людини від протиправних посягань, охорони громадського порядку, забезпечення виконання судових рішень, забезпечення фінансування утримання судів, матеріально-технічного забезпечення діяльності правоохоронних органів тощо. Такий підхід фатально знижує надзвичайно високий інструментальний потенціал категорії «правова політика» і до того ж фактично виводить за дужки такі її різновиди як господарсько-правова, фінансово то податково-правова, еколого-правова, значну частину цивільно-правової, адміністративно-правової та інших. Практичне використання категорії «правова політика» в однопорядковому форматі з категоріями «економічна політика», «соціальна політика», «науково-технічна політика» тощо, абсолютно невиправдане з мотивів ігнорування надзвичайно потужного і універсального інструментального потенціалу права, можливостей законодавчих засобів регулювання усього кола суспільних відносин. В інструментальному сенсі правова політика опосередковує значну частину усіх видів політики держави, що реалізуються саме в форматі правовідносин, і де правовідносини виступають їх об’єктом.
8. Положення економічної політики держави мають бути обов’язково трансформовані в засоби її господарсько-правової політики. Це є необхідною умовою ефективності модернізації господарського законодавства і самих відносин господарювання, а відтак і ефективності функціонування національної економіки.
Сьогодні ж між положеннями економічної політики держави та правовим господарським порядком відсутня з’єднуюча їх ланка – господарсько-правова політика. Без неї концептуальна, програмна діяльність держави виявляється малоефективною, адже господарсько-правові засоби впливу, а не тільки регулювання, не отримують прямого функціонального призначення.
В цих умовах основний тягар виконання державних програм покладається на організаційні та ресурсні заходи, які зазвичай виявляються малоефективними. Цілеспрямовані ж зміни у складі правового господарського порядку, якщо вони здійснюються кваліфіковано, забезпечують позитивний розвиток господарських відносин. В той же час таке завдання потребує особливої категорії спеціалістів, що мали б забезпечити названу ланку в процесі формування та реалізації державної політики. Ця діяльність полягає у кваліфікованому «перекладі» комплексу економічних завдань та заходів на мову правових форм та засобів реалізації господарсько-виробничих та організаційно-господарських відносин, що формують зміст правового господарського порядку в цілому.
9. Правовою особливістю конституційного економічного порядку є то, що відповідні конституційно-правові норми не тільки визначають зміст поточного господарського законодавства, а таким чином і зміст правового господарського порядку, але і на підставі ст. 8 Конституції України є нормами прямої дії, що має підвищувати значення конституційно-правових засад для ефективного розвитку економічних відносин. Положення про пряму дію конституційно-правових норм робить категорію конституційно-економічного порядку не тільки доктринальною, концептуальною категорією, але безпосередньо самостійним регулятивним правовим феноменом.
10. Сучасний ступінь загострення основних суспільно-економічних суперечностей, як в Україні, так і за її межами, ставлять в практичну, інструментальну площину проблему встановлення змістовних співвідношень між базовими, для організації економічного життя, поняттями-категоріями. Таким, в першу чергу, є «конституційний економічний порядок», «економічна та господарсько-правова політика держави», «правовий господарський порядок», «економічна влада та її види», «механізм та порядок розподілу економічної влади», і на кінець «забезпечення економічного народовладдя в Україні» тощо.
11. Часткові поліпшення систематики функціонування як господарського механізму, так і правового господарського порядку в цілому є обмежено ефективними, адже саме сюди держава традиційно спрямовує власні реформаторські намагання. Об’єктом спрямованого втручання має стати уся економічна система суспільства, включаючи умови відтворення усіх її базових чинників, особливо на її перехідному пострадянському етапі, що відбувся і не завершився, і водночас вимагає здійснення вже нової трансформації, що викликана глобалізацією, інформаційно-комунікативною властивістю сучасних економічних процесів, технологічними імперативами конкурентної боротьби на глобальних ринках.
12. Сучасні об’єднання підприємств холдингового типу, що за ступенем консолідації активів, кількісними та якісними показниками їх питомої ваги в масштабі економіки України як такої, утворені, структуровані та консолідовані в формах, що імперативно майже не врегульовані чинним законодавством України. Створення подібних груп в сфері господарювання ґрунтується на використанні диспозитивності правового регулювання відносин організації господарської діяльності такої форми.
13. Правовий механізм державного контролю за концентрацією суб’єктів господарювання містить суттєві недоліки, по-перше, щодо явно низьких вартісних параметрів активів учасників концентрації, що не становлять в такому вигляді загрози економічної конкуренції, а по-друге, вкрай оціночні підстави для видачі дозволів на концентрацію суб’єкта господарювання, в порядку виключень з загального правила.
14. Особливу проблему для правової політики держави становить і така форма концентрації активів при якій відбувається їх об’єднання в єдину керовану і контрольовану з одного центру структуру що утворює замкнений на виробництві кінцевого експортного продукту цілісний і відносно автономний сегмент національної економіки. Певною мірою мова йде про загрозу дезінтеграції національної економіки на окремі сегменти. У разі продажу прав на, таким чином, організовані активи іноземним ТНК, існує загроза перетворення національної економіки на певну сукупність приналежних іноземним юридичним особам вітчизняних економічних анклавів. За такою схемою відбувається монополізація цілих галузей та сфер виробництва товарів та послуг зокрема, в металургійному, хімічному комплексах, тепловій електроенергетиці, в цивільній авіації, нафтопереробці тощо.
15. Рівень, масштаб суспільно-економічної проблематики, а саме на якому і доцільно розробляти питання модернізації національної економічної системи, правового господарського порядку потребує сутнісного удосконалення понятійно-операційної бази. В цьому сенсі дефинітивно - кваліфікуючого значення повинні набути, через їх інкорпорацію до чинного законодавства, наступні поняття: приватна і публічна економічна влада; критерії концентрації економічної влади; розподіл економічної влади; оптимізація розподілу економічної влади в економічній системі суспільства; кваліфікаційні ознаки зрощування політичної, економічної та інформаційної влади; кваліфікуючі ознаки транснаціональної корпорації, як національної так і іноземних; форми та механізм реалізації прав на об’єкти власності Українського народу; зміст, правові форми та механізм реалізації прав на об’єкти що належать до національного багатства тощо.
16. Національна специфіка розподілу економічної влади в межах вітчизняної економічної системи полягає в домінуванні в ній «власних» олігархічних промислово-фінансових груп, що за допомогою монополізації цілої низки галузей та свого впливу на політику держави більш-менш успішно спромоглися не допустити іноземні ТНК на національний ринок, уникаючи таким чином прямої конкуренції з ними.
17. Виконання цивілізаційних трансформаційних завдань особливо в економічний сфері, завдань, що пов’язані не тільки з заснуванням інститутів змішаної економіки та їх стабільним функціонуванням, але з реалізацією довгострокових економічних стратегій підвищення конкурентоздатності національної економіки, навпаки вимагають стабільності та правонаступництва щодо реалізації державних програм економічного та соціального розвитку на проміжок часу, що дорівнює за терміном декільком звичайним представницьким мандатам поспіль.
18. Не може бути мови про державний суверенітет, який не спирається на свою реальну і матеріальну базу на ту чи іншу систему власності, що визначає місце панівного класу у виробництві, і яка є джерелом його економічної могутності і необхідною основою його політичної влади». Реальний політичний суверенітет завжди належить класу, якому належить власність на засоби виробництва.
Таким чином, чи не є сучасною суспільною проблемою явна невідповідність між названим у ст. 5 Конституції України положенням про народ як джерело влади і носій суверенітету і народ, який в умовах сучасної України фактично відсторонений від економічної влади над факторами виробництва.
19. Чинне законодавство України не містить цілісного механізму державного регулювання ринкових економічних відносин. Дійсно, окремі засоби такого регулювання та відповідні механізми їх застосування врегульовані в окремих законах України, але системного органічного механізму, що був би ефективним, мінімізував можливості зловживати правом та корупційних дій, сьогодні не існує.
Слід зазначити, що ГК України започаткував в главі 2 спробу «ескізного» врегулювання основних напрямів та форм участі держави у сфері господарювання. Так, розробники Кодексу виділяють три ключові категорії такого механізму: економічна політика (ст. 9 ГК України), основні напрями економічної політики (ст. 10 ГК України), засоби державного регулювання господарської діяльності (ст. 12 ГК України). Але слід визнати, що цей механізм потребує дуже ретельного удосконалення в напрямку повної взаємодії всіх його елементів, та відповідності особливостям сучасної ринкової економіки. Адже згідно із змістом ст. 5 ГК України державне регулювання макроекономічних процесів, виходячи із конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність є однією з основ правового господарського порядку в Україні.
Аналіз змісту ГК України дає можливість констатувати, що лише засади правового регулювання діяльності на ринку цінних паперів (ст. 116 ГК України), інноваційної діяльності (ст. 328 ГК України), зовнішньоекономічної діяльності (ст. 380 ГК України), що містять визначення цілей, в окремих випадках і засобів такого державного регулювання, позначаючи таким чином його присутність і необхідність у відповідній сфері господарсько-правового регулювання.
20. Враховуючи концентрований характер властивостей, що притаманні надзвичайно великим ТНК, доцільно з’ясувати їх особливості, саме як суб’єктів макроекономічної влади глобального масштабу. По-перше, такі структури характеризуються транснаціональністю, тобто наявністю пов’язаних підприємств щонайменше у 2-х країнах, але з економічною та організаційною єдністю, що дозволяє реалізовувати спільну економічну політику власного розвитку. По-друге, про ступінь економічної могутності таких структур, свідчить, як правило, олігополісний характер їх положення на ринках. Дійсно, світові ринки, наприклад, виробництва автомобілів, телекомунікаційного обладнання, мобільних телефонів на кінець, це ринки від декількох до десяти основних виробників, якими як раз і є надзвичайно великі ТНК. По-третє, за своєю правовою формою організаційна структура надзвичайно великої ТНК із відповідною світовою мережею дочірніх підприємств є об’єднанням холдингового типу. Більш точніше – це структура, що очолюється центральним холдингом, якому в свою чергу підпорядкована низка субхолдингів за регіональною, або предметною ознакою діяльності. Саме така правова форма дозволяє кожній з таких ТНК знайти власний баланс між централізацією в проведенні єдиної економічної політики розвитку та забезпечення конкурентоздатності з однієї сторони, та необхідною тактичною свободою дочірніх підприємств, що мають використовувати достатньо специфічні правові, політичні, ринкові, інфраструктурні та інші умови функціонування на регіональних та національних ринках – з іншої. По-четверте, важливою особливістю названого типу економічних структур є об’єднання в їх межах промислового та фінансового капіталу, включення до складу таких ТНК підсистем, що уособлюють транснаціональний фінансовий капітал. Відтак, за характером капіталу такі структури здебільшого перетворюються на фінансово-промислові групи. По-п’яте, надзвичайно великі ТНК, як правило, активно проводять науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, адже інноваційність самої продукції та/або її виробництва є безумовним фактором підтримання високої конкурентоздатності поряд з економією на масштабі виробництва, використанням конкурентних переваг на кожному ринку дислокації елементів виробничих ланцюгів тощо.
21. Відносно створення центрів приватної макроекономічної влади в Україні можна зробити наступні висновки:
1) Такі центри створені в процесі приватизації шляхом консолідації виробничих активів, що залишились з радянської епохи. Основними сферами виробничої діяльності таких економічних груп слід назвати: металургію, машинобудування, паливно-енергетичний сектор, хімічну промисловість, аграрне виробництво та харчову промисловість. В цілому їх об’єднує низький технологічний рівень виробництва та приналежність до 3 і частково 4 технологічних виробничих укладів.
2) Названі промислові групи формувались в умовах довготривалої відносно стабільної сприятливої світової кон’юнктури на продукцію металургії та машинобудування, що активізувались завдяки масштабному будівництву житла, об’єктів інфраструктури, трубопроводів тощо в нових індустріальних країнах, та аналогічної кон’юнктури на товари аграрного виробництва та харчової промисловості, що в умовах зростання населення планети і головне – зростання платоспроможного попиту в країнах Східної Азії, арабських країнах призвело до підвищення світового рівеня споживання. Названа кон’юнктура створила стабільний попит також і на продукцію хімічної промисловості зокрема на мінеральні добрива. Таким чином, консолідація виробничих активів сучасними економічними групами в Україні відбувалась в умовах швидкого включення їх в структуру світової економіки, що сформувало відверте експортне спрямування основного виробництва і відповідно залежність від коливань світової кон’юнктури на визначених ринках.
3) Важливою особливістю такої швидкої інтеграції вітчизняних економічних груп до світової економічної системи в умовах технологічно застарілих виробничих фондів та відповідно низького рівня продуктивності праці є також привласнення ними гірничої та земельної ренти, що незважаючи на існуюче ресурсне та земельне оподаткування, в умовах фіксації у ст.13 Конституції України переліку відповідних об’єктів права власності Українського народу, створювало прийнятний рівень рентабельності металургійного та аграрного виробництва, навіть за умов достатньо гострої світової конкуренції.
22. Разом з тим, слід зазначити, що розробники ГК України цілком слушно включили свого часу в базовий нормативно-правовий акт положення про асоційовані підприємства, як одну з правових форм об’єднання підприємств в широкому сенсі цього поняття. Зауважити можна лише на те, що об’єднанням підприємств у вигляді асоціацій, корпорацій, консорціумів та концернів будь-то державним або господарським, приділено сім досить містких за обсягом статей в ГК Україии, в той же час саме ринкова, практично затребувана і така, що практично широко застосовується, форма створення об’єднань (груп) підприємств, отримала увагу в обсязі лише однієї ст.126 кодексу. Як уявляється, подальша деталізація господарсько-правового регулювання холдингових відносин в сфері господарювання має стати одним з напрямів модернізації змісту ГК України, а разом з ним і суттєвої модернізації Закону України «Про холдингові компанії в Україні». (В цьому сенсі доцільно було б змінити назву Розділу 12 ГК України з «об’єднання підприємств» на «групи підприємств» з тим, щоб назва інституту не співпадала з назвою одного з його різновидів). Таким чином, якщо залишити за дужками процеси створення та функціонування державних холдингів, необхідно з’ясувати, а що саме законодавець залишив для приватного сектору економіки, в якому процеси концентрації суб’єктів господарювання та консолідації підприємств у групи із спільною економічною стратегією розвитку, відбуваються надзвичайно активно.
23. До позитивних моментів кваліфікаційних вимог нової редакції, слід віднести:
По-перше, встановлення для холдингової компанії вимоги щодо залежності саме двох або більше підприємств, що таким чином дозволяє відмежувати холдингові відносини від відносин між двома асоційованими підприємствами з вирішальною залежністю одного щодо іншого;
По-друге, надано більший діапазон організаційно-правових форм залежних підприємств, куди потрапляють не тільки акціонерні товариства, але і товариства з обмеженою відповідальністю та інші суб’єкти господарювання корпоративного типу. Однак, законодавець визначаючи залежні підприємства, що входять до складу холдингу, саме як «корпоративні підприємства» відмовився від поняття «дочірні підприємства», а також виключив з їх складу унітарні підприємства, що також, згідно п.1,п.4 ст.63 ГК України можуть бути засновані на приватній власності засновника;
По-третє, з нової редакції ст.126 ГК України було виключено п.6 її попередньої редакції, згідно з яким, якщо з вини контролюючого підприємства (а ним за тієї редакції могла бути і холдингова компанія) дочірнім підприємством було укладено (здійснено) невигідні для нього угоди або операції, то контролююче підприємство повинно компенсувати завдані дочірньому підприємству збитки. Таким чином, за першого наближення до аналізу дефініції холдингової компанії (важливо звернути увагу – не холдингової групи підприємств, а саме компанії), що міститься у ст.126 ГК України в її сучасній редакції, як найпоширенішої форми консолідації активів в єдину систему суб’єктів господарювання, слід зробити наступні зауваження: 1. Господарська організація, що створена в будь-якій іншій організаційно-правовій формі ніж публічне акціонерне товариство, навіть за умови володіння, користування та розпорядження холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) надзвичайно великої кількості відповідних підприємств, не може бути кваліфікована як холдингова компанія. Це не перешкоджає визнавати такі компанії асоційованими підприємствами, афілійованими особами, пов’язаними особами згідно із ГК України, Законом України «Про акціонерні товариства», ПК України тощо. Такий порядок, наприклад, виводить за дужки правової кваліфікації численні випадки створення зокрема, так званих сімейних холдингів. Важливо підкреслити інше, названим визначенням створюється ситуація, коли формально феномен холдингових груп суб’єктів господарювання законодавцем враховано, але таким чином, що застосувати створену конструкцію до реальних суспільних відносин консолідації економічних активів не виявляється можливим. 2. Законодавець обмежив застосування поняття дочірнього підприємства загальним випадком відносин між асоційованими підприємствами з вирішальною залежністю. Разом з тим, формулюючи визначення саме холдингової компанії через її співвідношення з залежними підприємствами, законодавець використав поняття корпоративних підприємств замість дочірніх. Це не зовсім зрозуміло з огляду на зміст п.8 ст.63 ГК України, де зафіксовано, що «у випадках існування залежності від іншого підприємства, передбачених ст.126 цього кодексу, підприємство визнається дочірнім».
12. В цілому, аналізуючи зміст Закону України «Про холдингові компанії в Україні», слід зауважити наступне: 1. Його основним призначенням є створення правової форми функціонування державних холдингових компаній, визначення правового статусу державної керуючої холдингової компанії та визначення обсягу її організаційно-господарських повноважень. Загальні питання створення правової форми також і для недержавних холдингових компаній, як це витікає з самої назви закону та змісту його преамбули, не були на меті авторів цього законопроекту, що цілком явно позначилося на відповідних його фрагментах. 2. Концептуально не повно визначене коло основних об’єктів правового регулювання. Адже одним з них має стати сама група підприємств холдингового типу або холдинг, як особлива економічна структура асоційованих підприємств. Другим – сам тип холдингових відносин за змістом, характером, метою. Третім – особливості холдингової компанії як господарської організації, враховуючи дуже різні шляхи виникнення в неї холдингового типу асоційованості, афілійованості з іншими – дочірніми підприємствами. Це принципово важливо, якщо мати на увазі створення груп холдингового типу саме в національній економіці, виходячи з тих конфігурацій асоційованості підприємств, що реально існують і які можуть виникнути в подальшому. І на кінець, четвертим об’єктом – саме дочірнє підприємство. Щодо нього також виникає безліч питань. Наприклад, чи може на його місці бути субхолдинг із своїми дочірніми підприємствами або чи можуть в такому холдинговому об’єднанні бути внучаті та правнучаті підприємства, у випадку багатоступеневості вертикальної розбудови залежних підприємств тощо. 3. Законодавець не визначив коло приватних, а головне – публічних інтересів, що виникають навколо створення холдингових об’єднань підприємств. Мова має йти про узгодження та інтеграцію в єдиний макро-правовий механізм не тільки аспектів необхідності забезпечення економічної конкуренції на ринку за участю таких об’єднань і в той же час створення умов для необхідної за обсягом концентрації активів з метою підтримання світового рівня їх конкурентоспроможності. Не тільки для забезпечення прозорості в податково-правових відносинах та уникнення відповідних зловживань з використанням внутрішнього трансфертного ціноутворення (що особливо притаманне вертикально структурованим холдингам), але також і для створення кваліфікаційних вимог визначення межі, за якою консолідація активів в формі створення інтегрованих холдингового типу груп підприємств трансформується та отримує нову властивість - реальної макроекономічної влади і потребує встановлення іншого за природою типу відносин з державою.
Отже, сучасний стан українського господарського законодавства, що має забезпечити розвиток холдингових відносин в сфері господарювання, можна розцінювати, як імітаційний. Складається враження, що саме такий варіант законодавчої врегульованості відповідає інтересам існуючих в Україні холдингових груп та ними власне і інспірується через своїх представників у вищих органах державної влади.
24. Масштаб проблеми законодавчого забезпечення холдингових відносин може бути проілюстровано на далеко не повному переліку їх різновидів. Адже навіть галузева приналежність холдингових об’єднань утворює різну конфігурацію суспільних інтересів, що має бути обов’язково врахована законодавством. Так, не може бути абсолютно тотожних вимог до створення та функціонування холдингів у промисловості, у секторах фінансових послуг (банківському та страховому), паливно-енергетичному і зокрема електро-енергетичному, телекомунікаційному тощо. Слід також враховувати абсолютно різні процеси консолідації активів у випадку створення державних та недержавних холдингів і зокрема, так званих сімейних холдингів, прикладів яких є чимало.
Не є тотожними правові вимоги до створення та функціонування національних та транснаціональних холдингів, заснованих вітчизняними інвесторами, а також транснаціональних холдингів дочірні підприємства яких зареєстровані та здійснюють діяльність в Україні, а холдингові компанії знаходяться за кордоном. Слід враховувати можливість створення холдингів з багатоступеневою структурою консолідації, що вимагають формування правової позиції законодавця щодо оптимальності такої багатоступеневості, встановлення відповідних її меж. Окремо має бути визначена доцільність існування так званих чистих холдингів або є потреба в допуску до ринку холдингових компаній, що окрім управління відповідними пакетами акцій здійснюють також і безпосередню виробничу господарську діяльність. Кінець-кінцем, законодавство повинно враховувати і різницю в самій «технології» розбудови холдингових об’єднань, що можуть мати вже названу вертикальну структуру, але і горизонтальну та найбільш складну – диверсифіковану.
25. Економічний результат узгодженої діяльності, визначеного через спільні корпоративно-правові зв’язки, кола окремих підприємств, вимагає на законодавчому рівні встановити кваліфікаційні критерії таких зв’язків та створити складну правову конструкцію холдингового об’єднання асоційованих підприємств. В цьому сенсі використання офшорних компаній – інвесторів усієї холдингової системи підприємств, перерозподіл витрат і доходів між дочірніми підприємствами, застосування в середині виробничого ланцюга «безприбуткових» трансфертних цін на продукцію кожного з них та відповідно створення «центрів прибутків» у підприємств, що розташовані або користуються пільговим податковим режимом тощо, створює суттєве напруження між приватними та публічними інтересами в сфері господарювання. Кваліфікація холдингового об’єднання, якщо вона здійснена законодавцем досконало, відкриває в свою чергу шляхи для напрацювання схем, наприклад, консолідованого оподаткування результатів господарської діяльності таких об’єднань тощо.
26. Проблема сформованості в межах національної економіки надпотужних центрів приватної макроекономічної влади олігархічного типу, ставить перед правовою політикою цілу низку наступних проблем: 1) Створення реальних правових бар’єрів, що унеможливлять трансформації економічної влади в політичну, інформаційну та головне – державну і навпаки. 2) Встановлення обмежень на диспозитивний порядок переходу прав власності на активи сучасних олігархічних холдингових груп суб’єктів господарювання в Україні, що фактично представляють цілісні експортоорієнтовані сектори національної економіки. 3) Створення правових механізмів репатріації «іноземних інвесторів та їх інвестицій» з офшорних зон та взагалі із-за кордону до України зі створенням реальних правових і головне – політичних гарантій економічної безпеки для них. 4) Створення широкого арсеналу правових форм реалізації соціальної корпоративної відповідальності, в тому числі і шляхом прийняття окремого закону України «Про некомерційне інвестування». 5) Найшвидшого формування реального механізму реалізації конституційного права власності Українського народу на природні ресурси шляхом створення спеціальних державних фондів по кожному виду таких ресу