ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ ФІЗИЧНІЙ ОСОБІ, ЩО ПОТЕРПІЛА ВІД ЗЛОЧИНУ, ЗА ЦИВІЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ

Краткое описание

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ

На правах рукопису

УДК 347.53

ПЛАЧКОВ Дмитро Федорович

ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ ФІЗИЧНІЙ ОСОБІ, ЩО ПОТЕРПІЛА ВІД ЗЛОЧИНУ, ЗА ЦИВІЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ

Спеціальність 12.00.03 цивільне право і цивільний процес;
сімейне право; міжнародне приватне право

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Науковий керівник
доктор юридичних наук,
професор Є.О. Харитонов

Одеса 2008

ЗМІСТ

ВСТУП............................................................................................................. 3
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВІДНОСИН ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ФІЗИЧНІЙ ОСОБІ ЗЛОЧИНОМ....................................................................................................... 12
1.1. Юридична природа відносин відшкодування шкоди, завданої фізичній особі злочином......................................................................................12
1.2. Забезпечення права на відшкодування шкоди державою, завданої злочином, як загальна тенденція захисту прав фізичної особи.. 26
1.3. Спеціальні суб’єкти відносин відшкодування державою шкоди, завданої фізичній особі злочином................................................48
РОЗДІЛ 2. ПІДСТАВИ ТА УМОВИ ВІДШКОДУВАННЯ ДЕРЖАВОЮ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ФІЗИЧНІЙ ОСОБІ ЗЛОЧИНОМ..68
2.1. Поняття, зміст, види шкоди, завданої злочином .........68
2.2. Особливості застосування загальних умов та підстав відшкодування шкоди до відшкодування державою шкоди, заподіяної фізичній особі злочином.......................................................................................89
2.3. Спеціальні умови відшкодування державою шкоди, завданої злочином..103
РОЗДІЛ 3. ПОРЯДОК ВІДШКОДУВАННЯ ДЕРЖАВОЮ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ФІЗИЧНІЙ ОСОБІ ЗЛОЧИНОМ............................................113
3.1. Механізм відшкодування державою шкоди, завданої злочином...113
3.2. Обсяг відшкодування державою шкоди, завданої злочином. Право регресу держави до винної особи ........................................140
ВИСНОВКИ ............................................................................................150
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.............................................162

ВСТУП

Актуальність теми. Проблема захисту законних прав та інтересів осіб, які потерпіли від злочинів, ефективного поновлення їхніх прав, своєчасного відшкодування шкоди, заподіяної вчиненим злочином, як свідчать результати аналізу законодавства та практики його застосування, залишається надзвичайно актуальною.
Конституція України проголошує Україну соціальною і правовою державою, в якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність (ст. 3 Конституції). Статтею 27 Конституції України встановлюється обов’язок держави захищати життя людини, у ст. 41 закріплена непорушність права власності громадян, ст. 55 гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб.
Особливої ваги такі обов’язки держави набувають у випадку найнебезпечнішого порушення прав особи вчинення злочину. З метою реалізації згаданих положень Основного закону законодавець встановлює процесуальні механізми кримінально-правового і цивільно-правового характеру.
Заподіяння злочином шкоди є підставою для виникнення цивільно-правової відповідальності правопорушника перед потерпілим (обов'язок правопорушника відшкодувати потерпілому заподіяну злочином шкоду).
Характер охоронних відносин, що виникають у процесі захисту прав особи, залежить від способу посягання на ці права. Вчинення цивільно-правового делікту породжує цивільні охоронні відносини, направлені на відшкодування заподіяного збитку.
В тому випадку, якщо шкідливі наслідки наступили в результаті здійснення злочину, виникають відразу два види охоронних правовідносин: кримінальні і цивільні, в яких реалізується кримінальна і цивільно-правова відповідальність.
Такий спосіб відшкодування шкоди, завданої злочином, достатньо повно розглядається фахівцями кримінального та кримінально-процесуального права.
Більш цікавим для цивілістичного дослідження є інший спосіб відшкодування шкоди, завданої злочином, що вперше був передбачений у національному законодавстві ЦК України відшкодування державою шкоди, завданої злочином.
У розвиток конституційних положень статтями 1177 та 1207 ЦК України встановлено, що шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю громадянина внаслідок злочину, а також майнова шкода, завдана майну громадян внаслідок злочину, у разі, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо ця особа є неплатоспроможною, відшкодовується державою.
Безумовно, за загальним правилом, відшкодувати потерпілому шкоду, заподіяну злочином, зобов'язаний заподіювач шкоди. Разом із тим, держава зобов'язується встановити винного і притягнути його до відповідальності, одночасно вживши заходи для забезпечення відшкодування шкоди. У разі невиконання своїх обов'язків, держава цілком виправдано зобов'язується відшкодувати шкоду потерпілому.
Проблема відшкодування потерпілим шкоди, завданої злочином, є однією з найбільш актуальних для сучасної правозастосовної практики. Залишення злочину нерозкритим, неспроможність обвинуваченого (підсудного) в ряді випадків відшкодувати завдану злочином шкоду, несвоєчасне вжиття слідчим заходів щодо забезпечення цивільного позову та інші причини унеможливлюють захист законних інтересів потерпілого, поновлення його порушених прав.
Практика свідчить про необхідність створення принципово нового правопоновлюючого механізму, здатного забезпечити своєчасне відшкодування шкоди, завданої злочином потерпілому. Саме таким і є інститут відшкодування державою шкоди особі, яка потерпіла від злочину. Дослідження зазначених питань, розробка рекомендацій, спрямованих на удосконалення діючого законодавства і практики його застосування в цій галузі, є вкрай необхідними.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження є складовою частиною комплексної науково-дослідної теми Одеської національної юридичної академії на 2006-2010 роки „Традиції та новації у сучасній українській державності і правовому житті” (державний реєстраційний номер 0106U004970) та науково-дослідного плану роботи кафедри цивільного права на 2006-2010 роки „Традиції та новації у сучасному цивільному праві України”, що є складовою загального напрямку досліджень Одеської національної юридичної академії.
Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є встановлення особливостей зобов’язань держави, що виникають внаслідок заподіяння злочину, а також з’ясування наявності специфіки правових рішень у цій галузі та визначення перспектив розвитку вдосконалення правового регулювання відповідних відносин в Україні.
Для досягнення поставленої мети слід було виконати такі основні завдання:
визначити засади українського цивільного законодавства, що регулюють інститут відшкодування державою шкоди особі, яка потерпіла від злочину;
дослідити правову природу відносин, що виникають внаслідок завдання шкоди злочином;
проаналізувати юридичну природу відшкодування шкоди державою та виділити характерні ознаки зобов’язань, що виникають внаслідок завдання шкоди злочином;
проаналізувати суб’єктний склад зобов’язань держави, що виникають внаслідок завдання шкоди злочином;
визначити місце зобов’язань держави, що виникають внаслідок завдання злочину, в системі зобов’язань;
дослідити підстави та умови відшкодування державою шкоди особі, яка потерпіла від злочину;
проаналізувати особливості реального механізму відшкодування державою шкоди особі, яка потерпіла від злочину;
виробити пропозиції щодо вдосконалення норм ЦК України та інших нормативно-правових актів у цій сфері.
Об’єктом дисертаційного дослідження є цивільні правовідносини, що виникають у зв’язку із відшкодуванням державою шкоди, завданої злочином.
Предметом дисертаційного дослідження є інститут відшкодування державою шкоди особі, яка потерпіла від злочину.
Методи дослідження. У дисертації використано загальні та спеціальні наукові методи, серед яких чільне місце посідає загальнонауковий діалектичний метод із системно-функціональним підходом до аналізу досліджуваних явищ. Застосування цього методу дозволило розглянути інститут відшкодування державою шкоди, завданої злочином, як елемент правової системи, що знаходиться у процесі постійного розвитку, і визначити його місце в системі зобов’язань.
В рамках зазначеного методологічного підходу використано також формально-логічний метод, за допомогою якого досліджувалися законодавство щодо відшкодування державою шкоди, завданої злочином, практика його застосування; історичний метод, що дозволив дослідити специфіку інституту відшкодування державою шкоди, завданої злочином в конкретних історичних умовах, динаміку його розвитку і виявити історичну послідовність розвитку відносин, які виникають із відносин відшкодування шкоди, завданої злочином; метод порівняльного аналізу, за допомогою якого регулювання інституту відшкодування шкоди, завданої злочином, порівнювалося із законодавствами інших країн. На цих методологічних засадах здійснювалися збір, обробка та аналіз емпіричного матеріалу.
Теоретичною базою дослідження стали роботи в галузі цивільного, кримінально-процесуального та кримінального права вітчизняних та зарубіжних вчених, загальної теорії держави і права, історії держави і права України та зарубіжних країн.
Сформульовані в дисертації теоретичні висновки спираються на загальні досягнення юридичної науки, в тому числі на результати досліджень таких вітчизняних та зарубіжних цивілістів, фахівців інших галузей правової науки як: С.С. Алексєєв, Д.В. Боброва, О.В. Дзера, О.С. Іоффе, О.О. Красавчиков, Н.С. Малеїн, В.П. Маслов, Г.К. Матвєєв, А.А. Собак, Є.О. Харитонов, Я.М. Шевченко, К.К. Яїчков та ін.
Деякі з цих досліджень присвячені аналізу деліктних зобов’язань та відповідальності за заподіяння шкоди в цілому (Д.В. Боброва, О.С. Іоффе, Н.С. Малеїн, В.П. Маслов, А.А. Собчак, К.К. Яїчков). Але переважна більшість стосується окремих аспектів відшкодування шкоди у цивільному праві (зокрема, дисертації Г.В. Єрьоменко, Г.К. Матвєєва, І.С. Ніжинської, Я.М. Шевченко та ін.).
Для вивчення проблем правового статусу жертв злочинів використовувалися праці вчених, що досліджують проблеми кримінального та кримінально-процесуального права: М.І. Гошовського, А.Ф. Зелінського, М.Й. Коржанського, О.П. Кучинської, В.Т. Нора, Т.І. Присяжнюк, а також зарубіжних спеціалістів у галузі кримінології та кримінального процесу: З.З. Зінатулліна, В.Є. Квашиса, В.М. Савицького.
Емпіричною базою дослідження є чинне законодавство України, а також законодавство окремих зарубіжних країн. У ході дослідження опрацьовувалися також монографічна та навчальна література, практика місцевих судів м. Одеси.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є першим в Україні комплексним дослідженням проблем формування та розвитку норм, які регулюють відшкодування державою шкоди, завданої злочином.
Новизна дисертаційного дослідження конкретизується у таких науково-теоретичних положеннях, висновках та пропозиціях:
уперше:
доведено, що відшкодування державою шкоди, заподіянної злочином, реалізується в рамках недоговірного, деліктного зобов’язання;
зроблено висновок, що інститут відшкодування державою шкоди, завданої злочином, не відноситься до інституту відповідальності у цивільному праві, а є реалізацією засобів захисту у цивільному праві, оскільки обов’язок держави відшкодувати шкоду, завдану злочином, виникає не за свої дії та без вини;
доведено, що суб’єктами зобов’язань відшкодування державою шкоди, завданої злочином, є держава та потерпілий, змістом яких є відшкодування державою шкоди, що заподіяна злочинцем, у випадках, передбачених законом;
обґрунтовано, що проект Закону України „Про компенсацію шкоди жертвам насильницьких злочинів” не відповідає змісту статей 1177 та 1207 ЦК України. По-перше, він має обмеження щодо видів шкоди, яка має бути відшкодована, а саме має відшкодовуватися тільки шкода, завдана здоров’ю, або заподіяно смерть (шкода, завдана майну, не відшкодовується). По-друге, шкода має виникати внаслідок умисного насильницького злочину, вчинення необережних злочинів до уваги не береться. По-третє, у проекті вживається термін „компенсація шкоди” замість „відшкодування шкоди”, але за смислом проекту йдеться про вид соціальної допомоги держави. Однак, природа та порядок здійснення компенсаційних виплат і відшкодування шкоди за чинним законодавством не є тотожними. По-четверте, передбачається створення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики, що ще раз підкреслює намагання авторів законопроекту замінити цивілістичну природу інституту відшкодування державою шкоди, завданої злочином, соціально-правовою;
зроблено висновок, що проект Закону „Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину” ґрунтується на цивілістично-правових засадах щодо відшкодування відповідної шкоди. Цей законопроект, порівняно із вищевказаним, є набагато ближчим до ЦК України, майже з усіх питань, що порівнювалися в рамках цього дослідження, однак він також вимагає уточнень;
зроблено висновок, що за ЦК України (ст. 1177) державою має відшкодовуватися лише майнова шкода (й упущена вигода як її складова частина), завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, а моральна шкода не повинна відшкодовуватися. За ст. 1207 ЦК України державою має відшкодовуватися майнова і моральна шкода, що не передбачено вищевказаними законопроектами;
додатково обґрунтовано:
що спеціальними умовами відшкодування державою шкоди, завданої злочином, є такі: шкода має виникнути внаслідок злочину; потерпілим має бути фізична особа; не встановлено особу, яка вчинила злочин, або вона є неплатоспроможною;
щодо прийняття відповідних законопроектів не визначений реальний механізм компенсації шкоди потерпілим від злочинів. Процедура реалізації положень статей 1177, 1207 ЦК України повинна бути простою, процесуально економною, але в той же час реально здійсненною. Має бути створений спеціальний орган, що буде розглядати питання відшкодування державою шкоди, завданої злочином Фонд потерпілого в Україні, але не як окремий пункт бюджетного розпису з такою назвою, од­нак без статусу юридичної особи, а як юридична особа з розгалуженою мережею місцевих осередків. До компетенції зазначеного органу входили б виключно питання відшкодування за рахунок держави заподіяної злочином шкоди: від розгляду заяв про відшкодування шкоди і перевірки наведених у них фактів до виплати відшкодування;
висновок про необхідність удосконалення низки норм законодавчих актів України, що регулюють інститут відшкодування державою шкоди особі, яка потерпіла від злочину.
Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що його матеріали можуть бути використані у:

науково-дослідній сфері при подальших теоретичних розробках та вдосконаленні концепції відшкодування шкоди фізичній особі за цивільним законодавством України;
правозастосовній діяльності при формулюванні висновків і внесенні пропозицій, що можуть бути використані для удосконалення цивільного законодавства України.
навчально-методичній роботі при підготовці окремих питань у підручниках, навчально-методичних посібниках, при викладанні курсу «Цивільне та сімейне право України». Незважаючи на дискусійний характер окремих положень дисертації, вони можуть стати основою для подальших наукових досліджень.
Апробація результатів дисертації. Дисертацію підготовлено та обговорено на кафедрі цивільного права Одеської національної юридичної академії.
Теоретичні висновки, сформульовані в дисертації, доповідалися та обговорювалися на: 10-й звітній науковій конференції професорсько-викладацького складу і аспірантів Одеської національної юридичної академії (квітень 2007 р., м. Одеса), круглому столі „Підприємництво і море” (листопад 2007 р., м. Одеса), ІІІ звітній науково-практичній конференції професорсько-викладацького складу та молодих науковців вищої юридичної школи (березень 2008 р., м. Одеса), Звітній науковій конференції професорсько-викладацького складу і аспірантів Одеської національної юридичної академії „Правове життя сучасної України” (квітень 2008 р., м. Одеса), ІІІ Міжнародній цивілістичній конференції студентів та аспірантів (квітень 2008 року, м. Одеса).
Публікації. Основні теоретичні і практичні висновки, положення та пропозиції дисертаційного дослідження викладені у п’яти наукових статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, та двох тезах доповідей.
Структура дисертації відображає логіку і послідовність наукового дослідження та обумовлена його предметом і метою. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які включають 8 підрозділів, висновків, списку використаних джерел (202 найменування). Повний обсяг дисертації становить 181 сторінка, із них основний текст 161 сторінка, список використаних джерел 20 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Новий етап розвитку нашого суспільства знайшов свій вияв у багатьох державотворчих процесах в Україні, зумовив більш глибокий, всебічний розгляд та опрацювання багатьох теоретичних та практичних проблем національної правової системи. Однією з важливих державних проблем є вдосконалення правового регулювання в сфері ефективного усунення наслідків злочину, як гарантія дотримання прав людини.
У Західній Європі у останні десятиліття XX ст. одночасно із зростанням злочинності посилився рух у бік захисту прав потер­пілого. Ця тен­денція виявилася на наднаціональному рівні в ряді міжнародних документів, наприклад, Декларації Організації Об'єднаних Націй «Основні принципи правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою», що була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 лис­топада 1985 р.; Європейській конвенції про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів, прийнятій 24 листопада 1983 р. у м. Страсбург тощо.
В західних країнах, цінності яких ми поділяємо та за стандартами яких ми прагнемо жити, даний інститут існує з кінця 60-х - початку 70-х років минулого століття. На сьогодні інститут відшкодування державою шкоди, завданої злочином успішно функціонує у переважній більшості країн Європи.
На XI конгресі Міжнародної асоціації кримінального права (Будапешт, 1974 р.) була підтримана ідея первинного відшкодування збитків потерпілому за рахунок держави або інших громадських установ. Питання про те, як саме слід проводити таке відшкодування шляхом створення самостійного фонду або в рамках існуючих систем страхування або соціального забезпечення повинне вирішувати національне законодавство.
Ухвалення державою обов'язку компенсувати потерпілим шкоду, заподіяну злочинами, значно підвищує ефективність інституту відшкодування шкоди, оскільки можливості держави в цьому відношенні, природно, більше ніж можливості окремої особи (правопорушника).
Потерпілий потребує швидкої, негайної компенсації, така міра в переважній більшості випадків для нього життєво необхідна. Відшкодування шкоди державою сприяє більш повному задоволенню законних інтересів потерпілого.
З іншого боку, відшкодування шкоди державою буде формувати правосвідомість громадян, вони будуть розуміти, що відносини між злочинцем і потерпілим зачіпають інтереси всього суспільства, торкаються кожного, будуть виховувати у них відчуття колективної відповідальності за стан законності і правопорядку.
Україною було вжито ряд заходів для нормативного вирішення проблеми захисту прав потерпілих від злочину. Так, у статтях 1177, 1207 ЦК України 2003 р. було закріплено поло­ження про відшкодування державою майнової шкоди потерпілому або особам, які знаходяться на його утриманні, якщо не буде вста­новлено особу злочинця або він виявиться неплатоспроможним.
Однак механізм такого відшкодування наразі відсутній, що унемож­ливлює реалізацію вказаної норми.
В Україні зроблено декілька спроб виробити відповідні механізми відшкодування шкоди особам, що постраждали від злочинів, однак, ні одна з них ще не стала законом.
Міжвідомчою робочою групою Міністерства юстиції розроблено проект закону України «Про компенсацію шкоди жертвам насильницьких злочинів». Законопроект визначає підстави, умови та порядок компенсації заподіяної шкоди життю та здоров'ю жертв злочинів за рахунок держави.
Цей проект передбачає компенсаційну виплату з боку держави, коли внаслідок умисного насильницького злочину (інші випадки вчинення злочину ним не охоплюються), вчиненого на території України, завдана шкода здоров’ю або заподіяно смерть (завдана шкода майну не відшкодовується).
Сфера дії даного Закону достатньо багато обмежується порівняно з нормами статей 1177 та 1207 ЦК України, і якщо його і можна назвати механізмом реалізації відповідних статей ЦК України, то тільки ст. 1207, але і в цьому сенсі, він має дуже обмежений характер.
Крім того, викликає заперечення вживання у проекті закону України «Про компенсацію шкоди жертвам насильницьких злочинів» терміну „компенсація шкоди” замість „відшкодування шкоди”. Тобто йдеться про вид соціальної допомоги державою, про що пишуть розробники проекту. Однак, природа та порядок здійснення компенсаційних виплат і відшкодування шкоди за чинним законодавством не є тотожними.
У Верховній Раді України 25 травня 2006 р. було зареєстровано проект Закону «Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину».
На відміну від попереднього проекту Закону, у ньому пропонується здійснювати відшкодування матеріальної шкоди фізичним особам, які потерпіли від злочинних посягань на їхнє життя, здоров'я або майно. Такий підхід ґрунтуєтся на цивілістично-правових засадах щодо відшкодування відповідної шкоди.
Цей законопроект, порівняно із вищевказаним, є набагато більш відповідним до ЦК України, майже за всіма порівняними питаннями в рамках цього дослідження, однак він також вимагає уточнень.
Відповідальність за спричинення шкоди як цивільно-правовий обов'язок входить в зміст деліктного зобов'язання, підставою виникнення якого є заподіяння шкоди.
В тому випадку, якщо шкідливі наслідки наступили в результаті здійснення кримінального злочину, виникають відразу два види охоронних правовідносин: кримінальні і цивільні, в яких реалізується кримінальна і цивільно-правова відповідальність. Це стосується випадку, коли заподіяну шкоду відшкодовує сам заподіювач шкоди.
Передбачене ст. 1177 та 1207 ЦК України зобов’язання стосується іншого зобов’язання зобов’язання між державою та потерпілим, змістом якого є відшкодування державою шкоди, що заподіяна злочинцем, у випадках передбачених законом.
Відшкодування шкоди державою, заподіянної злочином, реалізується в рамках недоговірного зобов’язання. В системі недоговірних зобов’язань відшкодування державою шкоди, завданої злочином, визначається як деліктне зобов’язання.
Зміст зобов’язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, полягає у відшкодуванні шкоди, завданої потерпілому, за рахунок того, хто заподіяв шкоду. Але в рамках відшкодування державою шкоди, завданої злочином, заподіяну шкоду відшкодовує держава, яка, звичайно, не є правопорушником. Її „провина” у тому, що держані органи не виконали належним чином свій обов’язок не встановили правопорушника, а у випадку, якщо правопорушник виявився неспроможним відшкодувати шкоду внаслідок свого майнового положення чи інших обставин, то і такої „провини” у держави не має.
Оскільки держава „відповідає” не за свої дії та без вини, думаємо, що обов’язок держави відшкодувати шкоду, завдану злочином, не є цивільно-правовою відповідальністю, а є засобом захисту.
Як правило боржником у зобов’язанні є особа, що безпосередньо заподіяла шкоду. У зобов’язаннях, що виникають у зв’язку з відшкодуванням державою шкоди, завданої фізичній особі злочином, безпосереднім заподіювачем шкоди є правопорушник, особа, що вчинила злочинне діяння, однак особою, що зобов’язана відшкодувати шкоду є держава.
Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Це означає, що держава відмовляється від свого особливого статусу як суверена в приватноправових відносинах і не повинна користуватися будь-яким імунітетом, якщо це призводить до порушення рівності суб’єктів цивільних відносин.
Таким чином, держава, хоч і є особливим суб’єктом цивільних відносин, але у відносинах приватних має виконувати вимоги закону, як і інші суб’єкти цивільного права, в тому числі нести свої обов’язки по недоговірним зобов’язання, яким є, зокрема і зобов’язання відшкодування державою шкоди, завданої злочином, норми про яке міститься у книзі 5 ЦК України „Зобов’язальне право”.
Держава не вправі звільнятися від відшкодування шкоди, якщо вона виникла у випадках заподіяння шкоди держаними органами та службовцями, чи таке відшкодування шкоди держава здійснює за інших осіб, як у випадках, передбачених ст. ст. 1177 та 1207 ЦК України. Вона є суб’єктом, який несе підвищену відповідальність за благополуччя народу і це повністю визначає специфіку її правоздатності.
У відповідності до ст.ст. 1177 та 1207 ЦК України право на відшкодування державою матеріальної шкоди та шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю мають фізичні особи, які потерпіли від скоєного злочину.
Наявність шкоди є першою і обов’язковою умовою виникнення зобов’язань з відшкодування шкоди.
В нашому випадку значення має не будь-яка шкода, яку зазнав потерпілий, а тільки шкода, що стала наслідком злочинного діяння. Відповідно до ч.2 ст.49 КПК, особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду.
Фізична шкода визначається фахівцями з кримінального та кримінально-процесуального права як сукупність змін, що об’єктивно сталися внаслідок вчинення злочину в стані людини як фізичної істоти. До складових фізичної шкоди належать: тілесні ушкодження, розлад здоров’я, фізичні страждання, біль.
ЦК не знає такого поняття як „фізична шкода„ і не визначає його змісту, а тому, думаємо, що навіть у випадку вчинення злочину, дуже специфічного правопорушення, все одно має враховуватися цивілістично-правові визначення шкоди, оскільки відшкодування шкоди це інститут цивільного права, незалежно від характеру правопорушення (адміністративного, кримінального тощо).
Тому, існуючі в цивільному законодавстві тлумачення майнової шкоди, обсягу і розміру її відшкодування повинні однаково застосовуватися незалежно від того, яким деліктом вони спричинені цивільним чи кримінальним.
Це випливає з природи єдиного юридичного факту, який, з одного боку, є підставою притягнення особи до кримінальної відповідальності, а з іншого до цивільно-правової відповідальності в разі заподіяння злочином майнової шкоди.
У цивільному праві діє принцип повного відшкодування шкоди. Однак у нашому випадку два законопроекти, що розроблені для реалізації відповідних положень ЦК України у цьому питанні мають обмежений характер, у якійсь мірі це зумовлено і формулюваннями ст.ст. 1177 та 1207 ЦК України.
Так, за ЦК України (ст. 1177) майнова шкода, завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною.
Тобто моральна шкода державою не має відшкодовуватися.
Стаття 1207 ЦК України закріплює обов’язок держави відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину. Вже з формулювання видно, що держава має відшкодовувати не тільки матеріальну шкоду (і упущену вигоду як її складову частину), а й нематеріальну шкоду, що не передбачено вищевказаними законопроектами.
У відповідності до проекту закону України «Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину». Відшкодуванню за рахунок держави підлягає реальна матеріальна шкода, і не підлягає відшкодуванню державою моральна (немайнова) шкода, яка також передбачається за змістом ст. 1207 ЦК України.
У відповідності до проекту закону України «Про компенсацію шкоди жертвам насильницьких злочинів», відшкодуванню підлягає завдана шкода тільки здоров’ю або, якщо заподіяно смерть. Тобто про відшкодування шкоди, що завдана майну фізичної особи у ньому навіть не йдеться.
З смислу статей 1177 та 1207 ЦК України та інших статей про відшкодування шкоди в ЦК України, можна визначити такі умови відшкодування державою шкоди, завданої фізичній особі злочином:
1) наявність шкоди; 2) протиправна поведінка злочин; 3) наявність причинного зв’язку між злочином і шкодою, що настала, тобто шкода завдана внаслідок вчинення злочину; 4) потерпілим є фізична особа; 5) не встановлено особу, яка вчинила злочин або вона є неплатоспроможною.
У ст. 3 проекту закону України «Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину» як умова відшкодування шкоди державою вказується, що має бути вчинення злочинного посягання на права, свободи чи законні інтереси громадянина, внаслідок якого настала його смерть або завдано шкоди його здоров'ю, або завдано істотної шкоди його майну.
З огляду на те, що Європейська Конвенції про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів, прийня­тої 24 листопада 1983 р., взагалі не передбачає відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого, то навіть таке обмеження не здається несправедливим.
У відповідності до проекту закону України «Про компенсацію шкоди жертвам насильницьких злочинів» відшкодуванню підлягає тільки шкода, що завдана умисним насильницьким злочином, яким є суспільно небезпечне винне діяння, яке передбачено Кримінальним кодексом України і яким умисно заподіяно тяжке тілесне ушкодження фізичній особі або її смерть.
Тобто порівняно з ст. 1207 ЦК України розробники законопроекту обмежили відшкодування тільки вказаними випадками. У ст. 1207 йдеться про будь-яку шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину, у тому числі, необережні злочини.
Що стосується такої умови відшкодування державою шкоди, завданої злочином як „не встановлення особи, яка вчинила злочин або, якщо вона є неплатоспроможною”, думаємо, що крім названих випадків держава має на себе брати обов’язок відшкодовувати завдану злочином шкоду, і тому випадку, коли особа, яка скоїла злочин встановлена, але знаходиться у розшуку, оскільки у цьому випадку потерпілий з об’єктивних причин не може розраховувати на відшкодування шкоди особою, що завдала злочин.
З іншого боку саме правоохоронні органи держави мають здійснити заходи, щоб знайти особу, що переховується, а за невиконання цього обов’язку „відповідальність” має нести саме держава.
Нажаль у законопроекті «Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину» не знайшла місце норма про те, що держава має відшкодовувати потерпілому матеріальну шкоду не тільки у разі якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, але і у разі неплатоспроможності винної особи, як це передбачено ст.ст. 1177 і 1207 ЦК України.
Крім названих умов проект згадує: порушення кримінальної справи органом дізнання, досудового слідства чи прокуратури у зв'язку з вчиненням злочину проти громадянина і визнання його потерпілим у даній справі та визначення розміру матеріальної шкоди, завданої громадянину.
Думається, що умовою відшкодування шкоди державою, завданої злочином, має бути також встановлення дійсної потреби у відшкодуванні.
За таких умов держава, в першу чергу, зможе виконати свої зобов'язання щодо незахищених верств населення, буде дотримано принципи справедливості та суспільної солідарності, оскільки матеріально забезпечені потерпілі мають більше можливостей для соціальної реабілітації після злочинного посягання.
Актуальним на цей час залишається питання визначення реального механізму компенсації шкоди потерпілим від злочинів.
У відповідності до проекту закону України «Про компенсацію шкоди жертвам насильницьких злочинів» передбачений несудовий порядок відшкодування державою шкоди, завданої злочином. Мається на увазі створення спеціального органу виконавчої влади, що буде займатися виключно питаннями компенсації жертвам злочинів.
Однак, створення спеціально уповноваженого центрального орган виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики, ще раз підкреслює намагання авторів законопроекту не помічати ст.ст. 1177 та 1207 ЦК України, якими передбачено відповідне відшкодування, та те, що воно має цивілістичну природу. Звісно, що така думка не узгоджується з ЦК України, в якому передбачений відповідний інститут, саме як недоговірне зобов’язання держави.
У відповідності до ст. 3 проекту закону України «Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину» „спори між громадянами, яких визнано потерпілими, пов'язані з відшкодуванням шкоди, завданої їм злочином, розглядаються судом на загальних підставах до вирішення питання про відшкодування шкоди відповідно до цього Закону”.
Доречі фраза про те, що суд вирішує питання на загальних підставах про відшкодування шкоди, підкреслює намагання розробників проекту зробити наголос на цивілістичній природі відшкодування державою шкоди завданої злочином.
Однак, у законопроекті передбачена достатньо тривала досудова процедура. Складним та практично вкрай утрудненим можна вважа­ти спосіб вирішення питання про порядок відшкодування завданої шкоди за допомогою звернення спочатку до прокурора.
Визначення розміру компенсації потерпілому або відповідним особам за шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, внаслідок злочину, не є притаманним для органів прокуратури.
Це наводить на думку, що має бути створений спеціальний орган, що буде розглядати питання відшкодування шкоди державою, завдану злочином.
Думаємо, що процедура реалізації положень статей 1177, 1207 ЦК України повинна бути простою, процесуально економною, але в той же час реально здійсненною.
Таким органом може стати Фонд потерпілого в Україні, але не в такому вигляді як він передбачений у проекті закону України «Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину». Недоліками проекту, можна вважати: по-перше, не визначено чи буде створений Фонд потерпілого окремою юридичною особою з розгалуженою мережею місцевих осередків чи це буде лише окремий пункт бюджетного розпису з такою назвою, од­нак без статусу юридичної особи; по-друге, положення ч. 2 ст. 13 проекту не враховують вимог статті 95 Конституції України а потребують вичерпного переліку «інших» надходжень до Державного бюджету України і джерел, за рахунок яких передбачається формування Фонду потерпілого в Україні.
Він повинен мати відділення на місцях та побудований на ієрархічній засаді, до компетенції якого входили б виключно питання відшкодування за рахунок держави заподіяної злочином шкоди: від розгляду заяв про відшкодування шкоди і перевірки наведених у них фактів (через органи дізнання, досудового слідства) до виплати відшкодування.
Саме Фонд потерпілого в Україні відповідатиме за визначення розміру та прийняття рішення про відшкодування заподіяної злочином шкоди.
Надзвичайно складним залишається питання про наповнення коштів Фонду потерпілого, оскільки, очевидно, що бюджетних коштів на ці цілі виділено буде недостатньо.
Кошти для фонду можна накопичити за рахунок кримінально-правових штрафів, грошових сум, отриманих від реалізації конфіскованих коштовнос­тей та предметів, а також пайових внесків засуджених, благодійних пожертвувань, доходів від випуску фондом юридичних видань, при цьому бюджетні асигнування об­межуватимуться незначними дотаціями.
Крім того, на місцеві осередки Фонду можна покласти інші обов’язки, окрім рішення питання про відшкодування, та, власне, саме відшкодування. Так, працівники Фонду могли б на давати послуги, пов’язанні з реабілітацією потерпілих від злочинів.
Що стосується розміру відшкодування, то вони встановлені обома проаналізованими законопроектами. Установлення граничних розмірів відшкодування державою шкоди, завданої злочином, здається цілком справедливим, адже держава не може відшкодовувати всіляку шкоду, навіть за дотримання певних умов. Навіщо страхувати майно фізичним особам від злочинних посягань держава і так за все платить. Звісно, що таке положення не було б справедливим.
Наприклад, не буде справедливим відшкодування шкоди, завданої злочином, за рахунок держави у випадку, коли у помешканні фізичної особи з високими доходами викрадені матеріальні цінності, що є предметами розкоші на велику суму: коштовності, антикваріат тощо.
У разі відшкодування майнової шкоди, завданої фізичній особі внаслідок злочину державою, остання, за ч. 1 ст. 1191 ЦК, має право зворотної вимоги до винної особи у вчиненні злочину.
У відповідності до ст. 20 проекту закону України «Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину» держава компенсує витрати на відшкодовану громадянину відповідно до цього Закону шкоду шляхом регресної вимоги за рахунок особи (осіб), злочином якої (яких) завдано матеріальну шкоду громадянинові.
Підставою для регресної вимоги, зазначеної в частині першій, є постанова органу, який розслідує кримінальну справу, про визнання даної особи обвинуваченим у справі.
Однак, оскільки частина перша ст. 1191 ЦК України передбачає, що особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом, то має бути встановлена вина конкретного заподіювача шкоди у вчиненні злочину.
Звісно, що на стадїї визнання особи обвинуваченим у справі, її вина ще не доведена.
Тобто право регресу держави до винної особи має бути реалізоване тільки при встановленні в її діях складу злочину за вироком суду, що набрав законної сили.
Таким чином, Україні в даний час назріла необхідність створення цілісного національного механізму захисту прав потерпілих від злочинів. Для цього необхідно розробити реальні механізми відшкодування шкоди державою, завданою злочином.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради. 1996. № 30. Ст. 141.
2. Загальна декларація прав людини // Права людини в документах ООН. Амстердам-Київ, 1997. С. 518.
3. Конвенция по возмещению ущерба жертвам насильственных преступлений, утв. Советом Европы (ETS № 116) // Сборник документов Совета Европы в области защиты прав человека и борьбы с преступностью.- М. : СПАРК, 1998. С. 8185.
4. Декларация основных принципов правосудия для жертв преступлений и злоупотреблений властью. Принята резолюцией 40/34 Генеральной Ассамблеи ООН от 29 ноября 1985 года // Сборник документов Совета Европы в области защиты прав человека и борьбы с преступностью.- М. : СПАРК, 1998. С. 8689.
5. Цивільний кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 р. // Голос України. № 4546. 12 березня 2003 р. С. 528.
6. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 (з наступними змінами) // Відомості Верховної Ради. 2001. № 2526. Ст.131.
7. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року // Відомості Верховної Ради. 1961. № 2. Ст. 15.
8. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року // Офіційний вісник України. 2003. № 11. Ст. 461.
9. Агарков М. М. Обязательства по советскому гражданскому праву / М. М. Агарков // Избранные труды по гражданскому праву : в 2 т. Т. 1. М. : Центр ЮрИнфоР, 2002. С. 163461.
10. Алдошин О. Н. Ответственность государства по обязательствам во внутреннем гражданском обороте / О. Н. Алдошин // Частное право. 2002. № 7. С. 1524.
11. АлексеевС. С. Общая теория социалистического права / С. С. Алексеев. Выпуск второй. Свердловск, 1964. 521 с.
12. Бандурка О. Методологічні засади визначення вартості злочину щодо пересічної особи / О. Бандурка, В. Радченко // Право України. 2001. № 4. С. 9397.
13. Банковский А. В. Деликтные обязательства в международном частном праве Российской Федерации / А. В. Банковский // Современное право. 2001. №7. C. 4045.
14. Басин Ю. Г. Защита субъективных прав гражданских / Ю. Г. Басин, А. Г. Диденко // Юридические науки. 1971. Вып. 1. С. 1223.
15. Басін К. В. Юридична відповідальність як різновид соціальної відповідальності / К. В. Басін // Правова держава. ­­ Вип. 14. С. 108114.
16. Батюкова В. Е. Потерпевший в уголовном праве : дисс. ... канд. юрид. наук : 12.00.08 / В. Е. Батюкова. М., 1995. 212 с.
17. Бачинин В. А. Философия преступления: конспект лекций / В. А. Бачинин. СПб. : Изд-во Михайлова В. А., 2000. 64 с.
18. Біляк О. Інститут юридичної відповідальності: сучасні проблеми і тенденції розвитку / О. Біляк // Правова держава. 2003. Вип. 14 . С. 101107.
19. Бірюков І. А. Цивільне право України. Загальна Частина / І. А. Бірюков, Ю. О. Заїка, В. М. Співак. Київ : Наукова думка. 2000. 304 с.
20. Барткова О. Г. Проблемы участия Российской Федерации в имущественных отношениях, регулируемых гражданским законодательством : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 «Гражданское право; предпринимательское право; семейное право; международное частное право» / О. Г. Барткова. Тверь, 2002. 26 с.
21. Белякова А. М. Гражданскоправовая ответственность за причинение вреда: теория и практика / А. М. Белякова. М., 1996. 147 с.
22. Боботов С. В. Правосудне во Франции / С. В. Боботов. М., 1994.
23. Боброва Д. В. Права граждан на возмещение вреда / Д. В. Боброва. К. : КГУ, 1990. 120 с.
24. Бондаренко М. О тонких материях в юриспруденции. О практике рассмотрения дел о возмещении вреда / М. Бондаренко // Юридическая практика. 2006. № 36 (454). С. 1213.
25. Брагинский М. И. Договорное право. Общие положення / М. И. Брагинский, В. В. Витрянский. М. : Статут, 1997. 682 с.
26. Братусь С. Н. Юридическая ответственность и законность (очерки теории) / С. Н. Братусь. М . : Юрид. лит., 1976. 214 с.
27. Братусь С. Н. Советское гражданское право: субъекты гражданского права / С. Н. Братусь. М. : Юридическая литература, 1984. 287с.
28. Варкалло В. Об ответственности по гражданскому праву / [Пер. с польск. В. В. Залесского] ; Под. ред. С. Н. Братуся. М. : Прогресс, 1978. 328 с.
29. Васильєв С. В. Особливості судочинства у справах про відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю громадянина при виконанні ним трудових обов'язків : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 „Цивільне право та цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право”. Х., 1994. 20 с.
30. Васильєв С. В. Деликтное судопроизводство (Судопроизводство о возмещении вреда) : учеб. пособ. / С. В. Васильєв Х. : Одиссей, 2005. 448 с.
31. Васькин В. В. Гражданскоправовая ответственность / В. В. Васькин, Н. И. Овчинников, Л. Н. Рогович. Владивосток, 1988. 184 с.
32. Відшкодування матеріальної і моральної шкоди та компенсаційні виплати: нормативні акти, роз’яснення, коментарі / Відп. ред. П. І. Шевчук. К., 1998.
33. Голубєва Н. Ю. Зобов’язання із публічної обіцянки винагороди : дис. канд. юрид. наук : 12.00.03 / Неллі Юріївна Голубєва. Одесса, 2005. 215 с.
34. Государство должно помнить, что скупой платит дважды, а Госбюджет мал! // Юридическая практика. 2004. № 22. С. 12.
35. Гошовський М. І. Потерпілий у кримінальному процесі Украї­ни / М. І. Гошовський, О. П. Кучинська. К. : Юрінком Інтер, 1998. 192 с.
36. Гражданское право : Т. 1. / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. [6-е изд., перераб. и доп.]. М. : ТК Велби, 2002. 776 с.
37. Гражданское право. Ч. 2. / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. М. : ПРОСПЕКТ, 1998. 784 с.
38. Гражданское право Т. 3. / Под ред. А. П. Сергеева и Ю. К. Толстого. М. : Проспект, 1999. 624 с.
39. Гражданское право : в 2 т. Т. ІІ. Полутом 1 : учебник / Отв. ред. Е. А. Суханов. [2-е изд., перераб. и доп.]. М. : БЕК, 2002. 704 с.
40. Грибанов В. П. Ответственность по гражданскому праву / В. П. Грибанов // В кн. : Гражданское право. Т. 1. / Под ред. Е. А. Суханова. М. : БЕК, 1994. С. 172173.
41. Губська О. Відшкодування шкоди потерпілому від злочину під час закриття кримінальної справи за нереабілітуючими обставинами / О. Губська // Підприємництво, господарство, право. 2002. № 2. С. 9394.
42. Гузела М. В. Відшкодування заподіяної злочином шкоди за ініціативою суду в кримінальному судочинстві України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 „Кримінальний процес; криміналістика; судова експертиза” / М. В. Гузела. Львів, 1999. 20 с.
43. Гузела М. Форми відшкодування завданих злочином збитків в кримінальному судочинстві: реальність та п