УСТУПКА ВИМОГИ І ПЕРЕВЕДЕННЯ БОРГУ В ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИНАХ (НА МАТЕРІАЛАХ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ)

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП
3
Розділ I
Генеза інституту заміни осіб у зобов’язаннях

1.1. Етапи та передумови розвитку інституту заміни осіб у зобов’язанні
12
1.2. Загальні положення про відступлення права вимоги і переведення боргу 31
Розділ II
Заміна кредитора у цивільно-правових зобов’язаннях

2.1. Предмет, підстави та наслідки відступлення права вимоги
48
2.2. Межі та обмеження відступлення права вимоги 104
Розділ III
Заміна боржника у цивільно-правових зобов’язаннях

3.1. Предмет, підстави та наслідки переведення боргу
142
3.2. Межі та обмеження переведення боргу
174
ВИСНОВКИ
179
ДОДАТКИ

Перелік використаних джерел
187

ВСТУП

Актуальність теми. Перехід України до ринкової економіки і пов’язане з цим розширення цивільно-правового обігу внаслідок допущення до нього прав вимог та боргів обумовлює необхідність проведення на науковому рівні аналізу відповідних цивільно-правових конструкцій і механізмів, ґрунтовного дослідження проблем застосування в судовій практиці норм, що регулюють заміну осіб у зобов’язаннях.
В сучасних умовах підвищення динаміки зобов’язальних відносин, які складають цивільний оборот, заміна суб’єктного складу будь-якого зобов’язання, що раніше, в умовах адміністративно-командної системи та планової економіки, розглядалася як виключення, набуває все більшого поширення у договірній практиці. Крім того, завершення процесу стихійного формування ринкового середовища обумовлює відмову держави від багатьох обмежень в сфері приватного права, в тому числі й стосовно уступки вимоги і переведення боргу.
Правочини, спрямовані на заміну осіб у зобов’язаннях, особливо ті, що стосуються відступлення вимоги і переведення боргу, набувають поширення ще й тому, що цінність будь-якого суб’єктивного права, в тому числі права вимоги, зростає не тільки внаслідок вартості тих благ, яке дає його здійснення, а й внаслідок можливості передачі цього права іншим особам.
Потреби ринкової економіки вимагають створення умов для обігу не тільки речей, а й майнових прав та обов’язків, що неможливе без створення системи передачі цих об’єктів. Ефективна система передачі прав, в тому числі зобов’язальних прав вимоги, є невід’ємною частиною ринкового механізму, побудованого на засадах приватного права. Однак переважна частина норм цивільного законодавства України, незважаючи на прийняття нового Цивільного кодексу України, розрахована на правове регулювання обігу саме речей, а не майнових прав і обов’язків. Широке використання правочинів, спрямованих на заміну осіб у зобов’язаннях, за умови відсутності ефективної системи передачі прав і обов’язків не могло не викликати певних труднощів та суперечностей у практиці розгляду відповідних категорій господарських спорів. За розрахунками автора, що ґрунтуються на даних судової статистики, кількість справ, які щороку розглядаються господарськими судами України та тією чи іншою мірою пов’язані з заміною осіб у зобов’язаннях досягає, 10 000, і їх динаміка має тенденцію до зростання. Звичайно, така кількість справ, їх складність, тягне за собою істотну кількість помилок у застосуванні законодавства, що, в свою чергу, потребує розробки науково обґрунтованих рекомендацій і роз’яснень.
В умовах інтеграції України до світового та європейського економічного й правового простору велике значення має використання міжнародних актів та принципів договірного права, зокрема тих, що встановлюють цивілізовані засади обороту прав вимоги та боргів. Саме тому вкрай необхідним є дослідження світового досвіду, відображеного у міжнародних конвенціях та договорах, що регулюють відступлення прав вимоги, факторингові угоди. В світлі приєднання України до участі у цих міжнародних актах виникне проблема їх практичного застосування не тільки національними суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, а й судовими органами при вирішенні відповідних категорій спорів.
Незважаючи на те, що проблемам заміни кредитора у зобов’язанні вже приділялася увага у ґрунтовних наукових працях та дисертаційних дослідженнях як науковців України (О. О. Кот, Н. С. Кузнєцова, І. В. Спасибо-Фатєєва та ін.), так і інших держав (В. А. Бєлов, Л. О. Новосьолова, В. В. Почуйкін та ін.), концептуальні засади нового ЦК щодо відступлення права вимоги, з урахуванням підходів судової практики, які склалися до і після його прийняття, на дисертаційному рівні досліджуються вперше.
Що ж стосується переведення боргу, то цей інститут на дисертаційному рівні в Україні взагалі не досліджувався.
Зв’язок роботи з науковими програмами, темами. Обрана проблематика дослідження є складовою частиною цільової програми «Удосконалення правового механізму державного впливу на ринкові відносини (публічно-правові та приватноправові аспекти)» (номер державної реєстрації 0186.0.070869).
Тема дисертаційного дослідження пов’язана з програмами діяльності Харківського апеляційного господарського суду та Вищого господарського суду України, які спрямовані на внесення пропозицій щодо удосконалення чинного законодавства та практики його застосування.
Мета й завдання дослідження. Метою дисертації є дослідження на підставі комплексного аналізу наукової юридичної літератури, матеріалів судової та договірної практики основних проблем теоретичної конструкції відступлення вимоги і переведення боргу, її практичного функціонування; формулювання відповідних рекомендацій щодо змін у законодавстві України.
Для досягнення цієї мети поставлені наступні завдання: дослідити основні історичні етапи розвитку інституту заміни осіб у зобов’язаннях; визначити, з урахуванням концептуальних положень ЦК та інших актів законодавства підстави, порядок та наслідки уступки вимоги і переведення боргу у зобов’язанні; сформулювати поняття меж та обмежень відступлення права вимоги, класифікувати межі та обмеження з різних підстав і виявити класифікаційні особливості кожного з них; здійснити аналіз основних проблем, що стосуються переведення боргу, його меж та обмежень.
Об’єктом дослідження виступає юридична конструкція заміни осіб у зобов’язанні шляхом уступки вимоги й переведення боргу, її теоретична модель і пов’язані з застосуванням у судовій практиці окремі проблеми.
Предметом дослідження є комплекс цивільно-правових відносин, відносин іншої галузевої належності, які є основою, процедурою та наслідками відступлення вимоги й переведення боргу.
Методи дослідження. Методологічна основа дослідження ґрунтується на системі філософських, загальнонаукових та спеціально-юридичних методів. Діалектичний метод пізнання супроводжував увесь процес дисертаційного дослідження і дозволив розглянути тенденції розвитку інституту заміни осіб у зобов’язаннях на різних етапах. Використання логічного методу дозволило надати через рід і видову ознаку визначення багатьом поняттям, зокрема, у такий спосіб визначені відступлення права вимоги, обмеження уступки вимоги тощо. В роботі знайшов використання класифікаційний метод наукового аналізу, зокрема, за допомогою різних критеріїв створено класифікацію меж та обмежень відступлення права вимоги і переведення боргу. Крім того, широко використані історико-правовий (при дослідженні історичної генези заміни осіб у зобов’язаннях) та порівняльно-правовий методи (при порівнянні цивільного законодавства України з законодавством інших держав і міжнародно-правовими актами). Шляхом проведення аналізу та синтезу виявлялися загальні закономірності правовідносин, що виникали у зв’язку з уступкою вимоги і переведенням боргу. В процесі дослідження використовувалися також інші загальнонаукові та спеціальні методи наукового пізнання.
Сформульовані в дисертаційному дослідженні теоретичні висновки й практичні рекомендації ґрунтуються на працях українських і російських вчених-юристів дореволюційного, радянського та сучасного періодів: М. М. Агаркова, К. Н. Анненкова, В. А. Бєлова, Т. В. Боднар, М.І. Брагинського, С. М. Братуся, Є. О. Васильєва, В. В. Вітрянського, В.П. Грибанова, О. В. Дзери, А. С. Довгерта, О. С. Іоффе, В. М. Коссака, О.О. Кота, І. Ю. Краська, Н. С. Кузнецової, О. Г. Ломідзе, В. В. Луця, Д.І. Мейєра, В. Л. Мусіяки, І. Б. Новицького, Л. О. Новосьолової, Й.О. Покровського, В. В. Почуйкіна, О. А. Пушкіна, В. К. Райхера, М.Г. Розенберга, О. М. Садікова, Н. О. Саніахметової, М. М. Сібільова, І.В. Спасибо-Фатєєвої, Є. О. Суханова, Ю. К. Толстого, Є. О. Харитонова, Я.М. Шевченко, Г. Ф. Шершеневича, А. С. Яковлєва та ін.
У дисертації використовуються також роботи зарубіжних дослідників: Г. Дернбурга, Р. Зома, Л. Еннекцеруса, Х. Кьотца, Р. Саватьє, К. Цвайгерта та ін.
Наукова новизна одержаних результатів. У дисертаційному дослідженні містяться нові в теоретичному аспекті й важливі в практичному відношенні положення, які виносяться на захист, зокрема:
1) вперше на підставі аналізу історичного розвитку основних етапів генези уступки вимоги й переведення боргу зроблено висновок про обумовленість їх розвитку поступовим переходом цінності майнового права від його здійснення до можливості передачі іншим особам;
2) вперше обґрунтовано висновок, що предметом відступлення може бути лише зобов’язальна вимога, яка є дійсною, належним чином індивідуалізованою та правомірною; доведено, що вказані ознаки предмета є сутнісними, а відсутність хоча б одного з них позбавляє певну вимогу можливості бути предметом уступки;
3) наведені додаткові аргументи, що відступлення права, будучи самостійним правочином, може втілюватися у різні цивільно-правові договори — купівлі-продажу, міни, дарування права вимоги, факторингу, інші, в тому числі непойменовані договори; обґрунтовано, що на всі ці договори поширюються положення цивільного законодавства, що регулюють заміну кредитора у зобовязанні;
4) вперше здійснено аналіз правила щодо належної індивідуалізації права вимоги, яке відступається, зокрема узагальнено основні помилки, що допускаються в судовій практиці при його застосуванні (відсутність вказівки, чиє саме право вимоги (заборгованість) передається; відсутність посилання на договір, з якого випливає право вимоги; не вказується, чи виникло взагалі право вимоги у первісного кредитора; відсутність належної індивідуалізації прав за іменними цінними паперами у випадку передачі цих прав тощо);
5) дістала подальшого розвитку розроблена в юридичній науці концепція правонаділення, основні положення якої використано для обґрунтування можливості відступлення частини права вимоги;
6) обґрунтоване (нове) положення, що наслідками передачі частини права вимоги є, за загальним правилом, створення на боці кредитора часткової, а не солідарної множинності осіб, що підтверджено матеріалами судової практики;
7) з урахуванням підходів, що склалися у судовій практиці на підставі розгляду низки конкретних справ, обґрунтовано (новий) висновок, що предметом відступлення може бути право вимоги, якого на момент передачі не існує, але яке виникне у кредитора в майбутньому;
8) вказано, що індивідуалізація права вимоги, яке виникне в майбутньому, може здійснюватися за допомогою будь-яких засобів та ознак, які дозволять визначити підставу виникнення вимоги, її характер, обсяг, осіб, які є сторонами, тощо, чим доведено, що за допомогою вказаних ознак вимога, що виникне в майбутньому, не стає визначеною, однак набуває характеру вимоги, яка може бути визначена (ідентифікована);
9) вперше сформульоване поняття обмежень відступлення права вимоги як цивільно-правових засобів, що функціонують у вигляді позитивних обов’язків і заборон, у певних випадках перешкоджають виникненню правовідносин з передачі прав, обумовлюють їх виникнення наявністю/відсутністю певних обставин та встановлюють невигідні юридичні наслідки для осіб, що діяли всупереч згаданим обмеженням;
10) вперше проведено класифікацію обмежень уступки вимоги за допомогою комплексу критеріїв (за підставою встановлення, за сферою застосування, за змістом та ін.), запропоновано поділ обмежень уступки вимоги на публічно-правові й приватноправові;
11) вперше на дисертаційному рівні вказано на недоліки судової практики щодо обмеження відступлення права вимоги у зобов’язаннях, в яких винесене судове рішення зі спору, що дозволило довести можливість уступки вимоги й після винесення судового рішення, на стадії виконавчого провадження;
12) обґрунтовано неможливість передачі (незалежно від наявності прямої заборони в законодавстві) в порядку відступлення права вимоги переважних прав як таких, що не мають статусу самостійного об’єкта цивільних прав;
13) розроблено додаткові аргументи на користь кваліфікації переведення боргу як складного юридичного факту, складовими якого є: двосторонній правочин, за яким первісний боржник передає майновий обов’язок іншій особі (новому боржнику), яка приймає цей обов’язок на себе, та односторонній правочин кредитора, який виражається у наданні ним згоди на заміну первісного боржника новим відповідно до правочину між ними;
14) вперше на дисертаційному рівні досліджено юридичні ознаки правочину з переведення боргу між первісним та новим боржниками, він розглядається як правочин двосторонній, оплатний/безоплатний, консенсуальний, абстрактний, розпорядчий;
15) вперше проаналізовано співвідношення і взаємодію переведення боргу з суміжними правовими механізмами, зокрема відступленням права вимоги, новацією, прийняттям боргу, виконанням обов’язку боржника третьою особою; виявлена різноплановість цих правових механізмів.
На підставі науково обґрунтованих висновків розроблено рекомендації щодо удосконалення чинного цивільного законодавства та судової практики. Зокрема, внесено пропозиції щодо змін і доповнень ст. ст. 520, 603, 718 ЦК, ст. 18 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», пропонується удосконалити механізм зарахування у разі заміни боржника чи кредитора (ст. 603 ЦК), уточнити підстави заміни боржника (ст. 520 ЦК) та ін. Вперше сформульовані рекомендації щодо удосконалення практики вирішення господарських спорів, пов’язаних із заміною осіб у зобов’язаннях, зокрема це стосується застосування правила про належну індивідуалізацію предмета відступлення, наслідків передачі частини права вимоги, відмежування переводу боргу від зміни умов договору, надаються рекомендації щодо порядку розгляду питань заміни осіб у зобов’язаннях, за якими винесено судове рішення та ін.
Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання при удосконаленні не тільки норм загальної частини зобов’язального права України, а й законодавства про окремі види зобов’язань (купівлю-продаж, міну, дарування, зберігання, факторинг тощо), розрахунки, цінні папери, а також інших законодавчих актів.
Положення дисертації можуть бути використані при підготовці підручників, курсів лекцій, навчальних посібників, викладанні відповідних спецкурсів з цивільного та господарського права.
Сформульовані в результаті проведеного аналізу висновки і практичні пропозиції можуть бути використані суб’єктами договірних відносин, а також судовими органами як при вирішенні спорів за конкретними справами, так і при наданні роз’яснень з питань застосування законодавства, отже, здатні позитивно вплинути на правозастосовчу і договірну практику.
Апробація результатів дослідження. Авторські погляди, висновки та рекомендації щодо проблем заміни осіб у зобов’язаннях використано при вирішенні відповідних спорів під час розгляду більш ніж 200 справ у Харківському апеляційному господарському суді, у яких автор брав участь. Пропозиції автора, викладені у дисертаційному дослідженні, неодноразово обговорювалися на зібраннях суддів Харківського апеляційного господарського суду, господарських судів Харківської, Сумської та Полтавської областей, викладалися у доповідних записках щодо удосконалення судової практики, надісланих до Вищого господарського суду України. Основні положення дисертаційного дослідження використані для підготовки пропозицій щодо внесення змін до відповідних рекомендацій (роз’яснень, інформаційних листів) Вищого господарського суду України. Практичне значення результатів дослідження ще й в тому, що воно дозволило створити в рамках відповідної колегії апеляційного господарського суду спеціалізацію суддів щодо вирішення спорів, пов’язаних із заміною осіб у зобов’язанні.
Отримані в результаті проведеного наукового аналізу результати використані автором під час читання численних лекцій практичним працівникам, юрисконсультам, слухачам Академії суддів України.
Свої наукові погляди на проблеми, порушені у дисертаційному дослідженні, автор викладав на науково-практичних конференціях: «Господарське судочинство: подальше його вдосконалення та проблемні питання розгляду спорів, пов’язаних із державним регулюванням економічних відносин» (м. Харків, 2004 р.), «Актуальні проблеми цивільного права та процесу», присвяченій пам’яті професора Олександра Анатолійовича Пушкіна (м. Харків, 2005 р.) та інших. Окремі положення та висновки дослідження викладені в наукових публікаціях.
Публікації. Основні теоретичні та практичні положення дисертаційного дослідження викладено у шести статтях у наукових фахових виданнях згідно з вимогами ВАК України та у тезах доповідей і наукових повідомлень.
Усього за темою дисертації опубліковано 8 праць.
Структура дисертації обумовлена метою і задачами дослідження, а також логікою розташування матеріалу. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, поділених на шість підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг роботи становить 199 стор., з них основний текст — 186 стор., перелік використаних джерел містить 233 найменування.

Список литературы

ВИСНОВКИ ДО ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Підводячи підсумок проведеному дисертаційному дослідженню, слід відмітити наступне:
1. Аналіз історичної генези інституту відступлення права вимоги від часів римського права до сучасності свідчить про обумовленість його розвитку поступовим переходом цінності майнового права від його здійснення до можливості передачі іншим особам.
2. Уступка права вимоги — це двосторонній оплатний/безоплатний абстрактний розпорядчий правочин, який носить самостійний характер, укладається між первісним та новим кредитором і передбачає перехід до останнього зобов’язальних прав вимоги.
3. Під правочином, за яким передається зобов’язальне право вимоги за смислом п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК, розуміється двосторонній правочин, який може втілюватися у договір купівлі-продажу, міни, дарування, комісії, факторингу, управління майном, договір про спільну діяльність або змішаний договір.
4. Необхідно доповнити ст. 718 ЦК нормою, подібною за змістом до ч. 3 ст. 656 ЦК:
«3. До договору дарування права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом».
5. Предметом відступлення може бути лише зобов’язальна вимога, яка є дійсною, належним чином індивідуалізованою та правомірною.
6. Належна індивідуалізація зобов’язального права забезпечується шляхом вказівки, чиє саме право вимоги (заборгованість) передається, посиланням на договір, з якого випливає право вимоги, зазначенням підстав та моменту виникнення права вимоги у первісного кредитора тощо. Належну індивідуалізацію слід відрізняти від зайвої деталізації права вимоги.
7. Недотримання сторонами правила щодо індивідуалізації права вимоги має наслідком визнання цесійного договору неукладеним, а право вимоги вважається таким, що не перейшло до нового кредитора.
Порушенням правила належної індивідуалізації слід визнати уступку, здійснене за відсутності реальної вимоги, наприклад за договором оренди. В період дії такого договору об’єкт оренди за ним не може бути об’єктом іншого договору, укладеного пізніше, оскільки буде неможливим право користування цим об’єктом. Тому договір оренди, право вимоги орендної плати за яким передавалося, є недійсним як такий, що не відповідає вимогам закону. Відповідно, недійсними є і договори про уступку прав за ним.
8. Зобов’язальне право вимоги, що виникне в майбутньому, може бути предметом уступки, що ґрунтується на юридичній фікції майбутньої заборгованості — майбутнє право, що перейшло до нового кредитора з моменту укладання договору про уступку вимоги або з іншого моменту, визначеного сторонами. Тобто для цілей уступки вимоги за майбутньою вимогою визнаються риси наявної, вже існуючої вимоги.
9. Індивідуалізація права вимоги, яке виникне в майбутньому, може здійснюватися за допомогою будь-яких засобів та ознак, які дозволять визначити підставу виникнення вимоги, її характер, обсяг, осіб, які є сторонами, тощо, тобто за допомогою цих ознак вимога, що виникне в майбутньому, не стає визначеною, але набуває характеру вимоги, яка може бути визначена.
10. За відсутності обмежень поділу зобов’язань на частки та передачі частки права вимоги новому кредиторові виникнення у зобов’язанні множинності осіб не суперечить чинному законодавству.
11. Відступлення права вимоги в частці можливе як з вибуттям первісного кредитора з зобов’язання, так і без такого вибуття.
12. В порядку відступлення права вимоги можуть бути переданими як зобов’язальне право вимоги в цілому, так і окремі правомочності кредитора, з залишенням за ним решти правомочностей.
13. Наслідком відступлення частки права вимоги є встановлення на боці кредитора часткової множинності, крім випадків, коли договором, законом або суттю зобов’язання не передбачається встановлення солідарної множинності на боці кредитора.
14. Право вимоги і обов’язки виконання акцесорних зобов’язань, що забезпечують основне (порука, гарантія, сплата неустойки), не можуть передаватися окремо від основного зобов’язання за договорами відступлення права вимоги та переведення боргу.
15. У випадку коли одне й те ж саме право вимоги передається первісним кредитором неодноразово декільком особам внаслідок помилки чи зловживання з його боку, дійсним є відступлення права вимоги, яке оформлене договором, укладеним раніше. Всі подальші дублюючі відступлення є недійсними як такі, що суперечать ч.4 ст. 12, ч.1, 5 ст. 203, ст.ст. 512, 514 ЦК. Відповідно до ч.1 ст.216 ЦК вони не породжують правових наслідків, право вимоги вважається таким, що не перейшло до нового кредитора.
16. Уступка права вимоги за іменними цінними паперами здійснюється у порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії), під яким розуміється не тільки порядок, встановлений ЦК (ст. ст. 512–519 ЦК), але й процедура передачі прав, встановлена спеціальним законодавством про обіг цінних паперів, яке включає норми різної галузевої належності, в тому числі й публічно-правові. Норми ЦК щодо цесії можуть застосовуватись до випадків відступлення прав за цінними паперами лише у випадках, коли застосування цих норм не суперечить правовій природі та суті даної групи цінних паперів.
17. Цесія та індосамент співвідносяться як категорії «загального» та «особливого», розмежування між ними проводиться в залежності від юридичної спрямованості, характеру, обсягу відповідальності сторін, форми відповідних правочинів та їх функціонального призначення.
18. Заміна осіб у зобов’язанні не має наслідком зміну перебігу позовної давності, тобто за відступленою вимогою строк позовної давності починається не з моменту укладання договору про уступку вимоги, а за загальними правилами, встановленими ст. 261 ЦК. В обґрунтування своїх заперечень проти вимог кредитора боржник може посилатися на сплив строку позовної давності як в тому разі, коли цей строк закінчився до моменту отримання боржником повідомлення про уступку, так і тоді, коли позовна давність сплинула після отримання повідомлення. У разі, коли момент спливу позовної давності настав після отримання повідомлення про цесію, строк позовної давності в цій частині підлягає зарахуванню по відношенню до нового кредитора.
19. Коли кредитор передає право вимоги іншій особі, яка, в свою чергу, відступає його наступному кредитору і так далі, тобто має місце «множинне» відступлення, в такому випадку пріоритет для боржника має повідомлення про цесію, отримане ним в останню чергу.
20. Під обмеженням уступки права вимоги слід розуміти такі цивільно-правові засоби, що функціонують у вигляді позитивних обов’язків та заборон, перешкоджають виникненню правовідносин з передачі прав або обумовлюють їх виникнення наявністю/відсутністю певних обставин та встановлюють невигідні юридичні наслідки для осіб, що діяли всупереч згаданим обмеженням.
21. Види обмежень уступки вимоги класифікуються за підставою встановлення, за сферою застосування, за змістом, за характером; виділяються обмеження, обумовлені суб’єктним складом відповідних відносин, правочином з уступки вимоги, оборотоздатністю об’єктів, що передбачається відступити, та ін.
22. Незалежно від наявності прямої заборони у цивільному законодавстві не можуть бути передані в порядку уступки права вимоги переважні права, оскільки невідчужуваність є їх сутнісною ознакою, обумовленою тим, що переважні права не мають статусу самостійного об’єкта цивільних прав.
23. Питання про правомірність відступлення права вимоги відшкодування моральної шкоди, заподіяної фізичній та відповідно юридичній особі, слід вирішувати диференційовано. Відступлення даного права є допустимим для юридичної особи, однак є неприйнятним для особи фізичної.
24. Немає принципових обмежень ні концептуального, ні прикладного характеру щодо можливості відступлення права вимоги після винесення судового рішення про стягнення боргу на користь первісного кредитора, на стадії виконавчого провадження. Винесення судового рішення не впливає на зміст зобов’язання і не змінює його природи. В даному випадку уступка права вимоги є підставою процесуального правонаступництва.
25. Переведення боргу є складним юридичним фактом, складовими якого є наступні правочини:
— двосторонній правочин, за яким первісний боржник передає майновий обов’язок, що складає зміст зобов’язання, іншій особі (новому боржнику), яка приймає цей обов’язок на себе;
— односторонній правочин кредитора, який містить надання ним згоди на заміну первісного боржника новим відповідно до правочину між ними.
26. Уступка вимоги й переведення боргу мають схожість за їх функціональним призначенням, змістом правових норм, що їх регулюють. В той же час їх слід розмежовувати в залежності від правових підстав, предмета, суб’єктного складу, ступеня участі іншої сторони.
27. В ч. 2 ст. 18 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» необхідно в абзаці восьмому слова «переведення на нього боргу» замінити словами «прийняття ним боргу».
28. Статтю 520 ЦК слід викласти в наступній редакції:
«Стаття 520. Підстави заміни боржника
Боржник у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок:
а) правонаступництва;
б) переведення боргу за правочином
Переведення боргу, вчинене без згоди кредитора, може бути визнане недійсним;
в) прийняття боргу.
2. Боржник у зобов’язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом, та за рішенням суду.
Особливості заміни боржника у процесі вжиття і здійснення заходів щодо відновлення платоспроможності боржника згідно з планом санації встановлюється законом»
Боржник у зобов’язанні не може бути замінений у випадках, коли це передбачено договором, законом або випливає із суті зобов’язання».
29. Переведення боргу є правочин двосторонній, оплатний/безоплатний, консенсуальний, абстрактний, розпорядчий. Переведення боргу як двосторонній правочин вчиняється між первісним та новим боржником та є дійсним за згодою кредитора, втіленою в односторонньому правочині.
30. Предметом правочину, за яким переводиться борг, є юридичний обов’язок майнового характеру, що входить до змісту зобов’язання між первісним боржником і кредитором та полягає у сплаті грошових коштів, передачі майна, виконанні робіт, наданні послуг, інших діях боржника.
31. У випадку коли укладений між особами договір містить умови щодо передачі обов’язку (переведення боргу), до відносин, що склалися, повинні застосовуватися вимоги цивільного законодавства, які регулюють заміну боржника у зобов’язанні незалежно від того, в який договір втілюється передача боргу (купівлі-продажу, міни, дарування тощо).
32. До ст. 603 ЦК слід внести наступні зміни:
Назву викласти в такій редакції: «Стаття 603. Зарахування у разі заміни кредитора чи боржника».
Доповнити статтю частиною третьою наступного змісту:
«3. Правила цієї статті застосовуються до випадків заміни боржника у зобов’язанні за наявності у нього зустрічної вимоги до кредитора».
33. Переведення боргу укладається за згодою кредитора, така згода є одностороннім правочином. Згода кредитора може бути надана як до укладання договору про переведення боргу, так і після нього. Наступна згода кредитора набуває чинності з моменту сприйняття її первісним боржником, причому в даному випадку не має значення від кого він отримав відомості про це — від кредитора чи від нового боржника, якого сповістив кредитор.
34. Сторони у договорі не мають права відступати від вимог ст. 520 ЦК, вказавши, що переведення боргу може бути здійснене без згоди кредитора. Обов’язковість вимог ст. 520 ЦК випливає як з її змісту, так і з суті переведення боргу, тому ч. 3 ст. 6 ЦК щодо права сторін відступати від положень актів цивільного законодавства не застосовується.
35. Змістом договору переведення боргу є юридичний обов’язок первісного боржника, який переходить до нового боржника в повному обсязі. Однак передача частки боргу не суперечить чинному законодавству.
36. Обмеження переведення боргу — це такі цивільно-правові засоби, що функціонують у вигляді позитивних обов’язків та заборон, які у певних випадках перешкоджають виникненню правовідносин з переведення боргу, обумовлюють їх виникнення наявністю/відсутністю певних обставин та встановлюють невигідні юридичні наслідки для осіб, що діяли всупереч згаданим обмеженням.
37. В залежності від джерела встановлення існують обмеження, встановлені законом, іншим нормативно-правовим актом; обмеження, передбачені договором між первісним боржником і кредитором; обмеження встановлені рішенням суду; обмеження, що випливають із суті зобов’язання.
38. Передача боргу може відбуватися під умовою. В тому разі, коли кредитор, будучи повідомленим, що передача боргу відбудеться під умовою, надав згоду на таке переведення, умова переведення фактично стала умовою договору між первісним боржником і кредитором. Коли первісний і новий боржники дійшли згоди на передачу боргу під умовою, вони зобов’язані повідомити про це кредитора, з тим щоб він при наданні згоди вказав, що надає (або не надає) згоду на передачу боргу саме під умовою.

Перелік використаних джерел

1. Цвайгерт К., Кетц Х. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права: Пер. с нем. В 2 т. — М.: Междунар. отношения, 1998. — Т. 2.— 512 с.
2. Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под общ. ред. акад. РАН, д.ю.н., проф. В. С. Нерсесянца. — М.: Норма, 2004. — 784 с.
3. Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 512 с.
4. Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права. — Тула: Автограф, 2001. — 720 с.
5. Дернбург Г. Пандекты. — М.: Университетская типография, 1904. — Т. 3. Обязательственное право.— 490 с.
6. Барон Ю. Система римского гражданского права. Кн. 4. Обязательственное право. — С.Пб.: Изд. Книжного магазина Н. К. Мартынова, 1910. — 272 с.
7. Крылов Н. И. Система римского гражданского права: Курс лекций.— М.: Б. и. — 1871. — Т. 1. —273 с.
8. Яковлев А.С. Имущественные права как объекты гражданских правоотношений. Теория и практика. — М.: Ось-89, 2005. — 192 с.
9. Покровский И.А. История римского права. — М.: Статут, 2004. — 540 с.
10. Кот О.О. Перехід прав кредиторів: Історія. Теорія. Законодавство. — К.: Юрінком Інтер, 2002.— 160 с.
11. Гай. Институции: Пер с лат. Ф. Дадынского / Под ред. В.А. Савельева, Л.Л. Кофанова. — М.: Юристъ, 1997. — 368 с.
12. Римское частное право / Под ред. проф. И.Б. Новицкого и проф. И.С. Перетерского: Учебник. — М.: Юриспруденция, 2000. — 448 с.
13. Салогубова Е.В. Римский гражданский процесс. — М.: Городец-издат, 2002. — 157 с.
14. Нерсесов Н.О. Представительство и ценные бумаги в гражданском праве (по изд. 1889 г.). — М.: Статут, 2000. — 286 с.
15. Муромцев С.А. Избранные труды по римскому и гражданскому праву — М.: Центр Юринфор, 2004. — 765 с.
16. Пухан И., Поленак–Акимовская М. Римское право: Базовый учебник. — М.: Зерцало-М, 2003. — 448 с.
17. Туктаров Ю. Е. Имущественные права как объекты гражданско-правового оборота // Актуальне проблемы гражданского права: Сб. Ст. / Под ред. О.Ю. Шилохвоста. — М.: Норма, 2003. — Вып. 6.
18. Вавин Н. Природа и понятие договорной цессии в современных законодательствах // Юрид. вестн. — 1916. — № 13/1. — С. 118–147.
19. Белов В.А. Договор уступки требования в русском гражданском праве // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 11. Право. — 1999. — № 6. — С. 19–31.
20. Законы гражданские с разъяснениями Правительствующего Сената и комментариями русских юристов. Составил И.М. Тютрюмов.— М.: Статут, 2004. — Кн. 4. — 635 с.
21. Яковлев А.С. Имущественные права как объекты гражданских правоотношений: Дис. … канд. юрид. наук. — Воронеж, 2003. — 226 с.
22. Французский гражданский кодекс. — С.Пб.: Юрид. центр «Пресс», 2004. — 1101 с.
23. Мейер Д. И. Русское гражданское право.— М.: Статут, 1997. — Ч. 2. — 455 с.
24. Анненков К. Система русского гражданского права. — С.Пб.: Типография М. М. Стасюлевича, 1898. — Т. 3. Права обязательственные.— 477 с.
25. Победоносцев К.П. Курс гражданского права. — С.Пб.: Синоидальная типография, 1896. — Ч. 3. Договоры и обязательства. — 620 с.
26. Почуйкин В.В. Цессия в российском дореволюционном и советском гражданском праве // Вестн. Высшего арбитражного суда Российской Федерации. — 2000. — № 4. — С. 119–128.
27. Гражданский кодекс Советских республик / Текст и практ. коммент. под ред. А. Малицкого. — К.: Гос. изд-во Украины, 1923. — 316 с.
28. Гражданский кодекс Советских республик / Текст и практ. коммент. под ред. А. Малицкого. — 3-е изд., исправ. и доп. — К.: Юрид. изд-во НКЮ УССР, 1927. — 374 с.
29. Маттеи У., Суханов Е.А. Основные положения права собственности. — М.: Юристъ, 1999. — 383 с.
30. Шестаков В.А. Цессия в российском гражданском праве: Дис. … канд. юрид. наук. — Волгоград, 2003. — 202 с.
31. Боднар Т.В. Зміни в суб’єктному складі договірного зобов’язання // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 7. — С. 7–11.
32. Черепахин Б. Б. Правопреемство по советскому гражданскому праву // Труды по гражданскому праву. — М.: Статут, 2001. — 479 с.
33. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: В 4 т. / А.Г. Ярема, В.Я. Карабань, В.В. Кривенко, В.Г. Ротань. — К.: А. С. К.; Севастополь: Ін-т юрид. дослідж., 2004. — Т. 2. — 864 с.
34. Цивільний кодекс України: Наук.-практ. комент. / За ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. — К.: Істина, 2004. — 928 с.
35. Постанова Вищого арбітражного суду України № 04-1/17-9/192 від 15 листопада 2000 р. у справі № 17-2-2/412 (арбітражний суд Одеської області) // Наряди Вищого арбітражного суду України за 2000 р.
36. Слюсаревский Н. Н. Имущественный поручитель. Кто он — поручитель или залогодатель? // http://www.commerciallaw.com.ua/ukr/legislative/public/189/.
37. Слюсаревский Н.Н. Имущественный поручитель — залогодатель, устанавливающий залог в обеспечение чужого обязательства // Предпринимательство, хозяйство и право. — 2002. — № 11. — С. 19–23.
38. Красько И.Е. О суброгации // Предпринимательство, хозяйство и право. — 1999. — № 7. — С. 28–29.
39. Цивільне право України: курс лекцій: У 6 т. / Р.Б. Шишка, Л.В. Красицька, В.В. Сергієнко, та ін.; За ред. Р. Б. Шишки. — Х.: Еспада, 2005. — Т. 5. Кн. 1: Загальні положення зобов’язального права — 224 с.
40. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Общие положения. — М.: Статут, 1999. — 848 с.
41. Гражданское право: Учебник / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. — М.: Проспект, 1999. — Т. 1. — 600 с.
42. Спасибо-Фатеева И.В. Правовая природа цессии // Предпринимательство, хозяйство и право. — 1998. — № 11. — С. 13–14.
43. Уруков В. Вексель и цессия // http://usufov.ru/statia/veks_I_cesia.php.
44. Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького.— К.: Юрінком Інтер, 2004. — Т. 2. — 552 с.
45. Архів арбітражного суду м. Києва за 2000 р. Справа № 10/313.
46. Новоселова Л. А. Сделки уступки права требования в коммерческой практике. Факторинг. — М.: Статут, 2003. — 494 с.
47. Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право.— М.: Статут, 2000. — Кн. 2: Договоры о передаче имущества. — 800 с.
48. Рыжков Ю. В., Мельник В. В. О спорах, связанных с переменой лиц в обязательстве // Вестн. ВАС Российской Федерации. — 2001. — № 12. — С. 79–90.
49. Гражданский кодекс Российской Федерации.: Текст, комментарии, алфавитно-предметный указатель / Под ред. О. М. Козырь, А.Л. Маковского, С.А. Хохлова. — М.: Спарк., 1997. — Ч. 2. — 494 с.
50. Цивільний кодекс України. Наук.-практ. коментар: У 2 ч. / За заг. ред. Я.М. Шевченко. — К.: Ін Юре, 2004. — Ч. 2. — 896 с.
51. Почуйкин В. В. Уступка права требования: основные проблемы применения в современном гражданском праве России. — М.: Статут, 2005. — 203 с.
52. Белов В. А. Сингулярное правопреемство в обязательстве. — М.: Центр ЮрИнфор. — 2000. — 288 с.
53. Белов В. А. Гражданское право: Общая и Особенная части: Учебник. — М.: Центр ЮрИнфор, 2003. — 960 с.
54. Бердников В.В. Распорядительная сделка как способ изменения имущественно-правового положения лица // Законодательство. — 2002. — № 2. — С. 16–22.
55. Бердников В.В. Распорядительная сделка как способ изменения имущественно-правового положения лица // Законодательство. — 2002. — № 3. — С. 30–39.
56. Иоффе О.С. Избранные труды: В 4 т. — С.Пб.: Юрид. центр «Пресс», 2004. — Т. 3. Обязательственное право. — 544 с.
57. Агарков М. М. Обязательство по советскому гражданскому праву // Избранные труды по гражданскому праву. В. 2 т.— М.: Центр ЮрИнфор, 2002. — Т. 1. — 490 с.
58. Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень: Закон України від 18 листопада 2003 р. № 1255-IV // Офіційний вісник України. — 2003. — № 52. — Ст. 2734.
59. Лапач В. А. Система объектов гражданских прав: Теория и судебная практика. — С.Пб.: Юридический центр «Пресс», 2004. — 837 с.
60. Спасибо-Фатєєва І. В. Поняття майна, майнових та корпоративних прав як об’єктів права власності // Українське комерційне право. — 2004. — № 5. — С. 9–18.
61. Цивільне право України: Підручник: У 2 т. За заг. ред. В. І Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — Т. 1. — 480 с.
62. Кот О. О. Перехід прав кредитора за новим Цивільним кодексом України // Новий Цивільний та Господарський кодекси України та проблеми їх застосування: Матеріали наук.-практ. семінару: Харків, 23 квіт. 2003 р. / Уклад.: М. І. Панов, В. І. Борисова, В. Л. Яроцький та ін. — Х.: Нац. юрид. акад. України, 2004. — С. 88–90.
63. Гражданский кодекс Российской Федерации. Части первая, вторая и третья. — М.: Юристъ, 2002. — 556 с.
64. Гражданский закон Латвии // Гражданский кодекс Латвийской Республики. — С.Пб.: Юрид. центр «Пресс». — 2001. — 830 с.
65. Решетина Е. Н. Правовая природа корпоративных эмиссионных ценных бумаг. — М.: Городец, 2005. — 160 с.
66. О рынке ценных бумаг: Федеральный закон РФ от 22 апреля 1996 г. № 39-ФЗ // СЗ РФ. — 1996. — № 17. — Ст. 1918.
67. Степанов Д. Вопросы теории и практики эмиссионных ценных бумаг // Хозяйство и право. — 2002. — № 4. — С. 77–80.
68. Ломидзе О.Г. Правонаделение в гражданском законодательстве России: Дис. … д-ра юрид. наук. — Ростов-на-Дону, 2003. — 413 с.
69. Уніфікований Закон про переказні векселі та прості векселі. Додаток I до Конвенції, якою запроваджено Уніфікований Закон про переказні векселі та прості векселі від 7 червня 1930 р. // Вексель в Україні: Зб. систематизованого законодавства. Додаток до газети «Бізнес». — 2000. — № 34.
70. Постанова Харківського апеляційного господарського суду від 5 травня 2003 р. у справі № 05/413-02 // Наряди харківського апеляційного господарського суду за 2003 р.
71. Лищишин О.І., Матолич С.В. Довідник економіста-підприємця. — Львів: Б. в., 1992. — 180 с.
72. Ассоциации. Акционерные общества: правовые основы предпринимательства. Словарь рыночной экономики. — М.: Ветеран, 1991. — 400 с.
73. Фінансово-правовий словник / Укл.: В.В. Безугла, О.Д. Василик, Л.К. Воронова та ін. — К.: Київ. ун-т., 1993. — 136 с.
74. Шершеневич Г. Ф. Курс торгового права. — М.: Изд-во братьев Башмаковых, 1912. — Т. 3. Вексельное право. Морское право. — 345 с.
75. Новицкий И.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательстве. — М.: Госюриздат, 1950. — 416 с.
76. Вексельное обращение. Справочник и комментарии. Сб. систематизированного законодательства // Бухгалтерия. — 2002. — № 30/1-2 (497). — С. 18–36.
77. Белов В.А. Цессия и индоссамент: Сходства и различия // Рынок ценных бумаг. — 1998. — № 2. — С. 66–70.
78. Белов В.А. Цессия и индоссамент: Сходства и различия // Рынок ценных бумаг. — 1998. — № 3. — С. 34–36.
79. Гонгало Б.М. Учение об обеспечении обязательств: Вопросы теории и практики. — М.: Статут, 2002. — 227с.
80. Василевская Л.Ю. Учение о вещных сделках по германскому праву. — М.: Статут, 2004. — 538 с.
81. Постанова Вищого арбітражного суду України № 04-1/11–13/90 від 27 липня 2000 р. у справі № 8/16 арбітражного суду м. Києва // Наряди Вищого арбітражного суду України за 2000 р.
82. Архів господарського суду Харківської області за 2003 р., справа № 08/302-03.
83. Архів господарського суду Харківської області за 2004 р., справа № 21/11-04.
84. Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва: Закон України від 23 грудня 2004 р. № 2286–IV // Президентський вісник. — 2005. — № 3.
85. Постанова Вищого господарського суду України від 11 червня 2002 р. у справі № Д4/14 (02-5/5-9/17) // http://www.arbitr.gov.ua/documents/4_14_2002-06-11.html.
86. Про затвердження Інструкції про порядок ведення обліку й оформлення операцій із зерном і продуктами його перероблення на хлібоприймальних та зернопереробних підприємствах незалежно від форм власності і господарювання: наказ Міністерства аграрної політики України від 11 липня 2005 р. № 310 // Офіційний вісник України. — 2005. — № 32. — Ст. 1963.
87. О международном факторинге: Конвенция ЮНИДРУА. Оттава, 28 мая 1988 г. // Журн. международного частного права. — 1995. — № 4. — С. 28–36.
88. Шмиттгофф К. Экспорт: право и практика международной торговли. — М.: Юрид. лит., 1993. — 512 с.
89. Шевченко Е. Е. Договор финансирования под уступку денежного требования в системе гражданского права Российской Федерации. — М.: Ось-89, 2005. — 336 с.
90. Принципы Европейского договорного права: Пер. Ю.В. Федоровой // http://www.alexkh.ibrae.ac.ru/pectru.html.
91. Герценберг В.Г., Перетерский И.С. Обязательственное право: Кн. V Гражданского уложения: проект, внесенный 14 октября 1913 г. в Государственную думу. — С.Пб.: Изд-во юрид. книжн. склада «Право», 1914. — 243 с.
92. Байбак В. В. Обязательственное требование как объект гражданского оборота. — М.: Статут, 222 с.
93. Степаненко Е. К. Уступка прав требования в банковских обязательствах: Дис. … канд. юрид. наук. — М., 2003. — 241 с.
94. Постанова Вищого арбітражного суду України № 04-1/11-18/39 від 12 серпня 2000 р. у справі № 14/334 // Наряди Вищого арбітражного суду України за 2000 р.
95. Яковлев В. Ф. Суд работает не на государство, а на закон // ЭЖ-Юрист. — 2000. — № 23-24.
96. Крашенинников Е. А. Допустимость уступки требования // Хозяйство и право. — 2000. — № 8. — С. 78–85.
97. Дернбург Г. Пандекты. — М.: Университетская типография., 1911. — Т. 3. Обязательственное право. — 490 с.
98. Хаскельберг Б. Л., Ровный В. В. Индивидуальное и родовое в гражданском праве. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Статут, 2004. — 236 с.
99. Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации, части второй (постатейный) / под ред. О. Н. Садикова. — М.: Юринформцентр, 1996. — 720 с.
100. Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации: В 3 т. Т. 2: Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации, части второй / Под ред. Т. Е. Абовой и А. Ю. Кабалкина. — М.: Юрайт-Издат, 2004. — 1045 с.
101. Постанова Вищого арбітражного суду України від 30 січня 2001 р. № 04-1/11-7/5 у справі № 13/28 арбітражного суду м. Києва // Наряди Вищого арбітражного суду України за 2001 р.
102. Постанова Харківського апеляційного господарського суду від 3 лютого 2003 р. у справі № 34/183-02 // Наряди Харківського апеляційного господарського суду за 2003 р.
103. Постанова Харківського апеляційного господарського суду від 23 січня 2003 р. у справі № 21/166-02 // Наряди Харківського апеляційного господарського суду за 2003 р.
104. Научно-практический комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации, части первой / Под ред. проф. В.П. Мозолина и проф. М.Н. Малеиной. — М.: Норма, 2004. — 848 с.
105. Гаврина С. Уступаем право требования // Юридическая практика. — 2003. — № 27 (289). — С. 1, 7.
106. Постанова Вищого арбітражного суду України № 04-1/11-11/75 від 27 червня 2001 р. у справі № 3/591 // Наряди Вищого арбітражного суду України за 2001 р.
107. Постанова Харківського апеляційного господарського суду від 16 травня 2005 р. у справі № 07/27-05 господарського суду Харківської області // Архів господарського суду Харківської області за 2005 р. Справа № 07/27-05.
108. Решение Федерального арбитражного суда Поволжского округа от 26 июля 2001 г. по делу № А 12-3449/2001-С 32 // www. garant. ru.
109. Постанова Харківського апеляційного господарського суду від 3 лютого 2003 р. у справі № 3240-8/189 // Наряди Харківського апеляційного господарського суду за 2003 р.
110. Постанова Вищого господарського суду України від 13 липня 2004 р. у справі № 6/1 // Вісн. господарського судочинства. — 2004. — № 4.
111. Постановление Президиума Высшего Арбітражного Суда РФ от 23 октября 2001 г. № 2781/01 // www.garant.ru.
112. Домбругова А. Заміна осіб у зобов’язанні // Юрид. вісник України. — 2005. — № 18.
113. Про деякi питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирiшеннi спорiв: Інформаційний лист Вищого арбiтражного суду України № 01-8/391 вiд 14 жовтня 1999 p. // www.arbitr.gov.ua.
114. Постановление президиума ВАС РФ № 6925/98 от 30 марта 1999 г. // www.garant.ru.
115. Постановление президиума ВАС РФ от 19 октября 1999 г. № 7945/98 // www.garant.ru.
116. Архів арбітражного суду м. Києва за 2000 р. Справа № 14/103.
117. Архів арбітражного суду Тернопільської області за 1999 р. Справа № 9/169-1372.
118. Архів арбітражного суду Тернопільської області за 1999 р. Справа № 5/416-2921.
119. Архів арбітражного суду Тернопільської області за 2000 р. Справа № 4/135-1075.
120. Постанова Верховного Суду України від 5 жовтня 2004 р. у справі № Д31/131/(Д1/111) // Вісн. господарського судочинства. — 2005. — № 1.
121. Архів господарського суду Харківської області за 2002 р., Справа № 2312/5-32.
122. Наумов О. А., Слесарев В. Л. Разрешение споров о признании цессии недействительной // Арбитражная практика. Спецвыпуск. — 2001.
123. Габов А. В. Некоторые проблемные вопросы уступки права // Хозяйство и право. — 1999. — № 4.
124. Анненков К. А. Система русского гражданского права. — С.Пб.: Типография М. М. Стасюлевича, 1910. — Т. 1. Введение и общая часть. — 703 с.
125. Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права (по изд. 1907 г.). — М.: Спарк., 1995. — 556 с.
126. Трепицын И. Н. Гражданское право губерний Царства Польского и русское в связи с проектом русского гражданского уложения. Общая часть обязательственного права / И. Н. Трепицын. — Варшава: Типография Варшавского учебного округа, 1914. — 345 с.
127. Пушай В. І. Деякі проблеми відступлення права вимоги за новим Цивільним кодексом України // Вісн. господарського судочинства. — 2004. — № 3. — С. 230–235.
128. Скловский К. И. Договор об уступке права требования (факторинге) в судебной практике. — М.: Дело, 2000. — 512 с.
129. Философский словарь / Под ред. И. Т. Фролова. — М.: Политиздат, 1991. — 560 с.
130. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности: Пер. с фр. В. А. Туманова. — М.: Междунар. отношения, 1998. — 400 с.
131. Ломидзе О.Г. Правонаделение в гражданском законодательстве России. — С.Пб.: Юрид. центр «Пресс», 2003. — 535 с.
132. Новоселова Л. А. Уступка права требования по договору (теория и практика) // Законодательство. — 1997. — № 6. — С. 13–22.
133. Сарбаш С.В. Обязательства с множественностью лиц и особенности их исполнения. — М.: Статут, 2004. — 112 с.
134. Синайский В.И. Русское гражданское право. — М.: Статут, 2002. — 638 с.
135. Постанова Харківського апеляційного господарського суду від 3 лютого 2004 р. у справі № 5/510 // Наряди Харківського апеляційного господарського суду за 2004 р.
136. Постанова Вищого господарського суду України від 22 січня 2004 р. у справі № 18/500 // www.arbitr.gov.ua/documents/18_500_2004-01-22.html.
137. Постанова Верховного Суду України від 28 січня 2003 р. у справі № 5/52 // Вісн. господарського судочинства. — 2005. — № 1. — С. 170–172.
138. Постанова Вищого господарського суду України від 14 січня 2004 р. у справі № 17-6-14/02-9362 // www.arbitr.gov.ua/documents/17-6-14__02-9362__2004-01-14.html/
139. Постановление президиума ВАС Российской Федерации от 12 января 1999 г. № 7112/97 // www.garant.ru.
140. Новоселова Л.А. Обеспечение интересов должника при уступке права требования // Цивилистические записки: Межвуз. сб. науч. трудов.— М.: Статут; Екатеринбург: Ин-т частного права, 2004. — Выпуск 3. К 80-летию С.С. Алексеева. — С. 190–224.
141. Постанова Харківського апеляційного господарського суду від 22 вересня 2004 р. у справах № 15/377-03 та № 37/432-03. // Наряди Харківського апеляційного господарського суду за 2004 р.
142. Постанова Вищого господарського суду України від 17 березня 2005 р. у справах № 15/377-03 та № 37/432-03 // Наряди Вищого господарського суду України за 2005 р.
143. Болвачева Н.Е. Ограничения как средство гражданско-правового регулирования (философско-теоретический аспект) // Актуальные проблемы гражданского права: Сб. Ст. / Под ред. О. Ю. Шилохвоста. — М.: НОРМА, 2003. — Вып. 7. — С. 1–23.
144. История первобытного общества. Общие вопросы. Проблемы антропосоциогенеза. — М.: Знание, 1983. — 445 с.
145. Малько А.В. Стимулы и ограничения в праве. — М.: Юристъ, 2003. — 250 с.
146. Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами: Указ Президента України від 4 березня 1998 р. № 167/98 // Урядовий кур’єр. — 1998. — № 56. — С. 3.
147. Боднар Т.В. Виконання договірних зобов’язань у цивільному праві: Монографія. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 272 с.
148. Шершеневич Г.Ф. Учебник торгового права (по изд. 1907 г.). — М: Спарк, 1994. — 443 с.
149. Кот О.О. Перехід прав кредитора до третіх осіб в цивільному праві України: Дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2002. — 164 с.
150. Постанова Верховного Суду України від 13 травня 2003 р. у справі № 7134/4-10 господарського суду Харківської області // Наряди Судової палати з господарських справ Верховного Суду України за 2003 р.
151. Постанова Верховного Суду України від 4 червня 2002 р. у справі № 1/141 // Вісн. господарського судочинства. — 2004. — № 1. — С. 41–43.
152. Щодо поступки вимоги та переведення боргу: лист Міністерства юстиції України № 18-9-3144 від 2 травня 2000 р. // Податки та бухгалтерський облік. — 2000. — № 29.
153. Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами: Закон України від 21 грудня 2000 р. № 2181-III // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 10. — Ст. 44.
154. Лист Комітету Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності № 06–10/105 від 27 лютого 2002 р. // Бізнес: Збірник систематизованого законодавства. — 2002. — № 6 (28).
155. Про розгляд листа: лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва № 3-222/6332 від 27 листопада 2002 р. // Дебет-Кредит. Документи для роботи. — 2003. — № 1–2.
156. Осетинський А. Й. Правові позиції Вищого господарського суду України з питань застосування податкового законодавства: Навч.-практ. посібник. — К.: Ін Юре, 2005. — 360 с.
157. Теньков С.О. Коментар судової практики з господарських справ. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 384 с.
158. Лист Державної податкової адміністрації України № 6452/6/24-1116 від 9 жовтня 2001 г. // Бухгалтер. — 2001. — № 29.
159. Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг: Закон України від 12 липня 2001 р. № 2664-III // Відомості Верховної Ради України . — 2002. — № 1. — Ст. 1.
160. Положення про надання окремих фінансових послуг юридичними особами — суб’єктами господарювання, які за своїм статусом не є фінансовими установами, затверджене розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 22 січня 2004 р. № 21 // Офіційний вісник України. — 2004. — № 16. — Ст. 1128.
161. Щодо питань кваліфікації уступки права вимоги як фінансової послуги: лист Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 347/07/1-3/1 від 13 жовтня 2003 р. // www.liga.net.
162. Керимова М.О. Уступка права требования в гражданском законодательстве России: Дис. … канд. юрид. наук. — Ставрополь, 2002. — 180 с.
163. Комиссарова Е.Г. Уступка права требования в институте гражданско-правовой ответственности // Журн. рос. права. — 2000. — № 8. — С. 40–49.
164. Эрделевский А. Компенсация морального вреда третьим лицам. Переход и зачет права на компенсацию // Законность. — 1998. — № 2. — С. 16–21.
165. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням моральної шкоди: роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України № 02-5/95 від 29 лютого 1996 р. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1998. — № 3. — С. 129–133.
166. Спасибо-Фатєєва І. В. Сто проблем із статтею 100 ЦК України // Мала енциклопедія нотаріуса. — 2004. — № 3 (15.
167. Обзор практики разрешения арбитражными судами споров, связанных с договорами на участие в строительстве: информационное письмо президиума ВАС РФ от 25 июля 2000 № 56 // Вестн. ВАС РФ. — 2000. — № 9.
168. Aнохин В.С. Практика рассмотрения арбитражных дел, связанных с уступкой права требования // Хозяйство и право. — 2000. — № 11.
169. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000 р. № 2121-III // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 5–6. — Ст. 30.
170. Сборник постановлений пленумов Верховного суда и Высшего арбитражного суда Российской Федерации по гражданским делам // Сост. А.П. Сергеев. — М.: ТК Велби, Проспект, 2004. — 1376 с.
171. Смирнов М. Недопустимость уступки права требования // www.garant.ru/nav.php?pid=760&ssid=53.
172. Советское гражданское право: Учебник / Под общ. ред. В. Ф. Маслова и А. А. Пушкина. — К.: Вища школа, 1986. — Ч. 1. — 465 с.
173. Мозолин В.П., Фарнсворт Е.А. Договорное право в США и СССР. История и общие концепции. — М.: Наука, 1988. — 312 с.
174. Постановление президиума ВАС РФ от 26 апреля 2002 г. № 7030/01 // www.arbitr.ru.
175. Гражданский кодекс Украины: Комментарий (с изменениями и дополнениями по состоянию на 1 сентября 2003 г.). — Х.: Одиссей, 2003. — Т. 2. — 1024 с.
176. Tеньков С.О. Застосування положень цивільного і господарського законодавства до розгляду спорів про відступлення права вимоги // Вісн. господарського судочинства. — 2004. — № 4.
177. Вербенко Т.Л. Согласие должника в случае перехода к другому лицу прав кредитора // Вест. ВАС РФ. — 2001. — № 8. — С. 127–128.
178. Постановление президиума ВАС РФ от 8 февраля 2000 г. № 1066/99 // Вест. ВАС РФ. — 2000. — № 6.
179. Постанова Верховного Суду України від 4 червня 2002 р. у справі № 1/141 // Вісн. господарського с