ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ БАНКІВСЬКИХ ПРАВОЧИНІВ

Краткое описание

ЗМІСТ
Вступ 3
Розділ 1 Загальнотеоретичні положення про банківський правочин
1.1. Поняття банківського правочину 16
1.2. Місце банківських правочинів у системі цивільних правочинів. Класифікація банківських правочинів 38
1.3. Співвідношення понять “банківська діяльність”, “банківська послуга”, “банківський правочин”, “банківська операція” 62
Висновки до Розділу 1 79
Розділ 2 Юридична характеристика елементів банківського правочину
2.1. Банк як сторона банківського правочину 84
2.2. Гроші та цінні папери як об`єкти банківського правочину 105
2.3. Грошове зобов`язання у банківських правовідносинах. Правова природа банківських процентів 146
Висновки до Розділу 2 175
Розділ 3 Банківські правочини, що забезпечують платіжний обіг та заощадження грошових коштів
3.1. Договір банківського рахунку 182
3.2. Договір банківського вкладу 231
3.3. Банківські правочини з надання розрахункових послуг 258
Висновки до Розділу 3 322
Розділ 4 Проблеми окремих банківських правочинів при здійсненні кредитних операцій
4.1. Правова природа кредитного договору та особливості його застосування 328
4.2. Факторинг та фінансовий лізинг як кредитні операції 369
4.3. Банківські правочини, що пов’язані з обігом цінних паперів 403
Висновки до Розділу 4 423
Висновки 427
Список використаних джерел 451
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Зростання рівня концентрації банківського капіталу, створення умов для збільшення обсягів кредитування реального сектору економіки, організація та забезпечення ефективної діяльності універсальних та спеціалізованих банків, розвиток їх конкурентноспроможності, вдосконалення банківського законодавства тощо – це ті головні стратегічні напрями, що відображують розширення ринку банківських послуг в Україні. На фоні перспектив розвитку банківської сфери зростає роль правового механізму, який регулює суспільні відносини між банком-послугонадавачем та особою-послугоодержувачем.
Виникнення та поширення застосування терміну “банківський правочин” обумовлене зростанням попиту на фінансові послуги, надання яких передбачене при здійсненні банківської діяльності. Саме в сфері банківської діяльності відбувається розвиток конкретних видів і форм банківських правочинів. Традиційні конструкції кредитних, депозитних, розрахункових правочинів, а також менш поширені банківські правочини видозмінюються у зв’язку з відповідними нововведеннями, що пропонуються положеннями Цивільного кодексу України та з урахуванням традицій та звичаїв ділового обороту.
Наукова дискусія навколо правового регулювання відповідних відносин лежить у площині галузевої приналежності банківських правочинів, які з тих чи інших підстав відносять до галузей господарського права чи фінансового права. Також є прибічники, які визнають банківські правочини на рівні комплексних інститутів. Такий підхід зумовлений тим, що правовідносини в сфері банківської діяльності регулюються за допомогою різних правових методів. З одного боку, це метод юридичної рівності сторін, характерний для цивільного права, а з іншого – метод підпорядкування, що застосовується в адміністративному та фінансовому праві, оскільки діяльність банків до певної міри регулюється органами державного управління.
Специфіка правовідносин у банківській сфері та їх відокремленість в цивільному обороті призвели до виникнення терміну “банківське право”. Відповідний термін вживається в розумінні галузі права або підгалузі права. Такий підхід є не зовсім коректним уже з тієї причини, що ті, чи інші однорідні відносини регулюються одним з правових методів відповідної галузі права. Термін “банківське право” насамперед має суто прикладний характер, у той час, як цивілістичний метод правового регулювання відповідних відносин є пріоритетним.
Здійснення банком підприємницької діяльності спрямоване на надання фінансових послуг клієнту. Правовою підставою відносин банк – клієнт є цивільний правочин, який у свою чергу породжує юридико-технічні дії банка (банківські операції). Регулювання зазначених правовідносин лежить у площині приватно-правових норм.
Термін “банківські правочини” розглядається лише в контексті тих правових дій, що зумовлені цивільною дієздатністю банківської установи та вчиняються на підставі спеціального дозволу (ліцензії Національного банку України). При цьому, організаційно-засновницькі правочини, спрямовані на встановлення відповідного статусу банківської установи, та цивільні правочини, що забезпечують належну господарську діяльність банка, не підпадають під поняття “банківські правочини”. Цей термін є узагальненим для групи цивільних правочинів, що вчиняються за участю банка при здійсненні ним професійної діяльності з надання фінансових послуг.
Системного наукового дослідження проблем банківських правочинів в Україні не проводилось, хоч є ряд дисертаційних робіт, присвячених окремим аспектам, які в тій, чи іншій мірі пов’язані з тематикою дисертації, зокрема Патрушев Є.М. “Правові основи діяльності комерційних банків України по розрахунках”, 1995; Чалий Ю.І. “Договір банківського кредиту та правові засоби забезпечення поворотності кредитних грошей”, 1997; Чапічадзе Я.О. “Договір факторингу”, 2000; Карманов Є.В. “Договір банківського вкладу (депозиту) в іноземній валюті”, 2001; Рябко Л.Г. “Правове регулювання кредитних відносин по законодавству України”, 2002;. Якубівський І.Є. “Договір фінансового лізингу”, 2003; Васьковський О.В. “Правове регулювання відносин за договором на розрахунково-касове обслуговування”, 2004; Лепех С.М. “Кредитний договір”, 2004; Нурзад І.Л. “Правове регулювання діяльності банків на ринку цінних паперів України”, 2004; Гостюк В.І. “Цивільно-правові договори з цінними паперами за законодавством України”, 2005; Дроздова Н.В. “Договір про надання фінансових послуг у цивільному праві України”, 2005; Шаповалова О.І. “Проценти у грошових зобов’язаннях (цивілістичні аспекти) ”, 2005.
Проблеми банківських правочинів криються у помилковому розумінні їх правової природи, специфіці суб’єктного складу його сторін, практиці застосування чинного законодавства, не точному формулюванні визначення окремих юридичних категорій, що опосередковані з ними.
На рівні положень ЦК України детально не врегульовані всі ті питання, що стосуються вчинення банківських правочинів. Розробка та доопрацювання законів, що визначають права та обов’язки банків при наданні клієнтам фінансових послуг, потребує запровадження відповідних комплексних теоретичних напрацювань.
Актуальність дисертаційного дослідження також обумовлена виявленням сутності банківських правочинів, їх місця в системі цивільних правочинів та особливостей їх елементів, специфіки застосування правового механізму при наданні банківських послуг.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційне дослідження виконане у відповідності з державною бюджетною темою юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Формування механізму реалізації та захисту прав та свобод громадян України” (номер 01-БФ-042-01; номер державної реєстрації 019 U007725).
Об’єктом дослідження є загальнотеоретичні аспекти цивільних правочинів, які вчиняються банками при наданні фінансових послуг.
Предметом дослідження є спеціальні літературні джерела та теоретичні позиції українських і зарубіжних вчених з питань історії, розвитку, застосування банківських правочинів у цивільному обороті та супутніх їм юридичних інститутів (грошей, цінних паперів, грошових зобов’язань, процентів тощо), а також система чинних нормативних актів України, положень Цивільного кодексу, зарубіжного законодавства, судова практика та звичаї ділового обороту.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є виявлення та теоретична розробка основних проблем, пов’язаних з визначенням та поняттям правової природи банківських правочинів, особливостями цивільно-правового регулювання відносин у банківській сфері, оцінка ефективності існуючих правових конструкцій, що опосередковують ці відносини та надання рекомендацій з їх удосконалення. Для досягнення цієї мети автор сформулював перед собою наступні основні завдання: визначити поняття банківського правочину; встановити місце банківських правочинів у системі цивільних правочинів та провести класифікацію банківських правочинів; висвітлити особливості співвідношення таких юридичних категорій, як: “банківська діяльність”, “банківська послуга”, “банківський правочин”, “банківська операція”; визначити поняття банка як сторони правочину; грошей та цінних паперів як об`єктів банківських правочинів; проаналізувати предмет та підстави виникнення грошового зобов’язання у банківських правовідносинах; визначити поняття банківських процентів; проаналізувати основні ознаки та дослідити правову природу окремих банківських правочинів; здійснити порівняльний аналіз норм ЦК України, що регулюють цивільні правовідносини у банківській сфері з нормами ГК України, спеціального українського законодавства, міжнародно-правових актів та зарубіжного законодавства.
Методологічна основа дослідження. Для розкриття теми дисертаційного дослідження використовувались загальнонауковий діалектичний метод та окремі наукові методи: історичний, формально-логічний, нормативно-догматичний, компаративістський (порівняльно-правовий), системно-структурного аналізу. Діалектичний метод пізнання використаний автором з метою дослідження певних об’єктивних явищ суспільного розвитку, зокрема, правомірних дій суб’єктів, що формують цивільно-правові відносини в окремій сфері життєдіяльності суспільства. За допомогою історичного методу досліджено питання щодо виникнення та особливостей розвитку банківської справи. Для пізнання правової природи банківських правочинів, їх змісту, розробки окремих юридичних категорій, пов’язаних із здійсненням банківської діяльності, а також аналізу норм чинного законодавства, що регулюють відносини з надання фінансових послуг застосовувалися формально-логічний та нормативно-догматичний методи. Компаративістський метод застосовано, спираючись на інші галузеві правові науки (фінансове, господарське право тощо) та праці вчених-економістів, і використано з метою проведення порівняльного аналізу норм ЦК України, що регулюють цивільні правовідносин у банківській сфері, з нормами ГК України, спеціального українського законодавства, міжнародно-правових актів та зарубіжного законодавства. Визначити місце банківських правочинів у системі цивільних правочинів, провести класифікацію банківських правочинів, згрупувати їх за певними критеріями та здійснити розробку окремих правочинів вдалось за допомогою системно-структурного аналізу.
Теоретичну основу дослідження складають теоретичні розробки українських і зарубіжних вчених у галузі теорії держави та права, римського приватного права, цивільного, фінансового, господарського, процесуального, адміністративного, міжнародного приватного права дореволюційного, радянського та сучасного періодів. Дослідження ґрунтується на науково-теоретичних працях: Агаркова М.М., Алексєєва С.С., Бартошека М., Бєлова В.А., Бобрової Д.В., Боднар Т.В., Брагінського М.І., Вінник О.М., Вікуліна О.Ю., Вітрянського В.В., Вільнянського С.І., Воронової Л.К., Гавальди К., Генкіна Д.М., Гуревича І.С., Дернбурга Г., Дзери О.В., Довгерта А.С., Дождєва Д.В., Еліассона Л.С., Ерделевського О.М., Єфімової Л.Г., Іоффе О.С., Карагусова Ф.С., Карімулліна Р.І., Карманова Є.В., Кашаніної Т.В., Кельзена Г., Кисіля В.І., Колесника В.Б., Компанійця Є.С., Коссака В.М., Кота О.О., Красавчикова О.О., Кротюка В.Л., Кузнєцової Н.С., Кузьміна В.Ф., Куника Я.О., Кучеренко І.М., Лаврова Д.Г., Ландкофа С.Н., Литовченка М., Ломідзе О.Г., Лунца Л.А., Луця В.В., Майданика Р.А., Мейєра Д.І., Нерсесова Н.О., Новицького І.Б., Новосьолової Л.О., Олійник О.М., Орлюк О.П., Осипова Е.Б., Павлодського Є.А., Перетерського І.С., Підопригори О.А., Побєдоносцева К.П., Покровського Й.О., Поліна Д.В., Полонського Е.Г., Полфремана Д., Расказової Н.Ю., Рясенцева О.О., Саніахметової Н.О., Сарбаша С.В., Селіванова А.О., Сібільова М.М., Спасибо-Фатєєвої І.В., Суханова Є.О., Стуфле Ж., Тосуняна Г.А., Філатова Ю.В., Флейшиц К.А., Фогельсона Ю.Б., Форда Ф., Халфіної Р.О., Харитонова Є.О., Цитовича П.П., Чалого Ю.І., Шахматова В.П., Шевченко Я.М., Шемшученка Г.Ю., Шершеневича Г.Ф., Шерстобітова А.Є., Щербини В.С., Яроцького В.Л. та інших.
Нормативно-інформаційними джерелами є Конституція України, Цивільний кодекс України, Цивільний кодекс УРСР 1963 р., Господарський кодекс України, закони України “Про Національний банк України”, “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, “Про банки і банківську діяльність”, “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”, “Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб”, “Про цінні папери і фондову біржу” та інші закони, укази Президента України, декрети та постанови Кабінету міністрів України, нормативні акти Національного банку України, Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку, інших органів державного управління, законодавство іноземних держав, міжнародно-правові акти (конвенції, угоди, уніфіковані правила тощо).
Фактологічна база ґрунтується на матеріалах практики судів України, Національного банку України, Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку та банків України.
Наукова новизна дослідження. У цьому дисертаційному дослідженні вперше в сучасному цивільному праві України виконана всебічна розробка теоретичних проблем правового регулювання банківських правочинів у сфері надання фінансових послуг. Здійснені в роботі критика та аналіз дискусійних питань по суті банківських правочинів, їх юридичній природі; обґрунтування існуючих та розробка нових цивілістичних конструкцій та пов’язаних з ними правових категорій, що застосовуються в банківських правовідносинах; удосконалення чинного законодавства України з надання банківських послуг є тими основними елементами, що формують приватно-правову теорію банківських правочинів у системі зобов’язального права цивільно-правової науки.
На захист винесені такі нові науково-теоретичні висновки та положення:
Вперше:
- запропоновано визначення поняття банківського правочину як одностороннього, дво- або багатостороннього цивільного правочину, дія якого обумовлена спеціальною правоздатністю банка, що надає фінансові послуги шляхом здійснення відповідних банківських операцій, та спрямована на досягнення сторонами певного правового результату;
- виявлені наступні основні ознаки, що характеризують банківські правочини як самостійну правову категорію в системі цивільних правочинів: а) узагальнений термін “банківські правочини” поєднує дві групи цивільних правочинів (закріплені в ЦКУ цивільні правочини, що породжують права та обов’язки сторін і регулюють відносини при наданні банківських послуг і, запроваджені практикою банківської діяльності цивільні правочини, що хоч не передбачені актами цивільного законодавства, проте відповідають загальним засадам цивільного законодавства, з урахуванням принципів презумпції правомірності правочину та свободи договору); б) для банківської сфери характерним є закріплення у відповідних нормах ЦК як односторонніх (наприклад, гарантія), так і двосторонніх (наприклад, кредитний договір) банківських правочинів; в) банківські правочини, як односторонні, так і двосторонні, спрямовані на реалізацію певного правового результату при наданні фінансових послуг. Двосторонні банківські правочини (банківські договори) належать до групи договорів про надання послуг. Правила глави 63 (Послуги. Загальні положення) ЦК можуть застосовуватись до банківських договорів, якщо це не суперечить суті зобов’язання; г) для багатьох банківських правочинів поширеною є наявність імперативних норм, застосування яких спрямоване на охорону приватно-правових інтересів послугоодержувача та захист прав банка як кредитора, що безперечно підсилює цивілістичний характер цих правочинів; д) правова природа банківських правочинів визначається на основі класичних цивілістичних правочинів (nexum, mutuum, depositum, locacio-conductio operarum, mandatum);
- розмежовуються поняття: правочини, що вчиняються у сфері банківської діяльності та банківські правочини. В якості критерію класифікації цивільних правочинів у банківській сфері обрано основну юридичну мету, для досягнення якої укладається відповідний правочин. За цим критерієм пропонується наступна класифікація: банківські правочини; організаційно-засновницькі правочини; організаційно-господарські правочини. Головним критерієм класифікації банківських правочинів є функціональні, юридико-технічні дії банка, спрямовані на задоволення фінансових послуг клієнтів. За цим критерієм виділено шість груп правочинів: 1) правочини, що регулюють відносини з надання фінансових послуг із застосуванням основних пасивних банківських операцій, мета яких - залучення грошових коштів; 2) правочини, що регулюють відносини з надання фінансових послуг із застосуванням основних активних банківських операцій (відносини, пов`язані з розміщенням коштів); 3) правочини, що забезпечують виконання певних грошових зобов’язань при здійсненні активних і пасивних банківських операцій; 4) правочини, що пов`язані з наданням послуг у сфері обігу цінних паперів; 5) правочини, що регулюють надання банком довірчих послуг; 6) правочини, що регулюють надання банком посередницьких, агентських, консультаційних, інформаційних послуг, послуг з відповідального зберігання цінностей та документів, перевезення та інкасування коштів та цінностей, послуг на міжнародному валютному ринку;
- при наданні визначення поняття “банк” відображено його особливий статус у порівнянні з іншими фінансовими установами: по-перше, жодна інша фінансова установа не може надавати такого широкого спектру фінансових послуг, як банк, по-друге, банківська система в цілому та окремий банк при здійсненні професійної діяльності мають певне монопольне становище на ринку фінансових послуг (звідси застосування імперативних норм), по-третє, особлива роль суб’єкта як послугонадавача, що надає комплекс фінансових послуг з застосуванням спеціальних юридико-технічних засобів на підставі приватно-правових норм, по-четверте, певний довірчий характер відносин банк – клієнт, по-п’яте, відповідно до закону, отримання можливості розпоряджатися залученими коштами;
- у результаті аналізу юридичних теорій грошей пропонується визначення грошей як об’єкта банківського правочину, а саме: “гроші як об’єкт банківського правочину – це платіжний засіб, емітований державою у формі монет і банкнот, вартісний еквівалент яких може обліковуватись на банківському рахунку їх власника”;
- встановлюється правова природа банківських процентів при наданні банківської послуги, що розглядається як зобов’язання плати за отримані у власність грошові кошти. Обґрунтовується висновок, що банківській процент - це зумовлена договором або законом нарахована сума платежу, яка є предметом акцесорного зобов’язання, що визначається в сотій частині до суми основного грошового зобов’язання за яким з настанням певного строку передбачено здійснення платежу;
- доведено, що договір, в якому клієнтом виступає фізична особа, що має певну необхідність у споживанні банківських послуг, пов’язаних з відкриттям та веденням банківського рахунку для власних побутових потреб, належить до категорії публічних договорів, що, відповідно, значно розширює права споживача банківських послуг;
- на підставі аналізу норм Цивільного кодексу України та нормативних актів НБУ в дисертації аргументується теза про самостійний характер договору банківського вкладу, економічна сутність якого формується шляхом реалізації сторонами відповідних юридичних цілей та відображається в конструктивних особливостях основних елементів цього правочину;
- проаналізувавши та надавши визначення таких правових категорій як “розрахунок”, “розрахункова банківська операція”, “безготівкові розрахункові відносини” встановлено, що підставою виникнення безготівкових розрахункових правовідносин є односторонній правочин, дія якого полягає у розпорядженні клієнта провести банку переказ грошових коштів. При цьому волевиявлення клієнта реалізується у вигляді пред’явлення банківського формуляру, яким є певний платіжний документ;
- обґрунтовано, що для акредитива характерною є природа подвійного зобов’язання банка-емітента, а важливим елементом акредитивних відносин є їх акцесорний характер. Пропонується визначення акредитиву. “Акредитив – це комплексний юридико-технічний засіб здійснення платежу під умовою пред’явлення документів, що складається з системи послідовних взаємопов’язаних самостійних правочинів, вчинення яких передбачає проведення банківських операцій, спрямованих на виконання грошового зобов’язання платника за основним договором на користь бенефіціара (одержувача)”;
- пропонується проблему встановлення правового титулу грошей, на якому вони закріплюються у позичальника, відповідно до кредитного договору, вирішити шляхом встановлення правового способу виконання банком грошового зобов’язання;
- в результаті проведення порівняльного аналізу основних ознак відносин позики та кредиту зроблено висновок, що кредитний договір є самостійний договором.
Удосконалено:
- визначення понять “банківська діяльність”, “банківська послуга”, “банківська операція” та проаналізовано співвідношення цих категорій з поняттям “банківський правочин”;
- визначення поняття цінного паперу як юридичного документа з встановленими законом формою та обов’язковими реквізитами, що посвідчує майнові права, здійснення чи передача яких вчиняється виключно шляхом його пред’явлення;
- визначення поняття кредиту у вузькому розумінні як, по-перше, певної суми грошових коштів, що банк зобов’язується надати позичальникові в розмірі і на умовах, передбачених кредитним договором, яка підлягає поверненню разом з процентами, що нараховуються на неї, по-друге, як отримана позичальником від банку на підставі кредитного договору грошова сума, яка в тому ж самому розмірі підлягає поверненню разом з нарахованими на неї процентами. У широкому розумінні, кредит – це встановлені відповідно до кредитного правочину відносини кредитодавця та позичальника в зв’язку з виникненням, виконанням, забезпеченням виконання та припиненням грошового зобов’язання;
- обґрунтування, що термін “кредитування” слід розглядати в контексті реалізації банком підприємницької діяльності шляхом вчинення певних дій щодо надання відплатної кредитної послуги (послуги з надання кредиту);
Дістало подальший розвиток:
- положення про те, що гроші, обіг яких здійснюється в безготівковій формі, є правом вимоги, що виникає в межах зобов’язальних відносин, а відтак не можуть бути об’єктом речового права, як гроші в готівковій формі;
- позиція, за якою цінний папір має своє значення в цілому для цивільного обороту та, зокрема, для сторін банківського правочину, як його об’єкт лише за умови наявності в сукупності наступних необхідних і достатніх основних ознак: а) майновий характер документа – цінний папір своїм змістом повинен обов’язково виражати майнове право; б) виражене в цінному папері право повинне бути визначеним, однозначним і зрозумілим з тексту документа, причому це повинне бути власне право, оскільки закріплення взаємних прав і обов’язків у цінному папері є недопустимим. У цінному папері повинна бути точно визначена юридична можливість здійснити ту дію, на яку має право його законний держатель; в) нерозривний зв’язок між самим цінним папером і вираженим у ньому правом. Без пред’явлення оригіналу документа втілене в ньому право не може бути реалізоване чи передане іншій особі. З переданням цінного паперу переходять усі права, які посвічуються ним, у сукупності; г) цінний папір - це різновид юридичних документів і він, відповідно, повинен мати необхідні ознаки формальності, які означають, що зміст цінного паперу повинен підпорядковуватись певним вимогам, встановленим законодавством. Ці вимоги торкаються як обов’язкових реквізитів у тексті цінного паперу, так і необхідності забезпечення певного ступеню захисту бланків документів від підробки; д) виражене в цінному папері майнове право має бути втілене в певному матеріальному носії. Цінний папір – це документ і посвідчення права, що міститься в ньому. Якщо відсутній певний матеріальний носій (паперовий, електронний тощо) – така категорія відмінна від інституту цінних паперів;
- аналіз предмета та правових підстав виникнення грошового зобов’язання в контексті зобов’язальної теорії банківського правочину, що надало можливість визначити поняття “платіж”, “грошовий обіг” та “грошове зобов’язання”;
- положення, що об’єднані спільним фінансовим інструментарієм – кредитною операцією, договори факторингу та фінансового лізингу – це двосторонні правочини, які можуть бути вчинені в межах надання банківських послуг;
- положення, що цінні папери виконують подвійну роль в операціях РЕПО: предмета, що забезпечує виконання кредитного зобов’язання та вартісного еквівалента зазначеного договірного зобов’язання.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною, завершеною науковою роботою. Сформульовані теоретичні положення, висновки, пропозиції, рекомендації, одержані автором у результаті вивчення та аналізу понад 400 наукових і нормативно-правових джерел, цивільних і господарських справ.
Теоретичне та практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані в подальших загальнотеоретичних дослідженнях проблем цивільних правочинів, об’єктів цивільного права, інституту зобов’язального права в цілому та окремих договірних зобов’язань тощо; при доопрацюванні та вдосконаленні законодавства України з питань правового регулювання надання банківських послуг, зокрема, Цивільного та Господарського кодексів, Законів України “Про банки і банківську діяльність”, “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”; в навчальному процесі, підготовці підручників і навчальних посібників, методичних рекомендацій для викладачів і студентів юридичних спеціальностей з курсу “Цивільне право”, “Фінансове право”, “Господарське право”, “Банківське право”, “Теорія договірних зобов’язань”, “Цивільні договори в банківській діяльності”, “Проблеми банківських правочинів”, “Правове регулювання фондового ринку” тощо; у практичній діяльності судів, правоохоронних органів, НБУ, Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку, банків України та їх клієнтів.
Апробація та впровадження результатів дисертації. Дисертацію було прорецензовано, а її основні положення обговорені та схвалені на засіданні кафедри цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Результати дослідження використовуються дисертантом при викладанні таких спецкурсів на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка як: “Цивільні договори в банківській діяльності”, “Проблеми банківських правочинів”, “Правове регулювання фондового ринку”.
Окремі висновки, сформульовані в дисертації, зокрема, стосовно списання коштів з банківського рахунка, знайшли своє практичне застосування в судовому рішенні за конкретною справою .
Ряд положень дисертації були предметом обговорення на Восьмій регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 13-14 лютого 2002 р., юридичний факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка); на Міжнародній науково-практичній конференції “Еволюція цивільного законодавства: проблеми теорії і практики” (м. Харків, 29-30 квітня 2004 р.); на Міжнародній науковій конференції молодих вчених “Четверті осінні юридичні читання” (м. Хмельницький, 21-22 жовтня 2005 р., Хмельницький університет управління та права).
Основні результати дисертаційного дослідження знайшли відображення в монографії “Банківські правочини: цивільно-правові проблеми” (Київ, 2005, 23 д.а.) та 23 наукових статтях (загальним обсягом 13,67 д.а.) у фахових виданнях, включених до переліків, затверджених ВАК України. Окремі положення дисертації викладені в підручниках з цивільного права та в науково-практичних коментарях ЦК України, співавтором яких є дисертант.

Список литературы

ВИСНОВКИ

І. Завершуючи дослідження, слід зазначити, що з урахуванням багатогранності та складності існуючих проблем пов’язаних з правовим регулюванням відносин у сфері банківської діяльності, не ставилось за мету проведення аналізу та розв’язання всіх питань по темі дисертації, а досліджувались лише ті з них, які на думку автора, мають найбільше теоретичне та практичне значення.
Структура та зміст дисертаційного дослідження відображають суть основних проблем цивільних правочинів, що вчиняються при надання банківських послуг.
Предметом правових дій, що здійснюються при наданні банківських послуг є відносини з приводу: вкладів, кредитів, платежів, розрахунків, обліку, міни, збереження, управління, купівлі-продажу, тощо. Тим самим за допомогою банківських послуг фізична або юридична особа реалізує свої задуми, які також можуть мати мету досягнення певного майнового результату, але вже за межами відносин з банком. Надання послуг клієнту здійснюється на підставі цивільних правочинів, а реалізуються через систему юридично – технічних дій банківської установи – банківські операції. Надання банківських послуг на відміну від інших видів підприємницької діяльності передбачає можливість розпорядження залученими (в депозит, на поточні рахунки тощо) коштами клієнтів, шляхом здійснення активних банківських операцій (кредитування, факторингу, лізингу тощо).
1. Критерієм визначення поняття банківського правочину не може бути лише особливість спеціального статусу відповідного суб’єкта. Банківський правочин слід розглядати як правомірну дію, яка є результатом дієздатності банківської установи, що проявляється через волю органів управління останньої та зовнішнього її прояву (банківської операції, формуляру, тощо) спрямованого на досягнення суб’єктивного мотиву (сausa). Юридичні дії зумовлюють певну поведінку сторін банківського правочину, направлену на реалізацію суспільно-економічної мети під час споживання фінансової послуги.
З прийняттям нового ЦК України, яким вводиться термін “правочин” замість існуючого “угода”, зникає подвійний зміст цього поняття. За допомогою відповідного формулювання українська філологія вирішила тривалу дискусію на користь правомірного характеру правочину. Зі змісту терміну “правочин” зрозуміло, що мова йде про вчинення правомірної дії, тому апріорі “недійсного правочину” (протиправного правочину) не може існувати. Тим самим формулювання “нікчемний правочин” є більш, ніж суперечним, його замінником може бути термін “протиправна дія”.
З огляду на зазначене, поняття презумпції правомірності дії можна визначити таким чином: дія є правомірною, якщо її недійсність прямо не встановлена законом або якщо вона не визнана судом недійсною. Ознака правомірності є родовою ознакою правочину. Проте, до таких іменників, як наприклад, “договір”, “заповіт”, “операція”, “емісія”, які саме і визнаються правочинами, може застосовуватися прикметник “недійсний”, оскільки за формою таке словосполучення не є суперечливим.
Вказується, що одним з способів захисту цивільних прав та інтересів осіб є оспорювання дійсності правочину. При цьому термін “оспорюваний правочин” може застосовуватись у разі заперечення заінтересованою особою його дійсності на підставах, встановлених законом. Суд може відмовити у задоволенні позову, за відсутності законних підстав, або визнати “оспорюваний правочин” “протиправною дією”. Такі дії стають протиправними не з моменту оголошення судом рішення про це, а з моменту їх вчинення.
Висвітлені окремі доктринальні аспекти цивільного правочину проектуються на конструкцію банківського правочину, яка все ж таки має свої особливості. Слід зазначити, що досить високий ступінь ризику фінансово-підприємницької діяльності значною мірою впливає на формування правовідносин клієнта з банком. Характерним для будь-якого банківського правочину є його ризикованість. Цей складний багатогранний аспект враховується, наприклад, при намаганні банківської установи за допомогою правових способів мінімізувати кредитні ризики при здійсненні відповідних операцій. Ризикованість банківських правочинів зумовлена, насамперед, економічною природою банківських операцій та довірчим характером різного роду банківських операцій.
Встановлено, що договори, які укладаються в банківській сфері цілком відповідають загальним положенням договору про надання послуг. Звідси випливає досить суттєва ознака, яка притаманна всім банківським правочинам – відплатність. Термін “банківській процент” узагальнює умову правочину щодо зобов’язання відповідної сторони здійснити платіж за вчинення певних правових дій. Ознакою надання банківських послуг є два досить важливих аспекти: доступність інформації щодо діяльності банку та зобов'язання банка забезпечити збереження банківської таємниці.
Характерним для більшості банківських правочинів є зобов’язання сторін, яке стосується дотримання типових форм різного роду платіжних документів. Вчинення дій, з боку банківської установи та/або клієнта засобами зазначених банківських формулярів слід розглядати як правочин.
Здебільшого банківські правочини носять характер договірного зобов’язання. Для більшості банківських договорів є властивим їх самостійний характер, однак, за потребою, окремі правочини можуть мати природу змішаних договірних конструкцій. Проте специфіка підприємницької діяльності в банківській сфері передбачає вчинення односторонніх правочинів. Зокрема, під час емісії власних цінних паперів або при застосуванні окремих платіжних інструментів у розрахункових відносинах правові дії породжені волевиявленням однієї сторони.
Закріплений у новому ЦК України рrincipium libertatis contractus і можливість здійснення інших, не передбачених Законом України “Про банки і банківську діяльність”, угод (правочинів), розширюють межі потенційних зв’язків між банком та його клієнтом, які можуть оформлюватися не тільки договорами, що передбачені законом, але й договорами, які хоч законом не передбачені, проте йому не суперечать. Особливість формування договірних зобов’язань у сфері банківської діяльності полягає в тому, що на їх диспозитивний характер певним чином впливають імперативні норми ЦК України та спеціальних законодавчих актів.
Воля сторін банківських правочинів спрямована на правові дії, що пов’язані з таким об’єктом цивільних прав, як гроші. Таким чином, дії сторін направлені на виникнення або погашення грошового зобов’язання. Гроші в банківських правочинах можуть застосовуватись, як речі, що наділені родовими ознаками (при їх використанні у готівковій формі) та як право вимоги певної грошової суми, що обліковується на відповідному рахунку (при їх використанні у безготівковій формі).
Таким чином, під поняттям “банківський правочин” слід розуміти односторонній, дво- або багатосторонній цивільний правочин, дія якого обумовлена спеціальною правоздатністю банка, що надає фінансові послуги шляхом здійснення відповідних банківських операцій, та спрямована на досягнення сторонами певного правового результату”
2. Виокремлення банківських правочинів у певну правову категорію можливе за умови зазначення їх економічних та правових ознак. Економічні критерії обумовлені відповідним змістом правочину, який у свою чергу реалізується шляхом вчинення певних дій учасниками відносин, направлених на досягнення певного економічного результату, а також особливістю предмету правочину, який, як правило, передбачає виникнення грошового зобов’язання. Правові ознаки банківського правочину характеризуються його юридичною самостійністю, суб’єктним складом його учасників, специфікою банківської діяльності.
Основними ознаками, що характеризують банківські правочини як самостійну приватно-правову категорію в системі цивільних правочинів є:
а) узагальнений термін “банківські правочини” поєднує дві групи цивільних правочинів:
– закріплені в ЦК України цивільні правочини, що регулюють відносини при наданні банківських послуг;
– запроваджувані практикою банківської сфери цивільні правочини які не передбачені актами цивільного законодавства, але відповідають загальним засадам цивільного законодавства, з урахуванням принципів презумпції правомірності правочину та свободи договору;
б) для банківської діяльності характерним є закріплення у відповідних нормах ЦК як односторонніх (наприклад, гарантія) так і двосторонніх (наприклад, договір кредитний, договір банківського вкладу тощо) банківських правочинів;
в) банківські правочини, як односторонні, так і двосторонні, спрямовані на реалізацію певного правового результату при наданні фінансових послуг. Двосторонні банківські правочини (банківські договори) належать до групи договорів про надання послуг. Правила глави 63 (Послуги. Загальні положення) ЦК можуть застосовуватись до банківських договорів, якщо це не суперечить суті зобов’язання;
г) досить поширеним явищем для багатьох банківських правочинів є наявність імперативних норм, застосування яких направлене на охорону приватно-правових інтересів послугоодержувача та захист прав банка як кредитора, що відповідно лише підсилює цивілістичний характер цих правочинів. Запроваджувані в банківській діяльності адміністративно-правові норми виконують контрольно-наглядові функції й безпосередньо не мають впливу на цивільні правовідносини у цій сфері;
д) правова природа деяких банківських правочинів визначається на основі класичних цивілістичних правочинів (nexum, mutuum, depositum, locacio-conductio operarum, mandatum). Водночас, законодавчою системою та банківською практикою вдосконалюється сталий та запроваджуються новітній цивілістичний інструментарій, який набуває самостійного юридичного характеру в системі цивільних правочинів.
3. Головним критерієм класифікації банківських правочинів є функціональні, юридико-технічні дії банка, спрямовані на задоволення фінансових послуг клієнтів. Відповідно, робиться висновок, що за цим критерієм система банківських правочинів складається з шести груп:
– перша – правочини, що регулюють відносини з надання фінансових послуг із застосуванням основних пасивних банківських операції;
– друга – правочини, що регулюють відносини з надання фінансових послуг із застосуванням основних активних банківських операції;
– третя – правочини, що забезпечують виконання певних грошових зобов’язань при здійсненні активних і пасивних банківських операцій;
– четверта – правочини, що пов`язані з наданням послуг у сфері обігу цінних паперів;
– п’ята – правочини, що регулюють надання банком довірчих послуг;
– шоста – правочини, що забезпечують надання банком посередницьких, агентських, консультаційних, інформаційних послуг, послуг з відповідального зберігання цінностей та документів, перевезення та інкасування коштів та цінностей, послуг на міжнародному валютному ринку.
4. Розкриття суті та механізму правового регулювання надання послуг у сфері банківського ринку можливе за умови розуміння, визначення та проведення окремих споріднених категорій.
Визначається, що ринок банківських послуг – це сфера професійної діяльності з приводу грошових відносин, об’єктом яких є послуги, що надаються банками фізичним та юридичним особам.
Банківську діяльність слід розглядати як систематичну підприємницьку діяльність, здійснення якої передбачає вчинення банківських правочинів та операцій. В силу особливого статусу банка є необхідність розмежовувати банківську діяльність, що здійснюється на підставі ліцензії та неліцензійну банківську діяльність. Ліцензована банківська діяльність – це підприємницька діяльність банку на підставі ліцензії НБУ з надання фінансових послуг фізичним та юридичним особам шляхом залучення грошових коштів та їх розміщення, а також здійснення розрахункових операцій, операцій з цінними паперами і валютними цінностями, та інших банківських операцій з метою отримання прибутку. Неліцензована банківська діяльність – це підприємницька діяльність банку з надання відплатних фінансових та інших послуг фізичним та юридичним особам, що не передбачає здійснення банківських операцій.
Словосполучення банківська послуга пропонується розглядати у широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні надання банківських послуг - це професійна діяльність банківської установи, що спрямована на задоволення потреб споживачів з метою отримання прибутку. У вузькому розумінні банківська послуга - це комплекс правомірних дій банка з фінансовими активами, в процесі здійснення яких задовольняються вимоги споживача.
Банківський правочин слід розглядати як правомірну дію, що є результатом дієздатності банківської установи, та проявляється через волю органів управління останньої і зовнішнього її прояву (банківської операції, формуляру, тощо), спрямованого на досягнення суб’єктивного мотиву (сausa). Юридичні дії зумовлюють певну поведінку сторін банківського правочину, направлену на реалізацію суспільно-економічної мети під час споживання фінансової послуги. Отже, банківський правочин можна визначити як дію, що спрямована на досягнення правового та економічного результату, обумовлену спеціальною правоздатністю банку, який надає фінансові послуги клієнтам (юридичним або фізичним особам) шляхом здійснення відповідних банківських операцій.
Банківська операція – поняття, яке несе в собі значне економічне та правове навантаження, тому воно обов’язково повинне міститись у переліку юридичної термінології. Банківська операція це, як правило, певна дія або комплекс послідовних арифметичних, механічних, технічних та інших дій персоналу банку щодо грошових коштів, цінних паперів та інших активів. При цьому необхідно враховувати, що здійснення банківських операцій відбувається за правилами встановленими нормативними актами НБУ. Банківську операцію можна розглядати як певний результат вчиненого банком за дорученням клієнта, або з ініціативи самого банку, відповідного правочину. Отже, банківська операція - це правомірна дія, що здійснюється банком за умов одержання ліцензії та дотримання правового режиму, який складається з комплексу юридико-технічних засобів передбачених НБУ, на підставі правочину або рішення суду.
Таким чином, ліцензована, професійна діяльність банківської установи, спрямована на розвиток і реалізацію широкого спектру якісних банківських послуг, які надаються клієнту на підставі цивільних правочинів. При цьому, отримання ефективних економічних результатів у процесі споживання відповідних фінансових послуг здійснюється за допомогою системи техніко-юридичних засобів – банківських операцій, які здійснює банк.
5. Аналізуючи дуалістичний підхід до розуміння статусу банка, слід констатувати, що специфіка будь якої сфери послуг, як правило, передбачає запровадження окремих норм публічного права, для того щоб забезпечити нагляд, контроль, недопущення недобросовісної конкуренції, своєчасне стягнення податків тощо. Проте особи, що здійснюють свою діяльність у відповідній сфері не розглядаються як суб’єкти публічного права. Особливість фінансових послуг за участю банка полягає у тому, що в межах даної сфери відбувається постійний перерозподіл досить значних грошових коштів. У зв’язку з цим, повстає питання щодо співвідношення приватних та публічних інтересів суб’єктів відповідних відносин. Вплив норм публічного права на діяльність банку зумовлений необхідністю мінімізувати ризики втрати активів як клієнтів банку, так і самого банку, що у свою чергу впливає на стабільність банківської системи та економічні показники країни в цілому. Таким чином, норми та суб’єкти публічного права виконують лише допоміжні функції спрямовані на забезпечення належного здійснення цивільних відносин зазначених учасників.
Набувши цивільну правоздатність та дієздатність банк стає суб’єктом цивільного права. Суб’єктивні права банківської установи формуються в межах встановлених законом правил поведінки. У порівнянні з іншими фінансовими установами банк має особливий статус і пояснюється це наступними тезами: по-перше, жодна інша фінансова установа не може надавати такого широкого спектру фінансових послуг, як банк, по-друге, банківська система в цілому та окремий банк при здійсненні професійної діяльності мають певне монопольне становище у сфері фінансового ринку (звідси ретельний нагляд контролюючих органів і вплив норм публічного права), по-третє, особлива роль та статус суб’єкта, що надає комплекс спеціальних фінансових послуг на підставі приватно-правових норм, по-четверте, певний довірчий характер відносин банк – клієнт, по-п’яте, отримання відповідно до закону, можливості розпоряджатися залученими коштами.
Банк – це юридична особа, що з моменту запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб набуває цивільної правоздатності та дієздатності та має право надавати окремі фінансові послуги, а за умови отримання ліцензії НБУ здійснювати у сукупності операції щодо залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.
6. Виступаючи об’єктом банківського правочину гроші виконують функцію законного платіжного засобу. Гроші використовуються як засіб платежу для встановлення суми платежу, який буде здійснено у певний момент у майбутньому. Саме ця функція дає можливість нарахування відсотків, збитків по грошових зобов’язаннях, а також є передумовою для визначення таких важливих юридичних понять як “ціна”, “платіж” та інші.
У результаті порівняння таких категорій як “готівкові” гроші та так звані “безготівкові” гроші, які розглядають як квазігроші, було обґрунтовано, що гроші, обіг яких здійснюється у безготівковій формі, є правом вимоги, що виникає в межах зобов’язальних відносин, а відтак не можуть бути об’єктом речового права як гроші в готівковій формі.
Гроші як об’єкт банківських правочинів визначаються як платіжний засіб емітований державою у формі монет і банкнот, вартісний еквівалент яких може обліковуватись на банківському рахунку їх власника.
Поняття “цінний папір” містить в собі комплекс юридичних і економічних характеристик. Правовий режим цінного паперу задається державою ззовні при наявності економічних передумов.
Стверджується, що за умов врівноваженої позиції правовий режим цінного паперу – це фіксація його сформованого економічного статусу. У такому випадку цінний папір може бути об’єктом банківських правочинів (наприклад, об’єктом одностороннього правочину при здійсненні банком емісії власних акцій, у договорі андеррайтингу або при вексельному кредитуванні).
Обґрунтовується позиція, за якою цінний папір має своє значення в цілому для цивільного обороту та зокрема для сторін банківського правочину як його об’єкт лише за умови наявності у сукупності наступних необхідних і достатніх основних ознак:
– майновий характер документа – цінний папір своїм змістом повинен обов’язково виражати майнове право.
– виражене у цінному папері право повинне бути визначеним, однозначним і зрозумілим з тексту документа, причому це повинне бути саме право, оскільки закріплення взаємних прав і обов’язків у цінному папері є недопустимим. У цінному папері повинна бути точно визначена юридична можливість здійснити ту дію, на яку має право його законний держатель.
– нерозривний зв’язок між самим цінним папером і вираженим у ньому правом. Цей зв’язок настільки міцний, що без пред’явлення оригіналу документа втілене в ньому право не може бути реалізоване чи передане іншій особі. З переданням цінного паперу переходять усі права, які посвічуються ним, у сукупності. Не може мати місця часткова передача прав, виражених у цінному папері. Особа є суб’єктом, управомоченим вимагати виконання по цінному паперу, будучи власником.
– цінний папір – це різновид юридичних документів і він, відповідно, повинен мати необхідні ознаки формальності, які означають, що зміст цінного паперу повинен підпорядковуватись певним вимогам, встановленим законодавством. Ці вимоги торкаються як обов’язкових реквізитів у тексті цінного паперу, так і необхідності забезпечення певного ступеню захисту бланків документів від підробки.
– виражене в ньому майнове право повинне бути втіленим у певному матеріальному носію. Цінний папір – це документ і посвідчення права, яке міститься в ньому. Якщо відсутній певний матеріальний носій (паперовий, електронний тощо) – така категорія відмінна від інституту цінних паперів.
Враховуючи наведені ознаки пропонується наступне визначення цінного паперу. “Цінний папір – це юридичний документ з встановленими законом формою та обов’язковими реквізитами, що посвідчує майнові права, здійснення чи передача яких вчиняється виключно шляхом його пред’явлення”.
7. Пропонується наступне визначення грошового зобов’язання: “Грошове зобов’язання це правовідносини в яких кредитор має право вимагати від боржника здійснення відповідного платежу, а боржник зобов’язується сплатити на користь кредитора певну грошову суму шляхом розрахунку у формі, що передбачена законом або правочином”.
У широкому розумінні підставою виникнення грошового зобов’язання є юридичний факт. При цьому юридичний факт може формуватися як у договірному, так і у недоговірному порядку, носити правомірний та протиправний характер. Водночас, грошове зобов’язання за певних обставин може виникати безпосередньо з певних актів цивільного законодавства та рішень суду. Проте, закон та рішення суду не можна ототожнювати з юридичним фактом. Вищезазначені положення дають можливість зробити висновок щодо класифікації основних джерел виникнення грошового зобов’язання. Елементами цієї класифікації є: юридичні факти; акти цивільного законодавства; рішення суду.
8. Основними принципами правового регулювання банківських процентів є:
- принцип свободи процентів передбачає визначення розміру процентів договором між учасниками відповідних правовідносин з урахуванням попиту та пропозиції кредитних ресурсів. При цьому не існує обмежень щодо максимального рівня процентів. Хоча імперативно встановлюються умови щодо співвідношення процентних ставок за кредитами та депозитами. Так, процентні ставки в одному й тому ж банку за кредитами не повинні бути меншими за процентні ставки по вкладах.
- акцесорний характер процентів не передбачає можливості розглядати цей інструмент як самостійний предмет зобов’язання. Проценти завжди слідують за основним грошовим зобов’язанням.
- процентні ставки встановлюються з урахуванням банками конкретних умов того чи іншого правочину. Наприклад, обсягу суми кредиту, строку його повернення, періоду сплати процентів, наявності забезпечення, витрат на оформлення та контроль кредиту, платоспроможності позичальника тощо.
– наявність імперативної норми зумовлює виникнення у банка зобов’язання виплати процентів у розмірі облікової ставки Національного банку України у разі відсутності в договорі умови про розмір процентів.
– запровадження особливого режиму зміни процентів за ініціативою банку за договором банківського вкладу на вимогу.
– економічна доцільність зумовлює запровадження принципу за яким, мета використання грошових коштів отриманих боржником не може впливати на суму нарахованих процентів.
Банківській процент це зумовлена договором або законом нарахована сума платежу, яка є предметом акцесорного зобов’язання, що визначається в сотій частині до суми основного грошового зобов’язання за яким з настанням певного строку передбачено здійснення платежу.
9. У договорі банківського рахунка, банк виступає як довірена особа і не має права визначати та контролювати напрямки використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд. Разом з тим, законом можуть бути передбачені певні винятки з цього правила та умови, за яких банк виконує певні контролюючі функції. Так, з метою запобігання легалізації грошей, набутих злочинним шляхом, банк відкриває рахунок клієнту та здійснює зазначені операції лише після проведення ідентифікації особи клієнтів та вжиття заходів відповідно до законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом. Проте, приоритетними у регулюванні відносин між банком та клієнтом є норми цивільного права, що передбачають в окремих випадках застосування імперативних норм.
Слід заперечити досить поширену точку зору, яка передбачає віднесення договору банківського рахунка до змішаних договорів. Договір банківського рахунка є самостійним, консенсуальним, двостороннім, відплатним (якщо інше не встановлено договором або законом) правочином, який відноситься до групи договорів про надання послуг. Разом з тим, такий договір може розглядатись як договір приєднання, якщо клієнту банка пропонують укласти договір банківського рахунка лише шляхом приєднання до договору на умовах, встановлених банком у формулярах і при цьому, клієнт не може запропонувати свої умови. При цьому, необхідно враховувати певні умови: правові підстави для укладення договору у формі приєднання, наявність розроблених банком умов договору в стандартних формах чи формулярах, що можуть бути прийнятими клієнтом не інакше як шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. Поряд із стандартними формами договорів банківського рахунка, яких у залежності від певних особливостей, може бути декілька, банк може запропонувати укласти договір з урахуванням пропозицій клієнта (як правило, фізичної особи-підприємця або юридичної особи). За певних умов договір банківського рахунку може розглядатися як попередній договір (стаття 635 ЦК України) сторони якого зобов’язуються у певний термін укласти договір в майбутньому на умовах, встановлених договором банківського рахунку. Так, наприклад, сторони договору банківського рахунку мають можливість передбачити умови щодо надання у майбутньому певної суми грошових коштів відповідно до кредитного договору. Істотні умови кредитного договору обумовлюються сторонами в попередньому договорі, а ті що не встановлені договором банківського рахунку, погоджуються в порядку, встановленому сторонами в кредитному договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.
Фізичні особи які мають певну необхідність у споживанні банківських послуг пов’язаних з відкриттям та веденням рахунку для власних побутових потреб, регулюють свої відносини з банком за допомогою договору банківського рахунка, який за відповідними ознаками відноситься до категорії публічних договорів. Банк зобов’язаний укласти договір банківського рахунка з клієнтом, який звернувся з пропозицією відкрити рахунок на оголошених банком умовах, що відповідають закону та банківським правилам. Так, вчинивши оферту банку укласти договір, громадянин, який дотримався вимог, що встановлені правилами відкриття рахунку, має право на відшкодування збитків відповідно до статей 22 і 633 ЦК України, якщо банк безпідставно відмовить йому в укладенні договору. Договір банківського рахунка, в якому стороною є фізична особа – підприємець або юридична особа не є публічним договором. Такий висновок здебільшого ґрунтується на засадах економічної доцільності використання надзвичайно широкого спектру фінансових можливостей та відповідного інструментарію, який запроваджується у банківській сфері, стосовно відносин суб’єктів, діяльність яких спрямована на отримання прибутку.
10. Слід констатувати, що у банківської установи відсутні правові підстави виконувати розпорядження органів державної податкової служби щодо списання з рахунків клієнтів банку грошових коштів на підставі платіжної вимоги. Дії банку спрямовані на виконання такого розпорядження є неконституційними та незаконними. Пропонуючи банку виконувати відповідні розпорядження, органи державної податкової служби виходять за межі своїх повноважень, встановлених Законом України “Про державну податкову службу в Україні”.
11. Розуміння змісту категорії “банківської таємниці” є досить важливим у відносинах банк – клієнт. Банківська таємниця – це встановлена законом та гарантована банком система правових та спеціальних технічних засобів, що забезпечують правовий режим обмеженого доступу до інформації про банківській рахунок, операції за рахунком і відомості про клієнта.
12. Самостійний характер договору банківського вкладу обумовлюється наступними основними ознаками:
– відплатність договору банківського вкладу та суть підприємницької діяльності банка, що здійснюється з метою отримання прибутку шляхом залучення вільних грошових коштів і подальшого їх розміщення, дає можливість сформувати ціль відповідного правочину як взаємне волевиявлення сторін на досягнення певного економічного результату;
– у системі цивільних правочинів договір банківського вкладу виділений в окремій главі ЦК України і відповідно підпорядковується спеціальним нормам актів цивільного законодавства України. При регулюванні депозитних відносин також запроваджуються норми публічного права;
– поряд з диспозитивними нормами права щодо регулювання відносин між банком та вкладником положеннями ЦК України передбачено запровадження до регулювання цих відносин імперативних норм; предметом депозитних відносин можуть бути лише гроші, які розглядаються як об’єкт цивільних прав і відзначаються досить складним юридичним режимом цивільного обігу, що обумовлений речово-правовим та зобов’язальним характером;
– особливість суб’єктного складу цього договору полягає в тому, що споживачем відповідної фінансової послуги може бути будь-яка фізична чи юридична особа, проте послугонадавачем може виступати лише банк;
– для договору банківського вкладу за участю вкладника – фізичної особи застосовуються правила публічного договору;
– дотримання письмової форми є обов’язковою умовою чинності договору банківського вкладу;
– відносини щодо строкового вкладу за участю фізичної особи передбачають можливість дострокового отримання суми вкладу та сплати процентів;
– при нарахуванні процентів за вкладом чинним законодавством передбачений спеціальний порядок; наявність правового режиму щодо порядку укладення договору банківського вкладу на користь третьої особи та зарахування на рахунок за банківським вкладом грошових коштів, які надійшли до банку на ім'я вкладника від іншої особи; з метою мінімізації ризику неповернення вкладу, фізичній особі відповідно до закону гарантується виплата певної компенсаційної грошової суми, що є чинником, який впливає на формування умов договору щодо відповідальності;
– можливість застосування в депозитних відносинах юридичного документа (ощадної книжки), що підтверджує факт укладення договору банківського вкладу з фізичною особою і внесення грошових коштів на її рахунок за вкладом або цінного паперу (ощадного сертифікату), який підтверджує суму вкладу, внесеного у банк, і права вкладника (володільця сертифіката) на одержання зі спливом встановленого строку суми вкладу та процентів, встановлених сертифікатом, у банку, який його видав.
Недоцільним є об’єднання норм ЦК України, які регулюють депозитні відносини з нормами договору позики та кредиту в одну главу, оскільки ці правочини мають різну правову природу.
13. Розрахунки будь-якими платіжними засобами передбаченими банківськими правилами, є правочинами, а відтак мають на меті встановлення, припинення або зміну цивільних прав і обов’язків.
З юридичної точки зору розрахунок у цивільному обороті – це певна правова дія особи спрямована на часткове або повне погашення грошового зобов’язання. Оскільки розрахунок має правомірний характер і його метою є досягнення правового результату, він визначається як правочин.
Для здійснення платежу банками застосовується певний інструментарій у формі розрахункової банківської операції, яку можна визначити як певна правова дія, що складається з комплексу юридико-технічних засобів, яка спрямована на здійснення платежу з метою повного або часткового погашення грошового зобов’язання.
Розрахункові відносини визначаються як правовідносини суб’єктів цивільного обороту, об’єктом яких є певні правові дії, що спрямовані на виконання грошового зобов’язання шляхом сплати певної грошової суми готівкою або зарахування її в безготівковій формі на визначений відповідним суб’єктом рахунок.
Пропонується акредитив розглядати як комплексний юридико-технічний засіб здійснення платежу під умовою пред’явлення документів, що складається з системи послідовних взаємопов’язаних самостійних правочинів, вчинення яких передбачає проведення банківських операцій, спрямованих на виконання грошового зобов’язання платника за основним договором на користь бенефіціара (одержувача).
14. Поняття кредиту пропонується розглядати у так званому вузькому та широкому розумінні. У вузькому значенні під поняттям кредит можна розглядати, з одного боку, певну суму грошових коштів, що банк зобов’язується надати позичальникові в розмірі і на умовах, передбачених кредитним договором і яка підлягає поверненню разом з відсотками, що нараховуються на неї. З іншого боку, кредит - це отримана позичальником від банку на підставі кредитного договору грошова сума, яка у тому ж самому розмірі підлягає поверненню разом з нарахованими на неї відсотками. У широкому розумінні кредит – це правовідносини кредитодавця (банка або іншої фінансової установи) та позичальника в зв’язку з виникненням, виконанням, забезпеченням виконання та припиненням грошових зобов’язань за кредитним договором. Такі відносини називаються кредитними правовідносинами. Об’єктом кредитних правовідносин можуть виступати гроші як особливий різновид речей або майнові права, що пов’язані з переказом суми кредиту у безготівковій формі.
Термін кредитування слід розглядати в контексті реалізації банком підприємницької діяльності шляхом вчинення певних дій щодо надання відплатної кредитної послуги (послуги з надання кредиту). Зміст правових дій, що співвідноситься з терміном кредитування, має своє наповнення в залежності від специфіки послуги та особливостей правового оформлення відносин між кредитодавцем та позичальником. Залежно від мети, яку для себе ставить послугоодержувач (позичальник), учасники кредитування обирають форму договірної конструкції. Досягнення поставленої мети шляхом виконання умов відповідного правочину реалізується за допомогою такого банківського інструментарію яким є кредитні операції.
Концепція самостійності кредитного договору зумовлена як власне правовою природою кредитного договору, так і цілим рядом обставин, які вказують на складність кредитних відносин і специфіку їх правового регулювання.
Банківський кредитний договір це самостійний, консенсуальний, двосторонній, відплатний, строковий договір, за яким банк зобов’язується надати фінансову послугу з надання грошових коштів (кредиту) позичальникові у спосіб передбачений договором, а останній, набувши відповідно право власності або право вимоги щодо розпорядження кредитом, зобов’язаний у визначений строк повернути кредит та сплатити винагороду за надану послугу у вигляді процентів.
15. Договори факторингу та фінансового лізингу це правочини, що об’єднані спільним фінансовим інструментарієм – кредитною операцією та можуть бути вчинені в межах надання банківських послуг.
Договір факторингу є самостійним, консенсуальним, двостороннім, відплатним цивільним правочином з надання фактором комплексних послуг із фінансування клієнта грошовими коштами під зобов`язання відступлення його права грошової вимоги до боржника.
Проблема, яка виникає у зв’язку з існування певних обмеження щодо відчуження повернутої речі іншій особі в контексті заборони банкам відповідно до чинного законодавства здійснювати торгівлю, може бути розв’язана шляхом рекомендації банкам у до