ЗОБОВ\'ЯЗАННЯ ІЗ ПУБЛІЧНОЇ ОБІЦЯНКИ ВИНАГОРОДИ

Краткое описание

ЗМІСТ
Вступ ...................................................................................................................................... 3

РОЗДІЛ І. ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ ЗА ТЕМОЮ ТА ВИБІР НАПРЯМКІВ
ДОСЛІДЖЕННЯ................................................................................................11

РОЗДІЛ ІІ. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЗОБОВ’ЯЗАННЯ У ЗВ’ЯЗКУ З ПУБЛІЧНОЮ ОБІЦЯНКОЮ ВИНАГОРОДИ
2.1. Поняття публічної обіцянки винагороди ................................................................26
2.2. Підстави виникнення зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою
винагороди ............................................................................................................... 43
2.3. Місце зобов’язань у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди у системі
зобов’язального права України...................................................................................63

РОЗДІЛ ІІІ. ЗОБОВ’ЯЗАННЯ У ЗВ’ЯЗКУ З ПУБЛІЧНОЮ ОБІЦЯНКОЮ
ВИНАГОРОДИ БЕЗ ОГОЛОШЕННЯ КОНКУРСУ
3.1. Ознаки, умови та види публічної обіцянки винагороди без оголошення
конкурсу.........................................................................................................................70
3.2. Виконання зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди без
оголошення конкурсу...................................................................................................94
3.3. Припинення зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди без
оголошення конкурсу.................................................................................................103

РОЗДІЛ ІV. ЗОБОВ’ЯЗАННЯ У ЗВ’ЯЗКУ З ПУБЛІЧНОЮ
ОБІЦЯНКОЮ ВИНАГОРОДИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ КОНКУРСУ
4.1. Ознаки, умови та види конкурсів...........................................................................114
4.2. Зміна умов конкурсу та відмова від проведення конкурсу.................................154
4.3. Виконання та припинення зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою
винагороди за результатами конкурсу..................................................................165
Висновки .........................................................................................................................179
Список використаних джерел........................................................................................189
Додаток............................................................................................................................213
ВСТУП

Актуальність теми. Незважаючи на поширеність відносин у зв’язку із публічною обіцянкою винагороди на практиці, інститут публічної обіцянки винагороди до прийняття 16 січня 2003 року Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), не мав, на жаль, не тільки правової регламентації, а й не привертав уваги вчених-цивілістів, які згадували про відносини, що виникають у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди, лише у двох-трьох абзацах підручників з цивільного та зобов’язального права. У попередні роки цей інститут спеціально не досліджувався, що свідчить про недостатню увагу науковців до вивчення проблемних питань інституту публічної обіцянки винагороди та практики його застосування, що зумовлює необхідність наукового аналізу окремих аспектів зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди на рівні дисертаційного дослідження.
Оновлення цивільного законодавства України значною мірою збагатило і розширило систему цивільного права України. Низка правочинів та зобов’язань, що мають важливе практичне значення, вперше отримали законодавче врегулювання в ЦК України. До них належить й інститут публічної обіцянки винагороди. Цивільний кодекс УРСР 1963 року, хоча і містив главу під назвою „Зобов’язання, що виникають з публічного обіцяння винагороди”, але регулював лише відносини, що виникають у зв’язку з конкурсом, що є різновидом публічної обіцянки винагороди.
Цивільний кодекс України регулює відносини, що випливають з публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу і з публічної обіцянки винагороди за результатами конкурсу в окремих параграфах. Тим самим законодавець визнав актуальність і необхідність спеціального правового регулювання не тільки публічного конкурсу, але й публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу.
Тому зроблено спробу вперше комплексно та системно дослідити історію розвитку інституту публічної обіцянки винагороди, види публічної обіцянки винагороди, визначити юридичну природу, ознаки та умови публічної обіцянки винагороди як юридичного факту, підстави виникнення зобов’язань у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди, їх виконання та припинення.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження відповідає напрямкам досліджень Одеської національної юридичної академії „Правові проблеми становлення та розвитку сучасної Української держави” (державний реєстраційний номер 0101U001195), а також безпосередньо пов’язана з планом науково-дослідницької роботи кафедри цивільного права на 2001 – 2005 роки за темою „Традиція приватного права України”.
Мета та задачі дослідження. Основною метою дисертації є дослідження відносин, що виникають у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди, теоретичний аналіз зобов’язань, які виникають із публічної обіцянки винагороди як родового поняття, та зобов’язань, що виникають із публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу, а також публічної обіцянки винагороди за результатами конкурсу, формування пропозицій щодо правового регулювання відносин із публічної обіцянки винагороди в цивільному законодавстві України.
Для досягнення поставленої мети було сформульовано такі основні задачі:
- визначити поняття та юридичну сутність публічної обіцянки винагороди;
- проаналізувати та розмежувати такі поняття: інститут публічної обіцянки винагороди, публічна обіцянка винагороди як юридичний факт, зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди, публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу, публічна обіцянка винагороди за результатами конкурсу;
- з’ясувати підстави виникнення зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди та визначити його місце у системі зобов’язального права України;
- визначити особливості ознак та умов публічної обіцянки винагороди за результатами конкурсу та без оголошення конкурсу;
- проаналізувати особливості виконання зобов’язань у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди за результатами конкурсу та без оголошення конкурсу;
- дослідити питання, пов’язані з припиненням зобов’язань у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди за результатами конкурсу та без оголошення конкурсу;
- розмежувати різні види конкурсів, які передбачені у законодавстві України, та визначити їх співвідношення з публічною обіцянкою винагороди за результатами конкурсу;
- виробити пропозиції щодо вдосконалення норм ЦК України.
Об’єктом дослідження є правовідносини, які виникають у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди, публічним оголошенням конкурсу, виконанням та припиненням зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди.
Предметом дослідження є система правових норм, які регламентують відносини, що виникають із публічної обіцянки винагороди в Україні; законодавства інших країн у цій галузі, проблеми, що виникають при тлумаченні та застосуванні зазначених норм, вітчизняні та зарубіжні наукові джерела; українська та закордонна практика застосування норм законодавства щодо публічної обіцянки винагороди.
Методологічну базу дослідження становлять загальні та спеціальні наукові методи, серед яких чільне місце посідає загальнонауковий діалектичний метод із системно-функціональним підходом до аналізу досліджуваних явищ. Застосування цього методу дозволило розглянути зобов’язання, що виникають із публічної обіцянки винагороди, як елемент правової системи, що знаходиться у процесі постійного розвитку, і визначити його місце в системі цивільно-правових зобов’язань.
У рамках зазначеного методологічного підходу використано також формально-логічний метод, за допомогою якого досліджувалися законодавство щодо публічної обіцянки винагороди, практика його застосування; історичний метод, що дозволив дослідити специфіку інституту публічної обіцянки винагороди в конкретних історичних умовах, динаміку його розвитку і виявити історичну послідовність розвитку відносин, які виникають із публічної обіцянки винагороди; метод порівняльного аналізу, за допомогою якого порівнювалося із законодавствами інших країн регулювання інституту публічної обіцянки винагороди в Україні. На цих методологічних засадах здійснювалися збір, обробка та аналіз емпіричного матеріалу.
Сформульовані в дисертації теоретичні висновки спираються на загальні досягнення юридичної науки, в тому числі на результати досліджень таких вітчизняних та зарубіжних романістів, цивілістів, фахівців інших галузей правової науки як: М.М. Агарков, С.С. Алексеєв, К. Аннєнков, Ф.І. Гавзе, А. Гедда, В.І. Голевинський, А.Б. Дзегорайтис, О.С. Іоффе, О.О. Красавчиков, А.М. Михайлич, І.Б. Новицький, Л.А. Лунц, В.А. Носов, І.А. Покровський, В.Н. Смирнов, В.Т. Смирнов, В.С. Толстой, Є.О. Харитонов, Б.Б. Черепахін та ін.
Проте, праці згаданих вище авторів стосувалися лише окремих аспектів проблеми, що є предметом цього дисертаційного дослідження, не охоплюючи усі її аспекти у цілому.
Емпіричною базою дослідження є чинне законодавство України, а також законодавства ряду країн. У ході дослідження опрацьовувалися також монографічна та навчальна література, практика місцевих судів м. Одеси.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є першим в Україні комплексним дослідженням проблем, які виникають при оголошенні обіцянки винагороди, виникненні, виконанні та припиненні зобов’язань у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди.
Вперше сформульовано єдину концепцію зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди, яка послужила підґрунтям пропозицій щодо удосконалення цивільного законодавства України.
На підставі одержаних у процесі дослідження результатів на захист виносяться такі положення:
1. Пропонується впровадження правового поняття „інститут публічної обіцянки винагороди”, що включає норми, які регулюють відносини у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди без оголошення конкурсу та за результатами конкурсу.
2. Вперше зроблено висновок про те, що виникненню зобов’язального правовідношення у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди за результатами конкурсу передує виникнення організаційних цивільних відносин.
3. Вперше у вітчизняній літературі доведено, що моментом виникнення зобов’язального правовідношення у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди за результатами конкурсу є момент винесення рішення про визначення переможця (чи переможців) конкурсу та присудження премії переможцям конкурсу.
4. Вперше обґрунтовується висновок про те, що предметом публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу можуть бути не тільки єдині у своєму роді результати, але й такі, що абсолютно непорівнянні між собою, досягти яких може необмежена кількість осіб, кожна з яких має право на отримання винагороди.
5. Вперше запропоновано висновок про те, що право на отримання винагороди має не особа, яка виконала завдання першою, а особа, яка першою його передала.
6. Вперше проводиться розмежування правових інститутів публічної обіцянки винагороди, лотерей та розіграшів.
7. Вперше обґрунтовується положення про те, що зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди без оголошення конкурсу не припиняється у жодному з випадків, вказаних у ст. 1149 ЦК України.
8. Вперше пропонується визначення ознаки публічності для публічного конкурсу: конкурс є публічним, якщо він звернений до необмеженого кола осіб у випадку відкритого конкурсу та звернений більш ніж до однієї особи у випадку закритого конкурсу.
9. Вперше запропоновано визначати початок конкурсу як дату, з настанням якої претендентам можна подавати роботи на конкурс, а у випадку відсутності такої дати в оголошенні конкурсу – початком конкурсу пропонується вважати момент оголошення конкурсу.
10. Додатково обґрунтовується висновок про те, що підставою виникнення зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди без оголошення конкурсу є юридичний склад, елементами якого є два односторонніх правочини, вчинені його учасниками – публічна обіцянка винагороди за досягнення відповідного результату, з одного боку, і надання обумовленого результату – з іншого.
11. По-новому обґрунтовується висновок про те, що для виникнення зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди за результатами конкурсу необхідним є приєднання до двох названих правочинів у попередньому пункті третього одностороннього правочину – визначення переможця конкурсу.
12. Додатково обґрунтовується висновок про те, що відмова від проведення конкурсу, як і незаконна зміна умов конкурсу, повинна вважатися нікчемною.
13. Обґрунтовується висновок про необхідність вдосконалення низки норм ЦК України, які регулюють відносини, що виникають у зв’язку з оголошенням про обіцянку винагороди та оголошенням конкурсу, при виконанні та припиненні зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди та деяких інших норм (відповідні пропозиції щодо вдосконалення норм глави 78 ЦК України викладено у додатку).
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Теоретичне значення дисертації полягає в її спрямованості на усунення прогалин у науці цивільного права щодо публічної обіцянки винагороди. Дослідження має також практичну спрямованість, яка полягає у формулюванні висновків і внесенні пропозицій, що можуть бути використані для удосконалення цивільного законодавства України. Окремі теоретичні положення роботи можуть бути застосовані у навчальному процесі при викладанні курсу „Цивільне право України”. Висновки роботи можуть стати основою для подальших наукових досліджень.
Апробація результатів дисертації. Дисертацію підготовлено на кафедрі цивільного права Одеської національної юридичної академії, де проведено її обговорення. Положення і висновки дослідження використовувались у лекціях і семінарських заняттях, які проводилися на факультеті цивільного права Одеської національної юридичної академії.
Теоретичні висновки, сформульовані в дисертації, доповідалися та обговорювалися на 7-й, 8-й звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу і аспірантів Одеської національної юридичної академії (квітень 2004 р., квітень 2005 р., м. Одеса), на 1-й, 2-й, 3-й міжнародних науково-методичних конференціях „Римське право і сучасність” (грудень 2001 р., грудень 2002 р., травень 2004 р., м. Одеса), а також використовувалися при підготовці навчального посібника „Цивільне і сімейне право України”, у Науково-практичних коментарях до Цивільного кодексу України (Одеса: Юрид. л-ра, 2003; Харків: Одіссей, 2003).
Публікації. Основні теоретичні і практичні висновки, положення та пропозиції дисертаційного дослідження викладені у чотирьох наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, що входять до переліку наукових фахових видань, затверджених ВАК України.
Структура дисертації відображає логіку і послідовність наукового дослідження і обумовлена його предметом і метою. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, які включають 9 підрозділів, висновків, списку використаних джерел (293 найменування) та додатку. Повний обсяг дисертації становить 215 сторінок, із них основний текст – 187 сторінок, список використаних джерел – 23 сторінки, додаток – 3 сторінки.

Список литературы

ВИСНОВКИ

У тому випадку, коли певна особа відчуває потребу у сприянні, допомозі будь-якої особи, у тому числі і невідомої їй, вона може скористатися можливістю обіцянки винагороди за здійснення певних дій будь-ким.
Термін „публічна обіцянка винагороди” може вживатися у різних значеннях: як юридичний факт, як зобов’язальне правовідношення та як інститут.
Публічна обіцянка винагороди як юридичний факт – це, власне, сама пропозиція здійснити ту чи іншу дію за винагороду. Такий факт не може вважатися офертою, тому що публічна обіцянка винагороди є умовною і адресованою не конкретній особі, а зверненою до всіх і кожного; обов’язок виплати винагороди виникає не з договору з особою, що досягла зазначеного в обіцянці результату, а самого факту обіцянки винагороди при досягненні цього результату; при скасуванні конкурсу чи обіцянки винагороди особи, які приступили до виконання завдання, мають право на відшкодування витрат; для особи, яка обіцяє винагороду, важливим є не обов’язок іншої особи здійснити відповідну дію і не отримання права на відшкодування збитків у випадку невиконання цього обов’язку, як це відбувається при укладанні договору, а сам факт здійснення дії.
Досягнення та надання відповідного результату не є акцептом, тому що, по-перше, цей результат може бути досягнуто невизначеною кількістю осіб; по-друге, при одночасному його досягненні декількома особами кожен з них може розраховувати на відповідну частину винагороди; по-третє, особа може надбати права, що випливають з конкурсу (у випадку конкурсу), і без прямо вираженої волі брати участь у конкурсі і виграти премію.
Публічну обіцянку винагороди варто розглядати як односторонній правочин, особливість якого полягає в тому, що він відбувається стосовно невизначеного кола осіб, а учасником правовідношення, яке виникає на його основі, може бути кожний, хто досягне зазначеного в правочині результату.
Визнання публічної обіцянки винагороди одностороннім правочином тягне за собою істотні практичні наслідки: по-перше, хоча скасування обіцянки стороною, що його оголосила, можливе, але вона повинна буде відшкодувати витрати, які понесла особа, що приступила до виконання обумовленого обіцянкою завдання; по-друге, не можна відмовляти особам, які випадково досягли відповідного результату, поза зв’язком з обіцянкою винагороди, у отриманні винагороди.
Публічна обіцянка винагороди – це односторонній правочин, через який особа, яка обіцяла винагороду, зобов’язується сплатити установлену винагороду тому, хто досягне обумовленого правочином результату.
Публічна обіцянка винагороди, як односторонній правочин, пов’язує особу, яка публічно обіцяла винагороду. Якщо ж публічну обіцянку винагороди не буде змінено чи скасовано, то в межах установленого для передання результату терміну особа, що публічно обіцяла винагороду, не вправі відмовити у прийнятті представлених результатів. Обов’язок прийняти відповідний результат прямо випливає з факту здійснення одностороннього правочину – публічної обіцянки нагороди. Проте на цьому етапі ще рано говорити про існування в особи, що публічно обіцяла винагороду, цивільно-правового обов’язку перед потенційними особами, що можуть досягти обумовленого в публічній обіцянці винагороди результату.
В основі зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди лежить оголошення про публічну обіцянку винагороди – односторонній правочин. Щоб виникло зобов’язання, необхідне приєднання до нього іншої односторонньої дії – надання результату, зазначеного в обіцянці. Особа, яка представила такий результат, здобуває право вимагати виплати їй відповідної винагороди. А оскільки передання результату відноситься до числа правомірних дій і спрямоване на встановлення правових наслідків – одержання обіцяної винагороди – його також варто кваліфікувати як односторонній правочин. Два таких односторонніх правочини, що випливають один з іншого, і породжують зобов’язальне правовідношення.
Щодо моменту виникнення зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди, треба наголосити, що у випадку публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу зобов’язальне правовідношення виникає у момент передання обумовленого публічною обіцянкою результату.
У випадку публічної обіцянки винагороди за результатами конкурсу на цій стадії зобов’язальних відносин ще не виникає. У цей момент пов’язаність засновника конкурсу стає індивідуально визначеною, тому що вимальовується коло конкретних суб’єктів, що йому протистоять, і його обов’язок переростає у правовідношення (конкурсне правовідношення). Таке конкурсне відношення може бути віднесено до цивільних організаційних відносин. Після того як особа, яка оголосила конкурс, прийняла відповідні результати від учасників конкурсу, вона вступає у декілька організаційних конкурсних правовідносин, кількість яких збігається з кількістю учасників конкурсу. Конкурсні організаційні цивільні правовідносини можуть трансформуватися у зобов’язальні правовідношення на стадії винесення рішення про визначення переможця (чи переможців) конкурсу та присудження премії переможцям конкурсу.
Підсумовуючи викладене, можна зазначити, що зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою нагороди за результатами конкурсу виникає на основі поетапної сукупності юридичних фактів – трьох односторонніх правочинів.
Перший іцз них – оголошення конкурсу – визначає тільки одного суб’єкта відносин – засновника конкурсу. Другий односторонній правочин – це надання роботи на конкурс, що є дією, яка втілює бажання особи взяти участь у конкурсі. В результаті такого правочину виявляється інший суб’єкт зобов’язання – учасник конкурсу. І тільки після того, як конкретний учасник конкурсу чи декілька учасників стають переможцями конкурсу, виникає зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди за результатами конкурсу. Тобто третім одностороннім правочином, який лягає у основу юридичного складу, є рішення про визначення переможця конкурсу, що за своєю суттю є волевиявленням засновника конкурсу.
При цьому основним одностороннім правочином є публічна обіцянка винагороди, оскільки він акумулює комплекс умов, що стосуються обсягу і змісту правовідносин, які складаються на його основі. Цей юридичний акт має основне значення для всього юридичного складу та займає центральне місце як правочин, який визначає зміст зобов’язання. Невипадково, саме цей юридичний факт фактично дав назву відповідного зобов’язання.
Обов’язок, який міститься в обіцянці винагороди, реалізується за умови здійснення відповідних дій іншими особами. Отже, такий односторонній правочин має бути віднесено до числа правочинів, вчинених під відкладальною обставиною.
Таким чином, зобов’язання із публічної обіцянки винагороди – це правовідношення, в якому одна сторона (особа, що публічно обіцяла винагороду) зобов’язується видати (виплатити) винагороду за надання в установлений строк відповідного результату, вказаного в оголошенні, та на умовах, указаних в оголошенні, а інша сторона (яка надала указаний результат), має право на отримання обіцяної винагороди.
З висновку про те, що зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди виникає з односторонніх правочинів, випливає ще один важливий висновок, а саме: зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди повинно бути віднесене до недоговірних зобов’язань.
Однак для всебічного дослідження поняття публічної обіцянки винагороди необхідно дослідити її не тільки як окремий юридичний факт і не лише як зобов’язання, що виникає на його основі, при дотриманні певних умов, а як інститут цивільного права, якому властиві певні ознаки.
Існування інституту публічної обіцянки винагороди підтверджується тлумаченням глави 78 ЦК України, яка іменується як „Публічна обіцянка винагороди”, до складу якої входить 2 параграфи під назвами: „Публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу” та „Публічна обіцянка винагороди за результатами конкурсу”. Навряд чи глава та параграфи Цивільного кодексу називаються у розумінні односторонніх правочинів. Цілком логічно припустити, що законодавець має на увазі існування інституту публічної обіцянки винагороди, який регулює відносини у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди за результатами конкурсу чи без оголошення конкурсу та однобічні правочини, що передують виникненню указаних відносин. Тобто, існує загальний інститут – публічна обіцянка винагороди та два його різновиди.
Варто зазначити, що цивільні кодекси Російської Федерації, Республіки Білорусь концептуально інакше розглядають інститут публічної обіцянки винагороди – під цим інститутом розуміється лише публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу, тому термін „публічна обіцянки винагороди ” за цими кодексами тотожній до терміну „публічна обіцянка винагорода без оголошення конкурсу” за ЦК України.
Тому побудова юридичної конструкції публічної обіцянки винагороди запропонована у ЦК України є найбільш логічно виваженою, у зв’язку з чим пропонується ввести в обіг поняття „інститут публічної обіцянки винагороди”, що буде охоплювати норми про публічну обіцянку винагороди без оголошення конкурсу та за результатами конкурсу.
Публічна обіцянка винагороди як правовий інститут – це група правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають з односторонніх правочинів, що здійснюються особою, яка публічно обіцяє винагороду, чи засновником конкурсу й особою (особами), що досягла(и) зумовленого обіцянкою результату.
Публічна обіцянка винагороди як юридичний факт має юридичне значення лише за наявності певних ознак.
По-перше, обіцянка винагороди має бути публічною, зверненою до невизначеного кола осіб (звернена більш ніж до однієї особи у випадку закритого конкурсу).
По-друге, обіцяна винагорода у випадку публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу повинна мати майновий, грошовий та інший матеріальний зміст. Однак, обґрунтованою позицією законодавця, буде існування норми, яка давала б широкі повноваження особі, що оголошує про винагороду у праві вибору виду винагороди, а саме нематеріальної винагороди, головне, щоб про це було повідомлено разом з іншими умовами конкурсу (наприклад, можливість безоплатного відвідання музею на певний строк чи оголошення в газеті про добрий вчинок особи, яка відгукнулася на обіцянку винагороди та ін.). У випадку оголошення конкурсу вона може мати і нематеріальний зміст. Невипадково термін „винагорода”, який застосовується у загальному інституті публічної обіцянки винагороди замінений законодавцем терміном „нагорода”, напевне, щоб підкреслити, що винагорода не завжди може бути матеріальною.
По-третє, умовою одержання винагороди є надання відповідного результату, на який вказує особа, що обіцяє нагороду. Результат, за досягнення якого встановлюється винагорода, може бути різним, у тому числі немайновим, але не суперечним загальним засадам цивільного законодавства, а також моральним принципам суспільства. Винагорода повинна бути обіцяна за здійснення правомірної дії.
По-четверте, до указаного результату, незалежно одне від одного, може прагнути невизначена кількість осіб, а також досягти його може не одна особа, а необмежена кількість осіб.
За наявності всіх ознак публічна обіцянка винагороди буде такою, що може породжувати відповідне зобов’язання (за умови, що буде наданий відповідний результат та визначений переможець у випадку оголошення конкурсу).
Питання про те, чи належать до прикладів публічної обіцянки винагороди і різноманітні обіцянки винагороди, що оголошуються у межах розиграшів, лотерей, стимулюючих ігор тощо має неабиякий інтерес з огляду на те, що поширення набули на основних національних ЗМІ ігри з призами (розіграші призів). Так, поширення набули у засобах масової інформації ігри з призами. З аналізу подібних стимулюючих ігор зроблено висновок, що це, як правило, стимулюючі лотереї (у випадку продажу гравцю права на участь у розігруванні призу – лотерейного білету – за випадковою вірогідністю за кошти або в обмін на інші цінності) чи розіграші (винагорода присуджується теж за принципом жеребкування, як і у лотереї, але учасникові розіграшу не треба купувати право на участь у розіграші).
Можлива і публічна обіцянка у „чистому вигляді”, якщо винагорода присуджується кожному, хто здійснив дію, яка вимагалася організаторами рекламної акції чи указується, що виграш отримає той, хто здійснив указану дію першим або, наприклад, перші 20 осіб, що виконали завдання, тобто виконали якусь обов’язкову умову – надіслали етикетки товару).
Особа, яка відгукнулася на обіцянку винагороди, має право вимагати, щоб особа, яка обіцяла винагороду, прийняла обумовлений в обіцянці результат, якщо він відповідає всім вимогам, які до нього пред’являлися.
Право на отримання винагороди у випадку публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу має той (чи ті – якщо особи співпрацювали), хто досяг(ли) певного результату, якщо він є унікальним.
Якщо дію, вказану в оголошені про винагороду, виконали декілька осіб незалежно один від одного, то вказану винагороду отримає той, хто передав результат (а не виконав дію) першим, якщо завдання стосується конкретного результату, тобто такого, який навіть у випадку його досягнення декількома особами буде однаковим чи аналогічним.
Якщо очікуваний результат не є унікальним та не є конкретним, наприклад, особа указує в оголошенні про те, що її цікавить будь-яка інформація про злочинця, то на частку оголошеної винагороди повинні мати право претендувати кожна з осіб, що надала нову інформацію, незалежно від вичерпності їх відомостей.
Тому необхідно уточнити ч. 2 ст. 1148 ЦК України і вкласти в неї інше значення: „якщо завдання, вказане в оголошенні про винагороду, є унікальним, то винагороду отримає та особа, яка надала відповідний результат; якщо завдання виконали декілька осіб незалежно один від одного, то вказану винагороду отримає лише та особа, яка виконала завдання першою, коли завдання передбачає досягнення однакового результату, у протилежному випадку, винагорода поділяється між особами, які передали відповідні результати порівну”. Таке формулювання охопить три зовсім різні ситуації:
- завдання стосується досягнення унікального результату;
- завдання стосується досягнення результату, який за своїм характером є таким, що його можуть виконати декілька осіб, але отримати однакові результати;
- завдання стосується досягнення результату, який за своїм характером є таким, що його можуть виконати декілька осіб та отримати різні результати, за умови, що вони є абсолютно непорівнянні один з одним.
При цьому виплата винагороди має ставитися у залежність не від факту виконання завдання першим, а від його передання першим, у зв’язку з тим, що моментом виникнення зобов’язання у зв’язку із публічною обіцянкою винагороди є момент передання результату.
Крім того, ч. 2 ст. 1148 ЦК України містить правило, згідно з яким винагорода виплачується особі, яка виконала завдання першою, що вступає у суперечку із ч. 1 ст. 1144 ЦК України, яке має такий вигляд: „особа має право публічно пообіцяти винагороду за передання їй відповідного результату...”. Тому пропонується внести змінити до ч. 2 ст. 1148 ЦК України, виклавши її у такій редакції: „ ...винагорода виплачується особі, яка передала завдання першою”. Таке формулювання не буде суперечити і ч. 1 ст. 1144 ЦК України.
У випадку проведення публічного конкурсу право на одержання нагороди (премії) виникає у здобувача лише у випадку визнання його роботи кращою і (чи) гідною винагороди відповідно до умов конкурсу. Якщо робота, пред’явлена учасником конкурсу, визнана найкращою – він стає переможцем конкурсу та одержує право на одержання винагороди (переможців може бути декілька, якщо засновником конкурсу присуджуються декілька премій).
Власне, конкурс як змагання за перемогу серед інших учасників конкурсу, закінчується винесенням рішення по результатах конкурсу. Однак цивільно-правові зв’язки між засновником конкурсу та його учасниками можуть не припинятися, а отримати свій розвиток у двох різних напрямках.
До першої групи належать відносини з тими учасниками конкурсу, роботи яких не були удостоєні премією. У випадку, якщо робота, яка представлена на конкурс не має матеріального втілення (наприклад, виконання музичного твору), рішення про результати конкурсу, яке не удостоїло цю роботу премією нагороди, припиняє конкурсні відносини. Якщо ж робота має матеріальне втілення (наприклад, рукопис), виникає обов’язок повернути указані роботи здобувачам. З моменту повернення робіт учасникам конкурсу конкурсні відносини з цими учасниками конкурсу можна вважати припиненими.
До другої групи належать зобов’язання із здобувачами, роботи яких удостоєні преміями. Присудження премії за певну роботу покладає на засновника конкурсу обов’язок по виплаті премії, яка передбачена рішенням про виплату винагороди, учасник конкурсу має право її отримати.
Припиняється зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди, крім випадків, указаних в загальних положеннях про зобов’язання, а також в інших випадках, які визначені у ст. 1149 ЦК України (у випадку публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу):
1) закінчення строку для передання результату;
2) передання результату особою, яка перша виконала завдання;
3) у разі, якщо особа, яка публічно обіцяла винагороду, публічно оголошує про припинення завдання.
Однак у жодному з названих випадків зобов’язання на припиняється. Зобов’язання у зв’язку із публічною обіцянкою винагороди виникає з моменту передання відповідного результату особі, яка обіцяла винагороду. Якщо жоден результат до спливу певного часу не був наданий, то зобов’язання не виникає взагалі. У цьому випадку можна говорити, що пов’язаність особи, яка обіцяла винагороду, припиняється із закінченням строку для виконання завдання, а не припиняється відповідне зобов’язання. Із названих причин не може йтися і про те, що зобов’язання припиняється у разі передання результату особою, яка першою виконала завдання, тому що поки вона його не передала, зобов’язання теж ще не існує.
Із названим фактом (передання результату) тільки виникає зобов’язання, за яким має відбуватися його виконання, тобто виплата, видача винагороди. А якщо йти за логікою законодавця, то необхідно зробити висновок, що зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди виникає в момент оголошення про обіцянку винагороди, але ж інша сторона у зобов’язанні ще невідома. При цьому виконанням зобов’язання буде передання результату особі, яка оголосила про винагороду. Зобов’язальною стороною виявляється у цьому випадку особа, яка досягла результату, а виплата винагороди зовсім не включається до змісту зобов’язання. Звісно, що таке положення в корені не відповідає уявленням про сутність такого інституту як публічна обіцянка винагороди.
Частина 2 ст. 1149 ЦК України також не може бути прикладом припинення зобов’язання, оскільки у випадку, коли особа, яка публічно обіцяла винагороду, публічно оголошує про припинення завдання, вона відмовляється від одностороннього правочину (ст. 214 ЦК України), а не односторонньо припиняє зобов’язання, в односторонньому порядку відповідно до ч. 2 ст. 598 ЦК України, як це випливає зі ст. 1149 ЦК України.
Таким чином, спеціальні випадки припинення зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди без оголошення конкурсу, передбачені ЦК України, навряд чи можуть бути застосовані на практиці.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
2. Абрамов В.А. Сделки и договори: Комментарии. Разъяснения. – 5-е изд., доп. – М.: Изд-во „Ось – 89”, 2001. – 192 с.
3. Агарков М.М. Обязательства по советскому гражданскому праву // Избранные труды по гражданскому праву. В 2 т. Т. 1. – М.: АО „Центр ЮрИнфоР”, 2002. – С. 163 - 461.
4. Агарков М.М. Неимущественные отношения как предмет гражданско-правового регулирования // Избранные труды по гражданскому праву: В 2 т. Т. 2. – М.: АО „Центр ЮрИнфоР”, 2002. – 452 с.
5. Агарков М.М. Обязательства по советскому гражданскому праву // Уч. труды ВИЮН. – Вып. 3. – 1940. – 191 с.
6. Агарков М.М. Понятие сделки по советскому гражданскому праву // Советское государство и право. – 1946. – № 3–4. – С. 41-53.
7. Алексеев С.С. Односторонние сделки в механизме гражданско-правового регулирования // Антология уральской цивилистики. 1925–1989: Сб. статей. – М.: Статут, 2001. – С. 54-68.
8. Алексеев С.С. Гражданское право в период развернутого строительства коммунизма. – М.: Госуд. изд–во юрид. лит., 1962. – 276 с.
9. Андреев М.Н. Римское частное право. – София: Изд-во „Наука и изкуство”, 1966. – 369 с.
10. Анненков К. Система рускаго гражданскаго права. Права Обязательственныя. –Т. 3. – СПб.: Типография М.М. Стасюлевича, 1901. – 492 с.
11. Анненков К. Возникновение обязательств // Журнал Министерства Юстиции. – 1897. – № 4 – C. 36-48.
12. Аскназий С.И. Основные вопросы социалистического гражданского права. Автореф. дис. … д–ра юрид. наук. – Вестник Ленинград. ун-та, 1947.
13. Атимонов Б.С., Флейшиц Е.А. Авторское право. – М.: Изд–во юридич. лит., 1957. – 278 с.
14. Атимонов Б.С., Флейшиц Е.А. Изобретательское право. – М: Госюриздат, 1960. – 228 с.
15. Біла Л.Р. Конкурсне провадження у державній службі // Митна справа. – 2002. –№ 5. – Ст. 93-97.
16. Боброва Д. Недоговірні зобов’язання у проекті Цивільного кодексу України // Українське право. – 1997. – № 1. – С. 93-100.
17. Брагинский М.И. Общее учение о хозяйственных договорах. – Минск, 1967.
18. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга первая: Общие положення. – 2-е изд. – М.: Статут, 2005. – 842 с.
19. Большая советская энциклопедия: В 30 т. Т. 21 / Гл. ред. А.М. Прохоров. 3-е изд. – М.: Советская энциклопедия, 1975. – 640 с.
20. Братусь С.Н. Советское гражданское право: субъекты гражданского права. – М.: Юридическая литература, 1984. – 287 с.
21. Вагацума Сакад, Аридзуми Тору Гражданское право Японии: В 2 кн. Кн. 2. – М.: Прогресс, 1983. – 334 с.
22. Вакман Е. Л., Грингольц И. А. Авторские права художников. – М.: Изд–во „Советский художник”, 1962. – 263 с.
23. Василев Л. Гражданское право Народной Республики Болгарии. Общая часть / Пер. с болг. под общ. ред. П.Е. Орловского. – М.: Госуд. изд–во юрид. лит., 1958. – 703 с.
24. Васькин В.В., Харитонов Е.О. Дифференциация гражданской правосубъектности: Правовое положение несовершеннолетних // Сб. науч. трудов.– Краснодар: 1985. – С. 12–15.
25. Васьковский Е.В. Учебник гражданского права. – М.: Статут (серия „Классика российской цивилистики”), 2003. – 382 с.
26. Вердников В.Г., Кабалкин А.Ю. Новые гражданские кодексы союзных республик. – М.: Юрид. лит., 1965. – 136 с.
27. Винаверъ М. Гражданская хроника (Обещание и обязательство) // Весник гражданского права. – 1913. – № 5. – С. 117-126.
28. Вільнянскький С.І. Радянське цивільне право. Ч. І. Учб. посібник. – Харків: Вид-во Харків. ун–ту, 1966. – 320 с.
29. Гавзе Ф.И. Обязательственное право. Минск: Изд–во БГУ им. В.И. Ленина, 1968. – 123 с.
30. Гай. Институции / Под ред. Л.Л. Кофанова, В.А. Савельева. М.: Юрист, 1997. – 360 с.
31. Гамбаров Ю.С. Гражданское право. Лекции. – Законъ, 1888/9. – 243 с.
32. Гедда А. Обещание (Заметки по поводу одного решения Сената) / Журнал Министерства Юстиции. – 1914. – № 6. – С. 234 - 250.
33. Генкин Д.М. Право собственности в СССР. – М.: Госюриздат, 1961. – 223 с.
34. Германское право. Ч. І. Гражданское уложение: Пер. с нем. / Серия: Современное зарубежное и международное частное право. – М.: Международный центр финансово-экономического развития, 1996. – 552 с.
35. Годэмэ Е. Общая теория обязательств // Уч. зап. ВИЮН. – Вып. ХІІІ. – М.: Юрид. изд–во Мин. Юст. СССР, 1948. – 511 с.
36. Голевинский В.И. Первоначальный проектъ положений о публично объявленномъ объщании награды. – Б.г. – 24 с.
37. Големинов Ч. Неосновательно обогатяване (гражданско-правни аспекти) – София: Фенея, 1998. – 218 с.
38. Голованов Н.М. Обязательственное право: Учебник. – СПб.: Питер, 2002. – 448 с.: ил. – (Серия „Учебники для вузов”).
39. Голубева Н.Ю. Институт представительства в римском частном праве // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць. – Вип. 13. – С. 82-88.
40. Голубєва Н.Ю. Перспективи розвитку інституту публічної обіцянки винагороди // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць. – Вип. 17. – С. 21-24.
41. Голубєва Н.Ю. Правове регулювання публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць. – Вип. 22. – С. 564-572.
42. Голубєва Н.Ю. Поняття публічної обіцянки винагороди та підстави виникнення зобов’язання із публічної обіцянки винагороди // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць. – Вип. 23. – С. 195-200.
43. Гольмстен А. О торговых сделках по русскому праву // Журнал юридического общества. – 1894. – Кн. 3. – С. 7-10;
44. Гордієнко А., Харитонов Є. Відшкодування витрат, здійсненних в інтересах інших осіб без доручення // Рад. право. – 1977. – № 2. – С. 66-68.
45. Гордон М.В. Радянське цивільне право. Ч. ІІ. Вид. 2-е. – Харків: Вид–во Харків. ун– ту, 1966. – 316 с.
46. Гордон М.В. Система договоров в советском гражданском праве. – Учен. зап. Харьк. юрид. ин–та, 1954. – Вып. № 5. – С. 65-87.
47. Гордон М.В. Радянське цивільне право. Ч. ІІ. Вид. 2-е. – Харків: Вид–во Харків. ун– ту, 1966. – 316с.
48. Гордон М.В. Советское авторское право. – М., 1955. – 232 с.
49. Гражданский кодекс Украины / Вступительная статья А.С. Довгерта – Х.: ООО „Одиссей”, 2004. – 400 с.
50. Гражданский кодекс РФСР. Официальный текст с изменениями на 1 февраля 1972 года. – М.: Юрид. лит., 1972.
51. Гражданский кодекс Украины: Научно-практический комментарий. – Х.: ООО „Одиссей”, 1999. – 848 с.
52. Гражданский кодекс Украины. Комментарий (с изменениями и дополнениями по состоянию на 1 сентября 2003 года) / Под общей ред. Е.О. Харитонова, О.М. Калитенко. – Т. 1 – Х.: ООО „Одиссей”, 2003. – 832 с.
53. Гражданский кодекс Польской Народной Республики. Закон от 23 апреля 1964 года / Перевод с польского Н.Г. Комлева. – И.: Изд– во „Прогресс”, 1966. – 374 с.
54. Гражданский кодекс Российской Федерации. Ч. 1. // Свод законов Российской Федерации. – 1994. – № 32. – С. 3001.
55. Гражданский кодекс Российской Федерации. Части первая и вторая. С постатейными материалами из практики Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации. – М.: Издательская группа НОРМА - ИНФРА, 1999.- 832 с.
56. Гражданский кодекс Российской Федерации: Официальный текст по состоянию на 15 февраля 1998 года: Ч. 1 и 2 / Ю.Х. Калмыков (вступ. ст.). – М.: Норма-Инфра-М, 1998. – 1024 с.
57. Гражданский кодекс Российской Федерации. – Ч. 2. Текст, комментарии, алфавитно-предметный указатель / Под ред. О. М. Козырь, А. Л. Маковского, С. А. Хохлова. – М., 1996. – 945 с.
58. Гражданский кодекс Республики Казахстан / Научное редактирование и предисловие директора Института независимых правовых и экономических исследований „Юридический центр - Наука” Н.Э. Лившиц; вступительная статья канд. юрид. наук, доцента КазГЮУ И.П. Грешникова. – СПб.: Изд–во „Юридический центр Пресс”, 2002. – 1029 с.
59. Гражданский кодекс Грузии / Науч. редакт. З.К. Бичвава. Вступ. статья пред. Верховного суда Грузии, д-ра. юрид. наук, проф. Л. Чантурия. Предис. канд. юрид. наук, доцента СПбГУ И.В. Елисеева, канд. юрид. наук, доцента СПбГУ, зам. прокурора Санкт-Петербурга А.В. Коновалова. Пер. с грузинского И. Мериджанашвили, И. Чиковани. – СПб.: Изд–во „Юридический центр Пресс”, 2002. – 750 с.
60. Гражданский кодекс Латвийской Республики / Науч. редакт. и предисл. Н.Э. Лившиц, обзор. статья А.В. Свиб / Перевод с латыш. под рук. И. Алфеевой. – СПб.: Изд– во „Юридический центр Пресс”, 2001. – 830 с.
61. Гражданский кодекс Республики Беларусь / Науч. редакт. и предисл. д-ра. юрид. наук, проф., заслуженного юриста РФ В.Ф. Чигирина. – СПб.: Изд–во „Юридический центр Пресс”, 2003. – 1059 с.
62. Гражданский кодекс Чехословацкой Социалистической Республики / Пер. Л.А. Трахтенгерц. – М.: Изд– во „ Прогресс”, 1966. – 185 с.
63. Гражданский кодекс Польской Народной Республики. – Warszawa: Widawnictwo prawnicze, 1980. – 332 с.
64. Гражданский кодекс Российской Федерации. Ч. І. Науч.-практ. комментарий / Отв. ред. Т.Е. Абова, А.Ю. Кабалкин, В.П. Мозолин. – М.: издательство БЕК, 1996. – 714 с.
65. Гражданский кодекс РСФСР. Ч. 2. Учеб.-практ. пособие / Отв. ред. д-р юрид. наук, проф. О.А. Красавчиков. – Свердловск: Средне-Уральское Книжное Издательство, 1965. – 555 с.
66. Гражданское законодательство Народной Республики Болгария – М.: Иностранная литература, 1952. – 276 с.
67. Гражданское законодательство КНР: Пер. с кит. / Серия Современное зарубежное и международное частное право – М.: Международный центр финансово-экономического развития, 1997. – 336 с.
68. Гражданское право: Т.1 / Под ред. Е.А. Суханова. – М.: Бек, 1998. – 816 с.
69. Гражданское право: В 2 т. Т. ІІ. Полутом 1: Учебник / Отв. ред. проф. Е.А. Суханов. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: БЕК, 2002. – 704 с.
70. Гражданское право: В 2 т. Т. ІІ. Полутом 2: Учебник / Отв. ред. проф. Е.А. Суханов. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: БЕК, 2000. – 448 с.
71. Гражданское право: В 2 т. Том 2. Учебник / Под ред. Е.А. Суханова. – М.: Изд–во БЕК, 1994. – 432 с.
72. Гражданское право / Под ред. А.П. Сергеева и Ю.К. Толстого. Т.1. – М.: Проспект, 2000. – 624 с.
73. Гражданское право: Учебник. Ч. 2 / Под. ред. А.П. Сергеева и Ю.К. Толстого. – М.: Проспект, 1998. – 784 с.
74. Гражданское право: Учебник. Ч. 2 / Валявина Е.Ю., Василевская Н.П., Егоров Н.Д, Елисеев И.В. и др. / Отв. ред. А.П. Сергеев, Ю.К. Толстой. – М.: Проспект, 1997. – 778 с.
75. Гражданское право: Учебник / Под. ред. С.П. Гришаева. – М.: Юристъ, 1999. – 355 с.
76. Гражданское право БССР. Т. 2. / Под. ред. д-ра юрид. наук, проф. В.Ф. Чигирина. – Мн.: Изд–во БГУ, 1977. – 352 с.
77. Гражданское право России. Общая часть: Курс лекций / Отв. ред. О.Н. Садиков. – М.: Юристъ, 2001. – 776 с.
78. Гражданское право России. Обязательственное право: Курс лекций / Отв. ред. О.Н. Садиков. – М.: Юристъ, 2004. – 845 с.
79. Гражданское и семейное право. Учеб.-практ. справочник / Под ред. Е.О. Харитонова. – Х.: Одиссей, 1999. – 544 с.
80. Гражданский кодекс Украины. Комментарий (с изменениями и дополнениями по состоянию на 1 сентября 2003 года) / Под общей ред. Е. О. Харитонова, О. М. Калитенко. – Т. 1. – Харьков: Одиссей, 2003.– 832 с.
81. Гражданское право в вопросах и ответах. Учеб. пособие/ Под ред. Е.О. Харитонова. – Харьков: Одиссей, 2001. – 416 с.
82. Гражданское право: Учебник. Ч. 1 / Под. ред. А.Г. Калпина, А.И. Масляева. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2000. – 536 с.
83. Гражданское право: Учебник. Ч. 2 / Агафонова Н.Н., Богачева Т.В., Глушкова Л.И., Гришаев С.П. и др. / Под. общ. ред. А.Г. Калпина. – М.: Юристъ, 2000. – 541 с.
84. Гражданское право. Т.2. – М.: Юрид. лит., 1970. – 575с.
85. Гражданское право Украины: Учеб. пособие по подгот. к сдаче зачетов и экзаменов. Ч. 2 // С.А. Слипченко, В.А. Кройтор, Ю.И. Чалый и др. – Харьков: Эспада, 2000. – 399 с.
86. Гражданское право Украины: В 2 ч. Ч. 1: Учебник / Под ред. А.А. Пушкина, В.М. Самойленко. – Харьков: Основа, 1996. – 438 с.
87. Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран: Сборник нормативных актов – М.: Юрид. лит., 1986. – 320 с.
88. Гражданское Уложение. Кн. пятая. Обязательственное право. Проект Высочайше учрежденной Редакционной Комиссии по составлению Гражданского уложения – С.-Петербург, 1905. – 211 с.
89. Гуев А.Н. Гражданское право: Учебник: В 3 т. Т. 2. – М.: ИНФРА-М, 2003. – 454 с.
90. Даль В. Толковий словарь живаго великорускаго языка. Т. 3. – С.-Пб.: Изданіє книготорговца-типографа М.О. Вольфа, 1882. – 555 с.
91. Данилова Н.В. Конкурсы и аукционы на право пользования недрами: проблемы правового регулирования // Экологическое право. – 2002. – № 2. – С. 40–44.
92. Демченко Н.С. Договір купівлі-продажу об’єктів приватизації. – К.: Оріяни, 2000. – 180 с.
93. Дигесты Юстиниана / Пер. с лат. / Отв. ред. Л.Л. Кофанов. Т. ІІ. – М.: Статут, 2002. – 622 с.
94. Дзегорайтис А. Б. Конкурс в советском гражданском праве. Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Л., 1969 – 25 с.
95. Дзегорайтис А. Б. Понятие конкурса в советском гражданском праве // Правоведение. – 1968. - № 6. – С. 55-62.
96. Довгерт А. Новый Гражданский кодекс Украины и мировые тенденции развития частного права // Закон и бизнес. – 1996. – № 46. – С. 6 – 8.
97. Дождев Д.В. Римское частное право. Учебник для вузов. / Под ред. члена-корр. РАН, проф. В.С. Нерсесянца. М.: Изд. группа Норма, 1996. – 704 с.
98. Донцов С.Е., Глянцев В.В. Возмещение вреда по советскому законодательству. – М., 1990 . – 128 с.
99. Дрішлюк А.І. Роль порівняльного правознавства для вдосконалення цивільного законодавства України // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць. – Вип. 13. – С. 148-152.
100. Егоров М.Д. Классификация обязательств по советскому гражданскому праву // Советское государство и право. – 1989. – № 3. – С. 56-60.
101. Жюллио де ля Морандье Гражданское право Франции. Т.2. / Пер. с. фр. д-ра юрид. наук Е.А. Флейшиц. – М.: Издательство иностранной литературы, 1960. – 728 с.
102. Завидов Б.Д., Гусев О.Б. Гражданско-правовая ответственность. Справочник практикующего юриста. – М.: Р–центр, 2000. – 768 с.
103. Загорулько А.И. Обязательства по возмещению вреда, причиненного субъектами гражданского права. – Харьков: Консум, 1996. – 112 с.
104. Зміни та доповнення, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України затвердженні постановою Кабінету Міністрів України від 27 вересня 2000 р. № 1469 // Офіційний вісник України, 1997 р., число 28, Ст. 41.
105. Зобов’язальне право. Теорія і практика. Навчальний посібник / За ред. О.В. Дзери. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 912 с.
106. 3убар В.М. Відсутність доручення як одна з умов виникнення зобов'язання з ведення чужих справ // Матер. міжнар. наук. конф. „Європа, Японія, Україна: шляхи демократизації державно-правових системі – К.: ІДП НАНУ, 2000. – С. 287-290.
107. 3убар В.М. Зобов’язання, що виникають з ведення чужих справ без доручення. Автореф. дис ... канд. юрид. наук. – К.: 2001. – 22 с.
108. 3убар В.М. Зобов’язання, що виникають з ведення чужих справ без доручення, у проекті Цивільного кодексу України // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць. – Одеса: 2000. – № 9. – С. 264-268.
109. 3убарь В.М. Рецепция обязательств из ведения чужих дел без поручения (negatiorum gestio) в гражданское право Украины // Юридический вестник. – 2000. – № 4. – С. 86-88.
110. Інституции Гая (Фрагменты) / Харитонов Е.О. Основы римского частного права. – Ростов-на-Дону, 1999. – 416 с.
111. Ігнатенко В.М. Класифікація недоговірних зобов’язань у цивільному праві // Вісник інституту внутрішніх справ. – 1999. – № 6. – С. 225-228.
112. Иванов В.И. К вопросу о публичной оферте // Труды ВЮЗИ. – М., 1980. – 120 с.
113. Инако Ц. Современное право Японии / Пер. с япон. В.В. Батуренко. / Под. ред. В.Н. Еремина. – М.: Прогресс, 1981. – 269 с.
114. Иоффе О.С. Развитие цивилистической мысли в СССР (часть ІІ) / Избранные труды по гражданскому праву: Из истории цивилистической мысли. Гражданское правоотношение. Критика теории „хозяйственного права”. Изд.2-е, испр. – М.: Статут, 2003. – 782с. (Серия „Классика российской цивилистики”). – С. 334 – 511.
115. Иоффе О.С. Гражданское правоотношение / Избранные труды по гражданскому праву: Из истории цивилистической мысли. Гражданское правоотношение. Критика теории „хозяйственного права”. Изд.2-е, испр. – М.: Статут, 2003. – 782 с. (Серия „Классика российской цивилистики”). – С. 512 – 699.
116. Иоффе О.С. Обязательственное право. – М.: Юрид. лит., 1975. – 880 с.
117. О.С. Иоффе, Ю.К. Толстой. Новый гражданский кодекс РСФСР. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1965. – 448 с.
118. Іоффе О.С. Советское гражданское право (курс лекций). Ч. 1 – Л.: Издательство ЛГУ, 1958. – 511 с.
119. Исаков В.Б. Юридические факты в советском праве. – М.: Юрид. лит., 1984. – 144 с.
120. Каган Е., Сухадольский Г. Правовая природа конкурса // Хозяйство и право. – 2001. – № 2. – С. 49-51.
121. Канторович Я.К. Вызов публичный // Энциклопедический словарь издателей Брокгауза и Эфрона: В 86 т. Т. 14. Репринтное воспроизведение издания 1890 года – М.: ТЕРРА – TERRA, 1991. – 952 с.
122. Кахадзе М.М. Гражданско-правовое регулирование конкурса в области архитектуры: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Тбилиси, 1975. – 26 с.
123. Кодекс України про адміністративні правопорушення 7 грудня 1984 року // Відомості Верховної Ради України. – 1984. – Додаток до № 51. – Ст. 1123.
124. Кодифікація приватного (цивільного) права України / За ред. проф. А. Довгерта. – К.: Український центр правничих студій, 2000.– 336 с.
125. Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации, части первой (постатейный). Руководитель авторского коллектива и ответственный редактор д-р юрид. наук, проф. О.Н. Садиков. – М.: Юридическая фирма КОНТРАКТ; ИНФРА-М, 1997. – 778 с.
126. Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации, части второй (постатейный). Руководитель авторского коллектива и ответс