Особливості судочинства в справах про усиновлення (удочеріння) іноземними громадянами дітей, які проживають на території України

Краткое описание

З М І С Т

ВСТУП........................................................................................................................4

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СПРАВ ПРО УСИНОВЛЕННЯ ДІТЕЙ ІНОЗЕМНИМИ ГРОМАДЯНАМИ
1.1 Процесуально – правова природа справ про усиновлення дітей іноземними громадянами...................................................................…………............................16
1.2. Характеристика джерел права, що регулюють процедуру усиновлення дітей іноземними громадянами................... ……………………...........................28

РОЗДІЛ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ ПОРУШЕННЯ В СУДІ СПРАВ ПРО УСИНОВЛЕННЯ ДІТЕЙ ІНОЗЕМНИМИ ГРОМАДЯНАМИ
2.1. Передумови права на звернення до суду із заявою про встановлення
усиновлення………………………………………………………....................... ....49
2.2. Процесуальний порядок порушення справ про усиновлення дітей
іноземними громадянами…………………………………………..........................63

РОЗДІЛ ІІІ. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ ПО ПІДГОТОВЦІ СПРАВ ПРО УСИНОВЛЕННЯ ДІТЕЙ ІНОЗЕМНИМИ ГРОМАДЯНАМИ ДО РОЗГЛЯДУ У СУДОВОМУ ЗАСІДАННІ
3.1. Мета, значення і зміст підготовки справ про усиновлення дітей іноземними громадянами...............................................................................……...74
3.2. З'ясування обставин, що мають значення для правильного та своєчасного вирішення справ про усиновлення дітей іноземними громадянами та визначення кола доказів, які їх підтверджують...........................................……...78
3.3 Визначення кола осіб у справах про усиновлення дітей іноземними громадянами....................................................................................................……....110
3.4. Призначення справ про усиновлення дітей іноземними громадянами до судового розгляду......................................................................................……….....126

РОЗДІЛ ІV. ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК РОЗГЛЯДУ СУДОМ СПРАВ ПРО УСИНОВЛЕННЯ ДІТЕЙ ІНОЗЕМНИМИ ГРОМАДЯНАМИ

4.1 Мета, завдання і зміст стадії судового розгляду справ про усиновлення дітей іноземними громадянами…………………………………....………………..132
4.2 Судове рішення в справах про усиновлення дітей іноземними громадянами……………………………………………………………………....….169

ВИСНОВКИ І ПРОПОЗИЦІЇ................................................................................186
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………195

ВСТУП

Актуальність теми. Одним з основних напрямків державної політики України є реалізація комплексу заходів, спрямованих на охорону дитинства. Свідченням цього є Конституція України, яка проголосила рівність дітей у своїх правах. Якщо ж дитина лишилась сиротою або позбавлена батьківського піклування з тих чи інших причин, обов'язок утримання та виховання таких дітей основний закон покладає на державу (ст. 52).
В останні роки спостерігається стійка тенденція до збільшення кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування [216, с. 103-104], за даними експертів на червень-місяць 2005 р., в Україні проживає 97,5 тисячі таких дітей [150, с. 1-2]. Лише у Центрі з усиновлення дітей при Міністерстві освіти і науки України для можливого усиновлення перебуває понад 24 тисячі справ дітей [140, с. 3].
Закони, прийняті останнім часом, зокрема, Закон України “Про охорону дитинства” від 6 квітня 2001 р.[13], Закон України “Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” від 13 січня 2005 р. [15], визнали усиновлення (удочеріння) (далі – усиновлення) пріоритетною формою влаштування дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
Дійсно, серед усіх форм влаштування таких дітей, усиновлення – найкраща. Адже сім’я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення. Усиновлення прирівнює дитину у правовому смислі до рідних дітей подружжя, дитина набуває в особі усиновителів батьків та сім’ю.
Ніякі суспільні форми виховання дітей не можуть зрівнятися із вихованням у сім’ї, а неодноразові спроби в радянський період замінити сімейне виховання суспільним, є підтвердженням тому. Таким чином, держава повинна сприяти усиновленню як в Україні, так і за її межами, оскільки, як свідчить судова практика, громадяни України усиновлюють, як правило, здорових дітей, вік яких не перевищує трьох років. Хворих дітей, дітей – інвалідів, усиновлюють, в основному, іноземні громадяни. Тому виникає необхідність у створенні досконалого правового механізму процедури усиновлення дітей іноземними громадянами.
Особливо значних змін законодавство України про усиновлення зазнало після прийняття 30 січня 1996 р. Верховною Радою України Закону України “Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім’ю України” (далі – КпШС України) [16]. І оскільки ст. 102 КпШС України в редакції закону від 30.01.1996 р. було встановлено, що усиновлення дітей провадиться за заявою особи, яка бажає усиновити дитину, у судовому порядку, Законом України “Про внесення доповнень до Цивільного процесуального кодексу України у зв’язку з прийняттям Закону України “Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім’ю України” від 12.07.1996 р. Цивільний процесуальний кодекс України (далі – ЦПК) було доповнено главою 35-А “Усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами”, положення якої регламентували особливості розгляду судом цієї категорії справ до набрання 1 вересня 2005 р. чинності новим ЦПК України [17].
У зв'язку із запровадженням судового порядку усиновлення, Кабінетом Міністрів України 20 липня 1996 р. було видано Постанову № 775 “Про порядок передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам та здійснення контролю за умовами їх проживання в сім’ях усиновителів” [27 ] ( з 1 січня 2004 р. ця постанова втратила чинність) та Постанова від 30 березня 1996 р. № 380 “Питання Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти” [29], яка сприяла створенню при Міністерстві освіти і науки України Центру по усиновленню дітей, в якому формується і зберігається централізований банк даних про дітей – сиріт і дітей, які залишились без батьківського піклування і які можуть бути усиновлені.
Таким чином, з 1996 р. адміністративний порядок усиновлення дітей іноземними громадянами було скасовано. Метою запровадження судового порядку усиновлення було усунення недоліків та явних правопорушень, які мали місце при адміністративному порядку, а також неухильного дотримання прав та інтересів усиновлюваних.
Принцип відповідності усиновлення інтересам дитини став визначальним при розробці відповідних положень Сімейного кодексу України, який набрав чинності 1 січня 2004 р. (далі – СК України) та нового Цивільного процесуального кодексу України, який набрав чинності з 1 вересня 2005 р. Проте запровадження нових норм, які регламентують процедуру усиновлення з участю іноземних громадян в цих законодавчих актах, не вирішило багатьох проблемних питань, які виникають як у судовій практиці, так і після винесення судами рішень про встановлення усиновлення.
Оскільки сьогодні відсутнє належне законодавче регулювання даної сфери правовідносин, в деяких випадках усиновлення не лише не відповідає основному його принципу, а й становить загрозу для життя та здоров'я усиновлених, що викликає широку дискусію з приводу доцільності існування інституту усиновлення дітей іноземними громадянами [160, с. 6; 140, с. 3 ].
Справи цієї категорії є особливо суспільно значущими, адже усиновлюються діти України, які є сиротами та позбавлені батьківського піклування, таким чином, вони, в основному, не мають законних представників, їх інтереси може захистити лише держава в особі своїх органів. Особливість справ про усиновлення дітей іноземними громадянами полягає у тому, що на відміну від інших цивільних справ, їх предметом є встановлення усиновлення, що, по суті, є вирішенням долі дитини; дана категорія справ порушується іноземними громадянами; обов'язковими суб'єктами судочинства в цих справах є ряд державних органів, зокрема, органи опіки і піклування, Центр по усиновленню при Міністерстві освіти і науки України, дитячі будинки тощо. Особливістю даної категорії справ є також і дотримання заявниками обов'язкової досудової процедури, яка складається із звернення до Центру по усиновленню, органу опіки і піклування, дитячого будинку, в якому утримується дитина, та отримання від цих установ відповідних документів, які є передумовою для звернення до суду та доказами. Зазначений комплекс особливостей суттєво відрізняє справи про усиновлення дітей іноземними громадянами від інших категорій справ, що розглядаються в порядку цивільного судочинства, тому в процесі їх розгляду та вирішення судами виникає чимало неузгодженостей, проблемних ситуацій, що, в деяких випадках, призводить до винесення незаконних та необґрунтованих рішень про встановлення усиновлення.
Проблеми судочинства в справах про усиновлення дітей іноземцями у вітчизняній науці цивільного процесуального права України є недослідженими. Окремі наукові праці присвячені, здебільшого, питанням, що пов'язані з реалізацією норм матеріального сімейного права при усиновленні дітей громадянами України [130]. Що ж стосується процесуальних проблем усиновлення дітей іноземними громадянами, то вони лишились поза увагою дослідників.
У зв’язку з тим, що справи про усиновлення дітей іноземними громадянами складають велику частку з усієї кількості справ, що розглядаються в порядку цивільного судочинства, об’єктивно виникає теоретичний та практичний інтерес як до процедури усиновлення дітей іноземцями в Україні, так і до правового регулювання даного питання в інших державах і запозичення позитивного зарубіжного досвіду.
Нові завдання, які сьогодні стоять перед Україною, і, зокрема, необхідність входження держави у європейський правовий простір, потребують врегулювання правових відносин, ускладнених іноземним елементом, на сучасному рівні, який відповідав би світовим стандартам. Це також обумовлює необхідність переосмислення законодавства, що регулює процес міжнародного усиновлення і приведення його у відповідність з Конституцією України та міжнародно-правовими актами, які стоять на захисті прав і свобод дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також вже усиновлених дітей.
Пізнання процесуальних особливостей розгляду і вирішення справ про усиновлення дітей іноземними громадянами дасть змогу уникати помилок при застосуванні норм матеріального і процесуального права, і, тим самим допоможе виносити законні та обґрунтовані судові рішення.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в межах теми Центру дослідження прав людини юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Формування механізму реалізації та захисту прав і свобод громадян України” № 01 БФ 042-01 за третім науковим підрозділом “Спеціально-правові способи захисту прав і свобод громадян України” та теми кафедри правосуддя Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Проблеми розвитку законодавства про судочинство і судоустрій України” № 97165.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка теоретичних положень, наукових пропозицій та рекомендацій, спрямованих на удосконалення судочинства в справах про усиновлення іноземними громадянами дітей, які проживають на території України. Значне збільшення за останні роки звернень іноземних громадян до судів України робить актуальним детальне врегулювання у законодавстві процедури міжнародного усиновлення. Необхідність удосконалення законодавства в даній сфері правовідносин зумовлюється також зобов’язаннями України щодо відповідності законодавства нашої країни загальним стандартам міжнародного права.
Для досягнення поставленої мети дисертаційного дослідження вирішувались такі завдання: 1) дослідження еволюції інституту усиновлення дітей іноземними громадянами в Україні; 2) аналіз процесуально-правової природи справ про усиновлення дітей іноземними громадянами; 3) виявлення процесуальних особливостей порушення в суді справ цієї категорії; 4) розкриття процесуальних особливостей їх підготовки та судового розгляду; 5) визначення особливостей судових рішень, постановлених у справах про усиновлення дітей іноземними громадянами; 6) розробка теоретичних положень та практичних рекомендацій щодо вдосконалення судочинства у справах про усиновлення дітей іноземними громадянами.
Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом дослідження є судочинство у справах про усиновлення дітей іноземними громадянами та механізм забезпечення прав і законних інтересів усиновлюваних.
Предметом дослідження є історичні джерела та законодавство минулих часів, положення міжнародно-правових актів в сфері захисту прав дітей, законодавство зарубіжних країн, норми чинного цивільного процесуального, сімейного законодавства України, підзаконні акти, які регулюють процес усиновлення дітей іноземцями, а також судова практика та статистика.
Методологічна основа дослідження та його теоретична база.. Дисертаційне дослідження проводилось із застосуванням таких методів пізнання як історико-правовий (у процесі ознайомлення з літературою та законодавством минулого виявлені основні етапи розвитку інституту усиновлення), логіко-граматичний (при тлумаченні певних положень та точок зору), аналітичний (зокрема, коли було необхідно обґрунтувати, довести, спростувати ті або інші теоретичні положення), порівняльно-правовий (у процесі розкриття окремих питань порівнювалися положення ЦПК України 1963 р. і нового ЦПК України 2004 р., а також положення національного законодавства з відповідними положеннями законодавства інших держав, громадяни яких найчастіше усиновлюють дітей в Україні), статистичний (досліджувалась динаміка кількості розглянутих справ про усиновлення дітей іноземними громадянами судами України).
Теоретичною базою дисертаційного дослідження стали праці українських вчених, зокрема В.С. Гопанчука, О.В. Дзери, О.Г. Дріжчаної, Н.О. Кіреєвої, В.В.Комарова, В.А. Кройтора, І.А. Павлуника, В.І. Тертишнікова, Фурси С.Я., М.Й.Штефана та інших, а також вчених інших країн – М.В. Антокольської, Е.В. Васьковського, М.А. Гурвича, М.А. Вікут, Г.А. Жиліна, І.М. Зайцева, Н.М. Кострової, Л.М. Пчелінцевої, І.В. Решетнікова, М.К. Треушнікова, Н.О.Чечиної., Д.М. Чечота, М.С. Шакарян, В.В. Яркова та інших.
В дисертаційному дослідженні використані постанови Пленуму Верховного Суду України, узагальнення судової практики, проведені Верховним Судом України. Емпіричною базою дослідження стали матеріали судової практики. Дисертанткою вивчено понад 120 справ про усиновлення дітей, які проживають на території України, іноземними громадянами, які розглядалися судами м. Києва, м. Хмельницького та м. Вінниці.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дане дисертаційне дослідження є першим в Україні науковим дослідженням, що присвячене проблемам судочинства у справах про усиновлення дітей іноземними громадянами.
На підставі комплексного дослідження судочинства в справах про усиновлення дітей іноземними громадянами в дисертації сформульовані висновки і пропозиції, які характеризують новизну, практичне значення роботи і виносяться на захист:
1. У зв’язку з тим, що в юридичній літературі та в Сімейному кодексі України визначення поняття усиновлення є неточним, обґрунтовується визначення поняття усиновлення як інституту сімейного права, метою якого є встановлення в судовому порядку сімейних правовідносин між усиновителем та усиновленим.
2. Визначено і обґрунтовано суть справ про усиновлення дітей іноземними громадянами, яка полягає у захисті інтересу шляхом встановлення певних юридичних фактів, а сама заінтересованість заявника у встановленні усиновлення конкретної дитини є передумовою для звернення до суду із заявою; а також мету судочинства у цих справах, якою є виявлення та констатація юридичних фактів, які є підставою для задоволення чи відмови в задоволенні заяви про встановлення усиновлення.
3. Враховуючи особливості справ про усиновлення дітей іноземними громадянами обґрунтовано висновок про те, що право на порушення справ цієї категорії мають лише ті іноземні громадяни, які: 1) бажають усиновити дитину; 2) визнані Центром по усиновленню дітей при Міністерстві освіти і науки України кандидатами в усиновителі і яким зазначеним Центром надано дозвіл на проведення усиновлення в Україні. З метою недопущення порушення справ цієї категорії через представників та чіткого урегулювання даного питання на законодавчому рівні, пропонується доповнити ст. 252 ЦПК частиною 7 такого змісту: “Заява про усиновлення дитини або повнолітньої особи подається громадянами України та іноземними громадянами, яким Центром по усиновленню дітей при Міністерстві освіти і науки України надано дозвіл на проведення усиновлення. Пред'явлення заяви через представника не допускається”.
4. Обґрунтовується висновок про необхідність доповнення ст. 252 частиною 8 такого змісту: “Заява про усиновлення дитини іноземними громадянами подається у присутності перекладача і перекладається на мову кандидатів в усиновителі”, що дасть можливість іноземним громадянам – кандидатам в усиновителі бути безпосередніми учасниками порушення справи про усиновлення і ставити свій підпис під текстом, який їм відомий.
5. Доведено, що дозвіл компетентного органу країни проживання усиновителів на в'їзд та постійне проживання усиновленої дитини, передбачений ч. 3 ст. 252 ЦПК, підпунктом 2 п. 10 Постанови Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003 р. № 1377 “Порядок ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення (далі – Порядок усиновлення) і який є одним з доказів по справі, не може бути наданий суду заявниками, оскільки дипломатичні установи іноземних держав видають дозвіл лише на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У зв'язку з цим пропонується у ч. 3 ст. 252 ЦПК та у підпункті 2 п. 10 зазначеної постанови термін "дозвіл компетентного органу країни усиновителя на в'їзд і постійне проживання усиновлюваної дитини" замінити на "пояснювальний лист від компетентних установ країни усиновителя про можливість безперешкодного в'їзду та постійне проживання усиновленого".
6. Обґрунтовується висновок про те, що передбачена підпунктом 3 п. 41 Порядку усиновлення та ст. 252 ЦПК вимога пред'являти суду довідки з місця роботи із зазначенням заробітної плати або копії декларації про доходи, які є доказами по справі, є недостатнім для з'ясування питання про достатність доходів кандидатів в усиновителі з точки зору належного утримання усиновлюваного. Крім того, в деклараціях про річний доход зазначаються суми в національних валютах (долари, євро, шекелі, гульдени, франки та ін.), що також створює проблему з'ясування дійсної суми доходу. З метою усунення даної проблеми пропонується п. 10 Порядку усиновлення та п. 3 ст. 252 ЦПК доповнити підпунктом такого змісту: "довідку про заробітну плату або копію декларації про доходи, засвідчену у встановленому порядку, а також висновок компетентної установи відповідної іноземної держави про те, що доход заявника є достатнім для утримання усиновленої дитини".
7. Обґрунтовується висновок про необхідність чіткої регламентації питання, пов'язаного з дачею згоди дитини на її усиновлення. З метою винесення законних та обґрунтованих судових рішень про встановлення усиновлення дитини іноземцями, пропонується ч. 1 ст. 218 СК України викласти в такій редакції: "Для усиновлення дитини потрібна її згода. Згода дитини, яка досягла 10-річного віку, дається особисто дитиною у письмовій або усній формі. Згоду дитини віком до 10 років оформлює психолог дитячого закладу, в якому утримується дитина. Усиновлення провадиться без згоди дитини, якщо вона у зв'язку з віком або станом здоров'я не усвідомлює факту усиновлення або проживає в сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками”.
8. Пропонується доповнити п. 10 Порядку усиновлення, а також п. 3 ст. 252 ЦПК положенням такого змісту: "письмове зобов'язання усиновителя в разі усиновлення хворої дитини про надання їй кваліфікованої медичної допомоги". Обґрунтовується це тим, що іноземці усиновлюють в Україні, в основному, хворих дітей, які потребують лікування, тому задоволення заяви про усиновлення дитини іноземцем повинно залежати від наявності доказів, які свідчать про надання належної медичної допомоги усиновленій дитині в країні майбутнього проживання.
9. З метою чіткої регламентації участі заінтересованих осіб у цих справах, пропонується ч. 1 ст. 253 ЦПК викласти в такій редакції: "Суддя в порядку підготовки справи про усиновлення дитини до розгляду вирішує питання про участь в ній як заінтересованих осіб відповідних органів опіки і піклування, а в справах, порушених за заявами іноземних громадян - також Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти і науки України та роз'яснює їм їх процесуальні права та обов'язки. Участь органів опіки і піклування в справах про усиновлення дітей є обов'язковою. Питання про участь Центру по усиновленню при усиновленні дітей іноземними громадянами вирішується судом, виходячи з обставин справи".
10. Обґрунтовується висновок про необхідність залучення в процес опікунів (піклувальників) усиновлюваних з метою більш повного врахування інтересів дітей, у зв’язку з чим пропонується ч. 1 ст. 253 ЦПК доповнити таким положенням:“ Якщо над дитиною встановлено опіку (піклування), участь у справі опікуна (піклувальника) є обов’язковою в якості заінтересованих осіб”.
11. Обґрунтовується висновок про необхідність участі прокурора в справах про усиновлення дітей іноземними громадянами як суб’єкта дачі висновку, в основу якого прокурор повинен покласти: 1) аналіз складу осіб, залучених до участі у справі; 2) аналіз юридично значущих обставин з точки зору підтвердження чи спростування належними, допустимими, достатніми доказами; 3) висновок про можливість задоволення (або незадоволення) заяви про встановлення усиновлення.
З метою законодавчого закріплення участі прокурора в справах цієї категорії пропонується ч. 1 ст. 254 ЦПК викласти в такій редакції: “Суд розглядає справу про усиновлення з обов’язковою участю заявника (заявників), з викликом заінтересованих осіб та інших осіб, яких суд визнає за потрібне допитати. Справи про усиновлення дітей іноземними громадянами розглядаються також з участю прокурора”.
12. Доведено недоцільність застосування таємниці усиновлення в справах про усиновлення дітей іноземними громадянами, оскільки: 1) у разі застосування таємниці порушується одне з основних прав дитини, проголошених Конвенцією ООН про права дитини 1989 р. – право знати своє походження та наскільки це можливо, знати своїх батьків ( ч. 1 ст. 7). При цьому "наскільки можливо" тлумачиться як об’єктивна можливість встановити відомості про батьків; 2) дитина, усиновлена іноземними громадянами, до повноліття зберігає громадянство України, а також має право на збереження своєї національної ідентичності (п. 6 ст. 283 СК України). Отже, після досягнення повноліття перед усиновленим постає питання про вибір громадянства (країни проживання або українського); 3) з метою підготовки висновку про умови утримання усиновленого для Центру по усиновленню та МЗС України представники консульської установи України спілкуються з усиновленою дитиною (п.п. 29, 30 Порядку усиновлення); 4) при усиновленні дитини більш зрілого віку необхідна її згода (п. 1 ст. 218 СК України); 5) згідно ч. 2 ст. 218 СК України дитина має бути проінформована про правові наслідки усиновлення.
Таким чином, при усиновленні дитини іноземцями, приховати факт походження дитини неможливо. З метою законодавчого врегулювання даного питання пропонується 285 СК України викласти наступним чином: “Таємниця усиновлення не поширюється на випадки усиновлення дітей іноземними громадянами”.
Теоретичне і практичне значення дисертації полягає у тому, що в дослідженні міститься комплексний аналіз особливостей судочинства в справах про усиновлення іноземними громадянами дітей, які проживають на території України, проблемних питань, а також шляхи законодавчого їх урегулювання. Це дає можливість удосконалити як інститут усиновлення в цілому, так і судовий порядок його реалізації.
Практичне значення полягає у тому, що результати дослідження, зроблені дисертанткою висновки, сприятимуть більш ефективному розгляду та вирішенню справ цієї категорії і можуть бути використані при подальшому дослідженні даної теми, при підготовці курсів лекцій, при розробці спецкурсів, при проведенні практичних занять, при підготовці навчальних посібників, а також можуть бути корисними для суддів, Центру по усиновленню, органів опіки і піклування тощо.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійно виконаною роботою, наукові результати якої отримані особисто автором.
Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки даного дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри правосуддя юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а також були оприлюднені на науково-практичних конференціях: “Проблеми державотворення та захист прав людини в Україні” ( 20 квітня 2002 р. в м. Острозі; “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (13-14 лютого 2003 р., м. Львів); “Наукові практичні школи Київського університету” (12 жовтня 2005 р.). Пропозиції по удосконаленню правового регулювання судочинства в справах про усиновлення дітей іноземними громадянами були подані до Верховного Суду України та до Комітету з питань правової політики Верховної Ради України.
Публікації. Результати дослідження опубліковано у п’яти наукових статтях у фахових виданнях, а також тезах виступів на науково-практичних конференціях.
Структура дисертації обумовлена метою та предметом дослідження. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, які мають загалом 10 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 210 сторінок, з них 195 сторінок основного тексту. Список використаних джерел налічує 219 найменувань і займає 15 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ

Аналіз чинного законодавства та практики його застосування дає підставу для висновку про те, що як в теорії, так і на практиці відсутній досконалий механізм вирішення судом справ про усиновлення дітей іноземними громадянами. Не всі положення законодавства регулюють правовідносини в сфері міждержавного усиновлення у відповідностями із вимогами сьогодення. Набрання чинності новим Сімейним кодексом України, Цивільним процесуальним, також не вирішило багатьох проблемних питань, які виникають в судовій практиці при розгляді та вирішенні справ про усиновлення дітей іноземними громадянами. Цими обставинами і зумовлено обрання даної теми для дисертаційного дослідження.
Виконана робота дозволяє сформулювати концепцію судочинства в справах про усиновлення іноземними громадянами дітей, які проживають на території України, яка відповідає вимогам наукової новизни і має безпосерднє значення не тільки для науки та практики, а й для законотворчого процесу.
Основними результатами, висновками і пропозиціями є:
1. Пропозиція щодо визначення поняття усиновлення. Зважаючи на те, що в юридичній літературі визначення інституту усиновлення наводяться без урахування тієї обставини, що його встановлення можливе лише у судовому порядку, а в ст. 207 Сімейного кодексу України відсутня вказівка на те, що це окремий правовий інститут, дається визначення усиновлення (удочеріння) як інституту сімейного права, метою якого є встановлення в судовому порядку сімейних правовідносин між усиновителем та усиновленим.
2. Висновок про те, що в справах про усиновлення встановлюється юридичний статус усиновителів та юридичний статус усиновлених а не “стан усиновителів”, “стан усиновлених”, а також “факт усиновлення” як це прийнято в юридичній літературі.
3. Визначено процесуально-правову природу справ про усиновлення дітей іноземними громадянами як справ окремого провадження; суттю цієї категорії справ є захист інтересу шляхом встановлення певних юридичних фактів, а сама заінтересованість у встановленні усиновлення конкретної дитини є передумовою для звернення до суду із заявою; метою судочинства у цих справах є виявлення та констатація юридичних фактів, які є підставою для задоволення (чи відмови в задоволенні) заяви про встановлення усиновлення.
4. Автором доведено, що участь у справах цієї категорії громадян різних держав обумовлює необхідність застосовувати міжнародні договори. Сьогодні в судовій практиці ці джерела не застосовуються в тій мірі, яка б відповідала меті їх укладення і місці в ієрархії норм права. Тому зроблено висновок: 1) про необхідність укладення окремих міжнародних договорів в сфері міжнародного усиновлення в першу чергу з тими країнами, громадяни яких найчастіше усиновлюють дітей в Україні (США, Італія, Німеччина, Ізраїль, Франція); 2) про необхідність вирішення в договорах проблемних питань, які виникають при розбіжностях у законодавстві України та країни проживання усиновителів; 3) про необхідність конкретизувати в чинних договорах положення, які стосуються: а) порядку повернення дитини з-за кордону у випадках, коли усиновлення не відповідає її інтересам та з інших причин, які суд визнає поважними; б) вказати відповідні установи, що здійснюють нагляд за дотриманням прав усиновлених в Україні дітей та їх адресу в іноземних державах.
5. На підставі аналізу законодавства та судової практики доведено, що особливість справ про усиновлення дітей іноземними громадянами зумовлює необхідність застосовувати іноземне законодавство, оскільки кожна країна встановлює свої правила щодо: 1) процедури усиновлення в іноземних державах дітей; 2) визнання рішень іноземних судів про встановлення усиновлення; 3) правового статусу усиновлених в інших державах.
З метою врегулювання даної проблеми пропонується доповнити п. 10 Постанови Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003 р. № 1377 “Порядок ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення” (Порядок усиновлення) підпунктом такого змісту: “витяг з законодавства країни проживання щодо основних вимог, встановлених для міжнародного усиновлення та правового статусу дітей, усиновлених в Україні. Витяги повинні бути завірені компетентними установами та перекладені на українську мову”. Окрім того, автор вважає необхідним запропонувати Верховному Суду України дати роз’яснення щодо застосування іноземного законодавства в судовій практиці.
6. З огляду на чисельні проблеми судової практики які пов’язані з віком усиновителів, а також з урахуванням досвіду інших держав, обгрунтовано висновок про необхідність перегляду існуючих вікових меж для усиновителів. Пропонується ч. 1 ст. 211 СК України викласти в такій редакції: “Усиновлювачем дитини може бути дієздатна особа, якій на день усиновлення виповнилося 25 років. У виняткових випадках суд може винести рішення про усиновлення особою, якій на день усиновлення виповнилось 18 років. Вік усиновителя не повинен перевищувати 45 років. В особливих випадках (наприклад, при усиновленні родичами), суд може винести рішення про усиновлення не враховуючи верхню вікову межу усиновителів”.
7. Особливістю справ про усиновлення дітей іноземними громадянами є дотримання кандидатами в усиновителі досудової процедури. Окрім того, згідно ч. 1 ст. 223 СК України, заява про усиновлення може бути пред’явлена до суду лише безпосередньо заявниками. У зв’язку з цим обгрунтовано висновок про те, що в процесуальному законі необхідно чітко вказати на те, що право на порушення справ про усиновлення дітей іноземними громадянами мають лише ті іноземні громадяни, які: 1) бажають усиновити дитину; 2) визнані Центром по усиновленню дітей при Міністерстві освіти і науки України кандидатами в усиновителі і яким зазначеним Центром надано дозвіл на проведення усиновлення в Україні. Для цього пропонується ст. 252 ЦПК доповнити частиною 7 такого змісту: “Заява про усиновлення дитини або повнолітньої особи подається громадянами України та іноземними громадянами, яким Центром по усиновленню дітей при Міністерстві освіти і науки України надано дозвіл на проведення усиновлення. Пред’явлення заяви через представника не допускається”.
8. Оскільки сьогодні заяви про усиновлення дітей іноземними громадянами складаються представниками українською мовою і законом не вимагається їх перекладу на мову кандидатів в усиновителі, обгрунтовано висновок про доповнення ст. 252 чинного ЦПК частиною 8 наступного змісту: “Заява про усиновлення дитини іноземними громадянами подається у присутності перекладача і перекладається на мову кандидатів в усиновителі”. На думку автора, закріплення в законі даного положення дасть можливість іноземним громадянам – кандидатам в усиновителі бути безпосередніми учасниками порушення справи про усиновлення і ставити свій підпис під текстом, який їм відомий.
9. З огляду на те, що в справах про усиновлення дітей іноземними громадянами вирішуються долі дітей, а також врахувуючи досвід інших держав, пропонується ч. 1 ст. 252 чинного ЦПК доповнити положенням наступного змісту: “Заява про усиновлення повинна містити обставини, які обгрунтовують прохання заявників, а також докази, які підтверджують ці обставини” (неможливість мати дітей, бажання створити справжню сім’ю тощо) . На думку автора, обгрунтування заяв про усиновлення дозволить уникати безпідставних, корисливих усиновлень, а також сприятиме суду у встановленні фактичних обставин справи.
10. На підставі аналізу судової практики доведено, що передбачена ч. 3 ст. 252 чинного ЦПК (ч. 2 ст. 2653 ЦПК 1963 р.), підпунктом 2 п. 10 Порядку усиновлення вимога приєднувати до заяви дозвіл компетентного органу країни проживання усиновителів на в’їзд та постійне проживання усновленої дитини, не може бути виконана, оскільки дипломатичні установи видають дозвіл лише на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У зв’язку з цим пропонується внести відповідні зміни у ЦПК та Порядок усиновлення, зокрема: у ч. 3 ст. 252 ЦПК та у підпункті 2 п. 10 Порядку усиновлення термін "дозвіл компетентного органу країни усиновителя на в’їзд і постійне проживання усиновлюваної дитини" замінити на "пояснювальний лист від компетентних установ країни усиновителя про можливість безперешкодного в’їзду та постійне проживання усиновленого".
11. Обгрунтовано висновок про те, що передбачена підпунктом 3 п. 41 Порядку усиновлення та ст. 252 чинного ЦПК вимога до заявників - іноземців пред"являти суду довідки з місця роботи із зазначенням заробітної плати або копії декларації про доходи є недостнім для з’ясування питання про достатність доходів кандидатів в усиновителі з точки зору належного утримання усиновлюваного. З метою врегулювання даної проблеми пропонується п. 10 Порядку усиновлення викласти в такій редакції: "довідку про заробітну плату або копію декларації про доходи, засвідчену у встановленому порядку, а також висновок компетентної установи про те, що доход заявника є достатнім для утримання усиновленої дитини".
12. З огляду на неналежне регулювання законодавством України питання щодо згоди дитини на її усиновлення, а також з урахуванням проблем судової практики в цьому контексті, пропонується ч. 1 ст. 218 СК України викласти в наступній редакції: "Для усиновлення дитини потрібна її згода. Згода дитини, яка досягла 10-річного віку, дається особисто дитиною у письмовій формі. Згоду дитини віком до 10 років оформлює психолог дитячого закладу, в якому утримується дитина. Усиновлення провадиться без згоди дитини, якщо вона у зв’язку з віком або станом здоров’я не усвідомлює факту усиновлення або проживає в сім’ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками". Таке формулювання ч. 1 ст. 218 СК України буде узгоджуватись із ст. 171 СК України, яка наголошує на праві дитини бути вислуханою посадовою особою з питань, що стосуються її особисто та питань сім"ї. Окрім того, така редакція конкретизує це питання для суду.
13. Особливість справ даної категорії полягає і у тому, що іноземці усиновлюють, в основному, хворих дітей, причому велика кількість дітей сьогодні усиновлюється іноземцями із значними ускладненнями у стані здоров’я (зокрема, хвороба Дауна, ДЦП), що потребує тривалого, коштовного лікування. Деякі країни, зокрема, Канада, в дозволі на усиновлення зауважують на тому, що лікування усиновлених в інших державах дітей провадиться за рахунок усиновителів. Тому виникає питання про те, чи буде усиновленій дитині надаватися медична допомога і чи буде вона достатньою? Оскільки основним принципом усиновлення є відповідність усиновлення інтересам дитини, під “інтересами” слід розуміти і надання належної медичної допомоги таким дітям в зарубіжних країнах. Нажаль, ця проблема лишилась прогалиною в чинному законодавстві. У зв’язку з цим пропонується п. 10 Порядку усиновлення, а також п. 3 ст. 252 нового ЦПК доповнити положенням такого змісту: "письмове зобов’язання усиновителя в разі усиновлення хворої дитини про надання їй кваліфікованої медичної допомоги".
Вважаємо, що рішення про усиновлення хворої дитини повинно не в останню чергу залежати від наявності цього зобов”язання, а також від того, чи доведуть заявники своє бажання надавати належну медичну допомогу хворій дитині.
14. У зв’язку з тим, що сьогодні буденним стало розглядати справи про усиновлення дітей іноземними громадянами у складі: суддя, заявники, перекладач, а закон чітко не визначає випадки обов’язкової участі органів опіки і піклування та Центру по усиновленню при Міністерстві освіти і науки України в цих справах, з метою чіткої регламентації участі заінтересованих осіб у цих справах, внесено пропозицію щодо викладення ч. 1 ст. 253 чинного ЦПК в такій редакції: "Суддя в порядку підготовки справи про усиновлення дитини до розгляду вирішує питання про участь в ній як заінтересованих осіб відповідних органів опіки і піклування, а в справах, порушених за заявами іноземних громадян - також Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти і науки України та роз’яснює їм їх процесуальні права та обов’язки. Участь органів опіки і піклування в справах про усиновлення дітей є обов’язковою. Питання про участь Центру по усиновленню при усиновленні дітей іноземними громадянами вирішується судом, виходячи з обставин справи".
Особливість справ даної категорії обумовлює необхідність визначити процесуальне положення опікунів та піклувальників усиновлюваних. Судова практика свідчить про те, що участь опікунів (піклувальників) дитини в справах цієї категорії обмежується лише наданням дозволу на усиновлення. З метою врегулювання питання про притягнення до участі у цих справах опікунів (піклувальників) дитини, відносно якої вирішується питання про усиновлення іноземними громадянами і надання їм належного місця в процесі, необхідно запропоновану вище редакцію ч. 1 ст. 253 чинного ЦПК доповнити також реченням: “ Якщо над дитиною встановлено опіку (піклування), суд також вирішує питання про участь у справі опікуна (піклувальника) в якості заінтересованих осіб”.
15. Враховуючи те, що в справах про усиновлення дітей іноземними громадянами вирішуються долі українських дітей, а на їх розгляд не з’являються представники державних органів, інші заінтересовані особи, обгрунтовано висновок про необхідність участі прокурора в справах цієї категорії як суб’єкту дачі висновку, в основу якого, на думку автора, прокурор повинен покласти: 1) аналіз складу осіб, залучених до участі у справі; 2) аналіз юридично значущих обставин з точки зору підтвердження чи спростування належними, допустимими, достатніми доказами; 3) висновок про можливість задоволення (або незадоволення) заяви про встановлення усиновлення.
З метою залучення прокурора в справи цієї категорії пропонуємо ч. 1 ст. 254 ЦПК викласти в такій редакції: “Суд розглядає справу про усиновлення з обов’язковою участю заявника (заявників), з викликом заінтересованих осіб, та інших осіб, яких суд визнає за потрібне допитати. Справи про усиновлення дітей іноземними громадянами розглядаються також з участю прокурора”.
16. Особливість справ про усиновлення дітей іноземними громадянами полягає і у тому, що під час їх підготовки іноді виникає необхідність направлення судових доручень, витребування необхідних документів з-за кордону, вручення повісток та повідомлень учасникам процесу, які проживають в інших державах, а це потребує часу. Тому пропонується ст. 253 чинного ЦПК доповнити реченням наступного змісту: "Підготовка справ про усиновлення дітей іноземними громадянами провадиться у строки, визначені ст. 130 ЦПК. У виключних випадках строк підготовки може бути продовжений за клопотанням заявників".
17. На підставі аналізу міжнародно-правових актів, національного законодавства, а також судової практики, доведена недоцільність застосування таємниці усиновлення в справах про усиновлення дітей іноземними громадянами, оскільки : 1) у випадку застосування таємниці порушується одне з основних прав дитини, проголошених Конвенцією ООН про права дитини 1989 р. – право знати своє походження та "наскільки це можливо, знати своїх батьків" ( ч. 1 ст. 7 Конвенції). При цьому "наскільки можливо" тлумачиться як об’єктивна можливість встановити відомості про батьків; 2) дитина, усиновлена іноземними громадянами, до повноліття зберігає громадянство України. Усиновлений також має право на збереження своєї національної ідентичності (п. 6 ст. 283 СК України). Отже, після досягнення повноліття перед усиновленим постає питання про вибір громадянства (країни проживання або українського); 3) представники консульської установи України спілкуються з усиновленою дитиною (п.п. 29, 30 Порядку усиновлення); 4) при усиновленні дитини більш зрілого віку необхідна її згода (п. 1 ст. 218 СК України; 5) згідно ч. 2 ст. 218 СК України дитина має бути проінформована про правові наслідки усиновлення.
Таким чином, приховати факт походження дитини від неї самої неможливо.
З урахуванням викладеного, а також з метою законодавчого врегулювання даного питання, пропонуємо 285 СК України викласти наступним чином: “Таємниця усиновлення не поширюється на випадки усиновлення іноземними громадянами дітей, які проживають на території України”.
18. З урахування особливостей судових рішень про встановлення усиновлення дітей іноземними громадянами, обгрунтовано висновок про те, що рішення суду про усиновлення дитини іноземними громадянами є підставою виникнення усиновлення і має правоутворюючий характер. На підставі рішення суду про встановлення усиновлення, яке вступило в законну силу, усиновителі у відношенні до усиновлених прирівнюються в особистих та майнових правах та обов’язках до родичів за походженням. Фактично за своїми наслідками встановлення усиновлення рішенням суду, прирівнюється до народження дитини. Разом з тим, за загальним правилом, рішення суду про встановлення усиновлення має і правозупиняючій характер, адже з мементу здійснення усиновлення припиняються особисті та майнові права і обов”язки між дитиною та її батьками та родичами за походженням ( ст. 232 СК України).
Оскільки резолютивна частина судових рішень про усиновлення дітей іноземними громадянами в різних судах складається по – різному, а в окремих випадках є не зовсім чіткою і зрозумілою, це призводить до ускладнень при отриманні віз на в’їзд усиновлених в інші держави, а також при визнанні рішень компетентними установами зарубіжних країн. Для вирішення цієї проблеми пропонується цю частину судового рішення викладати наступним чином: “Заяву задовольнити. Встановити усиновлення громадянами США (прізвище, ім’я усиновителів, рік та місце народження) громадянина України (прізвище, ім’я, по батькові дитини, рік та місце народження). Присвоїти усиновленому прізвище____________, ім’я______________. Змінити дату її народження з ______________ на ____________, про що внести зміни в актовий запис про його народження”.Така редакція резолютивної частини рішення суду про усиновлення дитини є достаньо повною, але невичерпною, оскільки кожна справа має свої певні відмінності та нюанси, які також можуть бути відображені в цій частині рішення.
19. На підставі аналізу судової практики зроблено висновок про те, що в справах про усиновлення дітей іноземними громадянами, судами допускається негайне виконання рішень у зв’язку з тим, що діти мають захворювання, які потребують термінового лікування. Насправді ж, в більшості випадків, причиною є неможливість тривалого перебування заявників-іноземців в Україні. З метою врегулювання даної проблеми дисертантка пропонує ст. 255 чинного ЦПК доповнити пунктом такого змісту: “Суд, постановляючи рішення, може допустити негайне його виконання у випадку, якщо від затримання виконання рішення може статися значна шкода для заявника або для здоров’я усиновленої дитини”.
Автор також вносить пропозицію про затвердження Переліку захворювань усиновлюваних дітей, що дають підставу суду допускати негайне виконання рішення про усиновлення і додати його до Постанови Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003 р. № 1377 “Порядок ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення” (Порядок усиновлення).
На підставі аналізу законодавства та судової практики обгрунтовано висновок про те, що основними органами, які здійснюють виконання рішень про усиновлення дітей іноземними громадянами є:
6) Відділи РАГСУ;
7) Центр по усиновленню дітей при Міністерстві освіти та науки України;
8) Міністерство Закордонних Справ України;
9) Відділи посольств, консульства України;
10) Іноземні компетентні установи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
НОРМАТИВНІ АКТИ
Міжнародні документи
1. Віденська Конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. Международное право в документах: Н.Т. Блатова, Г.М. Мелков – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: 2000. – Ст. 64-94.
2. Декларація ООН про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання і їхнє усиновлення на національному та міжнародному рівнях 1986 р. Прийнята резолюцією 41/85 Генеральної Асамблеї від 3 грудня 1986 р. // Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. – Амстердам-Київ.: Українсько-американське бюро захисту прав людини, 1996. – Ст. 8.
3. Європейська конвенція про інформацію щодо іноземного законодавства та протокол до неї від 7 червня 1968 р. Набрала чинності для України 14.09.1994 р. // Офіційний вісник України від 19.11.2004 р., № 44. – Ст. 362-365.
4. Загальна декларація прав людини 1948 р. // Довідник судді: Законодавчі та відомчі акти з питань організації судочинства. Відп. ред. В.Т. Маляренко. – К.: Видавнича компанія “Воля”, 2003. – Ст. 534 - 539.
5. Конвенція ООН о правах ребенка 1989 г. – М.: ИНФРА-М, 2003. – 24 с.
6. Конвенція про захист дітей та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення. Документ Ради Європи, прийнятий сесією Гаазької конференції з міжнародного приватного права 29 травня 1993 р. // Законодавство України про сім’ю” (Збірник нормативних актів). – К.: Юрінком Інтер, 2002. – Ст. 119 -129.
7. Конвенція з питань цивільного процесу. Підписана в Гаазі 1 березня 1954 р. // Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога (книга перша). Збірник документів. – К.: Юрінком, 1996. – Ст. 1143-1155.
8. Конвенция о правовой помощи и правовых отношениях по гражданским, семейным и уголовным делам ( 22 января 1993 г., г. Минск) // Довідник судді: Законодавчі та відомчі акти з питань організації судочинства. Відп. ред. В.Т. Маляренко. – К.: Видавнича компанія “Воля”, 2003. – Ст. 709 – 729.
9. Соглашение об обмене правовой информацией. Москва, 21 октября 1994 г. // Довідник судді: Законодавчі та відомчі акти з питань організації судочинства. Відп. ред. В.Т. Маляренко. – К.: Видавнича компанія “Воля”, 2003. – Ст. 730 – 733.
Закони, підзаконні та інші нормативно-правові акти України
10. Конституція України від 28.06. 1996 р. Офіційне видання Верховної Ради України.- Ужгород.: Інформаційно-видавниче агенство “ІВА”, 1996. – 52 с.
11. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. // Закони України. Верховна Рада України. Інститут законодавства. Том 1. – К.: 1996. – Ст. 5-9.
12. Договір між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах // Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога (книга перша). Збірник документів. – К.: Юрінком, 1996. - Ст. 943-980.
13. Закон України “Про охорону дитинства” від 6 квітня 2001 р. // Урядовий кур’єр.- 6 червня 2001 р. - № 98. – Ст. 5.
14. Закон України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 р. – К.: Атіка, 2002. – 80 с.
15. Закон України “Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” від 13 січня 2005 р. // Голос України. – 8 лютого 2005 р. - № 23. – Ст. 6-8.
16. Закон України “Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім’ю України” // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 7.- Ст. 71-76.
17. Закон України "Про внесення доповнень до Цивільного процесуального кодексу України у зв’язку з прийняттям Закону України "Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім’ю України" // Відомості Верховної Ради України від 29.10.1996. - 1996 р. - № 44. - Ст. 27.
18. Закон України “Про дію міжнародних договорів України на території України” від 10 грудня 1991 р. // Закони України. Верховна Рада України. Інститут законодавства. Том 2. – К.: - 1996. – Ст. 362.
19. Закон України “Про міжнародні договори України” від 22 грудня 1993 р. // Закони України. Верховна Рада України. Інститут законодавства. Том 6. – К.: 1996. – Ст. 285-292.
20. Закон України “Про правонаступництво України” від 12 вересня 1991 р. // Закони України. Верховна Рада України. Інститут законодавства. Том 2. – К.: - 1996. – Ст. 168.
21. Закон України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 р. № 2887-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 9. – Ст. 196-202.
22. Закон України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 4 лютого 1994 р. № 3929-ХІІ // Законодавство про правовий статус громадян в Україні. – К.: “Школа”, 2004. – Ст. 27 - 38.
23. Методичні рекомендації щодо організації та проведення перевірок додержання законодавства про усиновлення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування // Генеральна прокуратура України. Відділ нагляду за додержанням законів про права неповнолітніх. – К.: - 2003. – 6 с.
24. Наказ Генерального прокурора України від 28.10.2002 р. № 3/1 “Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів про права неповнолітніх” // Закон і Бізнес від 28 грудня 2002 р. – Ст. 16-18.
25. Національна програма “Діти України”. Затверджена Указом Президента України 18 січня 1996 р. № 63/96 // Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського бюро захисту прав людини: Випуск 18. – К., 1996-1997. – Ст. 81 – 87.
26. Наказ Державного комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 р. № 34/166/131/88 “Про затвердження Правил опіки та піклування” // Офіційний вісник України від 16.07.1999 р. - № 26. – Ст. 115-129.
27. Постанова Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. “Про порядок передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам та здійснення контролю за умовами їх проживання в сім"ях усиновителів"”// Зібрання постанов уряду України № 14. 1996 – К.: Видавництво “Україна”. - 1997. - – Ст. 174-175.
28. Постанова Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003 р. № 1377 “Порядок ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення” // Офіційний вісник України від 19.09.2003. - № 36. – Ст. 14-19.
29. Постанова Кабінету Міністрів України від 30 березня 1996 р. № 380 “Питання Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти” // Зібрання постанов уряду України. – К.: Видавництво “Україна”. - 1996. - № 10. – Ст. 278- 284.
30. Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні. Затверджене Указом Президента України 10 червня 1993 р. № 198/93 // Голос України. – 1993. - № 119 (26 червня). – Ст. 5-8.
31. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. – К.: Атіка, 2002 – 79 с.
32. Указ Президента України “Про міжвідомчу комісію з питань усиновлення іноземцями дітей, які є громадянами України" від 17 січня 2002 р. (№ 34/2002). Комп’ютерна база Верховної Ради України.
33. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.07.1963 р. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2002. – 176 с.
34. Цивільний процесуальний кодекс України 2004 р. – Х.: Одіссей, 2004. – 176 с.
Законодавство країн світу
35. Гражданский процессуальный кодекс Республики Казахстан. – Официальный текст ГПК Республики Казахстан. – Алматы: Жеты Жаргы, 2000. - 424 с.
Історичні джерела
36. Свод законов гражданских. – СпБ., 1900. Том Х. Ч.1. – 268 с.

Постанови Пленуму Верховного Суду України
37. “Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді справ по першій інстанції” № 9 від 29 грудня 1990 р. // Постанови Пленуму Верховного Суду України 1972-2002: Офіційне вид. / За ред. В.Т. Маляренка. – К.: Видавництво А.С.К., 2003. – С. 245 – 254.
38. “Про судове рішення” № 11 від 29.12. 1976 // Цивільний кодекс. Цивільний процесуальний кодекс України. Постанови Пленуму Верховного Суду в цивільних справах / Відп. Ред. П.І. Шевчук. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – С. 276-280.
39. “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” № 9 від 1 листопада 1996 р. // Постанови Пленуму Верховного Суду України 1972-2002: Офіційне вид. / За ред. В.Т. Маляренка. – К.: Видавництво А.С.К., 2003. – С. 9-14.
Коментарі до Цивільного процесуального кодексу України, Російської Федерації, Сімейного кодексу України, Російської федерації
40. Комментарий к Семейному кодексу Российской Федерации / Под общей редакцией д.ю.н. П.В. Крашенинникова и к.ю.н., заслуженого юриста РФ П.И. Седугина – 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Изд-во “Норма”, 2001. – 480 с.
41. Комментарий к Гражданскому процессуальному кодексу РСФСР (научно-практический) / Под ред. М.С. Шакарян. – М.: Юристъ, 2000. – 880 с.
42. Комментарий к ГПК РФ под ред. Рыжакова А.П. – М.: Издательство НОРМА, 2003. – 768 с.
43. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: За станом законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України на 1 грудня 2001 р. / За ред. С.С. Яценка. – К.: А.С.К., 2002. – 936 с.
44. Постатейный комментарий к ГПК РСФСР. – М.: Юридическая фирма «Контракт», «Инфра-М», 2000. – 800 с.
45. Пчелинцева Л.М. Комментарий к Семейному кодексу Российской Федерации. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Издательство НОРМА, 2002. – 832 с.
46. Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003. – 532 с.
47. Тертышников В.И. Гражданский процессуальный кодекс Украины: Научно-практ. Комментарий. – Х.: Консум, 1997. – 400 с.

Спеціальна література
48. Абрамов С.Н. Судебное решение. – М.: Юриздат, 1940. - 148 с.
49. Авдюков М.Г. Судебное решение. – М.: Госюриздат, 1959. – 192 с.
50. Бернхем Вільям. Вступ до права та правової системи США. Переклад з англійської. – К.: «Україна», 1999. – 554 с.
51. Викут М.А. Стороны – основные лица искового производства. – Саратов, 1968. – 76 с.
52. Гринько Ю.И. Исполнение судебных решений. – Казань, Изд-во Казанского ун-та, 1969. – 72 с.
53. Гузь Л.Е. Подготовка некоторых категорий гражданских дел к слушанию и особенности их рассмотрения. Книга 1. Издание второе, доп. – Х.: Харьков юридический, 2002. – 357 с.
54. Гукасян Р.Е. Место интересов в регулировании гражданских судопроизводственных отношений // Механизм защиты субъективных гражданских правоотношений. – Ярославль: ЯГУ, 1990. – 163 с.
55. Гукасян Р. Проблема интереса в советском гражданском процессуальном праве. – Саратов, 1970. – 187 с.
56. Гурвич М.А. Право на иск. – М.: Издательство АН СССР, 1949. – 216 с.
57. Гурвич М.А. Постановление суда первой инстанции. – М.: Юридическая литература, 1985. – 164 с.
58. Гурвич М.А. Решение советского суда в исковом производстве. – М., 1955. – 128 с.
59. Гуреев П.П. Судебное разбирательство гражданских дел. – М.: Госюриздат, 1958. – 199 с.
60. Елисейкин П.Ф. Судебное установление фактов, имеющих юридическое значение. – М.: “Юридическая литература”, 1972. – 128 с.
61. Жилин Г.А. Гражданское дело в суде первой инстанции. – М.: ООО “Городец – издат”, 2000. - 143.с.
62. Жилин Г.А. Стадия подготовки гражданского дела к судебному разбирательству как ступень реализации целей судопроизводства. М.: Городец, 2000. – 148 с.
63. Заворотько П.П., Штефан М.Й.. Судове рішення. – К.: Вид-во Київ. Ун-ту, 1971. – 188 с.
64. Клейнман А.Ф. Новейшие течения в советской науке гражданского процессуального права. – М.: Изд-во МГУ, 1967. – 120 с.
65. Комаров В.В. Доказування та докази в цивільному судочинстві. – Х.: “Право”, 1991. – 36 с.
66. Лазарев Л.В., Марышева Н.И., Пантелеева И.В. Иностранные граждане: правовое положение / Под ред. Н.И. Марышевой. – М.: Российское право, 1992. – 320 с.
67. Матюшин Б.Т. Субъекты и характер оценки доказательств в стадии судебного разбирательства. Вопросы развития гражданского процессуального права. – М.: Изд-во Московского ун-та, 1981. – 151 с.
68. Мережко О.О. Право міжнародніх договорів: сучасні проблеми теорії та практики: Монографія. – К.: Таксон, 2002. – 344 с.
69. Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. – К.: “Вища школа”, 1984. – 134 с.
70. Нечаева А.М. Споры о детях. – М.: Юридическая литература, 1989. – 156 с.
71. Плешанов А.Г. Диспозитивное начало в сфере гражданской юрисдикции: проблемы теории и практики. – М.: Издательство НОРМА, 2002. – 352 с.
72. Проблемы науки гражданского процессуального права / В.В. Комаров, В.А. Бигун, В.В. Баранкова; Под ред. проф. В.В. Комарова. – Х.: “Право”, 2002. – 440 с.
73. Пучинский В.К. Подготовка гражданских дел к судебному разбирательству. – М.: Госюриздат, 1962. – 90 с.
74. Проблемы судебного разбирательства. Н.А. Чечина, Д.М. Чечот и др. Актуальные проблемы теории и практики гражданского процесса. – Л.: Изд-во Ленинградского университета, 1979. – 191 с.
75. Пушкарь Е.Г. Исковое производство в советском гражданском процессе. – Львів, Вища школа, 1978. – 200 с.
76. Сакаэ Вагацума. Тору Ариидзуми. Гражданское право Японии / Под ред. Р.О. Халфиной. – М.: “Прогресс”, 1983. – 351 с.
77. Справочник по доказыванию в гражданском судопроизводстве / Под ред. д.ю.н., проф. И.В. Решетниковой. – М.: Изд-во НОРМА, 2002. - 480 с.
78. Треушников М.К. Судебные доказательства. – М.: ОАО “Издательский дом “Городец”, 2004. - 272 с.
79. Усталова А.В. Виды гражданского судопроизводства: соотношение общих и специальных правил. Вопросы развития теории гражданского процессуального права. – М.: Изд-во Московского университета, 1981. – 151 с.
80. Халатов С.А. Представительство в гражданском и арбитражном процессе. – М.: Издательство НОРМА, 2002. – 208 с.
81. Чечина Н.А., Чечот Д.М. и др. Актуальные проблемы теории и практики гражданского процесса. – Л.: Изд-во Ленинградского университета, 1979. – 191 с.
82. Чечина Н.А. Норма права и судебное решение. – Л., 1961. - 124 с.
83. Чечина Н.А. Исполнительное производство. – М.: «Юридическая литература», 1968. – 174 с.
84. Ширшиков А.М. Исполнение судебных решений. – М.: «Юридическая литература», 1966. – 108 с.
85. Штутин Я.Л. Предмет доказывания в советском гражданском процессе. – М.: Госюриздат, 1963. – 187 с.
86. Щеглов В.Н. Субъекты советского гражданского процесса. – Томск, 1979. – 118 с.
87. Юдельсон К.С. Предварительная подготовка дела в советском гражданском процессе. – М.: Юриздат, 1948. – 162 с.
88. Юдельсон К.С. Проблемы доказывания в советском гражданском процессе. – М.: Госюриздат, 1951. – 296 с.
89. Юдельсон К.С. Судебные доказательства и практика их использования в советском гражданском процессе. – М.: Госюриздат, 1956. – 250 с.
Навчальні посібники та підручники
90. Антокольская М.В. Семейное право: Учебник. – Изд. 2-е, перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2000. – 336 с.
91. Васьковский Е.В. Учебник гражданского процесса / Под ред. и с предисловием В.А. Томсинова. – М.: Издательство “Зерцало”, 2003. – 441 с.
92. Викут М.А., Зайцев И.М. Гражданский процесс России: Учебник. – М.: Юристъ, 2001. – 364 с.
93. Гражданский процесс: Учебник для юридических вузов / Под ред. проф. М.К. Треушникова. – М.: Новый юрист, 1998. – 512 с.
94. Гражданский процесс: Учебник / Под ред. М.К. Треушникова. – М.: ООО “Городец-издат”, 2003. – 720 с.
95. Гражданское судопроизводство: Учебное пособие / Под ред. проф. В.И. Семенова. – Свердловский юридический институт, 1974. – 323 с.
96. Гражданский процесс: Учебник / Отв. ред. проф. В.В. Ярков, 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Издательство БЕК, 1999. – 624 с.
97. Гражданский процесс: Учебник / Отв. ред. проф. В.В. Ярков. – 5-е изд., перераб. и доп. – М.: Волтерс Кливер, 2004. – 720 с.
98. Гражданский процесс. Учебник. Издание второе, перераб. и доп. / Под ред. В.А. Мусина, Н.А. Чечиной, Д.М. Чечота. – М.: “ПРОСПЕКТ”, 2000. – 472 с.
99. Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учебник. 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Международные отношения, 1993. – 555 с.
100. Гражданское процессуальное право: Учебник / Под ред. М.С. Шакарян. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. – 584 с.
101. Гражданский процесс: Учебник / Под ред. проф. В.В. Комарова. – Х.: ООО “Одиссей”, 2001. – 704 с.
102. Гражданский процесс Украины: Учебное пособие. – Х.: “Одиссей”, 2003 – 352 с.
103. Гражданский процесс. – М.: “Юридическая литература”, 1972. – 439 с.
104. Жилин Г.А. Суд первой инстанции в гражданском процессе: Учебно-практическое пособие. – М.: “Юрайт – М”, 2001. – 328 с.
105. Клейнман А.Ф. Обжалование и опротестование судебных решений и постановлений по гражданским делам. – М., 1939. – 18 с.
106. Кройтор В.А. Гражданский процесс. – Х.: “Эскада”, 2002. – 288 с.
107. Кострова Н.М. Судебное разбирательство брачных и семейных дел: Учебное пособие. – Махачкала, 1988. – 75 с.
108. Миронов В.И. Курс лекций “Гражданское процессуальное право России”. – М.: ЗАО “Бизнес – школа “Интел-Синтез”, 2001. - 240 с.
109. Пчелинцева Л.М. Семейное право России: Учебник для вузов. – 2-е изд., перераб. И доп. – М.: Издательство НОРМА, 2002 – 688 с.
110. Решетникова И.В., Ярков В.В. Гражданский процесс. – М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА-ИНФРА-М), 2000. – 334 с.
111. Семейное право України: Підручник / За ред. В.С. Гопанчука. – К.: Істина, 2002. – 304 с.
112. Семейное право / За ред. Індиченка В.П. та ін. – К.: Вентурі, 1997. - 270 с.
113. Советский гражданск