Доказування в господарському процесі

Краткое описание

ВСТУП

РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОКАЗУВАННЯ В ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСІ
1.1. Історія та поняття доказування
1.2. Поняття доказування в господарському процесі
1.3. Предмет доказування в господарському процесі
Висновки до Розділу 1

РОЗДІЛ 2
СУБ’ЄКТИ ДОКАЗУВАННЯ В ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСІ
2.1. Поняття та види суб’єктів доказування в господарському процесі
2.2. Господарський суд як суб’єкт доказування в господарському процесі
2.3. Учасники господарського процесу як суб’єкти доказування
Висновки до Розділу 2

РОЗДІЛ 3
ДОКАЗИ ЯК ОБ’ЄКТИ ДОКАЗУВАННЯ В ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСІ
3.1. Поняття і класифікація доказів у господарському процесі
3.2. Засоби доказування в господарському процесі
3.3. Належність та допустимість доказів як умови процесу доказування
Висновки до Розділу 3

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП

Актуальність теми дослідження в сучасний період обумовлена рядом причин. По-перше, докази завжди були й залишаються центральним правовим інститутом господарського процесу, тому в період реформування останнього зростає потреба вивчення доказів і доказування з метою вдосконалення їх правового регулювання. По-друге, переорієнтація українського господарського процесу на активність сторін на всіх стадіях господарського процесу, розвиток його змагальних начал вимагають переосмислення багатьох аспектів доказування.
Внесення змін до господарського процесуального законодавства у 2001 році є важливим кроком судово-правової реформи України. Відповідних змін зазнало й доказове право. Не дивлячись на його зовнішню консервативність, особлива увага вчених-процесуалістів до цієї проблеми обумовлена тим, що саме доказування і докази є основними джерелами отримання відомостей про обставини справи, що розглядається судом. Доказове право – це універсальна юридична конструкція, яка несе на собі основне навантаження при правозастосуванні.
Для правильного вирішення спорів, що підвідомчі господарським судам, слід проаналізувати та встановити дійсні взаємовідносини сторін по конкретній справі. З цією метою суду слід з’ясувати, чи були в дійсності допущені порушення відповідачем, які зачіпають законні інтереси позивача, і чи є у відповідача обов’язок із відновлення прав позивача. Однак, зрозуміло, що вивчення всіх обставин справи будь-якого господарського спору здійснюється судом лише шляхом вивчення доказів, які містять інформацію про факти та відомості.
У науці господарського процесуального права теорія судового доказування є мало розробленою. До цього часу немає єдиної точки зору навіть із найбільш важливих питань доказування – сутності, суб’єктів тощо. Саме цей факт і викликав необхідність комплексного дослідження дисертанткою інституту доказування в господарському процесі.
У юридичній літературі останніх років значну увагу почали приділяти проблемам судових доказів. Однак, не дивлячись на те, що з цієї проблематики були захищені дві кандидатські дисертації Степанової Т.В. “Доказування та докази в господарському процесі України” та Ніколенко Л.М. “Доказування у господарському судочинстві”, проте зберігаються певні розбіжності й нечіткість у поглядах щодо змісту поняття доказування. Більше того, необхідність подальшого дослідження обумовлена, в першу чергу, не стільки вказаними розбіжностями, скільки потребами правильного застосування правил доказування з їх категоріями: предмет доказування, суб’єкти доказування, об’єкти доказування, з урахуванням проекту нового Господарського процесуального кодексу України, який не враховувався в зазначених працях. Правильно користуватися цими категоріями без чіткого уявлення про те, що являє собою саме доказування, неможливо. Питання щодо поняття, суб’єктів, стадій доказування (видів доказової діяльності) і донині залишаються дискусійними.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Роботу виконано відповідно до академічної комплексної теми “Трансформація соціальної політики як фактор розвитку громадянського суспільства”, а також відповідно до науково-дослідних тем кафедри цивільно-правових дисциплін “Правові проблеми соціально захисту громадян в Україні” та “Цивільно-правові аспекти соціальної політики як фактор розвитку громадянського суспільства”, Головних напрямів наукових досліджень Академії праці та соціальних відносин на 2001 - 2006 рр.
Тему дисертаційного дослідження затверджено Вченою радою Академії праці і соціальних відносин (Протокол № 5 від 10.02.2000 року).
Мета й задачі дослідження. Метою цього дисертаційного дослідження є з’ясування правової природи судового доказування, визначення поняття та предмету доказування в господарському процесі, поняття та правового становища суб’єктів доказування в господарському процесі та особливостей використання доказів у господарському процесі.
Відповідно до цієї мети у процесі дослідження були поставлені й вирішені наступні задачі:
• визначення правової природи, поняття та сутності інституту доказування;
• визначення і обґрунтування предмету доказування в господарському процесі;
• дослідження ролі, місця, функцій і правового становища суб’єктів доказування в господарському процесі;
• з’ясування питання розподілу обов’язків по доказуванню в господарському процесі;
• визначення ролі господарського суду в процесі доказування;
• характеристика засобів доказування у господарському процесі та проблеми їх застосування;
• визначення та дослідження принципів доказування в господарському процесі.
Об’єктом дослідження є відносини, що виникають у процесі доказування в господарському суді із застосування відповідних засобів доказування.
Предметом дослідження є особливості доказування в господарському процесі.
Методами дослідження є загальнонаукові й спеціальні методи. У процесі дослідження використовувалися наступні методи наукового пізнання: історичний, діалектичний, порівняльно-правовий, логічний, формально-логічний та метод аналізу.
Так, діалектичний та історичний методи використані в роботі для дослідження розвитку та становлення доказового права. Через призму порівняльно-правового та логічного методів аналізуються наукові позиції і погляди українських та зарубіжних учених щодо доказування, доказів у господарському процесі та регулювання відносин, пов’язаних із процесом доказування. Шляхом застосування формально-логічного методу і методу аналізу досліджений сучасний стан законодавства про доказування у господарському процесі та внесені відповідні пропозиції щодо його удосконалення.
У дисертації проведено аналіз законодавства України та практики господарських судів з вирішення спорів. У плані порівняльного дослідження здійснюється аналіз проекту нового Господарського процесуального кодексу України та чинного арбітражного процесуального законодавства Російської Федерації, інших країн.
Коло джерел дослідження складають роботи вітчизняних та зарубіжних авторів із питань загальної теорії держави та права, цивільного права та процесу, господарського права та процесу.
Теоретичну основу дисертації складають праці відомих учених: Т.Є.Абової, Д.Б.Абушенко, А.Т.Боннера, С.В.Боботова, К.В.Васьковського, А.Х.Гольмстена, А.Г.Коваленко, А.С.Козлова, С.В.Курильова, І.Г.Медведєва, М.М.Михеєнко, В.В.Молдована, В.В.Молчанова, Л.М.Ніколенко, Д.М.Притики, Л.К.Радзієвської, І.В.Решетнікової, М.В.Руденко, В.Є.Рязановського, Т.В.Степанової, В.В.Сухонос, М.К.Треушнікова, В.Д.Чернадчука, В.Шерстюка, М.Ю.Шевелева, В.С.Щербини, В.В.Яркова, К.С.Юдельсона та інших.
Наукова новизна одержаних результатів Наукова новизна дисертації обумовлена комплексним дослідженням питань доказування та доказів у сучасний період та відповідного законодавства, включаючи порівняльний та історичний аналіз норм, що регулюють доказування в господарському процесі, а також виявлення найбільш важливих із теоретичної та практичної точок зору правових проблем у цій сфері та шляхів і способів їх розв’язання.
Аналіз чинного законодавства України, спеціальної літератури з питань дослідження та діяльності господарських судів України в сучасних умовах надав можливість сформулювати положення, які містять наукову новизну, та пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства України. Найважливішими з них є наступні:
Вперше:
- виявлено основні елементи доказування в господарському процесі: твердження сторін, заінтересованих осіб про факти, з якими пов’язується наявність чи відсутність суб’єктивних прав; вказівка заінтересованих осіб на докази; подання та збирання доказів; дослідження і оцінка доказів;
- визначено поняття доказування в господарському процесі як логіко-практичної діяльності господарського суду та інших осіб, які беруть участь у процесі, щодо встановлення наявності чи відсутності фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи за допомогою визначених законодавством засобів;
- визначено поняття судової експертизи в господарському процесі як дослідження у встановленому законом порядку за допомогою спеціальних знань матеріальних об’єктів, процесів і явищ із метою отримання фактичних даних про наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги й заперечення сторін, а також інших обставин, які сприяють правильному вирішенню господарського спору.
- визначено основні періоди становлення та розвитку доказового права, а саме: формування доказового права в нормах звичаєвого права, доказового права змагального типу періоду монархії, доказового права слідчого типу періоду абсолютної монархії, доказового права змагального типу Російської імперії, доказового права слідчого типу радянського періоду та доказового права змагального періоду незалежної України;
Удосконалено:
- поняття предмету доказування в господарському процесі як сукупності юридичних фактів, що мають матеріально-правове значення, встановлення яких необхідне для винесення законного та обґрунтованого рішення по справі;
- визначення поняття доказування як діяльності суду та інших учасників процесу з надання і дослідження доказів як шуканих фактів, що призначена для встановлення істини і здійснюється відповідно до встановлених законодавством правил;
- визначення поняття доказів у господарському процесі як відомостей про факти, за допомогою яких підтверджується наявність чи відсутність обставин, на які посилаються сторони як на підставу своїх вимог і заперечень, що мають значення для правильного вирішення справи за допомогою передбачених законом засобів доказування;
- з’ясування поняття, значення та особливостей використання судової експертизи в господарському процесі.
Дістали подальший розвиток:
- визначення поняття засобів доказування в господарському процесі як передбачених господарським процесуальним законодавством способів отримання відомостей, що підтверджують або заперечують існування фактів, що мають суттєве значення для вирішення конкретного спору;
- визначення кола суб’єктів доказування в господарському процесі та обґрунтування необхідності більш повного та чіткого визначення їх правового становища в процесі доказування по справі;
- з’ясування правової природи обов’язків по доказуванню і правил їх розподілу, що пояснюється такими принципами господарського судочинства як змагальність та об’єктивна істина;
- визначення ролі господарського суду в процесі доказування по справі, що випливає з організаційних та розпорядчих повноважень, якими наділений господарський суд;
- виявлення особливостей використання електронних документів, як доказів у господарському процесі, та формування пропозицій щодо необхідності внесення до законодавства нового виду доказів «інформаційно-обчислювальні»;
- визначення кола та з’ясування змісту принципів доказування в господарському процесі.
На підставі цих висновків пропонуються відповідні зміни до законодавства України. Аргументація щодо необхідності запропонованих змін до законодавства, а також зміст пропозицій наводяться в дисертаційній роботі.
Практичне значення одержаних результатів Практична значимість дисертаційного дослідження полягає в тому, що теоретичні положення, сформульовані на підставі дослідження, та практичні рекомендації можуть сприяти вдосконаленню українського законодавства у сфері доказування. Результати досліджень можуть знайти свою реалізацію в подальшому розвитку чинного господарського процесуального законодавства України, а також у практиці вирішення спорів господарськими судами України.
Конкретні наукові висновки та пропозиції щодо вдосконалення законодавства можуть також використовуватися в учбовому процесі при підготовці спеціалістів у галузі господарського права та господарського процесуального права. Положення дисертації можуть бути використані при підготовці підручників та методичних посібників із курсів “Господарське процесуальне право” та “Цивільне процесуальне право” для студентів юридичних вузів, а також враховані при написанні наукових студентських робіт із даної теми. Окремі положення, сформульовані у дисертаційному дослідженні, носять дискусійний характер і можуть слугувати базою для подальшого наукового дослідження проблем доказування в господарському процесі.
Матеріали дослідження дають комплексну уяву про правове регулювання доказування та доказів у господарському процесі нормами чинного законодавства України, про практику вирішення господарськими судами спорів, а також перспективи розвитку законодавства, про діяльність у сфері доказування.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною завершеною науковою роботою.
Здобувачем на підставі чинного законодавства України розроблені визначення таких понять: “доказування в господарському процесі”, “предмет доказування в господарському процесі”, “засоби доказування в господарському процесі”, “судова експертиза в господарському процесі” тощо, а також на підставі існуючих у законодавстві визначень доопрацьовані поняття “докази в господарському процесі”, “письмові докази ”.
Автором проведена систематизація чинного законодавства України щодо доказування в господарському процесі, виявлені колізії та прогалини цього законодавства й запропоновані реальні способи їх подолання. Положення, що сформульовані в дисертації, мають практичне значення, оскільки підставою для них є досвід здобувача, набутий під час проведення лекційних та практичних занять з курсу «Господарське процесуальне право» в Академії праці та соціальних відносин, а також під час роботи керівником корпоративного відділу Товариства з обмеженою відповідальністю «І Ел СІ Груп».
Автор формулює теоретичні положення, а також дає конкретні рекомендації щодо удосконалення чинного законодавства України про доказування та докази. Деякі з них висвітлені вперше, а вирішення окремих спірних питань отримало додаткове обґрунтування.
Апробація результатів дисертації. За результатами дослідження була зроблена доповідь на кафедрі цивільно-правових дисциплін (29 березня 2007р.). Основні положення та висновки дослідження доповідалися на Міжнародній науковій конференції, присвяченій 175-річчю А.Андрузького «Україна – шляхами віків» (м. Київ, 2002 рік), на науково-практичній конференції «Економічні та соціально-правові аспекти розбудови громадянського суспільства» (м. Київ, 2002 рік).
Публікації. Результати дослідження опубліковано у трьох наукових статтях у фахових виданнях, а також тезах виступів на науково-практичних конференціях:
1. Бабенко В.В. Деякі питання доказування в сучасному господарському процесі // Вісник Академії адвокатури. - 2005. - № 2. – С. 74-81.
2. Бабенко В.В. Актуальні проблеми доказування в господарському процесі //Вісник господарського судочинства. - 2005. - №2. – С. 186-193.
3. Бабенко В.В. Належність та допустимість доказів в господарському процесі // Вісник Академії адвокатури. - 2006. - № 5. – С. 64-69.
4. Бабенко В.В. Проблеми реалізації принципу змагальності під час доказування в господарському процесі // Україна: шляхами віків: Матеріали міжнародної наукової конференції присвяченої 175 - річчю А. Андрузького. – К.: Вісник Академії праці і соціальних відносин, - 2002р., - № 2, 1 частина, - С. 17-19.
5. Бабенко В.В. Предмет доказування в господарському процесі // Економічні та соціально-правові аспекти розбудови громадянського суспільства в Україні: Матеріали науково-практичної конференції. – К.: Вісник Академії праці і соціальних відносин, - 2002р., - № 4, - С. 60-64.

Список литературы

ВИСНОВКИ

1. Сучасне доказове право було сформоване в результаті тривалого історичного розвитку. Його стан у наш час є підсумком усього попереднього розвитку. Історичний аналіз дозволяє оцінити концепції, які пропонуються в наш час у сфері доказування.
Можна виділити такі періоди розвитку доказового права:
1. Етап формування доказового права в нормах звичаєвого права.
2. Доказове право змагального типу періоду монархії (ХV - початок XVII століття).
3. Доказове право слідчого типу періоду абсолютної монархії (XVII століття – 1864 рік).
4. Доказове право змагального типу Російської імперії (1864 - 1917 роки).
5. Доказове право слідчого типу радянського періоду (1923-1990 роки).
6. Доказове право змагального періоду незалежної України.
Виходячи з аналізу законодавства та юридичної літератури можна дати наступне визначення доказування: доказування – це діяльність суду та інших учасників процесу з надання і дослідження доказів як шуканих фактів, що призначена для встановлення істини й здійснюється відповідно до встановлених законодавством правил.
Процес доказування здійснюється у суворій послідовності з відповідних етапів, які в теорії доказування прийнято називати елементами доказування. Різноманітні процесуальні дії, які здійснюються судом, сторонами, третіми особами та іншими учасниками господарського процесу, пов’язаних із доказуванням, об’єднуються у взаємопов’язані елементи, які й створюють етапи переходу від можливих суджень до достовірних.
Судове доказування починається із твердження сторін, зацікавлених осіб про факти, з якими пов’язується наявність чи відсутність суб’єктивних прав. На цьому етапі доказування знання про факти зі сторони господарського суду мають форму тільки можливих суджень.
Другим елементом доказування виступає вказівка заінтересованих осіб на докази. Вказівкою на докази називається повідомлення осіб, що беруть участь по справі, відносно наявності засобів доказування, які, на їх думку, необхідно додати до справи для їх дослідження та оцінки.
Третім елементом доказування в господарському процесі виступає процедура подання та збирання доказів. Подання доказів, як процесуальна дія, складається з фактичної передачі їх у розпорядження суду.
Четвертим елементом доказування в господарському процесі є дослідження та оцінка доказів. Дослідженням є безпосереднє сприйняття, вивчення суддею у судовому засіданні інформації про факти, які добуваються з передбачених законом засобів доказування процесуальні операції.
Оцінка доказів пронизує всі інші етапи доказування і в той же час завершує їх. Результати оцінки доказів відображаються безпосередньо в мотивувальній частині рішення господарського суду.
Таким чином, у господарському процесі органічно поєднуються два види діяльності суду – розумова (логічна) та практична. Розумова (логічна) сторона доказування підпорядковується законам логічного мислення, практична (процесуальна) діяльність підпорядковуються чинним нормативним актам і ґрунтується на них.
Доказуванням у господарському процесі є діяльність господарського суду та осіб, що беруть участь по справі, спрямована на встановлення за допомогою судових доказів достовірності фактів, від яких залежить вирішення спору між сторонами по суті, тобто фактів, що складають предмет доказування.
Воно повинно включати в себе такі дії:
1). визначення кола фактів, що підлягають включенню до предмету доказування;
2). виявлення та збирання доказів, необхідних для встановлення достовірності фактів, що входять до предмету доказування;
3). дослідження та оцінка доказів.
Таким чином, доказуванням у господарському процесі є логіко-практична діяльність суду та осіб, що беруть участь у процесі, по встановленню наявності чи відсутності фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи за допомогою визначених законодавством засобів.
2. Факти, що складають предмет доказування в господарському процесі, поділяються на три види:
1. Юридичні факти матеріально-правового характеру. Встановлення даного виду фактів необхідне для правильного застосування суб’єктами доказування норми матеріального права, яка регулює дане правовідношення.
2. Доказові факти. Доказовими фактами називаються такі факти, які самі не є шуканими юридичними фактами по справі, але разом із тим дозволяють зробити висновок про них.
3. Факти, які мають виключно процесуальне значення.
Таким чином, під предметом доказування в господарському процесі необхідно розуміти всю сукупність юридичних фактів, що мають матеріально-правове значення, встановлення яких необхідне для винесення законного та обґрунтованого рішення по справі.
Вважаємо за необхідне ч. 2 ст.32 Господарського процесуального кодексу України доповнити такою нормою: «Засобами доказування в господарському процесі є передбачені законодавством способи отримання відомостей, які підтверджують або заперечують існування фактів, що мають суттєве значення для вирішення справи».
3. Виходячи з аналізу поняття обов’язку доказування та розподілу його між учасниками господарського процесу та питання принципів, які забезпечують виконання цього обов’язку, можна визначити, що суб’єктами доказування в господарському процесі виступають як господарський суд, так й інші учасники процесу.
При розгляді повноважень господарського суду в процесі доказування по справі з точки зору їх впливу на діяльність позивача та відповідача по доказуванню, можна визначити дві групи повноважень господарського суду: організаційні та розпорядчі.
Організаційні передбачають участь господарського суду у встановленні фактичних обставин справи та можливість безпосереднього впливу на діяльність осіб, які беруть участь у справі, по доказуванню.
Розпорядчі передбачають такі повноваження, реалізація яких створює необхідні умови (передумови) для здійснення особами, які беруть участь по справі, доказової діяльності за конкретною справою у відповідності з процесуальними принципами.
Процесуальний закон встановлює межи можливої поведінки кожного суб’єкта доказування шляхом наділення їх процесуальними правами у доказуванні по справі з урахування закріпленого законодавством принципу змагальності. Тому одним із напрямків подальшого удосконалення інституту доказування в умовах розвитку елементів змагальності є уточнення меж реалізації судом конкретних повноважень у доказуванні по справі.
На наш погляд, на сьогодні участь господарського суду у доказуванні по справі цілком враховує вимоги принципів змагальності й об’єктивної істини і відповідає українській системі права, а також вимогам міжнародного законодавства.
4. Відповідно до положень Глави 4 ГПК України суб’єктами доказування в господарському процесі, окрім господарського суду, є особи, які беруть участь у справі. Мета, що стоїть перед особами, які беруть участь по справі є принципово іншою порівняно з метою, яка стоїть перед господарським судом. Зацікавленість таких осіб полягає в необхідності переконати суд у тому, що підстави вимог і заперечень є законними та обґрунтованими. Це випливає зі змісту їх процесуальних прав і обов’язків у сфері доказування. Відповідно до ст.33 ГПК кожна особа, яка бере участь у справі, повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Оскільки господарський процес характеризується багатосуб’єктністю, на наш погляд, у законодавстві України повинні бути вирішені питання процесуальної співучасті. Вважаємо за необхідне ст.23 ГПК викласти в такій редакції: «Процесуальна співучасть у господарському процесі допускається у випадку пред’явлення позову одночасно декількома позивачами чи до декількох відповідачів, якщо предметом спору виступають їх однорідні права та обов’язки, які мають загальні фактичні та правові підстави».
Крім того, ГПК України не містить визначення процесуальної правоздатності й процесуальної дієздатності, від яких безпосередньо пов’язана можливість скористатися правом на захист у судовому порядку. На нашу думку, ГПК повинен містити норму, яка б передбачала вимоги процесуальної право- і дієздатності сторін, третіх осіб та інших осіб, які беруть участь у справі.
5. Господарський суд, як орган правосуддя займає владне становище. Саме тому він має право вимагати, пропонувати, зобов’язувати учасників господарського процесу надати докази, які необхідні для правильного вирішення спору, тобто він здійснює деякий примус.
Господарський суд бере участь у встановленні фактичних обставин справи та має можливість безпосередньо впливати на діяльність осіб, які беруть участь у справі з доказування.
Тобто господарський суд є суб’єктом доказування і пізнає обставини та докази на всіх стадіях руху справи за допомогою участі у формуванні предмету доказування по справі, у дослідженні й оцінці доказів по справі, а у виняткових випадках - у збиранні доказів по справі.
Обов’язки по доказуванню розподіляються між сторонами на підставі загального правила ст.33 Господарського процесуального кодексу України: “Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень”.
Правова природа обов’язків по доказуванню і правил їх розподілу пояснюється такими принципами господарського судочинства: змагальність та об’єктивна істина. Головною ідеєю принципу змагальності є паритетне покладання тягаря доказування на осіб, які беруть участь у справі, і, відповідно, зниження активності суду. У силу принципу змагальності обов’язок доказування позовних вимог покладається на позивача, а заперечень – на відповідача, вольова діяльність яких складає основу всієї процесуальної діяльності з доказування.
Принцип об’єктивної істини вимагає розгляду справи в господарському суді в порядку, який забезпечує всебічне, об’єктивне й повне з’ясування прав та обов’язків сторін, усіх обставин справи й причин його виникнення, і зобов’язує господарський суд прийняти всі передбачені законом засоби для з’ясування дійсних обставин справи та винесення правильного й обґрунтованого рішення.
Отже, принцип об’єктивної істини має важливе значення в господарському процесі. Вважаємо, що в господарському законодавстві необхідно прямо закріпити та чітко сформулювати даний принцип. Проте, на жаль, проектом ГПК також не закріплений даний принцип.
У зв’язку з вищенаведеним, пропонуємо розділ І Господарського процесуального кодексу України доповнити статтею 48 такого змісту:
Стаття 48 Об’єктивна істина
«Господарський суд зобов’язаний вживати всі передбачені законом засоби для встановлення дійсних прав і взаємовідносин сторін, фактів, необхідних для правильного розгляду й вирішення справи, а також для винесення обґрунтованих і мотивованих рішень»
6. Враховуючи особливості та специфіку судових доказів можна визначити такі їх ознаки:
По-перше, основною ознакою судового доказу є те, що судові докази являють собою фактичні дані.
По-друге, істотною ознакою судових доказів є те, що ними визнаються не будь-які фактичні дані, а лише ті, за допомогою яких встановлюються обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (наявність чи відсутність правовідносин між сторонами, протиправна поведінка, вина тощо). У зв’язку з цим для прийняття факту в якості судового доказу необхідна наявність у ньому такої ознаки як належність. Під належністю факту розуміється зв’язок з обставинами справи, яка розглядається, у силу чого цей зв’язок, відтворюючи факти, може виступати засобом їх встановлення.
Нарешті, третьою істотною ознакою судових доказів є те, що за допомогою них встановлюють або спростовують факти лише в передбаченому законом порядку. Такий порядок встановлений і господарським процесуальним законодавством. Так, згідно зі ст.32 ГПК будь-які фактичні дані можуть встановлюватися такими засобами: письмовими й речовими доказами, висновками судових експертів; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі. У силу цієї норми, у якості доказів не можуть виступати фактичні дані, які отримані за допомогою чуток, поговорів або будь-яким іншим незаконним шляхом. Крім того, відповідно до ст.66 проекту нового ГПК до числа засобів доказування відносять аудіо – і відеозапис, інші документи та матеріали.
Враховуючи вищенаведене, пропонуємо наступне визначення поняття доказів у господарському процесі: докази в господарському процесі - це відомості про факти, за допомогою яких підтверджується наявність чи відсутність обставин, на які посилаються сторони як на підставу своїх вимог і заперечень, що мають значення для правильного вирішення справи за допомогою передбачених законом засобів доказування.
7. Судові докази, які використовуються в процесі доказування при розгляді справи в порядку господарського судочинства, можуть бути класифіковані за рядом характеристик, що дає можливість вивчити їх види, виявити як відмінність, так і тотожність між ними.
За характером зв’язку змісту доказу з фактом, що встановлюється, докази в господарському процесі поділяються на прямі та непрямі докази.
Прямі докази – це докази, зміст яких має однозначний зв’язок із шуканими фактами, тобто зі змісту доказу можна зробити єдиний висновок про наявність або відсутність факту, що входить до предмету доказування по справі.
Наприклад, до прямих доказів відносяться: накладна, яка видається залізницею з відповідною позначкою, або квитанція про прийняття до перевезення вантажу, або оригінал договору поставки, оренди, лізингу тощо.
Непрямі докази – докази, які мають багатозначний зв’язок із шуканими фактами, тобто зі змісту доказів можна зробити декілька в рівній мірі ймовірних висновків про відсутність чи наявність фактів, що мають значення для справи. Беручи до уваги зазначене, можна зробити важливий у теоретичному й практичному значенні висновок – наявність чи відсутність шуканого факту не може бути встановлено за допомогою одного непрямого доказу.
Лише оцінка непрямого доказу в сукупності з іншими доказами або оцінка декількох непрямих доказів може дати достовірні відомості про шуканий факт. Наприклад, непрямим вважається такий доказ як лист про намір сторін укласти договір, ще не може свідчити про факт укладання договору.
За процесом формування відомостей про факти докази в господарському процесі поділяються на первинні та похідні;
Первинні – докази, сформовані в процесі безпосереднього впливу факту на джерело доказу, за допомогою якого при розгляді справи буде отримана інформація про даний факт. Наприклад, це оригінали документів, які є письмовими доказами, або майно, що виступає речовим доказом тощо.
Похідні – відображають відомості, отримані з інших джерел. Наприклад, копії документів, протоколи, свідчення сторін, щодо інформації про шукані факти, яка стала їм відома з інших джерел, зокрема зі слів інших осіб, з змісту документів.
За джерелом походження докази в господарському процесі поділяються на особисті та речові докази.
Особисті – це такі докази, які походять від фізичних осіб, які одночасно є джерелом відомостей про факти (пояснення сторін, висновки експерта тощо).
Речові – це докази, які належать до об’єктів неживої природи, які відтворюють події, явища, дії, наявність чи відсутність яких встановлюється в процесі доказування при розгляді справи у господарському суді (письмові та речові докази).
Вважаємо, що докази в господарському процесі можна поділити також на такі два види:
• матеріальні – тобто такі докази, які стосуються безпосередньо суті спору. Ними можуть бути різноманітні договори, акти, протоколи, розрахункові документи тощо, тобто всі ті документи, які підтверджують наявність чи відсутність обставин, на які посилаються сторони як на підставу своїх вимог і заперечень;
• процесуальні – докази, які стосуються підтвердження виникнення певних процесуальних дій у господарському процесі. Наприклад, такими доказами можуть виступати відповідні ухвали й накази суду, клопотання і заяви сторін та інших учасників процесу, висновки експертів тощо. Тобто це такі докази, які безпосередньо пов’язані з процесом розгляду справи в господарському суді.
На наш погляд, такий поділ є правильним, оскільки вміщує в себе всі докази, які можуть бути використані в господарському процесі. Отже, пропонуємо розділ V Господарського процесуального кодексу України доповнити статтею наступного змісту:
Види доказів у господарському процесі
«Усі докази в господарському процесі поділяються на матеріальні та процесуальні.
Матеріальними виступають докази, які стосуються безпосередньо предмету спору й подаються сторонами як під час подання позовної заяви, так і в процесі розгляду справи по суті в порядку, встановленому законодавством.
Процесуальними доказами в господарському процесі виступають докази, які підтверджують виникнення певних процесуальних дій господарського суду та інших учасників процесу у зв’язку з розглядом та вирішенням господарської справи»
8. Письмові докази в господарському процесі можна класифікувати за наступними критеріями:
- за суб’єктом походження;
- за характером внутрішнього змісту;
- за формою;
- за процесом формування.
За суб’єктом, від якого виходять письмові докази, їх поділяють на офіційні та приватні письмові докази.
Офіційні – за своєю сутністю є документами, оскільки вони виходять від державних органів, посадових осіб, організацій при здійсненні ними своїх функцій (установчі документи, документи про державну реєстрацію, протоколи тощо). Характеризуються вони тим, що відображають, по-перше, повноваження органів і посадових осіб, які видали документ; по-друге, форму і реквізити, встановлені законом для складання даного акту; по-третє, відповідний порядок складання і видачі документу.
Офіціальні документи можуть мати розпорядчий характер. Це акти органів держави, які не мають нормативного значення (акти підприємств, установ, організацій, які видаються ними в межах їх компетенції), правочини, укладені в письмовій формі. До офіційних документів слід віднести правочини, для здійснення яких встановлені відповідні вимоги: правочини, що укладаються у простій письмовій формі, нотаріально засвідчені правочини й правочини, які підлягають державній реєстрації.
Неофіційними (приватними) називають письмові докази, які не пов’язані з виконанням посадових обов’язків, а виходять від громадян. Наприклад, приватне листування й інші неофіційні рукописні тексти, які мають доказове значення. Так, відповідно до ст.218 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена Законом, не має наслідком його недійсність. Заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.
За характером змісту письмові докази поділяють на розпорядчі та довідково-інформаційні.
Зміст розпорядчих доказів свідчить про факти, які мають владно-вольовий характер. У них реалізується воля учасника матеріально-правових відносин. До них відносяться:
а/ акти органів державної влади та управління, які не мають нормативного характеру;
б/ акти організацій, їх органів, які видаються ними в межах компетенції;
в/ акти, які видаються керівниками підприємств, посадовими особами;
г/ договори (угоди), які укладені сторонами в письмовій формі.
Довідково-інформаційні письмові докази мають інформаційну направленість, містять опис і підтвердження фактів ( різного роду довідки, акти, звіти, протоколи засідань, листи тощо).
За формою письмові докази класифікуються на такі групи:
а/ документи простої письмової форми (наприклад, договір дарування майна);
б/ письмові докази обов’язкової форми й змісту (комерційний акт, акт про реєстрацію суб’єкта);
в/ нотаріально посвідчені договори без їх наступної реєстрації;
г/ письмові договори, які вимагають обов’язкової державної реєстрації.
За процесом (способом) формування письмові докази можуть бути в оригіналі й у вигляді копії.
Вважаємо за можливе запропонувати наступне визначення письмових доказів: письмові докази – це матеріальні об’єкти, що виходять від юридичних або фізичних осіб, у яких вони у вигляді письмового тексту, звукозапису, зображення або іншого технічного засобу засвідчують або переказують обставини (факти), що мають значення для правильного вирішення справи, при наявності в суду можливості перевірити достовірність відомостей, які зафіксовані на матеріальних носіях.
Пропонуємо ст.36 Господарського процесуального кодексу України необхідно викласти в такій редакції:
“ Письмовими доказами є матеріальні об’єкти, що виходять від юридичних або фізичних осіб, у яких вони у вигляді письмового тексту, звукозапису, зображення або іншого технічного засобу засвідчують або переказують обставини (факти), що мають значення для правильного вирішення справи, при наявності в суду можливості перевірити достовірність відомостей, які зафіксовані на матеріальних носіях.
Документи, отримані за допомогою факсимільного відтворення підпису, засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом або договором.
Документи, які надаються до господарського суду в якості письмових доказів повинні відповідати вимогам законодавства, що встановлені для даного виду документу.
Письмові докази подаються до господарського суду в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документу, подається засвідчений витяг із нього.
Оригінали документів подаються, коли обставини справи відповідно до законодавства мають бути засвідчені тільки такими документами, а також в інших випадках на вимогу господарського суду”.
Вказана пропозиція безперечно стосується і ст. 75 проекту нового ГПК України.
9. Вважаємо, що подальше удосконалення рівня правового регулювання в галузі доказів пов’язано з визначенням у законодавстві поняття окремих засобів доказування. Що стосується письмового доказу, то, на наш погляд, повинна бути розроблена й законодавчо закріплена його універсальна дефініція, яка одночасно відносилася як до традиційних документів, закріплених на паперових та інших носіях, так і до дематеріалізованих електронних документів. У якості такого визначення можна запропонувати визначення, яке було дано Медведєвим І.Г.: “Письмовий доказ являє собою логічно визначену систему букв, цифр або будь-яких інших знаків, відтворення і прочитання яких можливе незалежно від їх носіїв або умов передачі”.
Отже, для нормального використання електронних документів у якості доказів у господарському суді необхідно:
1). відобразити в Господарському процесуальному кодексі України критерії, яким повинні відповідати технічні засоби;
2). необхідно ввести до Господарського процесуального кодексу України новий вид доказів “Інформаційно-обчислювальні”, оскільки електронний документ є відмінним від інших документів за формою існування інформації в якості запису на матеріальних носіях.
10. Значення експертизи в господарському процесі зводиться до наступного:
1). висновок експерта є джерелом доказової інформації;
2). за допомогою експертизи з’ясовуються ознаки, походження і причинні зв’язки окремих фактів та механізми їх утворення;
3). експертиза дозволяє визначити час початку та сплив окремих явищ;
4). експертиза дозволяє вирішити питання про тотожність осіб, предметів, речовин, їх групової приналежності;
5). експертиза дозволяє виявити склад речовини, дати якісну й кількісну характеристику його елементів;
6). експертиза дає можливість встановити факти, які мають юридичне значення;
7). експертиза допомагає дати правильну юридичну оцінку факту, явищу;
8). експертиза є засобом запобігання правопорушень, а також окремих судових помилок.
Таким чином, можна зробити висновок про те, що судова експертиза включає в себе наступні обов’язкові елементи:
1). спеціальний – необхідність застосування спеціальних знань у формі дослідження;
2). правовий – наявність процесуальної форми (дотримання певної процедури, яка встановлена законодавством);
3). цільовий – отримання нових даних по справі у формі висновку експерта, який є самостійним судовим доказом.
На підставі вказаних ознак можна дати наступне визначення судової експертизи в господарському процесі: судова експертиза – це спеціальне дослідження, яке проводиться кваліфікованою особою або групою осіб за призначенням господарського суду при наявності відповідних підстав для отримання доказів по справі у формі висновку експерта.
У свою чергу, під експертизою у господарському процесі можна вважати дослідження у встановленому законом порядку за допомогою спеціальних знань матеріальних об’єктів, процесів і явищ із метою отримання фактичних даних про наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги й заперечення сторін, а також інших обставин, які сприяють правильному вирішенню господарського спору.
Вважаємо, що більш вдалою є норма статті 83 проекту нового ГПК, яка передбачає, що судова експертиза призначається для з’ясування обставин, що мають значення для справи. На нашу думку, термін “з’ясування” розширює повноваження судового експерта в господарському процесі.
Висновок експерта, хоча і не має для суду обов’язкової сили, наділений рядом особливостей, які відрізняють його від інших доказів:
1). якщо дані спеціального характеру (відомості), які містяться у висновку експерта мають зв’язок із предметом доказування по справі, то вони не можуть бути замінені ніякими іншими засобами доказування, так як вони або не містять у собі інформації спеціального характеру або містять цю інформацію у такому вигляді, що вимагає застосування спеціальних знань і навичок для її виявлення і надання їй вигляду, доступного для сприйняття, дослідження і оцінки особами, які не володіють спеціальними знаннями (суб’єктами доказування);
2). необов’язковість висновку експерта для суду, що означає оцінку його за загальними правилами оцінки доказів. Суд при цьому може не погодитися з висновками експерта, однак у цьому випадку він повинен призначити додаткову або повторну експертизу в залежності від причин або обґрунтувати своє рішення на одному з експертних висновків;
3). результати несудових експертиз (наприклад, висновок аудитора), відомчих перевірок, які мають відношення до предмету доказування, не виключаються з числа доказів по справі (якщо відповідають пред’явленим вимогам), однак не здатні замінити експертного висновку, який відповідає вимогам процесуального законодавства.
11. Належними фактами по справі виступають:
1). юридичні факти, тобто події, дії, з якими пов’язані виникнення, існування, зміна або припинення прав і обов’язків. Правове питання не можна вирішити без з’ясування обставин, які містять юридичний склад господарського спору, який розглядається;
2). факти, що є причинами порушення законодавства й недоліків у діяльності підприємств, установ, організацій.
У юридичній літературі розповсюдженою є думка про те, що вирішення питання про належність доказів передбачає дослідження двох моментів. По-перше, необхідно визначити, чи входить факт, для встановлення якого залучається даний доказ до складу предмету доказування або до числа інших фактів, необхідних для правильного вирішення справи. По-друге, чи здатний доказ із урахуванням його змісту цей факт встановлювати. Тобто чи є зв’язок між доказом і фактом, який підлягає встановленню.
Як свідчить практика, найбільш розповсюджений недолік судових рішень стосується необґрунтованості кінцевих висновків суду. Цей недолік стосується не з’ясування всіх фактів, які мають значення для правильного вирішення спору, що і призводить до відміни рішень вищестоящими судами.
Належними є надані докази, які здатні підтвердити чи спростувати:
1). факти предмету доказування;
2). доказові факти;
3). факти, що дають підстави для винесення окремої ухвали по справі, які є супутніми фактам предмету доказування і доказовим фактам;
4). факти, які впливають на зупинення, припинення справи та залишення заяви без розгляду.
Норми матеріального й процесуального права не містять рекомендацій, які стосуються належності доказів за конкретними справами. Закон не в змозі передбачити, у якій формі і в якому місці залишить відбитки, відомості про себе той чи інший факт, що має юридичне значення. Тому за допомогою норм матеріального права, які регулюють спірне правовідношення, суд встановлює коло юридичних фактів, що відносяться до справи, тобто предмет доказування по справі.
Таким чином, належність доказів визначається наявністю зв’язку між змістом фактичних даних, відомостей про факти й самими фактами, які підлягають встановленню і мають значення для правильного вирішення справи.
12. Вважаємо за необхідне закріпити в ст. 34 ГПК загальне правило допустимості доказів: “Не допускається використання доказів у господарському процесі, отриманих із порушенням вимог діючого законодавства України”.
Крім того, ст. 68 проекту нового ГПК необхідно доповнити нормою такого змісту: «Доказ визнається недостовірним тільки в тому випадку, коли його зміст спростовано в процесі доказування. Доказ може бути визнано недостовірним повністю або частково».
На наш погляд, оцінка достовірності повинна передувати оцінці допустимості доказів, причому оцінці з точки зору достовірності повинні піддаватися лише ті докази, які визнані допустимими.
13. Оцінка доказів – це складова частина судового доказування, яка складається з усвідомлення учасниками результатів безпосереднього сприйняття доказів, що призводить до формулювання висновку про юридично значущі обставини й отримує зовнішній вираз у вигляді процесуальних дій, визначених законом.
Вільна оцінка доказів відповідно до ГПК розкривається в принципах оцінки доказів:
1). суд зобов’язаний оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням;
2). неупередженість судових актів;
Можна виділити два критерії оцінки доказів – індивідуальний, тобто передбачений для кожного окремого доказу (належність, допустимість, достовірність), і системний, який застосовується для всієї системи доказів по даній справі – достатність і взаємний зв’язок.
Що стосується оцінки доказів із точки зору їх достатності та взаємного зв’язку, то вона складається зі встановлення протиріччя між доказами, усунення сумнівів у істинності висновку, який випливає зі всієї сукупності доказової інформації, яка надходить.
Таким чином, узагальнюючи дії суду на стадії оцінки доказів можна зазначити, що для прийняття висновку про існування будь-якої обставини господарський суд повинен пройти два послідовні етапи:
І етап. Дослідження явищ матеріального світу, що містять будь-яку інформацію про обставини, які цікавлять суд із точки зору їх здатності адекватно цю інформацію відображати, зберігати та відтворювати;
ІІ етап. Добування інформації безпосередньо з об’єкту дослідження і її якісна оцінка.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України від 28 червня 1996 року // ВВР України.-1996.-№30.-Ст.141.
2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року //Голос України.-2003.-№45-46, 47-48 (12,13 березня).
3. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року // Голос України.-2003.-№ 49-50 (14 березня).
4. Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 року// Відомості Верховної Ради України.-1992.-№6.-Ст.56.
5. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року // Відомості Верховної Ради. - 2004, № 40-41, 42, ст.492
6. Господарський процесуальний кодекс України. Проект, прийнятий Верховною Радою України 29 червня 2004 року.
7. Закон України від 25 лютого 1994 року “Про судову експертизу” //Відомості Верховної Ради України.-1994.-№18.-Ст.232.
8. Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 30 червня 1999 року // Урядовий кур’єр.-1999.-19 вересня.
9. Закон України від 22 травня 2003 року “Про електронний цифровий підпис” //Відомості Верховної Ради України.-2003.-№36.-Ст.276.
10. Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 10 грудня 1996 року №02-5/422 “Про судове рішення”// Збірник роз’яснень Вищого господарського суду України/Від. ред. Д.М. Притика.- Київ. – ВД “Інюре”. – 2003р.
11. Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 18 вересня 1997 року №02-5/289 “Про деякі питання практики застосування Арбітражного процесуального кодексу України”// Збірник роз’яснень Вищого господарського суду України/Від. ред. Д.М. Притика.- Київ. – ВД “Інюре”. – 2003р.
12. Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 11 листопада 1998 року “Про деякі питання практики призначення судової експертизи”// Збірник роз’яснень Вищого господарського суду України/Від. ред. Д.М. Притика.- Київ. – ВД “Інюре”. – 2003р.
13. Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 4 березня 1998 року №02-5/78 “Про деякі питання практики застосування розділу VI Арбітражного процесуального кодексу України”// Збірник роз’яснень Вищого господарського суду України/Від. ред. Д.М. Притика.- Київ. – ВД “Інюре”. – 2003р.
14. Роз’яснення Президії Вищого господарського суду України від 28.03.2002 року №04-5/366 “Про деякі питання практики застосування розділу ХІІ Господарського процесуального кодексу України” // Збірник роз’яснень Вищого господарського суду України/Від. ред. Д.М. Притика.- Київ. – ВД “Інюре”. – 2003р.
15. Постанова Вищого господарського суду України від 19.11.2002 р. №17-6-34/02-3359 //Вісник господарського судочинства.-2003.-№1.
16. Постанова Верховного Суду України від 03.12.2002 р. №17/81 “Про визнання недійсним простого векселя” //Вісник господарського судочинства.-2003.-№3.
17. Постанова Вищого господарського суду України від 04.06.2003 р. Справа №10/2.
18. Постанова Верховного Суду України від 25.02.2003 р. №3/232 //Вісник господарського судочинства.-№3.-2003.
19. Постанова Верховного Суду України від 25.11.2003 р. //Вісник господарського судочинства.-2004.-№1.
20. Постанова Верховного суду України від 19.08.2003 р. //Юридическая практика.-№47, 25 листопада 2003 року.
21. Постанови Верховного Суду України та Вищого господарського суду України у господарських справах. Випуск 1.-К, 2003.

СПЕЦІАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА

22. Абова Т.Е. Арбитражный процесс в СССР: понятие, основные принципы / Отв. Ред. А.А.Мельников.-М.:Наука, 1985.-143с.
23. Абрамов Н. Еще раз о совершенствовании организации и деятельности арбитражных судов //Предпринимательство, хозяйство и право, 2001.-№1.-С.31-33.
24. Абушенко Д.Б. Судебное усмотрение в гражданском и арбитражном процессе.-М.: Издательство НОРМА.-2002.-176с.
25. Актуальные проблемы теории юридических доказательств: Сборник научных трудов /Отв. Ред. В.А.Семеусов.-Иркутск.: Изд-во Иркутского университета, 1984.-159с.
26. Алиэскеров М.А. Проблемы кассационного производства по гражданским делам. Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук.-М.:МГУ им. М.В.Ломоносова.-2000.-33с.
27. Алексеев С.С. Общая теория права. Т.2.-М.,1982.-256с.
28. Амосов С. Обязанности по доказыванию в арбитражном процессе//Хозяйство и право.-1999.-№8.-С.48-52.
29. Арбитражный процессуальный кодекс Российской Федерации. Официальное издание.-М.:Юрид. лит.-2003.- 230с.
30. Арбитраж в СССР. Учебное пособие. /Воложанин В.П., Козлов А.Ф., Комиссарова К.М.-М,1984.-238с.
31. Арбитраж в СССР. Учебное пособие /Отв. Ред. М.С.Шикарян.-М.:Юрид. лит.,1981.-248с.
32. Арбитраж в СССР. Учебное пособие. Вып. 1.-М, 1970.-110с.
33. Арбитражный процесс. Учебник. Под ред. М.К.Треушникова.-М.:Спарк, 2001.-534с.
34. Арбитражный процесс: Учебник /Под ред. В.В.Яркова.-М.:Юристъ.-2001.-480с.
35. Байгорова Ф.Б. Полномочия прокурора в арбитражном процессе//Арбитражный и гражданский процесс.-2004.-№9.-С.23-26
36. Барак А. Судейское усмотрение.-М.: Изд-во НОРМА, 1999.-233с.
37. Баулин О.В. Бремя доказывания при разбирательстве гражданских дел.-М.:Городец, 2004.-272с.
38. Белкин Р.С. Собирание, исследование и оценка доказательств. Сущность и методы.-М.:Наука, 1966.-296с.
39. Беляев И.Д. Лекции по истории русского законодательства.-М.,1879.-673с.
40. Бенедисюк И. Экспертиза как средство доказывания в арбитражном процессе // Бизнес.-3 апреля 2000.-№14.-С.102-105.
41. Боботов С.В. Правосудие во Франции. – М. – 1994.- 420с.
42. Большой энциклопедический словарь /Главный редактор Н.М.Прохоров.-М.,СПб.,2002.-754с.
43. Боннер А.Т. Прав