Теоретичні проблеми виконання договірних зобов\'язань (цивільно-правовий аспект)

Краткое описание

Зміст

ВСТУП 4
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ПОЛОЖЕННЯ ЩОДО ВИКОНАННЯ ДОГОВІРНОГО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ 2
1.1. Договірне зобов'язання як категорія цивільного права 2
1.2. Виконання договірного зобов'язання та його підтвердження 34
1.3. Реалізація загальних принципів цивільного законодавства при виконанні договірного зобов'язання 2
Висновки до Розділу 1 75

РОЗДІЛ 2. НАЛЕЖНЕ ВИКОНАННЯ ДОГОВІРНОГО ЗОБОВ’ЯЗАННЯ: УМОВИ, ЕЛЕМЕНТИ, ПРИНЦИПИ 80
2.1. Загальні умови виконання договірного зобов'язання 80
2.2. Елементи належного виконання договірного зобов'язання 94
2.2.1. Суб'єкти виконання договірного зобов'язання 94
2.2.2. Предмет і спосіб виконання зобов'язання 2
2.2.3. Місце виконання зобов'язання 2
2.2.4. Строк (термін) виконання договірного зобов'язання 2
2.3. Добросовісність, розумність та справедливість як принципи виконання договірного зобов'язання 2
2.4. Спеціальні (інституційні) принципи виконання договірного зобов'язання…………………………………………………………………...165
Висновки до Розділу 2 2

РОЗДІЛ 3. ДИНАМІКА ДОГОВІРНОГО ЗОБОВ’ЯЗАННЯ НА СТАДІЇ ЙОГО ВИКОНАННЯ 2
3.1. Поняття, зміст та стадії динаміки договірного зобов'язання 2
3.2. Зміни в суб’єктному складі зобов'язання 205
3.3. Новація як спосіб заміни зобов'язання 2
3.4. Вплив істотної зміни обставин на динаміку договірного
зобов'язання 229
3.5. Вплив невиконання, неналежного виконання і неможливості виконання на динаміку договірного зобов’язання …………………………………… 240
3.6. Погашення договірного зобов'язання як спосіб його припинення 260
Висновки до Розділу 3 2

РОЗДІЛ 4. ОСОБЛИВОСТІ ВИКОНАННЯ ОКРЕМИХ ВИДІВ ДОГОВІРНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ 2
4.1. Особливості виконання грошових зобов'язань 2
4.2. Особливості виконання зобов'язань за цінним папером 2
4.3. Особливості виконання зобов'язань за зовнішньоекономічними договорами 316
4.4. Особливості виконання альтернативних і факультативних зобов'язань
330
4.5. Особливості виконання забезпечувальних зобов’язань 2
Висновки до Розділу 4 2

ВИСНОВКИ 2
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 401

ВСТУП

Актуальність теми. Найбільшою за обсягом частиною цивільного законодавства України (його підгалуззю) є зобов’язальне право, норми якого покликані регулювати багатоманітні суспільні відносини з виробництва і реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг у сферах виробництва, обігу, виробничого та особистого споживання.
Правове регулювання зазначених відносин економічного обороту, що здійснюється, крім Цивільного кодексу України, досить значною кількістю нормативно-правових актів (сукупність норм цих актів, що регулюють зобов’язальні відносини, можна іменувати зобов’язальним законодавством), надає цим відносинам форму зобов’язальних правовідносин, серед яких особливе місце належить договірним зобов’язальним правовідносинам (договірним зобов'язанням). Договірні зобов'язання у цивільному праві – це зобов'язання, що виникають на підставі договору (у ряді випадків – на підставі судового рішення), і опосередковують як майнові цивільні відносини (договірні цивільно-правові зобов'язання), так і господарсько-виробничі майнові відносини (господарсько-договірні зобов'язання).
Внаслідок регулятивного характеру договірні зобов'язання визначають правомірну поведінку суб'єктів цивільних правовідносин, забезпечують її дотримання всіма учасниками цивільного обігу, а у разі порушення правил цієї поведінки – створюють можливість для застосування відповідних заходів цивільно-правової відповідальності.
Найбільш яскраво значення і зміст договірних зобов'язань розкриваються при їх виконанні. Виконання – це динамічний стан зобов'язання, завдяки якому реалізуються (здійснюються) права і обов'язки його сторін. В процесі виконання оцінюється сукупність дій (бездіяльність) боржника щодо виконання покладених на нього обов'язків з точки зору відповідності їх вимогам закону, умовам договору, звичаям тощо, а отже з точки зору визнання виконання належним.
Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. (набрав чинності з 1 січня 2004 р.), вніс низку суттєвих змін до правового регулювання виконання договірних зобов’язань, викликаних потребою приведення його до якісно нового рівня, що відповідав би становленню і розвитку ринкових засад в Україні, сприяв би реалізації принципів верховенства права, свободи договору, добросовісності, розумності та справедливості.
Значна частина новел до Цивільного кодексу України, що стосуються виконання договірних зобов’язань, не отримала належного науково-теоретичного аналізу у вітчизняній цивілістичній науці, оскільки наявні наукові розробки стосуються, як правило, лише окремих аспектів, пов’язаних із виконаннями тих або інших договорів. Комплексне дослідження проблем виконання договірних зобов’язань, яке б охоплювало весь спектр відносин, що виникають при цьому, враховуючи динаміку зобов’язального правовідношення та обставини, що на неї впливають, відсутнє.
Потребує вивчення і ефективність норм зобов’язального права, покликаних регулювати виконання цивільно-правових договірних зобов’язань.
Актуальними залишаються проблеми узгодження норм Цивільного і Господарського кодексів України, що регулюють однотипні відносини щодо виконання цивільних і господарських зобов’язань, а також приведення у відповідність до Цивільного кодексу України положень актів цивільного законодавства, прийнятих раніше.
Важливість проблеми виконання договірних зобов’язань для приватної і суспільної сфер життєдіяльності, недостатня її дослідженість і виникнення нових питань, породжених прийняттям Цивільного та Господарського кодексів України, які потребують свого вирішення, стали основною причиною для комплексного монографічного дослідження вказаної проблеми.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалося в межах бюджетної теми юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Формування механізму реалізації та захисту прав та свобод громадян України” (номер теми 01-БФ-042-01; номер державної реєстрації 019 U007725).
Об’єктом дослідження є загальнотеоретичні аспекти суспільних відносин, що виникають при виконанні договірних зобов’язань.
Предметом дослідження є теоретико-прикладні проблеми правового регулювання виконання цивільних договірних зобов’язань в Україні та практики застосування норм зобов’язального права суб’єктами договірних зобов’язань і судовими органами.
Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в комплексному аналізі загальнотеоретичних і практичних проблем виконання договірних зобов’язань, визначенні ефективності цивільно-правового регулювання відносин, пов’язаних з їх виконанням, та розробці пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення і правильного застосування норм зобов’язального права.
Для досягнення цієї мети дисертанткою поставлені наступні завдання дослідження:
визначити поняття виконання цивільно-правового договірного зобов’язання та механізм реалізації загальних принципів цивільного законодавства при його виконанні;
встановити перелік і проаналізувати зміст елементів належного виконання договірного зобов’язання, а також реалізацію принципів добросовісності, розумності та справедливості при його виконанні;
визначити поняття, зміст та уточнити стадії динаміки договірного зобов’язання;
дослідити механізм впливу обставин на динаміку зобов’язального правовідношення у процесі його виконання;
провести порівняльний аналіз норм щодо виконання договірних зобов’язань, вміщених в Цивільному кодексі Української РСР та Цивільному кодексі України, а також норм ЦК України з відповідними нормами цивільних кодексів пострадянських країн та країн з розвиненими ринковими відносинами, нормами міжнародно-правових актів та положеннями Господарського кодексу України;
з’ясувати особливості виконання окремих видів договірних зобов’язань та провести аналіз адекватності їх правового регулювання в нормативно-правових актах цивільного законодавства.
Методологічну основу дослідження складає сукупність загальнонаукових та спеціальних методів наукового пізнання: історичного, аналітико-синтетичного, формально-логічного, порівняльно-правового, моделювання тощо.
Зокрема, за допомогою історичного методу досліджено виникнення, формування та розвиток правових норм (від римського права до положень чинного ЦК України), що регулюють відносини, пов’язані з виконанням договірних зобов’язань. Аналіз поняття і змісту виконання договірного зобов’язання, динаміки договірного зобов’язання здійснювався з використанням аналітико-синтетичного методу. Формально-логічний метод застосовано для з’ясування механізму реалізації загальних принципів цивільного законодавства при виконанні договірного зобов’язання, та принципів добросовісності, розумності і справедливості як принципів зобов’язального права. Порівняльно-правовий метод використано для порівняльного аналізу відповідних положень зобов’язального права, встановлених ЦК УРСР і чинним Цивільним кодексом України та Господарським кодексом України (в частині виконання майново-господарських зобов'язань), а також при порівняльному дослідженні та аналізі норм цивільного законодавства пострадянських держав, які вже накопичили певний досвід у застосуванні норм цивільного права приватного спрямування – Російської Федерації, Республіки Білорусь, Республіки Казахстан, Республіки Вірменія, Республіки Грузія, Республіки Азербайджан тощо, та положень цивільного законодавства країн континентальної системи права – Нідерландів, Німеччини, Франції тощо. Метод моделювання застосовано при розробленні пропозицій і рекомендацій, спрямованих на удосконалення законодавства і практики його застосування.
Теоретичну основу дисертаційної роботи склали праці відомих українських і зарубіжних вчених: Агаркова М.М., Алексєєва С.С., Басіна Ю.Г., Бєлова В.А., Брагінського М.І., Вітрянського В.В., Гавзе Ф.І., Годеме Є., Гонгало Б.М., Грибанова В.П., Дернбурга Г., Дзери О.В., Діденка А.Г., Довгерта А.С., Ємельянова В.І., Іоффе О.С., Кисіля В.І., Комарова А.С., Красавчикова О.О., Краснова М.І., Крилової З.І., Кузнєцової Н.С., Кулагіна М.І., Лунца Л.А.., Луця В.В., Мая К.С., Мейєра Д.І., Мережка О.О., Михайлова С.В., Нерсесова Н.О., Нерсесянца В.С., Новицького І.Б., Новосьолової Л.О., Побєдоносцева К.П., Покровського Й.О., Саватьє Р., Санфіліппо Ч., Сарбаша С.В., Синайського В.І., Сібільова М.М., Сулейменова М.К., Суханова Є.О., Толстого В.С., Халфіної Р.О., Чеговадзе Л.О., Черепахіна Б.Б., Шаппа Я., Шевченко Я.М., Шершеневича Г.Ф., Яковлєва В.Ф., Яковлєвої В.Ф. та інших.
Емпіричну основу дослідження склали цивільне та господарське законодавство України, що регулює виконання договірних зобов’язань, та практика його застосування, законодавство іноземних держав, міжнародно-правові акти (конвенції, угоди, уніфіковані принципи та правила тощо), що регулюють виконання зобов’язань тощо.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є комплексним монографічним дослідженням теоретико-правових проблем виконання договірних зобов'язань, здійсненим вперше у сучасній цивільно-правовій науці України, спрямованим на подальший розвиток теорії цивільного зобов’язального права шляхом формулювання нових та вдосконалення існуючих правових конструкцій, понять та категорій, науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення цивільного та, в окремих випадках, господарського законодавства.
Наукова новизна одержаних результатів конкретизується, зокрема, в теоретичних положеннях та висновках, найважливішими з яких є наступні:
Вперше:
- дається визначення поняття виконання договірного зобов’язання як сукупності фактичних та/або юридичних дій (у певних випадках – утримання від дії) сторін зобов’язання, спрямованих на реалізацію (здійснення) передбачених договором або законом їх суб’єктивних прав і обов’язків задля досягнення економічної і юридичної мети зобов’язання;
- обґрунтовано висновок, що виконання договірного зобов'язання здійснюється під впливом дії принципів, які можна звести до трьох груп: а) загальноцивілістичних принципів (галузево-правових або галузевих), які поширюють свою дію на всі види цивільних відносин (свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судовий захист цивільного права та інтересу); б) принципів зобов’язального права (підгалузевих), які найбільш яскраво виявляються в зобов’язальних відносинах (справедливість; добросовісність; розумність) та в) інституційних або спеціальних принципів виконання зобов'язань (принцип належного виконання; принцип обов’язковості договору);
- доведено, що виконання зобов'язання в натурі має розглядатися не як принцип виконання зобов'язання, а як принцип співвідношення відповідальності і виконання зобов'язання в натурі, зміст якого полягає в тому, що, по-перше, обов’язком боржника, як і до моменту застосування щодо нього заходів майнової відповідальності, залишається належне виконання зобов’язання, по-друге, таке виконання має бути здійснене в натурі, що не допускає (за загальним правилом) заміни предмета виконання зобов'язання;
- обґрунтовано положення про те, що однією із засад, що має враховуватися суб’єктами договірного зобов’язання при його виконанні, є суть зобов’язання, та визначено, що суть зобов’язання може бути з’ясована через (1) комплекс елементів, з яких складається договірне зобов’язання (суб’єкти, об’єкт, зміст зобов’язання), (2) юридичних фактів, під впливом яких виникає, змінюється і припиняється договірне зобов’язання, та (3) структуру договірного зобов’язання, як правовий зв’язок між взаємопов’язаними суб’єктивними правами і обов’язками;
- визначені функції строку (терміну), як елементу належного виконання договірного зобов'язання, які, полягають у наступному:
а) дотримання умови щодо строку (терміну) виконання зобов'язання є підставою для визнання виконання у цій частині належним;
б) строк (термін) є тим мірилом відліку часу, зі спливом (настанням) якого виникає (припиняється) зобов'язання, а це означає, що до спливу строку (настання терміну) кредитор не має права вимагати виконання, а боржник не зобов'язаний виконувати, тоді як з настанням часу виконання боржник зобов'язаний виконати, а кредитор не має права відмовитись від прийняття належного виконання;
в) строк (термін) є критерієм, за яким розрізняють зобов’язання з визначеним строком виконання і зобов’язання з невизначеним строком виконання;
г) як прострочене виконання, так і дострокове виконання (за загальним правилом) вважаються неналежним виконанням;
д) строк є критерієм оцінки правомірності поведінки суб’єктів зобов’язання з точки зору її своєчасності;
е) за допомогою категорії “строк (термін) виконання” можна з’ясувати: чи мало місце в конкретному випадку прострочення виконання зобов'язання (неналежне виконання), чи його невиконання;
- обґрунтовано висновок, що функціональне призначення принципів добросовісності, розумності і справедливості при виконанні договірних зобов'язань полягає в наступному:
а) за відсутності нормативно-правового або договірного регулювання відносин, пов’язаних з виконанням зобов'язання, зазначені принципи виконують функцію регулятора прав і обов'язків сторін зобов'язання, виступаючи орієнтиром можливої поведінки суб'єктів зобов'язання;
б) за наявності нормативно-правового або договірного регулювання відповідних відносин засади добросовісності, розумності і справедливості є додатковими критеріями оцінки дій (бездіяльності) суб'єктів зобов'язання, що має значення для визначення ступеня вини і розміру майнових санкцій, що можуть бути застосовані до правопорушника у разі невиконання чи неналежного виконання зобов'язання;
- виділено такий вид правонаступництва як договірне універсальне правонаступництво, що має місце, зокрема у разі заміни сторони у зобов'язанні іншою особою за рішенням суду, у разі заміни сторони (боржника, кредитора) у договорі внаслідок домовленості між сторонами цього договору і новою стороною, яка займе місце боржника або кредитора;
- на підставі аналізу інституту неможливості виконання здійснено поділ неможливості виконання на неможливість виконання у вузькому (спеціальному) розумінні, встановлену ст. 607 ЦК України, і неможливість виконання в широкому розумінні (як спосіб припинення зобов'язання), яка, крім підстави, встановленої ст. 607 ЦК України, включає також: а) підставу, встановлену ст. 606 ЦК України (поєднання боржника і кредитора в одній особі); б) підставу, встановлену ст. 608 ЦК України (смерть фізичної особи) і в) підставу, встановлену ст. 609 ЦК України (ліквідація юридичної особи);
- обґрунтовано положення про те, що неможливість виконання може бути трьох видів: (1) неможливість виконання, за яку жодна з сторін не відповідає (ст. 607 ЦК); (2) неможливість виконання, за яку відповідає боржник; (3) неможливість виконання, за яку відповідає кредитор. В залежності від виду неможливості виконання настають певні правові наслідки, зокрема: а) припинення зобов'язання (ст. 607 ЦК); б) заміна сторони у зобов'язанні (ч. 1 ст. 752 ЦК); в) розірвання договору, і як наслідок – припинення зобов'язання (ч. 2 ст. 756 ЦК; п. 3 ст. 740 ЦК); в) припинення договору у разі відмови однієї з сторін (п. 6 ч. 1 ст. 1044 ЦК);
- визначені і обґрунтовані наступні особливості виконання зобов'язань за зовнішньоекономічними договорами (контрактами):
а) приватно-правовий характер цивільних відносинах, що при цьому виникають, та наявність у них іноземного елемента. Цим виконання зобов'язань за договором відрізняється від дотримання законодавства про зовнішньоекономічну діяльність, що має публічно-правовий характер;
б) до приватно-правових відносин, ускладнених іноземним елементом, що виникають при виконанні зобов'язань за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), застосовується право, визначене згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права чинних законів України, міжнародних договорів та міжнародних звичаїв;
в) правове регулювання приватно-правових відносин з іноземним елементом, що виникають і функціонують при виконанні зовнішньоекономічних договорів, в ряді випадків обмежується регулюючим впливом публічно-правових норм як імперативного, так і рекомендаційного характеру;
- визначені та проаналізовані особливості виконання забезпечувальних зобов’язань, до яких, зокрема, відносяться підстава здійснення суб’єктивних прав і виконання суб’єктивних обов’язків у забезпечувальних зобов’язаннях (правова норма і порушення основного зобов’язання), односторонній характер забезпечувального зобов’язання, особливі суб’єкти виконання забезпечувального зобов’язання;
- обґрунтовано і сформульовано понад 30 пропозицій і рекомендацій, спрямованих на удосконалення чинного зобов’язального законодавства і практики його застосування.
Удосконалено:
- визначення поняття принципу добросовісності у зобов’язальному праві, як засади, що передбачає сумлінну і чесну поведінку суб'єктів при виконанні своїх суб’єктивних обов'язків і здійсненні своїх суб’єктивних прав у зобов’язальних правовідносинах;
- визначення поняття справедливості у виконанні договірних зобов'язань, яка полягає з одного боку в такій поведінці кожної з сторін зобов'язання по відношенню до своїх прав і обов'язків, яка б виключала необ’єктивні (неупереджені, несправедливі) дії сторін зобов'язання стосовно одна одної, а з другого – в справедливій (об’єктивній, неупередженій, з урахуванням етичних і інших моральних аспектів) оцінці судом поведінки суб'єктів зобов’язального правовідношення;
- класифікацію загальних підстав припинення зобов'язань, критерієм якої є способи припинення зобов'язання внаслідок застосування тих або інших підстав, і яка дає змогу наступним чином згрупувати загальні підстави припинення зобов'язання:
а) підстави, які ведуть до погашення зобов'язання (належне виконання; передання відступного; зарахування);
б) підстави, в основі яких лежить відмова від зобов'язання (вимога однієї з сторін; домовленість сторін; новація; прощення боргу);
в) підстави, в основу яких покладено неможливість виконання: (поєднання боржника і кредитора в одній особі; неможливість виконання; смерть фізичної особи; ліквідація юридичної особи);
- класифікацію спеціальних підстав припинення зобов'язання, відповідно до якої їх можна поділити на:
а) підстави, що застосовуються як санкції за порушення зобов'язання у випадках, передбачених договором або законом (відмова від прийняття виконання;одностороння відмова від зобов'язання);
б) інші підстави, передбачені договором або законом (закінчення строку довіреності; припинення поруки; припинення гарантії; припинення права застави; неукладення основного договору; розірвання договору; інші випадки).
Дістало подальший розвиток:
- поняття та співвідношення таких елементів виконання договірного зобов’язання як його предмет і об’єкт, а також поняття способу виконання, а саме:
а) предметом договірного зобов'язання є певна дія, яку вчиняє або зобов'язується вчинити боржник (або утриматися від неї);
б) предметом виконання договірного зобов'язання є конкретна річ (робота, послуга, гроші тощо), яку боржник передає або зобов'язується передати (виконати, надати, сплатити тощо) кредитору;
в) способом виконання договірного зобов'язання є характер (порядок, процедура, послідовність) дій, які повинні бути вчинені боржником для виконання зобов'язання;
- положення про те, що справедливість при виконанні договірного зобов'язання проявляється: а) в неупередженій поведінці сторін зобов'язання; б) в об’єктивній, всебічній і адекватній оцінці ними своїх дій і дій іншої сторони зобов'язання; в) в суворому, точному слідуванні вимогам закону і умовам договору, котрі, в свою чергу, мають бути справедливими; г) в незловживанні правом і врахуванні інтересів іншої сторони зобов'язання; д) в забезпеченні (дотриманні) принципу юридичної рівності сторін договірного зобов'язання;
- визначення поняття динаміки договірного зобов'язання як процесу виникнення, розвитку та зміни правовідношення, що відбувається під впливом різноманітних зовнішніх і внутрішніх чинників від моменту виникнення зобов’язального правовідношення до моменту остаточного його припинення, а також обґрунтування виділення таких стадій динаміки договірного зобов’язання:
а) стадія виникнення зобов’язального правовідношення;
б) стадія існування договірного зобов’язання, на якій зобов’язальне правовідношення може зазнавати змін;
в) стадія виконання (здійснення, реалізації) договірного зобов’язання, у процесі якого правовідношення також може зазнавати певних змін;
г) стадія припинення договірного зобов’язання (зобов’язального правовідношення), в тому числі внаслідок його виконання (погашення);
- положення про те, що виконання зобов’язання в свою чергу можна поділити на 3 стадії: 1) підготовчу (організаційну), на якій боржник вчиняє підготовчі (організаційні) дії, спрямовані на безпосереднє передання виконаного; 2) основну (матеріальну), яка включає 2 етапи – а) передання виконаного боржником і б) прийняття виконаного кредитором; 3) заключну (техніко-юридичну), на якій відбувається підтвердження виконання зобов’язання;
- визначення і аналіз особливостей виконання договірних грошових зобов'язань, якими є:
а) особливий предмет виконання, яким є гроші;
б) встановлена законодавством черговість погашення вимог у разі недостатності суми платежу;
в) встановлені законодавством проценти за користування чужими грошовими коштами як загальне правило;
г) по відношенню до грошових зобов'язань не може мати місця неможливість виконання як підстава припинення зобов'язання;
д) особливе місце виконання грошового зобов'язання;
е) особливий спосіб виконання грошового зобов'язання у разі відсутності кредитора – шляхом внесення боргу в депозит нотаріуса чи консульської установи України.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів дослідження полягає у тому, що вони можуть бути використані:
- при визначенні основних напрямів прогнозованого розвитку науково-практичних досліджень проблем зобов’язального права взагалі і виконання договірних зобов'язань зокрема;
- при вдосконаленні чинного цивільного та господарського законодавства, що встановлює загальні положення щодо виконання договірних зобов'язань і особливості виконання окремих видів зобов'язань;
- у правозастосовчій практиці з метою забезпечення єдності розуміння і правильного застосування норм зобов’язального права у різних сферах цивільного обігу, в тому числі при підготовці постанов Пленуму Верховного Суду України та роз’яснень Вищого господарського суду України з питань практики застосування законодавства про виконання договірних зобов'язань;
- у навчальному процесі при підготовці підручників і навчальних посібників з дисциплін “Цивільне право”, “Міжнародне приватне право”, “Господарське право”, “Теорія договірних зобов'язань”, а також при викладанні цих дисциплін.
Апробація та впровадження результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювалися і були схвалені на засіданні кафедри цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Результати дослідження використовуються дисертанткою в науково-педагогічній діяльності, в тому числі при читанні курсу “Міжнародне приватне право” та спецкурсу “Теорія договірних зобов'язань” (протягом 2000 – 2005 навч. років) на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Окремі положення дисертації доповідалися на Восьмій регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 13-14 лютого 2002 р.); на Міжнародній науковій конференції “Україна: шляхами віків” (м. Київ, 17 травня 2002 р.); на Науково-практичному семінарі “Нові Цивільний і Господарський кодекси України та проблеми їх застосування” (м. Харків, 23 квітня 2003 р.); на Круглому столі “Рекомендації щодо внесення змін до законодавства у зв’язку з прийняттям Господарського і Цивільного кодексів України” (м. Донецьк, 1 липня 2003 р.); на Міжнародній науково-практичній конференції “Еволюція цивільного законодавства: проблеми теорії і практики” (м. Харків, 29-30 квітня 2004 р.); на Круглому столі “Актуальні проблеми господарського права” (м. Київ, 16 грудня 2004 р.); на 1-й Міжнародній науково-методичній конференції “Сучасні проблеми адаптації цивільного законодавства до стандартів Європейського Союзу” (м. Хмельницький, 11-12 березня 2005 р.); на Науково-практичній конференції “Проблеми кодифікації цивільного і господарського права” (м. Київ, 18-19 березня 2005 р.); на Всеукраїнській науковій конференції студентів та молодих вчених “Правові проблеми сучасності в умовах розвитку юридичної науки” (м. Чернігів, 19 травня 2005 р.); на ІІ міжвузівській науково-практичній конференції “Актуальні питання реформування правової системи України” (м. Луцьк, 27-28 травня 2005 р.).
Публікації. Основні положення та результати дисертації викладені в монографії “Виконання договірних зобов'язань у цивільному праві” (Київ, Юрінком Інтер, 2005), 26 наукових статтях, з яких 21 опублікована у фахових виданнях, включених до переліків, затверджених ВАК України, а також матеріалах та тезах наукових, науково-методичних та науково-практичних конференцій. Окремі положення дисертації відображені в підручниках та навчальних посібниках з цивільного права, а також у науково-практичних коментарях Цивільного кодексу України, співавтором яких є дисертантка.
Структура роботи обумовлена метою і предметом дослідження. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, поділених на вісімнадцять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 442 сторінки, з них основного тексту – 400 стор. Список використаних джерел налічує 416 найменувань і займає 42 стор.

Список литературы

ВИСНОВКИ

І. Договірне зобов’язання у цивільному праві являє собою правовий зв'язок між боржником і кредитором, що полягає в обов’язку боржника вчинити певну дію (дії) або утриматися від неї, і у відповідному (кореспондуючому) йому праві кредитора вимагати від боржника виконання його обов’язку, поєднаному з обов’язком кредитора прийняти і підтвердити виконання. Договірні зобов’язання виникають на підставі договору (у певних випадках – на підставі судового рішення) і опосередковують як майнові цивільні відносини (договірні цивільно-правові зобов'язання), так і господарсько-виробничі майнові відносини (господарсько-договірні зобов'язання).

Виконання договірного зобов’язання – це сукупність фактичних та/або юридичних дій (у певних випадках – утримання від дії) сторін зобов’язання, спрямованих на реалізацію (здійснення) передбачених договором або законом їх суб’єктивних прав і обов’язків задля досягнення економічної і юридичної мети зобов’язання.
Оскільки виконання зобов'язання є тим кінцевим результатом, якого бажали досягти сторони, укладаючи договір, а виконання, проведене належним чином, припиняє зобов'язання, для боржника досить важливим моментом у виконанні зобов’язання є підтвердження його виконання. З метою уникнення цілком ймовірної ситуації, за якої ототожнюються розписка як документ, що підтверджує виникнення і існування зобов'язання, і розписка, якою підтверджується виконання зобов'язання, доцільно було б з метою розмежування цих документів іменувати перший з них борговою розпискою, другий – розпискою про одержання виконання. Остання назва безпосередньо вживається в ч. 1 ст. 545 ЦК України.

В ч. 1 ст. 622 ЦК України закріплене правило, за яким боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані порушенням зобов'язання, не звільняється від обов’язку виконати зобов'язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом. Зі змісту цієї статті, вміщеної в Главі 51 ЦК України, що встановлює правові наслідки порушення зобов'язання і відповідальність за порушення зобов'язання, випливає кілька положень, що є принципово важливими для з’ясування змісту реального виконання.
По-перше, вимога щодо виконання зобов'язання в натурі стосується лише випадків порушення зобов'язання боржником і застосування до нього заходів майнової відповідальності і вже з цієї причини не може розглядатися як принцип виконання зобов'язання в інших випадках, коли зобов'язання виконується належним чином.
По-друге, на відміну від ст. 208 ЦК УРСР, яка не лише прямо встановлювала, що зобов'язання повинно бути виконано в натурі, але і передбачала наслідки такого невиконання (ч. ч. 2-4 ст. 208 ЦК УРСР), в чинному ЦК України подібні норми відсутні.
По-третє, із загального правила, встановленого ч. 1 ст. 622 ЦК України щодо виконання зобов'язання в натурі, зроблено кілька винятків, які виключають його застосування і водночас спростовують дію принципу реального виконання. З урахуванням цього виконання зобов'язання в натурі має розглядатися не як принцип виконання зобов'язання, а як один із принципів, на якому базується застосування заходів цивільно-правової відповідальності, а точніше – принцип співвідношення відповідальності і виконання зобов'язання в натурі, зміст якого полягає в тому, що, по-перше, обов’язком боржника, як і до моменту застосування щодо нього заходів майнової відповідальності, залишається належне виконання зобов’язання, по-друге, таке виконання має бути здійснене в натурі, що не допускає (за загальним правилом) заміни предмета виконання зобов'язання.

Виконання договірного зобов'язання здійснюється під впливом дії принципів трьох груп: а) загальноцивілістичних принципів (галузево-правових або галузевих), які поширюють свою дію на всі види цивільних відносин (свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судовий захист цивільного права та інтересу); б) принципів зобов’язального права (підгалузевих), які найбільш яскраво виявляються в зобов’язальних відносинах (справедливість; добросовісність; розумність) та в) інституційних або спеціальних принципів виконання зобов'язань (принцип належного виконання; принцип обов’язковості договору).

Цивільним законодавством встановлені загальні умови (засади) виконання зобов'язання, що передбачають наявність п’яти видів стандартів поведінки, з якими має бути узгоджена поведінка суб'єктів виконання. Це: умови договору; вимоги Цивільного кодексу; вимоги інших актів цивільного законодавства; звичаї ділового обороту та інші вимоги, що звичайно ставляться.
Проведений аналіз норм ЦК України свідчить, що у певних випадках, встановлених статтями ЦК України, як одну із засад, що має враховуватися суб’єктами договірного зобов’язання при його виконанні, слід розглядати термін “суть зобов’язання“. Суть договірного зобов’язання може бути з’ясована через комплекс елементів, з яких складається договірне зобов’язання (суб’єкти, об’єкт, зміст зобов’язання), юридичних фактів, під впливом яких виникає, змінюється і припиняється договірне зобов’язання, та структуру договірного зобов’язання, як правовий зв’язок між взаємопов’язаними суб’єктивними правами і обов’язками.

Проаналізувавши зміст положень ЦК України та низки інших актів цивільного законодавства, висловлені в спеціальній літературі погляди з приводу поняття та співвідношення таких елементів виконання договірного зобов’язання як його предмет і об’єкт, а також поняття способу виконання, доходимо висновків, що:
- предметом договірного зобов'язання є певна дія, яку вчиняє або зобов'язується вчинити боржник (або утриматися від неї);
- предметом виконання договірного зобов'язання є конкретна річ (робота, послуга, гроші тощо), яку боржник передає або зобов'язується передати (виконати, надати, сплатити тощо) кредитору;
- способом виконання договірного зобов'язання є характер (порядок, процедура, послідовність) дій, які повинні бути вчинені боржником для виконання зобов'язання.
Спосіб виконання зобов'язання визначається, як правило:
а) умовами укладених договорів (навіть у тих випадках, коли він визначений положеннями актів цивільного законодавства, але сторони можуть відступити від них, не порушуючи вимог ч. 3 ст. 6 ЦК);
б) загальними положеннями ЦК України (щодо неприпустимості виконання зобов'язання частинами, виконання часткових і солідарних зобов'язань, виконання зобов'язань внесенням боргу в депозит нотаріуса тощо);
в) нормами ЦК України та інших актів цивільного законодавства, що регулюють окремі види договорів (щодо виконання зобов'язань за договорами поставки, будівельного підряду, оренди тощо).

В роботі вперше сформульовані функції строку (терміну), як елементу належного виконання договірного зобов'язання, які, на нашу думку, розкривають його (строку) значення:
а) дотримання умови щодо строку (терміну) виконання зобов'язання є підставою для визнання виконання у цій частині належним;
б) строк (термін) є тим мірилом відліку часу, зі спливом (настанням) якого виникає (припиняється) зобов'язання, а це означає, що до спливу строку (настання терміну) кредитор не має права вимагати виконання, а боржник не зобов'язаний виконувати, тоді як по настанні часу виконання боржник зобов'язаний виконати, а кредитор не має права відмовитись від прийняття належного виконання;
в) строк (термін) є критерієм, за яким розрізняють зобов’язання з визначеним строком виконання і зобов’язання з невизначеним строком виконання;
г) як прострочення виконання, так і дострокове виконання (за загальним правилом) вважаються неналежним виконанням;
д) строк є критерієм оцінки правомірності поведінки суб’єктів зобов’язання з точки зору її своєчасності;
е) за допомогою категорії “строк (термін) виконання” можна з’ясувати: чи мало місце в конкретному випадку прострочення виконання зобов'язання (неналежне виконання), чи його невиконання.
Проаналізувавши зміст деяких нормативно-правових актів, ми вважаємо неприпустимим вживання у законодавстві юридичних конструкцій, в яких час виконання зобов'язання визначається одночасно і строком, і терміном, оскільки подібні конструкції лише ускладнюють з’ясування питання щодо своєчасного виконання зобов'язання.

Уявляється недоцільним привносити в наш науковий обіг такі умови (елементи) виконання договірних зобов’язань як обсяг і якість, які на нашу думку, повністю охоплюються поняттям “спосіб виконання“, краще відомим нашій цивільно-правовій науці і практиці застосування відповідних цивільно-правових норм.

Добросовісність, розумність і справедливість є принципами зобов’язального права, основними засадами цивільно-правового регулювання зобов’язальних відносин. Їх запровадження у зобов’язальне право України поряд з такими категоріями як “звичай”, “звичай ділового обороту” дасть можливість врегульовувати зобов’язальні правовідносини за відсутності нормативно-правового і договірного регулювання не тільки між учасниками майнового обороту в Україні, але і відносини за участю іноземних суб'єктів господарювання, для яких ці поняття є традиційними, усталеними правовими категоріями.
Принцип добросовісності у зобов’язальному праві можна визначити як засаду, що передбачає сумлінну і чесну поведінку суб'єктів при виконанні своїх суб’єктивних обов'язків і здійсненні своїх суб’єктивних прав у зобов’язальних правовідносинах.
Справедливість у виконанні зобов'язань полягає з одного боку в такій поведінці кожної з сторін зобов'язання по відношенню до своїх прав і обов'язків, яка б виключала необ’єктивні (неупереджені, несправедливі) дії сторін зобов'язання стосовно одна одної, а з другого – в справедливій (об’єктивній, неупередженій, з урахуванням етичних і інших моральних аспектів) оцінці судом поведінки суб'єктів зобов’язального правовідношення.
Очевидно, що справедливість при виконанні договірного зобов'язання проявляється:
в неупередженій поведінці сторін зобов'язання;
в об’єктивній, всебічній і адекватній оцінці ними своїх дій і дій іншої сторони зобов'язання;
в суворому, точному слідуванні вимогам закону і умовам договору, котрі, в свою чергу, мають бути справедливими;
в незловживанні правом і врахуванні інтересів іншої сторони зобов'язання;
в забезпеченні (дотриманні) принципу юридичної рівності сторін договірного зобов'язання.
Спільне, що об’єднує поняття добросовісності, розумності і справедливості, – це їх оціночний характер. Саме через ці оціночні поняття законодавець надає суб’єктам реалізації правових норм у процесі такої реалізації (при тому ж таки виконанні зобов'язання) право і можливість самим визначати ту міру, що відділяє один правовий стан від іншого, або правовий стан від неправового.
Функціональне призначення принципів добросовісності, розумності і справедливості при виконанні договірних зобов'язань полягає в наступному:
а) за відсутності нормативно-правового або договірного регулювання відносин, пов’язаних з виконанням зобов'язання, зазначені принципи виконують функцію регулятора прав і обов'язків сторін зобов'язання, виступаючи орієнтиром можливої поведінки суб'єктів зобов'язання;
б) за наявності нормативно-правового або договірного регулювання відповідних відносин принципи добросовісності, розумності і справедливості є додатковими критеріями оцінки дій (бездіяльності) суб'єктів зобов'язання, що має значення для визначення ступеня вини і розміру майнових санкцій, що можуть бути застосовані до правопорушника у разі невиконання чи неналежного виконання зобов'язання.

Динаміку договірного зобов'язання можна визначити як процес виникнення, розвитку та зміни правовідношення, що відбувається під впливом різноманітних зовнішніх і внутрішніх чинників від моменту виникнення зобов’язального правовідношення до моменту остаточного його припинення.
Аналіз норм зобов’язального права та спеціальної літератури з предмета дослідження дозволяє виділити такі (різні за тривалістю) стадії динаміки договірного зобов’язання:
а) стадія виникнення зобов’язального правовідношення;
б) стадія існування договірного зобов’язання, на якій зобов’язальне правовідношення може зазнавати змін;
в) стадія виконання (здійснення, реалізації) договірного зобов’язання, у процесі якого правовідношення також може зазнавати певних змін;
г) стадія припинення договірного зобов’язання (зобов’язального правовідношення), в тому числі внаслідок його виконання (погашення).
Виділення нами виконання як самостійної, центральної стадії динаміки зобов’язального правовідношення і вичленення її із стадії існування обумовлено тим, що на стадії існування договірного зобов'язання цивільні права і обов'язки знаходяться в статичному (потенційному) стані, а на стадії виконання – відбувається здійснення цивільних прав та виконання обов'язків.
Водночас і виконання зобов’язання в свою чергу можна поділити на 3 стадії:
1) підготовчу (організаційну), на якій боржник вчиняє підготовчі (організаційні) дії, спрямовані на безпосереднє передання виконаного;
2) основну (матеріальну), яка включає 2 етапи – а) передання виконаного боржником і б) прийняття виконаного кредитором;
3) заключну (техніко-юридичну), на якій відбувається підтвердження виконання зобов’язання.
Договірне зобов'язання може зазнавати певних змін як на стадії існування, так і в процесі його виконання. Результати проведеного нами в роботі дослідження впливу договору, правочину, актів цивільного законодавства, рішення суду, подій та інших обставин на динаміку договірного зобов’язання підтверджують, що встановлені ст. 11 ЦК України підстави виникнення цивільних прав і обов’язків не лише породжують відповідні права і обов'язки на стадії виникнення договірного зобов'язання (правовстановлюючі юридичні факти), але й є також підставами зміни цивільних прав і обов'язків (їх обсягу) на стадії існування і виконання договірного зобов'язання (правозмінюючі та правоприпиняючі юридичні факти).
З огляду на їх значимість і поширеність у практиці функціонування договірних зобов'язань в дисертації досліджені зміни договірного зобов'язання, викликані такими чинниками як істотна зміна обставин та зміни в суб’єктному складі зобов'язання (перенесення зобов'язання), а також обставинами, що впливають на зміст договірного зобов'язання спочатку змінюючи його, а потім і припиняючи – новація і погашення.
Чинний ЦК України встановив невідомий раніше цивільному законодавству нашої держави випадок припинення або зміни договірних зобов'язань – у зв'язку з істотною зміною обставин. Норми, що вміщені в ст. 652 ЦК України, встановлюють:
а) форми динаміки договору, якими є зміна умов договору або розірвання договору;
б) причину зміни або розірвання договору – істотну зміну обставин;
в) способи зміни або розірвання договору – за згодою сторін або за рішенням суду;
г) умови зміни або розірвання договору за рішенням суду, одночасна наявність яких (і лише вона) робить можливими зміну або розірвання договору за рішенням суду;
д) підстави зміни договору за рішенням суду;
е) вимогу щодо принципу розподілу між сторонами витрат у разі визначення судом наслідків розірвання договору.
Юридична конструкція, за допомогою якої сторони мають можливість подолати негативний вплив істотної зміни обставин на взаємовідносини між ними, спрямована, з одного боку, на відновлення балансу інтересів сторін у договірних зобов'язаннях і зменшення ризиків, з іншого – підкреслює прагнення сторін, наскільки це видається можливим, до збереження договору, до зменшення кількості випадків, коли існування договору або його дійсність можуть бути поставлені під сумнів або він може бути припинений достроково.

Однією з форм дії (динаміки) зобов'язання є заміна осіб у зобов’язанні. Аналіз чинного законодавства та спеціальної літератури, присвяченої заміні осіб у зобов'язанні, дозволяє поділити усі відомі способи перенесення зобов'язання (йдеться як про заміну боржника, так і про заміну кредитора) на: а) здійснювані в порядку універсального правонаступництва і б) здійснювані в порядку сингулярного (часткового) правонаступництва.
Якщо універсальне правонаступництво, як спосіб заміни сторони у зобов'язанні, не має якихось особливостей, обумовлених роллю особи у зобов'язанні, тобто не залежить від того, йдеться про боржника чи кредитора (саме в силу універсальності правонаступництва), то перенесення зобов'язання в порядку сингулярного (часткового) правонаступництва має свої способи, застосування яких законодавець ставить у залежність від того, про заміну якої власне сторони у зобов'язанні йде мова.
Слід, проте, зауважити, що з цього загального правила можуть бути винятки, один з яких стосується заміни сторони у зобов'язанні іншою особою за рішенням суду. Оскільки таке правонаступництво не може визнаватися ні універсальним, ні сингулярним в їх традиційному розумінні, його можна кваліфікувати як договірне універсальне правонаступництво, оскільки і права, і обов'язки передаються за конкретним договором, визначеним законом. Договірне універсальне правонаступництво, на наш погляд, матиме місце і у разі заміни сторони (боржника, кредитора) у договорі внаслідок домовленості між сторонами цього договору і новою стороною, яка займе місце боржника або кредитора. Таким чином, зазначений вид правонаступництва є способом перенесення на іншу особу і прав, і обов'язків сторони у договорі.
Способи заміни сторони у зобов'язанні в порядку сингулярного (часткового) правонаступництва поділяються на:
а) способи заміни кредитора у зобов'язанні;
б) способи заміни боржника у зобов'язанні.

Проаналізувавши поняття та зміст новації, а також її відмінності від інших загальних підстав припинення зобов'язань – домовленості сторін, передання відступного, прощення боргу, новацію можна визначити як спосіб заміни договірного зобов'язання, що являє собою складну юридичну конструкцію, яка складається з двох елементів: 1) домовленості сторін про припинення первісного зобов'язання і 2) домовленості сторін про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між ними.
Що стосується форми, в якій формі має бути досягнута домовленість сторін щодо заміни зобов'язання, то вважаємо, що: а) домовленість сторін про припинення первісного зобов'язання має бути вчинена у тій же формі, в якій була вчинена домовленість щодо первісного зобов'язання; б) домовленість сторін про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між ними може бути вчинена усно або в письмовій формі, виходячи з вимог ст. 205-210 ЦК України.
Дослідивши ситуації, в яких виконання боржником його обов'язків, що виникають з договору або закону, є неможливим в силу різних причин (неможливість виконання), ми розрізняємо неможливість виконання у вузькому (спеціальному) розумінні, встановлену ст. 607 ЦК України, і неможливість виконання в широкому розумінні (як спосіб припинення зобов'язання), яка, крім підстави, встановленої ст. 607 ЦК України, включає також: а) підставу, встановлену ст. 606 ЦК України (поєднання боржника і кредитора в одній особі); б) підставу, встановлену ст. 608 ЦК України (смерть фізичної особи) і в) підставу, встановлену ст. 609 ЦК України (ліквідація юридичної особи).
Всі наведені тут випадки неможливості виконання об’єднує те, що жодна з сторін зобов'язання не несе відповідальності за обставини, що стали підставою неможливості виконання. Саме тому у всіх цих випадках зобов'язання припиняється.
З аналізу норм ЦК України випливає, що залежно від наявності чи відсутності вини сторін зобов’язання неможливість виконання може бути трьох видів:
неможливість виконання, за яку жодна з сторін не відповідає (ст. 607 ЦК);
неможливість виконання, за яку відповідає боржник;
неможливість виконання, за яку відповідає кредитор.
В залежності від виду неможливості виконання настають певні правові наслідки, зокрема:
а) припинення зобов'язання (ст. 607 ЦК);
б) заміна сторони у зобов'язанні (ч. 1 ст. 752 ЦК);
в) розірвання договору, і як наслідок – припинення зобов'язання (ч. 2 ст. 756 ЦК; п. 3 ст. 740 ЦК);
в) припинення договору у разі відмови однієї з сторін (п. 6 ч. 1 ст. 1044 ЦК).
Загалом проведене дослідження категорій “невиконання”, “неналежне виконання” і “неможливість виконання”, що застосовуються у цивільному законодавстві України, дає підстави для наступних висновків:
1) невиконання і неналежне виконання завжди є порушенням договірного зобов’язання, у разі якого настають правові наслідки, встановлені законом або договором (в тому числі у вигляді застосування заходів майнової відповідальності), тоді як неможливість виконання може бути викликана обставиною, за яку жодна з сторін не відповідає;
2) неможливість виконання, як загальна підстава припинення зобов'язання, припускає існування її окремих видів (безпосередньо встановлених конкретними статтями ЦК), обумовлених чітко визначеними підставами;
3) неможливість виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає, не завжди є підставою припинення договірного зобов'язання. Цивільним законодавством встановлені і такі правові наслідки неможливості виконання як розірвання договору, а також збереження договору з перенесенням зобов'язання на іншого боржника;
4) регулюючи відносини, пов'язані з неможливістю виконання зобов'язання за окремими видами договорів, законодавець вживає різні формулювання: “обставини, що не залежать від …” (ч. 1 ст. 899 ЦК); “обставини, що виникли не з вини …” (ч. 2 ст. 899 ЦК; ч. 2 ст. 903 ЦК); “неможливість виникла з вини …” (ч. 2 ст. 903 ЦК; ч. 2 ст. 904 ЦК), “неможливість завершити будівництво з інших причин, що не залежать від …” (ч. 5 ст. 879 ЦК) тощо. Зазначені розбіжності у формулюваннях доцільно було б усунути шляхом застосування в тексті ЦК України єдиних для аналогічних ситуацій конструкцій в залежності від наявності чи відсутності вини сторін: “неможливість виконання у зв'язку з обставиною, за яку відповідає ….” і “неможливість виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна з сторін не відповідає”.

Дослідивши існуючі поділи підстав припинення зобов’язань, ми вважаємо за можливе запропонувати власну класифікацію загальних підстав припинення зобов'язань, критерієм якої є способи припинення зобов'язання внаслідок застосування тих або інших підстав, і яка дає змогу наступним чином згрупувати загальні підстави припинення зобов'язання:
а) підстави, які ведуть до погашення зобов'язання (належне виконання; передання відступного; зарахування);
б) підстави, в основі яких лежить відмова від зобов'язання (вимога однієї з сторін; домовленість сторін; новація; прощення боргу);
в) підстави, в основу яких покладено неможливість виконання: (поєднання боржника і кредитора в одній особі; неможливість виконання; смерть фізичної особи; ліквідація юридичної особи).
Спеціальні підстави припинення зобов'язання можна поділити на:
а) підстави, що застосовуються як санкції за порушення зобов'язання у випадках, передбачених договором або законом (відмова від прийняття виконання;одностороння відмова від зобов'язання);
б) інші підстави, передбачені договором або законом (закінчення строку довіреності; припинення поруки; припинення гарантії; припинення права застави; неукладення основного договору; розірвання договору; інші випадки).
При аналізі положень ГК України, що регулюють припинення зобов'язань, звертає на себе увагу формулювання ч. 1 ст. 203 ГК України: зобов'язання припиняється, якщо виконання прийняте управненою стороною. Оскільки належне виконання зобов’язання як конкретного одиничного явища полягає лише у нерозривному поєднанні двох аспектів: з одного боку – обов'язку боржника вчинити певну дію, якому кореспондує право кредитора вимагати вчинення цієї дії, а з іншого – вчинення дії (виконання обов’язку) боржником зобов’язує кредитора прийняти виконання (кредиторський обов'язок), уточнення ч. 1 ст. 203 ГК України щодо прийняття виконання уявляється зайвим.

Особливості окремих видів договірних зобов’язань, обумовлені, передусім їх предметом, матеріальним об’єктом, суб’єктним складом, сферою застосування тощо, не могли не позначитися і на особливостях їх виконання, про що свідчать результати дослідження проведені в цьому розділі дисертації.
Певні особливості виконання має грошове зобов’язання, яке можна визначити як правовідношення, що виникло з договору, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
Специфіка виконання грошового зобов'язання, в першу чергу, обумовлюється особливим предметом виконання, яким є гроші. Згідно з ч. 1 ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні. Водночас ч. 2 ст. 524 ЦК України передбачає, що сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Наведену норму слід розуміти лише як надання сторонам зобов'язання права визначати його грошовий еквівалент в іноземній валюті, а не як дозвіл в усіх без винятку випадках здійснювати розрахунки (платежі) в іноземній валюті. Такий висновок випливає з порівняльного аналізу норм ст. 524 ЦК України і ст. 533 ЦК України, в якій йдеться про валюту виконання грошового зобов'язання.
В роботі обґрунтовуються заперечення щодо існування принципу номіналізму, як однієї із особливостей виконання грошових зобов’язань. Зокрема, серйозним обмеженням дії цього принципу при виконанні грошових зобов'язань, що взагалі дає підстави сумніватися у його дії в сучасних умовах, є встановлення у цивільному законодавстві процентів за користування чужими грошовими коштами як загального правила (ч. 1 ст. 536 ЦК). Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (ч. 2 ст. 536 ЦК). У цьому зв'язку не можна погодитися з невизначеністю терміну “відсотки за грошовими зобов’язаннями учасників господарських відносин”, що його вжито у ч. 3 ст. 198 ГК України.
Проценти, щодо яких йдеться у ст. 536 ЦК України, слід відрізняти від процентів, що їх сплачує боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України. Якщо перші є платою за користування чужими грошовими коштами, яка може і не встановлюватися договором між фізичними особами, то другі є одним із видів санкцій, що підлягають обов’язковій сплаті у розмірі трьох процентів річних від простроченої суми. Інший розмір процентів може бути встановлений договором або законом, проте боржника не може бути звільнено від сплати цієї суми.
Розмежування цих двох видів процентів, пов’язаних з виконанням грошового зобов'язання, має практичне значення: в залежності від того, про які проценти йдеться, має застосовуватися різна позовна давність. Так, якщо стосовно вимоги про стягнення несплачених процентів за користування чужими грошовими коштами застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки, то стосовно вимоги щодо сплати трьох процентів річних від простроченої суми має застосовуватися позовна давність в один рік, оскільки останні за своєю природою є неустойкою.
Цивільним законом встановлені особливості щодо місця виконання грошового зобов’язання (п. 4 ст. 532 ЦК), у зв’язку з чим в дисертації критично аналізуються положення ГК України, що також регулюють виконання грошових зобов’язань учасниками господарських відносин.. Так, на нашу думку, в ч. 2 ст. 197 ГК України безпідставно застосовано термін “місце розташування” управненої сторони, зміст якого в інших статтях ГК України не розкривається. Більше того, в інших випадках, коли йдеться про суб'єктів господарювання або їх окремі види, в ГК України (ст. 57, 58, 59, 177, 197 та ін.) вживається (як і в п. 4 ст. 532 ЦК) термін “місцезнаходження”, давно відомий нашому цивільному законодавству. Слід враховувати і те, що цим терміном оперує і Закон України від 15 травня 2003 р. “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” (ст. ст. 1, 5, 8, 9, 10 та ін.).
Загалом же до особливостей виконання договірних грошових зобов'язань і українському цивільному праві відносяться:
а) особливий предмет виконання, яким є гроші;
б) встановлена законодавством черговість погашення вимог у разі недостатності суми платежу;
в) встановлені законодавством проценти за користування чужими грошовими коштами як загальне правило;
г) по відношенню до грошових зобов'язань не може мати місця неможливість виконання як підстава припинення зобов'язання;
д) особливе місце виконання грошового зобов'язання;
е) особливий спосіб виконання грошового зобов'язання у разі відсутності кредитора – шляхом внесення боргу в депозит нотаріуса чи консульської установи України.

На нашу думку, підставами виникнення зобов'язання, посвідченого цінним папером, можуть бути договори та інші правочини (п. 1 ч. 1 ст. 11 ЦК), а також інші юридичні факти (п. 4 ч. 1 ст. 11 ЦК), проте не цінні папери як об’єкти цивільних прав. За загальним правилом цінний папір лише посвідчує наявність певного права у його власника (держателя).
Виконання зобов'язання за борговими та похідними цінними паперами – це реалізація (здійснення) власником (держателем) певного цінного папера грошового або іншого майнового права, посвідченого цим цінним папером. Тому кредитором за цінним папером є власник (держатель) цінного папера, а боржником – особа, що випустила (видала) цінний папір або індосувала його.
Дослідивши механізм виконання зобов'язання за ощадним сертифікатом, ми дійшли висновку, що законодавець безпідставно ставить на один щабель ощадну книжку і сертифікат, оскільки останній є цінним папером з чітко визначеними законом (ст. 18 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу”) основними характеристиками і реквізитами. Вже сам по собі ощадний сертифікат, як цінний папір, “передбачає виконання зобов'язання згідно з умовами його випуску” (ч. 1 ст. 194 ЦК), тоді як ощадна книжка, що містить реквізити, вказані в ст. 1064 ЦК України, дійсно є лише документом, що підтверджує укладення договору банківського вкладу з фізичною особою і внесення грошових коштів на її рахунок, але не цінним папером. Тому ми вважаємо, що ощадний сертифікат є формою договору банківського вкладу, а не його підтвердженням. Таким чином видача банком ощадного сертифіката не потребує укладення окремого договору банківського вкладу.

Запровадження в обіг похідних цінних паперів, одним із яких є дериватив, породило нові способи заміни кредитора у зобов'язанні, проте всі вони, на нашу думку, підпадають під спосіб, зазначений у п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України – передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином. Саме тому купівлю-продаж форвардних, ф’ючерсних та опціонних контрактів на товарній або фондовій біржі слід кваліфікувати як договірний спосіб заміни кредитора у зобов'язанні.

Проведене дослідження дає підстави виділити наступні особливості виконання зобов'язань за зовнішньоекономічними договорами (контрактами):
а) виконання зобов'язань, що випливають із зовнішньоекономічних договорів (контрактів) характеризується наявністю у приватно-правових цивільних відносинах, що при цьому виникають, іноземного елемента. Цим виконання зобов'язань за договором відрізняється від дотримання законодавства про зовнішньоекономічну діяльність, що має публічно-правовий характер;
б) до приватно-правових відносин, ускладнених іноземним елементом, що виникають при виконанні зобов'язань за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), застосовується право, визначене згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права чинних законів України, міжнародних договорів та міжнародних звичаїв;
в) правове регулювання приватно-правових відносин з іноземним елементом, що виникають і функціонують при виконанні зовнішньоекономічних договорів, в ряді випадків обмежується регулюючим впливом публічно-правових норм як імперативного, так і рекомендаційного характеру.

Цивільним законодавством встановлені спеціальні правила виконання щодо альтернативних і факультативних зобов'язань. Важливою обставиною в цьому контексті є те, що Цивільний кодекс України водночас з Господарським кодексом України вперше визначили поняття альтернативного зобов'язання, що до цього формулювалося лише в літературі. На нашу думку, визначення поняття альтернативного зобов'язання у ст. 539 ЦК України є більш коректним у порівнянні з визначеннями, встановленими цивільним законодавством Російської Федерації і Республіки Білорусь, і таким, що відповідає визначенню поняття зобов'язання взагалі, встановленому ч. 1 ст. 509 ЦК України.
Сама по собі річ, що передається замість іншої речі (предмет виконання), не робить зобов'язання альтернативним, оскільки йдеться лише про матеріальні об’єкти договірного зобов'язання (більше того, за певних умов передання однієї речі замість іншої, обумовленої договором, може кваліфікуватися як неналежне виконання). Альтернативним його робить наявність двох або більше дій (предметів зобов'язання) і можливість вибрати одну з них.

Виконання договірних зобов’язань часто супроводжується існуванням допоміжних (додаткових) зобов’язань, які мають на меті стимулювання боржника до точного і неухильного виконання зобов’язання, а також запобігання або зменшення негативних наслідків, що можуть настати у разі його порушення.
Специфічні, притаманні лише йому ознаки, обумовлені особливостями елементів динаміки, має і виконання забезпечувальних зобов’язань.
По-перше, підставою (юридичним фактом) здійснення суб’єктивних прав і виконання суб’єктивних обов’язків у забезпечувальних зобов’язаннях є, крім правової норми, порушення основного забезпечуваного зобов’язання боржником (винятком є завдаток, що застосовується також і в разі порушення зобов’язання з вини кредитора).
По-друге, забезпечувальні зобов’язання – це односторонні зобов’язання, в яких на стороні кредитора існує право вимоги, а на стороні боржника – певний обов’язок, обумовлений змістом конкретного забезпечувального зобов’язання.
По-третє, на відміну від основних договірних зобов’язань, суб’єктами виконання яких, за загальним правилом є сторони договору, сторони забезпечувальних зобов’язань, а відтак і суб’єкти їх виконання, залежно від способу забезпечення або завжди співпадають зі сторонами основного зобов’язання (неустойка, завдаток, застава, притримання), або, навпаки, ніколи з ними не співпадають (гарантія, порука, застава майна майновим поручителем).
Особливості виконання забезпечувальних зобов’язань залежать також і від конкретного способу забезпечення виконання основного зобов’язання.
Певний інтерес, пов'язаний з виконанням забезпечувального зобов’язання, що випливає з неустойки, викликає питання щодо застосування у спорах про стягнення неустойки позовної давності. В судовій практиці у зв’язку з цим виникло питання: чи не обмежує ч. 6 ст. 232 ГК України встановлене ст. 258 ЦК України право на звернення до суду з вимогою про стягнення неустойки (штрафу, пені)? На нашу думку, ніякого обмеження права на звернення до суду ч. 6 ст. 232 ГК України не містить, оскільки в ній йдеться не про позовну давність, а про порядок нарахування штрафних санкцій: кредитор має право звернутися з позовом до суду з вимогою про стягнення неустойки у межах одного року, починаючи від дня, коли він довідався або міг довідатися про порушення свого права боржником, але штрафні санкції при цьому можуть бути нараховані лише за шість місяців, починаючи від дня, коли зобов’язання мало бути виконане.

Однією з особливостей виконання забезпечувального зобов’язання, що виникає із поруки, є комплексний характер обов’язку поручителя, який проявляється в тому, що поручитель: а) поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку; б) відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником (мається на увазі відповідальність у її вузькому розумінні).
Особливістю виконання зобов’язання із поруки є також встановлена законом (ч. 3 ст. 553 ЦК) можливість множинності осіб на боці поручителя.

На відміну від гарантії, встановленої ЦК УРСР (ст. 196), яка могла видаватися одними організаціями в забезпечення погашення заборгованості інших (тобто з досить обмеженим коло