ЗОБОВ\'ЯЗАЛЬНО-ПРАВОВІ ТА СПЕЦІАЛЬНІ ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ В ПІДПРИЄМНИЦЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

Краткое описание

ЗМІСТ

Перелік умовних позначень………………………………………………………....4
Вступ………………………………………………………………………........…….6
Розділ 1 Зобов’язально-правові та спеціальні засоби захисту права власності: теоретичний аспект...................................................................................................16
1.1. Поняття та місце зобов’язально-правових і спеціальних засобів серед цивільно-правових засобів захисту права власності.…………………….............16
1.2. Становлення та розвиток зобов’язально-правових та спеціальних засобів захисту права власності............................................................................................25
1.3. Договірні зобов’язально-правові засоби захисту прав підприємців.............38
Висновки до Розділу 1...............................................................................................50
Розділ 2 Зобов’язально-правові засоби захисту прав підприємців.......................54
2.1. Примус боржника виконати свій обов’язок у натурі як договірний зобов’язально-правовий засіб захисту прав підприємців ……….........................54
2.2. Розірвання договору як договірний зобов’язально-правовий засіб захисту прав підприємців.......................................................................................................60
2.3. Застосування засобів договірної відповідальності.........................................69
2.4. Засоби захисту прав підприємців у недоговірних (позадоговірних) зобов’язаннях.............................................................................................................83
Висновки до Розділу 2.............................................................................................104
Розділ 3 Спеціальні засоби захисту права власності в підприємницькій діяльності…………………………………………………………………..............111
3.1. Засоби захисту права власності підприємців-співвласників ……...............111
3.2. Захист права власності підприємців, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими…………………………………………………..............124
3.3. Захист права власності осіб, права яких порушено примусовим вилученням майна ………………………………………............................................................133
3.4. Захист права власності підприємців у випадках втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у здійснення власником його правомочностей та видання ними актів, які порушують права власників…………………………...........................................142
Висновки до Розділу 3.............................................................................................156
Висновки……………………………………………………………………..........160
Список використаних джерел…………………………………………………....174

ВСТУП

Актуальність теми. Одна із актуальних задач цивільного права – пошук шляхів найбільш ефективного використання його суб'єктами правових засобів захисту цивільних прав, зокрема права власності. Можливість застосування підприємцями як суб'єктами цивільного права зобов'язально-правових та спеціальних засобів захисту права власності – найважливіша гарантія розвитку власності та підприємництва в Україні. Зазначені засоби забезпечують належний захист права власності підприємців, а у разі неможливості такого захисту – відновлюють порушену майнову сферу підприємців, перешкоджають незаконному використанню їхнього майна.
Інститути зобов'язально-правових та спеціальних засобів захисту права власності тісно пов'язані з комплексом складних і на сьогодні спірних у правовій науці питань щодо їх співвідношення та місця серед інших засобів захисту. Важливість вирішення цих питань зумовлено практичним використанням зобов'язально-правових та спеціальних засобів захисту.
Аналіз стану дослідження права власності та цивільно-правових засобів його захисту дозволяє зробити висновки про відсутність наукових праць, присвячених зобов'язально-правовим та спеціальним засобам захисту, зокрема питанням застосування їх підприємцями. І хоча сьогодні держава приділяє більше уваги до підприємців і заходів їх підтримки та захисту, залишаються численні прогалини у врегулюванні зазначених питань.
Необхідність наукового дослідження окреслених у дисертаційній роботі проблем зумовлюється також такими чинниками:
– у ЦК та ГК України відсутні спеціальні правові норми, що врегульовують використання цивільно-правових засобів захисту права власності (зокрема зобов'язально-правових та спеціальних) підприємцями, а існуючі норми не відображають специфіки таких відносин. Слід зазначити, що серед цивільно-правових засобів захисту права власності доктриною поки що не виділяється група спеціальних засобів;
– нормативно-правові акти, що регулюють зобов'язально-правові та спеціальні засоби захисту права власності, часто непослідовні, неузгоджені та суперечливі;
– у цивільно-правовій науці України відсутнє комплексне дослідження зобов’язально-правових та спеціальних засобів захисту в підприємницькій діяльності. Окремими авторами (І.О.Дзера, О.В.Дзера) аналізувалися лише деякі, загальні для всіх суб'єктів цивільного права, зобов'язально-правові та спеціальні засоби захисту права власності.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідницьких робіт кафедри цивільного права юридичного факультету Запорізького національного університету в межах спеціальної науково-дослідної теми "Основні напрямки реформування законодавства України в контексті європейської інтеграції" (державний реєстраційний №0104U004048).
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є комплексний аналіз правового врегулювання зобов'язально-правових та спеціальних засобів захисту права власності підприємців, визначення їх місця серед інших цивільно-правових засобів, з'ясування сучасного стану і основних тенденцій розвитку, формулювання висновків та пропозицій щодо вдосконалення цивільного та господарського законодавства з питань захисту права власності підприємців.
Етапи досягнення мети, пов’язані з виконанням таких завдань:
– проаналізувати становлення та розвиток зобов'язально–правових та спеціальних засобів захисту права власності;
– дослідити існуючі класифікації цивільно-правових засобів захисту права власності та визначити місце зобов'язально-правових та спеціальних засобів серед інших цивільно-правових;
– з'ясувати зміст понять "засоби захисту права власності", "способи захисту права власності", "договірні зобов'язально-правові засоби захисту права власності", "спеціальні засоби захисту права власності";
– обґрунтувати доцільність оперування термінами "засоби захисту права власності" (у порівнянні з терміном "способи захисту права власності"), "підприємницький договір", "спеціальні засоби захисту";
– проаналізувати та охарактеризувати договірні зобов'язально-правові засоби захисту, засоби захисту прав підприємців у недоговірних (позадоговірних) зобов’язаннях, спеціальні засоби захисту права власності та їх види;
– описати специфіку застосування зобов'язально-правових та спеціальних засобів захисту права власності окремою групою суб’єктів цивільного права – підприємцями, та встановити фактори впливу на них;
– здійснити аналіз діючого вітчизняного законодавства, законодавства іноземних країн щодо врегулювання і практики застосування зобов'язально-правових та спеціальних засобів захисту права власності;
– розробити та обґрунтувати конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавства України у досліджуваній сфері.
Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у процесі застосування підприємцями зобов'язально-правових та спеціальних засобів захисту права власності, їх юридична природа, особливості та структура.
Предметом дослідження є комплекс теоретичних та практичних проблем, які виникають у процесі застосування підприємцями зобов'язально-правових та спеціальних засобів захисту права власності; їх зміст та практичне застосування; цивільне та господарське законодавство України та іноземних країн із питань захисту права власності.
Методологічна та теоретична основа дослідження. Методологічною основою роботи є наукові праці радянських та сучасних вітчизняних вчених, зокрема, Є.О.Агєєвої, Д.В.Бобрової, І.О.Дзери, О.В.Дзери, А.С.Довгерта, В.П.Ємельянова, В.М.Зубаря, О.С.Іоффе, Л.М.Іваненко, О.М.Калітенко, В.І.Кисіля, В.М.Коссака, Н.С.Кузнєцової, В.В.Луця, Ю.Г.Матвєєва, Л.В.Ніколаєва, П.М.Пальчук, О.А.Підопригори, Н.О.Саніахметової, О.П.Сергєєва, В.Т.Смирнова, В.А.Собчака, О.В.Старцева, Є.О.Суханова, Е.А.Флейшиц, Є.О.Харитонова, Р.Б.Шишки; зарубіжних дослідників В.Ансона, Х.Кьотца, Г.Ласка, К.Цвайгерта, Б.Шейна та інших.
У роботі поєднано загальні та спеціальні методи наукового дослідження: діалектичний, історико-правовий, порівняльно-правовий, системно-структурний.
Діалектичний метод пізнання дозволив простежити еволюцію та взаємозв’язок проблем формування правової бази зобов'язально-правових та спеціальних засобів захисту права власності.
Історико-правовий використовувався для дослідження становлення та розвитку зобов’язально-правових та спеціальних засобів захисту права власності.
Порівняльно-правовий метод встановлював спільне та відмінне у врегулюванні зобов'язально-правових та спеціальних засобів захисту права власності в законодавствах країн ближнього зарубіжжя, країн континентальної Європи та загального права.
За допомогою системно-структурного методу виявлено зв'язок усіх складових частин зобов'язально-правових та спеціальних засобів захисту права власності, узгоджено функціонування та особливості застосування, визначено місце та співвідношення з іншими цивільно-правовими засобами захисту права власності.
Комплекс пізнавальних методів, що використовувались у процесі роботи, залежав від джерел матеріалу (законодавчі акти, судова практика, монографії, публікації періодичних видань).
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є цілісним комплексним дослідженням питань застосування зобов’язально-правових та спеціальних засобів захисту права власності підприємцями.
На захист виносяться такі положення:
1. Додатково аргументовано поділ цивільно-правових засобів захисту права власності на речово-правові, зобов'язально-правові та спеціальні в частині назви третьої групи та її складових. На підставі проведеного аналізу значень можливих назв наголошується термін "спеціальні". Пропонується таке визначення зазначених засобів захисту: законодавчо закріплені засоби захисту, що застосовуються в особливих випадках порушень прав власників та обумовлені особливим колом уповноважених чи зобов'язаних осіб або надзвичайними обставинами.
2. На підставі поглиблення змісту понять "засоби" і "способи", розширено аргументацію доцільності використання терміну "засоби захисту цивільних прав" порівняно з "способи захисту цивільних прав". Доведено, що термін "засіб" є змістовнішим і включає термін "спосіб". Пропонується використання терміну "засіб" для позначення дій суб’єктів цивільного права, зокрема підприємців, для захисту їхнього порушеного права власності. У зв’язку з цим пропонується у ч. 2 ст. 16 ЦК вислів "способами захисту цивільних прав можуть бути..." замінити на "засобами захисту цивільних прав можуть бути...".
3. Пропонується таке визначення договірних зобов'язально-правових засобів захисту - конкретні, передбачені законом або договором вимоги, що можуть бути пред’явлені суб’єктами підприємницької діяльності до контрагентів у разі порушення умов укладеного договору.
4. Аргументація підприємницького договору, як окремого виду, що є різновидом господарського, сторонами якого є юридичні та (або) фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності, на основі якого створюється та (або) передається майно, виконуються роботи або надаються послуги з метою отримання прибутку чи набувається майно, приймаються роботи та послуги з метою подальшого використання в підприємницькій діяльності. Поглиблено характеристику ознак підприємницького договору.
5. На підставі комплексного аналізу договірних зобов’язально-правових засобів захисту, передбачених ЦК та ГК України, пропонуємо такі пропозиції щодо вдосконалення цивільного законодавства:
– наведено аргументи, що розірвання договору і відмова від договору – різні, хоча й близькі за змістом та наслідками засоби захисту прав підприємців; у ЦК України відсутні законодавчі визначення цих понять, тому запропоновано такі визначення: "Розірвання договору" – це передбачене законом або договором право особи своїми активними діями припинити дію невиконаного або частково виконаного договору в судовому порядку. "Одностороння відмова від договору" – передбачений законом або договором спосіб його розірвання, що застосовується в односторонньому порядку стороною договору в разі його порушення контрагентом, або припинення дії договору, укладеного на невизначений строк. Поняття "розірвання договору" є ширшим і включає в себе поняття "одностороння відмова від договору". Пропонується таке співвідношення понять "розірвання договору" і "одностороння відмова від договору в повному обсязі": а) одностороння відмова від договору в повному обсязі є приватним випадком розірвання договору на вимогу однієї із сторін; б) одностороння відмова від договору в повному обсязі, як засіб захисту, може мати місце у разі будь-якого (а не лише суттєвого) порушення умов договору; в) одностороння відмова від договору в повному обсязі, як засіб захисту, надається потерпілій стороні хоча й часто, але не завжди. Згідно з ч. 3 ст. 651 ЦК України право на таку відмову повинно бути встановлено законом або договором; г) одностороння відмова від договору в повному обсязі здійснюється без звернення до суду і є простим і ефективним засобом самозахисту;
– надано пропозиції вдосконалення положень ЦК щодо визначення моменту, з якого договір вважається розірваним у випадках використання стороною права на односторонню відмову від договору. Пропонується ч. 3 ст. 653 ЦК України доповнити реченням такого змісту: "Договір вважається розірваним або зміненим із того моменту, коли одна сторона дізналась або повинна була дізнатись про односторонню відмову від договору іншої сторони, якщо інше не передбачено законом, договором";
– виявлено такі неузгодженості між ЦК та ГК: поняттям "штрафні санкції" оперує лише ГК України, а в ЦК подібного поняття нема. При цьому в ГК немає визначення видів штрафних санкцій, а є лише їх перелік. Різними також є положення щодо предмета неустойки: у ЦК нею є не лише грошова сума, а й інше майно, а ГК обмежує її лише грошовою сумою. Зауважень вимагає визначення ЦК поняття штрафу як неустойки, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. У зв’язку з цим доцільною є зміна поняття "штраф", подане у ст. 549 ЦК, на поняття, вироблене доктриною. Необхідним є приведення до єдиної норми положень ЦК і ГК щодо розміру неустойки, а саме закріплення штрафної неустойки, як це передбачає ЦК.
6. Проаналізувавши засоби захисту, якими можуть скористатися підприємці у недоговірних зобов’язаннях, сформульовано такі висновки та пропозиції щодо вдосконалення цивільного законодавства:
– у зобов’язаннях з публічної обіцянки винагороди зміни потребує норма про визначення розміру винагороди. У випадках, коли в оголошені не встановлено конкретного розміру винагороди, необхідно закріпити можливість його визначення за вимогою зацікавленої особи, а у разі спору – судом;
– у зобов’язаннях з вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення пропонується змінити норму ЦК (ст. 1160), що передбачає відшкодування фактичних витрат гестора, на норму про відшкодування реальної шкоди, оскільки діюче правило не повною мірою захищає права гестора. Необхідним є також закріплення у Гл. 79 ЦК України норми, згідно з якою особа, дії якої в чужому інтересі призвели до позитивного для заінтересованої особи результату, має право на отримання винагороди, якщо таке право передбачено законом або договором;
– у зобов’язаннях з рятування майна фізичної або юридичної особи пропонуємо повернутися до положення, яке було закріплене у ЦК 1963 р., що не прив’язувалося до вартості врятованого майна. Акцентуємо увагу на сумнівності норми про "істотну цінність" майна, що рятується і обмеження розміру відшкодування. Цю норму необхідно або вилучити, або обґрунтувати, визначившись щодо порядку розрахунків такої вартості;
– у зобов’язаннях з безпідставного збагачення доповнено аргументацію щодо доцільності зміни назви Гл. 83 ЦК "Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави" на назву "Зобов'язання з безпідставного збагачення", що є загальноприйнятою і загальновживаною. Враховуючи відсутність у ЦК України норм щодо визначення понять "набуття майна без достатньої правової підстави", "збереження майна без достатньої правової підстави", "достатня правова підстава", запропоновано дефініції цих понять та доповнення ч. 1 ст. 1212 ЦК відповідними абзацами: "Безпідставним збагаченням є набуття та/або збереження майна однією особою за рахунок іншої, що не відповідає встановленій законом або договором нормі. Набуття майна без достатньої правової підстави – це отримання права власності на речі або гроші, покращення якості речей, отримання права на вимоги до потерпілого або до іншої особи, прийняття послуг. Збереження майна є наслідком виконання зобов’язання однією особою, замість іншої, прийняття на себе зобов’язання на користь іншої, або замість іншої особи, відмова від права вимоги до іншого, здійснення витрат, які повинна була здійснити особа, що збагатилася, користування чужою річчю";
– у ч. 2 ст. 1214 ЦК не встановлено конкретного розміру відсотків за користування безпідставно одержаними або збереженими грошима. Пропонується застосовувати правила не ст. 536 ЦК, а ст. 625 ЦК "Відповідальність за порушення грошового зобов’язання".
7. На підставі комплексного аналізу спеціальних засобів захисту прав підприємців сформульовано такі висновки й пропозиції щодо вдосконалення цивільного законодавства:
– обґрунтовується доцільність закріплення у ЦК положення про можливість укладання договору управління майном органом опіки та піклування на підставі заяви зацікавленої сторони до винесення судом рішення про визнання особи безвісно відсутньою. Пропонується викласти ч. 1 ст. 54 ЦК таким чином:
"Якщо фізична особа-підприємець визнана безвісно відсутньою чи її цивільна дієздатність обмежена, або, якщо власником майна, що використовувалось у підприємницькій діяльності, стала неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки та піклування може призначити управителя цього майна.
До ухвалення судом рішення про визнання фізичної особи-підприємця безвісно відсутньою, опіка над майном, яке використовувалось у підприємницькій діяльності, може бути встановлена нотаріусом за місцем знаходження такого майна на підставі заяви зацікавленої особи або органу опіки та піклування.
Договір про управління цим майном із управителем укладається органом опіки та піклування й підлягає нотаріальному засвідченню".
– доповнено аргументацію щодо необхідності законодавчого врегулювання відносин володіння і поділу майна та відповідальності членів фермерського господарства.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Втілення сформульованих у роботі висновків і пропозицій буде сприяти вдосконаленню захисту права власності підприємців, виробленню концептуальних законодавчих положень удосконалення чинного законодавства, що регулює питання захисту права власності. Сформульовані положення, висновки та пропозиції можуть бути використані в загальнотеоретичних наукових дослідженнях проблем цивільного права, пов’язаних із захистом права власності; в правотворчій та правозастосовній діяльності державних органів; у навчальному процесі при викладанні дисциплін "Цивільне право", "Господарське право", "Правові основи підприємницької діяльності" для студентів юридичних вузів.
Особистий внесок автора. Дисертація є завершеною самостійною науковою роботою. Положення і висновки, сформульовані автором, ґрунтуються на дослідженнях вітчизняного та зарубіжного законодавства, судової практики та літературних джерел.
Апробація результатів дослідження. Дисертацію виконано і обговорено на кафедрі цивільного права юридичного факультету Запорізького національного університету.
Основні положення та висновки дисертації викладено в доповідях на Міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів "Актуальні проблеми правознавства очима молодих вчених" (Хмельницький, 2002); міжнародних науково-практичних конференціях "Державне управління в умовах інтеграції України в Європейський Союз" (Київ, 2002); "Запорізькі щорічні правові читання" (Запоріжжя, 2002, 2003, 2006, 2007); "Право, держава, духовність: шляхи розвитку та взаємодії" (Одеса, 2006); "Аграрний форум – 2006" (Суми, 2006); ХV міжнародній історико-правовій конференції "Ґенеза держави і права: історико-теоретичні аспекти" (Запоріжжя, 2006).
Публікації. За матеріалами дисертації здійснено 7 публікацій, 5 із яких – у провідних фахових виданнях.
Структура дисертації обумовлена метою й предметом дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які загалом включають в себе одинадцять підрозділів, висновків, списку використаних джерел (185 найменувань). Загальний обсяг – 190 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Розглянувши становлення та розвиток зобов’язально-правових та спеціальних засобів захисту права власності, з’ясовано, що більшість з них походить ще з часів римського права, визнаються й закріплюються законодавствами різних країн. Римському праву не був відомий поділ цивільно-правових засобів захисту на речово-правові, зобов’язально-правові та спеціальні. Більшість дослідників римського права характеризують лише найбільш типові види захисту власності, а саме віндикаційний та негаторний позови. Але все ж таки можна знайти поділ цивільно-правових засобів захисту права власності на речово-правові та зобов’язально-правові. Більшість дослідників римського права не розподіляють засобів захисту права власності на договірні та позадоговірні, але вони зайняли певне місце в системі існуючих на той час зобов’язально-правових засобів захисту.
Спеціальні засоби захисту як такі не були відомі римському праву, але деякі їх елементи були закріплені, зокрема захист права власності співвласників. Засоби захисту прав власників у випадках втручання державних органів, органів місцевого самоврядування, засоби захисту права власності особи, визнаної безвісно відсутньою чи оголошеною померлою, засоби захисту прав власника в надзвичайних ситуаціях були вироблені доктриною та закріплені в законодавстві дещо пізніше.
Конкретні, виділені нами як зобов’язально-правові та спеціальні засоби захисту, визнаються не лише вітчизняним законодавством, а й законодавством інших країн, як близького зарубіжжя, так і країн загального права та континентальної Європи.
Нами були проаналізовані різні класифікації цивільно-правових засобів захисту права власності та з’ясовано, що найбільш поширеним та визнаним є їх поділ на речово-правові та зобов’язально-правові. Враховуючи той факт, що цивільним законодавством передбачені певні особливості захисту права власності окремих інститутів цивільного права, і засоби захисту в цих випадках через свою специфіку не можуть бути віднесені ані до речово-правових, ані до зобов’язально-правових, пропонуємо поділяти всі цивільно-правові засоби захисту на три великі групи. Перші дві з них складають загальновизнані доктриною речово-правові та зобов’язально-правові, а третю групу – спеціальні. Спеціальні засоби захисту – законодавчо закріплені засоби захисту, що застосовуються в особливих випадках порушення прав власників та обумовлені особливим колом уповноважених чи зобов’язаних осіб або надзвичайними обставинами.
Проаналізувавши зміст таких понять як "способи захисту" та "засоби захисту", ми дійшли думки, що більш доцільним та виправданим є застосування терміну "засоби захисту". У зв’язку з цим запропоновано внести зміни до ч. 2 ст. 16 ЦК України щодо заміни вислову "способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути ... " на вислів "засобами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути ...". Такі зміни пояснюються різним змістом понять "способи" та "засоби". Аналіз норм Конституції та процесуального законодавства України дає змогу стверджувати, що поняття "засоби захисту цивільних прав" означає те, що може вимагати особа у разі порушення її цивільних прав, зокрема права власності, а поняття "способи захисту цивільних прав" – як (у якому порядку) особа може реалізувати свою вимогу про захист порушеного права. На наш погляд, термін "засіб" є більш змістовним і включає у себе термін "спосіб", а тому більш доцільним та обґрунтованим є використання саме його для позначення дій, які можуть бути здійснені підприємцем як суб’єктом цивільного права для захисту свого порушеного права власності.
Зобов’язально–правові засоби захисту права власності підприємців розглянуті нами з урахуванням загальновизнаного доктриною цивільного права поділу зобов’язань на договірні та недоговірні (позадоговірні).
Розгляд договірних засобів захисту неможливий без окреслення теоретичних контурів поняття "підприємницький договір" та правомірності його використання і співвідношення з термінами "господарський договір", "комерційний договір", "торговельна угода", "цивільно-правовий договір, що укладається суб’єктами підприємницької діяльності". У результаті проведеного аналізу з’ясовано, що вітчизняний законодавець не закріплює визначення, але визнає існування такого різновиду договорів. Проаналізувавши законодавчі та теоретичні розробки цього поняття, ми дійшли висновку, що цей вид договорів має право на існування і є різновидом господарського. Виділено низку ознак, що характеризують його, і зокрема як різновид господарського договору.
Запропоновано таке визначення підприємницького договору: різновид господарського договору, сторонами якого є юридичні та (або) фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності, на основі якого створюється та (або) передається майно, виконуються роботи або надаються послуги з метою отримання прибутку чи набувається майно, приймаються роботи та послуги з метою подальшого використання в підприємницькій діяльності.
Необхідність застосування договірних засобів захисту постає у разі порушення одним із контрагентів умов підприємницького договору. До договірних зобов’язально-правових засобів захисту належать примус боржника виконати свій обов’язок за договором у натурі; розірвання договору; застосування мір договірної відповідальності; інші засоби захисту, передбачені договором. Вибір того чи іншого договірного зобов’язально-правового засобу захисту залежить від волі підприємця, чиї права порушені. Але для того, щоб скористатись тим чи іншим засобом захисту необхідно, щоб можливість його застосування була обумовлена в договорі або в законі. Застосовуючи той чи інший засіб захисту, необхідно враховувати його специфіку, оскільки не завжди можливо застосування деяких із них.
Примус боржника виконати свій обов’язок в натурі застосовується, якщо якась річ має для потерпілого підприємця особливе значення, а інші засоби захисту не дадуть задоволення його інтересу. Цей засіб захисту може виступати в різних формах, залежно від того, про порушення якого обов’язку за договором йдеться.
ЦК і ГК України вміщують велику кількість норм, які надають потерпілій стороні право вимагати розірвання договору або право в односторонньому порядку відмовитися від договору. Лише деякі з них є засобами захисту саме права власності, більшість із них є засобами захисту інших цивільних прав.
Недоліками у врегулюванні зазначеного засобу захисту є невизначеність законодавством понять "розірвання договору" та "одностороння відмова від договору"; невизначеність моменту, з якого договір вважається розірваним у випадку використання стороною свого права на односторонню відмову від договору. Цивільне законодавство в цій частині може бути вдосконалено шляхом доповнення його відповідними визначеннями та пунктами, якими можуть бути запропоновані нами, а саме: "Договір вважається розірваним або зміненим із того моменту, коли одна сторона дізналась або повинна була дізнатись про односторонню відмову від договору іншої сторони, якщо інше не передбачено законом, договором".
Розглянувши співвідношення "розірвання договору" та "одностороння відмова від договору" ми дійшли висновку, що поняття "розірвання договору" є більш широким і включає у себе поняття "одностороння відмова від договору". Одностороння відмова є одним із способів розірвання, що у ГК України виділено в окремий вид відповідальності – оперативно-господарські санкції.
Пропонуємо таке співвідношення понять "розірвання договору" та "одностороння відмова від договору в повному обсязі": а) одностороння відмова від договору в повному обсязі є приватним випадком розірвання договору на вимогу однієї із сторін; б) одностороння відмова від договору в повному обсязі як засіб захисту може мати місце у разі будь-якого (а не лише суттєвого) порушення умов договору; в) одностороння відмова від договору в повному обсязі як засіб захисту надається потерпілій стороні хоча і досить часто, але не завжди. Згідно з ч. 3 ст. 651 ЦК України право на таку відмову повинно бути встановлено законом або договором; г) одностороння відмова від договору в повному обсязі здійснюється без звернення до суду і є простим та ефективним засобом самозахисту, передбаченим ст. 19 ЦК України.
Проаналізувавши використовуване у цивільному законодавстві поняття "одностороння відмова від зобов’язання" ми дійшли наступних висновків: 1) у цивільному законодавстві відсутнє визначення цього поняття; 2) Гл. 50 ЦК необхідно доповнити окремою нормою про припинення зобов’язання односторонньою відмовою від виконання зобов’язання; 3) законодавець використовує два різних термінологічних вислови – "припинення зобов’язання на вимогу однієї із сторін" та "одностороння відмова від зобов’язання" щодо одного і того ж явища, що є недоцільним.
У результаті проведеного аналізу ми дійшли думки, що найбільш застосованими у підприємницькій діяльності договірними зобов’язально-правовими засобами захисту є засоби договірної відповідальності, такі як відшкодування збитків та застосування штрафних санкцій (сплата неустойки, штрафу, пені). Окрім цього суб’єкти підприємницької діяльності можуть скористатись наданою їм ГК України можливістю застосувати оперативно-господарські санкції.
Особливістю засобів цивільно-правової відповідальності є те, що вони спрямовані на відновлення порушеного майнового права власника-кредитора, а не безпосередньо на захист права власності, що вже неможливо відновити. Із усіх засобів договірної відповідальності найбільш поширеними у застосуванні є саме відшкодування збитків, оскільки цей засіб захисту є універсальним – його застосування можливе в разі будь-якого цивільно-правового та господарського правопорушення.
Проблемами у застосуванні зазначеного засобу захисту ми вважаємо відсутність сучасних методик нарахування та обліку розміру збитків, неналежна організація роботи з їх відшкодування.
Особливістю таких договірних зобов’язально-правових засобів захисту як стягнення штрафних санкцій є те, що вони можуть бути застосовані поряд з іншими, зокрема і з відшкодуванням збитків. Між нормами ЦК та ГК України існують певні суперечності щодо застосування зазначених засобів. Це, зокрема, такі. Поняття "штрафні санкції" застосовує лише ГК, а ЦК оперує поняттями "штраф", "пеня", "неустойка", при цьому перші два є формами останньої (в ГК ці штрафні санкції перераховані як три окремих). ГК України не має визначення видів штрафних санкцій, а вміщує лише їх перелік. У цих нормативно-правових актах відсутнє також їх чітке розмежування, що не дозволяє встановити однозначний зв’язок між цими санкціями стосовно одна одної та між поняттям "неустойка", наведеним у ЦК, і поняттям "штрафні санкції", наведеним у ГК. Відмінними також є положення цивільного та господарського законодавства щодо предмета неустойки: ЦК визнає нею не лише грошову суму, а й інше майно, а ГК обмежує її лише грошовою сумою. Звуження предмету неустойки в ГК України суперечить приписам ЦК України, який є основним кодифікованим нормативно-правовим актом приватного права, тому пропонуємо привести зміст ст. 230 ГК України у відповідність з положеннями ЦК України.
Законодавче визначення штрафу як неустойки, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання також викликає зауваження. Більш виправданим є закріплення визначення штрафу з урахуванням вироблених доктриною положень та закріплення у ст. 549 ЦК України такого визначення: штраф – неустойка, що визначається конкретною грошовою сумою або обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежним чином виконаного зобов’язання або у кратному розмірі предмета зобов’язання за згодою сторін.
Потребують приведення до єдиної норми положення ЦК і ГК щодо розміру неустойки та можливості сторін на свій розсуд передбачати в договорі інші розміри неустойки (штрафних санкцій), ніж це визначено законом. Цивільне законодавство пропонує більш вдале вирішення цих питань. Усі ці недоліки та прогалини потребують усунення.
До засобів захисту права власності підприємців у недоговірних зобов’язаннях належать ті конкретні вимоги, які вони можуть пред’явити у разі виникнення зобов’язань, що віднесені ЦК України до недоговірних (позадоговірних).
Зазначені засоби захисту в більшості випадків є засобами захисту інших цивільних прав, а не безпосередньо права власності.
У зобов’язаннях із публічної обіцянки винагороди засоби захисту, в основному, пов’язані з захистом особистих та майнових інтересів сторін. У зазначених зобов’язаннях певних змін потребують норми щодо обіцянки винагороди без оголошення конкурсу, зокрема норма про визначення розміру винагороди. У зв’язку з цим пропонуємо тоді, коли в оголошені не встановлюється конкретний розмір винагороди, надати можливість його визначення на розсуд особи, яка надала результат, а в разі спору – судом, що буде сприяти добросовісності сторін у такого роду правочинах.
Засобами захисту інтересів сторін у зобов’язанні з вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення виступають: для гестора – вимога про відшкодування зроблених витрат; для домінуса – вимога припинення гестором своїх дій (у випадку несхвалення дій гестора); вимога про надання звіту про дії гестора і передання всього одержаного в результаті здійснення цих дій. При цьому вважаємо доцільним зміну норми ЦК (ст. 1160), що передбачає відшкодування фактичних зроблених гестором витрат, на норму про відшкодування реальної шкоди, оскільки правило, що діє нині, не повною мірою захищає права гестора.
Необхідним є також закріплення у Гл. 79 ЦК України правила, згідно з яким особа, дії якої в чужому інтересі призвели до позитивного для заінтересованої особи результату, має право на отримання винагороди, якщо таке право передбачено законом або договором.
У зобов’язаннях із рятування майна фізичної або юридичної особи у разі, коли шкода завдана майну рятувальника, засобом захисту буде вимога про відшкодування такої шкоди власником урятованого майна. У зазначених зауваження викликає введення законодавцем норми про "істотну цінність" майна, що рятується, і обмеження розміру відшкодування. По-перше, викликає сумнів взагалі необхідність такої норми, а по-друге, якщо вже і закріплюється така норма, то необхідно визначитися з тим, що мається при цьому на увазі. Невизначеність законодавця, на наш погляд, є прогалиною, і може створити певні труднощі для судової практики. Тому пропонуємо повернутися до положення, що існувало в ЦК 1963 р., і не прив’язувалося до вартості майна, що рятується.
Принцип повного відшкодування, притаманний таким видам зобов'язань, включає у себе відновлення того майнового стану, що потерпілий мав до заподіяння шкоди, шляхом надання речей того ж роду та якості, або повного відшкодування збитків.
Єдиним засобом захисту в зобов’язаннях із відшкодування шкоди, яким може скористатися будь-який суб’єкт цивільного права, і зокрема суб’єкт підприємницької діяльності, є пред’явлення вимоги про відшкодування. Це відшкодування може бути або у формі відновлення майнової сфери потерпілого, або у формі відшкодування збитків. При застосуванні першої форми відшкодування можна говорити про захист саме права власності, але це стосується лише випадків полагодження пошкодженої речі, тобто коли річ ще існує. Щодо інших форм відшкодування шкоди в натурі (наприклад, передання речі того ж роду і такої ж якості) та другої форми відшкодування, взагалі не йдеться про захист права власності. Тут має місце захист інших майнових прав.
У зобов'язаннях зі створення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи засобами захисту інтересів кредитора є можливість пред’явлення боржнику вимоги про усунення загрози. Це може бути вимога про припинення дій, котрими створюється небезпека, або вимога, навпаки, вчинити певні дії, якщо небезпека виникає через бездіяльність посадової особи. Доцільним є закріплення у ЦК положення, згідно з яким якщо загроза була створена навмисними діями іншої особи і на вимогу власника про усунення загрози реакції з боку цієї особи не було, як попереджувальну міру передбачити застосування мір відповідальності та відшкодування моральної шкоди.
Недоліками у законодавчому регулюванні зобов’язань із набуття та збереження майна без достатньої правової підстави є відсутність визначень таких понять, як "набуття без достатньої правової підстави", "збереження без достатньої правової підстави", "достатня правова підстава". У зв’язку з цим пропонуємо доповнити ч. 1 ст. 1212 ЦК абзацами з відповідними визначеннями, які могли б бути такі.
Безпідставним збагаченням є набуття та/або збереження майна однією особою за рахунок іншої, що не відповідає встановленій законом або договором нормі.
Набуттям майна без достатньої правової підстави є отримання права власності на речі або гроші, покращення якості речей, отримання права на вимоги до потерпілого або до іншої особи, прийняття послуг.
Збереження майна є наслідком виконання зобов’язання однією особою, замість іншої, прийняття на себе зобов’язання на користь іншої, або замість іншої особи, відмова від права вимоги до іншого, здійснення витрат, які повинна була здійснити особа, що збагатилася, користування чужою річчю.
Доцільним є зміна назви зазначеного зобов’язання на загальновизнану доктриною та законодавствами інших країн назву – "зобов’язання з безпідставного збагачення" та визначення цього поняття.
Підтримуємо законодавця щодо співвідношення вимог про віндикацію та про повернення безпідставного збагачення, а саме положення, згідно з яким до відносин про витребування власником майна із чужого незаконного володіння застосовуються норми про безпідставне збагачення.
Не підтримуємо законодавця щодо співвідношення вимог про повернення безпідставного збагачення та вимог із договору і вважаємо, що в тих випадках, коли між сторонами укладено договір, умови якого не виконує один із контрагентів, кредитор повинен як засіб захисту пред’являти вимоги з договору (договірні засоби захисту), а не позов із безпідставного збагачення.
Засобами захисту у зобов’язаннях із безпідставного збагачення є вимоги (позови) про видачу збагачення, про відшкодування доходів, які боржник одержав або міг одержати з безпідставно набутого з того часу, коли дізнався про володіння майном без достатньої правової підстави, про відшкодування погіршення майна (якщо погіршення мають місце).
Загальним правилом є повернення безпідставного збагачення в натурі (всього майна, а не частини, що залишилась). І лише тоді, коли повернення в натурі неможливе, повинна відшкодовуватися вартість цього майна. При цьому вартість майна визначається на момент розгляду справи судом.
Враховуючи невизначеність законодавством моменту, з якого нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами, пропонуємо доповнити ст. 625 ЦК України частиною третьою, в якій закріпити норму, згідно з якою, проценти за користування чужими грошовими коштами стягуються до дня сплати суми цих коштів кредитору, якщо законом, іншими актами цивільного законодавства або договором не встановлено інший строк.
ЦК України у ч. 2 ст. 1214 ЦК не встановлює конкретного розміру процентів за користування безпідставно одержаними або збереженими грошима, тому пропонуємо застосовувати у таких випадках правила не ст. 536 ЦК, а ст. 625 ЦК "Відповідальність за порушення грошового зобов’язання".
До спеціальних цивільно-правових засобів захисту, на наш погляд, належать законодавчо закріплені засоби захисту, що застосовуються в особливих випадках порушення прав власників. Такими випадками є позови про захист права власності співвласників; засоби захисту права власності померлих та осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими; засоби захисту прав власників у випадках втручання державних органів, органів місцевого самоврядування та в надзвичайних ситуаціях; інші спеціальні засоби, обумовлені особливим колом уповноважених чи зобов’язаних осіб та надзвичайними обставинами.
Підставами виникнення права спільної власності в підприємницькій діяльності є такі: спільність майна засновників та учасників підприємницьких товариств; потреба в об’єднання майна та (або) діяльності в процесі здійснення підприємницької діяльності; об’єднання майна (коштів), знань, зусиль фізичних осіб без створення юридичної особи (зокрема договори про спільну діяльність, створення простого товариства); спільна власність подружжя-підприємців, або подружжя, в якому один з подружжя є суб’єктом підприємницької діяльності; заснування фермерського господарства.
Найпоширенішою у підприємницькій практиці є спільна часткова власність (створення товариств, укладення договорів про сумісну, зокрема підприємницьку діяльність). Основними спеціальними засобами захисту права спільної власності підприємців є позови про поділ спільної власності та про виділ частки у спільній власності. У цих позовах можуть також міститися вимоги про визнання за позивачем права на певну частку в спільній власності, що надає таким вимогам ознак речово-правового захисту права власності. Позов про переведення прав і обов’язків покупця на співвласника не є засобом захисту права власності, адже співвласник, який виявив намір придбати відчужену без його згоди частку, не є її власником. Тому такий позов необхідно розглядати як засіб захисту права на власність.
Акцентуємо увагу на таких прогалинах у законодавстві щодо зазначених питань: 1) поза увагою законодавця в ЦК України і в Законі України Про фермерське господарство залишилися відносини щодо володіння і поділу майна, відповідальність членів фермерського господарства за борговими зобов’язаннями, хоча на необхідність закріплення цих положень неодноразово зазначалось у літературі; 2) у законодавстві досі не визначеним залишається питання щодо необхідності визнання недійсним попереднього правочину про відчуження частки у спільній власності з порушенням права переважної купівлі. Всі ці недоліки потребують усунення шляхом закріплення відповідних норм у законодавстві.
Проаналізувавши положення ЦК щодо визнання особи безвісно відсутньою або оголошеною померлою ми дійшли висновків, що зазначений інститут може мати місце лише щодо фізичних осіб-підприємців. Фізична особа-підприємець може бути визнана безвісно відсутньою або оголошена померлою за загальними правилами, встановленими ст.ст. 43-48 ЦК України та ст.ст. 246-250 ЦПК України.
Особливою гарантією для підприємців, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими є закріплення норм щодо особливостей управління майном, що використовується у підприємницькій діяльності (ст. 54 ЦК України) та заборони відчуження нерухомого майна, що перейшло у зв’язку з відкриттям спадщини спадкоємцями фізичної особи, яка оголошена померлою (ч. 2 ст. 47 ЦК України). Закріплення цих норм є досить важливим кроком у захисті майнових прав підприємців, оскільки дозволяє не припиняти бізнесу визнаної безвісно відсутньою або оголошеною померлою особи-підприємця, і у разі його з’явлення продовжити свою справу. Але деякі норми, що регулюють питання встановлення опіки над майном підприємців, місцеперебування яких невідомо, недостатньо захищають їх права, тому потребують змін. Так, доцільним є закріплення у ЦК положення про можливість укладання договору управління майном органом опіки та піклування за заявою заінтересованої сторони до винесення судом рішення про визнання особи безвісно відсутньою. Пропонуємо викласти ч. 1 ст. 54 ЦК таким чином: "Якщо фізична особа-підприємець визнана безвісно відсутньою чи її цивільна дієздатність обмежена або якщо власником майна, яке використовувалось у підприємницькій діяльності, стала неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки та піклування може призначити управителя цього майна.
До ухвалення судом рішення про визнання фізичної особи-підприємця безвісно відсутньою опіка над майном, яке використовувалось у підприємницькій діяльності, може бути встановлена нотаріусом за місцем знаходження такого майна за заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування.
Договір про управління цим майном з управителем укладається органом опіки та піклування та підлягає нотаріальному посвідченню".
Розглянувши підстави примусового вилучення майна підприємців та засоби захисту, якими може скористатися потерпіла сторона, ми дійшли таких висновків. Єдиною підставою безоплатного вилучення майна у власника є конфіскація. Всі інші підстави – оплатні.
Особливістю викупу земельної ділянки є те, що вона може бути і примусовою, і добровільною. При цьому гарантією захисту прав власника є попередження про такий викуп не менш ніж за рік до викупу. Гарантією є також те, що викупна ціна визначається виключно за домовленістю з власником ділянки і лише в разі спору – в судовому порядку. В будь-якому разі це повинна бути ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розташоване. Власникові відшкодовуються збитки, завдані у зв’язку з вилученням. При цьому враховується і упущена вигода. Можливий також варіант, коли власнику за його згодою надається інша земельна ділянка, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни.
Необхідність вилучення нерухомого майна у зв’язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розташоване, тягне за собою припинення права власності на таке майно. У зв’язку з цим власникові відшкодовуються збитки у повному обсязі. Іншою вимогою власника може бути вимога про перенесення або відбудову житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень (якщо це можливо) на іншу земельну ділянку. При цьому власник має право вимагати попереднього відшкодування збитків, зокрема витрат на поліпшення якості земельної ділянки та упущеної вигоди. Також можливе пред’явлення вимоги про надання іншої, рівноцінної за якістю земельної ділянки в межах даного населеного пункту.
Загальне і безумовне правило таке: у всіх випадках, коли здійснюється реквізиція, проводиться попереднє повне відшкодування вартості майна. Лише в умовах воєнного та надзвичайного стану можливо не попереднє, а наступне відшкодування. Власник може оскаржити розмір відшкодування, вимагати надання іншого майна або повернення свого реквізованого майна, за умови, що воно збереглося. Зазначені засоби є засобами захисту саме права власності, на відміну від інших випадків, коли йдеться про відшкодування вартості, тобто захист інших майнових прав. Щоправда в такому випадку власник повинен повернути грошову суму або річ, яка була одержана у зв’язку з реквізицією з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.
У ЦК України доцільним є закріплення ще однієї підстави для примусового вилучення майна у власника – звернення стягнення за зобов’язаннями боржника, адже спеціальним законодавством вона передбачається.
Щодо захисту права власності підприємців у випадках втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у здійснення власником його правомочностей та видання ними актів, що порушують права власників у результаті проведеного аналізу зроблені такі висновки. Право на підприємницьку діяльність включає можливість захисту від неправомірних дій і з боку інших підприємців, і з боку держави в особі її органів, зокрема право на оскарження їх поведінки, яка обмежує це право. У поняття правового захисту підприємництва включаються такі, як захист інформації, захист прав власника, захист цивільних прав, захист честі, гідності та ділової репутації. Особливістю цих засобів захисту є те, що застосовуються вони проти державних органів, наділених владними повноваженнями.
Основним засобом захисту прав підприємців, зокрема й права власності, є надане Конституцією України, ЦК та ГК України право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування. При цьому одним із найважливіших та розповсюджених засобів захисту прав суб’єктів підприємництва є визнання господарським судом незаконного акта, виданого органом державної влади або іншим органом, повністю або частково недійсним; повернення з бюджету грошових коштів, безпідставно списаних у вигляді фінансових санкцій або за іншими підставами державними органами в примусовому порядку; відшкодування збитків, заподіяних підприємцям неправомірними актами органів державної влади; відшкодування моральної шкоди у випадках, передбачених законодавством. Деякі автори одним із важливих методів захисту прав і законних інтересів суб’єктів господарювання вважають ігнорування незаконних вимог контролюючих органів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Агарков М. М. Обязательство по советскому гражданскому праву / Михаил Михайлович Агарков. – М. : Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1940. – 175 с.
2. Агеева Е. А. Юридическая ответственность в государственном управлении: социально-правовой аспект / Е. А. Агеева. – Л. : Изд-во ЛГУ, 1990. – 137 с.
3. Андреев И. А. Договор: заключение, изменение, расторжение / Андреев И. А., Сивачева А. И., Федотова А. – М. : Проспект, 1998. – 376 с.
4. Ансон В. Р. Договорное право [пер. с англ.] / В. Р. Ансон. – М. : Юридическая литература, 1984. – 464 с.
5. Антошкіна А. Договір про поділ майна подружжя, що є об’єктом права спільної сумісної власності / А. Антошкіна // Право України. – 2005. – № 8. – С. 75–78.
6. Беляєва А. Межі дії принципу свободи договору в сфері зовнішньоекономічної діяльності: поняття, вираження, походження / А. Бєляєва // Підприємництво, господарство та право. – 2003. – № 8. – С. 45–46.
7. Белякова А. М. Гражданское право / [отв. ред. П. Е. Орловский, С. М. Корнеев.] – М. : Юридическая литература, 1970. – Т. 2. – 575 с.
8. Бервено С. М. Загальні засади цивільної відповідальності за порушення договірного зобов’язання / С. М. Бервено // Юридична Україна. – 2006. – № 5. – С. 47–53.
9. Бервено С. М. Класифікація цивільно-правових договорів у сучасному праві України / С. М. Бервено // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. – 2006. – № 2. – С. 91–100.
10. Бервено С. М. Щодо концепції класифікації цивільно-правових договорів у сучасному праві України / С. М. Бервено // Право України. – 2006. – № 6. – С. 34–38.
11. Боброва Д. В. Цивільне право України: Особлива частина: в 2 т. / [Боброва Д. В., Дзера О. В., Кузнєцова Н.С.]; за ред. О. В. Дзери. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – Т. 2. – 2002. – 640 с.
12. Богатых Е. А. Гражданское и торговое право : учебное пособие / Е. А. Богатых. – 3-е изд., перераб. и доп. – М. : Юристъ, 2004. – 367 с.
13. Болокан І. В. Розірвання договору як зобов’язально-правовий засіб захисту права власності: проблеми застосування" / І. В. Болокан // Збірник наукових праць "Держава та право". – 2003 р. – № 20. – С. 299–304.
14. Брагинский М. И. Договорное право / М. И. Брагинский, В. В. Витрянский. – М. : "Статут", 2004. – Кн. 2. Договоры о передаче имущества. – 800 с.
15. Вагацума С. Гражданское право Японии. Кн. 2 / С. Вагацума, Т. Ариидзуми. – М. : Прогресс, 1983. – 336 с.
16. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [Укл. і голов. ред. Бусел В. Т.]. – К. : Ірпінь: ВТФ "Перун", 2001. – 1440 с.
17. Вердников В. Г. Возмещение вреда, понесенного гражданином при спасании социалистического имущества / В. Г. Вердников, А. Ю. Кабалкин. – М. : Гос. изд-во юрид. лит-ры, 1962. – 66 с.
18. Власник і право власності / [відповід. ред. Я. М. Шевченко] – К. : Наукова думка, 1994. – 162 с.
19. Галянтич М. Реквізиція та конфіскація як способи припинення права власності на житло / М. Галянтич // Юридична Україна. – 2007. – № 8. – С. 51–54.
20. Гаркуша Л. Відшкодування збитків за порушення контрактних зобов’язань / Л. Гаркуша // Юридичний журнал. – 2003. – № 6 (12) – С. 58–60.
21. Герасимчук О. Місце договорів за участю суб’єктів підприємницької діяльності в системі цивільно-правових угод / О. Герасимчук // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 8. – С. 43–46.
22. Герасимчук О. Система цивільно-правових договорів: стан і перспективи розвитку / О. Герасимчук // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2003. – № 2. – С. 67–72.
23. Годеме Е. Общая теория обязательств / Е. Годеме ; [пер. с фр. И.Б. Новицкого]. – М., 1948. – 510 с.
24. Головань І. Проблеми визначення меж компетенції податкової міліції в процесі захисту прав суб’єктів господарювання / І. Головань // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 10. – С. 30–33.
25. Гордон М. В. Лекции по советскому гражданскому праву [для юридических институтов и юридических факультетов университетов УССР]. – Х. : Изд-во Харьковского университета, 1960. – Ч. 2 – 346 с.
26. Гордон М. В. Система договоров в советском гражданском праве / М. В. Гордон // Ученые записи Харьковского юридического института. – 1954. – Вып. 5. – С. 65–87.
27. Господарський кодекс України: Кодекс; Закон від 16.01.2003 № 436-ІV / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради. – 2003. – №№ 18–22. – Ст. 144.
28. Гражданский кодекс Квебека. – М. : "Статут", 1999. – 472 с.
29. Гражданский кодекс Республики Беларусь : принят 28.10.98 г.; введен в действие 01.07.99 г. / [науч. ред. В. Ф. Чигир]. – С-Пб. : Юридический центр Пресс, 2003. – 1059 с.
30. Гражданский кодекс Российской Федерации : справочно-информационное издание / [отв. ред. Л. Грудцына]. – М. : Эксмо, 2004. – 528 с.
31. Гражданское и торговое право зарубежных стран : [учебное пособие] ; под общ. ред. В. В. Безбаха, В. К. Пучинского. – М. : МЦФЭР, 2004. – 896 с.
32. Гражданское право : учебник / [под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого]. – М. : Проспект, 1997. – Ч. 2 – 784 с.
33. Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран [Сб. норм. актов]. – М. : Издательство университета дружбы народов, 1986. – 336 с.
34. Гуйван П. Відповідальність сторони за договором за неналежне застосування санкцій до контрагента / П. Гуйван // Право України. – 2004. – № 6. – С. 36–39.
35. DIXI: тематична добірка Перевірки суб’єктів підприємницької діяльності контролюючими органами // Юридичний журнал. – 2004. – № 8 (26). – С. 98–109.
36. Дзера І. О. Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні / Ірина Олександрівна Дзера. – К. : Юрінком Інтер, 2001. – 255 с.
37. Дзера О. В. Розвиток права власності громадян в Україні / Олександр Володимирович Дзера. – К. : Вентурі, 1996. – 271 с.
38. Дмитрієва Ю. Виникнення та розвиток інституту простого товариства (роль римського приватного права у цьому процесі) / Ю. Дмитрієва // Право України – 2007. – № 6. – С. 126–130.
39. Донцов С. Е. Возмещение вреда по советскому законодательству / С. В. Донцов, В. В. Глянцев – М. : Юридическая литература, 1990. – 271 с.
40. Донцов С. Е. Гражданско-правовые внедоговорные способы защиты социалистической собственности / С. Е. Донцов – М. : Юридическая литература, 1980. – 144 с.
41. Емельянов В. И. Разумность, добросовестность, незлоупотребление гражданскими правами / В. И. Емельянов – М. : "Лекс-Книга", 2002. – 160 с.
42. Емельянов В. П. Гражданское право Украины : практич. пособие / В. И. Емельянов. – изд. 2-е, исп. и доп. – Х. : НПКФ "Консум", 1996. – 236 с.
43. Жилинкова И. В. Правовой режим имущества членов семьи / И. В. Жилинкова. – Х. : "Ксилон", 2000. – 376 с.
44. Жилинский А. Э. Введение в немецкое право / А. Э. Жилинский, А. А. Рерихт. – М. : Спарк, 2001. – 767 с.
45. Загорулько А. И. Обязательства по возмещению вреда, причиненного субъектами гражданского права / А. И. Загорулько. – Х. : "Консум", 1996. – 78 с.
46. Застосування підприємцями договірних зобов’язально-правових засобів захисту : матеріали щорічної міжнародної науково-практичної конференції ["Запорізькі правові читання"], (Запоріжжя, 2006 р.) / М-во освіти та науки, Запорізький національний університет. – Запоріжжя: Запорізький національний університет, 2006. – 476 с.
47. Земельний кодекс України: Кодекс; Закон від 25.10.2001 р. № 2768–ІІІ // Відомості Верховної Ради. – 2002. – № 3-4. – Ст. 27.
48. Зенин И. А. Гражданское и торговое право капиталистических стран / И. А. Зенин. – М. : Издательство МГУ, 1992. – 192 с.
49. Зобов’язальне право: теорія і практика : навч. посібн. для студентів юридич. вузів і фак. ун-тів / [Дзера О. В., Кузнєцова Н. С., Луць В. В. та ін.]; за ред. О. В. Дзери. – К. : Юрінком Інтер, 2000. – 912 с.
50. Зубар В. М. Зобов’язання, що виникають з ведення чужих справ без доручення у проекті Цивільного кодексу України / В. М. Зубар // Актуальні проблеми держави та права / Зб. наук. пр. – Вип. 9. – Одеса, 2000. – 336 с. – С. 264–267.
51. Зубар В.М. Зобов’язання, що виникають з ведення чужих справ без доручення : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 "Цивіль