ДОГОВІР ДОРУЧЕННЯ

Краткое описание

ВСТУП

Актуальність теми. Становлення в Україні ринкових економічних відносин зумовлює необхідність кардинального реформування як цивільного законодавства в цілому, так і окремих його складових, зокрема договірних відносин, які в сучасних умовах мають забезпечувати вдосконалення цивільно-правового регулювання суспільних відносин.
В процесі укладання і виконання цивільно-правових договорів реалізуються певні соціально-економічні права громадян.
Все більшого значення набувають сьогодні гарантії реального і повного здійснення прав і обов’язків суб’єктів цивільного права. До числа таких гарантій слід віднести закріплену за учасниками цивільного обороту можливість отримувати послуги і допомогу представників. Найбільш поширеною формою є саме договір доручення, предметом якого є юридичні дії повіреного як в сфері цивільних, так і в сфері окремих сімейних, цивільно-процесуальних, земельних, трудових, адміністративних і кримінально-процесуальних відносин.
Значення правового регулювання відносин, направлених на надання допомоги у вчиненні юридичних дій значно підвищується в умовах радикального реформування суспільства, де все більшої ваги набирає діяльність представників.
Останні за часом комплексні дисертаційні дослідження, предметом яких був договір доручення провадилися ще за часів існування Радянського Союзу. Стан рівня наукової розробленості даної проблеми (недостатня теоретична обгрунтованість важливих аспектів договору доручення, відсутність досліджень, узагальнюючих практику застосування договору доручення та виникнення нових відносин) не міг не відбитись на законодавстві.
Одним із пріоритетних завдань нашої держави на сучасному етапі є її інтеграція до європейського та світового співтовариства. Успішність реалізації цього завдання в першу чергу залежить від того, наскільки цивільне законодавство України відповідатиме сучасним тенденціям розвитку договірного права.
Викладене і обумовлює своєчасність та актуальність даного дисертаційного дослідження.
Дослідження поставлених у роботі завдань, аналіз генезису наукової думки щодо досліджуваної проблематики, а також сформульовані в дисертації висновки засновані на загальних досягненнях юридичної науки, у тому числі на результатах досліджень відомих вітчизняних та зарубіжних цивілістів, а також фахівців інших галузей правової науки. Теоретичну основу дисертації складають наукові дослідження М.М. Агаркова, Б.С. Антимонова, К.П. Аннекова, М.І. Брагінського, Я.Р. Вебера, В.В. Вітрянського, Д.М. Генкіна, А.С. Довгерта, О.В. Дзери, О.С. Іоффе, Л.М. Казанцева, О.О. Красавчикова, Н.С. Кузнєцової, А.В. Луць, В.В. Луця, Л.А. Лунца, Д.І. Мейера, М.С. Малеїна, Р.А. Майданика, І.Б. Новицького, Н. О. Нерсесова, Й.О. Покровського, Є.О. Суханова, Ю.К. Толстого, С.Я. Фурси, Г.Ф. Шершенєвича, Я.М. Шевченко та інших учених.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тематика дисертації є складовою науково-дослідної роботи відділу проблем цивільного, трудового і підприємницького права Інституту держави і права ім. В.М.Корецького Національної академії наук України “Приватно-правові засади нового цивільного законодавства України”.
Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає в проведенні системного аналізу зобов’язань з надання послуг, цивільно-правових аспектів регулювання договірних відносин, що виникають між довірителем і повіреним, аналіз чинного законодавства щодо регулювання договірних відносин з надання послуг.
Відповідно до поставленої мети були визначені основні завдання:
- дослідити зобов’язання з надання послуг, їх природу, місце і систему в цивільному праві України;
- визначити особливості об’єктів зобов’язань з надання послуг;
- установити сутнісні відмінності зобов’язань з надання послуг у порівнянні з підрядними договорами;
- провести аналіз законодавства та наукової думки щодо правового регулювання договору доручення та проблем, пов’язаних з його застосуванням;
- дослідити і визначити особливості укладання договорів доручення;
- проаналізувати види договорів доручення; розробити науково-теоретичні рекомендації щодо правового регулювання застосування договору доручення у відносинах з надання послуг.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають за договором доручення.
Предметом дослідження є нормативно-правові акти, які регулюють договір доручення та пов’язані з цим договором правовідносини, а також науково-теоретичні концепції, погляди в сфері науки цивільного права України.
Методи дослідження. В процесі дисертаційного дослідження використано дві групи методів наукового пізнання: загальнонаукові (діалектичний, історичний, структурно-функціональний, формально-логічний методи, метод системного аналізу) та спеціальні (порівняльно-правовий, метод тлумачення правових норм). Застосування діалектичного та історичного методів дозволило проаналізувати процес становлення та розвитку законодавства в сфері регулювання зобов’язальних відносин за договорами доручення, метод тлумачення правових норм, структурно-функціональний та формально-логічний застосовувалися при аналізі правових норм чинного законодавства та виробленні пропозицій щодо удосконалення правових норм в досліджуваній сфері. Порівняльно-правовий метод використовувався при аналізі чинних і раніше діючих нормативно-правових актів щодо регулювання договору доручення, а також виявленні та дослідженні аналогічних досліджуваним норм в праві іноземних держав.
Наукова новизна одержаних результатів роботи полягає в тому, що вона є одним з перших в Україні комплексних досліджень проблем правового регулювання договору доручення, а також у визначенні і теоретичному обґрунтуванні напрямків удосконалення чинного цивільного законодавства і судової практики його застосування.
Відповідно до одержаних в процесі дисертаційного дослідження результатів автор виносить на захист найважливіші науково-теоретичні положення:
1. Спеціально аргументується неможливість існування одностороннього договору доручення, оскільки навіть у випадку, якщо договір доручення є безоплатним, довіритель несе обов’язки за таким договором.
2. Робиться висновок про те, що неповнолітні (в віці від 14 до 18 років) вправі виступати як довірителі і повірені за договором доручення. Оскільки в ЦК України встановлено, що частково дієздатний “самостійно” (тобто за своїм розсудом, а не “особисто”) вчиняє, розпоряджається, здійснює різного роду дії, остільки можна стверджувати, що неповнолітній, безумовно, вправі бути довірителем за будь-яким договором доручення (за згодою батьків, усиновителів, опікунів), а крім цього він може доручити (без згоди будь-кого) повіреному вчинити правочин, по розпорядженню заробітком чи стипендією.
3. Додатково обґрунтовується висновок про те, що предметом договору доручення не може вважатись предмет правочину, який вчиняється повіреним, оскільки предметом договору доручення виступають юридичні дії, а не “ефект, ними забезпечуваний”.
4. Пропонується внести доповнення до ст. 1010 ЦК України, якими уточнити, що спадкоємці фізичної особи - повіреного, та ліквідатор юридичної особи повіреного зобов’язані вжити заходів, які необхідні для охорони “лише наявного в них” майна довірителя.
5. Обґрунтовується недоцільність встановлення строку попередження про відмову від договору доручення у випадках, коли відмова від договору провадиться довірителем, оскільки це може значно порушити можливість захисту прав та інтересів довірителя у випадку недобросовісності повіреного. У зв’язку з цим пропонується в ч. 3 ст. 1008 ЦК України внести відповідні зміни.
6. Доводиться, що у випадку, якщо право на виконання доручення пов’язане з необхідністю наявності у повіреного ліцензії, договір доручення повинен припинятись у випадку закінчення строку дії ліцензії, а також у випадку зупинення їх дії чи анулювання.
7. Обґрунтовується, що у випадку, якщо договір доручення на купівлю або продаж цінних паперів є безоплатним, то повіреним за таким договором може виступати особа, яка не має ліцензії на право здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів.
8. Оскільки договір доручення відноситься до групи договорів про надання послуг, неправильним є зазначення в ст. 1009 ЦК України про те, що якщо договір доручення був припинений до того, як доручення було повністю виконане повіреним, довіритель повинен виплатити повіреному плату пропорційно виконаній ним роботі. У зв’язку з цим обґрунтовується необхідність внесення змін до ст. 1009 ЦК України, якими встановити, що плата повіреному виплачується пропорційно наданим послугам, а не виконаній роботі.
Практичне значення одержаних результатів. Теоретичне значення дисертації полягає в подальшій розробці теоретичних проблем договірних відносин, зокрема договору доручення. Дисертаційне дослідження має також практичну спрямованість, яка полягає у внесенні пропозицій і формулюванні висновків, що можуть бути використанні для удосконалення цивільного законодавства України. Реалізація запропонованих пропозицій у ЦК України дозволить полегшити застосування договору доручення і сприятиме єдиному застосуванню цивільного законодавства. Окремі теоретичні положення дисертаційної роботи можуть бути застосовані у навчальному процесі, при розробці навчальних програм із курсу “Цивільне право” для вищих навчальних закладів, а також студентами при підготовці наукових робіт.
Апробація результатів дисертації. Дисертацію виконано і обговорено на засіданні відділу проблем цивільного, трудового та підприємницького права Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України.
Основні наукові положення дисертації були апробовані у виступах на наукових конференціях, зокрема на ІІІ-х аспірантських читаннях “ХХІ століття і сучасна науково-практична інноваційна культура” (м. Київ, 11 квітня 2001 року) та Науково-практичній конференції „Проблеми і перспективи розвитку та реалізації законодавства України” (м. Київ, 19 квітня 2001).
Публікації. Основні теоретичні та практичні результати дисертаційного дослідження знайшли відображення в чотирьох наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, що входять до переліку наукових видань ВАК України, у тезах двох виступів на наукових конференціях.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Результати проведеного в дисертації дослідження надали можливість зробити наступні висновки:
– при визначені договору доручення слід погодитись з визначенням запропонованим в ЦК України, за яким договір доручення визначається як договір, відповідно до якого одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені й за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії;
– оскільки діями повіреного за договором доручення не створюється матеріального результату, цей договір належить до категорії договорів з надання послуг;
– слід погодитись з думкою, про доцільність для більш чіткого розмежування відносин, які виникають на підставі довіреності та відносин з договору доручення, визначати сторону договору доручення не „довіритель”, а „доручитель”.
– в залежності від характеру предмета доручення договори доручення поділяються на договори в яких повіреним здійснюються:
1) правочини: а) односторонні і б) двосторонні;
2) інші юридичні дії.
– якщо в якості предмета основної угоди, дорученої повіреному, виступає яке-небудь майно, то договори доручення в залежності від спрямованості дій повіреного можуть бути поділені на договори, що служать виникненню в довірителя:
а) права володіння;
б) права користування;
в) права розпорядження.
– зі змісту ст. 237 ЦК України можна зробити висновок про те, що повноваження може базуватися не тільки на довіреності, законі чи адміністративному акті, як це передбачалось законодавством 1964 р., але і на договорі (у т.ч. договорі доручення ст. 1000 ЦК України). Зокрема до таких випадків належить комерційне представництво;
– оскільки договір доручення має суто особистий характер, що базується на взаємній довірі сторін і передбачає збереження цієї довіри протягом усього часу існування договору. У зв’язку з цим за загальним правилом договір доручення належить до фідуціарних угод. Це безумовно стосується відносин між фізичними особами. Однак важко говорити про особисто-довірчий характер у відносинах міх юридичними особами. Оскільки закон не містить будь-яких спеціальних правил застосування договору доручення до відносин з участю фізичних осіб, відмінних від правил, розрахованих на відносини з участю юридичних осіб, немає підстав визнати фідуціарним договір доручення загалом. Особисто-довірчий характер договір доручення набуває, як правило, у відносинах тільки з участю громадян.
– в залежності від моменту укладення договору договір доручення відноситься до консенсуальних договорів;
– оскільки довіритель, згідно з ЦК України, завжди несе певні обов’язки за договором доручення, незалежно від того є договір доручення відплатним чи безоплатним, в залежності від розподілу обов’язків між сторонами договір доручення завжди є двостороннім;
– в залежності від наявності зустрічного задоволення договір доручення може бути як відплатним так і безоплатним. На відміну від ЦК УРСР відповідно до ЦК України встановлюється презумпція відплатності договору доручення. Однак при цьому сторони мають право в договорі встановити, що договір доручення є безоплатним.
– Цивільний кодекс не обмежує кола осіб, що можуть вступати в договір доручення. Сторонами в ньому можуть бути як громадяни, так і юридичні особи. Отже, у конкретних договорах доручення в залежності від складу суб'єктів доручення можливий поділ на договори, у яких беруть участь:
1) тільки фізичні особи;
2) фізичні і юридичні особи;
3) тільки юридичні особи.
– як правило, юридичні особи виступають у договорах доручення як повірені і набагато рідше - як довірителі. Це пов'язано з тим, що особливості діяльності юридичних осіб надають їм можливість обходитися в більшості випадків без послуг повірених.
– оскільки можливість набуття конкретних прав і обов’язків визначається правоздатністю суб’єкта, із цього випливає, що вчинений повіреним правочин з третіми особами повинен відповідати цивільній правоздатності довірителя;
– оскільки в ЦК встановлено, що частково дієздатний "самостійно" (тобто за своїм розсудом, а не "особисто") вчиняє, розпоряджається, здійснює різного роду дії, остільки можна стверджувати, що неповнолітній, вправі за згодою батьків, усиновителів, піклувальників бути довірителем за будь-яким договором доручення, а без згоди батьків, усиновителів, піклувальників, він може доручити повіреному вчинити правочин, по розпорядженню заробітком чи стипендією; здійснити авторські чи винахідницькі права; доручити одержати самостійно внесений неповнолітнім внесок в ощадкасі; здійснити дрібні побутові угоди.
– повіреними за договором доручення можуть бути дієздатні громадяни, що досягли 18-літнього віку, а в окремих названих випадках і неповнолітні. Однак слід мати на увазі, що у випадку якщо повіреним виступає неповнолітній, доручення неповнолітньому не може виходити за межі його цивільної дієздатності. Оскільки надання послуг у сфері представництва не входить в перелік виключень з загального правила, за яким неповнолітні мають можливість вчиняти угоди при наявності згоди з боку батьків, отже, неповнолітні не мають права самостійно укладати договори доручення, у яких вони виступають як повірені;
– оскільки ЦК України не передбачає спеціальної правоздатності юридичної особи, юридична особа може практично в усіх випадках здійснювати представницькі функції так само, як це може робити фізична особа;
– здатність виступати представником за договором доручення може бути обмежена у юридичної особи, яка здійснює певний вид виключної діяльність, сферою цієї діяльності.
– оскільки згідно з Законом України “Про цінні папери і фондову біржу” довірителем в договорах доручення, які можуть укладатись торговцями цінними паперами може виступати тільки емітент цінних паперів, а згідно з Законом України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”, торговці цінними паперами можуть укладати договори доручення з будь-яким власником цінних паперів чи особою, яка бажає придбати цінні папери, а також емітентом цінних паперів, в Закон України „Про цінні папери та фондову біржу” необхідно внести відповідні зміни, якими встановити, що комісійною діяльністю по цінних паперах визнається купівля-продаж цінних паперів, що здійснюється торговцем цінними паперами за дорученням і за рахунок іншої особи, від свого імені або від імені цієї особи;
– оскільки при здійсненні діяльності щодо торгівлі цінними паперами повірений має спеціальний, чітко визначений законом статус, його діяльність щодо представництва третіх осіб є постійною, представництво торговців цінними паперами є комерційним представництвом за умови, якщо торговець представляє підприємців у сфері підприємницької діяльності;
– істотною умовою договору доручення є предмет договору, яким є юридичні дії повіреного. Не можна предметом договору доручення вважати не самі юридичні дії, а ефект ними забезпечуваний, тобто своєрідну послугу, оскільки діяльність повіреного, його юридичні дії правомірні, цілеспрямовані можуть не дати ніякого ефекту чи навіть дати ефект зворотній тому;
– предмет угоди, вчиненої повіреним, не можна вважати предметом договору доручення;
– предметом договору доручення при професійному судовому представництві є юридичні дії (написання і подання позову до суду, витребування документів і т.д.), зміст і характер яких обумовлюється в договорі або необхідність яких випливає із обставин справи;
– правовідносини між адвокатом і довірителем (стороною, третьою стороною та ін.) за договорами доручення на представництво в суді мають матеріально-правовий і процесуально-правовий характер. Матеріально-правові ґрунтуються на договорі доручення. Процесуально-правові зв’язки виникають з приводу оформлення і визначення повноважень представника в цивільному процесі.
– основною рисою договору доручення на ведення цивільної справи в суді є те, що один із учасників доручає іншому ведення певної справи, яка не пов’язана зі створенням матеріального результату, а направлена на досягнення іншої цілі. Специфічним для даного договору доручення є те, що самі по собі вище перелічені юридичні дії ні в сукупності, ні кожна окремо не створюють для довірителя матеріально-правових наслідків. Вони впливають на виникнення матеріально-правових наслідків лише побічно в тій мірі, в якій ними надано вплив на судове рішення, встановлюючи, змінюючи, або припиняючи цивільні, трудові, сімейні відносини або забезпечуючи їх судовий захист.
– предметом договору доручення при торгівлі цінними паперами, які укладаються професійними учасниками – торговцями цінними паперами, як повіреними, можуть бути виключно юридичні дії, пов’язані з завдання купити чи продати цінні папери. Виконання інших юридичних дій не може бути предметом договору доручення між торговцем цінними паперами та його довірителем, оскільки торговець цінними паперами не має права здійснювати іншу діяльність, ніж діяльність, яка відноситься до професійної діяльності на ринку цінних паперів;
– до правовідносин, у яких представництво, а, отже, і договір доручення, заборонені чи неможливі слід віднести:
а) складання заповіту (ст. 1234 ЦК України, ст. 56 Закону України "Про нотаріат");
б) договір страхування життя (тому що укладення такого договору припускає, як правило, лікарський огляд особи, що бажає застрахуватися, пред'явлення паспорта і т.п.);
– у випадку коли сторони відступають від загального правила та встановлюють, що винагорода повіреному не виплачується, умова договору про невиплату винагороди повіреному буде вважатись випадковою умовою, оскільки погоджена сторонами на відступ від диспозитивних норм;
– враховуючи те, що торговці цінними паперами виступаючи в договорах доручення на купівлю-продаж цінних паперів як повірені, здійснюють згідно з виданою їм ліцензією, підприємницьку діяльність, договір доручення, який укладається торговцями може бути тільки відплатним. За таких обставин, слід в ст. 26 Законі України “Про цінні папери та фондову біржу” встановити заборону торговцям цінними паперами укладати договори доручення, які не передбачають плати за надані за такими договорами послуги.
– строк у договорі доручення не грає тієї ролі, що характерна для більшості інших цивільно-правових договорів. Найбільш істотною обставиною для визначення терміну дії договору є характер дій, що доручаються. Можливе використання в договорі доручення умовних строків;
– якщо крім договору оформляється довіреність, то строк, що вказується в ній, може збігатися з строком договору (строк довіреності похідний від строку договору, а не навпаки), може бути коротше чи довше цього терміну. Як уже вказувалося, довіреність зовсім може не видаватися, але на строк дії договору це ніяк не впливає. Строк договору доручення може бути безстроковим.
– серед обов'язків довірителя на перший план можна винести обов'язок видати повіреному довіреність. Необхідність видачі довіреності обумовлена декількома моментами. По-перше, у поняття договору доручення законодавець не включив передачу повноважень повіреному. Однак наділення повноваженнями — обов'язкова умова дій повіреного і цей процес відбувається за допомогою видачі довіреності. Разом з тим слід зазначити допустимість вказівки в самому тексті договору на передані повноваження і їхній обсяг, що, зокрема, випливає з аналізу п. 3 ст. 244 ЦК України. По-друге, довіреність служить підтвердженням повноважень перед третіми особами, з якими довіритель планує вступити в юридично значимі відносини. Розгляд довіреності як доказу повноважень дозволяє зробити висновок про можливість для повіреного вимагати повторної видачі довіреності у випадку її втрати;
– такі обов’язки довірителя, як: забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення; відшкодувати повіреному витрати, пов’язані з виконанням доручення, встановлюються для досягнення однієї мети – забезпечення дотримання умови виконання доручення за рахунок довірителя. Тільки в першому випадку повіреному видається аванс, а в другому - компенсуються витрати. Оскільки відповідно до ч. 2 ст. 1007 ЦК України ці обов’язки покладаються на довірителя, якщо інше не встановлено договором, то сторони в договорі можуть погодитись про звільнення довірителя від цих обов’язків.
– поняття „забезпечення всіма засобами” включає в себе не лише грошові кошти. Довіритель повинний у відповідних випадках надати повіреному гроші (чи речі, наприклад, призначені для обміну), відомості, документи. Усе це в кінцевому рахунку є засобами для досягнення результату, необхідного довірителю, але ст. 1007 ЦК України має на увазі тільки матеріальні кошти (найчастіше гроші).
Оскільки стаття 1007 ЦК України прямо не передбачає в числі обов’язків довірителя такого, як забезпечення повіреного всіма необхідною для належного виконання доручення відомостями і документами. Це може привести до неоднозначного тлумачення положень п. 1 ч. 2 ст. 1007 ЦК України. Враховуючи це з метою уникнення різного тлумачення положень законодавства та для більш точного вирішення питання про можливу відповідальність повіреного представляється доцільним доповнення ст. 1007 ЦК України правилом про те, що довіритель зобов'язаний забезпечити повіреного відомостями і наявними в нього документами, необхідними для виконання доручення;
– до числа витрат, які довіритель зобов’язаний відшкодувати повіреному можуть бути віднесені транспортні і поштові витрати; сплачене держмито, податки, збори; оплата необхідних фактичних дій, зв'язаних з виконанням договору доручення і т.п. Витрати повинні бути відшкодовані не залежно від того, чи був договір відплатним чи безоплатним.
Питання про те, чи є ті чи інші витрати необхідними варто вирішувати в першу чергу, виходячи зі змісту договору. Якщо сторони обумовили, наприклад, що повірений буде користуватися дорогими видами транспорту і зв'язку, без обмежень оплачувати послуги помічників, то саме ці витрати варто вважати необхідними. Якщо ж по питанню про витрати немає вказівки в договорі, то варто керуватися таким критерієм, як неможливість виконання доручення без визначених витрат відповідно до вказівок довірителя;
– такий обов’язок довірителя, як негайно прийняти від повіреного все одержане ним у зв’язку з виконанням доручення, на відміну від інших обов’язків довірителя передбачених ЦК України, притаманний будь-якому договору доручення і сторони не можуть встановити інше в договорі;
– основним обов’язком повіреного є обов’язок виконати доручення особисто. Названий обов'язок нерозривно зв'язаний із сутністю договору доручення, у якому повірений діє як би замість довірителя. Останній вправі розраховувати, що лише уповноважена особа буде представляти його волю при укладанні угоди. Разом з тим обмеження в названій нормі не позбавляють повіреного можливості скористатися послугами третіх осіб для вирішення поточних питань, не пов'язаних із здійсненням від імені довірителя юридичних дій;
– в п. 3 ст. 1006 ЦК України закріплюється обов’язок повіреного негайно передати довірителеві все одержане у зв’язку з виконанням доручення. Оскільки в процесі виконання доручення повірений може одержувати майно (у т.ч. гроші) і документи, що потрібні для подальшого виконання доручення, уявляється доцільним доповнити п. 3 ст. 1006 ЦК України словами про те, що повірений зобов’язаний негайно передати довірителеві всі одержане у зв’язку з виконанням доручення, якщо інше не випливає із змісту доручення;
– обов'язки спадкоємців – фізичної особи повіреного та ліквідатора – юридичної особи повіреного, виникають не з договору, тому що їх і довірителя ніякі договірні відносини не зв'язують, а з прямої вказівки закону. Вони носять похідний характер і зв'язані з визначеними юридичними фактами, названими в законі. Це смерть повіреного – фізичної особи, або ліквідація повіреного – юридичної особи.
– у відповідності зі ст. 1010 ЦК України спадкоємці (ліквідатор) повіреного зобов'язані також "вжити заходів, необхідних для охорони майна довірителя, зокрема зберегти його речі, документи та передати їх довірителю". Було б більш справедливим передбачити законодавче положення, відповідно до якого спадкоємці повіреного зобов’язані були б прийняти міри, необхідні для охорони "лише наявного в них" майна довірителя.
– особиста зацікавленість повіреного у виконанні доручення може бути 2-х видів:
1. Неправова: моральне задоволення від належно виконаного доручення, а також завоювання довіри у довірителя, членів його родини чи позитивної характеристики, авторитету в організації.
2. Правова: а) коли інтереси довірителя і повіреного збігаються. Наприклад, коли довіритель і повірений - власники, солідарні кредитори чи співпозивачі, співвідповідачі і т.п.; б) коли повірений за умовами договору одержує винагороду;
– в Україні на сьогоднішній день існують сфери діяльності в яких без укладення договору доручення не можна обійтись. Насамперед це стосується сфери обігу цінних паперів.
Виходячи з роз’ясненнь ДКЦПФР укладення договору купівлі-продажу цінного паперу, якщо стороною такого договору є суб'єкт господарської діяльності, який не має ліцензії на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів (це є виключним видом діяльності), потребує участі торговця цінними паперами. Виключення становлять лише договори щодо викупу емітентом випущених ним цінних паперів, які можуть провадитись без торговця. Враховуючи вказане у суб'єкта господарської діяльності виникає обов’язок укласти договір доручення, чи комісії, з торговцем цінними паперами. Такий обов’язок виникає навіть у випадку, коли і покупець і продавець відомі один одному, і мають реальну можливість укласти договір без участі посередника, яким є торговець цінними паперами.
Такі роз’яснення порушують принцип вільного волевиявлення сторін, встановлений ст. 627 ЦК України, і тому мають бути скасовані;
– оскільки у випадку якщо договір доручення на купівлю-продаж цінних паперів є безоплатним, діяльність повіреного в такому випадку не буде вважатись професійною діяльністю на ринку цінних паперів. Враховуючи це повіреним за таким договором може виступати особа, яка не має ліцензії на право здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів.
– єдино чітким, раціональним критерієм для правильного рішення щодо форми буде критерій наявності (відсутності) винагороди;
Не можна погодитись з тим, що для визначення форми договору вирішальне значення має не розмір плати, що належить повіреному, а сума угоди, яку від імені довірителя він зобов'язується вчинити;
– Договір доручення повинний бути оформлений письмово, якщо:
1) укладається за участю юридичних осіб;
2) сума (винагороди) перевищує 10 неоподаткованих мінімумів громадян;
3) є пряма вказівка закону.
В усіх же інших випадках договір може бути укладений в усній формі.
– оскільки відповідно до ч. 3 ст. 243 ЦК України, встановлено, що повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені або довіреністю, або письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, повноваження повіреного, який діє як комерційний представник можуть підтверджуватись не лише довіреністю, а і договором доручення. Отже, при укладені договору доручення на комерційне представництво довіреність може і не видаватись.
– у зобов'язанні, що виникає з договору доручення, виконання полягає у вчиненні юридично значимих дій повіреним.
– усі принципи виконання зобов'язань, закріплені цивільним правом, цілком поширюються на зобов'язання, що виникають на підставі договору доручення. Принцип належного виконання стосовно до зобов'язань з договору доручення може бути розкритий через характеристику предмета виконання (якісних і кількісних його сторін), терміну, місця і способу виконання зобов'язання;
– вимога про якість предмета виконання повною мірою відноситься до договору доручення, і полягає в тому, що послуги які надаються повіреним повинні бути вмілими, кваліфікованими. Коли послуги надаються професійним повіреним, вимога про якість послуги трансформується в обов'язок повіреного надати послугу кваліфіковано.
– питання про кількісні показники стосовно до договору доручення зводиться до того, що повірений зобов'язаний при виконанні договору зробити ту кількість конкретних дій і в тому обсязі, на який його уповноважив довіритель.
– вказівки довірителя є важливими умовами договору. Вони можуть носити як загальний, так і детальний характер, можуть бути викладені як у письмової, так і в усній формі, можуть стосуватися будь-яких обставин, зв'язаних з виконанням доручення й у будь-якому випадку є для повіреного обов'язковими до виконання, оскільки не спричиняють порушень договору, закону чи моралі. Цьому обов'язку повіреного відповідає право довірителя вимагати виконання доручення відповідно до даних вказівок. Хоча фактичні дії і не входять у предмет договору, у числі умов договору може бути зазначений обов'язок (право) повіреного - вчиняти всі необхідні фактичні дії для виконання договору;
– вказівки довірителя обов’язкові для адвоката-повіреного лише постільки, оскільки вони не порушують норм закону. Якщо виконання вказівок довірителя не порушує ні норми закону, ні моралі, то такі вказівки є обов’язковими для адвоката, який завжди повинен пам’ятати, що він веде не свою справу;
– на випадки коли повіреним в договорі виступає юридична особа доцільно доповнити ст. 1005 ЦК України правилом про те, що в тих випадках, коли в якості повіреного виступає юридична особа, довіритель, якщо це обумовлено в договорі чи в нормативному акті, вправі заявити про бажання, щоб виконанням його доручення займався конкретний працівник цієї юридичної особи;
– договори доручення часто укладаються на невизначений строк. Виконання такого договору довіритель може вимагати у будь-який момент, виходячи із розумно необхідного часу для вчинення дій повіреним;
– як правило, у договорі немає необхідності обумовлювати, місце виконання зобов'язання, пояснюється це тим, що звичайно місце виконання обов'язків повіреним визначено характером його юридичних дій;
– місце виконання зобов’язання, що завершує виконання зобов’язання, яке виникло із договору доручення, має свою специфіку, оскільки повірений повинен “передати довірителеві все одержане у зв’язку з виконанням доручення” (п.3 ст. 1006 ЦК України), а не довіритель зобов’язаний з’явитись до повіреного (боржника) за належним. Частіш за все при передачі грошей, речей, документів місцем заключного виконання слід вважати місце проживання (місце знаходження) кредитора (довірителя);
– оскільки договір доручення відноситься до групи договорів про надання послуг, неправильним є зазначення в ст. 1009 ЦК України про те, що якщо договір доручення був припинений до того як доручення було повністю виконане повіреним, довіритель повинен виплатити повіреному плату пропорційно виконаній ним роботі. У зв’язку з цим обґрунтовується необхідність внесення змін до ст. 1009 ЦК України, якими встановити, що плата повіреному виплачується пропорційно наданим послугам, а не виконаній роботі;
– відмова довірителя або повіреного від договору є найбільш важливими підставами припинення договору доручення, що базуються на його особисто-довірчому характері, є відмова довірителя і відмова повіреного;
– право на одностороннє немотивоване розірвання договору є винятковим і відрізняє доручення від більшості інших цивільно-правових договорів;
– в ст. 1008 ЦК України встановлюється, що у випадку якщо повірений діє як підприємець, сторона, яка відмовляється від договору, має повідомити другу сторону про відмову від договору не пізніш як за один місяць до його припинення, якщо триваліший строк не встановлений договором. Поширення цього правила на випадки розірвання договору доручення за ініціативою довірителя позбавляє права довірителя змінити свого представника в будь-який час і таким чином захистити свої інтереси. Договір доручення як вже зазначалось має особливий довірчий (фідуціарний) характер, у зв’язку з чим у разі втрати довіри до повіреного довіритель, для захисту своїх інтересів, наділяється правом на односторонню відмову від договору
Враховуючи це вважаємо, що в ч. 3 ст. 1008 ЦК України необхідно внести зміни, якими встановити, що у випадку якщо повірений діє як підприємець, повірений (а не сторона) відмовляючись від договору має повідомити другу сторону про відмову від договору не пізніш як за один місяць до його припинення, якщо триваліший строк не встановлений договором;
– ЦК України не встановлює спеціального правила щодо припинення договору доручення у випадку ліквідації юридичної особи – сторони договору. Тому в такому випадку буде застосовуватись загальне правило передбачене ст. 609 ЦК України. Відповідно до цієї статті встановлено, що зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю;
– зобов'язання з договору доручення практично не може бути припинено заліком, оскільки важко уявити положення, коли виникне зустрічність вимог, тобто коли кожна зі сторін є одночасно кредитором (довірителем) і боржником (повіреним) по відношенню один до одного;
– договір доручення повинен припинятись у випадку закінчення строку дії ліцензії повіреного, а також у разі зупинення їх дії чи анулювання у випадках, якщо право на виконання доручення пов’язане з необхідністю наявності у повіреного ліцензії. Така підстава припинення договору доручення відповідає загальній підставі припинення зобов’язань – неможливість виконання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абрамов В.А. Сделки и договоры. Комментарии. Разъяснения. – 2-е изд. перер. и доп. – М.: Издательство “Ось-89”, 1997. – 96 с.
2. Агарков М.М. Обязательство по гражданскому праву. Ученые труды ВИЮН НКЮ СССР. Выпуск третий. – М.: Юридическое изд–во НКЮ СССР, 1940. – 360 с.
3. Актуальные проблемы гражданского права. Сборник статей под ред. проф. М.И.Брагинского. – М.: СТАТУТ, 1999. – 464 с.
4. Александров-Дольник М.К. Договоры советского транспортного права. Автореф. дис. …докт. юр. наук. – М., 1963. – 41 с.
5. Андреев В.К. Представительство в гражданском праве. – Калинин: Изд-во Калинин. гос. ун-та, 1978. – 87 с.
6. Анненков К. Система русского гражданского права. Т.1, Спб.: Тип. М.М. Стасюлевича, 1904. – 644 с.
7. Антимонов Б. С. Договор поручения // Отдельные виды обязательств. – М.: Госюриздат, 1954. – С.278-298.
8. Антимонов Б.С., Герзон С. Л. Адвокат в советском гражданском процессе. – М.: Госюриздат, 1954. – 260 с.
9. Антология уральской цивилистики. 1925-1989. Кафедра гражданского права Уральской государственной юридической академии. – М.: СТАТУТ, 2001. – 431с.
10. Багатых Е. А. Гражданское и торговое право: Учебное пособие. Изд. 2-е, дополненное и переработанное. – М.: Юридическая фирма «КОНТРАКТ», 2000. – 352 с.
11. Баринов Н. А. Имущественные потребности и гражданское право / Под ред. Калмыков Ю.Х. – Саратов: Изд-во Саратов. ун-та, 1987. – 191 с.
12. Баринов Н. А. Права граждан по договору бытового заказа и их защита. Саратов, Изд-во Саратов. ун-та, 1973. – 162 с.
13. Баркан Н. А., Ядгаров Я.С. Качество услуг и культура обслуживания населения. М.: 1984.
14. Бару М.И. Понятие и содержание возмездности в советском гражданском праве // Ученые записки харьковского юридического института. – Харьков. – 1959. – Вып.13. – С.48-49.
15. Басин Ю.Г. Вопросы гражданского права и процесса: Сборник статей / Под ред. Б.Б. Черепахи на. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1969. – 200 с. // Правоведение. № 6 – С.125-127
16. Басин Ю.Г. Избранные труды по гражданскому праву. ¬– С.-Пб.: Юрид. центр Пресс, 2003. – 591 с.
17. Басистов А. Доверенность: субъективный состав, полномочия, оформление, некоторые особенности / Под. ред. М.Ю. Барщевского. – М.: Белые альвы, 1996. – 40 с.
18. Белов В.Н. Комерческое представительство и агентирование (договоры). – М.: Финансы и статистика, 2001. – 256 с.
19. Бернгефт Ф., Колер И. Гражданское право Германии. Перевод с немецкого / Под ред. Нечаев В.М. – СПб.: Сенат. Тип, 1910. – 407 с.
20. Бернтхем В. Вступ до правової системи США. – К.: Україна, 1999. – 554 с.
21. Боголепов Н. Учебник истории римского права. – М.: 1900. – 640 с.
22. Богуславский М.М. Международное частное право. – М.: Международные отношения, 1982. – 335 с.
23. Большой юридический словарь. 2-е изд., перераб. и доп. // Под ред. А.Я. Сухарева, В.Е. Крутских. – М.: Инфра, 2002. – 704 с.
24. Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Общие положения. Кн.1. 2-е изд., исправ. - М.: Статут, 1999. – 848 с.
25. Брагинский М.И. Общее учение о хозяйственных договорах. – Минск: Наука и техника, 1967. – 260 с.
26. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга первая. Общие положения. – М.: СТАТУТ, 2000. – 848 с.
27. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга третья. Договоры о выполнении работ и оказании услуг. – М.: СТАТУТ, 2002. – 1038 с.
28. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Общие положения. – М.: Изд-во “Статут”, 1997. – 682 с.
29. Братусь С. Н. Предмет и система советского гражданского права. – М.: Госюриздат, 1963. – 197 с.
30. Васева Н. В. Имущественные и организационные гражданско-правовые договоры // Гражданско-правовой договор и его функции. – Свердловск, 1980. – С.53-69.
31. Васькин В.В., Овчинников Н.И., Рогович Л.Н. Гражданско-правовая ответственность. – Владивосток: Изд-во Дальневост. ун-та, 1988. – 184 с.
32. Веберс Я. Р. Правосубъектность граждан в советском гражданском и семейном праве. – Рига: Зинатне, 1976. – 231 с.
33. Венедиктов А.В. Гражданско-правовая охрана социалистической собственности в СССР. – М.: Юридическая литература, 1954. – С. 164.
34. Вердников В. Г., Кабалкин А. Ю. Гражданско-правовые формы товарно-денежных отношений. – М.: Юрид. лит., 1970. – 224 с.
35. Варкалло В. Об ответственности по гражданскому праву. Возмещение вреда – функции, виды, границы / Под ред. и со вступ. ст. Братусь С.Н. – М., 1978. – 328 с.
36. Гавзе Ф.И. Обязательственное право (общее положение). – Минск, Изд. БГУ им. В.И. Ленина, 1968. – 128с.
37. Геккер Э.Б. Договор поручения на ведение гражданского дела, заключаемый коллегией адвокатов с гражданами // Вопросы советского гражданского права. Труды Иркутского университета. Серия юридическая. Вып.8, ч.3. Т.45. – Иркутск, 1967. – С. 97-108.
38. Гнєздов О. Судові доручення в міжнародному цивільному процессі // Право України. – 2001. – №6. – С.113-117.
39. Горанин А. И. Вопросы качества бытовых услуг. М., 1975.
40. Гордон А. Представительство в гражданском праве. – Спб.: Тип. Шредера, 1879. – 434 с.
41. Гордон М.В. Система договоров в советском гражданском праве // Ученые записки Харьковского юридического института. Вып.5. – Харьков, 1954. – С. 65-87.
42. Господарський кодекс України: Офіційне видання. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003. – 344 с.
43. Граве К.А. Договор трудового подчинения // Ученые записки ВИЮН. Вып. 5. – М.: Юрид. изд-во МЮ СССР, 1947. – С. 58-74.
44. Гражданский Кодекс Украинской ССР: Офиц. текст с изм. и доп. по состоянию на 20 мая 1985 г. – К.: Политиздат Украины, 1985. – 275 с.
45. Гражданский Кодекс Украины (научно-практический комментарий). – Х.: ООО «Одисей», 1999. – 848 с.
46. Гражданское и торговое право капиталистических стран // Под ред. В.П. Мозолина, М.И. Кулагина. – М.: Высшая школа, 1980. – 382 с.
47. Гражданское и торговое право капиталистических стран / Под ред. Д.М. Генкина; Всесоюз. ин-т юр. наук. – М.: Гос. изд-во юр. лит., 1949. – 543 с.
48. Гражданское право Украины. Ч.1 // Под. Ред. А.А.Пушкина, В.М.Самойленко – Х.: Основа, 1996. – 440 с.
49. Гражданское право. В 2-х т. / Отв. Ред. Е.А.Суханов. – Т.1. – М.: БЕК, 1993. – 384 с.
50. Гражданское право. Т.2. / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. – М.: Проспект, 1997. – 778 с.
51. Гражданское право. Т.2. Полутом 1. Учебник / Е.А. Суханов, Витрянский В.В., Ем В.С., Зенин И.С. и др. – М.: Бек, 2000. – 682 с.
52. Гражданское право. Т.2., Полутом 1 / Отв.ред. проф. Суханов Е.А. – М.: БЕК, 2002. – 704 с.
53. Гражданское право. Учебник. Том 2. Изд. 3, перераб. и доп. / Под ред. А.П.Сергеева, Ю.К.Толстого. – М.: «ПБОЮЛ Л.В.Рожников», 2001. – 736 с.
54. Гражданское право. Учебник. Часть І. Изд. 3, перераб. и доп. / Под ред. А.П.Сергеева, Ю.К.Толстого. – М.: Проспект, 1998. – 632 с.
55. Гражданское право: В 2 томах. Том 1: Учебник / отв. ред. Е.А.Суханов. – М.: Издательство БЕК, 1998. – 816 с.
56. Гражданское право: определение, понятие, законодательство: Учебно-практический справочник. / Под. ред. Е.О.Харитонова. – Х.: ООО «Одиссей», 1998. – 384 с.
57. Граждансое право. Учеб. Пособие / Под ред. Харитонова Е.О., Саннахметова Н.А. – К.: А.С.К., 2001. – 832 с.
58. Декрет Кабінету Міністрів України “Про довірчі товариства” №23-93 від 17.03.93 (із змінами, внесеними згідно із Законом) // ВВР. – 1993. – N19. – ст.207.
59. Договір у цивільному і трудовому праві. Довідник. Ч.1 / За ред. Ю.С.Шемшученка, Я.М.Шевченко. – К.: Видавничий Дім “Юридична книга”, 2000. – 280 с.
60. Договір у цивільному і трудовому праві. Довідник. Ч.2. Зразки документів. – К.: Видавничий Дім “Юридична книга”, 2000. – 96 с.
61. Долженко А. Н., Резников В. Б., Хохлова Н. Н. Судебная практика по гражданским делам. – М.: ПБОЮЛ Гриженко Е.М., 2001. – 1144.
62. Е.А. Борисова Судебная практика по гражданским делам. – М.: Городец, 2000. – 447 с.
63. Жюллио де ла Морандьер. Гражданское право Франции. Т. 2 / Пер с франц.Е.А.Флейшиц. – М.: Иностранная литература, 1960. – 728 с.
64. Завидов Б. Д. Договоры посреднических услуг. – М.: ФБК-Пресс, 1997. – 96 с.
65. Закон України “Про страхування” від 07.03.1996 (із змінами, внесеними згідно із Законами) // ВВР. – 1996. – №18. – ст.78.
66. Закон України “Про адвокатуру” від 19.12.1992 р. (із змінами, внесеними згідно із Законами) // ВВР. – 1993. – N 9. – ст.62.
67. Закон України “Про банки і банківську діяльність” від 07.12.2000р. (із змінами, внесеними згідно із Законами) // ВВР. – 2001. – №5-6. – ст.30.
68. Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991 (із змінами, внесеними згідно із Законами) // ВВР. – 1991. – №29. – ст.377.
69. Закон України „Про господарські товариства” від 19.09.91р., в редакції Закону від 19.02.2004р. // ВВР. – 1991. – №49. – ст.682.
70. Закон України „Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” від 30 жовтня 1996 року (із змінами, внесеними згідно із Законами) // ВВР. – 1996. – №51. – ст. 292.
71. Закон України «Про власність» від 07.02.1991р. (із змінами, внесеними згідно із Законами) // ВВР. – 1991. – №20. – ст.249.
72. Закон України «Про захист прав споживачів» від 15.12.1993 р. (із змінами, внесеними згідно із Законами) // ВВР. – 1994. – №1. – ст.1.
73. Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000р. (із змінами, внесеними згідно із Законами) // ВВР. – 2000. – №36. – ст.299.
74. Закон України «Про нотаріат» від 02.09.93 (із змінами, внесеними згідно із Законами) // ВВР. – 1993. – №39. – ст.383.
75. Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» 18.06.1991р. (із змінами, внесеними згідно із Законами) // ВВР. –1991. – №38. – ст.508.
76. Законодавство України про судову і правоохоронну діяльність: Збірник нормативних актів. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 352 с.
77. Законодательство Украины о нотариате. – Х.: ООО «Одиссей», 2002. – 232 с.
78. Зобов’язальне право. Теорія і практика. Навчальний посібник / За ред. проф. О.В.Дзери. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 912 с.
79. Иоффе О. С. Советское гражданское право. Курс лекций: Общая часть. Право собственности. Общее учение об обязательствах: Учебное пособие / Отв. Ред. Юрченко А.К. – Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1958. – 511с.
80. Иоффе О.С. Гражданское право. Избранные труды. – М.: Статут, 2000. – 777 с.
81. Иоффе О.С. Обязательственное право. – М.: Юрид.лит., 1975. – 880с.
82. Иоффе О.С. Советское гражданское право. – М.: Юрид.лит., 1967. – 493 с.
83. Иоффе О.С.,Толстой Ю.К. Основы советского гражданского законодательства. – Л.: Изд-во Ленингр.ун-та, 1962. – 214 с.
84. Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджена Наказом Міністерства юстиції України №20/5 від 03.03.2004р., зареєстрована в Міністерстві юстиції України 03.03.2004р. №283/8882 // Офіційний Вісник України. – 2004. – №10. – ст.639.
85. Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України, затверджена наказом Міністерства юстиції України №22/5 від 25.08.1994р., зареєстрована в Міністерстві юстиції України 26.10.1994р. №256/466.

86. Інструкція про умови й правила провадження підприємницької діяльності (ліцензійні умови) з юридичної практики та контроль за їх дотриманням, затверджена Наказом Ліцензійної палати України та Міністерством юстиції України № 42/23/5 від 07.05.99р., зареєстрована в Міністерс