Лєзін Євгеній Євгенович Забезпечення доказів в цивільному процесі України

Краткое описание

Лєзін Євгеній Євгенович, аспірант кафедри правосуд­дя Київського національного університету імені Тараса Шевченка: «Забезпечення доказів в цивільному процесі України» (12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право). Спецрада Д
у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
ЛЄЗІН ЕВГЕНІЙ ЄВГЕНОВИЧ
УДК 347.94
ДИСЕРТАЦІЯ
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОКАЗІВ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ
Спеціальність 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;
сімейне право; міжнародне приватне право
(081 – право)
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
________________ Є.Є. Лєзін
Науковий керівник - Притика Юрій Дмитрович, доктор юридичних наук,
професор, заслужений юрист України
Київ – 2018

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ………………………………………..13
ВСТУП…………………………………………………………………………...14
РОЗДІЛ 1. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОКАЗІВ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ....25
1.1.Виникнення та розвиток інституту забезпечення доказів в цивільному
процесі України…………………………………………………………….…….25
1.2. Місце інституту забезпечення доказів у процесі доказування в цивільному
процесі України……………………………………………………………….….40
1.3. Поняття та зміст забезпечення доказів в цивільному процесі України.....53
Висновки до розділу 1…………………………………………………………...66
РОЗДІЛ 2. ПОРЯДОК ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОКАЗІВ…………………..…..69
2.1. Судове забезпечення………………………………………………………...69
2.2. Альтернативні способи забезпечення доказів для цивільного процесу....84
2.3. Досвід врегулювання інституту забезпечення доказів у цивільному
процесі зарубіжних країн…………………...…………………...……………....95
Висновки до розділу 2……………………………………………………….…106
РОЗДІЛ 3 ОСОБЛИВОСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОКРЕМИХ ВИДІВ
ДОКАЗІВ………………………………………………………………….……110
3.1. Особливості забезпечення показань свідків………………………….….110
3.2. Особливості забезпечення речових і письмових доказів…………….…132
3.3. Особливості забезпечення доказів шляхом призначення експертизи....153
3.4. Особливості забезпечення електронних доказів……………………..….166
Висновки до розділу 3……………………………………………………...…..184
ВИСНОВКИ……………………………………………………………...….....194
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………...……204
ДОДАТОК А.......................................................................................................226
ДОДАТОК Б.......................................................................................................228
ДОДАТОК В.......................................................................................................229
ДОДАТОК Д.......................................................................................................230

Список литературы

ВИСНОВКИ
У дисертації здійснено теоретико-методологічне узагальнення
наукового завдання і подано новітнє вирішення науково-правового завдання,
а саме: виявлено і вирішено низку теоретичних і практичних проблем теорії
цивільного процесуального права і практики цивільного судочинства,
пов’язаних із науковим розумінням, законодавчим регулюванням і
застосуванням інституту забезпечення доказів у цивільному процесі України.
На підставі аналізу літературних джерел, нормативно-правових актів,
вивчення й узагальнення іноземного досвіду регулювання досліджуваного
інституту, а також на прикладах з юридичної практики застосування
відповідних норм у цивільному судочинстві були сформульовані такі
теоретико-практичні висновки:
1. Ретроспективний огляд законодавства і наукових праць показав, що
необхідність попередньої фіксації доказового матеріалу виникала та у різні
способи здійснювалась на всіх етапах еволюції законодавства та права.
Найбільшого розвитку інститут забезпечення доказів зазнавав у періоди
лібералізації та демократизації суспільства в умовах посилення ролі
основоположних принципів цивільного процесу (передусім змагальності).
Перші характеристики інституту забезпечення доказів на теренах України в
їхньому сучасному трактуванні відображались у працях науковців
щонайменше з 1848 р. та полягали в можливості передчасного допиту свідка
у випадках, коли він кудись надовго від’їжджає або тяжко хворий. У
подальшому внаслідок реформи судочинства 1864 р. забезпечення доказів
набуло ширшого застосування, розповсюдившись на всі засоби доказування.
2. Інститут забезпечення доказів характеризується наступними
ознаками: 1) має супровідний характер щодо процесу доказування та збору
доказів; 2) виступає засобом закріплення доказового матеріалу; 3)
спрямований на подолання аномалій у процесі збору доказів і доказування; 4)
має місце та застосовується на стадіях збирання та подання доказів; 5)
195
використання інституту забезпечення доказів дає заінтересованій особі змогу
оцінити увесь доказовий матеріал та вибудувати ефективну стратегію захисту,
подолавши неточності та прогалини у підтвердженні фактів та обставин.
3. Запропоновано розуміти сутність забезпечення доказів в двох
аспектах:
1) з боку заінтересованої особи – забезпечення доказів є діяльністю цієї
особи, що спрямована на отримання сприяння від уповноваженого органу в
одержанні та збереженні доказів, які така особа пізніше використає в
цивільному судочинстві як підставу своїх вимог та заперечень;
2) з боку особи, якій законом надано право забезпечувати докази, – така
діяльність є сприянням заінтересованим особам на їхнє звернення в збиранні
доказів та їх оперативному збереженні шляхом отримання доступу до об’єкта
та фіксації відомостей про факти й обставини, які він містить, що відбувається
відповідно до встановленого законом способу і порядку у випадках, коли
подання заінтересованою особою потрібних доказів з їх подальшим
використанням у судовому процесі є або може стати неможливим чи
ускладненим.
4. Заборону вчиняти певні дії щодо доказів і встановлення обов’язку
вчинити певні дії щодо доказів не можна вважати повноцінними і
самостійними способами забезпечення доказів. Ці правові інструменти мають
субзабезпечувальний характер стосовно основних способів забезпечення
доказів, й їхнє використання не дозволяє виокремити і фіксувати інформацію
з доказу. Застосування цих інструментів матиме місце у разі необхідності
стабілізації доказової інформації в періоді між постановленням і виконанням
ухвали про забезпечення доказів.
5. Дослідження процедури забезпечення доказів у цивільному
процесі України дозволило розробити перспективні підходи до її
удосконалення. Основними пропозиціями стосовно удосконалення
використання досліджуваного механізму є такі: розширення підстав для
забезпечення доказів на ситуації, пов’язані з необхідністю їх забезпечення, які
196
вже об’єктивно виникли; скасування судового збору за подання заяви про
забезпечення доказів після відкриття провадження у справі та зарахування
коштів, сплачених у разі подання заяви про забезпечення доказів до подання
позовної заяви у загальний обсяг судового збору у справі, що дасть змогу
уникнути штучного розмежування механізму забезпечення доказів і
застосування його способів окремо від нього; розповсюдження дії інституту
забезпечення доказів на всі види проваджень; виключення можливості
оскарження ухвали про забезпечення доказів, оскільки оскарження ухвали про
забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а наслідком такого оскарження,
у разі його задоволення, буде недопустимість вже отриманого доказу.
Разом з тим до інших законодавчих прогалин регулювання інституту
забезпечення доказів слід віднести відсутність врегулювання процедури
забезпечення доказів після відкриття провадження у справі у разі її розгляду в
порядку спрощеного провадження; не включення учасників справи до
переліку осіб, котрі мають бути повідомлені про час, дату і місце розгляду
заяви про забезпечення доказів у ч. 3–4 ст. 118 ЦПК України. Також
встановлено, що подальшого удосконалення потребують положення ЦПК
України, які регулюють зустрічне забезпечення, що використовується у
процесі забезпечення доказів з метою усунення: невідповідності положень ч.
2 ст. 154 ЦПК України, яка прямо передбачає можливість застосування
механізму зустрічного забезпечення виключно для забезпечення позову з
положеннями, закріпленими у ч. 8 ст. 118 ЦПК України; невизначеності
обов’язку суду перевіряти обставини, пов’язані з підставами зустрічного
забезпечення; відсутності кола суб’єктів, які мають надавати суду докази про
наведені вище обставини у разі, якщо розгляд заяви проводиться без
повідомлення інших осіб; відсутності законодавчої можливості для сторони
звернутись із клопотанням про зустрічне забезпечення після постановлення
ухвали про забезпечення доказів у такій ситуації, коли розгляд був проведений
без її участі.
197
6. Пропонується викласти ч. 1 ст. 116 ЦПК України у такій редакції:
«Суд за заявою учасника справи або особи, яка може набути статус позивача,
має забезпечити докази у разі, якщо у сторони виникли складнощі з поданням
доказів і якщо є підстави припускати, що засіб доказування може бути
втрачений або збирання чи подання відповідних доказів є або стане згодом
неможливим, або утрудненим».
7. Аналіз можливостей застосування заходів із забезпечення доказів, які
не пов’язані зі зверненням до суду для їх подальшого використання в
цивільному процесі, показав, що вони мають сумнівну ефективність і не
розповсюджуються на увесь спектр доказів та інформацію доказового
характеру.
8. Дослідження іноземного досвіду регулювання та використання
інституту забезпечення доказів показало, що моделі та особливості
наповнення інституту, який вивчається, тісно пов’язані з особливостями
правового устрою кожної окремої країни. Основні відмінності в устрої
механізму простежуються передусім між країнами різних правових сімей та
обумовлені особливостями доказування, розкриття доказів і статусом судових
та позасудових інституцій. Встановлено, що механізм, який використовується
в Україні, найбільш близький до аналогічних механізмів країн Центральної
Європи.
9. Особливості допиту свідка як способу забезпечення доказів
нерозривно пов’язані з особливостями психічних властивостей суб’єкта як
носія інформації. Головними завданнями під час використання цього способу
є забезпечення достовірності показань і розкриття усього спектру інформації,
потрібної для вирішення справи. Забезпечення показань свідка має виключно
превентивний характер, а значення отриманого доказу для справи
безпосередньо залежить від можливості повторного допиту свідка.
10. Новелою чинного ЦПК України, яка за своєю природою є
способом забезпечення доказів, є письмове опитування учасників справи як
свідків. У використанні цього інструменту, простежуються елементи
198
процедури допиту свідка (попередження про кримінальну відповідальність,
право відмовитись від дачі показань, обов’язковість відповіді тощо) та
письмових пояснень (заява свідка все ж має ознаки письмового доказу).
Використання письмового опитування учасників справи як свідків у
цивільному процесі України виконує декілька функцій: а) розкриття
інформації про докази та самих доказів в межах запитуваної інформації; б) є
інструментом забезпечення доказів, оскільки дає можливість закріпити
інформацію у належному засобі – заяві свідка, з ініціативи іншої сторони (яка
ставить запитання); в) дозволяє запитуючій стороні отримувати письмові та
електронні докази у справі.
11. Неприпустимим і таким, що порушує процесуальний порядок, є
залучення до справи показань свідка, здобутих шляхом отримання письмових
пояснень свідка. Належним способом забезпечення інформації, що має
доказове значення, слід вважати письмове опитування учасників справи як
свідків, водночас до основного кола питань, що потребують подальшого
вивчення, слід віднести можливості запровадження спеціального способу
примусу відповіді на запитання, вимог до змісту та форми запитань (для
уникнення зловживань), можливості проведення повторного письмового
опитування, а також нагальною є потреба у підкріпленні присягою відповіді
на запитання в процедурі письмового опитування учасників справи як свідків
за ст. 93 ЦПК України.
12. В ході дослідження з’ясовано необхідність розширення базового
періоду витребування доказів відповідно до п. 2, 3 ст. 83 ЦПК України на
період подачі всіх заяв по суті справи: позовної заяви; відзиву на позовну заяву
(відзиву); відповіді на відзив; заперечень; пояснень третьої особи щодо позову
або відзиву, адже в цих заявах сторони обмінюються додатковою
інформацією, доказами тощо, тобто інтенсивно визначають предмет
доказування. Неефективним і таким, що безпідставно ускладнює доступ до
процесуального механізму витребування доказів є положення п. 4 ч. 2 ст. 84
199
ЦПК України про необхідність вичерпання можливих засобів їх отримання
заінтересованою особою самостійно.
13. Встановлено, що в практичному плані різниця у витребуванні доказів
за ст. 84, 116 ЦПК України полягає виключно у часі розгляду заяви судом (в
останньому випадку – у пришвидшені строки); за використання ст. 116 ЦПК
України сторона має право клопотати перед судом про забезпечення доказів
без повідомлення інших осіб за наявності відповідних підстав; застосування
ст. 116–118 ЦПК України передбачає сплату судового збору. Цілі та підстави
витребування залишаються незмінними, що дозволяє механізм ст. 84 ЦПК
України віднести до інституту забезпечення доказів. З огляду на наведене
вище можна стверджувати, що витребування доказів за ст. 84 ЦПК України є
розширенням інституту забезпечення доказів.
14. За результатом досліджень запропоновано положення, за яким
законодавчу вимогу про зазначення доказу, який витребовується, слід
тлумачити широко, включаючи випадки, за яких заявник, не знаючи точного
переліку документів, якими володіє інша сторона, має право широко
окреслити докази, які в неї можуть бути, що відповідає цілям використання
механізму витребування доказів і його меті. Також варто підтримати наукову
пропозицію за якою суд доречно наділити повноваженнями витребування
доказів з власної ініціативи у виключних випадках, якщо необхідність їх
наявності для ефективного здійснення судочинства є очевидною, що, як
показує судова практика, є особливо актуальним з урахуванням того, що в цих
провадженнях неможливо реалізувати положення п. 5 ч. 2 ст. 197 ЦПК України
про роз’яснення судом учасникам справи, які обставини входять до предмета
доказування та які докази мають бути подані учасником справи.
15. Доцільною вважається стабілізація доказу в періоді між
постановленням ухвали про його витребування та фактичною його передачею
суду або заінтересованій особі шляхом постановлення ухвали щодо
субзабезпечувальних заходів, як, наприклад, зобов’язання вчинити певні дії
щодо доказів або утриматись від вчинення дій щодо них.
200
16. Специфіка доказу як матеріального об’єкта та особливості
характеристик інформації, що виокремлюється з доказу, свідчать про
необхідність наявності ускладнень під час використання способів
забезпечення доказів. Особливості огляду доказів як способу їх процесуальної
фіксації для подальшого застосування у судовому процесі обумовлюють
необхідність використання додаткових заходів, що прямо передбачені ч. 3 ст.
85, ч. 2 ст. 86 ЦПК України. Зокрема, залучення додаткових суб’єктів, які
сприяють дослідженню речових доказів (свідки, перекладачі, експерти
спеціалісти) і використання додаткових заходів фіксації інформації
(фотографування, звуко- і відеозапис). Крім того, ефективність процедури
огляду доказів безпосередньо залежить від участі в огляді всіх заінтересованих
сторін, які мають змогу оперативно управляти обсягом інформації, що
виокремлюється.
17. Обов’язкові фото- і відеофіксації речового доказу у процесі його
дослідження мають стати обов’язковими складовими будь-якого огляду
речового доказу, не обмежуючись оглядом доказів за їх місцем знаходження,
крім тих речових доказів, з яких можна фізично зняти копію. Загалом до
техніки процесу передчасного (попереднього) огляду доказів закладено
декілька концепцій: по-перше, спрямованість огляду на максимальне
дублювання інформації, що містить доказ, про що вказано у ч. 4 ст. 85 ЦПК
України, за змістом якої до протоколу огляду додаються разом з описом усі
складені або звірені під час огляду на місці плани, креслення, копії документів,
а також зроблені під час огляду фотознімки, електронні копії доказів,
відеозаписи тощо. Схожу вимогу містить ч. 2 ст. 86 ЦПК України, за якою
може здійснюватися фотографування і відеозапис доказу; по-друге, техніка
процесу огляду доказів передбачає можливість фокусування учасниками
справи уваги суду на значимих для справи характеристиках доказу для їх
детального фіксування судом, а наслідки відсутності учасників у разі огляду
доказів за їх місцезнаходженням компенсуються відеофіксацією огляду
доказів (ч. 5–6 ст. 85 ЦПК України). При цьому відсутність учасника справи
201
повинна трактуватись як передумова необхідності відеофіксації огляду
речових доказів. Обов’язкова відеофіксація огляду доказів повинна мати місце
також і в інших випадках, як, наприклад, під час дослідження речових доказів,
що швидко псуються; по-третє, участь в огляді інших осіб, таких як спеціаліст,
експерт, перекладач, свідок (ч. 3 ст. 85, ч. 2 ст. 86 ЦПК України), дозволяє
більш повно зібрати інформацію з доказу.
18. Положення ч. 10 ст. 84 ЦПК України формально спрямоване на
подолання наслідків неподання витребовуваних судом доказів, тому у випадку
з ухиленням від огляду доказів задіяною бути не може, що обумовлює
необхідність змістовного розширення цих положень на ситуації ухилення від
огляду доказів.
19. Особливості призначення і проведення експертизи в цивільному
процесі обумовлені подоланням ризиків, пов’язаних із втратою доказу як
матеріального об’єкта та здійснення його дослідження третьою особою
(експертом). Встановлено, що, беручи активну участь у призначенні
експертизи для судового процесу, суд частково перебирає на себе
відповідальність за наслідки знищення об’єкта експертизи, його пошкодження
або зміну властивостей. Особливу увагу серед інших можливих даних, що
наводяться в ухвалі про призначення експертизи та мають значення для її
проведення, слід зосередити на тих заходах, які фіксують об’єкт експертизи у
незмінному стані та дозволяють отримати доступ до нього. Так, наприклад,
може мати місце покладення на учасника обов’язку забезпечити доступ
експерта до приміщення або території, де перебуває доказ, для його
дослідження разом з обов’язком не вчиняти будь-яких дій щодо об’єкта
експертизи.
20. Зважаючи на ключову роль суду в призначенні експертизи,
подальшому оперативному контролі та управлінні її виконанням, доречним
видається покладення функцій знерухомлення інформації, що містить об’єкт
саме на нього. Таким чином, пропонуємо доповнити ст. 116 ЦПК України
положенням такого змісту: «у необхідних випадках суд вирішує питання про
202
створення умов або проведення дій, потрібних для збереження (фіксації)
матеріалів для проведення експертизи», що дозволить, крім того, стабілізувати
динамічну інформацію, яку несе об’єкт експертизи.
21. Тривале законодавче неврегулювання механізмів роботи з
електронними доказами, наукові дискусії з цього приводу, нестабільність та
особливості засобу доказування стимулювало практику до розроблення
ефективних позасудових прийомів фіксації електронних доказів (передусім у
мережі Інтернет). До таких засобів слід віднести договірні забезпечувальні
заходи, звернення за фіксацією до третіх осіб (нотаріуса, експерта, адвоката,
спеціалізованої установи або спеціалізованих сервісів, провайдера тощо),
самостійне проведення фіксації засобами фото- і відеофіксації змісту з
інтернет-сторінки.
22. Запропоновано оригіналами електронних доказів визнавати
безпосередньо відеозаписи, фотографії, документи, інформацію яка розміщена
в Інтернеті, смартфоні тощо. А електронними копіями електронного доказу
слід вважати таке зчитування інформації з оригіналу електронного доказу, яке
виконане сторонніми засобами або не в повному обсязі, результати котрого
мають електронну форму (скріншот переписки на смартфоні, скріншот з
екрану комп’ютера, один кадр з відео, тощо), тобто результат створення
похідної копії від оригіналу електронного доказу в електронній формі.
23. Дослідження показує, що можливість суду з власної ініціативи
оглянути веб-сайт у порядку огляду доказів за місцем їх знаходження (ч. 7 ст.
85 ЦПК України) та витребувати оригінал електронного доказу з власної
ініціативи, якщо подано копію електронного доказу (ч. 5 ст. 100 ЦПК
України), може мати місце виключно для перевірки відповідності копій
поданих учасниками справи електронних доказів їх оригіналам.
24. Зважаючи на проблему, пов’язану з можливістю оперативного
видалення інформації з сайту як суб’єктивного фактора приховування фактів
та обставин, вбачається доцільним і необхідним проведення огляду веб-сайту
203
судом в порядку забезпечення доказів без повідомлення інших осіб з негайним
їх інформуванням після вчинення дії.
25. Особливості використання кожного окремого способу
забезпечення доказів тісно пов’язані з змістом процедури фіксації інформації,
яку несе доказ. Залежно від виду доказу (матеріального носія інформації) та
складності виокремлення відомостей з нього, в поєднанні з необхідністю
отримання достовірної та всебічної інформації з об’єкту, зумовлює різну
глибину інтенсивності діяльності суб’єкту, що здійснює її сприйняття та
процесуальну фіксацію. У випадку необхідності простого заволодіння
доказами заінтересованою особою, ступінь процесуального втручання суду, як
суб’єкту сприяння такій діяльності є найменшим. Водночас особливості
характеру інформації, яку несе об’єкт, та особливості самого об’єкта, який
несе інформацію, в інших випадках зумовлює необхідність посилення ролі
суду (у разі виокремлення інформації, яке не потребує спеціальних знань) та
інших суб’єктів (у разі виокремлення інформації з використанням спеціальних
знань), участь яких несе допоміжний характер у виокремленні відомостей, що
мають доказове значення. Допоміжних суб’єктів виокремлення та фіксації
інформації, що має значення для справи можна умовно поділити на дві групи.
До першої слід віднести спеціаліста, експерта, перекладача, тощо. Тобто тих,
які супроводжують процес належного закріплення відомостей виокремлених з
доказу. Іншою групою суб’єктів слід вважати тих осіб, діяльність яких
спрямована на звуження або розширення обсягів інформації, яка підлягає
виокремленню та фіксації (заявник, інші учасники справи або особи які
можуть набути цього статусу, а деяких випадках - суд). Саме необхідна
інтенсивність втручання різних суб’єктів в процес виокремлення та
закріплення інформації з об’єкту, а також специфіка останнього, обумовлює
ускладнення в процесі знерухомлення відомостей, що несе об’єкт.