Мазур Віталій Вікторович Механізм цивільно- правового регулювання сервітутних відносин в Україні

Краткое описание

Мазур Віталій Вікторович, аспірант Інституту законо­давства Верховної Ради України: «Механізм цивільно- правового регулювання сервітутних відносин в Україні» (12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право). Спецрада Д 26.236.02 в Інституті держави і права імені В. М. Корецького

ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМ. В. М. КОРЕЦЬКОГО
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Кваліфікаційна наукова праця
на правах рукопису

МАЗУР ВІТАЛІЙ ВІКТОРОВИЧ
УДК 347.26
ДИСЕРТАЦІЯ
МЕХАНІЗМ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
СЕРВІТУТНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

12.00.03 «Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право»

Подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук (доктора філософії)

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
_________________В.В. Мазур

Науковий керівник Клименко Оксана Михайлівна,
доктор юридичних наук, професор

Київ – 2019

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ............................................................................3
ВСТУП.................................................................................................................................4
РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ МЕХАНІЗМУ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СЕРВІТУТНИХ ВІДНОСИН
1.1 Генеза вчення про механізм цивільно-правового регулювання............................14
1.2 Загальна характеристика механізму цивільно-правового регулювання...............30
1.3 Особливості механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин..............................................................................................................................48
Висновки до Розділу 1.......................................................................................................66
РОЗДІЛ 2. РЕГУЛЯТИВНІ ІНСТРУМЕНТИ В СТРУКТУРІ МЕХАНІЗМУ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СЕРВІТУТНИХ ВІДНОСИН
2.1 Основні засади (принципи) правового регулювання сервітутних відносин.........68
2.2 Нормативно-правові інструменти цивільно-правового регулювання сервітутних відносин..............................................................................................................................91
2.3 Договір в механізмі цивільно-правового регулювання сервітутних відносин............................................................................................................................115
Висновки до Розділу 2.....................................................................................................136
РОЗДІЛ 3. СЕРВІТУТНІ ПРАВОВІДНОСИНИ У МЕХАНІЗМІ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СЕРВІТУТНИХ ВІДНОСИН
3.1 Юридичні факти як підстави виникнення та припинення сервітутних правовідносин..................................................................................................................138
3.2 Структурні особливості сервітутних правовідносин............................................161
3.3 Реалізація змісту сервітутних правовідносин та досягнення мети цивільно-правового регулювання сервітутних відносин.............................................................183
Висновки до Розділу 3.....................................................................................................201
ВИСНОВКИ....................................................................................................................204
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...................................................................212
ДОДАТКИ.......................................................................................................................240

Список литературы

ВИСНОВКИ
У дисертації здійснено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового завдання, що виявилось у комплексному дослідженні механізму цивільно-правового регулювання в окремій сфері цивільних відносин – сфері сервітутного користування, вирішення деяких теоретичних та практичних проблем на шляху підвищення рівня ефективності правового регулювання сервітутних відносин в Україні. Одержані результати оформлені у вигляді конкретних положень, пропозицій та рекомендацій, серед яких найбільш важливими є такі висновки:
1. Вчення про механізм цивільно-правового регулювання генезисно сформувалося на основі загально-правової проблематики механізму правового регулювання і фактично є її «галузевим» продовженням, що зумовлює необхідність обов’язкового врахування загальнотеоретичних здобутків у даній сфері. Генезу вчення про механізм цивільно-правового регулювання схематично можна представити у вигляді поетапного виникнення та розвитку окремих методологічних підходів до розуміння його (тобто механізму) сутності, а саме: інструментального (або спеціально-юридичного), діяльнісного, системного та комплексного (або інтегративного). Констатовано факт застосування у цивілістиці виключно інструментального підходу, який також обрано для опанування проблематики механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин. Існуючі у юридичній літературі критичні зауваження щодо категорії «механізм цивільно-правового регулювання» доцільно спрямовувати не на повну відмову від його використання, а на вироблення якісно нових за змістом та характером положень у межах загального вчення про механізм правового регулювання, які згодом можуть бути оформлені в самостійний науково-обґрунтований методологічний підхід.
2. Специфіка механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин зумовлена характером самого процесу цивільно-правового регулювання та особливістю сервітутних відносин. Механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин притаманні загальні та спеціальні ознаки. Спеціальними ознаками є: 1) особлива правова природа суспільних відносин, на які завдяки зазначеному механізму здійснюється забезпечення регулятивного впливу цивільно-правової норми; 2) обумовленість необхідністю забезпечення балансу інтересів учасників сервітутних відносин; 3) розгалуженість норм законодавчого регулювання сервітутних відносин, що складають нормативну основу даного механізму; 4) обмежений характер саморегулювання сервітутних відносин безпосередньо їх учасниками; 5) органічне поєднання імперативних та диспозитивних властивостей у характеристиці його елементів; 6) складна структура юридичних фактів як складового елементу даного механізму; 7) абсолютно-відносний характер сервітутних правовідносин як складового елементу даного механізму; 8) специфіка захисту сервітуту як суб’єктивного цивільного права.
3. Стадії – це явище, що притаманне виключно процесу цивільно-правового регулювання, а не його механізму. Стадіями процесу цивільно-правового регулювання сервітутних відносин визнано: 1) стадію забезпечення загально-регулятивної дії цивільно-правової норми, спрямованої на регулювання сервітутних відносин; 2) стадію настання конкретних життєвих обставин, з якими цивільно-правова норма пов’язує виникнення, зміну або припинення сервітутних правовідносин; 3) стадію виникнення конкретних суб’єктивних цивільних прав та юридичних обов’язків, що складають зміст сервітутних правовідносин; 4) стадію реалізації суб’єктивних цивільних прав, юридичних обов’язків та досягнення мети цивільно-правового регулювання. Факультативною стадією є стадія захисту суб’єктивних цивільних прав та законних інтересів учасників сервітутних правовідносин.
4. Елементи механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин визначено за критерієм їх відповідності певній стадії процесу цивільно-правового регулювання сервітутних відносин, а саме: 1) основні елементи – цивільно-правова норма та різні форми її вираження, юридичний факт, сервітутні правовідносини, акти безпосереднього здійснення/виконання суб’єктивних цивільних прав та обов’язків; 2) факультативний елемент – засоби захисту цивільних прав та законних інтересів суб’єктів сервітутних правовідносин.
5. Принципи (засади) правового регулювання сервітутних відносин є одним із регулятивних інструментів, що завдяки своїй всезагальності пронизує всі інші елементи механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин, забезпечує їх ефективну взаємодію і діє на всіх стадіях процесу цивільно-правового регулювання. Вони визначають найбільш загальні межі реалізації прав та обов’язків учасників сервітутних відносин і тому вимагають свого дотримання не лише у випадку наявності прямої вказівки закону. Принципи цивільно-правового регулювання є одночасно й принципами цивільного права, але не всі принципи цивільного права можуть мати статус принципів цивільно-правового регулювання. Запропоновано принципи (засади) правового регулювання сервітутних відносин поділяти на загальні та спеціальні.
6. Сфера сервітутного користування через характер відповідних відносин вимагає широкого запровадження в їх регулюванні різноманітних правових обмежень. Переважна більшість норм глави 32 ЦК України є імперативними. Причини цього вбачаються у власне речовій природі сервітуту та необхідності забезпечення балансу інтересів учасників сервітутних правовідносин, що вимагає стабільності нормативного матеріалу та передбачення відповідних охоронно-захисних правових гарантій.
Для вироблення у державі єдиної концепції речових прав та зміцнення принципів правового регулювання речових відносин, відмінних від відносин права власності, доцільне передбачення конституційних гарантій реалізації та захисту речових прав на чуже майно (включаючи й сервітут), шляхом доповнення положень Конституції України, в яких закріплено гарантії реалізації та захисту права власності як основного речового права, формулюванням «інші речові права» (наприклад, ст. 41 Конституції України).
Будь-який акт цивільного законодавства має відповідати моделі загальногалузевого механізму цивільно-правового регулювання, відображеній у приписах розділу І ЦК України «Основні положення».
Положення глави 16 ЗК України переважно змістовно дублюють норми глави 32 ЦК України, незважаючи на різницю у текстуальному оформленні. Нині глава 16 ЗК України не передбачає специфічних земельно-правових особливостей регулювання сервітутів.
7. У сфері сервітутного користування договір про встановлення сервітуту має подвійне значення, оскільки виступає одночасно як юридичний факт, та окремо як своєрідний регулятор поведінки учасників сервітутних правовідносин. Договір про встановлення сервітуту містить модель майбутнього сервітуту як суб’єктивного речового права, розроблену та узгоджену його сторонами з урахуванням конкретних обставин та у межах, визначених законом.
Договір про встановлення сервітуту – це договір, що опосередковує виникнення речового права – сервітуту. Характерними особливостями договору про встановлення сервітуту є такі: 1) він не передбачає передачі самого нерухомого майна у користування; 2) за ним не відбувається передачі майнового права (сервітуту); 3) цей договір сам не породжує сервітуту, але є однією з правових підстав його виникнення. Укладення договору про встановлення сервітуту породжує зобов’язальні сервітутні правовідносини, а державна реєстрація – сам сервітут та речові сервітутні правовідносини. Договір про встановлення сервітуту, як окремий правовий регулятор в механізмі цивільно-правового регулювання сервітутних відносин, постає як засіб правового саморегулювання, що є різновидом індивідуально-правового регулювання. Договір про встановлення сервітуту є правовим регулятором, але не має нормативного характеру і не включається у нормативну основу механізму цивільно-правового регулювання.
За договором про встановлення сервітуту одна сторона (власник [володілець] нерухомого майна) зобов’язується надати на умовах оплатності чи безоплатності другій стороні (сервітуарію) можливість здійснення обмеженого певним способом та у певному масштабі користування належним їй на праві власності (іншому визначеному законом правовому титулі) нерухомим майном, а також сприяти та/або не перешкоджати оформленню такої можливості в право (сервітут), а друга сторона (сервітуарій) зобов’язується здійснювати таке користування з моменту виникнення у неї відповідного права (сервітуту) в спосіб та у межах визначених договором та законом.
8. Сервітут як речове право на чуже майно виникає та припиняється на підставі різних за змістом юридичних (фактичних) складів, які є складними. Державна реєстрація виступає особливим юридичним фактом, що завжди завершує процеси виникнення, зміни та припинення сервітуту.
При вирішенні питання про поіменованість чи непоіменованість договору слід дотримуватися змістовного підходу – обов’язкова наявність спеціального регулювання такого договору. Тому договір про встановлення сервітуту визнано непоіменованим. Положення ч. 1 ст. 402 ЦК України щодо можливості встановлення сервітуту законом слід тлумачити у напрямку визнання закону виключно як способу встановлення окремих конструкцій сервітутних прав, виникнення та реалізація яких повинна пов’язуватися з конкретними юридичними фактами. Право членів сім’ї власника житла на користування цим житлом не підлягає державній реєстрації, що є своєрідним винятком з обов’язковості державної реєстрації незалежно від виду сервітуту. При встановленні сервітуту за заповітом спадкоємець та потенційний сервітуарій не беруть участі у розробці майбутньої моделі сервітуту, але їх волі мають пряме значення для його виникнення та проявляються пізніше – з моменту відкриття спадщини. Спадкоємець та потенційний сервітуарій, виражаючи волю на прийняття спадщини, фактично здійснюють своєрідне приєднання до раніше розроблених спадкодавцем умов сервітуту. Відмінність ст. 1246 ЦК України від ч. 2 ст. 1238 ЦК України полягає в тому, що у першому випадку сервітут встановлюється самим заповідачем у заповіті, тоді як у другому – обов’язок встановлення сервітуту покладається на спадкоємця, що реалізується укладенням договору про встановлення сервітуту між останнім та відказоодержувачем.
Положення ч. 3 ст. 402 ЦК України слід розуміти як таке, що проголошує пріоритет договірного порядку встановлення сервітуту. При встановленні сервітуту за рішенням суду не потрібне додаткове укладення договору про встановлення сервітуту.
Розірвання договору про встановлення сервітуту за взаємною згодою сторін не суперечить чинному цивільному законодавству. Сам факт розірвання договору (без державної реєстрації) не припиняє дію сервітуту. Припинення сервітуту в судовому порядку з підстав, передбачених ч.ч. 2 та 3 ст. 406 ЦК України та п. «д» ч. 1 і п. «б» ч. 2 ст. 102 ЗК України, одночасно означає й розірвання договору про встановлення сервітуту.
9. У сфері сервітутного користування наявні дві групи правовідносин: речові та зобов’язальні сервітутні правовідносини. Наявність останніх пояснюється об’єктивною неможливістю всебічного законодавчого регулювання різноманітних питань супутнього характеру, пов’язаних з реалізацією сервітуту та необхідністю забезпечення балансу інтересів учасників сервітутних правовідносин. Зобов’язальні сервітутні правовідносини за механізмом виникнення передують речовим сервітутним правовідносинам, але носять додатковий характер і не можуть бути реалізовані без наявності самого сервітуту. У період між фактом укладення договору про встановлення сервітуту та фактом державної реєстрації сервітуту існують зобов’язальні сервітутні правовідносини, спрямовані на забезпечення процесу виникнення сервітуту як суб’єктивного речового права.
Під терміном «володілець», який використовується законодавцем в межах глави 32 ЦК України та глави 16 ЗК України, слід розуміти титульного володільця – особа, володіння якої засновано на певній правовій підставі. За загальним правилом орендар повинен безперешкодно визнаватись особою, що має право вимагати встановлення сервітуту. Власник орендованої земельної ділянки може обмежити право орендаря вимагати встановлення сервітуту в договорі оренди шляхом абсолютної заборони або шляхом необхідності одержання попередньої згоди власника.
У зобов’язальних сервітутних правовідносинах в залежності від характеру правового зв’язку сервітуарій та власник обтяженого нерухомого майна можуть одночасно виступати і уповноваженою і зобов’язаною особами. Титульний володілець може бути сервітутодавцем за договором про встановлення сервітуту лише при умові уповноваження його на це законом, договором з власником або за письмовим дозволом власника, отриманим безпосередньо після звернення потенційного сервітуарія до титульного володільця з вимогою про встановлення сервітуту.
Об’єктом речових сервітутних правовідносин є нерухома, індивідуально визначена та чужа річ. Об’єктом зобов’язальних сервітутних правовідносин з приводу встановлення сервітуту є дії по державній реєстрації сервітуту. Об’єктом зобов’язальних сервітутних правовідносин з приводу реалізації сервітуту є різноманітні дії, характер яких різниться в залежності від змісту таких правовідносин. Зміст сервітутних правовідносин є різним в залежності від їх природи. Зміст зобов’язальних сервітутних правовідносин має динамічний характер, оскільки залежить від конкретної ситуації сервітутного користування.
10. Для сфери сервітутного користування притаманна властивість одночасного використання всіх форм (актів) безпосередньої реалізації прав та обов’язків – використання (здійснення), виконання, дотримання. Правозастосування обов’язкове виключно стадії виникнення сервітуту, крім випадків, пов’язаних із захистом прав та законних інтересів у сфері сервітутного користування.
Головною особливістю процесу реалізації суб’єктивних цивільних прав та обов’язків у сфері сервітутного користування є його різнорідний характер, зумовлений наявністю сукупності неоднакових за правовою природою прав та обов’язків, а відтак і неоднорідністю правовідносин. Як наслідок, характер реалізації юридичного змісту речових сервітутних правовідносин суттєво відрізняється від характеру реалізації юридичного змісту зобов’язальних сервітутних правовідносин, незважаючи на те, що реалізаційні процеси відбуваються в рамках загальної конструкції сервітутних правовідносин та певною мірою переплітаються між собою.
Під здійсненням сервітуту як суб’єктивного цивільного права слід розуміти вчинення сервітуарієм дій, спрямованих на використання можливостей, що випливають з обмеженого певним способом, у певному просторовому масштабі та за іншими критеріями користування чужою нерухомою річчю, визначених договором чи заповітом або рішенням суду та законом.
Здійснення сервітуту відбувається переважно через фактичні дії сервітуарія, що одночасно є способами обмеженого користування при сервітуті. Фактичні способи здійснення сервітуту класифіковано на дві групи: 1) поіменовані – ті, що визначені на рівні ч. 1 ст. 404 ЦК України та ст. 99 ЗК України або будь-яким іншим законом у розвиток відповідних положень; 2) непоіменовані – ті, що законодавчо не передбачені, але не суперечать суті сервітуту та загальним засадам цивільного законодавства.
Правова природа сервітуту обумовлює значне обмеження власного розсуду сервітуарія на стадії безпосередньої реалізації сервітуту. Виконання грошового зобов’язання при сервітуті носить акцесорний характер по відношенню до процесу здійснення сервітуту як суб’єктивного речового права, що виявляється в неможливості, за загальним правилом, його виконання до моменту виникнення самого сервітуту як суб’єктивного речового права, а також у повному обсязі після його припинення.
11. За результатами проведеного наукового дослідження висловлено окремі пропозиції щодо вдосконалення Цивільного кодексу України у частині регулювання сервітутних відносин, зокрема:
– внести зміни до абзацу другого частини другої статті 402, виклавши його у такій редакції: «Сервітут підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно».
– доповнити главу 32 положенням, змістовно направленим на відображення принципу найменшої обтяжливості сервітуту, аналогічно приписам частини четвертої статті 98 ЗК України, без прив’язки до конкретного об’єкту сервітуту.
– доповнити статтю 405 положенням такого змісту: «Право членів сім’ї власника житла на користування цим житлом виникає в силу закону за наявності передбачених ним умов та не потребує державної реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно». При внесенні відповідних змін, подібний виняток з принципу обов’язковості державної реєстрації слід врахувати й на рівні Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
– внести зміни до частини шостої статті 406, виклавши її в такій редакції: «Земельний сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на обтяжену ним земельну ділянку та на земельну ділянку, на користь якої його було встановлено. Особистий сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності виключно на майно, щодо якого він встановлений, крім випадків передбачених законом». Виняток має стосуватися особистого сервітуту, передбаченого ст. 405 ЦК України.