Цюра Вадим Васильович Інститут представництва в цивільному праві України

Краткое описание

Цюра Вадим Васильович, доцент кафедри ци­вільного права Київського національного університе­ту імені Тараса Шевченка: «Інститут представництва в цивільному праві України» (12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне при­ватне право). Спецрада Д 26.001.06 у Київському на­ціональному університеті імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
ЦЮРА ВАДИМ ВАСИЛЬОВИЧ
УДК 347.155
ДИСЕРТАЦІЯ
ІНСТИТУТ ПРЕДСТАВНИЦТВА
В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ
12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;
сімейне право; міжнародне приватне право
Подається на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
__________________ В. В. Цюра
(підпис здобувача)
Науковий консультант МАЙДАНИК Роман Андрійович, доктор юридичних
наук, професор, академік НАПрН України
КИЇВ – 2017

ЗМІСТ
Перелік умовних позначень .................................................................................24
Розділ 1. РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ ПРЕДСТАВНИЦТВА
В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ ...................................................................................... 42
1.1. Ґенеза цивілістичної думки щодо представництва................................... 42
1.1.1. Представництво в роботах цивілістів дореволюційного періоду .... 42
1.1.2. Представництво в працях вчених пореволюційного
та радянського періодів .................................................................................. 60
1.1.3. Дослідження представництва в період
від початку 90-х рр. XX ст. і до наших днів................................................. 70
1.1.4. Аналіз представництва в працях зарубіжних вчених........................ 76
1.2. Еволюція правового регулювання відносин представництва................ 87
1.2.1. Розвиток правового регулювання відносин представництва на
українських землях ......................................................................................... 87
1.2.2. Реалізація норм про представництво у вітчизняному цивільному
законодавстві.................................................................................................108
1.2.3. Правове регулювання відносин представництва за законодавством
зарубіжних країн, правом ЄС і модельними нормами.............................. 111
Розділ 2. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА
ПРАВОВІДНОСИН ПРЕДСТАВНИЦТВА ..................................................... 137
2.1. Вчення про представництво в сучасному цивільному праві ................ 137
2.1.1. Проблема правової природи та місця інституту представництва
в системі права .............................................................................................. 137
2.1.2. Поняття, ознаки і види представництва ........................................... 159
2.1.3. Співвідношення представництва із суміжними
правовими конструкціями............................................................................ 179
2.1.4. Принципи інституту представництва ............................................... 197
2.2. Елементи представницьких правовідносин ............................................. 212
2.2.1. Суб’єкти представницьких правовідносин ...................................... 212
2.2.2. Об’єкт представницьких правовідносин .......................................... 224
2.2.3. Юридичний зміст і структура правових зв’язків
у представницьких правовідносинах .......................................................... 229
2.3. Підстави виникнення та припинення
правовідносин представництва.......................................................................... 239
2.3.1. Поняття, класифікація і види підстав
виникнення представництва ........................................................................ 239
2.3.2. Договір як підстава виникнення представництва
(договірне представництво)......................................................................... 247
23
2.3.3. Закон як підстава виникнення представництва ............................... 257
2.3.4. Рішення органу юридичної особи
як підстава виникнення представництва .................................................... 268
2.3.5. Підстави припинення представництва.............................................. 277
Розділ 3. РЕАЛІЗАЦІЯ ДОГОВІРНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА ................. 292
3.1. Проблеми виникнення договірного представництва ............................. 292
3.2. Здійснення договірного представництва................................................... 309
3.2.1. Особливості здійснення договірного представництва.................... 309
3.2.2. Неналежне здійснення договірного представництва
та його правові наслідки............................................................................... 331
3.3. Правові наслідки припинення договірного представництва................ 348
Розділ 4. РЕАЛІЗАЦІЯ НЕДОГОВІРНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА ........... 362
4.1. Проблеми виникнення недоговірного представництва ......................... 362
4.2. Здійснення недоговірного представництва............................................... 389
4.2.1. Особливості здійснення недоговірного представництва ................ 389
4.2.2. Особливості здійснення окремих видів недоговірного
представництва.............................................................................................. 401
4.2.2.1. Здійснення представництва батьками (усиновлювачами)........... 401
4.2.2.2. Здійснення представництва опікунами.......................................... 409
4.2.2.3. Здійснення представництва юридичних осіб................................ 414
4.2.2.4. Здійснення представництва під час відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом ................. 419
4.2.3. Правові наслідки неналежного здійснення
(виконання) недоговірного представництва .............................................. 425
4.3. Правові наслідки припинення недоговірного представництва ........... 433
ВИСНОВКИ ........................................................................................................... 449
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………...479
ДОДАТОК А........................................................................................................... 526
ДОДАТОК Б........................................................................................................... 532
ДОДАТОК В........................................................................................................... 535
24
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ
ЄС – Європейський Союз
КАС України – Кодекс адміністративного судочинства
України від 6 липня 2005 р.
КЗпП України Кодекс законів про працю України
від 10 грудня 1971 р.
КПК України – Кримінальний процесуальний кодекс
України від 13 квітня 2012 р.
ООН – Організація Об’єднаних Націй
Принципи УНІДРУА2010
– Принципи міжнародних комерційних
договорів Міжнародного інституту з
уніфікації приватного права
(в редакції 2010 р.)
СК України – Сімейний кодекс України
від 10 січня 2002 р.
ЦК України – Цивільний кодекс України
від 16 січня 2003 р.
ЦПК України – Цивільний процесуальний кодекс України
від 18 березня 2004 р.
ФТК – Французький торговельний кодекс
ФЦК – Французький цивільний кодекс
Acquis Group – European Research Group on Existing EC
Private Law (анг.) / Дослідницька група з
чинного європейського приватного права
BGB – Bürgerliches Gesetzbuch (нім.) / Німецьке
цивільне уложення
СECL – The Commission on European Contract law
(анг.) / Комісія з європейського
контрактного права
DCFR – Draft Common Frame of Reference (анг.) /
Принципи, визначення і модельні правила
європейського приватного права
HGB – Handelsgesetzbuch (нім.) / Німецьке
торговельне уложення
UNCITRAL/ЮНСІТРАЛ – United Nations Commission on International
Trade Law (анг.) / Комісія ООН з права
міжнародної торгівлі
UNIDROIT/УНІДРУА – Institut international pour l'unification du droit
privé (франц.) / Міжнародний інститут з
уніфікації приватного права
25
ВСТУП
Актуальність теми. Обрання Україною проєвропейського вектора
розвитку породжує нові виклики у сфері права. Передусім, це спонукає
вітчизняного законодавця до пошуку найбільш оптимальної моделі наближення
українського права до стандартів країн Європейського Союзу. З огляду на це
гостро постає проблема вибору шляхів подальшого розвитку інституту
представництва, зокрема необхідність закріплення дієвих механізмів реалізації
його регулятивного потенціалу в сучасних умовах як на рівні новітнього
цивільного законодавства України, так і практики його застосування.
На сьогодні представництво є одним з інститутів цивільного права, за
допомогою якого учасники цивільного обороту можуть брати участь у
цивільних відносинах через представника, який вчиняє правочини від імені та в
інтересах особи, яку він представляє. Аналіз праць вітчизняних і зарубіжних
цивілістів різних часів свідчить, що увага до інституту представництва завжди
була сталою. Це пояснюється тим, що осмислення значення, ролі та механізму
правового регулювання представницьких відносин має вагоме значення для
розвитку не лише цивільного, а й інших галузей (сфер) права. Будучи
інститутом цивільного права, представництво отримує розвиток у багатьох
інших галузях права: цивільному процесуальному, трудовому, сімейному тощо.
Тому природно, що цей засадничий інститут залишається стабільно актуальним
для наукового пошуку і нині. Додаткового поштовху вивченню проблематики
представництва надають також динаміка розвитку цивільного обороту та поява
нових форм провадження комерційної діяльності, заснованих на моделі
представництва.
Зважаючи на це, доктринальне осмислення сутності представницьких
відносин, усунення прогалин у національному законодавстві щодо механізмів
здійснення та захисту прав учасників таких відносин дасть змогу не лише
наблизити вітчизняне законодавство до сучасних європейських стандартів, а й
створити умови для розвитку нових і вдосконалення наявних форм участі в
26
цивільному обороті та провадження комерційної діяльності. Це, своєю чергою,
дасть можливість сформувати сучасні теоретично-методологічні засади
регулювання представницьких відносин у цивільному праві, визначити їх
поняття й особливості, систему принципів, які покладено в основу нормативної
моделі правового регулювання, та специфіку захисту прав учасників.
Створення нормативної бази правового регулювання представницьких відносин
передбачає приведення національного законодавства у відповідність до
міжнародних стандартів і вимог нормативних актів Європейського Союзу,
закріплення та деталізацію в цивільному законодавстві правових норм, що
імплементують положення Угоди про асоціацію з ЄС. Вирішення проблем
законодавчого регулювання представницьких відносин є нагальним завданням
національної системи права, що потребує розв’язання.
Особливої актуальності зазначеному напряму досліджень надають
розпочаті інтеграційні процеси України до Європейського Союзу і, як наслідок,
адаптація положень міжнародних актів, зокрема Конвенції про агентські
відносини в міжнародній купівлі-продажу 1983 р., Директиви ЄС
№ 86/653/ЄEC від 18.12.1986 р. про зближення законодавств держав – членів
ЄС відносно незалежних комерційних агентів, до вітчизняного законодавства.
Вагомий вплив на розвиток вітчизняного цивільного законодавства в частині
правового регулювання представництва мають також положення про вказаний
інститут, відпрацьовані в межах європейських модельних актів. Йдеться
насамперед про Принципи міжнародних комерційних договорів УНІДРУА2010 та Принципи, визначення і модельні правила європейського приватного
права (DCFR).
З огляду на динамічний розвиток цивільного обороту, збільшення ролі і
значення механізму вчинення правочинів через представників як необхідної
умови забезпечення розвитку та стабільності цивільного обороту маємо
констатувати потребу вдосконалення законодавчо закріплених моделей
правового регулювання представницьких відносин. Саме тому, на нашу думку,
на часі доопрацювання певних положень ЦК України.
27
Зазначені обставини зумовлюють важливість і своєчасність наукового
аналізу проблем інституту представництва взагалі і представницьких відносин
зокрема, визначення поняття та місця інституту представництва серед інших
інститутів цивільного права, а також його значення для розвитку
представництва в межах суміжних галузей права, розгляду теоретико-правових
засад здійснення і захисту прав учасників цивільного обороту, реалізованих
через представництво.
Загальнотеоретичною основою дослідження стали висновки,
сформульовані в роботах знаних науковців на різних етапах розвитку
цивілістики. Фундаментальні уявлення про представництво було сформовано
ще в працях учених дореволюційного періоду, таких як Є. В. Васьковський,
Ю. С. Гамбаров, Л. Л. Герваген, А. Й. Гордон, М. Л. Дювернуа, О. О. Євецький,
Л. М. Казанцев, Д. І. Мейєр, Н. Й. Нерсесов, А. М. Нолькен,
О. М. Пальховський, К. П. Побєдоносцев, Й. О. Покровський, В. І. Синайський,
Л. С. Таль, І. М. Трепицін, Г. Ф. Шершеневич тощо.
За радянських часів інститут представництва не лише отримав розвиток у
сфері цивільного права, а й поступово набув комплексного характеру. Серед
учених-цивілістів, які, сприймаючи досягнення попередників, поглибили
вчення про представництво, слід назвати: Д. В. Боброву, М. І. Брагінського,
В. В. Вітрянського, В. П. Грибанова, В. М. Івакіна, О. С. Йоффе,
О. О. Красавчикова, В. О. Краснокутського, С. Н. Ландкофа, Т. Є. Мангутову,
Г. К. Матвєєва, Ю. Г. Матвєєва, М. І. Наумова, О. Л. Невзгодіну,
І. Б. Новіцького, І. С. Перетерського, В. С. Позднякова, В. О. Рясенцева,
К. І. Скловського, М. О. Субботіна, Є. О. Суханова, Ю. К. Толстого,
О. О. Трещова, Р. Й. Халфіну, Б. Б. Черепахіна, А. Й. Штейнберга та багатьох
інших.
У вітчизняному праві дослідженню проблем представництва та суміжних
із ним інститутів приділяли увагу Т. В. Боднар, В. І. Борисова, В. А. Васильєва,
І. В. Венедіктова, М. К. Галянтич, С. Д. Гринько, О. В. Дзера, А. С. Довгерт,
І. В. Жилінкова, Ю. О. Заіка, І. Р. Калаур, І. М. Кучеренко, В. М. Коссак,
28
О. О. Кот, О. В. Кохановська, О. Д. Крупчан, Н. С. Кузнєцова, В. В. Луць,
Р. А. Майданик, О. О. Отраднова, О. А. Підопригора, С. О. Погрібний,
В. В. Рєзнікова, С. О. Сліпченко, І. В. Спасибо-Фатєєва, Р. О. Стефанчук,
Г. П. Тимченко, В. І. Труба, С. Я. Фурса, Є. О. Харитонов, О. І. Харитонова,
Я. М. Шевченко, С. І. Шимон, Р. Б. Шишка, В. Л. Яроцький та інші вчені.
Вагомий внесок у вчення про представництво здійснили також вітчизняні
науковці, які дослідили окремі аспекти представницьких відносин. Серед таких
потрібно виокремити праці Н. А. Аблятіпової, І. О. Бровченка, І. Я. Верес,
І. О. Гелецької, В. Л. Граніна, Ю. А. Дербакової, І. Ю. Доманової,
А. І. Дрішлюка, А. Л. Дядюк, В. М. Зубара, С. Г. Керимова, Р. В. Колосова,
П. М. Крупка, О. Я. Кузьмича, К. Г. Некіт, Ю. Г. Орзіха, О. В. Полтавського,
В. В. Проценко, Л. А. Савченко, Г. І. Сальнікової, Є. С. Сєвєрової, О. М. Сибіги,
Н. В. Федорченко, Л. І. Шаповал тощо.
Суттєвого розвитку інститут представництва набув також у працях
зарубіжних учених різних часів: К. Л. Арндтса, Ю. Барона, В. Бовстеда,
А. Бринца, Ф. Рейнольдса, Г. Бучки, Е. Коука, Ф. Куртіуса, М. Ферсона,
Ф. Фостера, Г. Фрідменна, К. Гронфорса, Р. фон Ієринга, П. Лабанда, Б. Лейста,
Л. Макгрегора, Ц. Мюлленбруха, Р. Потьєра, Р. Поувелла, Ф. Рендольфа,
Ф. Ріго, К. Шмітгоффа, К. Синтеніса, Я. Унгера, К. Вангерова, Р. Ціммерманна,
М. Пеліше та інших.
Праці названих дослідників заклали підвалини розуміння
представницьких відносин (зокрема їх специфіки) та сформували базові
підходи до правового регулювання таких відносин. Водночас у національній
правовій доктрині спеціальні дослідження, присвячені аналізу саме інституту
представництва та ефективності його реалізації в цивільному праві, наразі
практично відсутні. Наукові публікації, що висвітлюють проблеми окремих
видів представництва чи деякі аспекти правового регулювання
представницьких відносин, також повною мірою не охоплюють розгляд
зазначеної проблематики. Наведені чинники зумовлюють важливість наукового
аналізу проблем інституту представництва, зокрема: визначення структури
29
представницьких відносин та їх місця в системі цивільно-правових відносин;
дослідження окремих принципів зазначеного інституту, спрямованих на
реалізацію механізму правового регулювання; розгляд теоретико-правових
засад здійснення договірного та недоговірного представництва в цивільному
правовідношенні.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційне дослідження виконувалося відповідно до таких державних
бюджетних науково-дослідних тем: «Доктрина права в правовій системі
України: теоретичний і практичний аспекти» (№ 11 БФ 042-01, номер
державної реєстрації 0111U008337), яка досліджувалася на юридичному
факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка з 01
січня 2011 р. по 31 грудня 2015 р.; «Теорія та практика адаптації законодавства
України до законодавства ЄС» (№ 16 БФ 042-01, номер державної реєстрації
0116U002637), що діє з 01 січня 2016 р. по 31 грудня 2018 р.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розроблення
теоретичних засад вчення про інститут представництва в цивільному праві
України, визначення його поняття, правової природи, мети, функцій і
принципів, встановлення особливостей окремих видів представництва та
ефективності їх реалізації в положеннях цивільного законодавства України, а
також формування пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення
законодавства у сфері регулювання представницьких відносин.
Для досягнення цієї мети було сформульовано такі завдання:
 дослідити еволюцію наукових поглядів вітчизняних і
зарубіжних учених щодо представництва в цивільному праві в різні
часи, а також окреслити напрями розвитку нормативного
регулювання зазначеного інституту в національному та
зарубіжному праві;
 обґрунтувати дію механізму реалізації норм про
представництво у національному цивільному законодавстві;
30
 визначити теоретико-методологічні засади інституту
представництва, зокрема сформулювати його поняття, ознаки, мету,
функції, принципи;
 запропонувати шляхи розв’язання проблем здійснення
договірного представництва та виявити й обґрунтувати пропозиції
щодо підвищення ефективності інституту представництва в цій
частині;
 визначити цивільно-правові засади здійснення
недоговірного представництва й обґрунтувати перспективи
вдосконалення його правового регулювання та правозастосовчої
практики;
 сформулювати пропозиції щодо вдосконалення
законодавства стосовно інституту представництва в цивільному
праві України.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають, змінюються
та припиняються в процесі реалізації норм інституту представництва в
цивільному праві України.
Предметом дослідження є положення, викладені в міжнародних актах,
нормах чинного законодавства України та зарубіжних країн, правова доктрина
та правозастосовча практика щодо інституту представництва, а також
вітчизняні та зарубіжні наукові джерела.
Методи дослідження. З огляду на поставлені мету й завдання
дослідження та з урахуванням його об’єкта і предмета в роботі застосовується
значний комплекс загальнонаукових і спеціально-юридичних методів
дослідження. Зокрема, діалектичний метод використовується при системному
дослідженні ключових правових категорій інституту представництва, їх
взаємозв’язку та застосуванні на практиці під час реалізації цивільно-правового
механізму правового регулювання представницьких правовідносин, вивчення
окремих аспектів становлення та розвитку представництва й суміжних
нормативних конструкцій на рівні законодавства і судової практики
31
(у підрозділах 2.1 – 2.3 розділу 2 і підрозділах 3.1 – 3.3 розділу 3). Порівняльноправовий метод застосовується під час здійснення компаративістського
дослідження різних аспектів інституту представництва, закріпленого на рівні
українського законодавства, внутрішнього права зарубіжних країн і
міжнародних актів (у підрозділі 1.2 розділу 1 і підрозділі 2.1 розділу 2), а також
під час аналізу підходів, що використовуються судами й іншими
правозастосовчими органами при вирішенні питань захисту прав учасників
цивільних правовідносин, пов’язаних із представництвом (у розділах 1 – 4).
Крім цього, з метою визначення ключових характеристик, ознак та змісту
поняття представництва, а також підстав виникнення та припинення
представницького правовідношення в роботі наскрізно застосовується
формально-логічний метод (зокрема, у підрозділах 2.1 – 2.3 розділу 2).
Догматичний метод знайшов застосування під час всебічного й об’єктивного
вивчення різних існуючих доктринальних підходів до розуміння
представницьких правовідносин та їх елементів, змісту поняття
«представництво», а також при формулюванні власних максимально повних і
взаємоузгоджених дефініцій та виокремленні іманентних рис.
Метод функціонального аналізу було використано задля побудови
цілісної концепції інституту представництва, зокрема підстав і умов
виникнення окремих його видів та їх реалізації в положеннях цивільного
законодавства (у підрозділах 2.1 – 2.3 розділу 2 і підрозділах 3.1 – 3.3 розділу 3).
Застосування техніко-юридичного методу дало змогу сформулювати низку
пропозицій щодо вдосконалення національного цивільного законодавства.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація
є першим у вітчизняній цивілістичній науці системним комплексним
дослідженням теоретичних і прикладних проблем інституту представництва в
цивільному праві України та нормативних засад його реалізації. Наукова
новизна одержаних результатів конкретизується у сформульованих та
обґрунтованих положеннях і висновках, що виносяться на захист.
Вперше:
32
1. обґрунтовано вчення про інститут представництва в
цивільному праві України, основу якого становлять розроблені автором
положення про нормативну мету інституту представництва, сферу його
правового регулювання та правові засоби впливу на відповідні відносини,
функції та систему принципів інституту представництва;
2. доведено, що відносини представництва існують у формі
цивільно-правових організаційних немайнових відносин, формою виразу
яких є юридична процедура, спрямована на виникнення й упорядкування
дій учасників цивільного обороту;
3. обґрунтовано нормативну мету інституту представництва –
забезпечення здійснення й охорони прав, виконання обов’язків,
дотримання законних інтересів учасників цивільного обороту шляхом
реалізації юридичного заміщення таких учасників представником;
4. сформульовано перелік і встановлено зміст функцій інституту
представництва. Такими функціями є функція юридичної трансмісії;
функція юридичного забезпечення здійснення прав, виконання обов’язків
і дотримання законних інтересів; функція охорони та захисту;
5. доведено, що правове регулювання в межах інституту
представництва здійснюється різними правовими засобами. Насамперед
йдеться про норми-дозволи (право вступу в представницькі
правовідносини, вибору контрагентів для реалізації представницького
повноваження, обрання форм, способів і методів здійснення такого
повноваження (якщо інше не встановлено договором)); норми-заборони (у
т. ч. обмеження) (заборона укладення правочинів щодо самого себе,
всупереч інтересам принципала або з порушенням меж наданих
повноважень) і норми-зобов’язання (передання документації, пов’язаної з
вчиненим правочином; отримання матеріальних благ; обов’язок
проінформувати принципала про вчинений правочин тощо);
6. визначено перелік та обґрунтовано зміст трирівневої системи
принципів інституту представництва, де перший рівень становлять
33
загальноправові принципи, що прямо впливають на виникнення, зміну та
припинення відносин представництва (верховенства права, законності
тощо); другий рівень – загальні (галузеві) цивільно-правові принципи
(неприпустимість втручання у сферу особистого життя людини,
неприпустимість позбавлення права власності, свобода договору тощо);
третій рівень – спеціальні (інституційні) принципи представництва, до
яких запропоновано віднести: принцип юридичного заміщення; принцип
фідуціарності відносин представництва; принцип конфіденційності;
принцип недопустимості конфлікту інтересів; принцип співмірності
повноважень;
7. обґрунтовано висновок, що з огляду на мету та предмет
правового регулювання, методи і засоби нормативного впливу на
відповідні відносини, функції та принципи представництво є самостійним
інститутом цивільного права;
8. доведено, що інститут представництва становить систему
правових норм, що мають міжгалузевий, комплексний характер і
покликані врегулювати організаційні немайнові відносини, в яких одна
особа (представник) має можливість вчиняти правочини й інші
правомірні юридично значимі дії в межах наданих йому повноважень від
імені та в інтересах іншої особи (принципала) щодо третіх осіб (за умови
поінформованості останніх про це), чим безпосередньо створює, змінює
або припиняє цивільні права та обов’язки принципала перед третіми
особами; при цьому представник несе відповідальність перед
принципалом;
9. окреслено умови, за яких допускається субсидіарне
застосування положень цивільного законодавства про представництво до
регулювання відносин у межах інших галузей права: необхідно, щоб
норма, яка використовується для регулювання відносин представництва,
була запозичена з галузі права (тут і далі йдеться про цивільне право), яка
визнається суміжною, спорідненою за предметом і методом; має бути
34
встановлено відсутність прямої заборони на субсидіарне застосування
правових норм; у галузі права, що потребує врегулювання відносин
представницького характеру, не повинно бути відповідної норми;
відсутність прогалини права; наявність норми у спорідненій галузі права,
яка регулює ці самі відносини; наявність норми-принципу про
можливість субсидіарного застосування в галузі, що реципіює
положення, та в галузі, з якої такі норми запозичуються.
Удосконалено:
1) теоретичні положення про методологічні передумови
формування нормативної моделі представництва в законодавствах
європейських країн, а саме обґрунтовано, що в основу інституту
представництва в сучасних кодифікаціях цивільного права країн
Європи покладено теорію сепарації, розроблену німецькими
дослідниками П. Лабандом, Р. фон Ієрингом, а пізніше розвинуту
норвезьким ученим К. Гронфорсом. За цією теорією представництво
розглядається як самостійний інститут, відмінний від договору
доручення, основу якого становить представницьке повноваження
(authority), здійснення якого безпосередньо створює права та обов’язки
принципала перед третіми особами;
2) теоретичне положення, згідно з яким вчення про інститут
представництва формувалося поетапно: 1 етап охоплює період із
середини XIX ст. до 1917 р., коли наукова думка щодо представництва
розвивалася в основному рефлективно в продовження розвитку вчень
про цей інститут у роботах німецьких і французьких науковців.
Зокрема, цим питанням присвячено дослідження А. Й. Гордона,
О. О. Євецького, Л. М. Казанцева тощо; 2 етап сформувався у
пореволюційний і радянський періоди; у працях учених цього періоду
здійснено розмежування фактичної та юридичної співучасті при
вчиненні угод у цивільному праві та вперше виділено добровільне і
законне представництво (В. О. Рясенцев); досліджено представницьке
35
правовідношення та його елементи (О. Л. Невзгодіна); вивчено
представницькі відносини в аспекті способу набуття, зміни чи
припинення цивільних прав та обов’язків, юридичного прийому
(В. К. Андрєєв); 3 етап пов’язаний із періодом розвитку української
державності і характеризується вивченням окремих аспектів
представницьких відносин (І. О. Гелецька, В. Л. Гранін, А. І. Дрішлюк,
С. Г. Керимов, П. М. Крупко, Є. С. Сєвєрова);
3) перелік ознак представництва в частині доповнення
загальноприйнятих у цивілістиці двома новими ознаками, а саме: а)
треті особи повинні бути проінформовані про те, що мають справу з
представником; б) принципал повинен бути поінформований щодо
вчинених представником правочинів та інших юридично значимих дій;
4) зміст такої ознаки представництва, як учинення правочинів
представником. Зокрема, на основі вивчення положень європейського
приватного права та зарубіжних нормативних актів запропоновано
розширити зміст цієї ознаки й об’єктом діяльності представника
розглядати не лише правочини, а й «інші юридично значимі дії», що
безпосередньо не спрямовані на набуття, зміну або припинення
цивільних прав та обов’язків, однак унаслідок яких можуть виникати
цивільні правовідносини. Йдеться, до прикладу, про юридично значимі
дії представника, пов’язані з оформленням прав на об’єкти
інтелектуальної власності принципала, або вчинення представником
юридично значимих дій в інтересах принципала під час реалізації прав
учасників товариства щодо участі в загальних зборах;
5) перелік і зміст принципів надання представнику повноважень,
а саме: а) обумовленість обсягу повноважень представника
конкретною правовою підставою виникнення правовідносин
представництва (договір, закон, акт органу юридичної особи); б)
представник може бути уповноважений на вчинення лише тих
правочинів, право на вчинення яких має принципал (за винятком
36
випадків недоговірного представництва); в) неможливість вчинення
представником правочину, що може бути вчинений лише
принципалом; г) правочин завжди має вчинятися в інтересах
принципала; ґ) представник не може вчинити правочин у своїх
інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він
одночасно є;
6) нормативну модель виникнення недоговірного
представництва, яку пропонується розглядати як механізм формування
представницьких повноважень, що ними наділяється та чи інша особа
незалежно від правосуб’єктності принципала на основі приписів
закону, адміністративних актів, актів органів юридичних осіб та/або
рішення суду. Особливістю представницьких повноважень є те, що під
час їх реалізації представник зобов’язаний (а не має право) діяти в
інтересах та від імені принципала;
7) доктринальне розуміння нормативної мети недоговірного
представництва, під якою слід розуміти створення особливого
юридичного стану, у межах якого представництво є засобом (часто
єдиним) реалізації та захисту прав і законних інтересів принципала, а
не одним із засобів досягнення наперед визначеного й об’єктивованого
правового результату;
8) теоретичні положення, за якими вчинення дій від імені
юридичної особи її органами та посадовими особами слід розглядати
як квазіпредставництво, що за своїм змістом не наділене основними
ознаками представництва як такого, але у зв’язку з наявністю в органів
юридичної особи та посадових осіб певного обсягу повноважень і
загальної спрямованості їх діяльності фактично (зовнішньо, а не
внутрішньо) подібне до недоговірного представництва, але таким
юридично не є.
Дістали подальшого розвитку:
37
1) теоретичні положення, за якими інститут представництва в
цивільному праві має універсальний, комплексний, полігалузевий характер, що
підтверджується наявністю норм щодо представництва як у галузях
матеріального: трудовому, сімейному, земельному, так і процесуального права:
цивільному процесуальному, господарському процесуальному, кримінальному
процесуальному праві, а також в адміністративному судочинстві;
2) твердження про співвідношення інституту представництва з
іншими суміжними правовими конструкціями (комісія, агентування,
управління майном, порука, договори на користь третіх осіб,
рукоприкладництво, посильництво). Доведено, що представництво не є
тотожним із жодною з них. Основні критерії відмінного та спільного
полягають у тому, від чийого імені здійснюються дії, характері таких дій
(тобто чи вони мають юридичну значимість або є суто фактичними
діями), а також у галузевій належності відносин і складі їх учасників;
3) положення про те, що в чинному законодавстві норми про
представництво реалізовано двома способами: прямо та опосередковано
(через субсидіарне застосування); при цьому субсидіарне застосування
норм цивільного права, з огляду на комплексний характер і міжгалузеве
значення інституту представництва, відіграє важливу роль у правовому
регулюванні відносин представництва в різних, передусім процесуальних,
галузях права;
4) наукове обґрунтування тези про те, що представництво
помічника слід вважати окремим видом недоговірного представництва,
адже воно виникає за волею принципала та визнається державою
(легітимізується) через реєстрацію органами опіки та піклування та
видачу окремого документа;
5) положення щодо порядку виникнення недоговірного
представництва; зокрема, обґрунтовано тезу про те, що юридичні акти,
пов’язані з виникненням недоговірного представництва, слід поділити на
дві категорії: а) ті, з якими закон або інші нормативно-правові акти
38
безпосередньо пов’язують виникнення недоговірного представництва
(свідоцтво про народження дитини, рішення суду); б) які є
підтвердженням уже встановлених та існуючих на момент пред’явлення
відповідного документа представницьких відносин (посвідчення
працівника юридичної особи, опікунське посвідчення, паспорт батька чи
матері, де, на їх прохання, було зазначено імена дітей, тощо);
6) положення про те, що фізична особа, цивільну дієздатність
якої обмежено, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові
правочини. Усі інші правочини вчиняються за згодою піклувальника,
який може діяти як представник такої фізичної особи. У зв’язку з цим
запропоновано вдосконалити норму права, що регулює недоговірне
представництво, і визначити піклувальника як законного представника
неповнолітніх осіб та осіб, дієздатність яких обмежено;
7) твердження, що арбітражного керуючого, попри наявність у
його правовому статусі певних ознак представницьких функцій, не можна
вважати законним представником. Обґрунтовано, що він є особливим
суб’єктом процедури відновлення платоспроможності або визнання
банкрутом і залежно від ролі виконує конкретні покладені на нього
законом обов’язки.
За результатами проведеного дослідження також сформульовано
пропозиції щодо вдосконалення окремих положень національного
законодавства. Зокрема, йдеться про зміст ч. ч. 3, 4 ст. 92 ЦК України в частині
застосування представництва у відносинах, де права та обов’язки у юридичних
осіб виникають за результатами дій органів чи посадових осіб; ч. 1 ст. 238 ЦК
України щодо закріплення обов’язку представника інформувати принципала
про вчинені ним правочини й інші юридичні дії; ст. 243 ЦК України стосовно
забезпечення конфіденційного характеру інформації, отриманої під час
здійснення комерційного представництва; п. 6 ч. 1 ст. 248 ЦК України в частині
встановлення обов’язку представника поінформувати спадкоємців принципала
про наявні у нього представницькі повноваження; ч. 2 ст. 249 ЦК України щодо
39
форми та порядку скасування довіреності; ч. 2 ст. 2 ЦПК України, ст. 5 КАС
України та ст. 8 СК України в частині закріплення механізму субсидіарного
застосування положень ЦК України до врегулювання відповідних відносин.
Крім цього, з метою вдосконалення інституту представництва запропоновано
викласти в новій редакції ст. ст. 221, 222, 239, 241, 242 ЦК України та
доповнити зазначений Кодекс статтею 2501 «Визнання правочину, вчиненого
представником, недійсним». Усі запропоновані зміни підготовлено у
встановленому порядку у вигляді законопроекту, що додається до роботи.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що
матеріали дослідження, сформульовані висновки, пропозиції та рекомендації
можуть бути використані:
– у науково-дослідній діяльності – як дороговказ для подальшого
дослідження цивільно-правових відносин за участю представників (акт
впровадження результатів дисертаційного дослідження в науково-дослідну
роботу Київського національного університету імені Тараса Шевченка від 24
жовтня 2017 р.);
– у правотворчій діяльності – розроблені в роботі пропозиції щодо
вдосконалення чинного законодавства України можуть бути використані в
науково-експертній діяльності, а також під час опрацювання законопроектів,
спрямованих на вдосконалення чинного законодавства (акт впровадження
Інституту законодавства Верховної Ради України від 13 вересня 2017 р.);
– у навчальному процесі – для вдосконалення навчально-методичного
забезпечення та дидактичного супроводу певних тем з навчальних дисциплін
«Цивільне право», «Договірне право», «Представництво в цивільному праві».
Матеріали дослідження також можуть бути використані для підготовки
підручників і посібників із зазначених дисциплін.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою
працею, як і всі опубліковані автором наукові праці, що відображають
результати проведеного дослідження.
40
Сформульовані теоретичні положення, висновки та пропозиції були
одержані автором унаслідок самостійного аналізу та безпосереднього
використання в роботі вітчизняних і зарубіжних наукових, нормативноправових джерел та матеріалів судової практики.
Апробація та впровадження результатів дослідження. Основні
положення дисертації обговорювалися і були схвалені на засіданні кафедри
цивіль

Список литературы

ВИСНОВКИ
За результатами комплексного дослідження теоретичних проблем
інституту представництва сформульовано нові підходи до цивільно-правового
регулювання представницьких правовідносин, місця та ролі інституту
представництва загалом у системі цивільного права, визначено його функції,
принципи, а також сформульовано пропозиції щодо вдосконалення
національного цивільного законодавства.
Розв’язання наукових завдань надало можливість сформулювати низку
висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на досягнення зазначеної
мети.
1. У працях учених дореволюційного періоду переважали
теоретичні обґрунтування представництва та його ознак. Представництво
в цей період розглядається як юридична діяльність однієї особи
(представника) замість іншої особи (особи, яку представляють). Отже,
саме вчення про «юридичну заміну» становить суть поглядів на
представництво вчених зазначеного періоду. Натомість досить обмежено
розглядались питання обов’язкового (необхідного) представництва,
підстав виникнення представницьких відносин, наслідків неналежного
здійснення повноважень представником.
2. Дослідження представництва в країнах з континентальною
правовою системою дало змогу встановити, що в основу концепції
представництва у німецькому праві покладено теорію сепарації, де, з
одного боку, встановлюється загальний принцип взаємодії між
суб’єктами представницьких відносин, а з іншого– представництво є
вихідним пунктом для визначення повноважень у низці видів
комерційного посередництва. На відміну від німецької моделі
представництва, французький підхід базується на тому, що в
450
представництві не проводиться чіткої межі між підставою виникнення
представництва та власне правомочністю.
3. Основою англо-американського підходу до врегулювання
представницьких відносин є теорія ідентичності принципала та
представника. Впроваджуючи цю теорію на практиці, загальне право
передбачає уніфіковані правила представництва незалежно від його виду.
Разом з тим кілька винятків із застосування теорії ідентичності
стосуються послідовного впровадження принципів добросовісності третіх
сторін. На основі теорії ідентичності як унітарної концепції розроблено
доктрину непрямого представництва (doctrine of undisclosed principal), за
якою належним чином уповноважений представник, який вчинив від
свого імені правочин, не проінформувавши третіх осіб про те, що він діє
як представник, у визначених випадках може створювати права й
обов’язки для принципала перед такою третьою особою.
4. Визначено, що в основу розбудови інституту представництва
в національному цивільному праві було покладено теорію сепарації, яку
було докладно виписано в працях німецького вченого П. Лабанда.
Головним практичним наслідком реалізації такого підходу є те, що він
дає змогу врегулювати представницькі відносини незалежно від підстави
їх виникнення, охопивши при цьому всі відомі на сьогодні форми
посередницької діяльності, які ґрунтуються на представництві.
5. Встановлено, що організаційні цивільні відносини
представництва перебувають у взаємозв’язку з іншими,
неорганізаційними майновими й особистими немайновими цивільними
відносинами, що виявляється в їх можливості виступати або
передумовою інших цивільних правовідносин, або одним з елементів
існуючого цивільно-правового відношення.
6. Сформульовано висновок, що представництво в цивільному
праві – це організаційні немайнові відносини, в яких одна особа
(представник) має можливість вчиняти правочини й інші правомірні
451
юридично значимі дії в межах наданих йому повноважень від імені та в
інтересах іншої особи (принципала) щодо третіх осіб (за умови
поінформованості останніх про це), чим безпосередньо створює, змінює
або припиняє цивільні права та обов’язки і несе відповідальність перед
особою, яку представляє.
7. Досліджено нормативні підстави реалізації норм про
представництво в цивільному праві України, зокрема порядок
субсидіарного застосування положень ЦК України до регулювання
відносин у межах цивільного процесу й адміністративного судочинства.
Виявлено, що на практиці під час провадження в цивільних або
адміністративних справах судді часто вдаються до субсидіарного
застосування положень ст. ст. 248–250 ЦК України в частині припинення
повноважень представника. Обґрунтовано, що це є порушенням
загальних засад судочинства і може бути кваліфіковане як неправильне
застосування норм матеріального та процесуального права, що є
підставою для оскарження судового рішення у справі.
8. Визначено, що об’єктом відносин представництва є юридично
значимі дії, спрямовані на виникнення, зміну, припинення прав та
обов’язків у межах юридичної процедури, і результат таких дій щодо
осіб, інтереси яких представляють.
9. Договір доручення та довіреність співвідносяться між собою
як форма закріплення внутрішніх правовідносин представництва та
документ, що втілює аспекти внутрішніх і зовнішніх відносин, а також
має насамперед регулятивний (закріплюючи обсяг повноважень
представника) й інформативний характер (інформуючи як представника,
так і третіх осіб про такі повноваження).
10. Агентський договір може бути підставою виникнення
відносин представництва за певних умов (вчинення юридично значимих
дій від імені принципала); договір доручення є юридичною формою
представницьких відносин; трудовий договір (у т. ч. контракт як особлива
452
форма трудового договору) не є підставою виникнення представницьких
правовідносин.
11. Обґрунтовано, що в разі конфлікту повноважень
представника за договором доручення та довіреністю слід надавати
перевагу тим повноваженням, що визначені в довіреності, оскільки
остання видається після того, як було укладено договір. Це зумовлено
правом довірителя або принципала змінювати повноваження, а також
тим, що на підставі довіреності фіксуються зовнішні відносини
представництва, які спрямовані на досягнення необхідного результату
для довірителя чи принципала.
12. Хоча недоговірне представництво тісно пов’язане з
відносинами батьківства, опікунства, усиновлення, діяльністю органів
юридичної особи окремими юридичними фактами та джерелами
нормативно-правового регулювання, воно виникає як самостійне
правовідношення з огляду на наділення таких осіб повноваженнями на
здійснення представництва.
13. У разі здійснення батьками, усиновлювачами представництва
своїх малолітніх дітей, як і при опікунстві, яке встановлюється над ними
та недієздатними особами, має місце не лише виникнення представництва
в межах правоздатності особи, яку представляють, а й встановлення
представницьких повноважень з метою компенсації неповної або взагалі
відсутньої дієздатності принципала, що зумовлено потребами цивільного
обороту та суспільного життя і збалансовано на законодавчому рівні з
правами та інтересами осіб, яких представляють.
14. В аспекті недоговірного представництва набуття
представником реального обсягу повноважень (що може не збігатися в
часі з формальним встановленням представницьких повноважень)
свідчить про виникнення недоговірного представництва з реальним
змістом та обсягом.
453
15. Доведено, що патронатний вихователь за договором про
патронат над дитиною відповідно до норм сімейного законодавства не
наділений жодними представницькими повноваженнями стосовно
переданої йому на виховання дитини – такі повноваження мають її
батьки, інші законні представники.
16. Встановлено, що найважливішими проявами недоговірного
представництва, що здійснюється батьками (усиновлювачами), є:
1) процесуальне й адміністративне представництво інтересів своїх дітей;
2) майнове представництво.
17. Представницькі повноваження опікуна малолітньої та
недієздатної особи насамперед охоплюють процесуальну та майнову
сфери, остання з яких проявляється у можливостях опікуна впливати
своїми юридично значимими діями на відносини, що опосередковують
статику і динаміку майнового цивільного обороту, об’єктом якого є
майно їх підопічних.
18. Додатково обґрунтовано положення про звільнення від
відповідальності представника, який помиляється щодо меж своїх
повноважень і вчинив правочин у разі, коли третя особа, перед вчиненням
правочину з представником, перевірила повноваження, які він мав. Для
принципала наслідки за таким правочином матимуть силу лише в разі
наступного схвалення дій представника.
19. Під неналежним здійсненням (виконанням) недоговірного
представництва слід розуміти дії або бездіяльність законного
представника, що проявляються у формах: відхилення від встановлених
меж, представництва без повноважень, зловживання представництвом, а
також невиконання представницьких функцій.
20. Обґрунтовано доцільність виокремлення загальних і
спеціальних правових наслідків припинення недоговірного
представництва. Загальні наслідки притаманні всім видам недоговірного
представництва і полягають у припиненні представницьких
454
правовідносин між суб’єктами, а також прав та обов’язків, що становлять
зміст цих правовідносин. Спеціальні правові наслідки є особливими для
певного виду недоговірного представництва (наприклад, певні правові
наслідки позбавлення особи батьківських прав)